Том 1, розділ 1
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Інтерес до своєї минувшини зародився на Україні дуже давно, можна сказати, вже на початку української державности. Вже за часів Ярослава Мудрого, в першій половині XI віку думка українських книжників того часу працює над питанням, "откуда пошла єсть руськая земля", і тоді то повстає у Київі літописання, краса й гордощі нашої старої літератури. В "Повісти временних літ" ченця Нестора поч. XII віку, в Київському Літопису, що обіймає ціле XII століття, в Галицько-Волинськім Літопису 1209-1292 років, — кожен з тих літописів відбиває свою добу з її суспільним устроєм і поняттями, — стара українська думка знайшла свій блискучий вираз. Занепадаючи в часи політичного й культурного занепаду Руси-України, хоча не перериваючись цілком, оживають знову українське літописання й українська історична думка в XVII столітті, перейняті тим самим патріотичним настроєм. Тоді ж повстають знамениті "козацькі літописи", що їх найбільш яскравими зразками являються в другій половині XVII в. Літопис Романа Ракушки (Самовидця), а в початку XVIII в. Самійла Величка і Григорія Грабянки. Серед кругів козацької старшини історична праця не припиняється протягом цілого XVIII століття, і коло 1740 р. повстає в цих кругах загальний курс української історії, т. зв. "Краткое описаніе Малороссіи", який ставить собі завдання звязати до купи князівський і козацько-гетьманський періоди української історії.
Нова доба в розвитку української історіографії, яку можемо назвати, в порівнанні до попередніх, науковою, зачинається в останніх десятиліттях 18-го віку. Тоді замісць старих компіляцій, т. зв. "козацьких кронічок", появляються перші спроби ширшої синтези минулого життя, з освітленням його подій в дусі нових ідей, які приходили на Україну із Західньої Европи. Серед українського громадянства з кінця 18-го століття починається оживлення історичних інтересів, яке мало свої коріня в подіях політичного життя і виявилося передовсім у збіранні й дослідженні памяток історії та в заходах коло їх опублікування для прилюдного вжитку.
Говорячи про цей зріст історичних інтересів серед українського громадянства кінця 18-го століття, треба мати на увазі, що він, як і цілий національно-культурний український рух того часу, зосереджувався головно на одній частині української землі, а саме — на лівому березі Дніпра, в т. зв. Гетьманщині, що обіймала пізніші Губернії Чернігівську й Полтавську, й т. зв. Слобідській Україні (пізнішій Харківщині). Сюди, на широкі простори задніпрянських степів, пересунулася після остаточної руїни Правобережної України вісь українського життя, сюди ж пересунувся з західньо-українських земель і осередок української культурної праці. Під захистом автономної козацької держави українська культура знайшла вдячний ґрунт для свого розвитку. Вкрита густою сіткою народніх шкіл, з своєю знаменитою Київською Академією, а своїми колеґіями у Чернігові, Переяславі, Харькові, Лівобережна Україна, можна сміливо сказати, була одною з культурніших країн тогочасного славянського світу. Вона навіть мала змогу постачати вчителів і взагалі культурних діячів на цілу Московщину, ба навіть на далекі південно-славянські землі.
Громадянство лівобережної України стояло в 18-му столітті в живих і безпосередніх звязках з західньо-європейським духовим життям. Десятки й сотні української молоді вчилися в університетах й академіях Кеніґсберга, Бреславля, Кіля, Галле, Липська, Страсбурга, Лейдена, Праги, Пресбурґа, Парижу, Риму та інш. європейських центрів. В глибині полтавських степів козацькі полковники й менші старшини передплачують собі французькі часописи, а на Шлеську кілька книгарень були заняті спеціяльно постачанням чужоземних книжок для українських читачів. Всі ці посередні й безпосередні звязки з Заходом, само собою розуміється, сприяли поширенню на Україні й тих ідей, якими жило у 18-му столітті західньо-європейське суспільство.
Доба другої половини 18-го віку була для українського суспільства добою глибокої політичної й культурної кризи. Централістична політика російського правительства з залізною консеквентністю нищила автономний устрій козацької України, і реформи цариці Катерини 2-ої привели Гетьманщину й близько звязану з нею Слобідську Україну на становище звичайних провінцій російської імперії.
Цей процес асиміляції України з рештою провінцій російської держави коштував їй дуже дорого: не кажучи про втрату політичної автономії, край, замість попередньої виборної й виключно з місцевого елементу зложеної адміністрації та суду, діставав бюрократичну управу на німецько-російський зразок; те саме і в церковному житті, де скасовано принціп вибору духовенства. Консеквентно переводжена політика нищення України, як самостійного економічного орґанізму, — через заборону безпосередніх торговельних зносин з Заходом і примусове обернення України в колоніяльний ринок збуту продуктів молодої московської індустрії, — вела до занепаду місцевого купецького стану, до заникнення початків власної індустрії й до загального зубожіння. Перехід України од становища автономного державного тіла на становище звичайної провінції потягнув за собою великий відплив культурних сил до загально-імперських центрів що особливо вражає нас на полі літературнім: талановитіші письменники, такі як Рубан, Полетика, Туманський, переносять свою літературну діяльність до Петербургу. Видатні малярі, такі як європейсько-відомі Боровиковський та Левицький, або композитори як Бортнянський, переходять також до Петербургу й там здобувають собі славу вже як російські, а не українські майстрі. Але ні в чому може не позначився так різко цей культурний занепад, як на полі народнього шкільництва. Іще в половині 18-го віку, а саме 1748 р., на території Гетьманщини існувало коло 1.000 шкіл, так що одна школа припадала на 1.000 населення. В кінці ж того самого століття од цих шкіл не залишилось майже ні сліду. З початком 19 в. ми бачимо заходи місцевих людей коло відбудови народнього шкільництва вже як зовсім нової справи.
Російське правительство уперто не допускало заснування на Україні університетів, яких домагалося українське громадянство, а Київську Академію й колеґії обернуло у станові духовні школи. Із заснуванням в 1759 р. російського університету в Москві сотні української молоді почали там здобувати освіту, здебільшого одриваючись на завжди від рідного ґрунту. Нарешті треба памятати, що остаточне зрівнання України з Росією принесло з собою й форми російського кріпацтва для українського селянства.
Хто би міг виступити в обороні старого ладу й попередніх форм життя? Провідна верства Гетьманщини, козацька старшина, ще з часів Мазепи переконалася в неможливості фізичного опору. Вона старалася врятувати своє привілейоване становище в ділянці соціяльно-економічного життя, жертвуючи політичними правами. В своїй масі вона готова була миритись з утратою автономії, відколи російське правительство надало їй права російського дворянства. Але було би несправедливо не зазначити, що й серед сеї верстви, глибоко перейнятої становим еґоїзмом, знайшлися люде, котрі зуміли глянути на становище краю ширше, ніж з вузько класового погляду й стати в обороні ширших мас українського народу. Вони перші вжили могучої новочасної зброї — письменницького пера й тим проложили шлях літературі, яко чинникові громадського поступу. Устами Василя Капніста — того самого, що в 1791 р. вдався був до пруського міністра Герцберґа з таємною місією од громади однодумців: шукати у Прусії помочи проти «московської тиранії», — устами Григорія Полетики, ці люди протестували проти знищення самобутніх форм українського життя. Вони стали яскравими представниками і виразниками тих почувань, які обхоплювали тодішніх українських патріотів перед образом руїни власної державности, і їхньою заслугою було, що вони подбали про збереження історичної традиції й памяти про кращі часи рідного краю.
Так українська історична традиція подала руку новим ідеям, які приходили до нас з Заходу, ідеям народности, ідеям політичної свободи й соціяльної рівности та справедливости. Властиво в цих західньо-європейських ідейних впливах, в їх прищепленні та акомодації на українському ґрунті треба шукати зародок духових течій, що хвиля за хвилею постають на Україні з кінця XVIII віку й заповнюють собою зміст українського культурно-національного розвитку аж по нинішній день.
Саме тоді, коли російський уряд докінчував нищення рештків української автономії, серед українського суспільства прокинувся особливий інтерес до своєї власної історії. Можна вважати це явище характеристичним для тих епох в житті поневолених націй, коли вони, під загрозою знищення історичного укладу їхнього життя з боку сильніших сусідів, немов іще дужче відчувають вагу власної історичної традиції і, обертаючи свої погляди назад, в глиб минулого, стараються саме в цій минувшині знайти моральну опору, правну підставу й сили для обстоювання своїх громадських і національних ідеалів.
Яскравим проявом відродження історичних інтересів, навіяного патріотично-громадським почуттям, служить діяльність тільки що згаданого депутата Катерининської Законодатної Комісії 1767 р. Григорія Полетики, правдоподібно автора знаменитої «Исторіи Русовъ». Тепер, коли опубліковано невидані досі деякі його промови, матеріяли й записки, перед нами у весь зріст встає колоритна постать цього вольтеріянця-демократа, ворога кріпацької неволі й республіканця, котрий, бажаючи поставити оборону української автономії на реальний ґрунт, старався сполучити інтереси політичної свободи з інтересами української шляхетської верстви, зробивши оборону української автономії життєвим ділом української шляхти.
Опублікована на сторінках «Київської Старини» переписка з його сином Василем, також істориком, вводить нас в круг ідей і стремлінь гуртка освічених і ліберальних українських патріотів, в якому виросла й розвинулась українська історична думка. Тоді то починається збірання українських історичних документів (королівських і царських грамот, гетьманських універсалів, всяких політичних і судових актів і т. д.), як необхідного матеріялу для української історії (Адріян Чепа). В 1777 р. Василь Рубан видав у Петербурзі «Краткую ЛЂтопись Малой Россіи» (це ніщо інше, як згадане вже «Краткое описаніе Малороссіи», доповнене Олександром Безбородьком), а в 1793 р. Федір Туманський видав «ЛЂтописецъ Малыя Россіи» (літопис Грабянки — без імени автора).
«Исторія Русовъ» стала відомою широким кругам значно пізніше, ніж коли була написана, на цілих майже 50 років (вона була видана О. Бодянським в 1846 р.). Та це не перешкодило їй відразу здобути могучий вплив на українське суспільство 30-х і 40-х років. Під її безпосереднім впливом геніяльні українці Гоголь і Шевченко склали свій історичний світогляд, а її образи опоетизували в безсмертних творах. Російський поет Пушкин своєю дивною інтуїцією провидів, що автора чарівної книги треба шукати не в епіскопові Юрієві Кониському, як спочатку всі думали, а в особі світській, з активно лицарськими настроями. Пушкин перший опублікував уривок з «Исторіи Русовъ» в своїм «Современнику». Гребінка, Срезневський, Костомаров, Куліш, нарешті видавець «И. Русовъ» — Бодянський (1846 р.), всі заплатили дань захопленню її концепціями
Бантиш-Каменський обома руками черпав з неї для другого видання своєї «Исторіи Малой Россіи», а Маркович цілу свою пяти-томову «Исторію Малороссіи» (1842-43) опер на матеріялі й на провідних думках «Исторіи Русовъ». Це про цю книгу каже німецький подорожній Коль, що вона була «найбільше поважаною й любленою і поширеною по всьому краю в численних списках».
Оборона української автономії, стремління довести її правну основу, бажання зберегти національно-політичну українську традицію, які ми бачимо у начинателів нової української історіографії, у Григорія й Василя Полетик, у Якова Мих. Марковича, у Василя Ломіковського, у Олекси Мартоса — ідуть в парі з свідомим лібералізмом і демократизмом, які виросли, як справедливо зазначає Драгоманов, не так на історично-національному, як на загально европейському ґрунті. В скорбній «Оді на рабство» В. Капниста (1787 р.). в заяві Василя Полетики, що патріотичні писання його батька «навчили його любити людськість і свободу», в «розмишленіях» Ол. Мартоса (автора написаної в 20-х роках «Исторіи Малороссіи», од якої збереглися лише уривки) при гробі Мазепи про політичну свободу, республіку й конституцію — ми бачимо ясні відгуки цих загально визвольних ідей, які йшли на Україну з Заходу. Вдома на Україні вони переплітались з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.
Навіть в льояльній і спокійній «Исторіи Малой Россіи» Бантиша-Каменського, що вийшла в 1822 р., і яка своєю появою зобовязана освіченому й гуманному малоросійському генерал-губернатору князеві Миколі Репніну, ми можемо доглянути сліди загально-ліберальних поглядів і гуманного світогляду. Праця Бантиша мала ще й те значіння, що тут у-перве був використаний актовий матеріял з московських і українських архівів. Тому її властиво можна уважати за першу наукову історію України. Характеристично, що згаданий вже мною німецький подорожній Коль, подорожуючи в 1838 р. по Україні, чув од місцевих людей, ніби ця історія мала безпосереднє відношення до руху декабристів, що вона мала начеб то підготовити Україну до повстання і «представляла в найкращім світлі блискучу добу гетьманів».
Історична традиція, підогріта патріотичними почуваннями й овіяна ліберально-демократичними ідеями свого віку, прислужилася для національного українського відродження, що знайшло для себе на порозі 18-го й 19-го століття могуче джерело в тому інтересі до своєї народности, до народнього життя, побуту, мови й поезії, який характеризує собою добу романтизму. Зародившись на Заході й торуючи собі шлях на Україну через славянські землі й безпосередньо, романтизм здобув для себе на Вкраїні особливо вдячний ґрунт.
Героїчна козацька доба, що найшла собі блискучий апотеоз в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчости. Козаччина остільки заполонила уми дослідників української минувшини, що закрила була собою все: і старий князівський період, і литовську добу, і розвиток інших ніж козацтво суспільних станів, взагалі всі інші прояви історичного життя. Козаччина, як витвір українського народнього духу, як уособлення вільнолюбних ідеалів, козаччина, що іще була така свіжа в памяті народу й жила в його тисячних піснях і переказах, овіяна всіма чарами поезії, — на довший час полонила увагу дослідників української історії, стала змістом усіх їхніх розвідок і поклала глибокий відпечаток на ввесь розвиток української історичної думки.
Найхарактеристичнішою рисою цієї думки в добу романтизму був тісний звязок між історичними та етнографічними інтересами. Майже всі видатніші представники української історіографії перших десятиліть 19-го віку були одночасно й етнографами: Максимович, Срезневський, Бодянський, Костомаров, Куліш, Маркевич — усі вони почали від етнографічних студій, і в їх праці з початку й до кінця історія тісно переплітається з етнографією. При тім інтерес до своєї рідної української народности живе в них в парі з інтересом до славянства взагалі.
Відродження сусідніх славянських народів, в першій лінії чехів, а далі славян південних, благодійно вплинуло на українське національне відродження. Воно підбадьорує, окрилює українців, дає їм нове ідейне обґрунтування, показує гарні зразки.
Розвитку українських історичних дослідів дуже сприяло видання історичних матеріялів, яке розпочалося властиво аж в 40-х роках. Українці не мали своїх власних наукових установ чи товариств, але вони зуміли використати російські офіційні установи для видання матеріялів до своєї історії. Так, проф. Осип Бодянський опублікував у кінці 40-х років на сторінках «Чтеній» Російського Історичного Товариства у Москві цілий ряд козацьких літописів та інших дуже важливих матеріялів (в тім числі літопис Самовидця й «Исторію Русовъ»). Заснована в 1843 р. у Київі урядова «Археографічна Комісія», яка спиралася на Київський Центральний Архів, опинилася в руках учених українців; вона видала 4 томи дуже важних для історії правобережної України «Памятниковъ» (1845-1859), літописи Грабянки (1853) і Величка (1848-64), а з 1859 почала видавати «Архивъ Юго-Западной Россіи», котрий (до 1914 р. видано 35 томів) містить дорогоцінний актовий матеріял до історії української церкви, суспільних станів (шляхти, міщанства, селян), заселення краю, козаччини, гайдамаччини, станової організації й внутрішнього побуту XV-XVIII століть, головно — на правобережній Україні. Як редактор «Архива» протягом довшого часу, великі заслуги для української науки поклав проф. В. Антонович.
Для історії Гетьманщини другої половини XVII віку величезне значіння мали видані петербурзькою Археографічною Комісією під редакцією М. Костомарова 10 томів «Актовъ, относящихся къ исторій Южной и Западной Россіи» (1861-1878).
Етнографічні студії розкрили перед освіченим суспільством багатства народньої душі, а історичні досліди знайомили з славною минувшиною народу. Та жива сучасна дійсність була вражаючим контрастом до поезії й історії: кріпацька неволя давила народні маси, вела їх до морального й культурного застою. Бюрократичний режім паралізував усі прояви громадської самодіяльности. Відгуки революційних рухів на Заході й кличі утопійного соціялізму досягали на Україну й знаходили тут собі сприятливий ґрунт в опозиційних настроях молодших кругів громадянства. В той час, як погроза соціяльної революції впливала на старші покоління в напрямку примирення з урядом і його централізаційною політикою, серед молоді, особливо тої, що походила з дрібнішої та із збіднілої шляхти, революційні кличі робили інше вражіння.
Ідеолоґія політичного українського товариства, що повстало в половині 40-х років у Київі під назвою «Кирило-Мефодієвського Братства», носить виразний слід впливів західньо-європейської революційної Ідеолоґії 30-40 років.
Беручи це все на увагу, ми зрозуміємо, чому етнографізм в українських історичних дослідах легко й непомітно переходить в так зв. «народницький» напрям. Студії над народньою поезією, народніми обрядами та звичаями, приводять до глибших роздумувань над історичними причинами соціяльної й економічної недолі народніх мас. Увесь історичний інтерес починає звертатись на дослідження цих причин, на історію стихійних рухів народніх мас в обороні своєї свободи й соціяльно-економічних інтересів. Політичні ідеали й стремління провідних суспільних верств, їх стремління до відбудови власної держави, культурно-національні змагання — все це відступає на задній план перед інтересом до проявів революційних стремлінь народніх мас, без огляду на те, чи ці стремління звертались проти чужої влади й допомагали загально-національній справі, — чи проти своїх же провідників і тим цю саму справу ослаблювали й руйнували.
Ці погляди виразно виступають в писаннях Миколи Костомарова (1817-1885), талановитого історика й прихильника етнографічної методи в історії: його приваблюють до себе найбільше такі моменти в українській (як і рівно ж в російській) історії, де на перший план виступають народні маси; стихійні народні рухи, кріваві повстання, Хмельниччина, бунт Степана Разина — все це залюбки малює Костомаров у своїх монографіях, залишаючи в тіні самих провідників рухів.
Певна річ, що це захоплення народніми рухами, без глибшої аналізи соціяльної динаміки старої України й економічних основ її розвою (що було за часів Костомарова ділом буддучини), вело до односторонього уявлення українського історичного процесу. Ідеалізація козацької свободи не давала доглянути державно-творчих, будівничих елементів української історії й оцінити їхні змагання.
Всі сильні, але разом з тим всі слабі сторони народницького напрямку української історичної думки виразно виявились в дальшім розвитку української історіографії, коли з початком 60-тих років на її горизонті появилася така велика сила, як професор київського університету Володимир Антонович (1838-1908). Діяльність Антоновича має особливе значіння в розвитку нашої національної самосвідомости ще в однім відношенні. Оскільки до того часу провідну ролю в українськім національнім житті відограють представники дрібної й середньої шляхти Лівобережжя, остільки в особі Антоновича, і разом з ним цілого ряду його ближчих земляків та однодумців, виступає на публічну арену група нащадків спольщеної української шляхти з Правобережної України. Це українофільство спольщених шляхтичів з Правобережжя має сливе однакові коріння з українофільством зросійщених лівобережців. Вроджене привязання до своєї ближчої батьківщини України, вражіння її роскішної природи й багатої народньої поезії, все це під впливом ідей романтизму витворило, як знаємо, з кінця 20-х років XIX ст. цілу так звану українську школу в польскій літературі. Мальчевський, Чайковський, Залеський, Ґощинський — були її типовими представниками. Ґеніяльний Словацький також заплатив дань цьому напрямку. Але любов до української природи, ідеалізація колишньої козаччини, переспівування мотивів народньої української поезії — все це уживалось у поетів «української школи» разом з шляхетськими традиціями й патріотизмом історичної Польщі. Антонович, вихований на ідеях французької визвольної філософії 18 в., і сам собою дійшовши до думки про свій «борг» перед народом, зробив рішучий крок і переступив через ту глибоку прірву, яка розділяла польську історичну ідеолоґію й український демократичний народницький рух. Він просто перейшов до українського табору. Його славнозвісна «Сповідь», видрукувана в орґані українських народників, у петербургськім місячнику «Основа» (1862, І), стала громадським і національним credo для цілої групи осіб, які одночасно з ним з польсько-шляхетського перейшли до народньо-українського табору. Цей знаменний історичний рух не поширився на всю спольщену шляхту українських провінцій історичної Польщі — Київщини, Волині й Поділля, але він притяг до себе ряд ідеалістично настроєних і високо талановитих одиниць, які внесли коштовні вклади в скарбницю української культури і котрі знаходили собі наслідувачів в кожній наступній генерації шляхетського суспільства на Правобережжі.
В працях Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст історії українського життя на Правобережжі від другої половини XVI в. і до нині, знайшла собі вперве наукове освітлення, оперте на багатому документальному матеріялі Київського Центрального Архіву. Ті самі ідеї, що їх висловив Антонович у «Сповіді», присвічували йому і в його науковій праці: українська історія в його очах це була історія народніх мас, покинутих своїми провідними верствами і змушуваних жити в формах чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціяльні відносини, — в формах, які несла на Україну аристократична Польща. Звідси постійна народня реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова крівава боротьба, котра скінчилась для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії по упадку Польської Річи Посполитої.
