Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 1, розділ 6

Політичний і суспільний устрій Руси-України за часів Київської держави. Економічні відносини. Просвіта й мистецтво

Як би ми не опреділювали саму форму державного устрою старої Руси-України. але треба признати за Грушевським, що сама політична орґанізація її полягала на співучасти двох чинників: князя й віча. Князі всі належали до одного «Рюрикового» роду; місцеві племінні династії зникли на Україні дуже рано. Та хоч князі й дивились на всю Руську Землю, як на власність свого роду, але вони мусили дуже рахуватись з думкою громади, представлюваної вічем. Безперечно, віче, як орган суверенної громади було елементом давнім, старшим від княжої влади, але в період організації варягами руської держави, в період обєднання в цій державі руських племен за допомогою «примучування», себто оружної сили, княжа влада взяла гору. Київська держава за перших князів була досить міцно зцентралізована (за Володимира Великого й Ярослава), і віче зостається зовсім в тіні, граючи ролю хіба що в місцевім житті, як орґан місцевої самоуправи. Але з ослабленням київського централізму по смерти Ярослава воно знову виступає на політичну арену. Хоч порядок заміщення княжих «столів», починаючи з великокняжого у Київі, за синів Ярослава Мудрого і до самого кінця XI в. показує, що вони рахувалися з родовим принципом старшинства й справді наче по драбині пересувалися з нижчого щабля на вищий: після батька вступав його старший син, по ньому слідуючий син (а не внук) і т. д., але цей принцип був порушений вже синами Ярослава. Поруч з принципом родового старшинства або «ліствичного восхожденія», як каже літопис, все більше значіння набуває принцип наслідування в простій лінії від батька до сина. І власне цей принцип піддержує земля-громада; прогнання нелюбого князя й вибір нового, правда, служать проявами, так би мовити революційного руху, як ось було в Київі 1068 р., коли кияне скинули Ярославового сина Ізяслава й покликали були князя Всеслава з Полоцької фамілії, або в 1113 р., коли кияне вибрали князя Володимира Мономаха й потім піддержували його династію. Займаючи княжий стіл на заклик вічової громади, князі мусили складати з вічем певну умову, скріпляючи її присягою. Громади ж, вибіраючи князів і умовляючись з ними, не зважали на між-княжі рахунки старшинства: вони мали на увазі певну, любу їм особу, без огляду, чи мала вона «право» на стіл, чи ні. Одначе вибравши князя, громада вже не втручалась в його управління, і він залишався повним господарем у зовнішній та внутрішній політиці. Втручання громади викликалося хіба якими надзвичайними подіями й носило характер, як я вже згадував, акту революційного. Взагалі треба сказати, що на Україні віче не досягло такого значіння, як це сталося на півночі в Новгороді, де, властиво, утворилась з кінця XII в. республіка. Найбільше значінння, наскільки можемо судити з літописних звісток, мало київське віче. Але й воно, як підкреслює Грушевський, виконувало завжди функції надзвичайні: при виборі нового князя, або усуненні несимпатичного громаді старого князя, в часі військових катастроф, в разі настирливої потреби якихсь реформ. Ніяких постійних, спеціяльних функцій віче не мало.

З кінцем XI і протягом XII віку, коли Київська Держава розпалася фактично на ряд окремих князівств-земель, в кожній з них утвердилася якась одна певна династія, хоч і тут часто бували переміни. Родовий принцип старшинства при заміщенні княжих столів найсильніше тримався на Чернігово-Сіверській Землі, хоча й тут він раз-у-раз порушувався. Разом з розпадом Київської Держави на окремі князівства й закріпленням в них окремих княжих династій, тратить своє реальне значіння старшинство київського великого князя; його титул мас за собою лиш почесну історичну традицію: «золотий стіл київський», цей осередок Руської Землі, гніздо князів «рода руського», вабив до себе князів ще й тоді, коли його політичне значіння вже давно стратило реальну вагу.

