Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 12

Правобережна Україна в XVIII CT. Гайдамацькі рухи. Коліївщина 1768 Р. Опришки в Галичині. Церковна Унія Галичині та її наслідки. Прилучення Галичини до Австрії. Підкарпатська Русь.

В той час, коли лівобережна Україна, хоч і втрачала під гнітом централістичної політики російського уряду свою автономію, але все ж таки зберегла власну освічену верству, яка кермувала життям краю й могла розвинути доволі широко своє національне життя, Україна правобережна, діставшися знову Польщі після 1711-12 років, перейшла під її владу зруйнована, виснажена, майже позбавлена свого населення. На ній почався наново кольонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин із часів перед повстанням Богдана Хмельницького. Народня українська мага не могла примиритися з цією реставрацією, але, позбавлена тепер власної провідної верстви, якою колись була козаччина, вона реагувала на реставрацію нелюбих їй порядків лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких. Устна традиція, збережена в памяті українського народу про гайдамаків і підхоплена літературою, оточила ці рухи в очах пізніших поколінь українського суспільства романтичним ореолом боротьби за соціяльне й навіть національне визволення. В залежності від таких поглядів і українська історіоґрафія дивилася на гайдамаччину, як на свідомий рух, що тільки через спеціяльні обставини свого часу виявлявся в кривавих анти-культурних формах. Рівночасно історіоґрафія польська, додержуючися діяметрально протилежних поглядів, відмовляла гайдамаччині всякої ідейної основи й дивилася на гайдамаків, як на звичайних розбишак і головорізів. Під знаком цієї наукової контроверзи в оцінці гайдамаччини історичне дослідження цього явища перебуває й досі.

Гайдамаччина в українській історіоґрафії довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції — народніх переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріялі. Такі були праці А. Скальковського (1845), М. Максимовича (1849), Д. Мордовцева (1870). Перший, хто поставив досліди гайдамацьких рухів на чисто документальний ґрунт, це був Володимир Антонович, котрий видав у «Архиві Юго-Западной Россіи» акти про гайдамаків (із років 1700-1768) й написав на основі цих актів свою відому монографію про гайдамацькі рухи (1876). Він же опублікував цілу низку дуже цінних мемуарів про ці рухи, писаних свідками й сучасниками. Ці мемуари, не вважаючи на неприхильність їх авторів до гайдамаків, подають багато дуже важних фактичних подробиць. Нарешті, найбільш вичерпну працю подав про гайдамаків Яків Шульгин, котрий опублікував на сторінках місячника «Кіевская Старина» широку монографію про гайдамацьке повстання 1768 р. (1890).

І Антонович, і Шульгин, обидва дивилися на гайдамацькі рухи, як на стихійний протест українських народніх мас проти соціяльно-економічного й національно-реліґійного поневолення їх панами в польській державі. Поскільки цей подвійний гніт виявлявся в дуже тяжких формах, постільки й реакція проти нього з боку народніх мас прибирала різкі, криваві форми. Зовсім інакше дивилася на цю народню реакцію історіоґрафія польська. Для неї гайдамацькі рухи — це був звичайний розбій, а причиною їх були не погані порядки в Польщі, а природна дикість українського селянина, його огида до мирної хліборобської праці й нахил до ледарства та бунтів. Коли в 1890 році появилася моноґрафія Шульгина, то вона зустріла дуже гостру критику з боку польського історика Тадеуша Корзона на сторінках журналу «Kwartalnik Historyczny» 1892 року. На думку Корзона, гайдамацьке повстання 1768 р. не уявляло з себе жадного політичного, ідейного руху, а було звичайним розбоєм. «Гайдамацтво, писав Корзон, було просто розбоєм, і дикі прояви козацького своєвільства виступили в спілці з темним реліґійним фанатизмом та утворили справжній хаос у всякого роду відносинах». Корзон дуже різко виступив проти обох українських істориків, обвинувачуючи їх у спочутті до кривавих проявів розправи гайдамаків із польським та жидівським населенням, закидаючи їм антикультурні й антигуманні тенденції.

Стаття Корзона викликала відповідь з боку Шульгина на сторінках «Кіевскої Старини», а за саму редакцію журналу там же відповів Антонович. Ця полеміка прибрала принципіяльне значіння, бо тут у особах з одного боку Антоновича й Шульгина, з другого Корзона зустрілися дві ідеольоґії, дві історіоґрафічні школи. «Ми, писав Антонович, так само, як і п. Корзон, признаємо, що події 1768 року були дуже сумні, й сцени убивства й нелюдськости, де б вони не появлялись, завжди викликають огиду в кожній хоч трохи цивілізованій і гуманній людині. Тому й знищення селянами такої маси шляхти й жидів, і нелюдські кари над селянами з боку шляхетських судів — це, на нашу думку, факти однаково сумні, й над ними треба пожалкувати. Але наші почуття зовсім субєктивні, вони не можуть служити метою історичного досліду. Ми мусимо поставити пану Корзону питання: які ж причини викликали ці явища, над якими ми так жалкуємо? Для нас ці причини ясні й зовсім льоґічні: селянську масу не вважаючи на її довгий і сильний опір, було поневолено, позбавлено власної землі і всяких, навіть найелементарніших громадських прав. Шляхтичі дратували її повсякчасно необмеженою й безконтрольною самоволею. Крім матеріяльного гніту селян дражнено ще й нелюдськими утисками на полі регіґії, насильно навертаючи їх на церковну унію. Нарешті польський уряд і громадянство не постаралися дати селянам якої-небудь, хоч би й убогої, елементарної освіти. При такому стані річей наслідки могли бути тільки сумні. Покривджена, ображена, роздратована маса мусіла, розуміється, повстати при першій нагоді, з першої-ліпшої причини, і цей вибух, завдяки повному браку громадського розвитку й гуманної освіти, мусів виявитися в нелюдських і кривавих формах». Я. Шульгин у своїй відповіді Корзонові заявив, що він уважає гайдамацький рух за прояв свідомого протесту українського селянства, пригніченого шляхтою соціяльно й реліґійно. Самий спосіб і орґанізація повстання були, як писав Шульгин, свідомо продумані, й провідники повстання взяли на увагу всю політичну міжнародню обстанову того часу. Кожна з полемізуючих сторін зосталася при своїх поглядах. Польська історіоґрафія по старому дивилася на гайдамаків, як на звичайних розбишак, і в такому дусі, наприклад, написана двотомова праця Фр. Равіти-Ґавронського «Historja ruchów hajdamackich» (1901). Гайдамаччина, на думку Ґавронського, «була проявом не стільки свідомо відчутих кривд і ясних змагань, скільки розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства». В такому самому дусі як і польські, освітлюють гайдамацькі рухи й жидівські історики, поскільки вони забирають у цій справі голос, наприклад, київський учений І. Галант.