Народництво, з його ідеалізацією козаччини, від початку 60-х років 19 ст. нероздільно запанувало в українській історіографії, і тільки в талановитих писаннях П. Куліша (1819-1897) зустріло було проти себе різку реакцію (з кінця 60-х років). Одначе ця реакція, ідучи в розріз з поширеними народницьким світоглядом думками, не інайшла собі серед тогочасного громадянства відповідного ґрунту і не зустріла прихильного відгуку. Противно: виступивши з різким осудженням козаччини, як нібито антикультурного й антидержавницького елементу української історії, визнаючи історичну ролю Польщі на українських землях за культуртрегерство, проголошуючи сполучення України з Москвою в половині 17 ст. за акт історичної необхідности з огляду на повну, мовляв, нездібність українців самим упорядкувати свою долю, Куліш зустрів однодушне обурення цілого українського громадянства. Огірчений цим і роздратований, ішов він усе далі й далі в своїй неґації козаччини, з надзвичайною різкістю нападаючи на таких представників українського національного світогляду, як Шевченко і Костомаров. Доходячи в своїх висновках до абсурду, зірвавши з усіма своїми приятелями й колишніми однодумцями, не зустрів Куліш у свій час зрозуміння й належної оцінки і для багатьох своїх вірних і дуже цінних історичних спостережень, наприклад, про походження козаччини, про роль українського міщанства в культурно-реліґійній боротьбі з латино-польським натиском в другій половині XVI ст., про роль в цій боротьбі української шляхти й т. п. Куліш залишився осторонь од загального розвитку української історичної думки, невизнаний і забутий, і тільки в наші часи ця оригінальна й видатна постать починає все більше приковувати до себе увагу дослідників.
Зворот історичного інтересу в бік досліду соціяльних відносин, що наступив уже в половині 70-их років XIX ст., приніс багаті результати для української історичної науки. Зосереджена в таких установах, як Київська Археографічна Комісія, Товариство Нестора Літописця в Київі («Чтенія»), Історично-Філолоґічне товариство в Харькові («Сборникъ»), як журнал «Кіевская Старина» (1882-1907), українська історична робота при кінці 19 ст. могла пишатися вже дуже показними здобутками: в працях В. Антоновича, Ор. Левицького, Ів. Новицького, Ів. Каманина, Як. Шульгина було прекрасно розроблено історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобережній Україні й історію народніх рухів — козацьких і гайдамацьких. В працях Ол. Лазаревського, О. Ефименкової, Д. Багалія, М. Василенка, Д. Міллера та інших — було дуже докладно розроблено історію Лівобережної України, історію її заселення, еволюцію соціяльних та економічних відносин, історію окремих станів: шляхетства, міщанства, козацтва і селянства, історію українських міст і історію землеволодіння, що грало основну ролю в цілім укладі українського життя. Як історики Запорожжя визначилися своїми працями Аполлон Скальковський і Дмитро Яворницький. Знов же таки, в працях учнів Антоновича: М. Дашкевича, П. Голубовського, П. Іванова, Д. Багалія, Н. Молчановського, М. Грушевського, М. Стороженка, М. Довнар-Запольського, В. Данилевича, І. Линниченка, В. Ляскоронського, Ол. Грушевського — була з вичерпуючою повнотою розроблена історія окремих областей князівської України-Руси й історія Литовського Вел. Князівства, до якого протягом, XIV-XVI віків належала більшість українських земель. Особливе значіння мали праці самого Антоновича. («Очерки исторіи в. кн. Литовскаго», 1877-78) та М. Дашкевича.
Але в цім імпозантнім образі доконаної праці були свої тіневі боки, що орґанічно випливали з самої істоти народницького світогляду, в дусі якого провадилася вся ця наукова робота.
Вважаючи одповідальними за поневолення й культурний занепад українських народніх мас виключно свої власні провідні верстви, на лівім березі козацьку старшину, на правім шляхту, українська історіоґрафія в особі Ол. Лазаревського і його школи відмовила всякого позитивного значіння політичному й культурному будівництву Гетьманщину і перечеркнула власну національно-державну традицію. Історія України ставала немов білим аркушем паперу, на якому допіру невідома будучність мала виписати якийсь зміст. Так народницький напрям одкидав і перекреслив усю українську історичну традицію, не передчуваючи, що тим самим підрізує найважливішу основу національного руху, і забуваючи ту, багацько разів підтверджену в історії істину, що майбутнє можна будувати тільки на історичному ґрунті, що народ без історичної памяти не є народом, і коли ця память перестає для нього бути святою, він не гідний одержаного в спадщину по батьках імени.
Вже М. Драгоманов (1841-1895), сам соціаліст і республіканець з переконань, зауважив, що ніхто так не фальшує української історії, як ті історики демократи, котрі малюють чорними фарбами оборонців української політичної свободи, таких як Мазепа, Полуботок, Виговський, а при тім мовчать про тих, хто цю свободу нищив: про московських царів Петра І і Катерину II. Він гірко нарікав на українських істориків за їхній надмірний нахил вишукувати у власній минувшині самі лишень чорні плями й через те давати односторонній образ української історії. Зриваючи з власною державною традицією, не маючи самі ясно сформулованої національно-політичної програми, українські історики-народники засуджували себе на затрату ясної провідної думки при оцінці минулого життя. З їх праць трудно було зробити якусь синтезу, та й не було внутрішніх спонук до цієї синтези.
Але величезна підготовча робота над опублікуванням і дослідженням джерел, над розробленням окремих питань і окремих періодів української історії сама по собі принесла велику користь: вона уможливила підведення певних підсумків і спроб загальної синтези українського історичного процесу, синтези, що її все настирливіше почав домагатись український національний рух, який помітно скріпився в кінці XIX ст., після загально-російської реакції царювання Олександра III, і знайшов собі опору в успішнім національнім розвитку українських земель Австро-Угорської монархії, Галичини та Буковини.
Осередком української наукової праці взагалі, а історичних студій спеціяльно, стало на цих землях Наукове Товариство імени Шевченка у Львові (од 1893 р.), особливо відколи на його чолі станув у 1897 р. проф. Михайло Грушевський. В головному органі Товариства „Записки" (від 1892 р. до 1914 р. появилося 120 томів), в «Джерелах до історії України» (10 томів) та в інших публікаціях надруковано дуже багато цінних матеріялів і розвідок з української історії. Біля Наукового Т-ва імени Шевченка обєднався цілий гурт українських істориків, в значній мірі учнів самого Грушевського (який в рр. 1894-1914 був професором української історії Львівського університету), — серед них визначилися: Б. Барвінський, Б. Бучинський, В. Герасимчук, В. Доманицький, Ів. Джиджора, М. Кордуба, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич, М. Чубатий, Ст. Томашівський і цілий ряд інших. В їх працях розроблено багато важливих моментів історії України литовсько-польської й козацької доби, а також новіших часів.
Деякі полекші для українського культурно-національного життя в межах Росії після революції 1905 року дали змогу організувати в Київі український науковий осередок в формі Українського Наукового Товариства (з 1907 року), де головою й організатором явився знов таки М. Грушевський. У «Записках» Т-ва (14 томів) та інших його виданнях містилося багато праць і матеріялів з української історії. Грушевський переніс до Київа і видання своєї монументальної «Історії України-Руси» (почала виходити у Львові в 1898 році). В 1913 р. у Київі появилася вже 1-ша частина VIII тому Історії, де події доведено до 1638 року.1) Зовнішні полекші й оживлення українського національного руху в першім десятилітті XX віку створили сприятливий ґрунт для появи синтетичних курсів української історії: для «Очерка исторіи украинскаго народа» М. Грушевського (1904), «Исторіи украинскаго народа» Ол. Ефименкової (1906) і для популярної «Історії України-Руси» М. Аркаса.
Колосальна й дуже цінна з чисто-наукового погляду праця Грушевського була останнім словом і завершенням довгого періоду в розвитку української історичної думки, опертої на презумпції практичного служения історичної науки громадським ідеалам свого часу. Українська історична наука в особі Грушевського вірно виконала цю службу. Але супроти тих нових завдань, які висунуло само життя, супроти тих великих історичних подій, для яких революція 1905-1906 років послужила лише прологом, цього показалося замало.
Якраз на переломі двох століть — 19-го й 20-го — спочатку в молодих умах серед українського студенства воскресла думка про політичну самостійність України. Роблено було спроби обґрунтувати її потребами економічного розвитку, оперти на діалектиці науки Карла Маркса. Але сильніше ніж сухі наукові аргументи промовляли до серця молоді більш відчуті, ніж продумані пориви безпосереднього інстинкту нації, почуття національної чести й поваги. Поставлена війною й революцією на чергу дня проблема відбудови української державности застала українське громадянство ідейно не вповні підготованим.
___________________________
1) В 1916 р. у Москві вийшла друга частина VIII тому (1638-1648), перевидана у Відні в 1922 р.; в 1918 році в Москві 3-тя частина (1648-50), перевидана у Відні 1922 року. Нарешті в 1928 р. у Київі появилася 1-ша частина IX тому (1650-1653) і в 1931 р. 2-га частина IX тому (1653-1657).
Та проте зараз після вибуху російської революції на провесні 1917 року почався такий могучий національний рух на Україні, що вже літом того року було проголошено автономію, а на початку 1918 року повну державну незалежність України. І хоч людям, що стали до праці над будуванням української державности, довелося звязувати до купи обірвані нитки призабутих традицій, щоб усвідомити собі з історичного аспекту події, які розгортались у них перед очима; одначе ідея самостійної української держави дуже скоро пустила глибоке коріння серед українського громадянства й знайшла собі гарячих оборонців. В імя цієї ідеї тисячі українських борців поклали свої голови в борбі з ворогами, в імя її десятки тисячів українського вояцтва й інтелігенції пішли на вигнання після упадку української держави.
Велика національна катастрофа 1919-1920 років, гіркий жаль за невикористаними можливостями, за втраченою самостійністю, тяжкий біль і розчарування ще більше укріпили українське національне почуття, а ідею самостійної незалежної української держави зробили ідеалом і життєвим заповітом.
Відродження української державости позначилося в 1917-1919 роках на полі історичних студій збільшенням інтересу і до української історичної минувшини та зокрема до останньої перед нами доби української державности — до української козацької держави XVII-XVIII віків. Тепер, коли українська мова стала державною, коли повстали українські державні університети й Українська Академія Наук, коли по всіх взагалі високих школах засновано катедри історії України, коли приступлено до організації державних українських архівів, бібліотек і взагалі наукових установ, перед українською історичною наукою відкривалися як найширші можливості й перспективи. І навіть коли своя держава впала, коли Україна знову була поневолена її історичним ворогом, то і цей ворог не зважився цілком знищити культурні досягнення короткого періоду відродження української державности: Українська Академія Наук залишилася і в т. зв. Радянській Соціялістичній Українській Республіці. Після деякої перерви знову відновилася наукова праця на ниві української історії. Правда, вчені мусять освітлювати український історичний процес неодмінно в дусі обовязкової марксистської доктрини, але й на суворіші умови, серед яких найдошкульніше — повний брак свободи наукового досліду — не знищили української наукової праці під окупантським режимом. На полі дослідження політичного устрою, соціяльно-економічної структури, судівництва, фінансів, шкільництва за останні роки появилося багато солідних розвідок, а ще більше опубліковано надзвичайно цінного архівного матеріялу.
Продовжуються українські історичні студії й на західньо-українських землях під Польщею, а також і на еміграції. І можна з певністю сказати, що вся ріжнородна та в дуже неоднакових умовах ведена праця одушевлена одним і тим самим бажанням: вивчити й науково освітити багате історичне минуле України й допомогти створенню синтези між попередніми й сучасними стремліннями українського народу до кращої будуччини.
Література до розділу 1
Д. Багалій, Нарис української історіографії, т. І. Літописи. В. І. Київ, 1923. В. II. Джерелознавство. Вип. 2. У Київі, 1925
Д. Багалій. Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, т. І. Історіоґрафічний вступ. Харьків, 1928.
Д. Дорошенко, Огляд української історіографії. Прага, 1923.
А. Пыпинъ, Исторія русской этноґрафіи, т. 3. Малорусская этноґрафія. СПетербургь, 1891.
Н. Василенко, Къ исторіи малорусской исторіоґрафіи. «Кіевская Старина», 1894, кн. XI.
М. Грушевскій, Развитіе украинскихъ изучаній. «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», т. I. СПетербургъ, 1914.
Н. Лазаревскій, Прежніе изыскатели малорусской старины. «Кіевская Старина», 1895-97.
Д. Дорошенко, Бантиш-Каменський і його «Исторія Малой Россіи» Ужгород, 1932.
Д. Дорошенко, М. Костомаров. Берлін, 1924.
Д. Дорошенко, П. Куліш. Берлін, 1922.
Д. Дорошенко, Исторія Русовъ як памятка української політичної думки другої пол. XVIII ст. «Хліборобська Україна», кн. III, Відень, 1921.
Ст. Томашівський, Вол. Антонович; Львів, 1906.
В. Дорошенко, Наукове Товариство імени Шевченка у Львові. Львів, 1914.
Бібліоґрафічний Збірник. Бібліоґрафія історії України за 1917-1927 рр. Під ред. Д. Багалія. Харьків, 1929
Том 1, розділ 2
Питання про схему історії східньої Европи в звязку з історією України. Назви «Русь» і «Україна». Джерела української історії: літописи, записки чужинців, памятки юридичні; здобутки археології
Предметом мого курсу є огляд історичного життя українського народу так, як тепер воно нам уявляється в світлі наукових дослідів. Я хочу оглянути процес політичного, соціяльно-економічного й культурного розвитку українського народу на цілім просторі його історичного існування. Для нас само собою тепер ясно і не підлягає ніякому сумніву, що обсяг української історії обхоплює собою цілий історичний процес українського народу, від тих часів починаючи, коли історичні свідоцтва показують безсумнівні ознаки перебування наших предків на території, на якій український народ живе й досі. Не викликає тепер ні в кого з нас сумніву й та схема, в якій треба укладати огляд історичного життя українського народу: коротко кажучи, ця схема обіймає початки української державної організації з осередком у Київі; розвиток і занепад київської держави; добу галицько-волинської держави; запакування Литви й Польщі на українських землях; повстання української козацької держави; занепад українського життя й поділ українських земель між Росією й Австрією, національне відродження й нарешті, уже за наших часів, змагання відновити українську державність.
Як один суцільний і непереривний історичний процес, уявляли собі минуле українського народу й наші далекі предки, починаючи від старих київських літописців. У писаннях українських істориків XVII в., духовних і світських, виразно підкреслюється думка, що козацька Україна є продовженням старої княжої Руси. Цю думку висловлюють не раз і тодішні українські політичні діячі. Вона позначилася дуже виразно в першім підручнику української історії, в «Сінопсісу» Гізеля 1674 р., а пізніше в першім курсі української історії, у згадуванім уже «Кратком описанії Малоросії», зложенім коло 1740 року, нарешті — в славнозвісній «Исторіи Русовъ». Одначе, з початком XIX століття оця свідомість тяглости й непереривности українського історичного процесу трохи затемнюється серед нашого громадянства. Сталося це через те, що саме в ті часи українські освічені круги, виховані вже в російській школі, підлягають впливу російських понять і поглядів на своє історичне минуле. Російська історіоґрафія, служачи інтересам російської держави й пануючої великоруської народности, виробила особливу схему так званої «русскої історії», змішуючи в ній до купи три ріжні поняття: історію території, історію народу й історію держави.
В поняттях російської історіоґрафії ще в половині 18-го віку утвердилось представлення одної «русскої» держави, що, зачавшись, мовляв, у Київі, потім продовжувала непереривно своє існування під владою одної династії, тільки міняючи місце осідку, столицю: спочатку Київ, потім Володимир, далі Москву, нарешті Петербурґ. В основі цієї схеми лежала, як влучно каже проф. Мілюков, запозичена у московських книжників 15-16 вв. «ґенеологічна ідея московської династії». Московські князі, походячи самі з Рюрикового дому, що панував колись у Київі, вважали себе прямими спадкоємцями київських князів і, вбившись у силу, почали заявляти претенсії на всі землі, що колись належали до київської держави. Ця схема, санкціонована відомим російським істориком Карамзіним, автором «Исторіи Государства Россійскаго», на довгий час запанувала в загальних курсах російської історії і в підручниках, а звідти перейшла і за кордон, де наробила багато баламутства. Ця схема, як я щойно сказав, вела од передісторичних часів східньої Европи і од появи там славян, через розселення славян на східьо-європейській рівнині, через київську державу, до другої половини 13 в., до великого князівства володимирсько-суздальського, до московського царства й далі до петербурської імперії 18-19 віків.
Таким способом історія руського півдня й заходу, історія народів українського й білоруського залишалась поза обсягом наукового кругозору, і лиш зовнішнім та поверховним способом втручається вона в цей обсяг такими окремими епізодами, як галицько-волинська держава 13-14 віків, як сформування на руських землях великого князівства литовського, як унія цього князівства з Польщею, церковна унія, козаччина, повстання Богдана Хмельницького й унія України з Москвою. При цій схемі залишалася без початку історія самого великоруського народу, котрий раптом появляється на історичній арені в другій половині XII в. Зовсім залишається без уваги й історія білоруського народу, котрий випливає аж у 18 ст., щоб увійти при розділах польської Річи-Посполитої в склад російської імперії.
Вже новіші російські історики: Ключевський, Мілюков, Платонов — відчули незручність цієї схеми; наприклад, в курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф. Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як початкового і спільного для всього Сходу Европи, а потім уже ідуть спеціяльні розділи про сформування великоруського племени. Але далі виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського царства і петербурської імперії, з епізодичними згадками про українців та білорусів.
Отже, ця нераціональна з наукового погляду й баламутна схема зробила свій вплив і на історіоґрафію українську. Наші історики перших десятиліть XIX в. теж почали були дивитись на початковий і князівський періоди української історії як на «спільні» з росіянами, а саму історію України представляти головне як історію козаччини й гетьманщини, лишаючи поза обсягом своєї уваги інші періоди української історії. Так уложили свої праці Бантиш-Каменський, Мартос, Маркевич. Хоча вони й здавали собі справу з того, що й князівський період так само належить до української історії, як і доба литовсько-польськіі та козацько-гетьманська, але їхню увагу цілком заполонила козаччина, як, мовляв, основне явище нашої історії, як найбільш яскраве виявлення творчих сил, здатности й самої національної вдачі українського народу. Етноґрафічні студії, захоплення устною народньою поезією з її ідеалізацією козаччини, а пізніше — народництво, усе це сприяло зосередженню уваги наших дослідників головно на козацькій добі історії України, тимчасом як учені російські розробляли княжий період нашої історії, як початковий період історії «общерусской», отже ніби своєї власної. Тільки в працях проф. В. Антоновича та його школи вже в останній чверті XIX століття починається дослідження історії окремих областей старої Руси-України за княжих і литовських часів.
Великою заслугою Антоновичевого учня проф. М. Грушевського було те, що він перший поставив питання про вживану в російській історіоґрафії схему, яко проблему більш раціонального укладу історії східнього славянства взагалі. Він виступив з рядом розправ на сторінках «Сборника статей по славяновЂдЂнію» 1904 р., видаваного Петербурґською Академією Наук, і в цих розправах доводив незручність і нераціональність до того часу уживаної схеми. Він поставив, як чергове завдання історичної науки, — скласти історію великоруського народу й заснованої ним держави окремо, й окремо історію українського народу протягом цілого його історичного життя, в складі як власної київської держави, так і пізніше чужих: Литви, Польщі, Москви. Що до української історії, то проф. Грушевський це завдання сам і виконав у своїй капітальній «Історії України-Руси» та в своїм курсі з 1904 р. Статті Грушевського не залишилися без впливу в російській історіоґрафії: академік Шахматов і його школа звернули особливу увагу на історію початків великоруської народности; в 1918 році появилась моноґрафія одного з ліпших представників російської історичної науки проф. Преснякова під многозначною назвою: «Образованіє великорусскаго государства», а ось недавно вийшла праця другого видатного історика, російського професора Любавського: «Образованіє основной государственной территоріи великорусской народности» (1929), де ясно і виразно говориться, що великоруська народність повстала через мішанину ріжних славянських племен східньої Европи з фінськими племенами і що ця народність сформувалася в басейні верхньої Волги й Оки. Серед російських істориків-марксистів останнього часу також помічається реакція проти «великоруських тенденцій» в російській історіоґрафії.
Таким робом, можна сподіватись, що одиноко правильна й наукова схема історії Східньої Европи (а разом з тим остаточне розмежування російської й української історії), прийнята вже в нашій історіоґрафії, буде прийнята остаточно і в історіоґрафії російській, а також і в чужоземній, яка все ще стоїть під значним впливом.російських понять і поглядів.
Іще одна увага щодо термінології. Маю на думці вживання назв: руський, малоруський, український. Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи із конгломерату племен став народом, і народом державним; так його називали й чужі (поляки називають його так і досі). Дарма, що слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племени, яке підбило південні племена східно-славянської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед славянської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нової народности й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалась у нас дуже довго. Але вже з половини XVII стол. входить в ужиток поруч з нею друга, також стара назва, котра мала колись чисто ґеоґрафічне значіння й означала поняття земель пограничних: ця назва — «Україна». В перше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень та дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західна Европа. Так сталося головно в наслідок повстання в половині XVII в. козацької української держави, що поставила була своєю програмою обєднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею й Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва «Україна» стає знову назвою ґеоґрафічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна — се її південно-східнє пограниччя, себто Київщина; для Московії — південно-східній край нашої землі, т. зв. Слобідська Україна (Харьківщина й Вороніжчина). Тільки національне відродження XIX віку принесло остаточну перевагу терміну Україна, українець, український, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни «Русь», «русин», «русинський» трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає там назв: український, українець, Галицька або Західня Україна. Вдержалася стара назва Русь лише на Закарпатті, що до недавня належало до Угорщини.
Термін «Мала Русь» і «малоруський» є чисто штучного книжного походження: так стали називати нашу землю в XIV віці вчені греки: 
, а далі й по латині Russia Minor на означення Малої, себто старої Руси на півдні, а протилежність Великій, себто новій Руси на півночі. Точнісінько, як в давнину називано Малу Азію для відріжнення від Великої Азії, або Велику Грецію на півдні Італії, що вийшла як колонія зі старої, отже «малої» Греції на Балканах. Цей термін прийнявся особливо з кінця XVII віку в Московщині для означення тої частини Української землі, яка після 1654 р. знайшлася в політичній унії з Москвою, себто на означення Гетьманщини. В устах освічених людей він продержався й на самій Гетьманщині в XVIII і навіть XIX столітті. Є деякі українські вчені, котрі вживають його й тепер, але виключно в наукових працях, на означення «малоруської», себто української мови, поруч «великоруської» і білоруської мови. Але загально прийнята й освячена ідейно-національними стремліннями назва є нині Україна, українець, український, і вживати поруч неї якусь іншу, принаймні для нас самих, немає жадної рації. Термін, назва, імя є все річі умовні, конвенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним.