Біля князя гуртувався особливий круг людей, який так само як і князь стояв понад місцевою людністю, міняючи разом з своїм князем місце осідку. Це була княжа дружина. Дружину проф. Пресняков характеризує як приватно-правний союз, збудований на спільності огнища й хліба у пана з його слугами. Дружина — це «княже огнище». Суспільний й національний склад її був дуже ріжноманітний. У перших князів абсолютно переважав у ній елемент варяжський. Це видко з імен дружиннків, які збереглися в літопису. Але поруч варягів зустрічаємо й такі імена як Чудин, Козарин, Володислав Лях, Іван Войтишин (що міг бути ляхом або чехом), Олбир, Елбег — туркські імена. Звичайно, головну масу, особливо з половини XI століття, складали місцеві люде. Старші дружинники, пізніше бояре, були не тільки вояками, але й урядовцями, й політичними дорадниками князя; вони складали його постійну раду, яка згодом на півночі прийняла назву «боярської думи». Це не була якась регламентована установа, а чисто звичаєва. Мономах радив князям «сівши думати з дружиною». Іноді поруч княжих бояр засідали в думі «старці градськії», себто значніші люде з місцевого населення, «видніші міські аристократи», як їх зве Грушевський. Князь мав свій княжий двір, який виконував функції не тільки приватного характеру господарської дворцової управи, але й органу державного, як це було скрізь в початкових примітивних формах державної організації в середній і західній Европі. Про урядовців княжого двору маємо звістки з XII і XIII століть. На чолі двору стояв дворський або дворецький, який відповідав таким урядам на заході як palatinus, або comes palatii. В ХIIІ ст. згадується печатник (канцлєр) і покладник (спальник). Княже господарство провадили ключники й тіуни, часто люде несвобідні, з рабів. Але вони виконували й судові та адміністраційні функції, як княжі судді й намісники. Всякі доручення екзекутивного характеру для посилок або оповіщень виконували биричі, дітські й отроки. Остання назва взагалі прикладалася до нижчої рядової дружини в протилежність до старших дружинників, до бояр.

Князь обєднував у своїх руках усю владу — війському, адміністраційну й судову і теоретично мав виконувати всі функції головного правителя в суді, якого заступати могли його довірені люде лиш в разі його неприсутности. Володимир Мономах дуже радив князям не покладатися на своїх урядовців, а робити все по змозі самому. Розуміється, з розвитком і поширенням держави це було неможливо, і князь мусів спиратися на поміч призначуваних ним військових начальників, адміністраторів і суддів. Для оборони краю і для походів сил самої дружини не вистарчало, і князь мусів спиратися на народне військо, на «воїв», яких постачала сама земля на свій кошт. На чолі такого народнього ополчення стояв «тисяцький», який помалу з виборного начальника народнього війська зробився призначуваним князем його урядовцем. Тисяцький дуже часто носив титул воєводи і був взагалі начальнинком певної військової округи, а в часі війни командував своєю земською «тисячею» або «полком». Грушеський вважав, що воєнно-адміністраційна організація мала «десяточний» характер, себто «тисяча» ділилася на сотні й десятки, на чолі яких стояли «сотські» і «десятські». Ця орґанізація мала також і характер фінансовий, бо є звістки, що оподаткування велося по сотнях. Тисяцькі або воєводи — це були найвищі урядовці князя, часто його намісники. Поруч них згадується в літопису «посадник», як начальник також з воєнно-адміністраційними функціями. Можна думати, що вони завідували меншими округами, ніж перші, або були начальниками, командантами міст.

Княжа дружина й урядовці князя складали одну невелику верству «людей княжих». Поза невеликою також верствою «людей церковних», про яких скажу трохи далі, вся решта населення, себто її головна маса складала т. зв. земську людність, громаду в тіснім цього слова розумінні. Властиво кажучи, стара Русь не знала станових верств, які тільки ще зароджувались; вона знала лишень суспільні класи. Можна сказати, що головна ріжниця в суспільнім становищі була між людьми вільними й невільниками-рабами; існувала ще посередня ґрупа людей напів вільних. Але в межах вільної маси населення окремі ґрупи не уявляли собою ніяких строго замкнених каст: до боярства мали доступ люде з нижчих верств, а в звичайні дружинники могла попасти кожна вільна людина. Грушевський думає, що не виключена була можливість попасти сюди часом і княжому холопу, невільнику.

Вищий шар земської людности становили земські бояре — великі земельні власники або капіталісти. Ця верства тісно прилягала до княжого боярства. Її представників зустрічаємо під назвою «лучших людей», «больших людей», «нарочитих мужів», «старців градських», або й просто бояр. Взагалі, можна сказати, це була родова аристократія, економічною базою котрої була земельна власність або торговля.

