Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 1, розділ 15

Козаччина в 20-30-х роках XVII століття. Повстання Жмайла й Тараса Федоровича. Соймова боротьба за православіє. Петро Могила і його доба. Повстання Павлюка й Острянина. Обєднання українських земель під Польщею

Пару тижнів після смерти Сагайдачного зійшлася козацька рада на річці Русаві (на межі Київщини й Поділля) і вибрала 23 квітня 1622 року на гетьмана Оліфера Остаповича Голуба, близького співробітника Сагайдачного. В правительствених сферах були незадоволені з цього вибору, вважаючи його за перемогу козацької «черні», хоч Голуб, як виявилось, продовжував лояльну політику Сагайдачного. Король вислав до козаків своїх комісарів, які повезли гроші і мали добитись від козаків, щоб вони демобілізувалися, залишивши на службі тисячі три або чотири, та щоб не сміли виходити в море. Козаки гроші взяли, але й не думали розходитися. Вони відбули навіть два нових морських походи, з яких один дуже наполохав турків: 30 козацьких чайок поруйнували побережжя Анатолії, захопили багато турецьких кораблів і появилися зовсім близько від Царьгороду.

В початку 1623 року відбувся у Варшаві сойм, на який православна сторона покладала надії, що їй удасться добитись задоволення своїх домагань. Дійсно в історії соймової боротьби православних за свої права сойм 1623 року займає дуже важливе місце. Його засідання стали ареною гарячого поєдинку між православними й уніятами. Обидві сторони старанно підготовились до бою й змобілізували всі свої сили: православне духовенство видрукувало меморіял, адресований королю, де заявлялось про лояльність українського народа, виправдувалось висвячення православних єпіскопів патріярхом, як акт вимушений крайньою необхідністю і висловлювалась готовість новопоставлених єпіскопів добровільно зректись своїх катедр, як що король схоче вжити свого права презентації й визначить нових кандидатів. Одночасно видрукувано другий меморіял української шляхти, де заявлялось, що церковна унія шкодить союзу українського народа з королівством польським, що ціле Запорожжя з його степами не може вмістити в собі людей, які через унію мусили покинути свої хати й утікати. Але найважніше було те, що на цей раз піддержували справу православної церкви козаки: вони прислали свою депутацію, яка привезла петицію, в котрій ясно й категорично були поставлені домагання вернути православній церкві її правне становище в державі. Петиція містила крім того реєстр кривд, які були зроблені православним за останні роки в ріжних місцях Річи-Посполитої. Цей реєстр свідчить про надзвичайну поінформованість козаків про становище православної церкви в Польщі аж до найменчих деталів. Від православного духовенства прибули сам митрополит Іов Борецький і архиєпіскоп Мелетій Смотрицький.

Але не менш узброєною виступила й противна сторона. Вона також зібрала реєстри насильств православних над уніятами, головно в Київі, де православні, завдяки козакам, були сильнішою стороною. Та уніяти мали за собою могучу піддержку в соймі. Спеціяльно прибув для їх піддержки папський нунцій з Риму.

Соймові дебати і всі зусилля православних ораторів не принесли православним побіди супроти соймової католицької більшости. В кінці було ухвалено: в релігійній справі тимчасом проголосити спокій, зупинивши всі процеси й засуди в церковних ділах, а остаточне вирішення конфлікту між православними й уніятами відкласти до слідуючої соймової сесії, щодо козаків постановлено ультимативно зажадати від них демобілізації й повної покори перед властями.

Православні дуже добре зрозуміли, що цей раз кампанія в соймі ними програна. В ночі тогож дня, як в соймі запало вище наведене рішення, православні владики, які приїхали були до Варшави, зараз же повернули до Київа. Лідер православної опозиції в соймі Лаврентій Древинський заявив в розмові з депутатами, що доки живий король Жигимонт, православним нема на що надіятись.

Церковного конфлікту не розвязав ані сойм 1624 року, ані слідуючий 1625 року. Питання про вирішення спору між православними й уніятами навіть не було поставлено на обміркування. Діло в тім що в межичасі трапились події, які ще більше загострили відносини й утворили становище, що зовсім було не на користь православним. В кінці 1623 року православні міщане у Вітебську на Білорусі замордували полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, роздратовані його заходами що до заведення унії. Вбивство викликало страшне обурення в урядових кругах. На вітебських міщан впали жорстокі репресії, де дісталося й винним і невинним. Пізніше трапилась аналогічна подія в Київі, де міщани й козаки вбили священика Івана Юзефовича й війта Федора Ходику, які хотіли передати православні церкви в руки уніятів. Але тут це пройшло безкарно. Це все свідчило, до якого роздратовання доходили обидві сторони у взаємній боротьбі.

Багато людей почало впадати в зневіру. Єпіскоп перемишльський Ісаія Копинський і навіть сам митрополит почали поговорювати про підданство московському цареві, котрий, як православний монарх, заспокоїть потреби української церкви. Це москвофільство особливо почало ширитися на Задніпрянщині, звивши собі гніздо в монастирях Лубенщини. Зневірився в православній справі і один з видатніших її оборонців — Мелетій Смотрицький, архієпіскоп полоцький. Він почав агітувати за якесь порозуміння між православними та уніятами, але православній стороні це здалося підозрілим, і Смотрицький мусив потаємно залишити Київ і вже отверто виступив як уніят. Перейшов на унію і колишній ректор київської братської школи Касіян Сакович, що склав вірші на похорон Сагайдачного. Але відступництво окремих діячів не захитало маси прихильників православія серед духовенства й шляхти, і православна сторона готувалась до нової боротьби за свої права, маючи тепер таку сильну опору, як козаччина.