В новіших часах збільшився інтерес до гайдамаччини серед дослідників Радянської України. Вони почали студіювати російські провінціяльні архіви, продовжуючи цим розсліди, розпочаті ще перед революцією проф. В. Відновим, і познаходили чимало цікавого матеріялу, який подає ріжні фактичні подробиці про гайдамацькі рухи та їх учасників. З цього боку особливо цікаві праці київського історика О. Гермайзе й харьківського дослідника М. Горбаня.

Так само, як і слово «козак», слово «гайдамака» взято з тюркської мови, де є оклик «гайде!», що значить: тікай! Звідси й татарське слово «гайда», яке перейшло й до української мови. Отже слово «гайдамака» звязане з поняттям тікання, мандрування й означає волоцюгу, незвязану з постійним місцем осідку людину, яка викликає серед суспільства замішання, тривогу, рух. Це слово почало вживатися тільки у XVIII ст. й прикладати його до народніх рухів XVII ст., до часів Хмельниччини, як це робив, наприклад, Костомарів, нема історичної підстави. Назвою «гайдамаки» охрестили представників народніх рухів польські письменники кінця XVIII віку, і так ця назва й залишилася в літературі. Сам український народ уживав поруч слова «гайдамаки» ще й іншої назви на означення партизанів, які боролися проти польської адміністрації й польських панів: він називав їх також коліями, левенцями, опришками.

Коріння гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново кольонізацію.

Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціяльно перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, які свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-маґнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх маґнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конєцпольскі, Собєські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених маґнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатсва на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших, які цілком нагадували «королевят» з часів перед Хмельницьким. Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох останніх королів, двох Авґустів і Станіслава Понятовського, уявляє з себе властиво боротьбу кількох маґнатських фамілій між собою. Користаючи з ослаблення королівської й взагалі всякої влади в державі, маґнати захоплювали й т. зв. королівщини, українські староства, й зробили їх дідичними в своєму роді. Так, староство канівське опинилося в руках Потоцьких, корсунське й чигиринське в руках Яблоновських, черкаське — Сангушків. Шляхта опиняється в великій залежності від маґнатів, і її прославлена свобода є властиво фікцією: більша частина шляхти дістає свої володіння або за допомогою маґнатів, або просто від них. Шляхта, яка слідом за великими власниками появляється на Україні, попадає в повну залежність від маґнатів. Лише невеликій частині вдається відшукати й повернути свої колишні землі; більша частина дістає маєтки вже від маґнатів на умовах васальної залежносте або оренди, а то й просто вступає до них на службу в характері управителів, адміністраторів, економів, офіціялістів і т. д.

Здобувши знову величезні простори землі на Україні, пани стали перед завданням насамперед їх заселити, щоб потім завести якесь господарство. В селянському населенні недостачі не було. На заклик панських «осадників», які обіцяли по давньому пільгові роки свободи від усяких повинностей, потяглися селяни з західньої Волині, з Полісся, Галичини, навіть із лівого берега Дніпра, з Гетьманщини, осаджувалися на порожніх землях, і потроху в краю почали виростати нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, але вони зливалися з масою українського населення, переймали його мову й звичаї, залишаючися хіба при своїй римо-католицькій вірі. Пани приймали всіх, і втікачів, і навіть людей «із чужими жінками й з чужими волами»; перші роки не вимагали ніяких повинностей, поки пересельці не обзавелися господарством і поки не минали «пільгові роки». Але й в перших роках панщини обовязки панщизняні не були дуже важкі. Власники маєтків почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство.

Та ось помалу «пільгові роки» минали. Більшість земель по лятифундіях була роздана дрібній шляхті в оренду або в застав. Панщина щільніше присувалася до селян, які вже були звикли до повної волі; шляхта, яка тепер безпосередньо мала діло з селянами, почала вимагати від них щораз більше праці на свою користь. Зростала сіть панської адміністрації й щораз тісніше обхоплювала життя селянина з усіх боків. Відновилася з появою римо-католицького духовенства й колишня нещаслива політика навертання православних на унію. Все це дратувало народ і викликало з його боку реакцію. Але тепер не було кому, як колись за часів козаччини, орґанізувати опір, і перед тими, що не хотіли миритися з кріпацькими порядками, залишився тільки шлях пасивного опору або індивідуальної боротьби: або тікати знову кудись за кордон, шукати собі щастя-долі десь на Гетьманщині, в Молдавії, Туреччині, або ж підшукати собі ватагу однодумців, не боятися стати поза межами закону й вести боротьбу, мстячися над своїми соціяльними гнобителями. В недавно заселеному краю було багато бродячого авантурницького елементу, щоб постачати людський матеріял для таких ватаг. Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі на заможних людей. Але в самих розбоях був виразно помітний момент соціяльної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати імя гайдамаків, здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні месників за свої кривди.

Був ще один момент, який відограв ролю в розвитку гайдамаччини, а саме — близьке сусідство з Запорожжям. Степи запорозькі служили пристановищем, де гайдамаки переховувалися від переслідувань з боку польських властей, де вони могли відпочивати після своїх наскоків, орґанізовуватися й робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, не вважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і ріжних потаємних схованках. Та й чимало запорожців вступало, розуміється нелегально, в ряди гайдамаків, було орґанізаторами й ватажками гайдамцьких відділів, допомагало їм зброєю, кіньми і взагалі матеріяльними засобами. Нарешті треба згадати, що на боці гайдамаків було часом спочуття й православного духовенства, озлобленого переслідуванням з боку уніятів, які намагалися навернути його силоміць на греко-католицький обряд.

Все це зумовило таке становище, що гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри й народности. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народніх мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як орґанізуючий, провідний елемент. В. Антонович у своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька подробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своєму первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою. Отже люди найріжнороднішого соціяльного стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра. Їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали, легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.

В половині 30-х років запорожці вертаються на свої давні місця, прийнявши російське підданство. Вони робляться безпосередніми сусідами польської України. Вони приносять із собою традиційну неприязнь до панських порядків у відносинах до селян. Гайдамаки, як я вже згадував, знаходять у запорожцях певну опору, хоч і не офіціяльну. Завдяки участи запорожців, «гайдамаччина, як каже Антонович, стає безперестанною, орґанізованою війною проти шляхти». Поруч із запорожцями спочуття до гайдамаків показує й населення лівого берега Дніпра — на Гетьманщині. Гетьманці самі дуже рідко беруть активну участь у гайдамацьких рухах, але вони помагають гайдамакам орґанізуватись, переховують їх у себе, постачають їм зброю й харчі.