Решта людности розпадається на рядове міщанство й на селянство. Міщане, «прості люде» або «граждане», як їх звали, правно й політично були рівноправні з боярством, брали участь у вічах. Але економічна ріжниця була дуже помітна, і заможніші бояре визискували бідніше міщанство, дрібних торговців та ремісників. Взагалі стара Київська Русь знає дуже розвинену класову боротьбу і випадки дуже бурхливих повстань і розрухів, наприклад в 1068 і 1113 роках.

Селянство носило загальну назву смердів. Це були вільні хлібороби, що жили на своїх власних дворищах. Але поруч селян вільних і володіючих землею історія Київської Руси знає категоріїю хліборобів залежних і безземельних. Це були т. зв. закупи.

Питання про закупів має цілу літературу. Багато давано їм ріжних дефініцій, але більшість дослідників сходиться на тім, що це були люде, які не мали власного господарства й сиділи на чужій землі, яку обробляли за певну частину врожаю, або ж це були взагалі хліборобські наймити, «закупи ролейні». Хоч юридично вільні, вони могли легко стратити свою свободу, якщо попадали у великі борги у тих, у кого позичали засоби продукції — хліборобські знаряддя — або ж засоби поживи.

Зовсім окремо стояли таки дійсно невільні люди «холопи» або «раби». Основним джерелом невільництва була війна, але холопом можна було зробитись, одружившись з невільницею, вступивши на службу до якого пана без особливих застережень, нарешті холопами ставали банкроти, що не могли сплатити своїх боргів. Холопа можна було купити, як якусь річ.

Невільник не був правною особою. Він не мав горожанських прав і не міг бути свідком на суді. За вбивство холопа платили його господарю вартість холопа, як за звичайну матеріяльну шкоду. Християнство вело до поліпшення стану холопів-рабів.

Церква принесла з собою витворення спеціяльної верстви «людей церковних», — не тільки самого духовенства й прислужників біля церкви, але й усіх т. зв. «задушних людей» — холопів, записаних на церкву на помин душі, людей безпритульних, калік, старців, що шукали в церкві опіки й захисту. Це не була якась певна, усталена класа: в число церковних людей попадали люде з ріжних суспільних клас, і приналежність до людей церковних опреділялась часом дуже випадковими причинами.

Принятая христіянства й культурне зближення з Візантією привели до запозичення, рецепції візантійського права. Але ця рецепція позначилася головно в сфері церковного законодавства в т. зв. Церковних Уставах Володимира й Ярослава Мудрого. В сфері відносин світських Русь виробила своє власне право, і ми маємо перші спроби його кодифікації вже в першій половині XI віку. Це знаменита Руська Правда. Цю памятку відкрито в 1738 році, а видав її вперше Шлецер в 1767 р. Пізніше знайдено багато її списків. Існують чотирі редакції Руської Правди: перша, найкоротша, всього в 17 параграфах, звязана з іменем Ярослава Мудрого. Друга редакція, вже ширша, відноситься до часів Ізяслава Ярославича, третя — найширша, бо мас коло 135 параграфів і найбільш розповсюджена (знайдено понад 40 списків) належить добі Володимира Мономаха. Нарешті четверта редакція є скороченням другої й третьої. Руська Правда не була офіціяльним кодексом, її зложено приватними людьми, правдоподібно, з церковних кругів, але це не зменшує її значіння для пізнання нашого старого права. Р. Правда уявляє собою головним робом збірку норм права цивільного й карного. Є також і норми характеру процесуального. Вона установлює кари за ріжні порушення права й за злочини. Кари складаються з штрафу: «віра» — на користь князя, яко справцеві суду, і «головництво» — на користь покривдженого, або родичів убитого. Головним джерелом Р. Правди була практика судових рішень. Поруч грошової кари Р. Правда визнає й родову помсту при убивствах. Кар на тіло Р. Правда зовсім на знає, за виїмком кари для холопів за побиття вільної людини. Взагалі холопи, раби не являються (ані обєктом, ані) субєктом права. Дуже високі кари призначалися за образу чести, що свідчить про високо розвинене почуття чести. В розділах, які стосуються цивільного права, говориться про позику, про купно й продаж, про право власности й про спадщину.

Руська Правда має обширну наукову літературу, в якім українські вчені взяли дуже значну участь. Дослідження її ведеться й досі. Особливо цінні новіші досліди проф. Максимейка.