Приступаючи до огляду найстаршої доби української історії, треба сказати насамперед про ті головні джерела, на які спирається сучасна історична наука, досліджуючи минуле життя українського народу на початках його історичного життя.
Довший час за майже одиноке джерело вважалися писані памятки свої й чужі. На першому місці серед наших власних памяток стоять літописи, себто хронологічні записи про події, розположені по роках. Літописання у нас на Україні почалося дуже рано, трохи не одночасно з початком християнства на наших землях. З цього погляду ми випередили всіх наших сусідів, бо ось приміром, найстарший польський літописець Мартин Гал писав свою хроніку десь між 1112-1113 роками; у чехів Козьма Пражський, що жив в рр. 1045-1125, почав писати свою хроніку вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав р. 1141; угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками; усі вони писали мовою латинською, тоді як українське літописання від самого початку свого велося мовою українською.
Наші старі літописи не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках, при чім ці копії зроблено не на Україні, а на півночі, на Московщині. Найстарші списки, які досі знайдено, це Лаврентієвський, названий так по імени ченця Лаврентія, що списав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, і список Іпатієвський, названий від Іпатієвського манастиря в Костромі, де його знайдено; цей список зроблено десь в першій чверті XV століття: В обох списках іде спочатку історія Київської Руси до 1110 року, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року, а в Іпатієвському про події на українських землях до 1292 р. З цього бачимо, що Лаврентієвський список уявляє собою великоруський літопис, в якому тільки перша частина взята з українського літопису, літопис же Іпатієвський від початку до кінця являється літописом українським. Одначе й Іпатієвський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, зложеного, як думають, десь на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстарші літописи збереглися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а у великоруських копіях та переробках.
Частини нашого найстаршого літопису збереглися також в літописах новгородських, які цілком внесли до свого тексту цілі уступи з найдавнійшого київського літопису. Щоб реставрувати текст наших літописів, які не збереглися й у великоросів, доводиться іноді звертатися ще й до інших джерел, наприклад, до польського хроніста XV віку Длуґоша, який мав у своїх руках і користувався з літописного списку, зложеного в Перемишлі в першій половині XIII в., списку, що не зберігся до нашого часу ні в оригіналі, ні в копіях.
Вже від самого початку XIX віку ведеться складна й дуже важка робота по відшуканню в масі списків (копій і переробок) первісного основного тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений А. Шлецер, а продовжували її цілі покоління українських (Срезневський, Костомаров, Олексій Маркевич, Шараневич, Грушевський, Перфецький) і російських (Погодін, Бестужев-Рюмін, Шахматов, Істрін, Приселков) учених. Найбільше значіння для наукового досліду літописів мали праці недавно помершого російського вченого Шахматова. Йому належить велика заслуга установлення головних складових частин літопису, часу їх зложення і авторства. Довгий час вважали за першого літописця монаха київо-печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті установлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, зложена ним уже на початку XII віку. Взагалі встановлено, що літописи були, як каже Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядчики вносили, в оригіналі і в переробках, ріжні памятки письменства, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне імя, і творили таким чином анонімну антологію нашого старого письменства, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь.
Тепер, на основі головно праць Шахматова, розріжняють аж цілих 6 поступових стадій чи «редакцій» початкового літопису, а саме:
1. Коло 1039 р. (приблизно) року постав у Київі Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Київа (може бути, виводячи династію від легендарних братів Кия, Щека і Хоріва), про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про охрещення Руси, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і кінчиться оповіданням про посвячення катедри св. Софії у Київі 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був положений в основу Новгородського літопису, через що його текст зберігся в найчистішій формі в т. зв. другій редакції І Новгородського літопису.
2. Коло 1074 року Найдавніший Звід був продовжений правдоподібно київо-печерським монахом Никоном Великим (дехто здогадується, що тим Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит з українців), що вніс звістки про кн. Мстислава Тьмутороканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Він же вставив і оповідання про початок Печерського манастиря та про чуда його подвижників. Так повстав т. зв. Перший Київо - Печерський Звід.
3. В 1095 році повстав т. зв. Початковий Звід або Другий Київо-Печерський Звід, доведений до смерти в. кн. Всеволода, себто до 1093 року. Літопис кінчиться сумними міркуваннями з приводу половецьких наїздів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які ввесь час ворогують між собою. За автора цього Зводу дехто з учених вважає ігумена Печерського монастиря Івана.
4. Аж в 1113-1114 роках повстала на основі всіх цих попередніх кодексів славнозвісна праця печерського Нестора:. "Повість временних літ, откуду пошла есть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть". Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав од себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праславянської історії (виводячи славян з-над Дунаю), славянського розселення й ґеоґрафії східної Европи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Київа, виявляючи свій місцевий київо-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається роком 852, кінчиться роком 1110. "Русь" уважає Нестор за варяжське (скандинавське) племя, приведене Рюриком, що явився, мовляв, на заклик самих славян і став родоначальником руської княжої династії. Кінчалась "Повість" 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіоґрафією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і перейнята глибоким патріотизмом. Це, як каже один російський історик, "дозрілий твір, писаний з широкої історичної перспективи". "Повість временних літ" Нестора здобула собі заслужену славу, її знали чужинці за старих часів, а в наші часи переложено її на мови латинську, чеську, польську, данську, а ось торік появилися переклади німецький та англійський. Як каже Шахматов, "Несторові вповні належить честь утворення "Повісти врем. літ" і разом з тим збудування найдавнішої історії Руси. Майстерно скомпонований і багатий змістом Несторів Звід викликав зразу ж по своїй появі живий інтерес і перш за все спроби переробки й доповнення".
5. Отже, вже в 1116 році повстала друга редакція Несторової «Повісти», зроблена ігуменом св. Михайловського Видубицького монастиря у Київі Сильвестром. Вона відзначається збільшеною увагою до особи й діяльности кн. Володимира Мономаха, що був патроном Видубицького монастиря. Сильвестер сам поставив своє імя й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один — анонімні.
6. Нарешті в 1117 або 1118 році повстала третя редакція «Повісти», або шоста початкового кодексу. Автор її (мабуть монах Печерського монастиря) вніс, між іншим, до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям.
Джерелами літопису для авторів усіх шости редакцій були твори грецької історіоґрафії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та інш.), добре звісної київським книжникам, грецька церковно-історична література, твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда його святих, повісті про окремі події українського життя), народні перекази й легенди історичного змісту, пісні, нарешті — устні спомини учасників або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших літописів користувалися і з джерел західньо-європейських в устній а, може бути і в писаній формі.
М. Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже одночасно у Київі і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, обєднуючи в собі творчість цих двох культурних і політичних центрів, які один час боролися за геґемонію й конкурували між собою.
«Повість временних літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикль становить т. зв. Київський Літопис, який обіймає роки 1113-1200 й оповідає головно про події київського князівства на протязі цілого XII століття. Майстерна аналіза цього літопису, переведена Грушевським, показує, що Київський Літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про Половецькі напади, про події в Галичині, про поход Ігоря Сіверського на половців і т. д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. Він уважає Літопис за історичну хрестоматію дружинної повісти й за найбільшу культурну й літературну цінність нашого старого золотого віку.
Може ще вище з погляду художньо-літературного, ніж київський літопис, стоїть третій цикл нашого старого літописання, т. зв. Літопис Галицько-Волинський, який обхоплює майже ціле XIII століття (роки 1209-1292) і оповідає головно про події Галицько-Волинської держави. Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання про усобиці («великий мятеж») в Галицькій Землі по смерти князя Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до остаточної його перемоги. Друга частина, писана мабуть в північній Волині, подає багато звісток з литовсько-руської боротьби того часу (1250-1270). Нарешті третя частина (70-80-ті роки) уявляє собою двірський літопис князя Володимира Васильковича. Грушевський доводить, що Галицько-Волинський літопис був писаний спочатку без років, як одне загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник, редактор, що притулив Галицько-Волинський літопис до Київського, сам розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або кладучи під один рік події багатьох років». Але певна річ, що літопис писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх обєднувала відданість дому Романа Мстиславовича. Автор (чи автори) перших двох частин малює з великою любовію постать короля Данила, як справжнього лицаря, хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа) малює так само любовно постать Володимира Васильковича, освіченого й гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Цілий Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнань, алегорій, персоніфікацій місяця й зірок, прислів'їв, притч, а часом вставлено в текст уривки поетичних творів, наприклад, на самім початку чарівна легенда, про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою літературою (в однім місці літопису згадується Гомер), а багацтво звісток з середно-європейського життя свідчить про його знайомство і з джерелами західньо-європейськими.
Досліди над мовою Іпатієвського кодексу, в якім збереглися Київський і Галицько-Волинський Літописи, доводять, що не зважаючи на їх церковно-славянський книжний склад, вони мають в собі багато народніх українських слів, які ми вживаємо й сьогодня, наприклад: батіг, вабить, Великдень, водохрещі, віз, схопитися, гребля, казати, кожух, коли, лаяти, ніколи, очевисто, свита, сивий, сокіра, сопілка, сорочка, сумний, тулитися, черевик і т. інш.
Пильна аналіза літописного тексту привела вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих українських літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лиш окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.
Наші літописи подають величезний матеріял відомостей ґеоґрафічного, етноґрафічного й особливо історичного характеру. В порівнянні з ними памятки чужоземні грають лиш доповнюючу роль, хоч часто подають окремі звістки дуже великої історичної ваги. Передовсім багато звісток про початковий період київської держави і про події XI-XII віків подають літописи великоруські: новгородські й ростово-суздальські, які взагалі краще збереглися, ніж українські. Далі велике значіння мають памятки візантійські (патріярха Фотія, імператора Костянтина Порфірородного, Лев Діякон, Готський топарх та інш.); записки арабських подорожніх і вчених (Масуді, Ібн-Хаукал, Ібн-Фадлан, Ібн-Даста та інш.), які подають відомості про Русь IX-X віків; нарешті памятки західньо-європейські — німецькі, французькі, англійські, угорські та інші хроніки, які подають окремі звістки і факти. Відгуки стосунків між варягами й Київською Державою збереглися в скандинавських та ісляндських саґах — епічних піснях про варяжських вікінґів та їхні пригоди.
Памятки юридичні: договори Руси з греками X віку, законодатний збірник «Руська Правда» XI-XII віків, що збереглися в складі літописів; церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого, деякі грамоти, листи, що теж збереглися переважно в складі літописів, доповнюють собою обсяг писаних джерел найстаршої доби нашої історії.
Вже на початку XIX століття деким з дослідників було звернуто увагу на те, що чимало джерел для нашої початкової історії зберігає в собі таки наша земля, де по могилах, курганах, по городищах переховується чимало памяток старого життя. Один з піонерів української та й загально-славянської археології був поляк Адам Чарноцький (Доленга-Ходаковський), котрий звернув особливу увагу на кургани. Випадкові знахідки, а пізніше й спеціяльні розкопи (вже в початку XIX в. почали робити розкопи в садибах Десятинної церкви й св. Софії у Київі) ствердили, що як влучно висловився один учений, «розсипані по нашій землі курганні старожитності переховують в собі справжню, дійсну колиску нашого народнього життя». Та наукою зробилася археологія лише в останній чверті XIX століття, коли на чолі дослідів старожитностей українських став великий наш учений проф. В. Антонович, справжній батько української археології. Спільними силами українських, російських, польських і чеських дослідників удалось дуже багато зробити для зясування, на основі археологічних даних, початкової історії східнього славянства взагалі й українського народу спеціяльно. Особливо важливі досягнення археології на полі досліду зміни ріжних народностей на нашій території перед появою славян і вже в часі славянського на ній розселення, про поширення варяжських осад, про ріжні варіянти культурного типу українських племен. Про це докладніше буде мова в дальших розділах.
Нарешті на поміч історії прийшла ще й філологія — дослідження мови, яка зберігає в собі сліди історичного життя народу, що нею говорить, стадій його культурного розвитку і його, так би мовити, історичної памяти, яка позначилася в назвах річок, озер, гір, лісів, і ріжних урочищ. Особливо велику прислугу історії принесли досліди мови в працях російського вченого Шахматова й цілої плеяди його учнів, серед яких було немало й українців.
Так, спільними силами історії, археології й мовознавства удалося науці підняти край тієї густої завіси, яка скривала від нас життя наших далеких предків, удалося потроху розсіяти не тільки пітьму минулого, але й той туман легенд і фантастичних уявлень, які залишили нам минулі часи, коли наука з її критичними методами перебували ще в сповитку.
Література до розділу 2
М. Грушевський, Звичайна схема «русскої історії» й справа раціонального укладу історії східнього славянства. «Сборникъ статей по славяновЂдЂнію». т І., Петербурґъ, 1904.
D. Dorošenko, Die Namen Ruś, Russalnd, Ukraine in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung, «Записки Українського Наукового Інституту в Берліні», т. III, 1931.
Б. Барвінський, Звідки пішло імя Україна. Відень, 1916. Ст. Томашівський. Українська історія. І. Старинні віки. Львів, 1919.
П. Клепатський, Огляд джерел до історії України. Камянець на Поділлю, 1921.
Д. Багалій, Нарис української історіоґрафії т. І., Літописи. Київ, 1923.
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. І., Київ, 1912, екскурс: Найдавнійша літопись.
М. Грушевський, Історія української літератури, т. III, Львів, 1923.
А. Шахматовъ, Разысканія о древнЂйшихъ русскихъ лЂтописныхъ сводахъ. Петербурґъ,1908.
А. Шахматовъ, Несторъ-ЛЂтописецъ «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 117-118, у Львові, 1913.
М. Приселковъ, Несторъ-ЛЂтописецъ, Петербурґъ, 1923.
М. Грушевський, Хронольоґія подій Галицько-Волинської літописі, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 41. Львів, 1901.
В. Истринъ, Хроника Георгія Амартола въ древнемъ славяно-русскомъ переводЂ, 2 т., Петербурґъ, 1920-1922.
Е. Перфецький, Перемишльський Літопис першої редакції, як частина хроніки Яна Длуґоша, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 147-149, Львів, 1927-28
Е. Перфецкій, Русскіе літописные своды и ихъ заимоотношенія. Братислава, 1922.
М. Грушевський, Виїмки з джерел до історії України-Руси до половини XI віку. Львів, 1895.
А. Лященко, Сага про Олафа Тригвасона й літописне оповідання про Ольгу. «Україна». 1926, кн. 4.
Ол. Лотоцький, Українські джерела церковного права. Варшава, 1931.
Р. Лащєнко, Лекції по історії українського права, ч. І. Княжа доба. Прага, 1923.
Том 1, розділ 3
Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави
Наш огляд українського історичного процесу почнемо від короткого огляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу й на якій і досі майже на тих самих місцях живуть і нащадки.
Як ми далі побачимо, український народ є автохтоном на своїй землі. Се значить, що український народ живе на тій самій території, яку здобув в початках свого розселення в східній Европі, дуже мало уступивши з цієї території чужим народам, а те, що він здобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати та проганяти. Отже, український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етноґрафічна українська територія майже в цілості покривається з ґеоґрафічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Припяти, Десни, Сейма, на південнім заході йде понад Прутом до нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губиться вона серед мішаного населення Вороніжчини й Донщини, а на південнім сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.
Взагалі можна сказати, ціле ґеоґрафічне положення України опреділюється Чорним морем, яке служить ґеоґрафічною, політичною й господарською основою української землі. Сюди пливуть всі українські річки, і тільки невеличкий окрайчик української території на північнім заході належить через Сян і Буг до Балтійської системи. Система річок на території України мала величезний вплив на народне життя, на формування української народности й держави. Головна артерія України — це Дніпро, що збірає води з широких просторів і сполучується через свої допливи з басейном Зах. Двини, Зах. Буга, Німана, Оки й Донця. Середнє подніпровя було, як побачимо, правітчиною українського народу. Важлие значіння мав і Дністер, яким можна було дістатися з західньо-українських земель до Чорного моря. По більших річках, як головних торговельних шляхах, скупчувалось населення краю. Тут виникали перші торговельні осередки-міста. Населення, що розміщувалось далі од річок, залишалось при хліборобстві й лісових промислах, але тягло до річок, де знаходило пункти для збуту своїх продуктів. Маючи великий вплив на народньо-господарське життя, річки тим самим мали і велике значіння політичне. За розміщенням населення по басейнах річок ішов і політичний поділ краю. По річках укладались політичні области землі, і літописець ясно вказує нам гідрографічну основу найстаршого поділу України на племенні землі, позначаючи, понад якою річкою жило кожне з цих племен. Але замкнутість Чорного моря й залежність його від тої сили, що володіла його воротами — Босфором і Гелеспонтом — мала некорисні наслідки для дальшого розвитку українського життя, ставлячи українську торгівлю в залежність від Візантії, а потім від Туреччини.
Ще більш некорисним для цього життя було сусідство на південнім сході з одкритим степом, що віддавна служив прямою дорогою для руху азійських орд в напрямі на захід. В зв'язку з ґеолоґічною будовою краю, на якій не будемо тут зупинятися, українська територія поділяється на дві основні полоси щодо ґрунту: лісову й степову з переходовими середніми смугами; границя лісової полоси йде в меридіяльному напрямку приближно по Сейму, Десні, доходить до Київа, далі понад Ірпенем до Верхньої Случи й Горині. Лісова полоса має малородючий ґрунт і менше здатна до хліборобства, за те придатна для ріжних лісових промислів. Південна степова полоса має розкішний чорнозем, найліпший в Европі, але, відкрита зі сходу, вона не давала умов для спокійної хліборобської праці. Майже ціла українська історія наповнена боротьбою за опанування степом. Замкнена на заході Карпатами й сусідством з осілими народами, вся експансія українського народу, увесь його колонізаційний розмах був звернений на схід і на південний схід; але у своїм розгоні український колонізаційний рух натикався на опір кочових орд, мусів не раз подаватися назад, відпливати до більш захищеної лісової полоси. Тільки в кінці XVIII в. закінчилася ота боротьба зі степом, і український плуг міг спокійно приступити до розорювання розкішної цілини в надчорноморських просторах.
В цій боротьбі українського плуга й меча за опанування степом і за установлення на ньому хліборобської культури, боротьбі, що переходила ріжні стадії оборони й наступу, дехто з новіших українських істориків добачує одну з провідних ідей української історії й заслугу українського народу перед європейською цивілізацією.
Предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала за собою давню історію, а її населення перебувало в зв'язку з культурними народами старинного світу. Сліди перебування людини на території України збереглися з найстаршої доби існування людини взагалі — з часів палеоліту (старо-камяної доби). По всій Україні розкидано селища людини доби пізнього палеоліту. З цих селищ, де знайдено знаряддя з кремня й з кости мамута (деякі з них дуже штучно орнаментовані), найбільш досліджені: в Київі на Подолі, в с Мізені над Десною (близько Новгород-Сіверська), в с. Гонцях (Лубенського повіту на Полтавщині, біля Кривого Рогу на Запорожжі. Доба неоліту (ново-камяної доби) залишила нам велику силу памяток, які знаходимо по всій території України. Особливо багато їх в околицях Київа і взагалі понад Дніпром. Від містечка Трипілля на Дніпрі на захід до Карпатів і до нижнього Дунаю тягнуться сліди життя людини в добу неоліту, й ціла культура цієї доби здобула в науці назву «Трипільської культури». В цю добу бачимо значний розвиток гончарського майстерства, бачимо дуже вибагливої форми посуд і кольорову орнаментацію на керамічних виробах. Появляється вже культ небіжчиків і форми похорону зі скорченими кістяками, частенько посилані червоною охрою на ознаку жалоби. Могил з такою формою похорону знаходимо велику силу від Кубані до Бесарабії. В південній Волині й на Поділлі небіжчиків клали на поверхні землі й зверху насипали могилу. В Галичині ховали в камяних скринях, зложених з камяних плит. Разом з небіжчиком клали посуд і камяне знаряддя. Пізніш, а може й одночасно, починається палення мерців. Останками такого похорону являються урни з попелом, знайдені на Поліссі, на Волині й на сході басейна Донця.
Неоліт зміняється металічною культурою. Спочатку появляються мідні предмети — сокіри та інші вироби, потім входить в ужиток бронза, далі залізо й срібло. Вже за найстарших часів ми бачимо цікаве перехрещування на території України ріжних культурних впливів: Дунайська культура дає нам зразки поліхромної кераміки з спіральним орнаментом: культура кавказька дає свої метальові вироби.
На початку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим зустрічаємо перший історично відомий народ на українській території кимерійців, що належали до одного з тракійських племен. Могили кимерійських царів знайдено над Дністром. Памяткою кимерійців залишилися назви нинішньої Керченської протоки — Боспор Кимерійський. На зміну кимерійців приходять коло VII в. перед Різдвом скити, народ правдоподібно іранського походження. Бувши сами по собі суворими кочовиками, скити прийняли в свою культуру елементи ріжних впливів: дунайського, кавказького, іранського й грецького. Про скитів оповідає нам докладно грецький історик IV в. Геродот. Багато археолоґічного матеріялу для характеристики побуту скитів та їх культури дають нам могили скитських царів. Там знайдено, між іншими, прекрасні срібні вази грецького виробу з вирізьбленими сценами з життя скитів.
Майже одночасно з появою скитів в українських степах, себто коло VII ст., розпочинається колонізація греками північно-чорноморського побережжя. Метрополією грецьких колоній був з початку Мілет, пізніше висилають своїх колоністів Атени. Грецьких колоністів приваблювали головно інтереси торговлі з місцевим населенням. Можна думати, що спочатку засновувалися торговельні факторії, а вже зогодом і постійні колонії. Найвизначнішими колоніями були: Тіра (при усті Дністра), Ольвія (при усті Дніпра); Херсонес — в Криму біля теперішнього Севастополя; Теодозія; Пантікапея (теперішня Керч), що зробилася в IV-V вв. столицею Боспорського царства, яке обіймає Таврію, Крим, Тамань; Танаїс (при усті Дона); Фанаґорія і цілий ряд інших, менш значних. Греки вивозили з своїх колоній до Еллади худобу, невільників, шкіри, мед, віск, солону рибу, натомість збували тубільцям матерії, одежу, вино, окраси й ріжні речі культурного побуту. Колоністи займалися не тільки торговлею з своїми сусідами, але також сами бралися до хліборобства й виноградарства. Життя колоній в сусідстві з войовничими кочовиками було дуже трівожне й проходило в постійній боротьбі. В кінці II в. перед Різдвом починається занепад грецьких колоній. Від греків ідуть до нас перші історичні відомості про природу й населення південної України.