Польська адміністрація в краю й шляхта опиняються перед дуже поважним завданням: орґанізувати оборону проти гайдамацьких куп, які починають вести постійну, безперервну партизанську боротьбу й роблять неможливим хоч трохи спокійне ведення господарства в краю. Польська держава розпоряджала в половині XVIII віку дуже незначною військовою силою. Ще в 1717 році шляхта добилася обмеження постійної армії до 24.000 людей, і такий континґент був гарантований, на основі конвенції, російським урядом, якому це було дуже на руку: Польща робилася супроти його безборонною, й російські війська вільно входять до Польщі, для збройних інтервенцій, як це було в 1733 і 1768 роках, або щоб перейти через польські провінції до Туреччини, чи до Прусії, як це було в 1738 р. і в часі Семилітньої війни. Тимчасом як сусідка Польщі, маленька Прусія, тримала постійну стотисячну армію, а друга сусідка — Росія мала постійну армію в 200.000 людей, Польща мала фактично всього 17-18 тисяч. Для великої держави, якою була польська Річ-Посполита, це була зовсім мізерна сила. З тих 17-18 тисяч тільки 12 тисяч стояло в Короні, себто в Польщі, решта стояла в Литві. Польська армія була поділена на чотири так звані «партії»: великопольську, малопольську, сандомірську й українську. Партія означала дивізію або корпус. Отже на цілу величезну область правобережної України, на три великі пізніші ґубернії — Волинську, Подільську й Київську призначалася одна дивізія, в якій фактично не було й чотирьох тисяч вояків.

Розуміється, цієї сили не вистарчало ані на те, щоб обороняти гряниці держави, ані на те, щоб піддержувати внутрішній спокій. Уряд робив спробу зорґанізувати міліцію з дрібної, так званої чиншової шляхти, але з цього нічого не виходило, так само, як і з найманої за гроші міліції: до таких найманих міліцій ішов усякий авантуристичний люд, який у мирний час грабував населення, а підчас розрухів переходив на бік гайдамаків. Залишилася ще одна сила, яка фактично й була одинокою опорою панської влади на неспокійній українській землі, це були так звані «надворні міліції», утримувані на свій кошт маґнатами, власниками великих земельних лятифундій. Польські маґнати здавна звикли мати своє надвірне військо. Тепер мати свою власну узброєну силу було конечною потребою для Потоцьких, Любомірських, Браницьких та інших земельних маґнатів, щоб охоронити їх маєтки. Вони й заводять особливу міліцію з власних селян, яких для того увільняють від кріпацької роботи, орґанізують їх на козацький лад, дозволяють вибирати собі отаманів, сотників, осавулів, тільки головний начальник — полковник мав бути шляхтичем. Число такої панської міліції доходило іноді в окремих маґнатів до чотирьох-пятьох тисяч.

Не маючи змоги цілком викорінити гайдамацький рух, польська адміністрація раз-у-раз зверталася за допомогою до російських властей, до російського посла в Варшаві і навіть просто до Петербурґу. Російська влада наказувала своїм погряничним аґентам ловити гайдамаків і карати, не дозволяти їм переходити на російську територію, та взагалі подавати польським властям поміч у боротьбі з гайдамацьким рухом. З наказу російської влади й запорозька січова старшина переслідує гайдамаків. З свого боку польська адміністрація, вважаючи запорозьких козаків за головних помічників гайдамаків, хапалася репресій супроти запорожців: вона часто захоплювала запорожців, які приходили на правобережну Україну з торговою метою, і тратила їх. Так, наприклад, одного разу в Брацлаві підчас ярмарку заарештовано й страчено коло трьохсот запорожців; другого разу в Немирові повішено 18 запорожців, які приїхали купувати хліб. Дуже часто польські військові команди заскакували на запорозьку територію й руйнували запорозькі оселі. Все це, розуміється, тільки загострювало обопільне ворогування.

Це ворогування при першій же нагоді доводило до отвертого вибуху. Така нагода трапилася в 1734 році. Боротьба за опорожнений по смерті короля Августа Саксонського польський престол довела до інтервенції Росії. Супроти кандидатури Станіслава Лєщінського, якого підпирала Франція, Росія піддержувала кандидатуру саксонського курфірста Августа III, сина покійного короля. Російська армія вступила в Польщу. Через правобережну Україну марширували гетьманські козаки, які йшли з російською армією в Польщу. Це викликало серед місцевих селян надії, що Росія забере собі українські землі зпід Польщі й скоро наступить кінець шляхетському пануванню.

Весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанчий рух. Купи збунтованих селян били й виганяли шляхту та жидів, захоплювали цілі міста й містечка. Літом рух перекинувся на Поділля й на південно-західню Волинь. На Поділлі на чолі руху став козацький сотник Верлан, що був начальником надвірної міліції князів Любомірських. Він збунтував свою сотню, назвав себе полковником і зорґанізував із повстанців цілий полк. Він скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан узяв Броди, Жванець і розпустив свої відділи аж під самий Львів. Повстання почало прибирати поважний характер. Але тимчасом росіяни посадили на польський престол Авґуста III саксонського, поляки мусіли його признати, й тепер російське військо почало приборкувати народній рух. Без особливих зусиль росіяни розбили повстанчі купи. Провідники на чолі з Верланом утекли до Молдавії. Але чимало повстанців залишилось й вело далі по виході з краю російських військ партизанську боротьбу. Запорожець Грива зорґанізував велику купу гайдамаків і взяв навіть міста Чигирин і Крилов. Цілих два роки 1737 і 1738-й ішла боротьба польських військових команд із гайдамаками. Тільки за допомогою козацького сотника Сави Чалого, який став на польську службу, вдалося приборкати гайдамаків. Сава Чалий навіть узяв і зруйнував запорозький Гард, себто кріпость, над річкою Бугом. Але скоро після того запорожці помстилися, вбивши Чалого в його мастку на Різдво 1741 року.

Партизанська боротьба з гайдамаками прибрала хронічний характер. Доки польська влада мала діло з гайдамаками-професіоналами, які чинили попросту розбійні наскоки на маєтки та міста, то ще сяк-так давала собі з ними раду. Але час від часу серед української селянської маси, вічно незадоволеної з свого становища, нагромаджувалася енергія для нового вибуху; тоді гайдамаки були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе орґанізаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорґанізувалися на запорозькій території, перейшли гряницю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серіозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорґанізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого пляну, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас рабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воевідств припинила повстання.