Неудача на соймі 1623 року коштувала булави Оліферу Голубу, замість котрого козаки вибрали полковника Михайла Дорошенка, заслуженого вояка, учасника хотинської кампанії. Він мав добру репутацію у польського правительства і взагалі в польських кругах. Яків Собеський характеризує його словами: «Дорошенко полковник доброї репутації у молодців (козаків) за свою відвагу, і королеві й Річі Посполитій завжди зичливий». Дорошенкові вдалося деякий час тримати козаччину в руках. Маса козаччини, яка підлягала демобілізації, була виведена на Запоріжжя, поза межі контролю польських властей, і тут її увага була обернута на турецькі і татарські справи. Відбувся новий морський похід під Царьгород. Сам Дорошенко ходив походом на Перекоп. Козаки забрали велику здобич, масу худоби. Перед правительством морську експедицію представлено як діло своєвільних людей, які тому, мовляв, вибралися на море, що правительство не заплатило умовлених грошей, і треба було чимсь промишляти, щоб себе прогодувати. Далі козаччина вмішалася у внутрішні татарські справи в Криму. Там якраз виникла тоді усобиця між двома претендентами на ханський трон, і татари поділилися на дві партії. Одна з них, на чолі якої стояв претендент Шагін-Гірай, яка хотіла розірвати васальну залежність Криму від Туреччини, заключила союз з козаками. Відділ козаків появився в Криму, а козацький флот виплив у Чорне море робити диверсію проти турків, які піддержували хана Джанібек-Гірая.

Це був один з найблискучіших морських походів козаччини. Користуючись з того, що турецький флот був занятий татарськими справами й стояв у Кафі, коло 80 чайок, по 50 людей на кожній, появилися несподівано в самім Босфорі. Як кажуть донесення французьких та англійських послів, козаки спалили околиці Царьгороду — найбагатші оселі по обох боках протоки, Буюк-Дере, Ені-Кіой, Стенію, забрали велику здобич і відплили в море. Коли сам султан Амурат зорґанізував погоню, козаки зупинились і стали в боєвому порядку, щоб прийняти бій. Противний вітер не давав їм самим перейти в атаку. Але турки не зважились їх атакувати і козаки спокійно поплили до дому.

За два тижні (діло було в липні 1624 року) перед Царьгородом появилася знову козацька флотилія, на цей раз вже коло 150 чайок. Цю флотилію хотіла була задержати ще коло Дніпрового устя турецька ескадра, але козаки пробились і рушили на Царьгород. Тут спалили Фарос і трохи не взяли арсеналу. Три дні стояли вони коло берегів Босфору й вернулися з багатою здобиччю.

Султан викликав тоді спішно свій флот з Криму для оборони столиці. Але козаки ще в трете, в другій половині серпня, вибралися на Царьгород. Хоча буря задержала їх на цілий місяць під Очаковом, але вони таки добрались до Босфору й знову плюндрували Ені-Кіой.

Шагін-Гірай заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з козаками, як з окремою державою. Козаки знову, як за часів Ласоти, починали свою власну міжнародню політику. Вони дали у себе на Запоріжжі притулок претенденту на турецький престол якомусь Ахії, що видавав себе за сина султана Магомета III і грекині з цісарського роду Комненів. Запорожці готові були піддержати його, до підприємства прилучилися й донські козаки, притягли до спілки й Шагін-Гірая, який приїздив для переговорів на Січ. Але Шагін-Гірай поставився до Ахії неприхильно. З Січи Ахія перебрався до Київа, де знайшов притулок у митрополита Борецького, а далі виїхав до Москви. В звязку з справою Ахії Борецький писав листи в Москву до царя, до патріярха, до бояр, нарікав на утиски над православною вірою в Польщі й просився разом з козаками під протекцію царя. В початку 1625 р. появилися в Москві навіть козацькі післанці.

Серед усієї цієї політики внутрі самої козаччини ішла внутрішня боротьба між більше рішучими, активними елементами, готовими на всяку авантюру, й елементами статечними, які більш дорожили спокоєм і добрими відносинами з урядом. Козацькі гетьмани мінялись один за другим. Розуміється, зріст козацької активности й їх вмішування в турецькі й татарські справи мусили дуже занепокоїти польське правительство. Насильства над уніятами в Київі ще більше обурювали варшавські круги проти козаків. Козаки дістали грізний наказ стриматись від усяких походів на море. У відповідь на це козаки виплили в море, появились близько Царьгороду, потім напали на околиці Трапезунта й поплюндрували їх. Сильний турецький флот дожидав їх коло Дніпрового лиману. Але козаки розбили його, хоч при тім понесли через бурю великі втрати: 270 козаків попало в полон.

Правительство рішило тоді приборкати козаків силою. Козацько-татарський союз удалось на якийсь час розбити, підкупивши татарських ватажків. Після того коронне військо в числі 8.000 людей під проводом гетьмана Конецьпольського рушило в кінці літа 1625 року на Україну. Поход був дуже важкий. Після упертих боїв в районі теперішнього Крюкова (проти Кременчука) заключено було компромісовий договір (5 падолисту 1625 року), звісний під іменем Куруківського (по імени озера, біля якого велися переговори): правительство зрікалося вимагати видачі ватажків (як це було за часів погрому Наливайка), була проголошена амнестія, число реєстрових козаків означено на 6000, з регулярною платнею від уряду, козаки зобовязувалися попалити човни й не виходити в море. Реєстр мав бути зложений протягом трьох місяців, і всі козаки, які не попали б у 6.000-ий контингент, мусили або виселитися з панських маєтків, або признати себе кріпаками.

На гетьмана знов було вибрано Михайла Дорошенка, який присягнув на вірність і був затверджений польським урядом. Дорошенко перевів орґанізацію 6.000-го війська реєстрових козаків, а для всіх тих, хто не попав в реєстр, для так званих «випищиків», показав знайомий шлях на Запорожжя. До реєстру було внесено найбільш заможніх статечних козаків, «козацьку буржуазію», як каже Грушевський. На цих реєстрових і спирався головно Дорошенко, стараючись тримати в своїх руках і Запорожжя, де він поставив залогу під проводом Івана Кулаги. Сойм 1626 року затвердив Куруківську «ординацію». Майже кожного року висилав Дорошенко послів до Варшави клопотатись про побільшення платні, про поширення прав, про змягчення деяких пунктів Куруківської ординації і, хоч не діставав позитивного полагодження своїх домагань, але залишався на строго лояльній позиції. Коли велика татарська орда в осени 1626 року кинулась була на Україну, Дорошенко разом з начальником коронного війська Стефаном Хмелецьким погромив її до щенту під Білою Церквою.