Основою економічного життя було натуральне господарство з перевагою добуваючого промислу над обробляючим і взагалі способу екстензивного над інтензивним. Отже насамперед звіроловство, риболовство, бжільництво, скотарство і, нарешті, хліборобство. Хліборобська культура вже в X столітті стояла високо. Плуг знають навіть Вятичі. Сіяно пшеницю, жито, ячмінь, овес, лен, горох, мак. Безперечно існувала земельна власність: з ХІ-ХII вв. ми знаємо багато випадків продажу, даровання й конфіскації маєтностей. «Руська Правда» знає високі кари за порушення межі. Походження земельної власности — «заїмка» (окупація) і оброблення вільної порожньої землі. Розроблення ґрунту, запровадження на ньому культури, надавало йому певну вартість, і такий ґрунт робився предметом контракту, продажу і всяких оборотів.

Та найбільшу вартість здобував ґрунт тоді, коли з ним були звязані робочі руки — челядь або закупи. Російські вчені Ключевський і Рожков навіть думають, що саме поняття приватної власности виникло з звязку з невільництвом: «се моя земля, бо мої люде її обробляють».

В звязку з питанням про форми й характер землеволодіння в старій Руси виникло в історичній літературі й питання про існування в ній феодалізму. Російські історики, що досліджували устрій Київської Руси-України, торкались не раз цього питання, але розвязували його негативно. На початку 1900-х років молодий тоді вчений Н. Павлов-Сільванський виступив з теорією, що стара Русь так само пережила добу феодалізму й знала усі форми феодальних відносин, як і інші краї Европи. Але в своїх дослідах Павлов-Сільваяський торкався виключно Володимиро-Суздальської Руси. Його праці викликали до себе великий інтерес, одначе всі значніші російські історики з думками Павлова-Сільванського не погодилися. З українських істориків, які торкалися цього питання, Костомаров і Грушевський ставилися скептично до існування у нас феодалізму, вони вважали, що феодалізм на Україні появився вже після татар, за литовських часів. Російські історики-марксисти Н. Рожков і М. Покровський, а з молодших С. Юшков цілком визнають, що Київська Русь знала лиш зародки феодалізму, а що справжні феодальні порядки існували лиш в Галицько-Волинській державі і за часів панування князів литовських. З цим поглядом можна вповні погодитись. В недавні часи відомий дослідник старого українського письменства академик В. Перетц у своїй розвідці про «Слово о полку Ігоря» (1926) рішучо висловився за те, що Київська Русь-Україна ХІ-ХІІІ віків уявляла типову картину феодальних відносин: мовляв, так само, як і на Заході, існувала у нас велика земельна власність, як економічна підвалина, а натуральне господарство, як господарча форма; так само держава розпалася на безліч незалежних і напівзалежних країн, які обєднувалися договірними васальними звязками з певною ієрархією. Одміна була тільки в процесі феодалізації: на Заході найвищу владу захопили королівські урядовці — барони, землевласники, а у нас дрібні князьки, од яких залежали їхні васали — дружинники. Одною ступіню нижче князів стояли бояре, які також мали свою дружину, своїх отроків. Якраз «Слово о полку Ігоря» й уважає Перетц за характеристичну памятку феодальної Руси-України.

Підставою цілого суспільства на старій Україні-Руси було вільне й економічно самостійне селянство, заняте господарським промислом. Одначе творчим, організуючим елементом був патриціят більших міст, якого значіння спиралось передовсім на капіталі, створенім торговлею. Проф. Ключевський з одного боку, а Олександра Ефіменкова з другого уважають зовнішню торговлю за головний фактор утворення держави на українсько-руській території. І справді, можна цілком припустити, що головні міста Київської Руси, від самого Київа почавши, виросли як осередні пункти, куди сходились тубільні промисловці й заїзжі купці для взаємного обміну продуктами. І далі організуючим елементом виступає торговельно-промислова аристократія, піддержана в цій ролі зайшлим військово-промисловим елементом — варягами. Ці варяги втягли славянські племена в ширшу міжнародню торговлю, котру сами здебільшого й організовували. Головна роля варяжських князів з їх дружинами полягала в охороні й правильній організації торговлі.