Україна затихла. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який своїм грізним характером залишив позаду всі попередні рухи. Це була так звана Коліївщина 1768 року. Маючи своє коріння в умовах соціяльно-економічного й політичного життя на правобережній Україні, це повстання було звязане з подіями міжнароднього характеру. Новіший дослідник Коліївщини, Гермайзе підкреслює, що епоха Коліївщини була добою занепаду поміщицького господарства, тією переходовою добою, коли ринки збіжевого експорту переносилися з берегів Балтійського моря на береги Чорного. Це були часи непевности в економічному житті й відсутности виразних шляхів господарського розвитку. Це все відбивалося на відносинах між дідичами й селянами, викликувало серед останніх неспокій і хвилювання. На південній Київщині, що була заселена пізніше від інших частин правобережної України, довше, ніж де інде, затяглися пільгові роки свободи від панщизняних обовязків. Але тепер і тут ці роки вже скінчилися. Населення, яке мало недалеко від себе вільне Запорожжя, хвилювалося й навіть невеликі панщизняні тягарі відчувало як якесь насильство над собою.

Одночасно на південній Київщині загострилися й відносини релігійні. Керманичі уніятської церкви в особі митрополита Володкевича, який перебував у Радомишлі, й його поміщника Мокрицького, повели дуже енергійний натиск на православне неселення. Їх підтримували військові й цивільні власти. Правне становище православної церкви в межах Польщі було дуже невпорядковане. Православні парафії на Київщині залежали від єпископа, який жив на Україні лівобережній, у Переяславі, отже не був польським підданим. Йому належало право висвячувати священиків. Одначе польські погряничні власти всіма способами утруднювали зносини православної пастви з своїм закордонним пастирем. Та й помимо того, щоб православний священик міг обняти парафію, треба було згоди як уніятського декана, так і місцевого дідича. На цьому ґрунті виникали постійні непорозуміння. Митрополит Володкевич і офіціял Мокрицький заступили стару тактику відкритого переслідування православних і примушування їх силою переходити на унію — новою тактикою, яка полягала в безконечних дрібних причепках; ці причепки робили життя православного сільського духовенства просто невиносним. Мокрицький при тому жорстоко поводився з православними священиками, за найменшу провину садовив їх до тюрми, бив без милосердя різками і всіма способами знущався. Багато з сільського духовенства назверх визнали унію, хоча в душі зоставалися вірні православю, багато й з світських людей примушені були удавати уніятів, хоча в душі ненавиділи унію. Все це утворювало атмосферу взаємної ненависти й недовіря.

В половині XVIII ст. єпископську катедру в Переяславі обійняв енергійний Гервасій Линцевський. Не маючи змоги сам особисто відвідувати підвладні йому парафії на польській Україні, Линцевський призначив у 1761 р. своїм намісником Мелхісидека Значко-Яворського, ігумена Мотронинського манастиря. В його особі він знайшов талановитого й енергійного помішника. Мелхісидек зорґанізував живий православний рух, осередком якого були манастирі на південній Київщині, серед густих лісів, близько від Запорожжя: Мотронинський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші. Він порозумівся з запорожцями й дістав від них поміч. Він підняв дух православного населення, а цілі сільські громади, які вже вважалися за уніятські, почали знову вертатися до православя. Коли уніятські власти стали робити Яворському перешкоди, він звернувся за допомогою просто до київського митрополита. Але, коли Мелхісидек вертався з Київа, його схопили й посадили до тюрми. Йому вдалося втекти з тюрми на Січ; звідси він поїхав до Петербурґу, добився авдієнції в самої цариці Катерини й дістав від неї обіцянку дипльоматичної допомоги.

Заручившися цією обіцянкою, сміливий ігумен повернувся до свого Мотронинського манастиря. Він застав удома репресії з боку уніятських властей проти викликаного ним руху. Вимушений інтервенцією Росії й Прусії в 1767 році закон варшавського сойму про релігійну толєранцію не вплинув на ослаблення реліґійного утиску на такій далекій окраїні, якою була південна Київщина. Але в Значко-Яворського в голові вже роїлися нові пляни: він разом із запорожцями думав про повстання, яке, як він надіявся, піддержить російська влада. Приводом для повстання була усобиця, яка наступила в Польщі в 1768 році.

В 1768 році частина польської шляхти, незадоволена з російського втручання до польських справ та з політики короля Станіслава Понятовського, оповістила так звану конфедерацію, себто збройне повстання проти свого уряду. Ця конфедерація була заключена в місті Барі на Поділлі під проводом Кизимира Пуласького. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Тоді корпус російського війська під проводом ґенерала Кречетнікова вступив на територію польської України й почав збройною рукою розганяти відділи конфедератів. Головні сили конфедератів були обложені в місті Бердичеві на межі між Київщиною й Волинню.

Політичну ситуацію дуже зручно використали керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському манастирі. На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівки, став запорожцем, а весною 1767 року появився на Україні під виглядом манастирського послушника, спочатку в Жаботинському, а потім у Мотронинському манастирі. Тут весною 1768 року він підняв повстання. Проф. Гермайзе вдалося документально встановити, що ядро Залізнякового війська складалося з людей, які прийшли із Запорожжя; це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були ріжні наймити, які працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.

Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, уважає, що гайдамаки мали певний плян: обхопити Київщину з усіх боків, і через те повстання розпочалося майже зразу в чотирьох погряничних пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. Він вивів із собою зпід Мотронинського манастиря відділ у кілька сот людей і вирушив із ними через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку на Україну. По всіх містах і скрізь по селах повстанці вирізували шляхту й жидів. Народ брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контиґент повстанців цілими купами. Головним обєктом Залізнякового походу було місто Умань.

Умань належала маґнатській родині Потоцьких. Це був дуже важний торговельний пункт, де велася жвава торговля з Молдавією й Туреччиною. Місто було укріплено. В ньому було багато заможного населення, багато чужих купців, тут була василіанська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком. На чолі місцевої управи стояв із титулом Губернатора довірений Потоцьких Младанович. В його розпорядженні був невеликий військовий відділ, а головною силою була козацька міліція під командою сотника Йвана Гонти. Цьому Гонті судилося відіграти поруч із Залізняком найвидатнішу ролю в цілій траґедії гайдамацького повстання та стати постаттю, яка приковує до себе й досі пильну увагу як української, так і польської історіоґрафії. Коли польські історики таврували Гонту як зрадника й розбійника, то українські визнали його за героя визвольної боротьби, за мученика, який заплатив страшними муками за своє бажання увільнити рідний народ. Особливо ідеалізувала Гонту стара народницька школа українських істориків із професором В. Антоновичем та редакцією журналу «Кіевская Старина» на чолі. А українська література ще раніше в особі Шевченка дала поетичну апотеозу уманському сотникові, зробивши його центральною постаттю в поемі «Гайдамаки».