Але будова турками кріпостей на нижньому Дніпрі й нові татарські усобиці втягли Дорошенка у військові підприємства в Криму. Він відновив прежній союз з кримським претендентом Шагін-Гіраєм і весною 1628 року вирушив у поход. Козаки пройшли до Бахчисараю, але тут в бою втратили Дорошенка й колишнього гетьмана Оліфера Голуба. Одначе вони пробились аж до Кафи і разом з татарськими спільниками облягли її. Кафу піддержував з моря турецький флот. Але тут обидві татарські партії помирились і спільними силами вдарили на козаків, та козаки пробились через ворожі сили з боєм пройшли назад через увесь Крим і щасливо повернулись на Січ, ще й привезли з собою трофеї: гармати, які колись були взяті у поляків під Цецорою.

Замість Дорошенка козаки обрали на гетьмана Григорія Чорного, також представника лояльної партії, яка хотіла додержуватись умови з урядом. Рішено було що до кримських справ порозумітися з урядом. Посередником у переговорах служив Стефан Хмелецький який мав у козаків довірря. Постановили піддержати Шагін-Гірая як спосіб ослаблення Криму. Якби турки заявили протест, мали відповісти, що то своєвільні козаки-випищики роблять заколот. Але поход 1628 р. до Криму не мав успіху: причиною була незгода серед козаччини, і брак сильної, зручної руки провідника.

На Запорожжі все більше й більше набиралося своєвільного козацтва. Хмелецький доносив королеві, ніби його там було коло 40.000. Ця маса шукала виходу для своєї енерґії та й взагалі мусила чимсь прогодуватись, і новий поход на татар чи турків був єдиним виходом. Такий поход на Крим і був зроблений в 1629 році. Вирушило козаків 23.000. Але поход скінчився ще більшою неудачою, ніж попередній: татари розбили козаків під Перекопом, полягло їх там кілька тисяч. Це привело зараз же до зміни ватажків. В той час гетьман реєстрових козаків Грицько Чорний сидів з своїми полками по городах і стеріг разом із Хмелецьким Україну від татар. Поход на Перекоп був ділом виключеної з реєстру козаччини. Відносини між козаками реєстровими й нереєстровими все більше загострювалися. Запорожці вибрали собі свого окремого гетьмана, якогось Левка Івановича. Обидва ворогували між собою, полемізуючи в листах.

В кінці 1629 року закінчилась війна Польщі з Швецією, куди були затягнуті на службу й козаки з числа «випищиків». Вони повернулися на Україну й збільшили собою масу незадоволених. Повернувся й сам коронний гетьман Станіслав Конецьпольський, прихильник суворої політики у відносинах до козаччини. Польські жовніри, розкватировані по Україні, звичаєм того часу, дозволяли собі ріжні насильства й грабунки. Це дратувало населення й взагалі напружувало атмосферу. Хмелецький сам тоді помер, й не було кому впливати на злагодження відносин. Тимчасом козаччина (очевидно, городова) взяла дуже живу участь в церковних справах у Київі, де було скликано в серпні 1628 року собор для обміркування можливости якогось компромісу, якогось примирення з уніятами. На самім соборі козацькі представники зайняли різко непримириму позицію, вони погрожували Мелетію Смотрицькому, що приїхав до Київа, й усім прихильникам порозуміння з уніятами. Собор викляв останні писання Смотрицького, як незгідні з наукою православної церкви, і той скоро по тому, як знаємо, утік з Київа. Прокляли й Касіяна Саковича.

Але прихильники порозуміння робили свої спроби далі, піддержувані в цім з боку правительства. В часі сойму в лютому 1629 р. було вирішено, що на осінь у Львові має бути скликаний «генеральний сінод» з православних і уніятів, а перед тим мали відбутися окремі «сіноди», православних у Київі, й уніятів у Володимирі на Волині. Король видав навіть універсал про скликання тих сінодів. Але ще перед самим сінодом у Київі українська православна шляхта київського воєводства зложила рішучий протест проти угодової акції. А на самий собор явились непрохані учасники: делегати Запорожської Січи Андрій Лагода й Сопрон Сосимович. Під час засідання собору маса козаків почала тиснутись до церкви Успенія на Подолі, де відбувався собор. Вкінці козаки й шляхта, в супереч примиренським настроям православного духовенства, зірвали собор. До Львова на «генеральний сінод» ніхто з православних вже й не поїхав. Сами уніяти засідали й виробили форму порозуміння, найбільш цікавим пунктом якої був проект спільного українського патріярхату для православних і уніятів разом.

Релігійне напруження відбилося на відносинах серед самої козаччини, загостривши антагонізм між козаччиною реєстровою й низовою. Про Грицька Чорного розпускали чутки, ніби він присяг на унію. Коли він зажадав, щоб запорожці приставили до нього свою армату, то вони захопили зненацька Чорного, привезли на Запорожжя, судили й четвертували: одрубали спочатку руки, потім голову. Це сталося вже за нового запорожського старшого — Тараса Федоровича (Трясила). Це було гаслом до отвертого конфлікту.

Серед реєстрового козацтва почалася паніка, більша частина його поспішила до Корсуня, де стояв відділ коронного війська. Запорожці зажадали видачі їм реєстрової старшини. Коли їм відмовили, вони вдарили на Корсунь. Мішане корсунські перейшли на їх бік. Значна частина реестровиків, бачучи перемогу запорожців, теж перейшла до них. Тоді коронні відділи разом з вірними реєстровиками покинули все й вийшли з міста, а запорожці взялися паювати здобич.

Повстанці зосередили свої сили на лівім березі Дніпра, коло Переяслава. В маю 1630 року Конецьпольський переправився через Дніпро і вдарив на козаків. Подробиці цієї кампанії добре невідомі. Знаємо тільки, що бої тяглися три тижні, що Конецьпольський не мав успіху й мусів миритися на умовах, для козаків доволі лагідних. В пізнішій козацькій традиції переяславську кампанію представлено, як погром польського війська, а автор «Исторіи Русовъ» дав фантастичну картину «Тарасової ночи», яку потім Шевченко змалював у своїм відомім віршу. Але документальні відомості нічого не кажуть за якийсь погром, та й наслідок кампанії не відповідає цьому.

