Хто є хто “на службі народові”

Євген Сверстюк


Народ наш мов дитя сліпеє зроду,
ніколи   світу   правди   не   видав,
За   ворогів   іде   в огонь і   в воду,
Катам   своїх   поводирів   віддав  
Леся Українка

Євген Сверстюк, фото Чорний вересень в Україні котиться вниз.

Тимошенко на запитання про торгівельні санкції Росії проти України на прес-конференції 17 вересня відповіла: "Я думаю, що за всі такі радикальні рішення щодо України відповідальність несе особисто президент Ющенко. Тому що коли якимось країнам оголошується інформаційна війна і коли країни ображаються і принижуються, то, безперечно, Україна чекає удару у відповідь. І тому за все, що відбувається поганого у відносинах між Україною і Росією, я думаю, що персональну відповідальність несе Віктор Ющенко, президент України".

Перед привидом провалля, що раптом відкрилося в українському просторі, на телеекрані промайнула і заява Левка Лук'яненка.

17 вересня, в день "визволення" Західної України у 1939 році, Лук'яненко виступив з різкими звинуваченнями в адресу президента України, котрий "так і не почав нову епохи в історії України", "оточив себе людьми, які піклуються не про долю України" і, нарешті, виявив "прагнення продовжити собі президентські повноваження не чесним служінням Україні, а різними організаційними способами і боротьбою проти помаранчевого уряду".

З боку Лук'яненка були мужні кроки, які Україна і друзі з ув'язнення належно оцінили. Саме тому якось мовчки перекліпали його трохи дивну політику.

То він будував Українську Республіканську партію, то руйнував її. То підтримував свою кандидатуру на президента України, то кандидатуру генерала КГБ. То пишався українською християнською культурою, то підтримував антихристиянську рун-віру… Часом, правда, признавався: "помилявся".

Але які руїнні ті помилки! Логічно було б після того потроху відходити в тінь… Він же, навпаки, з роками щораз частіше демонструє свої неадекватні реакції, від чого стає ніяково і боляче.

У вересні, під час агресії Росії проти Грузії, президент Ющенко зайняв гідну позицію нарівні з президентами вільних країн. За честь, звичайно, треба платити.

Мене дивує, що Герой України Лук'яненко не помітив, що на нас дивиться історія і що удар по Грузії зачепив і нас, про що пише вся західна преса. Тільки ж проти України була запланована дещо інша операція.

Громадян України не може не тривожити, що, замість згуртованості навколо президента в час національної небезпеки, українська політична еліта кинулась завдавати удари один одному, наче на чиєсь замовлення.

У нас зараз найбільш відкрита для атак, і не тільки російських ЗМІ, постать президента України. Для голови уряду України немає більшого ворога, ніж президент України.

Такий курйоз не може бути зрозумілим у цивілізованому світі, де розуміння державного керівництва інституціоналізоване, а не персоналізоване. Світ не може серйозно ставитися до діячів, у яких боротьба за владу і особисті цілі превалюють, де правила витісняються "поняттями". Звідси й брак самоповаги.

Вчитаймось в наведене вище висловлювання прем'єра незалежної держави, де називання президентом речей своїми іменами кваліфікується, як "оголошення інформаційної війни" проти Росії, причому голова уряду наче не розуміє, що справжня інформаційна війна проти України ведеться роками.

Потрудіть свою голову, пане Лук'яненко, і згадайте, яким лагерним словом Ви протягом 27 років називали подібну позицію перед сердитим начальством? А тепер згадайте, яка доля чекала на тих, хто зі страху перед начальством, замість брататися зі своїми, вислужувався перед ворогом.

Я нагадаю Вам: їх використовували і викидали – просто на наших же очах.

Особисто мені національне чуття підказує, що нині Україні потрібна міцна влада відповідальної особи. На парламент я дивлюся так, як майже усі, з ким зустрічаюся: з великим соромом.

І коли в цьому парламенті раптово збіглися інтереси БЮТ і "Регіонів" з комуністами, то від тієї гримучої суміші люди горіли від сорому й ганьби.

Їх об'єднав лукавий у сліпому нападі на посаду президента України. І жоден патріот не вискочив з тієї верховної зради, схопившись руками за голову… Не горів від сорому Лук'яненко. В тому стаді він знайшов місце і момент, щоб завдати свій удар Ющенкові.

Раптово він забоявся узурпації влади в одних руках!

Досі Віктору Андрійовичу закидали узурпацію бджільництва, народних промислів, покровительство "любих друзів" і всілякий лібералізм, пов'язаний з неумінням використати владу…

Однак мене все ж таки цікавить позиція. Невже Вам зараз національний інстинкт не підказує, що Україна в небезпеці?

Авторитети падають у прірву, патріотичні маски сиплються до урни. Владолюбство захлинається в популізмі. Слово "Україна" лукаво вживається в майже совєтській риториці, а сезонні цілі видаються за національні.

У нас в політикумі зараз єдина національна постать, яка ставить національні стратегічні цілі, і саме тому потрапляє під схрещений вогонь путінської, українофобської і посткомсомольської челяді.