Гонта сам був син селянина й зробив добру карієру на службі в народній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, дохід. Він став ніби зовсім шляхтичем, звязаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Коли рознеслася чутка про повстання й про криваві успіхи гайдамаків, Умань наповнилася втікачами-шляхтою й жидами. Младанович вислав Гонту з козацькою міліцією проти Залізняка. Але Гонта з цілим своїм відділом перейшов на бік повстанців і разом із ними рушив на Умань. Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно — не якісь особисті чи матеріяльні інтереси. Як думає Антонович, Гонта підчас переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в імя народніх ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обовязок приєднатися до народньої справи. Ів. Франко звернув увагу на те, що тут відіграла ролю традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала ролю чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця. До Франкової думки схиляється й Гермайзе.

Перехід Гонти на бік повстанців був рішаючим для долі Умані. 18 червня гайдамаки підійшли до міста, а на другий день воно було взяте. Стався страшний погром шляхти й жидів, підчас якого загинуло около двох тисяч людей. Младанович був убитий, але Гонта врятував його дітей так само, як урятував він, кого тільки міг зпоміж шляхти. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголошено гетьманом, а Гонту полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніятам запропоновано або прийняти православіє. або покинути край. Зпід Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

Але доля повстання залежала від того, як поставиться до нього російський уряд. Спочатку російські власти ставилися до гайдамацького руху доволі доброзичливо. Ослаблення Польщі через внутрішні розрухи не суперечило інтересам російської політики. Російський посол у Варшаві Рєпнін радив начальникові російського корпусу в Польщі генералові Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не вживати проти них збройної сили; він радив поводитися з ними ласкаво, по приятельськи. В залежності від таких поглядів і російська політика щодо гайдамацького руху носила спочатку подвійний характер. Але ця подвійність тільки провокувала гайдамаків, які були свято переконані, що вони роблять в інтересах російського уряду.

Одначе картина перемінилася відразу після того, як один гайдамацький відділ, гонячися за шляхтою й за жидами, перейшов турецьку гряницю й спалив турецьке місто Балту, де хотіли заховатися втікачі. Це викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдавського князя. Турки грозили війною, Росія ще не була до війни приготована, й серед російських козаків під командою полковника Гурева. Той наблизився до Кречетнікова про потребу негайних репресій супроти гайдамаків. Про це саме писала з Петербурґу й цариця Катерина. Доля повстання була тим самим вирішена. Кречетніков вислав зпід Бердичева полк донських урядових кругів настав переполох. Рєпнін зараз же написав до Умані й завів приятельські переговори з гайдамаками. Так було доти, доки не прибув йому на підмогу ще полк піхоти. Тоді Гурев закликав до себе на бенкет гайдамацьких ватажків, котрі не сподівалися з його боку нічого злого, й звелів їх заарештувати; потім кинувся на гайдамацький табор і почав забирати в полон гайдамаків. Він захопив 900 людей, а решта розбіглася. В руки Гурева попали Залізняк, Гонта й цілий ряд менших ватажків. Тимчасом прибув із військом і генерал Кречетніков. Він звелів віддати гайдамаків, які були польськими підданими, до рук польським властям, а російських підданих вирядити на суд до Київа. Коли прибув відділ польського війська, йому було передано 846 полонених із Гонтою на чолі. Суд і кара мали надзвичайно жорстокий характер, відповідно до страшенного озлоблення польської сторони. Головний суд відбувся в селі Кодні коло Житомира під проводом ґенерала Стемпковського. Не вважаючи на інтервенцію гуманного короля Станіслава Августа, майже всіх бранців після жорстоких тортур покарано смертю. Другим місцем суду було село Серби на Поділлі.

Російський уряд мусів карати тих учасників повстання, які були підданими Росії. Властиво кажучи, покарання гайдамаків мало носити демонстраційний характер, щоб показати туркам, а також і полякам, що російський уряд не спочуває повстанню й не несе за нього відповідальности. Тому частина присудів мала бути виконана на турецькій гряниці в присутності запрошених на це видовище турецьких урядовців, а частина на польській території. Всі 250 гайдамаків із Залізняком на чолі, приведені до Київа, були засуджені на смерть, але властям була дана таємна інструкція замінити смертну кару вже в самий момент виконання карою на тілі: гайдамаків мали бити кнутом, вирвати кожному ніздрі, покласти гарячим залізом тавро на чолі й на щоках, і після того вислати на вічні каторжні роботи до сибірських рудників.

Як каже проф. Гермайзе, «російський уряд, не почуваючи себе в праві карати гайдамаків, яких він сам до певної міри провокував до повстання, не зовсім благородно, але дуже хитро вийшов із трудного станойища, зменшуючи фактично кари й заміняючи їх з дипльоматичною метою показною театральщиною». Присуд виконано, і Залізняк із своїми товаришами після жорстокої кари помандрував до далекого Сибіру. По дорозі він зробив спробу втекти, але був зловлений і таки допроваджений до Сибіру, де мабуть і докінчив свій вік.

Повстання таким чином було задавлене, але причин народнього незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовіря до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі ріжних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства й селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім невинно. Серед цієї тривожної атмосфери закінчилося польське панування на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєвідства Київське, Брацлавське, Подільське й східню частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1895 року забрала Росія й решту Волині та ще східню частину Холмщини; головну частину Холмщини забрала Австрія. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в нову фазу свого життя.

Гайдамацтво, як форма активного протесту проти несприятливих умовин суспільного ладу, мало анальоґічні собі явища і в житті деяких інших славянських народів, наприклад, у сербів, де «гайдуки» або «ускоки» вели партизанську боротьбу проти турецького панування. Таке саме явище, як гайдамацтво, знали також і західньо-українські землі, Галичина й Буковина. Тут тільки цих партизанів називано інакше: «опришками» або «левенцями». Ґрунт, на якому виросла діяльність опришків, був той самий, що й на Україні наддніпрянській: незадоволення народньої маси з свого соціяльно-економічного становища й шукання якогось виходу. Сильніші й активніші натури знаходили цей вихід у розбійництві, яке зверталося проти пануючих верств. Через це в очах народньої маси ці розбійники оточувалися ореолом, як месники за народні кривди; маси їм спочували, ідеалізували їх, не вважаючи на те, що від розбишацтва опришків дуже часто терпіли не тільки пани, купці і взагалі люди багаті, але й звичайні бідні селяни.