8 червня 1630 року було заключено в Переяславі умову. Тарас Федорович, якого уважали за головного привідцю повстання, залишив своє гетьманство, але не був виданий: його взяло на поруки козацьке військо до вирішення його долі королем. Куруківська умова залишалася в силі. Козаки обіцяли видати ватажків самовільних походів на море й попалити чайки. Реєстр збільшено до 8.000. Всім учасникам повстання проголошено амнестію. Виписані з реєстру мали бути повернені назад, і цим мала занятись мішана комісія з реєстровців і бувших повстанців. На гетьмана козаки вибрали Тимоша Орендаренка, й Конецьпольський його затвердив.

Так скінчилося це повстання. Розуміється, обидві сторони не були задоволені з його фіналу. Сам Конецьпольський називав цілу кампанію «комедією». Козаки ж так толкували переяславську умову, що мовляв, Куруківську ординацію скасовано, і їм тепер «усе вільно». Зараз після переяславської кампанії козаки зробили морський поход і пустошили Чорноморське побережжя коло Кілії, Балчика, Варни. Конецьпольський не вживав поки ніяких репресій, але коронне військо залишилося стояти на Україні за Дніпром.

До цих часів — після переяславської кампанії — належить нова спроба з боку західньо-европейських держав увійти в порозуміння з козаччиною й втягнути її в орбіту своєї політики. Є відомості, що Трансильванський воєвода Бетлен Габор мав якісь переговори з козаками в 1629 році за посередництвом царьгородського патріярха. Та він скоро помер. Одначе його діло продовжив шведський король Густав-Адольф. Ще в 1626 році вислав був він одного агента до козаків через Москву. Але Москва його не пропустила. В літку 1631 р. він зробив другу спробу й вислав двох післанців, які мали підмовити козаків стояти за вибір Густава-Адольфа польським королем, на випадок смерти Жигимонта III, і вислати козацький відділ на допомогу шведам в їх війні з Австрією. На цей раз Москва пропустила шведських післанців, бо московське правительство само збиралося воювати з Польщею. Післанці дістали в Москві виразну інструкцію звертатись тільки до запорожських козаків, а не до реєстрових. Одначе вони попали якраз до реєстровиків, і ті їх видали польському правительству.

В квітні 1632 року помер король Жигимонт. Його смерть оживила надії православних на поліпшення становища православної церкви в Польщі. Знову було мобілізовано всі сили для боротьби, яка мала відогратись під час виборів нового короля. На чолі православної української шляхти знову станули відомі нам Леонтій Древинський і Михайло Кропивницький, поруч яких випливає нове імя — київського шляхтича Адама Киселя, котрому судилося пізніше здобути голосну славу. Знову ввійшли в порозуміння з козаками, які вислали на конвокаційний сойм своїх делегатів з домаганням вибрати на престол королевича Володислава й скасувати унію. Знову заключили блок з протестантами, на чолі яких стояв могучий литовський магнат Криштоф Радивил.

До першої сутички прийшло на т. зв. конвокаційнім соймі. Уніяти запропонували були компроміс, але православні відкинули всяке порозуміння. Справа була відложена до елекційного сойму. Шляхта ждала терпеливо, але козаки хвилювались, і коли їхні делегати повернулися з вісткою, що справа православної церкви ще не вирішена, то їх прикували ланцюгами до гармати (звичайний спосіб козацької кари), а козацький гетьман Кулага-Петражицький заплатив своєю головою.

Справа таки вирішилася після завзятої боротьби на елекційнім соймі. На короля було вибрано Жигимонтового сина Володислава, який мав репутацію людини дуже толерантної в питаннях віри. В справах церковних відносин досягнуто було такої компромісової угоди: 1) православним було признано свободу віри, право ставити нові церкви й поправляти старі, засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. Їм був відкритий вільний доступ до міських урядів. 2) Київський православний митрополит знову діставав катедру св. Софії й Печерський монастир. 3) Православні діставали крім київської митрополії ще єпіскопські катедри в Луцьку, Львові й Перемишлі, а на Білоруси — в Мстиславі. 4) Цілий ряд церков і монастирів, що опинились були в руках уніятів, повертався православним. 5) За уніятами були залишені єпіскопії в Холмі, Володимирі на Волині, Пінську й Полоцьку.

Отже, як бачимо, перемога православних була лиш часткова. Унію не було скасовано: навпаки, вона була признана тепер і самими православними, як другий обряд, до якого належали українці і білоруси, й цей розкол в українсько-білоруськім національнім таборі було санкціоновано й легалізовано. Але в очах православних і такі досягнення здавались дуже важливими, вони тріюмфували, й їхні радісні почування знайшли вираз в урочистих промовах на соймі Древинського та Кропивницького. Вони поспішали закріпити свої здобутки, хоч остаточне вирішення й оформлення справи мало відбутись на третім — коронаційнім соймі. Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митрополію Ісаї Копинського, переведений по смерти Іова Борецького. Хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомий з свого москвофільства. І такий кандидат знайшовся в особі княжича Петра Могили (1596-1647), сина молдавського господаря; це був чоловік европейської освіти, він покінчив свої студії в Парижу, служив якийсь час в польськім війську, брав участь в Хотинській кампанії, потім постригся в монахи і в даний час займав важну в православних кругах посаду архімандрита Київо-Печерського монастиря. З великою урочистістю було переведено його вибір у Львові весною 1633 р. Затверджений королем, Петро Могила в липні того ж року з тріюмфом вїхав до Київа, хоч тут перед тим довелося силою скидати старого Ісаію Копинського й замкнути його до монастиря. Майже одночасно було визначено на Перемишль єпіскопа Гулевича, українського шляхтича з Волині. Він збройною силою одбив єпіскопські маєтності в уніятів. Це викликало скандал і мало своїм наслідком те, що перемишську єпархію поділено на дві: православну й уніятську.