Вже в IV ст. скитів починають витісняти споріднені з ними сармати, народ безперечно вже іранського походження. Їх панування в наших степах тяглося од IV-III вв. перед Різдвом до II в. по Різдві Христовому. Вони надовго полишили по собі назву для цілого нашого краю — Сарматії або Савроматії. Крім того, по їх залишилося, як довів німецький учений Фасмер, коло 600 топографічних назв в південній Україні. На зміну савроматам появляються роксолани чи просто алани, так само кочовики як і сармати: вони не знали хат, ні хліборобства, жили на возах, мали багато коней і рогатої худоби. Можна думати, що вони мали під своєю владою якесь місцеве хліборобське населення, з якого побирали дань.
Взагалі перші два віки по Різдві виявляють присутність на ріжних частинах української території цілого ряду окремих племен і народів, звісних нам здебільшого лиш з самої назви, перехованої грецькими й римськими авторами, і в яких одні вчені вгадують тракійську галузь індо-європейців, другі — кельтів, треті — германців. Певно лиш, що в кінці II або в початку III ст. по Різдві германське племя готів, яке сиділо на півночі між Одрою й Вислою, рушає на південь, переходить через Полісся і в III ст. розселюється на півдні України від Дністра до Дунаю й до Карпатів. Готи створили над Дніпром свою державу з осередком в місті Данпарштад, в якому дехто хоче бачити наш Київ. Відомий їх король Германарих. Готи в половині III в. почали робити напади на сусідні римські провінції на заході, і імператор Децій поляг року 251 в боротьбі з ними.
Двадцять років пізнійше римляни мусіли уступити їм Дакію — теперішню Румунію. В половині IV в. готи прийняли христіянство. Та вже в томуж IV в. починається зі сходу рух гунів, народу урало-алтайського або турко-фіно-монгольського походження. Коло 370 року гуни знищили аланів і кинулись на готів (остроготів — східніх готів), розбили їх і потиснули за Дунай. Лиш невелика частина готів залишилася в Криму і Тамані й продержалась там дуже довго. Дехто думає, що це готи заснували Таматарху, пізнішу українську колонію Тьмуторокань. «Красних дів готських» згадує автор «Слова о полку Ігоря» ще в кінці XII ст.
Гуни довго не задержались на Україні і в половині V в. під проводом славнозвісного Аттіли рушили на захід. Заснована Аттілою величезна держава, з осередком на середньому Дунаю в теперішній Угорщині, розпалася по його смерті (453).
На зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, а за ними авари. Туркська орда болгарів появилася в Европі вже в кінці V в. Частина заснувала своє царство над Волгою (де тепер Казань), а друга частина вже в VI віці пройшла аж на нижній Дунай й оселилася там в колишній римській провінції Мезії. Авари чи Обри, як зве їх наш найстарший літопис, засновують в другій половині VI віку свою державу в середньо-дунайській рівнині (тепер Угорщина), звідки нападають на Візантійські області та на інших сусідів.
З поза цього калейдоскопу ріжних народів, які пересуваються через нашу територію, починає коло VI віку визирати обличчя славян, безпосередніх предків українського народу.
Вже з цього короткого перегляду передславянського населення України можна бачити, що територія, на якій застає історія в VI віці славян, уявляла собою терен перехрещування культурних і політичних впливів між Сходом і Заходом та зберігала в собі наверствовання ріжних культур. Вона мала всі дані для того, щоб розвивати у себе багату культуру, яка згодом мусіла дати цікавий образ синтези обох цих впливів, змодифікованих на суто славянському ґрунті. Та власне отой відкритий характер землі в сусідстві з кочовим азійським степом, як побачимо далі, не дав розгорнутись оцій культурі в усю широчінь, абсорбуючи всі сили українського народу на боротьбу зі степом, на необхідну самооборону.
Та всеж таки ми мусимо сконстатувати той безперечний факт, що Київська Русь, як влучно каже російський вчений Ростовцев, «одержала в спадщину по своїх попередниках усі риси, характеристичні для держав, що повстали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, але не на північ і захід. Як культура скитів і сарматів, як культура готів, так само й київська цивілізація є південною цивілізацією, просякнутою східними елементами».
Для ясности зазначу, що «схід» у відношенню до Київської держави означав головно впливи арабські й хазарські, що ж стосується Візантії, то треба памятати, що це була найкультурніша держава тогочасного світу. Звичайно Візантію вважали за синонім застою й закостенілости старих культурних форм, і лише в останні часи ближче ознайомлення з візантійською історією привело вчених до переконання, що саме доба, коли Русь найбільше підлягала візантійським впливам, була добою не тільки великого розцвіту політичної могутности візантійської імперії (панування македонської династії, 867-1081 роки). Як зазначає Charles Diehl в своїй «Histoire de l'empire byzantin», розцвіту політичної могутности, розвитку індустрії й комерції цієї доби відповідав подібний же розцвіт і життя інтелектуального. У відновленому університеті Царьгороду, під активним протекторатом цісарів, видатні вчені викладали філософію, реторику, й ріжні знання; біля їх катедр тиснулися учні з усіх країв візантійського й арабського сходу. Спіраючись на новознайдені памятки античної культури, покінчивши з іконоборською кризою, відбувається ренесанс на всіх полях людської мисли...
І ось до цього багатого джерела культури, яка саме в той час переживала свій ренесанс, — в області реліґійно-філософічної думки, в області науки, письменства, мистецтва, — до цього джерела доторкається наша молода Київська Русь і припадає до нього жадібними устами; її здоровий, юний орґанізм легко засвоює елементи цієї культури, але не скоряється їй рабськи, він перетворює, модифікує їх на своїм власнім ґрунті, і вже в XI в. витворюються у Києві такі форми життя і такі умові інтереси, які позволяють вважати столицю молодої руської держави за один з найкультурніших осередків тодішньої Европи. Це нам треба затямити, поки ми перейдемо до огляду початків українсько-руської держави з її осередком в Київі.
Поява славян у східній Европі, їх первісне розселення, питання про славянську прабатьківщину й початок племінної діференціяції — все це питання ще досі не вирішені наукою одностайно. Наш найстарший літопис виводив усіх славян знад Дунаю: «по мнозіх же временах сіли суть словени по Дунаєві, кде єсть нині Угорськая Земля і Болгарськая. От тіж же словен розідошася по землі і прозвашася імени своїми». Одначе вже в перших десятиліттях XIX в. вчені звернули увагу на те, що в басейні, наприклад, Волги, зовсім нема славянських ґеоґрафічних назв, а що найбільше тих назв якраз в Галичині та на Волині, і що звідти вони йдуть до Дніпра. Отже, на довший час установився був погляд, що прабатьківщиною славян в Европі була область Карпатів; звідси вони, мовляв, розійшлися в усі сторони. Предки східних славян сиділи тут аж до VII в., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід. Так, наприклад, уявляв собі початкове розселення славян російський вчений Ключевський. Та новіші досліди, оперті на комбінованих даних археолоґії й філолоґії, представляють справу інакше. Чеський вчений Нідерле вважає, що передісторичну колиску славян треба шукати в землях від середньої Висли на схід до Дніпра й басейну Десни, від пасма гір Карпатських на північ до Могилева білоруського. Отже, славяне сиділи, на думку Нідерле, головно на тих землях, де тепер живуть білоруси. Східня частина цього простору: басейн Припяти, середнього Дніпра й Десни є прабатьківщиною руських або східніх славян. З усіх славянських народів найбільшими автохтонами являються, як думає Нідерле білоруси й українці.
Грушевський трохи інакше зазначає межі первісного розселення славян у Европі. Він думає, що вони сиділи на просторі від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, в областях середнього й верхнього Дніпра та в області між Вислою й Німаном. Відповідно до того прабатьківщина українців лежала би в південно-східній частині цієї території, — на поріччі середнього Дніпра. Колонізація українська йшла на захід і на південь. До думки Грушевського більш-менш прилучається й Багалій, підкреслюючи, що природні умови України й її ґеоґрафічне положення сприяли тому, що вона могла бути територією первісного розселення славян.
Нові погляди розвинув у питанні про славянську прабатьківщину Шахматов. Він уважав, що славяне були відрізані від середземноморської культури й знайомилися з нею за посередництвом германських племен. Якби славяне жили споконвіку на Наддніпрянщині, то через Чорне море прилучились би швидче до середземноморської культури. Тим часом посередниками у них були ґерманці, і на доказ того Шахматов старається довести, що такі назви як Дунай, Волохи, Бескиди — германського походження, та що, наприклад, словяне не мали своєї назви на означення дерева «бук», а взяли у ґерманців („bôkas"); отже, думає він, на славянській прабатьківщині бук не ріс, значить, славяне жили первісно на схід від лінії Кеніґсберґ-Одеса, далі якої на схід бук не росте. На підставі цих та інших міркувань Шахматов уважав, що прабатьківщиною славян був басейн західньої Двини. На південь від них сиділи ґоти, а коли ґоти рушили на південь, то славяне посунули на Надвислянщину й звідти вже розійшлися на всі сторони й поділилися на три основні групи: славян західніх, східніх і південних. В Антах, народі, що за його часто згадують візантійські джерела VI в., Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців.
Шахматов, як і більшість інших учених, визнавав існування спільно-руської або праруської племінної сімї, переходової від праславянської сімї до окремих славянських народів. В останні часи дехто з дослідників української мови, головно, проф. Ст. Смаль-Стоцький відкидають існування праруської мови, а, значить, і праруської сімї східніх славян; на їх думку, предки українців виділилися безпосередньо з праславянської сімї. В своїх доказах вони спіраються на існування певних явищ в історії розвитку старої української мови, які, на їх думку, свідчать, що головні характеристичні риси української мови, які відріжняють її від мови великоруської, ми зустрічаємо вже в перших памятках нашого письменства, і що цілий ряд основних звукових явищ української мови наближує її більш до сербської, ніж до великоруської мови. Цей погляд на походження українців безпосередньо від праславянської сімї, без посередньої праруської ґрупи, ще не здобув собі загального признання в українській історичній науці.
Славян (під назвою венедів) згадує вже грецький письменник Птоломей у І віці, так само й римські письменники Пліній і Таціт. Готський історик Йордан та Візантійський Прокопій VI в. вже розріжняють славян і антів, як два споріднені, але окремі народи, при чім анти мешкали на північ від Чорного моря. Наш найстарший літопис дає таку картину розселення славян у східній Европі в IX столітті. На самій півночі коло озера Ільменя сиділи Словени, на південь од них, між Чудським озером і верхнім бігом Волги і Дніпра седіли Кривичі; над верхнею Двиною — Полочане. В басейні верхньої Оки седіли Вятичі, на південний захід од них, над середнім Дніпром і Сожем — Радимичі, на захід од останніх і на північ од Припяти, в Поліссі седіли Дреговичі. Це все племена, які пізніше склали два великі славянські народи: великоруський і білоруський. Тепер, ідучи далі на південь, бачимо за літописом племена, які складали південну або українську ґрупу. Се були: між річками Горинню, Припятем і Дніпром, з півдня омежовані Тетеревом, седіли Деревляне. На південь од них в теперішній Київщині — Поляне. На лівім березі Дніпра, в басейні Десни і лівих допливів середнього Дніпра — Сіверяне. Між Дністром та Бугом седіли Уличі, між Дністром та Прутом, на південний захід од Уличів — Тиверці, що сягали своїми осадами аж до моря. В теперішній Галичині літопис уміщує Хорватів, доволі неясне племя: одні вчені зараховують їх до руської ґрупи, другі (як Нідерле) вважають за останок великого колись славянського племени, що седіло на північ од Карпатів і в більшій своїй частині вимандрувало на південь. Шахматов думає, що хорвати були не руське, а західно-славянське племя. Нарешті над верхнім Західнім Бугом седіли Дуліби або Волиняне.
Археолоґічні дані підтверджують те, що подає нам літопис про розселення східньо-славянських племен. Як каже видатний російський археолоґ Спіцин, в руських старожитностях зустрічаємо стільки ж археолоґічних типів і районів, скільки літопис подає племен. Ґеоґрафічне положення цих районів відповідає вказівкам літопису про місце розселення кожного окремого племени.
Навіть більше: на основі археолоґічних даних всі руські (або східньо-славянські, якщо хочемо правильніше висловитись) племена можна звести до трьох ґруп, з яких кожна уявляє собою певну цілість під культурним оглядом: 1) першу групу складали б новгородські словени й кривичі; 2) до другої належали б радимичі, вятичі й сіверяне; 3) до третьої — волиняне, деревляне, поляне й дреговичі.
Трохи інакше уявляє собі цей поділ на три ґрупи Шахматов, що спірається головно на лінгвістичні дані. Він до першої, великоруської ґрупи зараховує словенів, східню частину кривичів, вятичів і східню частину степових племен, яких не називає літопис; білоруську ґрупу складають дреговичі, радимичі, частина кривичів і частина східніх степових племен; нарешті, малоруська (пізніше українська) група поглинула в себе полян, сіверян, деревлян, волинян, уличів і хорватів.
Говорячи про руські племена, названі в літопису, треба мати на увазі, що літописець згадує далеко не про всі племена східньо-славянської групи. Тим часом цілий ряд посередніх і безпосередніх вказівок свідчить, що в басейні Дона існувало в ІХ-Х вв. славянське населення, котре пізніше, під натиском печенігів відступило, може бути, на північ і влилось в інші славянські племена й засимілювалося з ними. Частина цих степових, невідомих нам по імени східніх славян, думає Шахматов, злилась з великорусами, частина з білорусами.
Але в окремі східньо-славянські племена ще перед X віком увійшли, як інґредіент, не тільки східньославянські елементи, злилися з ними і вплинули на сформування окремих племен також деякі західньо-славянські, ляхітські або пізніше польські елементи. Память про це збереглася аж до XI в., коли літописець записав це в формі лєґенди. А саме, літописець записав буквально: «Радимичі бо і Вятичі от Ляхов. Бяста бо два брата в Лясіх: Радим, а другий Вятко, і пришедше сідоста Радим на Сожю, і прозвашася Радимичі, а Вятко сіде с родом своїм по Оці, от него же прозвашася Вятичі».
Спіраючись не тільки на літописну традицію, але й на цілий ряд лінгвістичних даних, вчені приймають дійсно ляшське походження радимичів і вятичів: під впливом натиску аварів з заходу в VI і VII ст. ці ляшські племена посунули просто на схід і врізались клином понад Припяттю й далі в групу східньо-славянського населення. Протягом ближчих століть, одначе, вони засимілювались з ними; частина увійшла в склад білоруської групи, як радимичі, друга ж, вятичі, злилась з білорусами й з великорусами. Слід ляхізма ще й досі можна бачити в деяких особливостях білоруської мови.
Одначе, ледве чи можна уявляти собі процес діференціяції східнього славянства, процес формування окремих племен і обєднання їх в окремі ґрупи, котрі пізніше перетворилися в три руські народності, ледве чи можна, кажу, уявляти собі, що цей процес вже закінчився тоді, коли літописець в Xl віці давав свій знаменитий огляд етноґрафії східнього славянства. Цей процес затягнувся ще принаймні на два століття, й на його розвиток впливав цілий ряд факторів; передовсім фактор ґеоґрафічно-економічний, що зближував між собою окремі племена, хоча б вони належали до ріжних ґруп; так само фактор політичний — обєднання ріжних племен в одній державі, що повстала в Київі, а потім по розпаді цієї держави й зформуванні кількох окремих князівств, розділ на окремі «землі» — князівства; нарешті відограло ролю сусідство з чужими народами й засимілювання окремими руськими племенами, чи цілими ґрупами руських племен, чужих етнічних елементів.
Звернемо спочатку увагу на цей останній фактор, на сусідів східнього славянства. Про цих сусідів так само говорить літописець, котрий властиво дає нам етноґрафічний огляд не лише самого східнього славянства, але й цілої східньої Европи.
Як уже згадувалося вище, предки сучасних українців одідичили Наддністрянщину й Наддніпрянщину безпосередньо після ґотів, які вимандрували на південь і на підденний захід. По ґотах полишились памятки лише в назвах річок, знов же таки одідичених ґотами од колишнього іранського населення — сарматів і алянів. Може знайшли вони малі рештки й готської людности, які не відіграли ніякої помітної ролі в сформуванні східньо-славянського типу.
В VI-VII вв. в басейнах нижньої Волги й Дону повстала держава туркського народу — хазарів. Ця держава досягла в VIII-IX вв. великої політичної могутности й культурного та економічного розвитку. Вона підбила собі східню славянську людність над Доном; її зверхність мусіли визнати сіверяне, поляне, вятичі й радимичі. Через хазар східньо-славянські племена вступали в торговельний і культурний звязок зі сходом, з персами та арабами. Але головна вага хазарської держави для наших предків полягала в тім, що вона протягом кількох століть служила для них оборонним валом проти натиску кочових азійських орд. Під захистом цього валу східньо-славянські племена встигли уложити свій громадський побут, скласти державну орґанізацію. Тоді вони X в. зруйнували хазарську державу, щоб відкрити собі безпосередній шлях на багатий схід. Але разом із тим вони одкрили шлях і кочовикам на південно-руські степи, і це, як побачимо, мало свої фатальні наслідки для цілого східнього славянства. В X в. появляються в степах Печеніги; в XI в. приходять Половці. Під їх натиском славянська колонізація Подоння й Наддніпрянщини мусить податися назад, на північ. Русь, що седіла в X в. над Азовським морем, що мала свою колонію аж на Кубані, — це так зв. Тьмуторокань, — в кінці XI в. боронить свої границі вже близько самого Київа й Переяслава.
Степові кочовики утруднюють зносини й з Візантією та її колоніями на північнім березі Чорного моря, які являються останками широкої античної колонізації північної Чорноморщини, про яку вже було нами сказано вище.
З півночі й зі сходу східньо-славянські племена були оточені цілим пасмом фінських племен. Але про цих фінських сусідів говорити не будемо, бо для східньо-славянського півдня, для будучої України вони значіння не мали, хоч мали велике значіння в сформуванні і в діях великоруського народу.
На північнім заході східньо-славянські племена мали своїми сусідами племена литовські. Найближче межували литовці з білорусами. До українського племени прилягали безпосередньо ятвяги, що жили в басейні лівих допливів Припяти. На очах історії вже в ХII-ХIII ст. вони впали жертвою експанзії української держави, були частиною знищені, частиною засимільовані.
На заході, майже по тій самій етноґрафічній лінії, що ділить сьогодня українців од поляків, мали наші предки сусідами ляшські або польські племена. Є всі дані твердити, що тут етноґрафічна границя протягом історичних часів посунулася на схід, на некористь українського народу. Те саме можна сказати більш-менш і про українсько-словацьке пограниччя в межах сьогоднішної Підкарпатської Руси. За Карпатами мадяри або угри, які прийшли туди в кінці ІХ в., знайшли вже руські осади. Але на полі відносин політичних взаємини з мадярською державою починають грати ролю аж в XI столітті.
На південнім заході українська людність стикається з волохами. Тут, можна сказати, українська етноґрафічна територія понесла втрати. Протягом майже тисячоліття українсько-волошських історичних взаємин етноґрафічна межа тут не раз подавалась то на схід, то на захід в наслідок обставин політичного життя. Але в Х-ХІ вв. майже ціла теперішня Бесарабія належала до політичної системи Київської держави, од якої перейшла в спадщину до держави Галицько-Волинської ХІІ-ХІІІ віків. Треба думати, що й під оглядом етноґрафічним це так зване тоді «Пониззє» належало до східньо-славянського світу, як область тиверців, що седіли, як каже літописець, «по Бугу і по Дністру і присідяху к Дунаєві оли до моря».
Але були іще сусіди, які хоч і не межували безпосередньо з славянськими племенами, які тільки невеличкими колонійками осідали серед безконечних просторів східньо-европейської рівнини, але саме цим сусідам довелося відіграти ролю завязи, ролю цементу, яким скріплено в одно ціле окремі руські племена й звести їх в одну політичну систему, в одну державу. Я розумію варягів або норманів. Вони ж, як можна думати, надали отій державі й збитій у ній масі східньо-славянських племен одне спільне імя, яке залишилося навіки. Це імя — Русь.
Варяжське питання, себто питання про ролю варягів або норманів у ґенезі руської держави, належить до найспірніших питань історії східньої Европи. Воно має за собою більше як столітню історію й величезну літературу. І досі вчені сперечаються над цим питанням, і їх суперечка то затихає, то розгорається з новою силою. Вихідним пунктом вченого спору являється знамените оповіданя літопису про закликання варягів славянами і заложення ними держави в Новгороді, звідки вона, ця держава, скоро перенесла свій осередок до Київа.
Наведемо це клясичне оповідання: під 859 роком записує літописець, що «приходили зза моря варяги і брали дань од Чуді, Слован, Мерян, Весі й Кривичів». Поясню, що Чудь, Меря і Весь — то фінські племена в близькім сусідстві з Новгородом. А під 862 роком стоїть буквально: «ізгнаша (славяне) Варяги за море, і не даша їм дані, і почата сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша усобиці в них, і воєвати сами на ся почаша і ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би полоділ нами і рядил по ряду. — Ідоша за море к Варягом, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє, друзії же Урмани, Аньгляне, инії і Готе; тако і сі. Ркоша Руси Чудь, Словені, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в ней ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І ізбрашася три брата с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє. І срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля».
Хто ж були перш за все варяги? Не підлягає ніякому сумніву, що це були зайди, батьківщина яких була Скандинавія, ближче кажучи — Швеція. Вже в кінці VIII віку, можна думати, почалися звязки між Швецією й хазарами, в першій лінії торговельні. Посередньою станцією в мандрівках скандинавів на східне побережжя Балтійського моря й далі був острів Ґотлянд. Шведський учений Арне в своїй моноґрафії „La Suède et L'orient", що появилася 1914 року в Упсалі, дає нам послідовний образ розвитку зносин між Скандинавією й східньо-європейським світом. Вказуючи на величезні знахідки арабських монет на острові Ґотлянді (їх знайдено в такій кількости, як ніде в Европі і навіть Азії, а саме 280 скарбів з 20 тисячами монет) і стежачи за знахідками з другого боку предметів скандинавського виробу на території Великоруси й України, Арне приходить до висновку, що скандинави відкрили спершу шляхи по Волзі до Каспійського моря, і це сталося коло 800 року, а потім вже відкрили і шлях по Дніпру, знаменитий шлях «изъ варягъ въ греки».