Зовнішня торговля велася зі Сходом, Візантією й Заходом: Балканом, Польщею, Угорщиною, Чехією та Німеччиною. Торговельними шляхами були насамперед річки: Дніпро лежав на славному шляху «із Варяг в Греки» і служив головною торговельною артерією. Десна з лівого, Припять з правого боку служили дуже важливими внутрішніми шляхами, так само як і інші допливи Дніпра, до котрих Київ займав дуже щасливе — центральне положення. За водний шлях служив і Дністер; човни плавали по ньому, починаючи з Галича. Дністром можна було виплисти в море і потім плисти в гору Дніпром. Крім водних були й проторені шляхи сухопутні. Літопис називає три таких шляхи: Грецький, який провадив з Київа на південь до Криму й Царьгороду; Залозний вів на Донщину й до Азовського моря; Солоний вів до солоних озер в Криму. Були ще й інші шляхи. Київ лежав у їх перехресті. З одної водної системи переходили у другу за допомогою «волок»: човни волочили по суходолу від одної річки до другої, як ось наприклад, плили лівим допливом Дністра Самарою вгору і далі волочили якийсь час по суху до Калміуса, що впадав в Азовське море; або ж в горі Дніпра волочили до Ловаті, що пливе в Ільменське озеро. Річки були за тих часів без порівнання більш многоводні. Тепер на дні малих річок часом знаходять останки таких великих човнів, що тільки дивуватись, як вони по цих річках могли плавати! Предметом експорту з Руси до Візантії була челядь (невільники), віск, мед, скіри, міхи, хліб. Привожено предмети вищого виробу — металеві, шкляні й матерії (особливо шовкові, т. зв. паволоки Візантії), ріжні окраси (золоті мистецькі вироби), вина й взагалі те, що можна назвати люксусом. Зі сходу ішов на Русь такий крам: дорогі матерії (шовкові, атласні), пахощі, приправи до їжі (перець, цинамон), дорогі каміння, золоті й срібні речі: тарілки, ланцюжки, браслети, каблучки, сережки, шпильки, ґудзики, бляшки — все те, що його так багато знаходимо при археологічних знахідках на українській території.

Торговельні зносини з Візантією, як ми бачили, регулювалися окремими договорами при заключенні миру. В Цих договорах дуже докладно були обговорені умови торгу руських купців у самім Царьгороді.

Торговля з Заходом, окрім Польщі й Угорщини, як найближчих сусідок України-Руси, провадилася з Чеською Прагою, з Реґенсбурґом на Дунаї, з Віднем, Майнцем та іншими містами. Реґенсбурґ мав у XII ст. у Київі свою власну торговельну контору. З України везли на Захід міхи, хутра, тканини, посуд, візантійські метальові вироби, овочі, хліб, коріння, коней, худобу. На Україну привозили зброю й металеві предмети, ріжні матерії, мистецькі вироби з дерева. Мабуть привозили й інший крам. Значну ролю в торговлі грали німецькі жиди. Взагалі в самім Київі перебувала і численна чужинецька колонія: німці, поляки, греки, жиди, вірмени, і не тільки як купці, але й як майстри, ремісники, члени релігійних місій.

Окрім торговлі зовнішньої була розвинута й торговля внутрішня: з північних областей, підлеглих Київу, привозили міхи і хутра, а туди з України везли хліб та інші предмети поживи. З Коломиї у Галичині привозили на Наддніпрянщину сіль. У половців куповано коней і худобу, а продавано їм хліб.

Торговля мала караванний характер з огляду на небезпеку подорожей. Вона вимагала торговельного кредиту. Цей кредит був недешевий, проценти брали великі, і князі раз-у-раз мусіли їх реґулювати. Володимир Мономах обмежив, наприклад, цей процент до 40% за рік. «Руська Правда» уділяє дуже багато уваги торговельним відносинам, і дехто з дослідників не без певної рації зве її «кодексом торговельного капіталу».