Православна сторона не дурно тішилась з вибору Петра Могили і, коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє повне оправдання; в особі Могили православна церква знайшла собі видатного провідника, який сполучав щасливо в своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах. Належачи до вищих кругів аристократії й маючи великі звязки, Могила при тім був матеріяльно незалежний і свої значні засоби обертав виключно на цілі культурно-релігійні. Маючи авторитет і признання з боку вищих чинників у державі, він користувався свободою рухів, якої не мали його попередники; людина широко освічена, розумна й енергійна, він віддався інтересам православної церкви з усією силою свого палкого, часом нестриманого темпераменту. Це був справжній вождь, свідомий своїх цілей. Він подбав передовсім про те, щоб створити під православною митрополією тверду матеріяльну базу, щоб мати змогу вільно переводити свої широкі плани. Він постарався зосередити в руках митрополії величезні земельні багатства, які належали київським монастирям. Це дало йому змогу розвинути широку культурно-просвітну діяльність.

Могила звернув увагу на скріплення дисципліни серед духовенства й взагалі на упорядкування церковного життя. Він сам пильно стежив за життям і працею духовенства, завів особливих митрополичих намісників, які повинні були доглядати за порядком в митрополії. Для розсліду й суду над прогріхами духовних осіб було заведено особливий духовний суд, так звану консисторію.

Петро Могила багато зробив для обновлення київських святинь. Він реставрував св. Софію, яка вже зовсім хилилася до упадку, реставрував Михайловський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса на Берестові; на місці руїн Десятинної церкви поставив невеличку нову.

Але особливо високі заслуги Могили були на полі культурно-просвітнім. Передовсім він зреформував братську школу в колегію по типу західньо-европейських високих шкіл, з наукою на латинській і на грецькій мові; пізніш вона дістала назву Академії. Яко філії київської колегії, було заложено латинські колегії у Винниці на Поділлі й у Кременці на Волині. Було видано цілий ряд підручників, богословських творів, серед них монументальне визнання віри — катехізис, ухвалений на церковнім соборі у Київі 1640 р. Цей катехізис був прийнятий в цілім православнім світі, і він уживається в православній церкві й досі. Його теологічне значіння видко хоча б з того, що недавно в 1927 році, на кошти римської курії появився в Римі латинський переклад цього катехізису. Видано було в 1635 р. (польською мовою) Печерський Патерик. Київська друкарня була поширена, й її накладом почали виходити церковні книги, які розходились по всіх православних землях. Біля колегії згромадився ряд видатних теологів і вчених, а з поміж її вихованців ще за життя Могили виступили на церковно-громадську арену талановиті діячі. Ближчими співробітниками Могили на культурнім і національнім полі були: Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Ісаія Козловський. якому київський собор 1640 р. дав титул доктора богословія за його великі заслуги коло зложення катехізису; Йосип Горбацький, Оксентій Старушич. З вихованців Могили треба зазначити Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Інокентія Гізеля. В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяглі наслідки: Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом: йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова; свої власні твори він друкував або по польськи, або по грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій цій культурній продукції, але навіть і мова церковно-славянська відступала на другий план супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-католицького натиску. А це й було головним завданням часу.

В усьому цьому широкому культурному рухові українська козаччина по самій тодішній своїй суті не брала майже ніякої участи. Петро Могила й ті круги, що стояли біля нього, як знаємо, займали абсолютно лояльне становище супроти польської держави. Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні — противно: в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так само бунтівниками й «ребелізантами», як і в очах польського правительства. Переведення широких культурно-релігійних планів, які складали програму діяльности Петра Могили вимагало передовсім спокою.

Перші роки «Могилянської ери» козаччина заховувалась спокійно й лояльно. Як для православного населення взагалі вибір Володислава означав початок внутрішнього замирення й заспокоєння, так для козаків спеціяльно вступ на трон войовничого, лицарського короля означав, що настає активна військова політика: значить, козаки будуть потрібні для польської держави. В найближчій перспективі стояли дві війни: одна московська, щоб здобути московську корону, друга шведська, щоб здобути корону шведську. До обох тих корон Володислав мав умотивовані претензії: в Москві він колись був вибраний самими москвинами, а до шведської корони він мав право, як член фамілії Ваза. Московська кампанія розпочалась уже в 1633 р., і козаки брали найживішу участь в усіх головних операціях. Вони оперували на Сіверщині під командою Єремії Вишневецького й Адама Кисіля. В 1634 р. цілий корпус в 20.000 козаків під проводом гетьмана Тимоша Орендаренка прийшов під Смоленськ на поміч королівській армії. Тут козаки відіграли дуже важливу ролю, бо в короля було всього 9.000 війська. В той час як одні козаки брали участь в блокаді московської армії, яка облягала Смоленськ, другі воювали околиці Вязьми, Ржева, Калуги. Війна ця, як звісно, закінчилася Поляновським миром 1634 р., по якому Володислав, хоч не вернув собі московської корони, за те закріпив за Польщею володіння Смоленською і Сіверською областями.

В тім же часі трохи не дійшло до війни з Туреччиною, а з татарами були дуже успішні бої, в яких, само собою козаки грали першу ролю. Але, поладнавши діло з турками миром, польський сойм 1635 р., боячись занадто великого розгону козацької енергії, виніс постанову «вгамувати козаків», а щоб не пускати їх в море, рішено було, за ініціативою гетьмана Конецьпольського, збудувати коло порогів кріпость Кодак, яка б тримала козаків в руках. Цю кріпость дійсно було збудовано. Її вибудував французький інженер Боплан, автор знаменитої книги «Description de l'Ukraine», і обсадила її польська залога під командою французького полковника Моріона. Це була велика прикрість для запорожських козаків, але тимчасом вибухла шведська війна, і ми бачим, що козаки оперують на Балтійськім морі. Козацькі майстри побудували чайки на Німані, і на них козаки виплили в море й блокували Кенігсберґ. Вони захопили там шведський воєнний корабель.

Одначе війна скоро закінчилась. Думаючи використати те, що увага була звернута на північ, козацький гетьман Іван Сулима несподіваним наскоком захопив Кодак і зруйнував його цілком. Одначе, боячись кари за свій вчинок, козаки рішили відкупитись головою свого ватажка й видали Сулиму правительству. Сулимі відрубали у Варшаві голову.

Польські власті, використовуючи те, що серед козаків знову виявився розкол на дві течії — лояльну супроти уряду й опозиційну — вдержали на якийсь час спокій. Було вислано на чолі комісії, яка мала заспокоїти козаків, відомого вже нам соймового депутата Кисіля; козаки списали реєстр на 7.000 і присягли на вірність.