Варяги спочатку осаджувались невеликими колоніями в торговельних центрах, а пізніше виступали як завойовники і як орґанізатори державности серед західньо-славянських племен. Розуміється, не можна заперечити, що деякі, а може й всі східньо-славянські племена мали свою власну державну орґанізацію з своїми місцевими династіями на чолі. Сліди цих місцевих династій задержались подекуди аж до XII в. Але се була, видко, досить слабка орґанізація і, як ми бачили, вона не могла охоронити деякі племена від залежности од хазарів. І ось появляються серед цих племен варяги, скидають місцевих князьків, силою підбивають окремі племена під владу своїх конунгів і сформовують одну велику державу, на чолі якої стає варяжська династія Рурика. Такий змисл ролі варягів у сформуванні руської держави, і це не перечить змислу літописної леґенди. Можна добачити в цій леґенді, занесеній у літопис — не забуваймо — яких двіста років після подій, бажання леґалізувати початок пануючої в Київі династії, виставляючи його як акт добровільного закликання. Але це не грає істотної ролі. Ми знаємо з історії ряд аналоґічних фактів заснування серед тубільчого населення держав якраз тими ж самими скандинавами і в туж саму добу: в Нормандії, в Сицилії, нарешті в Анґлії. І там так само переможці скоро засимілювалися з переможеними і що найбільше — залишили свою династію, а подекуди й своє імя. Те саме було й у нас.
Але хто була ця Русь. Оттут то ми й підходимо до питання, яке викликало й досі ще викликає найбільше суперечок. За змислом літописного оповідання виходить, що Русь це була племінна назва того скандинавського племени, що виселилось з своїми князями до східньої славянщини. В однім місці літописець просто так і говорить: «сице бо тії звахуся Варязі Русь, яко се друзії зовуться свеє, друзі Урмани, Англяне, друзії Готе». Одначе ця вказівка літопису викликала якнайгарячіший спротив з боку цілого ряду російських і українських вчених. І ті, і другі немов добачали в цім питання національної чести, шоб заперечити уявлення, ніби творцями й орґанізаторами руської держави були чужі зайди. Серед російської історіоґрафії повстала ціла т. зв. антинорманська школа, яка всіма способами старалась довести, що Русь — це була назва місцевого славянського племени, може бути тих таки самих полян. Антинорманісти готові були шукати цю Русь на півдні, коло Азовського моря, серед поморських славян на нижній Одрі й Лабі, аби лишень не в Скандинавії.
На такім же антинорманськім становищу стоїть і більшість українських вчених: Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій. Костомаров, наприклад, спробував виводити Русь з Литви...
Одначе більшість учених, не тільки славянських, як Шахматов або Нідерле, але й чужих, стоїть на скандинавськім походженні Руси, спіраючись на ряд справді дуже поважних аргументів.
Головним і, на думку багатьох дослідників, рішаючим доводом на користь норманської теорії служить те, що й досі «Руссю» («Rûotsi») називають Швецію західні фіни. Цінним підтвердженням цієї теорії служать назви Дніпрових порогів наведені у візантійського імператора Костянтина Порфірогенета, в його праці, звісній під латинською назвою «De administrando imperio». Оповідаючи тут про русів, як їдуть вони на однодеревках-човнах (моноксилах) з Руси до Царгороду, перераховує він назви порогів по славянськи й по руськи. В славянських назвах ми можемо зараз же впізнати сьогодняшні українські назви порогів (наприклад: неясіт — ненаситець, вульніпрах — вільний порог і т. д.), тим часом як «руські» назви мають чисто скандинавський характер і можуть бути пояснені лише з старої шведської мови.
Далі маємо цілий ряд арабських і західньо-європейських письменників, з яких особливу вагу мають свідоцтва т. зв. «Бертинських анналів». Епіскоп Пруденцій записав під роком 839 в цих анналах таку звістку: цього 839 р. прийшли до цісаря Людвика Побожного до Інгельгайму посли од візантійського цісаря Теофіла; разом з послами прислав Теофіл людей, qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, Chacanus vocabulo, ad se amititiae, sicut asserebant, causa dixerat», себто: ці люди казали, що вони, себто їх народ називаються Rhos, і що їх направив до нього їх царь іменем Хакан для заключения приязні, як вони запевняли. Коли цісар Людвик розпитав їх докладніше, чого вони прибули до Царьгороду, то зрозумів, що вони родом шведи: comperit eos gentis esse Sueonum. Що до «Хакана» то пояснимо від себе, що такий був титул хазарського царя: хакан абож каган. Відгуки цього титулу залишились в Київі ще в XI в. коли митрополіт Іларіон писав свою «Похвалу кагану», себто князю Володимиру Святому.
Іван Діякон з Венеції, оповідаючи про облогу Царьгороду в 860 р. Руссю, називає її «норманськими племенами» (Normanorum gentes). Італієць Ліутпранд Кремонський в своїй праці 970 р. писав: geens quedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis graeci vocant 
, Rusios, nos vero a positione loci nominamus Nordmannos». А в другому місці писав про «Rusios, quos alio nomine Nordmannos apellamus». Нарешті Симон Логофет в X в., оповідаючи про напад Руси на Царьгород в 941 році, казав про неї, що вона «з роду фрранків», себто взагалі західьо-європейців.
Цілий ряд арабських подорожніх і письменників хоч і називає Русь норманами, але відріжняє русів від славян, і руські звичаї малює, як окремі від славянських (Фергані, Ібн-Ростех, Гардізі, Ібн-Фолдан, Ібрагим-бен-Якуб, Масуді та ін.).
Імена князів, бояр, купців, які подає нам літопис, такі як Рурик, Трувор, Синеус, Олег, Ольга, Ігорь, Якун, Аскольд, Свінельд, Рогнідь, Асмуд, Фарлаф і т. д. — усі скандинавські. Залишилися сліди скандинавських впливів і в староруській культурі, в мові, праві, орнаментиці, в поезії.
Тяжко не вірити словам західньо-европейських свідків IX-X вв., котрі в русах зараз же впізнавали шведів або норманів. Яким же способом імя «Русь» перенеслося на цілу східньо-славянську племінну ґрупу, яка ж була кількість, яка питома вага цих русів-скандинавів, коли вони змогли надати забарвлення великому комплексові племен зовсім іншої породи?
Шахматов здогадується, що в области новгородських славян варяги заложили на початку IX в., а може ще і вкінці VIII в. такий політичний осередок, звідки вони могли поширювати своє панування на фінські та східньо-славянські племена. За такий осередок він уважає навіть не Новгород, а невелике тепер повітове місто Стару Русу; до цієї думки Шахматова прихиляється також проф. Платонов. Потім засновується новий осередок в Новгороді, і в його заснуванні беруть участь не тільки варяжські, але й місцеві славянські елементи. Деякі з варяжських конунгів спускаються вниз по Дніпру й засновують своє князівство в Київі. На початку X в. конунг Олег, що сидів у Новгороді, опановує Київом і обєднує під своєю владою і Київ, і Новгород. Повстає нова держава, яка збірає до купи східньо-славянські землі.
Варяжські войовники, що прийшли на східньо-славянські землі, правдоподібно носили імення русів. Вони дуже скоро засимілювались з славянами, бо їх було не багато, а культура їх стояла мало чим вище од славянської. Вони мали лиш дух ініціятиви, активности, жадобу панування, те, чого може бути, якраз бракувало мирним славянським хліборобам, звіроловам, риболовам і торговельникам, і вони, ці руси, послужили дуже добрим цементом, щоб звязати окремі славянські племена в одну цілість, збити їх в одну державну орґанізацію, розворушити їх і втягнути в міжнародний круговорот. Київ, де варяги-руси дуже влучно вгадали природний осередковий пункт і дуже важливу торговельну станцію, стає руським містом в першій лінії. Він передає своє імя цілій землі полян, а за нею усій південній ґрупі східнього славянства, що стає основою, так би мовити, Руси. А далі назва «Русь» переходить на всі інші східньо-славянські племена, взяті вкупі. Правда, на півночі, в Ростові й Суздалі ще довго будуть називати Руссю теперішню Україну, в першій мірі Київську землю, але назовні, в очах чужоземців назва «Русь» простягається на всі землі, які входять в склад київської держави.
Варяги приходили на цю, відтепер руську землю, не тільки яко войовники, яко дружинники своїх конунгів. Вони являлись також як купці. Археолоґічні знахідки з X віку вказують нам на досить значні варяжські колонії біля теперішнього Смоленська, на Московщині в губерніях Володимирській та Ярославській, а окремі сліди перебування варягів знайдено в теперішній Новгородській області (де, між іншим, аж три місцевості мають назву Руси), в Псковській, Тверській, Ярославській, Костромській, Володимирській, Смоленській, Орловській, а у нас на Україні — коло Путивля на Курщині, на Чернігівщині, Волині, Полтавщині та на Катеринославщині. Не так давно викопано під самим Черніговом аж 80 могил варяжських вояків-вікінгів. Вся зброя і всі предмети, знайдені біля кістяків у цих могилах, мають шведський тип, поширений в цілій області Балтійського моря.
Але процес асиміляції з місцевим славянським населенням ішов дуже швидко. В кінці XI ст. од варягів залишаються сами імена та літописні згадки, а в XII ст. варяжське походження династій і може деяких аристократичних родів стає уже просто історичним переказом. Отже, чисельно варяжський елемент не був сильний; культурно, як уже було вище зазначено, він мало чим перевищував (і то хіба в початках) славянських тубильців, а тому і дав скоро себе засимілювати славянській стихії. Так повстала у Київі українсько-руська держава.
Література до розділу 3
Головні питання цього розділу обговорені в таких працях:
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. І, Київ, 1912.
Д. Багалій, Нарис історії України на економічному ґрунті, т. І, Харькїв, 1928; також див.:
Ст. Томашівський, Українська історія. І. Львів, 1919; Про передісторичні часи: Збірник «Трипільська культура на Україні», Київ, 1926.
В. Данилевич, археолоґічна минувшина Київщини, Київ, 1925.
В. Хвойка, Древніє обитатели средняго Приднепровья, Кіев, 1913.
А. Спіцин, Південно-руський неоліт, «Ювілейний збірник в честь Д. Багалія», Київ. 1927. Статті з археолоґії в збірниках: «Київ та його околиця в історії і памятках», Київ, 1926 і «Чернигів і північне Лівобережжя», Київ, 1928.
Ф. Вовк, Статті про палеолітичні знахідки у Київі в «Матеріялах до української етнології» т. І. Львів, 1899 і т. VI, Львів, 1905;
Ф. Вовк, Магдаленське майстерство на Україні. «Записки Наук. Т-ва імени Шевченка» т. 45, Львів, 1902;
Ф. Вовк, Палеолітичні знахідки в с. Мізині на Чернигівщині, «Записки Українського Наукового Товариства, т. IV, Київ, 1909.
Я. Пастернак, Коротка археолоґія Західно-українських земель, «Богословія», т. І-ІІ, Львів, 1932. Про грецьку колонізацію крім Грушевського і Багалія
М. Ростовцевъ, Эллинство и иранство на югЂ Россіи, Петроградъ, 1918, а також гарний популярний нарис:
М. Ростовцев, Давно-минуле нашого півдня, Петроград, 1916. Про славянське розселення крім Грушевського:
L. Niderle, Slovanské starożitnosti Т. I. Praha, 1919.
А. Шахматовъ, ДревнЂйшія судьбы русскаго племени, Петроград, 1919.
А. Спицынъ, Розселеніе древне-русскихъ племенъ по археолоґическимъ даннымъ, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1899, кн. VIII.
Про початки руської держави і про варяжське питання:
В. Мошинъ, Варяго-русскій вопросъ, «Slavia», 1930, т. X.
В. Мошинъ, Начало Руси, Норманы въ восточной ЕвропЂ.» Byzantinoslavica, Praha 1931, т. III. 1932, т. IV.
Т.I. Arne, La Suède et I'Orient. Upsala, 1914.
П. Смірнов, Волзький шлях і стародавні руси. Київ, 1928.
М. Vasmer, Wikingerspuren in Russland. „Sitzungsberichten der Preussisdien Akademie der Wissenschaften", Phil.-Hist. Klasse, Berlin, 1931, XXIV.
В. Пархоменко, Початок історично-державного життя на Україні, Київ, 1925.
Том 1, розділ 4
Перші київські князі. Охрещення України-Руси. Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Київська держава та її міжнародне становище. Питання про форму державного устрою київської Руси-України в науковій літературі
В останні часи дехто з українських учених — я маю головно на увазі проф. В. Пархоменка — почав усе дужче й дужче налягати на леґендарности оповідання літопису про перших київських князів. Розуміється, щодо окремих епізодів, щодо особистих взаємин окремих князів поміж собою, то тут можливі ріжні умисні й неумисні ухили в бік леґенди, в бік певних казкових уявлень. Але в цілому процес формування руської держави в його фактичній основі, так як він переказується в літопису, знаходить собі потвердження і в інших, головно чужих джерелах. Отже, для надмірного скептицизму, на нашу думку, нема підстави. Мова може йти хіба що про подробиці, деталі. Та річ, розуміється, і не в цих фактичних подробицях — головне завдання історика полягає в тім, щоб вірно представити образ розвитку молодої руської держави і зясувати ті чинники соціяльно-економічного і політичного характеру, які були движучими пружинами в процесі цього розвитку.
Вже в попереднім розділі мені довелося говорити про те, що поява варягів на середньому Дніпрі вплинула на зміну укладу тутешнього життя. Міста, положені над Дніпром і Десною, стають політичними центрами, і племінні інтереси відступають на другий план, даючи місце інтересам політичним, державним. На берегах Дніпра кладуться дуже легко основи славянської держави, бо елементи для неї були вже тут давно.
Осередком держави стає натурально Київ. Перші кроки цієї держави — рух на південь, походи на Царгород. Один з перших князів Олег (879-914) вже переходить в літописну традицію, як щасливий переможець у цих походах: від 911 р. маємо його договір з греками, де він вимовляє собі контрибуцію, право торговлі без мита й установляє норми торговельних зносин Руси з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгороду, мали право залишатись там 6 місяців і, вертаючись, діставали на дорогу потрібні припаси. Мешкати в Царгороді вони мусіли на передмісті, в подвір'ї монастиря св. Мами. Входити до міста могли тільки партіями не більше 50 душ, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір установляв також форми судового процесу між русинами й греками, спеціяльні приписи щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померших на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорськім війську. Ця умова має велику вагу для історії старого руського права, і тому вона викликала цілу наукову літературу.
Наступник Олега, князь Ігорь (914-945) продовжує обєднання руських племен і робить новий поход на Царгород 941 р., але не такий щасливий, як Олегів. Наслідком походу була нова торговельна умова з р. 944. В ній установлялась свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русинів на грецькій території (зупинятись по прежньому мали русини в монастирі св. Мами), обмежувалося закупно паволок (дорогих шовкових матерій) руськими купцями; були внесені статті про поворот рабів, що утікали від своїх панів, про підсудність русинів в часі побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціяльною постановою Русь зобовязувалася не втручатись до справ Корсунської области в Криму. Дозволялася русинам вільна ловля риби при усті Дніпра, але не вільно було їм там зимувати. Русь зобовязувалася не пускати т. зв. чорних болгар на грецькі володіння. Договір мав бути ратифікований у Київі.
Часи Ігоря то вже повна консолідація Київської держави. Під владою Ігоря — коло 20 «світлих князів руських», треба думати, його намісників. В Новгороді седів як намісник його власний син Святослав.
Візантійський імператор Костянтин Порфірогенет (913-959) залишив нам образ господарювання київського князя. В падолисті, каже він, руські князі виїздили з своїми дружинами 
до деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян, уличів та інших. Це було «полюддя», збірання дані. Цілу зиму швендяли, збірали данину в натураліях, робили суд. В квітні вертались вже водою — Дніпром, Десною, Припяттю. В Київі споружали каравани, щоб завезти назбірані продукти до Царгороду.
Певна річ, відносини з Візантією не обмежувались війною або торговлею. На Русь дуже скоро знаходять собі шлях і впливи візантійські культури. Вже жінка Ігоря, розумна й енергійна Ольга приймає христіянство, заводить зносини з німецьким імператором Оттоном Великим, думаючи один час дістати собі єпіскопа з Заходу, нарешті їде сама до Царьгороду (957 р.). Про цей її візит знаходимо докладні відомости у згаданого вже Костянтина Порфірогенета. По смерти Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга якийсь час (945-957) сама править державою. Вона являється прототипом пізніших гетьманш і полковниць козацької доби, які у відсутності своїх чоловіків правили краєм, видавали універсали і взагалі грали активну ролю в політиці.
Син Ольги й Ігоря Святослав (957-972) був типовий варяжський вікінг-завойовник. Сміливий і непосидящий, з лицарською вдачею, він ціле життя провів у війнах та походах, в здобуванні нових земель і нових торговельних шляхів та ринків. Своєю постаттю та обличчям, так як його змалювали візантійці, Святослав зовсім нагадує пізніших запорозьких лицарів. Він закінчив обєднання східньо-славянських племен в одній державі, підбивши вятичів, які до того часу платили дань хазарам; поширив свою владу на фінські племена, що жили між верхньою Волгою й Окою; напав на волжських болгар за Волгою й зруйнував їхню столицю Болгар (коло теперішньої Казані). Далі пішов на хазарів і здобув та зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) при усті Волги. Тепер безпосередній шлях на Схід був одкритий, і можна було провадити з ним торговельні зносини без чужого посередництва, бо хазарська держава впала. Одначе упадок цієї держави, що протягом трьохсотлітнього свого існування служила заборолом проти натиску кочових орд зі сходу, мав для Руси свої негативні наслідки: вдержувати кочовиків на величезнім степовім просторі між нижньою Волгою й Доном не було більше кому, і вже в кінці князювання самого Святослава появляються в наших степах печеніги, котрі нападають навіть на самий Київ і держать його якийсь час в тісній блокаді. Побивши хазарів, Святослав пішов на теперішню Кубань, погромив там ясів та касогів (черкесів) і укріпив своє панування на Тамані, де була стара грецька колонія Таматарха, звана в наших літописах Тмутороканню.
Тим часом візантійська дипломатія втягає Святослава в болгарські справи. Це була звичайна політика візантійців: нацьковувати одних варварів на других. 968 р. іде Святослав на дунайських болгарів. Він розбиває їх під Доростолом (Сілістрією) й опановує східню Болгарію.
Святослав готовий був залишитись на завжди в Болгарії, де він вибрав собі осідок в Переяславці (тепер Преслава коло Тульчі). Літопис переказус, що на заклик з Київа вертатись до дому він відповів: «Хочу жити над Дунаєм. Тут середина моєї землі, сюди звозиться всяке добро: від греків шовкові матерії, золото, вино й всякі овочі, від чехів та угрів срібло й коні, з Руси йдуть міхи, віск, мед і невільники». Та не довелося йому всидіти в Болгарії. Його успіхи стрівожили візантійців, і сам імператор Іоан Цимісхій (969-976) пішов вибивати небезпечного союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь руської землі: літопис переказує, що він заохочував своїх вояків до бою словами: «станьмо кріпко та не посоромим Землі Руської. .. лучче лягти кістками, ніж попасти в полон, бо мертві сорому не мають». Проте не зміг Святослав вдержатися й вимовив собі почесний відворот до дому, склавши з Іоаном Цимісхієм писану умову. Та при повороті коло Дніпрових порогів напали на нього печеніги, і войовничий князь знайшов тут собі кінець (972).
Після короткої усобиці між синами Святослава бере гору його син Володимир Великий, (980-1015) знищивши попереду своїх братів Ярополка і Олега. Він такий самий войовник, як і його батько. Він продовжує закріплення своєї влади, стараючись досягти цього також звязком династичним, садовлячи своїх численних синів по важливіших містах в характері намісників. Прилученням од Польщі т. зв. Червенських міст: Перемишля, Белза, Червеня та інш., Володимир довершив обєднання етноґрафічної території південної галузі східнього славянства в одній державі.
Та головне діло Володимира — це приняття ним християнства, яке за літописом датується 988 роком. Охрещення Руси й орґанізація церкви було фактом великої культурної ваги. З усього видно, що охрещення було підготоване попередніми звязками й відбулося на Україні-Руси без великих труднощів, без рецедивів поганства, як це було на заході та й у північних володіннях самого Володимира, у Новгороді. Поганські вірування у східніх славян взагалі не вилилися у форму розвиненого культа; вони мали свою мітолоґію й своїх богів: Дажь-Бога або Хорса, Перуна, Стрибога, Сварога та цілий ряд інших. Але ці боги не мали ясного образу й строго розмежованих функцій. Не було у наших предків ні храмів, ні жерців, місце яких займали звичайні ворожбити чи знахарі. Невироблені й несформовані вірування легко уступали своє місце стрункій системі христіянської віри.
Цілий ряд свідоцтв говорить нам, що христіянська проповідь ішла не тільки з Візантії, але і з Риму. Є безперечні відомості про поширення христіянства з дуже дазніх часів у Криму й на тепершній Тамані. Протягом IX віку христіянство зробило в самому Київі значні успіхи, так що за часів Ігоря там вже була церква св. Ілії, а серед княжої дружини було не мало христіян, мабуть, головно варягів. Можна думати, що княгиня Ольга й її внук Ярополк (син Святослава) спробували навязати безпосередні зносини з Римом. Але Володимир вирішив справу на користь христіянства грецького, з Візантії. Пізніше наші літописи старались замовчувати західньо христіянські впливи й зв'язки. Про саме охрещення Володимира утворилася леґенда, занесена до літопису. Вона оповідає, що Володимир, задумавши покинути поганство, довго вагався, яку б йому прийняти віру: чи магометанську, яку пропонували йому волжські болгари, чи жидівську від хазарів, чи римську від німців, чи грецьку з Візантії. Він вислав своїх послів у ріжні сторони, щоб ті на місці побачили, чия віра краща. Вибір упав на Візантію. Але, не бажаючи, мовляв, упокорюватися Візантії, приймаючи від неї віру, Володимир пішов походом на Корсунь (Херсонес), що належав Візантії і, здобувши його, поставив умовою миру, щоб за нього було видано заміж візантійську царівну, сестру імператорів Василя й Костянтина. Цей шлюб потягнув за собою охрещення Володимира в Корсуні, а потім і охрещення київської Руси. В основі цілої леґенди лежать деякі імовірні факти, але хоча вона й називає Корсунь місцем охрещення Володимира, це напевно не відомо, і є звістки, що цим місцем був Київ, а по другій версії Васильків під Київом.