Була на Руси й своя монетна система. Джерелами нашого ознайомлення з нею служать численні нумізматичні знахідки, та ж сама Руська Правда та випадкові згадки в літопису. Завдяки частим торговельним зносинам з чужими краями на Руси ходила перш за все чужа монета. В монетних знахідках вже з VII-IX віків ми зустрічаємо монети арабські, візантійські, норманські. Спочатку як своя власна «валюта», ходили дорогі міхи, причім за одиницю вважалася «куна», правдоподібно помічена, поштемпльована шкірка куниці. Пізніше шкіряну монету витіснила металева, що звалася гривною (певно, від шийної гривни — обруча, що ношено для окраси). Гривна мала в собі 1/3 фунта срібла і виглядала, як злиток продовгастої форми. Часто по старій памяти звано його «гривною кун». Одна гривна мала в собі 20 ногат і 50 різан. Мабуть гривни різалися на дрібні шматочки. З часом срібло дорожчало, і гривни ставали легчі: в XII ст. вони важили всього 1/4 фунта. За Володимира Вел. появляються штамповані монети, золоті і срібні. Золоті важили 6 грамів (1/3 лота); срібні мали 1/5 лота ваги і ходили, як різани. На монетах вибивалася подоба князя і родовий знак (герб) — Тризуб. Збереглися монети Володимира, Ярослава і Святополка.

Торговля зі Сходом була дуже рано, вже в XI віці, перепинена кочовиками, які перерізали її головні артерії, що вели до Каспійського моря і на Кавказ. Ці самі кочовики утруднили зносини й з Візантією. Але всеж таки XI-XII століття можемо уважати за часи найбільшого розвитку всесторонніх торговельних звязків Київської Руси та її економічного розцвіту.

На ґрунті цього економічного розцвіту розвинулась багата матеріяльна й духовна культура, що її блискучим центром був сам Київ. Ми не матимемо вірного образу Київської українсько-руської держави XI-XII віків, якщо не кинемо хоча б короткого погляду на цю культуру.

Тітмар Мерзебурґський, що побував у Київі 1018 році, каже, що в йому було 400 церков, 8 базарів «незчисленна сила мешканців». Адам Бременський говорить про Київ у 1072 році, як про суперника Царьгороду і «окрасу Греції». Коли взяти на увагу лиш ті останки, що заховались до нашого часу, наприклад, чудову св. Софію, будовану Ярославом Мудрим в 1037 році, Михайлівський і Кирилівський монастирі, Печерський храм і Спаса на Берестові та рештки інших розкішних будівель з їх прекрасними мозаїками та фресками, з їх скульптурними оздобами, коли поглянути на памятки різьбарства, малярства, мініатюри, а особливо ювілерства, на славнозвісну київську емаль, — то дифірамби сучасників для столиці Руси не здадуться нам уже так перебільшеними. Памятки архітектури й мистецтва заховались не тільки в Київі: маємо величавий Спасо-Преображенський собор у Чернігові, що повстав майже одночасно з київською Софією (був заложений в 1024 р.), маємо останки, які дають змогу судити про цілість, у Каневі, Овручі, Володимирі, Білогородці, Галичу та інш. пунктах на Україні. Так само і знахідки памяток високо розвиненого художнього мистецтва сеї доби знаходимо на широкім просторі цілої середньої Наддніпрянщини.

В парі зі зростом матеріяльної культури йшло буйне духовне життя і жвавий розвиток письменства. Певна річ, що література Київської Руси мала сильне церковне забарвлення, але поза тим вона старалася дати по змозі відповідь на запитання з історії, ґеоґрафії, космографії, фізіології. Розуміється, по числу памяток на першім місці стоїть література церковна: переклади книг св. Письма й богослужбових; за тим ідуть житія святих (Четі-Минеї й Патерики), твори отців церкви, усе це в перекладах з грецької мови, частиною з болгарської. Далі йде цілий ряд енциклопедичних збірників, серед них славнозвісні «Ізборники», зложені для князя Святослава Ярославича, 1073 і 1076 років; далі збірки афоризмів, т. зв. «Пчела»; історичні хроніки всесвітньої й візантійської історії (Палея, хроніка Іоана Малали, Георгія Амартола, Георгія Сінкела, Костянтина Манасії та інш.); природописні та ґеоґрафічні твори, відомий «Шестоднев» Василія Великого — ціла енциклопедія ґеоґрафічних і природописних відомостей і Космографія Козьми Індикоплова, з її відомостями з астрономії та географії, численні старосвітські романи (Александрія, Троянська війна, Девгенієво Діяніє, Індійське царство, Варлаам та Йосаф і цілий ряд інших) візантійського, перського, арабського й індійського походження; нарешті величезна й багата література апокрифів.