Реєстрові козаки були поділені на сім полків; пять на правому березі Дніпра: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський і Чигиринський; два на лівому: Переяславський і Миргородський. Кожен полк ділився на сотні, по десять в кожному, а сотні на куріні або десятки Вся старшина була виборна. Жили козаки головно з сільського господарства, почасти з рибної ловлі й мисливства. Платня від держави була засобом допомагаючим. Козацькі ґрунти були розкидані серед інших маєтностей, приватних і державних. Але козаки вибороли собі імунітет від королівської або панської юрисдикції й підлягали свому власному козацькому суду.

Якийсь час все було тихо. Але невдовзі знов почались заворушення. Очевидно, розбурхана козацька стихія не могла уложитися в ті тісненькі рямці, в які хотіла її впровадити польська держава. Як і раніше, найбільше незадоволеного елементу, головно селян, що вийшли од своїх панів, було на Запорожжі. Вони були незадоволені як на панів, так і на реєстровиків, отих «дуків», що позахоплювали луги і луки та позаводили собі господарства на зразок шляхетських. Провідником незадоволених явився Павло Бут, або Павлюк. В кінці літа 1637 року Павлюк являється на Україну, захоплює артилерію реєстрових козаків в Корсуні, бунтує їх, ті арештують і розстрілюють свою старшину з гетьманом Савою Кононовичем на чолі. Так розпочалася нова козацька війна. Павлюк видав універсал до козаків і до селян, закликаючи всіх на війну. Наказував ловити й приставляти до нього козацьку старшину, називаючи її зрадниками. Гасла повстання мали особливий успіх на Лівобережжі. Селяне почали громити панські маєтки. Почали бити й жидів. Частина реєстрових козаків пристала до повстанців, але друга частина (головно полки білоцерківський і канівський) залишилась вірною правительству.

Коли в кінці 1637 року польська армія під проводом польного гетьмана Миколи Потоцького виступила проти козаків, вони сміливо рушили на одсіч і дали бій під селом Кумейками ( в околиці Черкас). Козаки мали 23.000 вояків і добру артилерію. Вони бились дуже хоробро, а їх провідники виявили дуже добру стратегію. Одначе все діло вирішила польська кіннота, яка своєю сміливою атакою прорвала козацький табор, захищений по зразку чеських таборів кількома рядами возів, і козаки потерпіли страшний погром. Біля 5.000 козацьких трупів залишилося на полі. Але козацькі ватажки не втратили голови. Провід узяв на себе старий полковник Дмитро Гуня. Він зумів замкнути табор і почав відступати в порядку. До козаків підійшли свіжі сили, і вони близько Черкас, коло села Боровиці дали новий бій. Але і цей бій був ними програний. Тоді, знеохочені й зневірені в успіхові, козаки: рішили скапітулювати. Вони видали свою старшину з Павлюком на чолі, виявили повну покору, прийняли нову призначену їм старшину й зложили присягу на вірність. Текст цієї присяги був підписаний в імени козацького війська військовим писарем Богданом Хмельницьким. Павлюк, Томиленко і четверо других ватажків були страчені у Варшаві.

Але з капітуляцією реєстрових козаків війна не закінчилася. Треба було перенести кампанію на лівий берег Дніпра, в теперішню Полтавщину, де також вибухло повстання. В початку 1638 року Потоцький переправився з військом за Дніпро і в кількох упертих боях знищив повстанчі козацькі відділи. Приборкавши повстання, Потоцький повернув з трофеями, але частина війська залишилась на Україні, піддержуючи установлений порядок. Сойм 1638 року встановив шоститисячний реєстр, позбавив козаків самоуправи, — вся старшина мала бути призначувана, і ухвалив відбудувати Кодацьку кріпость.

Хоча правительствене військо приборкало реєстрових козаків і втихомирило Лівобережжя, але воно не знищило гнізда козацької самоволі — Запорожської Січи. Там скупчились недобитки козаччини, озлоблені й непримиримі. Вони й не думали коритись. Вибравши за гетьмана собі Якова Острянина (Остряницю), запорожці почали готовитись до нової боротьби. Вислана проти них експедиція не удалася, і вже весною 1638 року запорожці появилися на Україні. Правительствене військо вирушило під проводом Потоцького. На цей раз тереном боротьби було виключно Лівобережжя. Тепер реєстрові козаки мусіли битись проти своїх, в рядах коронного війська. Повстанці захопили Чигирин, Кременчук і дуже зручно одбились од Потоцького, знищивши цілий відділ німецької піхоти, яка була в польськім війську. Остряниця був паном усієї східньої Полтавщини і міг вільно зноситися з Москвою і Донськими козаками, од яких він сподівався помочи. Повстання почало вже перекидатись на правий берег, самому Київу загрожувала небезпека. Але на поміч Потоцькому явився із свіжими силами князь Єремія Вишневецький, який ішов рятувати свої Задніпрянські латифундії. Козаки виявили тоді надзвичайну енергію. Коли після упертого бою під селом Жовнином близько Дніпра коронному війську удалось було прорвати козацький табор, і Остряниця з кількома сотнями козаків пробився й утік, решта вибрала на гетьмана героя торішньої війни Гуню, і боротьба відновилася з новою енергією. Потоцький обложив козацький табор під тим же Жовнином і безнастанно бомбардував обложенців з великих гармат. Але козаки дуже зручно укріпили свій табор і твердо витримували блокаду і бомбардування. Вони дожидалися допомоги, яка плила по Дніпру з Січи під проводом полковника Філоненка і везла запаси провіянту. Але Філоненко лиш з великим трудом й великими жертвами пробився до табору Гуні з кількома сотнями козаків, він стратив усю артилерію, а запасів привіз усього на два дні. Ця неудача зломила енергію козаків. На них напала депресія. Одначе й коронне військо було надзвичайно стомлене й виснажене. Обидві сторони охоче розпочали переговори. Козаки пішли на капітуляцію. На цей раз фінал кампанії був тихий і мирний. Питання про видачу ватажків не підіймалося. Повстанське військо видало зброю, гармати й військові клейноди; частина його зараз же розійшлася, при чім реєстрові козаки й запорожці склали взаємно присягу, що не будуть, одні другим мститись. В осени 1638 року відбулася в Київі козацька рада, яка вибрала від себе депутацію до короля скласти заяву покори й прохати пробачення. До цієї депутації увійшов в числі інших сотник Богдан Хмельницький. Капітуляція була повна. Польські начальники попризначали реєстровим козакам полковників — майже самих поляків, і тільки середня старшина була допущена з українців. Козаків узято під суворий догляд. Здавалось, що на цей раз козацтво було зломане остаточно. Знову було відновлено Кодак, щоб тримати в руках Запорожжя. Запанувала глуха реакція. Настав нарешті спокій, який тривав аж десять років.