Новозаснована руська церква опинилась в єрархічній залежності від Царьгороду. Вона дістала собі митрополита з греків і кілька десятків літ по тому митрополитами були виключно греки, що викликало, як побачимо, незадоволення й реакцію з боку місцевих кругів. Було засновано кілька єпархій: у Київі, Чернігові, Переяславі, Турові, Білгороді, Володимирі, Тьмуторокані. Одначе справа з деякими з цих єпархій неясна, як не зовсім ясна справа: чи київський єпіскоп дістав титул митрополита зразу ж таки, і де він спочатку мав резиденцію, в Київі чи в Переяславі. Окрім цих єпархій повстали згодом єпархії у великоруських областях київської держави у Новгороді й Ростові.
Відразу були принесені до Київа церковні книги в тодішній болгарській мові, яку розуміли в Київі, і тим положено початок роздвоєнню між мовою книжною й народньою. Можна думати, що в орґанізації української церкви взяло певну участь болгарське духовенство, яке мало своїм центром Охриду.
Христіянізація Руси відкрила широко двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; в сфері понять про державу й суспільні відносини, в сфері права; в сфері матеріяльної культури: будівництва і всякого роду майстерства та мистецтва. Вже за Володимира Київ прикрашується палатами й церквами, будованими візантійськими майстрами, а на його площах ставляться мідяні статуї, вивезені з грецьких колоній в Криму. Вже в кінці князювання Володимира (він помер 1015 р.) Київ став багатим культурним містом, яке викликає подив чужоземних подорожніх, як наприклад, у Тітмара Мерзебурзького, що звідавши Київ у 1018 р., оповідає про 400 церков, 8 базарів і «несчисленну силу мешканців».
По смерти Володимира Великого (1015 р.) наступила між його синами усобиця. Змисл цієї боротьби закритий для нас літописною леґендою й церковною традицією, котрі ґлорифікували як мучеників двох синів Володимира, князів Бориса й Гліба, забитих їх старшим братом Святополком. Цей Святополк забив і третього свого брата Святослава й проголосив себе київським князем. Очевидно, у нього був план зібрати всю владу в своїх руках і не допустити поділу держави на уділи. Він цей план висловив у збережених літописцем словах: «ізбью всю братью і приму власть Рускую един». Одначе, у нього був небезпечний противник в особі йогож таки брата Ярослава, що сидів в Новгороді, як намісник свого батька Володимира.
Ярослав (1019-1054) вступив у боротьбу з Святополком за Київ. В цій боротьбі він спирався на ново затягнену з Скандинавії дружину і на союз з німецьким цісарем Генрихом II. Святополк же спирався на союз з польським королем Болеславом, що був йому тестем, та на печенігів. Спочатку Ярославу вдалося захопити Київ. Цікава подробиця: щоб оплатити варягів, Святополк наложив на місто контрибуцію по гривні (1-2 фунта) срібла на душу. Але Святополк з Болеславом одбили Київ (1018), і на цей раз місто стало здобиччю польського війська. Болеслав повернувся до Польщі з багатою здобиччю, ведучи силу полонених, серед котрих була й сестра Ярослава, князівна Предслава. Та ще важливіше для нього було те, що він повернув собі червенські городи, себто північну Галичину. Одначе тріюмф Святополка буз недовгий. За допомогою варягів і новгородців Ярослав таки подолав Святополка в крівавім бою над річкою Альтою (1019) і опанував Київом. Святополк мусів тікати на захід «між ляхи і чахи» і там десь на чужині «іспропорже живот свой злий», як каже неприхильний до нього літописець, додаючи йому назву «Окаянного.»
Та Ярославу довелось сточити ще боротьбу з останнім своїм братом, з лицарським Мстиславом, що сидів у далекій Тьмуторокані, воюючи там з кавказькими племенами ясів та касогів. Ярослав був побитий в знаменитім бою коло с. Листвена, недалеко від Чернігова (1024 р.). Цей бій дуже мальовниче описаний в літопису, мабуть про нього довго зберігалися усні перекази, а може й пісні. Одначе брати покінчили боротьбу компромісом: вони поділили між собою Русь-Україну по Дніпру; Ярослав дістав правий беріг Дніпра з Київом, а Мстислав лівий з Черніговом. Обидва брати жили між собою мирно і в політиці виступали солідарно. Коли ж Мстислав помер бездітним (1034), то знову ціла спадщина Володимира Великого об’дналась в одних руках у Ярослава.
Сполучення сил і згода обох володарів дали змогу Руській державі закінчити процес обєднання руських земель і повернути втрати, заподіяні усобицею. Скориставшись усобицею в Польщі по смерти Болеслава (в 1025 р.), Ярослав узяв свій реванш супроти поляків і повернув «червенські городи», себто Галичину. Він навіть заключив союз з королем Казимиром, видавши за нього свою сестру Добронігу і оженивши свого старшого сина Ізяслава з сестрою Казимира. Як думає проф. Грушевський, Ярослав привернув усі етноґрафічні українські землі на заході.
Він заокруглив межі своєї держави й на північнім заході, прилучивши чудські (фінські) землі в теперішній Естляндії, де було заложено місто Юріїв — сьогоднішній Дорпат чи Тарту. Син Ярослава Володимир, що сидів у Новгороді, поширював владу Руської держави на північ і північний схід, покоривши фінські племена Ямь і Чудь Заволоцьку.
Тільки в напрямі на схід і на південь доводилось Ярославу думати не так про експанзію як про оборону. Разом з братом Мстиславом ходить Ярослав в далекий поход на Кавказ проти Ясів. З печенігами зводиться рішуча боротьба і їм наноситься удар під самим Київом, після якого Русь дістала на деякий час передишку, аж поки на зміну печенігам не зявилася нова орда половецька. Одначе загроза з боку кочовиків є настільки реальною, що Київ обводять цілою лінією фортифікацій понад річками Стугною і Россю.
Щоб закінчити огляд зовнішньої політики Ярослава, треба згадати ще за його поход на Візантію, останній поход Руси проти своєї церковної метрополії. Року 1043 ціла флотилія під проводом княжича Володимира Ярославича вирушила морем на Царьгород. В той самий час сухопутна армія йшла довкола західнього берега Чорного моря через Болгарію під проводом воєводи Вишати. Обидві сили були погромлені греками: їх славний грецький вогонь спалив частину руської флоти під самим Босфором, і решта повернула назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена вже коло устя Дніпра.
Сухопутне військо було побите під Варною, 800 полонених разом з Вишатою були приведені до Царьгороду, і тут їм усім викололи очі. Аж в 1052 р. запанував остаточний мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя, Всеволода Ярославича, з візантійською царівною. Та ця неудача війни з Візантією була лиш часовим епізодом, в цілому ж Ярославу вдалося довершити великого діла: на сході Европи сформувалася велика славянська держава, що своїми границями сягала од фінської затоки до Кавказу, від середньої Волги до Карпатів і під самий Краків. Цілий ряд фінських племен на півночі ввійшов у склад цієї держави, знов же на півдні в склад населення домішалося не мало туркського кочового елементу, із тих кочовиків, що приймали руську зверхність, оселялися на руській землі вздозж її границь і діставали завдання боронити цих границь од інших напасників.
Сформування й обєднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. З цього погляду особливо цікаві династичні звязки родини Ярослава. Сіть цих звязків розкидана майже по цілій Европі. Насамперед висунуто було план одруження цісаря Генриха III з донькою Ярослава. План цей не здійснився, але все ж таки один з синів великого князя Святослава оженився з німецькою; знов же німецькі хроніки подають, що якийсь «rex russorum» одружився з дочкою саксонського ляндґрафа, а другий «гех» з дочкою графа Штадського.
Сам Ярослав був одружений з Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа, а другим шлюбом з Анною, дочкою візантійського цісаря. Норвежський королевич Гаральд жениться з дочкою Ярослава Елизаветою. Цей Гаральд пізніше став королем, і його було вбито в Англії в бою під Гастингсом, в 1066 р.
Вже згадано вище за шлюб княжича Всеволода з візантійською принцесою з дому Мономахів і за матримоніяльні звязки з родиною Казимира польського. Збереглися не досить, правда, ясні звістки про шлюб угорського принца Володислава з одною з руських князівен.
Нарешті дочка Ярослава Анна виходить за французького короля Генриха 1 і по його смерти править якийсь час Францією в часі малолітства свого сина Филипа.
Всі ці династичні звязки вели безумовно до скріплення становища великого князя Київського, до збільшення його авторитету й міжнародньої поваги.
Київський двір робиться притулком, де шукають пристановища й захисту члени ріжних європейських династій, заскочені ріжними пригодами тодішнього бурхливого життя. Норвежський король, святий Олаф, стративши престол, однятий у нього данським королем Канутом Великим, знаходить собі притулок у Київі разом із сином Магнусом. Пізніше Магнус вертає собі батьківський престол за допомогою володаря Руси. Угорські королевичі Андрій і Левента тікають на Русь і сидять у Київі, аж доки угорські магнати не закликають Андрія на престол. Як можна думати, цей Андрій вертається одружений з князівною Елизаветою, донькою Ярослава.
Коли року 1016 Канут Великий опанував Англію, королевичі англійські Едвард і Етельред, сини забитого короля Етельреда, тікають аж до Київа. Звідси пізніше вибирається Едвард на батьківщину і стає там королем.
Одначе держава Ярослава не була така сконсолідована й сильна в середині, як це могло здаватися на зовні. Партикуляризм окремих східньо-славянських племен, опертий на ріжні умови ґеографічно-етноґрафічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до як найбільшої децентралізації й виборення собі як найбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя київського. Власне цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тім, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу в характері намісників. Коли помер в р. 1054 Ярослав, то ми бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали між собою змагатись за київський престол.
На якій основі, на якім принципі була заснована система наслідування престола в Київській державі і чи взагалі існувала якась система, якийсь законний і загально узнаний порядок наслідування? Тут ми підходимо до питання, яке було предметом довгих наукових спорів головно в російській історіографії, яке породило цілу літературу, цілий ряд наукових теорій. Питання про спосіб наслідування князівського стола тісно вяжеться з другим, загальнішим питанням: що уявляла собою Київська держава Ярослава і його ближчих нащадків? Під яку відому нам форму державного устрою можна підвести цю державу? На яких основах сполягала її орґанізація?
На початку XIX стол. на стару Київську державу дивились як на монархію. Цей погляд в українській історіографії спирався на стару традицію: «монарха руський» — це назва для київських князів в устах козацьких літописів XVII-XVIII віків. Гетьман Богдан Хмельницький казав про себе сам в момент своїх найбільших успіхів: «Бог дав мені, що я став самодержцем, князем руським». Подібно до української, дивилась і історіографія російська. Карамзин дивився на Київську Русь, як на єдину монархію, котра розпалась через нерозумний звичай наділяти кожного княжого сина уділом і через нездарність самих князів. Такий погляд підкупав своєю простотою, але дуже скоро науковий аналіз фактів, подій і форм історичного життя, привів до переконання, що справа в дійсності стояла значно складніше, і звідси в російській історіографії, що найбільше цікавилась цим питанням, повстав ряд теорій.
Ці теорії стали в залежності від пануючих в даний момент в суспільстві людей. З кінця 30-тих років серед російського суспільства позначились два головних напрямки, з котрих один дістав назву западницького, а другий — не зовсім вірну — славянофільського. Обидва напрямки мали спільне джерело в філософії Геґеля, але робили з цілої філософії не однакові висновки. Кардинальна ріжниця полягала в поглядах на історичну ролю російського і взагалі славянського світу. Славянофіли дивились на західньо-європейську цивілізацію й на вироблені за Заході форми суспільного життя негативно. Вони вважали, що славянський світ, а в першій лінії руський, має розвиватись на своїх власних самобутніх основах. Основну силу руської історії добачали славянофіли в «общині», себто сільській громаді-комуні. Існування цієї общини у великоруських селах сконстатував вперше учений німець, барон Гакстгаузен, але славянофіли ухопились за общину, й цим общинним устроєм історики-славянофіли (Погодін, Шевирьов, Лєшков, Бєляев) пояснювали походження цілого суспільного ладу на Руси.
«Руський» народ, на думку славянофілів, розвивався іншими шляхами й виробив собі інші форми життя, ніж західньо-європейські народи. В основі повстання західньо-європейських держав лежить елемент завойовництва, звідки повстає боротьба між владою й народом. В Західній Европі в основі життя лежить поняття держави, як джерела всіх людських благ і добробуту. На Руси ж народ, громада добровільно зрікаються влади, закликають до себе чужих варяжських князів, передають їм зовнішнє керування. Звідси — взаємне довіря влади й громади, яке виявлялось у вічах, а пізніше в земських соборах. Держава є виявленням, так би мовити, зовнішньої правди, зовнішнього порядку, але правда внутрішня, моральна, живе в громаді. Державі потрібна, особливо в важливих моментах, піддержка з боку цієї внутрішньої правди, і тоді вона звертається до громади, скликає віче, а пізніше земський собор, щоб вислухати пораду і підперти свої рішення моральним авторитетом громади.
Так уявляли собі славянофіли історичний процес на Руси. Очевидно, що повний розвиток своїх ідеалів вбачали вони не в Київській Руси, яка не дуже то відповідала їхнім уявленням, а в Московськім царстві. Взагалі на полі історичного досліду їх більше приваблювала Москва, тому то для виявлення характеру історичного процесу й форм суспільного життя Київської Руси вони зробили небагато.
В протилежність славянофілам історики-западники не тільки переносили на російський ґрунт методи й прийоми європейського наукового досліду, але раз-у-раз підкреслювали аналоґію між історичним розвоєм Західньої Европи й Руси. Вони звернули більше уваги на найдавніший період руської історії, котрий вони вважали за спільний для українців і великорусів, — на Київську Руську Державу.
Вони висунули теорію т. зв. родового побуту. Цю теорію розвинув і обґрунтував знаменитий російський учений Соловйов. Він звернув увагу на характер відносин між руськими князями й прийшов до такого висновку. Князі, казав він, уважали всю руську землю за спільну власність цілого свого княжого роду; найстарший в роді великий князь сидів на старшому столі, другі родичі, залежно від степені свого старшинства, сиділи на других столах, знов же в порядку значіння цих столів. Звязок між старшими й молодшими членами роду був чисто родовий, а не державний. Єдність роду піддержувалася тим, що коли вмірав старший або великий князь, то його гідність і стіл переходили не до його старшого сина, тільки до найстаршого в цілім роді князя. Цей найстарший переходив на великокняжий стіл, причім пересовувались і інші родичі на ті столи, які тепер відповідали їхній степені старшинства. Як правило приймалося, що дядько є старший за свого племінника. Князі помалу пересовувалися вгору, немов по драбині.
Якщо який князь вмірав, не встигнувши посидіти на столі, що відповідав степені його старшинства, то діти цього князя зовсім виключались з порядку наслідування, втрачали право на якийсь стіл, робились т. зв. «ізгоями».
Цей родовий устрій почав слабнути аж в другій половині XII в. коли на перше місце виступила північна Володимиро-Суздальська Русь, яка встановила у себе зовсім інші відносини, ніж на Руси Київській.
Погляди Соловйова поділяв і другий видатний російський учений К а в е л і н , котрий підкреслював, що і в історії Руси був елемент завоювання й зачатки феодалізму. Князі, думав Кавелін, з своїми дружинами вперше внесли ідею державности, систему правління, яка вимагає податків, систему грошевих кар за злочини. Князі підлягали були впливу місцевих родових відносин, але помалу серед них узяв гору принцип родинний. На ґрунті розкладу родових ідей і зросту родинного принципа виросло московське єдинодержавство і збирання руських земель.
Слабким боком родової теорії була сила виїмків в практиці княжих відносин, виїмків, що зводили до нічого загальне правило. Тоді виступив професор петербурзького університету Сергієвич з своєю теорією договірних відносин і принципом добування князями столів.
Метод Сергієвича полягав на виборі окремих звісток з літописів і на аналізі цих звісток. Літописну звістку приймав він яко факт. Основною формою побуту було, на думку Сергієвича, віче. Народ і князь однаково істотні елементи староруського побуту. Народ не може жити без князя, знов же головну опору князя складає той самий народ. Участь народу в громадських справах виявляється в формі віча. Віче не створене князем. Воно існувало ще перед князями. Завдяки рівности всіх кругів населення й відсутности якихсь видатних родів, що могли б претендувати на перевагу не можна було з місцевих елементів створити владу, не викликавши тим ворогування партій. Одинокий з цього вихід був — закликання князів. Воно поклало початок особливій породі людей, які в силу свого походження од закликаного князя вважались здатними виконувати вищу судову й урядову діяльність. Так витворився окремий, замкнений і спадковий стан князів, які не змішувались з рештою населення. В основі відносин князя з народом лежав договір. Княжа Русь не знала якоїсь системи, якогось сталого й законного порядку передачі й наслідування княжих столів: столи не наслідувались, а здобувались. І це здобування регулювалося, нормувалося договорами між самими князями і між князями та вічем. В наукових кругах теорія Сергієвича була прийнята з великою увагою, і з нею рахуються ще й досі.
За кілька літ перед виходом книги Сергієвича «Князь і віче», де вперше він виложив свою теорію, в українськім місячнику «Основа» (1861) появилась стаття Костомарова, де він виступив з теорією федеративного устрою давньої Руси. Костомаров писав, що ґеоґрафічні умови староруського життя й політичні обставини сполучали єдність і суцільність всієї руської землі з окремішністю її частин, що кожна з них жила своїм власним життям. Ці окремі частини дуже рано відокремились в шість територій, з яких кожна уявляла з себе також певну етноґрафічну відміну. Іншими словами, Костомаров добачав в старій княжій Руси завязок шости народностей: 1) української, 2) сіверської. 3) великоруської, 4) білоруської, 5) псковської, 6) новгородської.
Основами, що служили зв'язком для цих народностей і давали їм спільну назву Руської Землі, були: 1) родовий побут, мова, звичаєвий уклад житія; 2) єдиний княжий рід, 3) християнська віра й єдина церква. Формою звязку між поодинокими землями-народностями була федерація.
Наукова критика зразу вказала на слабкі сторони теорії Костомарова, на брак форм орґанізації, які звичайно опреділюють федерацію, і на невідповідність поділу на шість народностей. Скоро і сам Костомаров згодився, що в старій Руси були лиш зародки федерації, які не мали змоги розвинутись у справжню федерацію. У своїй статті «Начало единодержавія въ древней Руси» (1870) Костомаров писав, що за вічової доби ціле руське життя відзначалося крайньою невиразністю, неточністю й невиробленістю форм, що тут як в хаосі можна відшукати зародки федерації, і республіки, і монархії. В дійсності ж тут ніщо не підходило під наші сучасні поняття про форми державного устрою.
Був висунутий ще цілий ряд теорій, котрі не розвязали остаточно спірних питань, хоч принесли велику користь науці, сприяючи всебічному й детальному освітленню усіх сторін старо-руського життя. Так повстала була «задружна» теорія, яка вказувала на аналоґію з задругою південних славян; цю теорію обстоювали українець Леонтович, серб Богішич і чех Кадлец. Далі чергова теорія була висунута Ключевським, який добачав у князях не стільки володарів, скільки наємних охоронників порядку, які в певній черзі переходили з волости до волости. Один з найбільш авторитетних російських вчених останнього часу проф. Прєсняков, у своїй монографії «Княжое право въ старой Руси», підкреслює, що стару Русь не можна підвести під поняття єдиної держави, ані під поняття федерації. Це була своєрідна форма державного звязку, де основною одиницею була волость. Ці волості складалися в системи по окремих землях біля головних міст, а в сумі складали стару київську Русь. Князі ж правили волостями й землями на основі родинної власности.
Що стосується нової української історіографії, то проф. Грушевський в своїй «Історії України-Руси» уявляє собі систему земель давньої Руської Держави від половини XI в. як групу автономних незалежних земель князівств, звязаних єдністю династії й традицією давнішої приналежности до одної Руської Держави, під сеніоратом більше або менше реальним київського князя. Сеніорат київського князя в теорії мав відповідати родовому старшинству династії.
З розростом династії й з роздробленням земель ця ґрупа князівств-земель перетворюється в систему ґруп незалежних князівств, з яких складається кожна земля, під сеніоратом свого найстаршого князя, що знов визнає над собою старшинство київського князя. Ця система дає певну аналоґію з федерацією, але не є федерацією.
Орґанізація землі полягає на діархії; 1) громада з суверенними правами, чинник найвищий, і її орґан — віче; 2) князь з дружиною й своїми аґентами. Він одначе лише в принципі стояв під контролею громади й віча, в дійсності здебільшого був повновласним господарем у своїй волості.
Проф. Томашівський в своїм нарисі старої української історії підкреслює, що сеніорат, себто право старшинства, було загально знаною інституцією середньовічного політичного права, наприклад, в Угорщині, Польщі, Чехії. Ця інституція полягала на засаді, що держава є власністю цілого княжого роду. Одначе, на Руси ця засада, як каже Томашівський, мала одного ворога, а саме велику плодючість княжого роду. При низькому культурному стані і слабкости моральних звязків внутрі роду сеніорат дуже рано перемінився у нас у право сильного й кинув руську державу з хаос міжусобиць і коромол. Усеж таки, хоч право старшинства скоро стало майже порожнім згуком, родовий принцип залишався одною з тих сил, що піддержували ідею державної чи політично-національної єдности. Руси. Одночасно з піднесенням родового старшинства до степені признаної державної правної засади, що мала принаймні в теорії удержувати єдність «Руської Землі», прокидається другий, протилежний принцип — вітчинний, який виходив з засади, що волость батька — це виключно добро його дітей. Ця засада сприяла відокремленню, партикуляризму окремих земель. Цей другий принцип скоро узяв гору, що й привело до того, що «Руська Земля» дуже рано стратила право називатися державою, а стала поняттям лиш історично-ґеографічним.