Памяток оригінального руського письменства заховалось до нашого часу 30 творів XI століття і 65 творів з XII століття. Серед них маємо твори високої ідейної й мистецької вартости, як от проповіді митрополіта Іларіона, поучения, посланія й полемічні писання Клима Смолятича й Кирила Туровського, Київський Початковий Літопис і Повість временних літ, нарешті чудова памятка лицарської поезії XII віку, славнозвісне «Слово о полку Ігоря» — про поход сіверських князів на половців 1187 р. Поруч дружинної або воєнної повісти, перехованої в складі Київського Літопису XII в. й перенятої тим самим лицарським духом, що й «Слово», ця поема є найбільшою культурною й літературною цінністю нашого старого золотого віку. Стоючи на перехресті культурних впливів між Заходом і Сходом, Київ умів модифікувати ці впливи на своїм ґрунті. Досить кинути хочаб побіжний погляд на літературу XI-XII віків, щоб спостерегти, що тут не було рабського наслідування візантійських чи яких інших зразків: оригінальний дух молодого народу на все накладав свою власну печать; перевага інтересів моралі над формою, доґматикою, обрядом, висока гуманність — оце характеристичні прикмети українського письменства на світанку його життя, в часи Київської держави.

«Київ, каже проф. Платонов, був торговельною станцією не тільки між півднем і північчю, себто між варягами й Грецією, але також між Заходом і Сходом, між Европою та Азією. Тут були квартали жидівський, польський, тут мешкали німці, вірмени, греки та інші чужоземці. Тиха хліборобська праця мішалася тут з жвавим і шумним торговельним рухом. Життя відзначалося ріжноманітністю функцій. Торговля, викликаючи знайомство з ріжними народами, сприяла нагромадженню багаств і знання. Багацько умов витворювалося тут для культурного розвитку, і цей розвиток починався й зацвітав буйним цвітом. Просвіта, принесена християнством, знайшла собі захист в руських монастирях і здобула собі багато прихильників. Ми знаємо, що християнська мораль успішно боролася з грубими поглядами поганської старовини. Ми бачимо князів, які читають і збірають книги, князів, які замовляють переклади творів церковної літератури на руську мову; ми бачимо поширення грамотности, бачимо школи при церквах і єпіскопських дворах. Ми милуємося фресками, які писані з грецьких зразків руськими художниками, читаємо твори богословськи освічених руських людей».

Київ, столиця Руської Землі, був головним і найдавнішим культурним центром на цілу східню Европу. Його впливи простягались на Новгород, Полоцк, Суздаль, Володимир на Клязмі, Ростов, а пізніше на Москву. Церкви й палати по цих містах будовано й прикрашувано на київський зразок. Письменники наслідували тут київські літературні твори, запозичали з України теми, сюжети й форми для власних творів. Впливи українського мистецтва київської доби досягали Польщі, Чехів й іще далі на захід. Твори українських мистців були добре відомі німцям і французам. Коли київський князь Ізяслав Ярославич, скинутий братами з свого великокняжого столу, утік до Німеччини й явився в Майнці до цісаря Генриха IV, то всіх здивували багаство й розкіш його одежі, зброї й тих скарбів, що він привіз із собою: Німеччина нічого подібного не бачила у себе.

Взагалі, що стосується культурного рівня, Київська Русь-Україна стояла не нижче інших молодих держав на Заході й своїх найближчих славянських сусідів. Дослідники, наприклад, початкових зносин Руси з Польщею таки просто визнають культурну перевагу Руси.

Література до розділу 6

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, Львів. 1905, розділ III і IV.

Д. Багалій, Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, т. І, Харьків, 1928.

В. СергЂевичъ, Древности русскаго права, т. І і II (було кілька видань).

А. ПрЂсняковъ, Княжое право въ древней Руси, Петербургъ, 1909.

В. Новицький, Снеми руськоъ землі Х-ХІІ віків, «Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права, т. Ш, Київ», 1927. Про «Руську правду» з старшої літератури:

П. Мpoчекъ-Дроздовскій, ИзслЂдованія о Русской ПравдЂ. І-ІІІ, Москва, 1881-92;

В. СергЂевичъ, Русская Правда, Петербургъ (війшло в «Лекціи и изслЂдованія по исторіи русскаго права»);

Н. Рожновъ, Очерки юридическаго быта по русской ПравдЂ, «Журналъ Министерства Народнаго Просвещения», 1897, XI і XII;

В. Ключевскій, Курсъ Руской исторіи т. І, розділ XIII-XIV.