На початку XVIII століття обставини склалися для діяльности опришків знову дуже сприятливо. Шведська війна, потім повстання Ракочія в сусідній Угорщині сколихнули глибоко життя краю й винесли на його поверхню багато авантуристичних елементів, котрі були раді всякому заколотові, всякому неспокою. Покуття — південно-східній кут Галичини, який прилягає до Карпат та старої молдавської границі й де найбільше водилися опришки, був якраз тереном міжусобної боротьби між воєводою Йосифом Потоцьким, який стояв за кандидатуру Станіслава Лєщінського, й між гетьманом Сєнявським, який стояв за Августа Саксонського. В 1718 році Сєнявський за допомогою москалів збройною рукою здобув місто Станиславів від Потоцького. Пізніше настала анархія в Польщі за панування Августа III, й знову обставини сприяли всякому заколотові.

Ґеографічні відносини підкарпатських областей дуже сприяли розвиткові діяльности опришків: погряниччя Польщі, Молдавії й Угорщини, високі гори й густі ліси, які давали добрий притулок для опришків. Розбиті на одному боці Карпат, на польській території, опришки переходили на другий бік, до Молдавії чи до Угорщини й переховувалися там, доки минала небезпека. Тоді верталися назад і знову бралися за своє ремесло. Ні один із трьох погряничних урядів ніколи не провадив проти опришків якоїсь скомбінованої акції, й це було опришкам на руку.

Соціяльно історією опришківства в Галичині занявся ще в половині XIX ст. відомий польський учений Август Бєльовський. Пізніше написав про опришків цілу моноґрафію український учений Юліян Целевич. Матеріялом для нього служили архівні справи про тих опришків, які судилися в станіславівському трибуналі в першій половині XVIII віку.

Целевичеві вдалося простежити діяльність цілого ряду опришківських ватажків. Найславнішим із усіх опришків, імя якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш, який виступив на історичній арені під кінець 30-х років XVIII ст. Батько його був бідний селянин у Печеніжині. Олекса Довбуш пішов до опришків у 1738 році. Він рідко нападав на селян, а все більше на жидів і на панів. В його банді були гуцули й мадяри. Полковник Пшелуський мусів робити проти Довбуша цілу експедицію. Він вистежив гніздо опришків у горах і напав на них уночі. Кілька опришків попало в полон, але сам Довбуш утік. Полонених ждали тортури й страта в Станиславові. Довбуш устиг помститися на місцевих людях, які його зрадили, але сам загинув 1745 року при романтичній обстанові, яка дала багату поживу для народніх пісень. Але опришки не переводились аж до самого переходу Галичини під Австрію. Найбільше вплинули на їх зникнення реформи цісаря Йосифа II, які трохи підняли добробут і правне становище селянської маси. З того часу опришківство перейшло в звичайне індивідуальне розбишацтво, позбавлене всяких прикмет соціяльної боротьби.

Так на всіх українських землях, які були під Польщею, однакові причини політичного й соціяльно-економічного характеру привели до появи дуже подібних до себе явищ народнього протесту. Але ані гайдамаччина, ані ще менше опришківство, не могли вплинути на зміну долі української народньої маси під Польщею. Польська Річ-Посполита вже в половині XVIII вік стала явно хилитися до упадку. Врятувати її могли тільки широкі и ґрунтовні реформи в царині політичного, суспільного й реліґійно-національного життя. До таких реформ і почали братися найосвіченіші й найпатріотичніші елементи польського громадянства. Але вже було запізно. Сусіди Польщі, в першій лінії Росія й Прусія, давно вже дивилися на польські області, як на свою майбутню здобич, і піддержання анархії в Польщі, піддержання внутрішнього заколоту в ній лежало навіть у їх інтересах. Переслідування в Польщі «десидентів», себто православних і протестантів, служило для російського й пруського уряду дуже зручним претекстом для втручання у внутрішні справи Польщі. Росія вже від часу шведської війни звикла розпоряджатися в Польщі, як у себе вдома: обидва саксонські курфірсти, Авґуст II та Август III, були посаджені на польський трон за допомогою російської зброї. Так само й король Станіслав Понятовський. Барська конфедерація 1768 року, звернута проти російського впливу в Польщі, викликала тільки нову російську інтервенцію.

В 1772 році переведено перший розділ Польщі між Росією, Прусією й Австрією. Австрії припала Галичина. Вже від 1767 року російський ґенерал Кречетніков (той, що приборкав гайдамаків) заняв був Львів, а від 1769 року стояла у Львові постійна російська залога. Росія давно вже дивилася на білоруські й українські провінції Польщі, як на свою майбутню здобич, і не хотіла ні з ким цією здобиччю ділитись. Але це було неможливо. Фридрих II Пруський, ініціятор розділу Польщі, від початку 1769 року вів про це з Росією переговори і вказував на потребу притягти й Австрію до участи в поділі польських провінцій. Австрія нерадо взагалі на це дивилась; її експанзія була звернута не на схід, а навпаки, на захід і на південь, на Німеччину, Італію, Балкани. Одначе з огляду на політичну рівновагу вона була змушена взяти участь у поділі Польщі. Вона заявила претензію на Галичину, умотивувавши її в особливому меморіялі, складеному в 1771 році одним австрійським ученим під назвою «Вивід прав угорської корони.до Червоної Руси і до Поділля, так само, як чеської корони до князівства Освєціма й Затора». Тому, що угорська й чеська корони належали тепер Габсбургам, то звідси виводились їх права до земель, що колись протягом якогось часу належали Угорщині або Чехії. Росія дуже неохоче згодилась уступити Австрії Львів і східню Галичину. Російські війська уступили з Галичини лише під натиском австрійського окупаційного корпусу, висланого весною 1772 року; тільки в кінці того року австрійці зайняли Львів, який проголосили столицею «Ґаліції й Льодомерії» (Галичини й Володимирщини).

До рук австрійської влади Галичина перейшла в стані великого економічного упадку. Шведські війни, російська окупація, боротьба маґнатів між собою, занепад зовнішньої торговлі, все це довело край до великого зубожіння й розстрою. Особливо тяжке було становище української людности, яка становила головну масу населення. Українське міщанство підупало ще на початку XVII ст. і вже більше не могло підвестися. Жваве культурно-реліґійне життя, яке зосереджувалося головно по міщанських братствах, зовсім ослабло ще перед Хмельниччиною. Але поки держалася ще подекуди українська шляхта, поки зберігала вона свою предківську православну віру й раз-у-раз виступала на соймиках в її оборону, доти й міщанство твердо держалося свого православя. Та участь української шляхти в народніх рухах за Хмельниччини підірвала її значіння. Ослаблена судовими репресіями, конфіскатою майна й ріжними обмеженнями, вона тратить свою відпорну силу й піддається масовій латинізації й польонізації з виїмком кількох, глухіших околиць. Тепер уже й братства не були в стані оборонитися супроти навязуваної силоміць церковної унії.