Література до розділу 4
М. Грушевський, Історія України-Руси, тт. І і II. Київ, 1912 і Львів, 1905; т. III, Львів, 1901 (розділ III; політичний і суспільний устрій укр.-руських земель в XI-XIII вв.).
Е. Голубинскій, Исторія русской церкви т. І, період первый кіевскій или домонгольскій, Москва, 1901-1904.
В. Пархоменко, Начало христіяства на Руси. Полтава, 1913.
М. Приселковъ, Очерки по церковно-политической исторіи Кіевской Руси, X-XII вв., Петербургъ, 1913.
Ол. Лотоцький, Українські джерела церковного права, Варшава, 1931.
Н. Костомаровъ, Мысли о федеративномъ началЂ въ древней Руси. Собраніе сочиненій, кн. I., Петербургъ, 1903.
А. ПрЂсняковъ, Княжое право въ древней Руси. Очерки по исторіи X-XII ст. Петербургъ, 1909.
Огляди ріжних теорій про політичний устрій Київської Руси в курсах: Владимирскій-Будановь, Обзоръ исторіи русскаго права, Кіев, 1915.,
С. Платоновъ, Лекціи по русской исторіи, Петроградь, 1917 (коротенько).
Р. Лащенко, Лекції по історії українського права. Частина І. Прага, 1923.
А. Филипповъ, Учебникъ исторіи русскаго права, Юрьевъ, 1912.
Н. Рожковъ, Обзорь русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія. Кіевская Русь. Петербургъ 1903.
Том 1, розділ 5
Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности
Єдність Київської Руської Держави, існувала за Ярослава Мудрого, коли майже всі землі, заселені східно-славянськими племенами, увійшли в склад цієї держави, скінчилася із смертю Ярослава 1054 року.
Вже цей князь поділив державу між своїми синами в той спосіб, що найстаршому свому синові Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу дав Чернігів, землі радимичів і вятичів і далекий Тьмуторокань; Всеволоду — Переяслав та північний Ростов; Ігорю — Волинь; Вячеславу — Смоленськ; внукові Ростиславу — Галичину.
З цього часу розклад Київської Держави дуже скоро поступає наперед. Стремління князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Княжий рід дуже скоро множиться. Між князями ростуть апетити до кращих, себто багатших уділів, сильніші князі перехоплюють у слабших уділи для себе або для своїх синів. Ситуація ускладнюється тим, що скоро по смерти Ярослава появляється нова орда зі сходу й нападає на Русь: це були торки або узи. З ними князі ще дали собі раду й погромили їх спільними силами (1060) так, що частину винищили, частину забрали в полон і розселили серед руської людности на Київщині й Переяславщині. Та слідом за торками прийшли далеко численніші і сильніші від них половці або кумани, які більш ніж на півтора століття стають справжнім Божим бичем для Руської Землі. Боротьба з половцями наповнює собою всю дальшу історію південної Руси, аж до приходу татар в першій половині XIII стол. Нам доведеться ще зупинятись на цій боротьбі, тепер лише скажемо, що найбільшим лихом було втягання князями половців до своїх внутрішніх усобиць. Це давало половцям легальний привід втручатися в руські справи й пустошити руські землі, забираючи людей в неволю.
В 1068 році половці погромили трьох старших Ярославичів над річкою Альтою й страшенно спустошили Переяславську землю. Наслідком погрому князів була революція в Київі, звідки кияне вигнали Ізяслава. Але той, за допомогою польського короля Болеслава Сміливого знову вернув собі київський престол. Як компенсацію за послугу Болеслав захопив Перемишль. Весною 1073 р. Ярославичі посварились між собою за полоцький уділ, і Святослав з Всеволодом вигнали Ізяслава з Київа. Він знову втік до Польщі, а в Київі великим князем зробився енергійний і освічений Святослав Ярославич (1073-1076), відступивши брату Всеволоду Переяславщину, Смоленщину, Волинь і Туровщину. Болеслав, діставши великі гроші від Ізяслава, почав було воювати за його інтереси, але скоро замирився з братами, загрожений з боку чехів. Тоді Ізяслав поїхав до імператора Генриха IV в Майнцу і привіз йому багаті дари. «Ще ніколи, оповідає один німецький літописець, не бачила Німеччина стільки золота, срібла й дорогих матерій». Але Генрих IV не допоміг. Тим часом Ізяслав вислав одного з своїх синів до Риму, до папи Григорія VII. Зносини з папою нічого не дали Ізяславу. Аж тут прийшла звістка про смерть Святослава. На його місце сів був Всеволод, але в 1077 р. прийшов Ізяслав з польським військом, і брати помирились. Ізяслав утрете засів на київськім столі (1077-1078). Діти Святослава розплатилися за свого батька: у них одняли їхні уділи на Чернігівщині, яку забрав собі молодший з Ярославичів — Всеволод. Один з Святославичів, Олег Святославич знайшов собі притулок в далекій Тьмуторокані, куди прибув другий такий же «ізгой», князь Борис, син наймолодшого Ярославича — Вячеслава. Вони пішли походом на Всеволода й вигнали його з Чернігова. На поміч брату прибув з Київа Ізяслав, але в бою на «Нежатиній ниві» (під Черніговом) наложив головою. Проте Олег і Борис були побиті (Борис також поляг у бою) і Олег втік знову до Тьмуторокані, звідси не переставав конспірувати проти дядька.
Всеволод зробився тепер великим князем київським і став «єдиновладцем» у Руській Землі. Він дав небожам Ізяславичам: Ярополку — Волинь, а Святополку — далекий Новгород; собі ж залишив Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, а з неукраїнських областей — Смоленщину й Ростово-Суздальську Землю. Але ж він не мав спокою: усі 15 років його князювання (1078-1093) пішли тільки на те, щоб одбиватись від ізгоїв, серед яких перед вів завзятий Олег Святославич, лрозваний Гориславичем за те, що багато горя приносив рідній землі своєю боротьбою.
Серед цієї боротьби помер старий князь Всеволод, один з освіченіших людей свого часу: ніколи не бувши за кордоном, він знав пять чужих мов. Він мав широкі династичні зв'язки: сам одружений з візантійською принцесою з дому Мономахів, він оженив сина Володимира (що за матірю дістав призвіще Мономаха) з дочкою англійського короля Гаральда, а дочку Евпраксію віддав заміж за німецького імператора Генриха IV (цей шлюб був нещасливий, і Евпраксія, зазнавши багато лиха, вернулася до дому до Київа, де постриглася в черниці); свого внука Мстислава одружив Всеволод з дочкою шведського короля Інга — Христиною.
Сам Всеволод був кволого здоровя й мало енергійний. Нарікали, що він оточує себе молодими дружинниками й слухає їхньої ради, що не йшло на користь ладу в державі. Зате його син Володимир мав усі прикмети, необхідні для князя: енергійний, рухливий, з високими поняттями про обовязки правителя: він невтомно боровся з половцями, які пустошили Руську Землю, і цим придбав собі велику популярність і загальну любов. Від батька він унаслідив літературні інтереси і залишив свою автобіографію й дуже цікаве поучення дітям.
Володимир Мономах не хотів вдержати за собою батьківський престол у Київі і уступив його старшому синові свого дядька Ізяслава, Святополкові, а сам подався до Чернігова, де колись сидів його батько.
Одначе спокою на Руси не було. Княжі усобиці продовжувалися далі, і в них втягнулися всі руські землі. Особливо терпіли від цих усобиць осередкова Київська Земля й Переяславщина, на котрі раз-у-раз нападали половці. Майже не проходило року, щоб вони не робили більших або менших наїздів, під час яких руйнували цілі околиці й забірали в неволю масу полонеників. Нераз доходили вони до самого Київа й палили його околиці. Знаменитий Печерський монастир, осередок українського літописання, став жертвою половецького погрому.
Літопис малює цілий ряд надзвичайно драматичних моментів з цієї половецької руїни: про погром руського війська над річкою Стугною (1094), де потонув молодий княжич Ростислав, брат Володимира Мономаха; про здобуття половцями міста Торчеська; про те, як хан Боняк напав на Печерський монастир. Він малює сцену, як половці женуть у полон українських людей, і як ті гірко плачуть і нарікають на свою долю. Ця сцена дуже нагадує пізніші «невольницькі плачі» з турецько-татарської доби.
Даремно великий князь Святослав думав утихомирити половців, даючи їм великі окупи і навіть одружився сам з дочкою половецького хана Тугоркана. Нічого не помагало, бо князі самі втягали половців у свої усобиці, особливо Олег Гориславич, котрий закликав їх собі на поміч і тим «показував їм путь на Руську Землю».
Життя на Україні стало незносним. Тоді князі зробили спробу порозумітися між собою й розвязати всі свої заплутані справи полюбовною згодою. З ініціятиви Володимира Мономаха відбувся в 1097 році над озером Любчею коло Київа знаменитий княжий «снем» (зїзд). На цім снемі була винесена постанова, щоб кожен князь держав свою (отчину [батьківщину]). Тим закріплювався поділ окремих руських земель між окремими фаміліями княжого роду. Крім того було ухвалено жити між собою в мирі та в згоді, і ця ухвала була скріплена урочистою взаємною присягою з цілуванням хреста.
Та не встигли князі, учасники снему, повернутися до своїх міст, як постанови снему були порушені в найбрутальніший спосіб. Князь Волинський Давид, за порадою великого князя київського Святополка, зрадницьки захопив Василька Теребовельського (з Галицької Землі) і звелів виколоти йому очі. Цей злочин викликав нову війну князів між собою і новий переділ окремих князівств. Деякий внутрішній спокій запанував лиш в першій чверті XII віку, коли на київському престолі засів сам Володимир Мономах. Енергійною боротьбою з половцями йому вдалось установити на цілих 50 років безпечність степової границі. Цілий ряд дрібних орд піддався Руси і ними були зколонізовані південні окраїни. В руках Володимира Мономаха об'єдналась більша частина держави Ярослава Мудрого: Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхнє-Волжські землі. Нагадували часи Ярослава й широкі династичні звязки Мономаха з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною й Угорщиною. Внутрішня діяльність Мономаха позначилася ревізією законів, обмеженням лихви, що знайшло свій вираз в новій редакції «Руської Правди».
Володимир Мономах придбав собі такий авторитет і популярність на Руси, що по його смерти київський престол без усяких перешкод перейшов до його сина Мстислава, (1125-1132) коротке князювання котрого було продовженням доби Мономаха. Сама особа Мстислава була оточена загальною пошаною, і відблиск батькової слави лежав на ній. Мстислав умів піддержати свій престиж по чужих землях. Своїх дочок він повидавав заміж одну за шведського принца, другу за данського, третю за візантійського. Сильною рукою держав він у послуху дрібних князів, а непокірних карав суворо. Полоцьких князів він заарештував і вислав у Грецію на заслання. Та по смерти Мстислава знову наступили для Руси чорні дні. Виявилось, що центробіжні сили й сепаратистичні стремління були сильніші від тих звязків, якими Володимир Мономах та його син зуміли якийсь час вдержати руські землі при купі.
Перш за все по смерти Мстислава почалися незгоди серед численних представників фамілії Мономаховичів, а скоро по тому заявили свої претензії до київського стола «Ольговичі» з Чернігівської династії Святослава Ярославича. Почалася завзята боротьба за Київ, котрий переходив з рук до рук. Героєм цієї боротьби зробився внук Володимира Мономаха Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1154), лицарська постать, улюблений герой «Київського літопису» XII століття. Його суперником явився його ж дядько, син Мономаха Юрій, князь Ростово-Суздальський, прозваний Довгоруким. В боротьбу дядька й небожа був втягнутий цілий ряд європейських держав. Ізяслав в кінці вдержав за собою Київ. Коли він помер в 1154 році, то, як пише літописець, «плакала по нім вся Руська Земля і всі Чорні Клобуки, як по царю й володарю своїм, більше як по батькові, бо він був чесний, благородний, христолюбивий і славний». Ховаючи улюбленого князя, Київ прочував, що ховає з ним і свою власну силу та славу. По смерти Ізяслава II почалася боротьба за Київ між кількома претендентами, і в цій боротьбі вже яскраво виступив національний антаґонізм між українцями й великорусами. Коли син Юрія Андрій Боголюбський, що замолоду не схотів жити на Україні, ненавидячи її вільнолюбне населення, й переселився на північ, прийшов у 1169 році з своїми великоруськими полками (допомагали йому також і деякі українські князі) і взяв Київ, то він три дні без жалю грабував і руйнував столицю України-Руси і, щоб остаточно її понизити, не залишився сам у Київі князювати, а посадив свого намісника. Він навіть хотів був утворити у своїм Володимирі-Суздальськім окрему митрополію, щоб позбавити Київ його значіння релігійного осередку для цілого православного сходу, але ці заходи не мали успіху. Своїм автократизмом і суворістю Андрій Боголюбський викликав незадоволення серед власної дружини і впав жертвою змови в 1175 році.
Київ переходив знову з рук до рук, і то здебільшого на короткий час. Трохи нагадало кращі часи князювання Святослава II Всеволодовича (1176-1194) з чернігівської династії, але по його смерти знову загострюється боротьба і в 1203 році Київ зазнав нової руїни з рук своїх же. Він перестав з того часу бути столицею Руської Землі. За ним залишилося значіння релігійного центру, бо тут жив митрополит, та ще значіння традиційного осередку руської культури. Сама Руська Земля вже розпалася на окремі землі-князівства, і в ній намічалися нові політичні центри.
Процес виділення окремих земель із одної спільної Руської Держави починається зовсім вже виразно в кінці XI віку. Першою відокремилася Галичина. Її захопили три молоді князі-ізгої Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі. Їх дід, Володимир Ярославич, помер раніше від свого батька Ярослава Мудрого, і їх батько Ростислав Ярослав, зробився ізгоєм і утік до Тьмуторокані шукати щастя-долі. Тут його, мабуть з намови Ростиславового дядька, великого князя Ізяслава, отруїли греки. Молоді Ростиславичі, залишившись сиротами, сами здобули собі уділи в Галичині і твердо там засіли. Рюрик, що захопив був Перемишль, скоро помер, а Василька спіткала лиха доля — його, як уже згадано, осліплено з наказу князя Давида Ігоревича. Одначе він вдержався у своїй Теребовлі, а Володарь у Перемишлі. Їм удалося обернути Галичину в свій уділ, оборонитися від сусідньої Польщі й Угорщини. Вони почали колонізацію Пониззя, осаджуючи там на порожніх просторах не тільки українських поселенців, але й замирених печенігів, торків та берендіїв, які мусіли берегти границю від половців. Володарь заснував династію, яка панувала в Галичині аж до самого кінця XII століття. Столицею князівства син Володаря, князь Володимирко, зробив місто Галич над Дністром. Галичина, яка лежала на західній окраїні руських земель, куди майже не досягали половецькі наскоки, дуже скоро зробилася людною й багатою країною, з розвинутим господарством і торговлею.
Слідом за Галичиною відокремилися в осібну область-князівство земля Сіверянська або Чернігівщина. Вона вже жила якийсь час самостійним життям за князя Мстислава Тьмутороканського (1024-1036) а потім за Святослава Ярославовича зробилася остаточно окремим князівством. Це була дуже обширна земля, яка обхоплювала цілий басейн Десни і Сейма, верхівя Сули і Псла і басейн верхньої Оки. Поруч з Черніговом другим осередком Сіверщини був Новгород-Сіверський. Потомство Святослава виросло в широкий князівський рід, члени якого доволі пильно додержувалися порядку старшинства: старший в роді сидів у Чернігові й був головою цілої землі; другий по нім сидів у Новгород-Сіверську, а далі йшли столи Курський, Стародубський, Трубчевський, Рильський, Путивльський і т. д. Князі Чернігівські, звані загально «Ольговичі» (від Олега Святославича), втручались постійно в справи інших земель, захоплювали чужі уділи і деякий час сиділи в самім Київі. Активні й непосидячі Чернігівські князі виявляють взагалі велику експанзію, і не раз їм удасться панувати у Київі, Переяславі, Володимирі Волинськім, навіть в Галичині. В той час як південна Чернігівщина дуже терпіла від половецьких наїздів, і в половині XII віку була настільки спустошена, що цілі округи зовсім обезлюдніли, північна, лісова Чернігівщина була захищена самою природою, і тут, на північ від Десни і Сейма, куди майже не заглядали половці, край був добре залюднений; тут велося сільське господарство, тут лежали великі княжі і боярські маєтки. Самий Чернігів уже в першій половині XII стол. робиться визначним культурним центром — другим після Київа.
Величаві архітектурні памятки — з Спасо-Преображенським Собором на чолі, цією найстаршою памяткою українського будівництва, яка збереглася, та знахожувані при розкопках зразки ювілірного мистецтва, свідчать, що Чернігів переймав і модифікував у себе впливи візантійського (почасти в його закавказькому варіянті) і західньо-європейського (романського) мистецтва.
Сливе одночасно з Чернігівщиною почала відокремлюватися й етноґрафічно споріднена з нею Переяславщина. Переяслав був важливим центром Руської Землі вже в X віці. При поділі Руської Держави по смерти Ярослава Мудрого Переяслав стояв на третьому місці після Київа й Чернігова й дістався Всеволоду Ярославовичу. З того часу помітно бажання переяславців бути самостійним князівством, незалежним як від Київа, так і Чернігова. Одначе, це їм не зразу вдалося. Правда, в Переяславі довший час трималися нащадки Всеволода Ярославича, але коли почалася в половині XII ст. боротьба серед самих Мономаховичів, між Ізяславом II і Юрієм Довгоруким, то переяславці взяли сторону Юрія, і в Переяславі запанували Юрієвичі; князі з далекої Суздалі, вони були більш бажані, ніж князі з близького Київа або Чернігова. Головним завданням переяславських князів була оборона краю від половців. Переяславщина з усіх руських земель найбільш терпіла від половецького сусідства. Переяславська земля займала північно-західній кут пізнішої Полтавщини й південну окраїну Чернігівщини. Границя її йшла від Чернігівської землі по лівому допливу Десни Остру, далі вздовж Десни майже під самий Київ і потім спускалася Дніпром до устя Сули. Переяславська земля мала форму трьохкутника; східня лінія цього трьохкутника то подавалася далі на південний схід, то подавалася назад, в залежності від того, які відносини панували в степу: при кінці X віку під страшним натиском печенігів населення Переяславщини мусіло уступити аж під самий Переяслав, за лінію укріплених пунктів, побудованих над річкою Трубежем. Здавалося, що вся область на схід уже втрачена для української колонізації. Але в 1034 р. силу печенігів було зломано, границі Переяславщини посуваються, знову в глиб теперішньої Полтавщини, і на початку XII віка доходять до лінії Сули: Ромен, Лубні, Горошин, Жовнин стають пограничними укріпленими пунктами. Але половецький натиск примушує зосередити всі сили князівства для оборони. Половці страшенно нищать землю і самий Переяслав тримають у постійній блокаді. Побіди Володимира Мономаха припиняють на деякий час агресивність половців, і гряниця української колонізації посувається аж до Ворскли; майже вся теперішня Полтавщина опиняється в гряницях Переяславського князівства. Для колонізації погряничних округ переяславські князі висилали звичайно замирених або полонених кочовиків: печенігів, торків, берендіїв, Чорних Клобуків. Це внесло в населення цієї области значну домішку туркської крови, що й досі помітно в типі населення північно-західньої Полтавщини. Для оборони будовано цілу систему укріплених пунктів і залів, сліди яких зберігаються до цього часу. Столиця князівства — Переяслав — вже з кінця X віку став важливим культурним центром. Переяславські єпіскопи навіть носили деякий час титул митрополитів (до кінця XI в.). Місто було обнесено вкінці XI в. камяними мурами з кількома брамами, оздоблене прекрасними храмами і публічними будинками, серед яких були й муровані громадські лазні на грецький зразок. Є певні підстави думати, що в Переяславі велося й своє власне літописання. Як зауважує Грушевський, постійна боротьба з степовиками дуже сприяла витворенню лицарського бойового духу й лицарської поезії, відгомони якої збереглися в цілому ряді легенд про переяславських героїв, переказаних в літопису.
Земля Волинська, багата й добре захищена своїми лісами, а на півночі ще й болотами, де можна було знаходити в пригоді захист, довго перебувала в безпосередній залежності від Київських князів, які розпоряджали нею, як своїм уділом. Вона переходила з рук до рук від одного представника тої княжої лінії, яка тримала в своїх руках Київ, до другого, аж поки 1146 р. остаточно запанував над нею Ізяслав II Мстиславич, і вона вже залишилася за його нащадками, які зробилися Волинською династією. Цей момент уважає Грушевський за початок відокремлення Волині. Сини Ізяслава поділили між собою Волинь на два окремих князівства: Мстислав дістав західню Волинь з Володимиром як столицею, Ярослав дістав східню Волинь з Луцьком. Мстислав прилучив до Володимира Берестейську область, Ярослав забрав Погорину (область понад річкою Горинею). Волинь почала дробитися на дрібні уділи між синами Мстислава й Ярослава, але рід Ярослава вже в першій чверті ХІІІ ст. вимер, і Луцьке князівство опинилося в руках талановитого Романа Мстиславича, який успів уже звязати своє князівство з Галичиною. Син Романа, Данило, створив одну сильну Галицько-Волинську державу. Столицею Волині було місто Володимир, добре укріплене й людне; в ньому було багато чужоземних купців, особливо Німців. Володимир мав свою єпіскопську катедру, початок якої йде від часів Володимира Великого. Окрасою міста був великий собор Успенія Богородиці, збудований Мстиславом Ізяславичем. Коли угорський король Андрій прибув з військом під Володимир в 1232 р. то, здивований красою й багаством міста, сказав, що такого города він не бачив і в німецьких краях.
Одночасно з Волинню відокремилась і Турово-Пинська земля, область колишніх Дреговичів, Полісся. Це був дуже обширний край, який займав басейн Припяти й обіймав значні частини пізніших Мінщини, Гроднещини, Волині. Він був бідний природою — самі ліси й болота, але добре захищений, що в давні часи дуже цінилося.. Головне місто було Туров, яке мало єпіскопа вже в початку XII ст. Крім того були міста Пинськ, Степань, Дубровиця, Чарторійськ, Слуцьк і Копиль. Довший час Турово-Пинська земля була наче придатком до київського стола, аж поки не опинилася в руках правнука Ізяслава І Ярославича — князя Юрія. Туровці дуже піддержували цього князя (можливо, ними самими й закликаного) і помогли йому укріпити самостійне значіння князівства. Але вже за його синів Турово-Пинська земля почала дробитися і цим ослаблювалося її політичне значіння. В кінці XII в. починає даватися в знаки небезпечне сусідство, спочатку з Литвою, а потім з сильним Галицько-Волинським князівством.