З новішої літератури:

М. Максимейко, Опытъ практическаго изслЂдованія Р. Правды, Харьків, 1914: його ж, Систем Руської Правди в її поширеній редакції, «Праці Комісії історії укр. права », т. II, Київ, 1926; його ж, Інтерполяції в тексті поширеної Руської Правди, там же, т. VI, Київ, 1929.

В. Чернов, До питання про аналізу текста Руської Правди, «Записки Істор. Філол. Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928.

М. Максимейко, Закупи Р. Правди, «Наук. Записки, наук, дослід, катедри іст. укр. культури», 10, VI, Харьків, 1927; його ж, Про смердів Р. Правди, «Праці Комісії істор. укр. права», т. III, Київ, 1927.

С. Шелухин, До вивчення Р. Правди, Прага, 1930.

Видання Р. Правди:

К. Левицький, Правда Руська, памятник законодатний права руського з XI віку, Львів, 1895 і

Р. Лащенко, Памятка українського права, І, Руська Правда, Прага, 1927.

Питання про феодалізм в Київській Руси:

Н. Павлов - Сильванскій, Феодализмъ въ древней Руси, изданіе 2-е, Москва, 1923;

Н. Рожковъ, Руская исторія въ сравнительно-историческомъ освЂщеніи, т. XI;

Н. Рубінштейн, До історії соціальних відносин Київської Руси XI і XII в., «Наукові записки наук. дослід. катедри історії укр. культури», т. IV, Харьків, 1927;

С. Юшков, Феодальныя отношенія въ Кіевской Руси, «Ученыя Записки Саратовскаго Государственнаго Университета», т. ІІІ-IV, Саратов, 1924.

Огляд питання у Д. Багалія, Нарис укр. історії, т. І, розділ VIII.

Про торговлю Київської Руси з Заходом досі ще не перестаріла праця:

В. Васильевскій, Торговля Кіева съ Регенсбургомъ, «Журналъ Министерства Народного ПросвЂщенія», 1898, VII.

Любомировъ, Торговыя связи древней Руси съ Востокомъ въ VIII-IX вЂкахъ, Саратовъ, 1923.

Гр. Величко, Політичні й торговельні взаємини Руси і Візантії в X і XI ст. «Записки наукового тов. ім. Шевченка», т. VI, Львів, 1894.

A. Szelągowski, Najstarsze drogi z Polski na wschód w okresie bizantyńsko-arabskim, Kraków, 1909.

Матеріяльна культура й мистецтво, загальні огляди:

Д. Антонович, Скорочений курс історії українського мистецтва, Прага, 1923, (літоґраф.)

М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, т. І, Львів, 1922.

Ф. Шміт, Мистецтво старої України-Руси, Харьків, 1919.

К. Широцький, Українське мистецтво старо-ккязівської доби і його вивчення, «Наше Минуле», Київ, 1918, т. І.

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III. ст. 422-452.

Спеціяльніша література:

В. Січинський, Архітектура старокнязівської доби (Х-ХШ ст.), Прага, 1926,

І. Моргилевський, Київська Софія в світлі нових спостережень, Збірник «Київ», 1926;

М. Макаренко, Скульптура й різьбарство Київської Руси, «Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва», т. І, Київ, 1931;

М. Макаренко, Черніговський Спас, «Записки істор.-філол. Відділу Укр. Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;

І. Мортилевський, Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідами, Збірник «Чернігів і північне Лівобережжя», Київ, 1928;

М. Макаренко, Борзенькі емалі й старі емалі України взагалі, там же; інші статті М. Макаренка й І. Моргилевського в тому ж таки збірнику.

Про освіту й літературу ХІ-ХІІІ віків:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, ст. 454-503.

М. Возняк, Історія української літератури, т. І, Львів, 1920;

М. Грушевський, Історія української літератури, т. 1-3, Львів, 1923-24;

С. Єфремов. Історія українського письменства, т. І, Ляйпціг, 1924.

Б. Лепкий, Начерк історії української літератури, т. І, Коломия, 1922.

Ів. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910.

В. Перетц, Слово о полку Ігоря, Київ, 1926


розділ 5         Зміст         розділ 7

Free Web Hosting