Під впливом загальної реакції в настроях шляхти, уряд Річі-Посполитої все більше обмежував права православної церкви, а в 1676 році сойм заборонив братствам зноситися з царьгородським патріярхом і підпорядкував їх юрисдикції місцевих православних єпископів. Цим братства були позбавлені своєї самостійности й, коли б єпископ сам перейшов на унію, не мали змоги від неї оборонитись. Крім того сойм заборонив православним під загрозою смертної кари виїздити за кордон. Цією забороною малося на увазі позбавити православних змоги піддержувати зносини з своїми закордонними одновірцями. Польський уряд у своїх плянах примусового заведення унії знайшов собі енергійного помічника в особі львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського. Була це людина дуже енергійна, з літературним хистом і певною свідомістю своєї української народности. Ще в 1677 році Шумлянський звернувся до папського нунція з заявою про свою готовість прийняти унію. Він думав за допомогою унії піднести становище українського елементу в Польщі. Одначе справа була ще непідготована, й проект Шумлянського зустрів опозицію з боку духовенства й братств. Та Шумлянський, за порозумінням з урядом так зручно вів свою лінію, що за яких двадцять років усяка опозиція була зломлена, і в 1700 році унія була проголошена в Галичині урядово. В 1708 році мусіло признати її й львівське міщанське братство. Найдовше держався православія Манявський манастир на карпатському підгірю; його закрив уже австрійський уряд у 1785 році.

Одначе пляни тих політиків, які думали, що церковна унія з Римом послужить легшим засобом для скорішої латинізації й асиміляції українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто держалися свого східнього обряду й не давали себе латинізувати. Під проводом ряду енергійних єпископів греко-католицька церква в Галичині зорґанізувалася й склала зовсім окрему цілість, відмінну як від східнього православія, так і від римського католицизму. Піднесено культурний рівень нижчого духовенства, заведено так звані візитації парафій особливо призначеними духовними особами. Василіянський чин узяв у свої руки опіку над шкільництвом і просвітою, послуговуючись у своїх виданнях народньою мовою. Населення Галичини протягом двох-трьох поколінь звикло до унії й почало дивитися на неї, як на свою національну церкву, як на забороло своєї народности. Східний обряд укіятської церкви зберігало її духовенство, як свого роду національну святиню. І справді, це була одинока спадщина, яку українському народові вдалося зберегти з усього колишнього багатства свого самостійного культурно-національного життя; ця спадщина послужила для нього вихідною точкою для його дальшого культурного розвитку і для його відродження за пізніших часів. Взагалі можна сказати що коли щось зберегло українську народність у Галичині від повної асиміляції з елементом польським, то це його греко-католицька церква з її східнім обрядом. Цей обряд служив для неї й мостом, що злучував галичан-уніятів із їх східніми братами, які залишилися при своєму старому православю. В той час, як на українських землях, які по розділах Польщі відійшли до Росії, негайно ж із стихійною силою почався рух за поворотом до православія, в Галичині і духовенство й народ залишилися вірні унії, вважаючи її за свою національну церкву. Це забезпечило уніятському духовенству в Галичині на довший час становище провідної верстви, яка відіграла особливо значну ролю в національному відродженні XIX віку.

Говорячи про долю західньо-українських земель, я досі майже не згадував про одну, найдалі на захід положену частину України-Руси, про найдальший її окрайчик, про так звану Угорську, або як вона сьогодні зветься офіційно, — Підкарпатську Русь. Не згадував я її тому, що вона майже ніколи не жила одним спільним політичним життям із рештою земель, заселених українським народом, якщо не рахувати деяких епізодичних моментів із часів Галицько-Волинської Держави. Не відограючи в загальному житті українського народу ніякої ролі, Підкарпатська Русь проте піддержувала культурні звязки з сусідньою Галичиною і навіть далекою Наддніпрянщиною. Ці звязки оживилися саме тоді, коли Галичина по прилученні до Австрії в 1772 році опинилася під спільним берлом Габсбурґів із Угорською Руссю. Тоді маленька Угорська Русь почала навіть відогравати деяку ролю в спільному культурно-національному житті з Галичиною.

Славянське населення західнього склону Карпат походить із Наддніпрянської Русі й появилося тут, можна думати, не пізніше приходу мадяр у кінці IX віку. Славянська кольонізація зі сходу існувала вже тут, коли прийшли мадяри і заснували свою державу. Одначе ця кольонізація, як доводить покійний історик Підкарпатської Руси, проф. А. Петров, не мала масового характеру: перебиралися через Карпати зі сходу й оселялись на її західніх склонах невеликі групи кольоністів. Довший час у історичній науці вважали за певний факт переселення значної маси українського населення (казали про 40.000 людей) разом із князем Федором Коріятовичем, небожем Ольґерда, в кінці XIV віку. Приймався на віру переказ, ніби цей Федір Коріятович, покинувши Поділля, прийшов із своїми прихильниками на Закарпаття, став васалом угорської корони, заснував місто Мукачів і в ньому манастир та правив краєм, як удільний князь. Петров признав цілу цю історію за лєґенду, а грамоту Федора Коріятовича ніби з 1360 року про надання ним маєтностей Мукачівському манастирю вважав за фальсифікат, складений десь у XVI або XVII ст. Взагалі Підкарпатська Русь, як слушно доводить Петров, ніколи не мала своїх панів, воєвод, князів, і її історія не знає великих переворотів, війн, політичних трактатів. Історія Підкарпатської Руси це — історія впертої боротьби людини з природою й повсякденної важкої праці серед важких суспільних і політичних умов. Справжнім «героєм» цієї історії є простий селянин, який виніс на своїх плечах многовікове ярмо февдально-панщизняного гніту й суворої бюрократичної опіки, але не втратив свого національного обличчя, своєї мови й свого історичного імени. Маса простого сільського люду разом із своїм духовенством твердо держалася свого православя, котре служило для неї обороною її народности. Релігійними осередками були манастирі св. Миколая в Мукачеві й св. Михайла під Мармарошем. Підкарпатська Русь довгий час під церковним оглядом жила спільним життям із Галичиною, підлягаючи єпископові в Перемишлі. Самостійна єпархія появилася в Мукачові лише в кінці XV віку.