Але виявилось, що це був спокій перед новою бурею. Процеси відмірання феодальної системи, що боляче переживалися в цілій західній Европі, знайшли собі аналогічний вираз і на терені польської держави. Соціяльно-економічний режим, який тепер запанував на східній Україні в наслідок не чуваного досі розвитку магнатського господарства, з його широко орґанізованою формою визиску праці селянської верстви, стояв в різкій протирічності з стремліннями цієї верстви, з її ідеалом вільної праці; він особливо прикро відчувався селянством саме тут, на широких степових просторах, в сусідстві з козацькою волею. Навіть розмірно краще становище селян, в порівнанні з західньо-українськими землями, і їх кращий матеріяльний добробут не могли злагодити соціяльних протилежностей між землевласницькою й селянсько-кріпацькою верствами. І це таїло в собі зародок нових конфліктів.

В першій половині XVII століття майже всі землі, заселені тоді українським народом, опинилися в складі польської Річи-Посполитої: поза нею лишився тільки західній окрайчик української землі — Закарпаття, яке належало до Угорщини, та ще на схід від теперішньої Полтавщини простягались порожні степи, які належали з XVI століття Москві і які тільки що починали колонізуватись переселенцями й утікачами з польської України і вже з другій половині XVII віку склали з себе так звані слобідські козацькі полки або Слобідську Україну.

На основі Деулінського трактату на початку 1619 року до Польщі одійшла стародавня українська земля — Чернігово-Сіверська область, яка на початку XVI століття була одвойована Москвою від Великого Князівства Литовського. Поляновський «вічний мир» 1634 року закріпив за Польщею нову область, і вже в слідуючім 1635 році в ній були скрізь заведені польські адміністраціині й судові порядки. Сіверщина склала нове Чернігівське воєвідство, поділене на два повіти: Чернігівський і Новгород-Сіверський. Стародубський повіт був прилучений до воєводства Смоленського. Ще в 1620 році польський уряд вислав на Сіверщину своїх комісарів «для ординації замков од Москви рекуперованих, для одбирання замков сіверських од Москви, так теж і для ревідовання прав од людей стану духовного, яко і дворян, і синов боярських, як зачим хто всякії добра ойчистії держат», — так писано було в урядовій грамоті. Окрім документів, які могли свідчити про належність маєтків певним особам, комісари розпитували місцевих старожилів про межи маєтків і ґрунтів, а тоді вже затверджували за власниками показані з документах володіння. На підставі комісарських «листів» власники одержували потім королівські універсали на маєтки. Окрім монастирів, осіб духовного стану і «синов боярських» дістала землю й та частина людности, що призначена була для «замкової прислуги» під назвою «козацьких корогов». Кожен такий козак, що служив на своїм коні, одержував по чотири «уволоки» полевої землі окрім двору. Задержав свої володіння ряд старовинних українських родів (наприклад Рубці, Бороздни, Бакуринські) зпоміж більших земельних власників, які подіставали маєтки за Московського панування. Решта землі була роздана здебільшого шляхті, що понаїхала з українських і польських областей Річи-Посполитої. Величезні простори одержали пани-магнати, наприклад Микола Абрамович одержав цілий Мглинський повіт, а Олександер Пісочинський — частину Стародубщини і трохи не всю Новгород-Сіверщину та Глухівщину. В Чернігово-Сіверській области за московських часів більш густо була заселена лиш північна частина краю, на правому березі Десни, більш захищеному природою од нападів степових хижаків. Тут були скупчені важніші міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Погар, Почеп, Мглин; тут, завдяки богатству лісів були розвинуті різні лісові промисли (гути, рудні, буди, бортництво, звірині лови і т. інше) і провадилась доволі жвава торговля. Більш одкриті південна і південно-східні частини краю були заселені дуже рідко, і багато міст і сел з часів татарської руїни XIII віку лежали пусткою. Одже пани, які подіставали латифундії на цих порожніх просторах, енергійно взялися до їх колонізузання. Ця колонізація відбувалась в таких самих формах, що й на середній Наддніпрянщині після Люблинської унії: так само осажувались міста, містечка й села, а людність приваблювано різними льготами і свободами. Дуже часто осади повставали на місці колишніх селищ. Переселенці ішли переважно з правобережної України і так, наприклад, більша частина Глухівщини заселилася переселенцями з Поділля, які принесли з собою і свої старі назви сел та містечок.

Селяне мусили одбувати на користь земельних власників повинности: платити грішми «чинш» і «дякли» хлібом, а також певне число робочих днів робити на панському полі. На нове воєводство була поширена чинність Литовського Статута і заведено суди ґродські (карні), земські (цивільні) і підкоморські (межові). Головні міста краю: Чернігів, Новгород-Сіверський, Ніжин, Стародуб, Погар, Почеп, Мглин, дістали самоуправу на основі Магдебурського права. Одначе в королівських грамотах звичайно зазначалося, що війтами можуть бути лиш особи римо-католицької або греко-католицької віри. Офіціяльною мовою в Ніженськім і Чернігівськім магістратах мала бути мова польська, а в Стародубі перших 20 років польська, а потім латинська.

Міста дістали в свою власність значну земельну територію під оранку, сінокоси, й вигони. Прибутки з господарства на цій території мали йти на удержання органів міської самоуправи. Міщане мусіли виконувати й військову повинність.