Такому президентові не дадуть вибудувати міцну владну вертикаль. Удавані патріоти ненадійні. Але що і патентований патріот такий ненадійний, то про це свідчить характер його заяви.

Зараз усе патріотичне прикриття БЮТу починає свої виступи ритуальним відмежуванням від президента України – першого національно і морально визнаного президента, який був і може бути серйозно прийнятий у світі.

Тут діє якесь історичне постколоніальне закляття. Адже усі їхні патріотичні виступи пройняті прагненням національної порядності.

Зараз їм історія поставила тест: чи ви є учасниками національної зради, чи просто безсоромного розміну національної спадщини на шматочки "лакомства нещасного", а чи учасники комсомольського карнавалу прощання з помаранчевою весною.

Хто повірить, що вони справді думають, що Віктор Ющенко з його ліберально-демократичними принципами хоче узурпувати владу і в тому бачить свою ціль.

Зате всім очевидно, що нині президент України Ющенко зобов'язаний тримати в руках і зміцнювати в Україні владу, бо інакше йому історія не пробачить.

Лук'яненко звичайно, не в силі спинити політику національної руїни і деструктивну енергію жінки, яка ні перед чим не зупиняється.

Але кидати своє ім'я в купу політичних одноденок, про успішне розпорошення яких радіостанція "Эхо Москвы" вже переможно повідомила?

Від цього стає моторошно. Від браку самоповаги до самозневаги – один крок.

”Українська правда“, 22.09.2008


Довідка

Сверстюк Євген Олександрович
(нар. 13.12 1928, с.Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.)

Видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелектуальних лідерів.

1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення „логіка і психологія“). 1953-1956 — аспірант НДІ психології. 1956-1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961-1962 — завідувач відділу прози журналу „Вітчизна“. Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 — відповідальний секретар редакції „Українського ботанічного журналу“.

З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, С. — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва як А.ГОРСЬКА, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.СИМОНЕНКО, І.СВІТЛИЧНИЙ, І.ДЗЮБА, Л.КОСТЕНКО, І.ДРАЧ, В.СТУС, Л.ТАНЮК та інші.

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення бібліотеки „З приводу процесу над Погружальським“, що його написали, як пізніше стало відомо, С. у співавторстві, в тому числі з І.СВІТЛИЧНИМ. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти В.СИМОНЕНКА (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.ГОРСЬКОЮ, Л.КОСТЕНКО, І.ДЗЮБОЮ та В.НЕКРАСОВИМ) до ґазети „Літературна Україна“ у зв’язку з ґазетним цькуванням В.ЧОРНОВОЛА. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе „Собор у риштованні“, „Іван Котляревський сміється“, „Остання сльоза“, „На мамине свято“.

У 60-х роках С. був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Т.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.70 С. виступив з яскравою промовою на похороні А.ГОРСЬКОЇ, яка трагічно загинула 28.11.70.

Заарештований 14.01.72 під час масових арештів серед української інтеліґенції. Більшість заарештованих було засуждено восени того ж року, а слідство у справі С. затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто „літературною“. Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24 квітня 1973 на максимальний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе (головним предметом звинувачення була книга „Собор у риштованні“ (Париж, 1970); публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. „Останнє слово“ С. на суді згодом поширювалося в самвидаві.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту - голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в'язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв'язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 С. брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв'язку з 50-річчям загиблого в таборах В.СТУСА й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

З 1989 С. є незмінним редактором християнської ґазети „Наша віра“. Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

З 1989 - президент Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції, яка присуджує щорічні премії ім. В.СТУСА. У 1993 С. обраний президентом Українського Пен-клубу.

Численні статті й публічні виступи С. перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

У доповіді „Шістдесятники і Захід“, прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991, С. так говорив про історичні зміни, що відбулися: „Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга — раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю „правдою“, і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел“.

1993 С. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”.

Найвідоміші книги С. „Собор у риштованні“ (1970), „Блудні сині України“ (1993), „Шевченко і час“ (1996), „На святі надій“ (1999). С. також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).

(”Українська Гельсінська спілка з прав людини“, 15.11.2005 )

Дивіться також автобіографічну розповідь Євгена Сверстюка,
”З приводу процесу над Погружальським.“

а також
Григорій Клочек. Хто і чому веде інформаційну війну проти Віктора Ющенка


Велика рідня. Зміст     Тарас Шевченко. Пророк     Дмитро Чобіт. Фарисеї     Хто є хто в українській політиці     Заява Президента України від 03.09.2008 щодо ситуації у Верховній Раді     Ольга Бабій. Нам своє робить     Юрій Бадзьо. Бойові генерали, сивоусі парубки і троянська кобила   Вибори Президента України 2010. Агонія нації?     Василь Быков. Маленький красный цветочек     Віктор Ющенко. Недержавні таємниці     Олександр Кравчук. Фальшиві міфи у світлі фактів     Олег Чорногуз. Орда в наступі     Дмитро Донцов. Рік 1918     Дмитро Дорошенко. Нарис історії України     Олег Ольжич. Дух руїни


Free Web Hosting