Суспільне становище селянської маси було тяжке. Вона опинилася в кріпацтві в мадярських маґнатів, і навіть священики мусіли відбувати панщину. Стиснуте звідусіль чужомовним або чужоплеменним населенням — словаками, мадярами, румунами, а від своїх галицьких братів відтяте Карпатами, населення Підкарпатської Руси проте дуже мало піддавалось асиміляції й ніколи не тратило почуття спільности з своїми закарпатськими братами. Візначаючися властивим усім гірським людям консерватизмом, воно зберегло багато рукописних памяток старого письменства, які свідчать про тісні культурні взаємини Підкарпатської Руси не тільки з Галичиною, але й з Україною наддніпрянською. Підкарпатська Русь виявила велику відпірність супроти навязування їй церковної унії. Тільки в кінці XVII століття, коли австрійський уряд став твердою ногою в східній Угорщині, унія за його допомогою стала успішніше поширюватися на Підкарпатській Русі. В перших десятиліттях XVIII віку Мукачівський манастир був уже в руках уніятів; у цілій західній частині Підкарпатської Руси поширилась унія, і тільки Мармароська округа трималася православя, спираючись на сусідню православну Молдавію. Тут іще в 1760-х роках востаннє прокинувся сильний рух за православієм, так, що це навіть затривожило австрійський уряд і він почав дошукуватися причини того руху. Розслід виявив тяжке матеріяльне й культурне становище українського населення та його нижчого сільського духовенства. Тоді австрійський уряд узявся до деяких реформ, які справді поліпшили долю уніятського духовенства. Мукачівська єпархія була увільнена зпід зверхньої влади римо-католицького єпископа й зроблена зовсім самостійною. Уніятське духовенство було зрівняне в правах із римо-католицьким. У 1784 році було засновано греко-католицьку семінарію для русинів із Галичини й Угорщини.

Ці заходи вплинули на оживлення культурно-реліґійного життя на Підкарпатті взагалі й викликали свого роду ренесанс, котрий розвинувся під впливом нових, свіжих течій, які саме в той час почали виявлятися в житті сусідньої Галичини й які підготовляли ґрунт для відродження й Підкарпатської Руси.

Література

В Антоновичъ: ПослЂднія времена козачества на правой сторонЂ ДнЂnpa, «Архивъ Юго-Западн. Россіи», ч. III, т. 2, Київ 1868, укр. пер. у т. XVIII «Рус. Істор. Б-ки», Львів 1896.

В. Щербина, ПослЂдніе слЂды козачества въ правобережной УкраинЂ, «Труды XI Археологическаго съЂзда въ КіевЂ, въ 1899 г.», т. II, Москва 1902.

В. Антоновичъ, О гайдамаках, «Арх. Ю.-Зап. Россіи, ч. III, т. 2, Київ 1876, укр. пер. у т. VIII «Рус. Іст. Б-ки», Львів 1900; його ж: Уманскій сотникъ Иванъ Гонта, «Кіевск. Старина», 1882, XI; укр. перекл. у т. VIII «Руск. Іст. Б-ки»; його ж: НЂсколько словъ г. Корзону (без підпису — від редакції), «Кіевск. Старина», 1893, І, також: «Твори В. Антоновича» т. І. Київ 1932.

А. Ефименко, Изъ исторіи боротьбы малорусскаго народа съ поляками, «Южн. Русь», II, Петербурґь 1905.

Я. Шульгинъ, Очеркъ Коліивщины, «Кіевск. Ст.», 1890, II-VII і окремо Київ 1890, укр. переклад т. XX «Руск. Істор. Б-ки», Львів 1898; «Правда о КоліивщинЂ польскаго историка г. Корзона, там же, 1893.

І. Т. Korzon, „Kwartaln. Histor." 1892. Nr. 3.

Fг. Rawita-Gawroński, Historja ruchów hajdamackich, 2 tt., Львів 1899-1901.

M. Горбань, Гайдамаччина 1750 року, «Наук. Збірн. Харк. Наук, дослідн Катедри іст. укр. культури», ч. 2-3, Харьків 1926.

О. Гермайзе, Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів, «Україна» 1924, І-II.

М. Суслопарів, Гайдамаччина в 80-х роках XVIII ст., «Записки Іст. Філол. відд. Укр. Академії Наук», тт. 18 і 19, Київ 1928.

В. Антоновичъ, Волынская тревога 1786 г. «Архивъ Ю.-З. Россіи», ч. II, т. 5, Київ 1902.

Е. Кивлицкій, Мнимый бунтъ на Волыни въ 1789 г. «Кіевск. Ст.», 1902, XI і XII.

О. Титовъ, Русская православная церковь въ Польско-Литовскомъ государст†въ XVII-XVIII вв. т. 3, Заграничные монастыри Кіевской єпархіи, Київ 1916.

С. Іваницкій, Переяславскій епископъ Гервасій Линцевскій и начало возсоединенія уніатовъ въ западной или польской УкраинЂ, Каменецъ-Подольскъ 1904.

Ю. Целевич, Опришки, «Руск. Іст. Б-ка», т. XIX, Львів 1897.

И. Шараневичъ, Іосифъ Шумлянскій, епископъ львовскій отъ 1667 до 1708 г., Львів 1896; його ж: Церковная унія на Руси и вліяніе ей на змЂну общественного положенія мірского русского духовенства, Львів 1897.

Миронъ (Ів Франко), Іосифъ Шумлянскій послЂній православный епископъ львовскій и его «Метрика», «Кіевск. Ст.» 1891, VI і VII.

J. Реlesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, 2 томи, Відень 1878-81.

E. Likowski, Dzieje kościolu Unickiego na Litwie i Rusi, Warszawa 1914.

К. Студинський, Збірник Львівської Ставропігії, т. І, Львів 1921.

І. Kraszewski, Polska w czasie trzech rozbiorów, Warszawa 1902.

Ignotus, Zajęcie Galicji, „Ateneum", 1888, t. 1.

Br. Pawloski, Zajęcie Lwowa przez Austrije 1772 roku, Львів 1911.

Fr. Papée, Historja miasta Lwowa, Львів 1924.

Ів. Кревецький, Королівство Галичина і Володимирія 1772-1918, «Стара Україна», 1925, І-II.

Е. Перфецкій, Обзоръ угро-русской исторіографіи, «ИзвЂстія отд. русск. языка и словесн. Имп. Академіи Наукъ», XIX, в. І, Петербурґь 1914; його ж: Socialně-hospodářskě poměry Podkarpatské Rusi ve století XIII-XIV. Bratislava 1924; його ж: Угорська Русь-Україна в XVII стол., «Україна», 1917, кн. III-IV; його ж: Василій Тарасович, епископ Мукачівський, «Науковий Збірник Тов. Просвіта» в Ужгороді, т. II, Ужгород 1923.

В. Францевъ, Обзоръ важнЂйшихъ изученій Угорской Руси, Варшава 1901.

А. Петровъ, Матеріалы по исторіи Угорской Руси, «Старая вЂра» и унія въ XVII-XVIII ст. Петербурґа 1905-6; його ж: ДревЂйшія грамоты по исторіи Карпато-русской церкви и ієрархій 1391-1498 г., Прага 1930.