Громадський лад і порядок за польського панування стали кращі, ніж були під Москвою. Навіть панщизняні повинности, встановлювані за нової влади, були легші від московської кріпаччини, до якої прилучався й суворий гніт з боку московської адміністрації. Але ті самі причини, які викликали незадоволення українського населення на Наддніпрянщині, мали свій вплив і тут: в міру скріплення й інтенсифікації великого панського господарства, росла панщина, збільшувалися повинности селян, ставала все дошкульнішою опіка панської адміністрації по маєтках; це викликало серед селян незадоволення, тим більше, що Сіверщина брала участь в московській «смуті» початку XVII століття, бачили у себе повстанчі й козацькі загони і мала нагоду зазнати козацької волі. Українське міщанство було незадоволене з тої переваги, яка давалася в міській самоуправі захожому чужому елементу і яка грозила відсунути автохтонів зовсім на другий план. А все православне населення разом з неохотою дивилося на поширення впливів католицького духовенства, протегованого владою: вже скоро після прилучення краю в Чернігові й Новгороді-Сіверському появились уніятські й домініканські монастирі, й єзуїти почали засновувати свої школи. Край помалу втягався в реліґійно-національні суперечки, які кипіли по інших українських областях Річи-Посполитої.

Обєднання майже всіх українських земель під однією державою мало свої далеко йдучі наслідки для українського народу: скріплювалися зносини і взаємини між окремими українськими областями; впливи західньо-українських осередків поширювалися далеко на схід, Київ ставав всеукраїнським духовним і разом із тим культурно-національним центром. Українська козаччина, яка помалу вибивається на становище провідної національної верстви, заступаючи потроху місце панів і шляхти, поширює свій вплив на весь простір української території, скрізь здобуваючи собі симпатії соціяльних низів: селян, незадоволених з збільшення панщизняних тягарів; міщанства, яке по заведенні Магдебурського права дуже часто тратило своє значіння у власному місті на користь нового, зайшлого елементу. А шляхта й духовенство бачили в козаках союзників у боротьбі за права православної віри. З другого боку українська шляхта, втягнута в парламентарне життя Річи-Посполитої, діставала певне політичне виховання і виробляла собі політичні ідеали в дусі свободи, що, як побачимо, мало свої важливі наслідки, коли повстала трохи пізніше Українська Держава.

Самий натиск римо-католицизму й викликана ним релігійна боротьба спонукували українське громадянство орґанізуватися для самооборони і братися за насадження у себе школи й просвіти на західно-европейський зразок. Вплив цієї просвіти поширюється на всі українські области, обєднані тепер під одною державою. І коли між цією державою й її українським населенням вибухає в половині XVII віку гострий конфлікт на ґрунті соціяльно-економічному й політичному, то він дуже скоро прибирає характер всенароднього руху, обєднує всі верстви українського народу і перетворюється в справжню національну революцію. Її відгуки доходять аж до найдальших закутків української землі. Навіть відрізана державним кордоном од решти українських земель Закарпатська Русь, яка сотні років жила в зовсім відмінних умовах, зазнала на собі впливу українського ренесансу на порозі XVI-XVII століть і втягалася в орбіту загально-національного життя. І саме в цій боротьбі українського народу за соціально-економічну і політичну емансипацію виховується і скріплюється, як ми далі побачимо, почуття його національної свідомости, яке було приспане за кілька віків життя в умовах чужої державности й чужих культурних впливів, оживають традиції своєї власної державности і стремління її відбудувати.

Література до розділу 15

До історії козацьких рухів 20-ох і 30-ох років XVII століття;

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909, і т. VIII, частина І, Київ-Львів, 1913.

Н. Василенко, Очерки исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

П. Кулишъ, Украинскіе козаки и паны въ двадцатилетие передъ бунтомъ Хмельницкаго, «Русское ОбозрЂніе», 1895, I-V.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба, тт. I-VI, Петербург, 1903-1912.

І. Крипякевич, Нові матеріали до історії сінодів 1929 р. «Записки Наук. Тов. ім. Ш.», т. 116, Львів, 1913.

В. Никифоровъ, Куруковскій договоръ козаковъ съ поляками въ 1625 г., «Кіевск. Старина», 1885, IV.

Ст. Рудницький, Козацько-польська війна 1625 року, «Записки Наукового Тов. ім. Шезченка», т. XVII, Львів, 1897.

Ф. Николайчикъ, Новый источникъ о козацкомъ возстаніи 1625 г., «Кіеєская Старина», 1889, X.

К. Мельникъ, СвЂдЂнія о походЂ въ Крымъ М. Дорошенка. «Кіев. Стар.», 1896 г. XI.

М. Dubiecki, Kodak, twierdza kresowa i jej okolice, Warszawa, 1900.

Ст. Рудницький. Українські козаки в 1625-30 рр. «Записки наук. тов. ім. Шевченка», т. XXXI, Львів, 1899.

О. Целевич, Участь козаків у смоленській війні 1633-34 рр., там же, т. XXVIII.

Wł. Tomkewicz, Ograniczenie swobód kozackich w roku 1638, „Kwartalnik Historyczny", 1930, T. І.

До історії Могилянської доби:

М. Грушевський і Н. Василенко як вище.

С. Голубевъ, Кіевскій митрополитъ Петръ Могила и ero сподвижники, Т. І. Київ, 1883; т. II, Київ, 1898.

С. Голубевъ, Западно-русская церковь при митрополитЂ ПетрЂ МогилЂ, «Кіевская Старина», 1898, I-VI. Біоґрафія П. Могили у Костомарова, Українська історія в житєписах, Львів, 1918, також:

Ф. Терновскій, Кіевскій митрополить П. Могила, «Кіевская Старина», 1882, IV.

М. Макарій, Исторія русской церкви, т. XI, Москва, 1882.

М. Петров, Київська Академія, «Записки іст. філол. відділу Укр. Академії Наук», т. І, Київ, 1919.

С. Голубевъ, Исторія Кіевской Академій, В. І, Київ, 1886.

A. Jabłonowski, Akademja Kijówsko-Mohilańska, Kraków, 1899-1900.

М. Возняк, Історія української літератури т. II, Львів, 1921. X в. Тітов, Стара вища освіта в київській Україні, Київ, 1924.