Історія окремих земель, на які розпалася Київська Держава, дуже докладно розроблена в многографіях українських учених з школи проф. В. Антоновича. Кожній землі присвячено одну, а то й дві спеціяльні монографії, всі відомості, які подає нам археолоґія, старі літописи, записки чужинців та інші памятки, зібрані тут в системі, і ми маємо змогу простежити долю кожної окремої землі, взаємні відносини земель між собою, а разом із тим можемо уявити собі загальний розвиток на цілій Руси-Україні. Так само розроблена в окремих моноґрафіях українських учених й історія білоруських земель, які входили в склад Київської Держави.
Мені вже доводилось згадувати в попередніх розділах про те, що на початку XI ст. руська колонізація на південно-східньому степовому просторі простягалась аж до Азовського моря й досягала Таманського півострова по той бік моря, де була знаменита Тьмуторокань. В самих звістках про Тьмуторокань багато неясного, а через те і в поглядах учених щодо цієї землі існують значні ріжниці. Навіть не однаково означають, де саме Тьмуторокань була. Більшість учених вважає, що Тьмуторокань виникла на місці давньої грецької колонії Фанагорії на півострові Тамані, що за хазарських часів вона звісна під іменем «Таматарха», що тут серед ріжного мішаного населення існувала русько-славянська колонізація ще перед тим, як Тьмуторокань війшла в систему Київської Держави по упадку хазарського царства. В XI в. Тьмуторокань стоїть в живих зв'язках з Київом і з Черніговом, тут існує монастир, який являється наче філією Печерського монастиря у Київі. В другій половині XI ст. Тьмуторокань стає пристанищем князів-ізгоїв. Одначе деякі вчені заперечують, що Тьмуторокань була на Тамані; А. Спіцин, наприклад, вважає, що Тьмуторокань була десь коло гірла Дону, як київський порт на Азовськім морі. В недавні часи появилося ще кілька нових здогадів про місце цієї загадкової українсько-руської колонії: російський дослідник І. Козловський доводить, що Тьмуторокань лежала на острові (якого вже нема) десь коло Таманського півострова. Він підкреслює значіння Тьмуторокані, як «передового боєвого поста руської колонізації, подібного до Запорозької Січи». Український дослідник В. Новицький (у своїй праці про «Давнє Лукоморря» каже, що під Тьмутороканню треба розуміти «Руський Острів» — Косу Джарилгач, що являється продовження Тендера на південь од Дніпрового Лиману. Та де б ми не уміщували Тьмуторокань, вона відогравала не аби-яку ролю в нашій історії XI віку і справді була опорою руської колонізації понад Азовським морем та посередницею в передачі на Русь культурних впливів із Закавказзя і еллінізованої Малої Азії. Одначе розцвіт Тьмуторокані був недовгий. Вже поява на наших степах печенігів була для неї грізним memento. В половині XI в. появляються торки, за ними половці, і за короткий порівнюючи час вікові колонізаційні зусилля були страчені. З кінця XI в. замовкають всякі чутки про Тьмуторокань; в другій половині XII в. вони виринають знову в доволі неясній формі, так що можна догадуватись, що в той час Тьмуторокань перебувала вже в сфері політичного впливу Візантії. Грушевський думає, що в другій половині XII віку вона вже була втрачена для Руси.
Так само були втрачені сколонізовані простори на ближчім півдні, в межах сучасної Полтавщини. Як тільки що згадувалося, гряниця руських осель в половині XII в. досягала була лінії Ворскли (сама Полтава під іменем Лтави вже існувала в ті часи). Але дуже скоро під половецьким натиском, ця гряниця все далі й далі відступає назад, під самий Переяслав, і коли в 1187 р. три сіверські князі вибралися в свій знаменитий, оспіваний в «Слові о полку Ігоря» поход, то досить було їм переступити лінію Сейма, щоб опинитися вже «в незнайомім половецькім степу». А деж поділася руська людність сьгоднішніх Полтавщини, Харьківщини й Курщини?
Я вже казав, що ця людність помалу одходила на північ, в більш захищену лісову область сьогоднішньої Чернігівщини й Волині. Певна частина висиленців одначе не зупинилася і тут, а мандрувала далі на північ, переходила густі брянські ліси й землю вятичів і осідала на далекій півночі, між верхньою Волгою й Окою, куди вже раніш направився густий колонізаційний поток з землі новгородців і вятичів. Колоністи розселялися серед місцевого фінського населення, доволі рідкого, й асимілювали його з собою. Так, з мішанини славянських колоністів з фінами, сформувалася під владою князів Рюрикового дому народність великоруська.
Тут ми підходимо до питання, яке довгий час було предметом завзятого спору між ученими російськими й українськими і яке тільки недавно було остаточно вирішене спільними силами археолоґії, історії й філолоґії. Це був спір про сформування української й великоруської народностей. Спір цей виник ще в половині XIX століття, коли російський історик Погодін виступив з теорією, ніби в Київі і взагалі на середній Наддніпрянщині до половини XIII ст. жили великоруси, котрі, мовляв, після татарської руїни 1240 року вимандрували на північ, де й сьогодні знаходиться осередок великоруського племени. Натомість на порожні місця на півдні прийшли вже в XIV ст. нові переселенці з Волині й Галичинни, які й явилися предками сьогоднішніх українців. Погодін спирався головно на припущення, ніби в памятках старого київського письменства нема ознак сучасної української мови; далі він вказував на те, що билини, героями яких являються київські князі й багатирі, збереглися тільки у великорусів на півночі, а на Україні їх немає; нарешті вказував на факт існування цілого ряду ґеоґрафічних назв, які повторюють такі самі назви, які здавна вже відомі на руськім півдні.
Погодіну зараз же відповів український учений Максимович, довівши, що після Батиєвого погрому зовсім не було такого обезлюднення України, коли б ціла людність звідти вимандрувала, а на її місце прийшли б якісь нові переселенці. В поміч Максимовичу прийшов українець-славіст Котляревський, котрий вказав на те, що останки билинного епосу збереглися і в українців, та що дані мови не дають ніяких підстав уважати київські памятки XI-XII віків за великоруські. Знов же таки Погодіна піддержав філолоґічними арґументами Ламанський.
Одначе в ті часи — на початку 60-ох років — обидві сторони розпоряджали занадто бідним науковим матеріялом, особливо на полі філолоґії, й тому питання не могло бути розвязане остаточно.
В нову фазу вступило питання, коли в 1882 р. Соболевський (тоді професор київського, пізніше петроградського університету) виступив у Київі з рефератом «На якій мові говорили в Київі в XIV-XV вв.» і в цьому рефераті поновив теорію Погодіна, арґументуючи головно філологічними міркуваннями. Цілий ряд київських учених, таких як Анотонович, Дашкевич, Житецький, Науменко, Голобовський, Лучицький, Голубєв — виступили з контр-рефератами. Найкращою відповіддю була монографія Антоновича «Київ, його доля й значіння від 14 до 16 століття». Тут Антонович з повною очевидністю довів поперше, що про ніяку пустиню на місці Київа по Батиєвім погромі не може бути мови: досить згадати свідоцтво домініканського монаха Плано Карпіні, який переїздив Київ у 1246 р., отже, 6 літ по погромі, і застав тут хоч зменшену й зубожілу, але таки місцеву людність, застав навіть чужоземних купців. Далі цілим рядом науково доведених фактів Антонович сконстатував, що ніякої масової еміґрації місцевої людности не було, що тільки в першім переполоху по татарськім приході ця людність поховалась по більш безпечних схованках, по лісах, звідки знов верталася на старі місця, як минула гроза.
Проти Соболевського виступив із Філолоґічними арґументами й Ягіч. Та Соболевський не здався й обстоював свою теорію, проти якої виступили ще Потебня, Мочульський, Колесса, Кримський, Владимирський-Буданов. В користь теорії Соболевського висловився був, хоч і не цілком рішуче Ключевський. Якийсь час стояв за Соболевського й Шахматов, пробуючи відстояти великоруський характер принаймні лівобережного племени сіверян. Але скоро Шахматов з усією рішучістю перейшов на бік противників Соболевського, і поле бою залишилося за ним. Тепер, як каже Грушевський, гіпотезу про неприналежність сіверян до української групи племен можна вважати відданою до архіву. Наука поставила над нею хрест, і всякі сумніви щодо української приналежности сіверян являються лиш запізненим відгомоном суперечки, скінченої й похованої.
В своїй передсмертній праці «Очерки древнЂйшаго періода исторіи русскаго языка» Шахматов признав, що розпад східно-славянських племен та їх мови припадає ще на VII і VIII віки. А в IX в. напевно вже стався, як завершення попереднього процесу, розпад єдиного руського племени на три групи: південну, північну й західню. Цитуючи ці слова великого російського вченого, професор Кримський додав від себе, що ріжниці трьох язикових ґруп в IX ст. були практично ще дуже невеликі. Про яке небудь обопільне нерозуміння між ними в X віці не може бути й мови. Коли рівночасно тодішню проповідь Кирила й Методія, апостолів із південно-славянської землі, прекрасно розуміли в Чехії, то вже ж варяжські ватажки, які запанували в IX віці над славянами східньої ґрупи, повинні були чути від Новгорода аж до Чорного моря мову, яка здавалась їм скрізь однаковою.
Та разом із тим той же Кримський дуже виразно підкреслює, що мова наших предків в XI столітті вже прибрала була ті окремі риси, які відріжняли її серед інших східньо-славянських мов. Він каже, що «усією сукупністю своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східнього славянства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Руси (Галичина) XI віку — це цілком релєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей».
Але коли не можна говорити про раптове й поголовне виселення української людности на північ, в межиріччя Волги й Оки, то безперечно ми маємо перед собою факт повільного, починаючи з половини XII віку, а то й раніш, еміґраційного руху цієї людности в двох напрямках: на захід в область Підкарпаття, і на північ. Цей рух був викликаний небезпекою й неспокоєм життя перед половецькими нападами. Але питання, наскільки, в якій мірі цей південний, говорячи сьогоднішнім язиком — український елємент став рішаючим інґредіентом при формуванні в XII в. великоруської народности? Раніше історики надавали власне цьому українському елєментові рішаючу роль, хоч не одкидали зовсім колонізації басейнів Оки й верхньої Волги також переселенцями з Новгороду, з землі Кривичів і, певна річ, самих Вятичів. В новіші часи відомий російський учений Спіцин, оперуючи головно даними археолоґії, рішуче заперечує масову колонізацію півночі виселенцями з Наддніпрянської Руси. Передовсім він зменшує серйозність характеру половецької погрози й підкреслює, що борячись з половецькими наїздами, південна Русь не тратила голови й надії: вона дивилась на поганих усе зверху вниз і за кожний напад готовила свій реванш. Далі він уважає саму можливість масового переходу наддніпрянської людности на далеку північ за цілком виключену. «Од благодатного чорнозему, каже він, до глини й піску, од степу — до лісу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до ізби, од великих сел — до «починків» (окремі селища), од легкої роботи — до тяжкої праці — ледве чи хто піде добровільно».
Коли раніше підкреслювано, що на півночі з половини XII в. зустрічаємо цілий ряд південних назв: Переяслав, Стародуб, Перемишль, Вишгород, Звенигород, Галич, Юрієв, Трубеж, Либедь, Почайну, Владимир і т. д., то це Спіцин пояснює тим, що це назви княжі, урядові, а не народні. Князі сами були з півдня, вони й давали назви. Ці назви — виключно назви міст (а їх будували якраз князі), а не сел.
Щодо билин, то цей арґумент не має для Спіцина жадної ваги: в X-XII вв. билини співали однаково на півдні і на півночі, але на півночі билини знайшли для себе сприятливий ґрунт — довгі зимові вечори, а південна людність скоро їх розгубила під вражінням нових подій, нових героїв.
Отже, приходиться зупинитись на думці, що основна маса славянських переселенців, яка осіла в басейні верхньої Волги, ішла з Новгороду, з области Кривичів і Вятичів. Була певна домішка й південно-руського, українського елєменту.
За те на місцях був уже готовий тубільний елємент, що увійшов як інґредіент до великоруської народности. «Треба признати, каже Ключевський, деяку участь фінського племени у сформуванні антрополоґічного типу великоруса. Наша великоруська фізіономія продовжує він, не зовсім точно передає загально-славянські риси. Інші славяне, добачаючи в ній ці риси, одначе зауважують і деяку сторонню домішку, а саме: скулистість великоруса, перевагу темного цвіту обличчя й волосся, а особливо великоруський ніс, що лежить на широкій основі; все це треба поставити на карб фінського впливу». Ключевський підкреслює також зміну мови під фінським впливом.
Проф. Платонов також підкреслює міґрацію великорусів з фінами, яка вплинула на зміну мови, фізіолоґічного типу й духового та морального типу переселенців. За останні часи російські вчені (Пресняков, Любавський) взялися за дослідження процесу славянської колонізації заселених фінами земель і висвітлили зовсім ясну картину цієї колонізації й її характер. Дехто з самих російських дослідників (М. Покровський, С. Піонтковський) зовсім не вважає цю колонізацію за мирний процес; навпаки, вони бачуть в ній завоювання й поневолення тубільної фінської людности, яка вже знала хліборобство і своєю культурою мало чим нижче стояла від великоруських колоністів. Як каже Покровський, «Великорусь побудована на кістках інородців, і в жилах теперішніх великорусів тече принаймні 80% фінської крови». Він називає Московську державу, що обєднала й сконсолідувала великоруську народність, такою ж самою «тюрмою народів» якою була пізніше імперія Романових.
Але не тільки асиміляція з фінами відогравала свою ролю при формуванні великоруської народности: не менший був вплив і ґеоґрафічних та кліматичних умов на переселенців, коли вони розселювалися серед суворої обставини північної природи. Довелося затрачувати передовсім багато зусиль, щоб осушити болота та викорчувати ліс, щоб здобути трохи ґрунту, годящого для оранки; та й то ґрунт був малородючий і давав скудний урожай. Не завжди хлібороб міг і дочекатись сього врожаю, бо холодні ночі, т. зв. заморозки іноді ще серед літа нищили хліб на корню. Взагалі сувора північна природа вимагала від людини великого накладу праці й напруження.
Переселенці розташовувалися невеличкими селами серед рідкого і вбогого фінського населення. Великих осередків тут не було. Умови життя були примітивні. Переселенці мусили відразу переходити від торговельного побуту до чисто хліборобського, від міського до сільського. Тут була повна перевага лісових промислів: лови, гутництво, ликодерство, бортництво й т. д.
Приходячи на нові землі, переселенці заставали вже тут княжу владу, яка мала повну перевагу над принципом вічовим. Ця влада носила вотчинний, патріярхальний характер. Князі були оточені земельним боярством. Переселенці відразу опинялись під владою твердою й суворою, яка на кожнім кроці безапеляційно давала себе чути.
Все це потроху накладало свою печать на характер великоруської народности. В ній почала вироблятися перевага громадського принципу над особистим, індивідуальним. Вироблялось почуття солідарности й громадської дисципліни, уміння жертвувати собою, своїми особистими інтересами в імя загального добра. В боротьбі з суворою природою, в невпинній праці, серед тяжких умовин життя виховувались витривалість, обережність, невпинність у переслідуванні поставленої собі мети, упертість в добрім значінні слова, виносливість; взагалі сформувалась сильна, здорова, талановита, енергійна народність, яка у високій мірі розвинула в собі державницький інстинкт і імперіялістичні стремління. В той час як ні південна, українська Русь, ані Русь західна, Біла, не зуміли вдержати своєї власної державности і вже в XIV ст. опинились під чужим пануванням, великоруське племя, підпавши в половині 13 в. під татарське ярмо роздробленим на цілий ряд окремих князівств, зуміло протягом двох століть обєднатись, скинути чуже ярмо і вже при кінці XIV в. уявляло собою могутню, сконсолідовану Московську державу.
Хоча виразні риси окремого етноґрафічного типу, окремого побуту й своїх окремих політичних понять на північній Руси вже зовсім ясно виступають в другій половині XII в., хоча між Київом та північним осередком — Суздаллю наростає все гостріший антаґонізм, що виявився так болюче для Київа в його погромі 1169 р. військами суздальського князя Андрія Боголюбського, одначе і південна, і північна Русь усе ще належали до одної спільної державної системи, мали тих самих князів, того самого голову церкви — Київського митрополита, в значній мірі жили спільним культурно-духовим життям. Розуміється, ця спільність відноситься до верхніх більш освічених верств, головно до духовенства. Повне відокремлення й розрив приніс з собою аж татарський погром 1237-40 років, після якого Русь південна й Русь північна пішли кожна своєю окремою історичною дорогою. Ріжниця політичного й суспільного устрою та культурного стану побільшувалася чим далі, то все глибше, аж поки не витворилися з обох народів два зовсім відмінні культурно-історичні типи.
Література до розділу 5
М. Гушевський, Історія України-Руси, т. II, Львів, 1905.
М. Костомаров, Історія України в життєписях визначніших її діячів, Львів, 1918.
М. Костомаровъ, Собраніє сочиненій, кн. І, Петербургъ, 1903 (розправи: Мысли о федеративномъ началЂ въ древней Руси, Д†русскія народности. Черты народной южнорусской исторіи).
М. Костомаров, Дві руські народності. Ляйпціг, 1922.
Д. Іловайський, Княжий період України-Руси, «Руська Бібліотека», т. 3-4, Тернопіль, 1886. Про половців та інш. кочовників і досі не перестаріла праця:
П. Голубовскій, ПеченЂги, Торки и Половцы до нашєствія татаръ, Київ, 1884.
Монографії до історії окремих земель України-Руси
М. Грушевський, Очеркъ исторіи Кіевской Земли, Київ, 1891;
Ол. Андріяшев, Нарис історії колонізації Київської Руси до кінця XV в., Збірник «Київ та його околиці», Київ, 1926;
П. Голубовскій, Исторія СЂверской Земли до половины XIV столЂтія, Київ, 1882;
Д. Багалій, Исторія СЂверской Земли до половины XIV столЂтія, Київ, 1882;
М. Грушевський, Чернигів і Сіверщина в українській історії. Збірник «Чернигів і північне Лівобережжя» Київ, 1928;
П. Смолічев, Чернигів та його околиці за часів великокнязівських, там-же;
Ол. Андріяшев, Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI віку. «Записки Історично-Філолоґічного Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;
В. Новицький, Давнє Лукоморря, там-же, т. XXIV, Київ, 1929 (про поморську Русь і Тьмуторокань);
П. Ивановъ, Историческія судьбы Волынской Земли до конца XIV в., Одеса, 1895;
А. Андріяшев, Очерки исторії Волынской Земли до конца XIV вЂка, Київ, 1887;
В. Ляскоронскій, Исторія Переяславской земли съ древнійшихь временъ до половины XIII ст. Київ, 1903;
Н. Молчановскій, Очерки извЂстій о Подольской землЂ до 1434 года, Київ, 1885;
А. Грушевскій, Очерки исторіи Туровскаго княжества, Київ, 1902 (Література про Галичину буде подана в дальших розділах).
Огляд полеміки про ніби то великоруське населення Наддніпрянщини у Грушевського в І томі «Історії України-Руси». Також
А. Кримський, Филологія и Погодинская гипотеза, «Кіевская Старина», 1898, кн. VI, VII, IX; 1899, кн. І, II. Про формування великоруської народности:
В. Ключевскій, Курсъ русской исторіи, т. І, Петербургъ, 1904 (і пізніші видання);
М. Любавскій, Образованіе основной государственной территоріи великорусской народности, Ленинградъ 1929.
А. ПрЂсняковъ, Образованіе великорусскаго государства, Петроградъ 1918.
Том 1, розділ 6
Політичний і суспільний устрій Руси-України за часів Київської держави. Економічні відносини. Просвіта й мистецтво
Як би ми не опреділювали саму форму державного устрою старої Руси-України, але треба признати за Грушевським, що сама політична орґанізація її полягала на співучасти двох чинників: князя й віча. Князі всі належали до одного «Рюрикового» роду; місцеві племінні династії зникли на Україні дуже рано. Та хоч князі й дивились на всю Руську Землю, як на власність свого роду, але вони мусили дуже рахуватись з думкою громади, представлюваної вічем. Безперечно, віче, як орґан суверенної громади було елєментом давнім, старшим від княжої влади, але в період орґанізації варягами руської держави, в період обєднання в цій державі руських племен за допомогою «примучування», себто оружної сили, княжа влада взяла гору. Київська держава за перших князів була досить міцно зцентралізована (за Володимира Великого й Ярослава), і віче зостається зовсім в тіні, граючи ролю хіба що в місцевім житті, як орґан місцевої самоуправи. Але з ослабленням київського централізму по смерти Ярослава воно знову виступає на політичну арену. Хоч порядок заміщення княжих «столів», починаючи з великокняжого у Київі, за синів Ярослава Мудрого і до самого кінця XI в. показує, що вони рахувалися з родовим принципом старшинства й справді наче по драбині пересувалися з нижчого щабля на вищий: після батька вступав його старший син, по ньому слідуючий син (а не внук) і т. д., але цей принцип був порушений вже синами Ярослава. Поруч з принципом родового старшинства або «ліствичного восхожденія», як каже літопис, все більше значіння набуває принцип наслідування в простій лінії від батька до сина. І власне цей принцип піддержує земля-громада; прогнання нелюбого князя й вибір нового, правда, служать проявами, так би мовити революційного руху, як ось було в Київі 1068 р., коли кияне скинули Ярославового сина Ізяслава й покликали були князя Всеслава з Полоцької фамілії, або в 1113 р., коли кияне вибрали князя Володимира Мономаха й потім піддержували його династію. Займаючи княжий стіл на заклик вічової громади, князі мусили складати з вічем певну умову, скріпляючи її присягою. Громади ж, вибіраючи князів і умовляючись з ними, не зважали на між-княжі рахунки старшинства: вони мали на увазі певну, любу їм особу, без огляду, чи мала вона «право» на стіл, чи ні. Одначе вибравши князя, громада вже не втручалась в його управління, і він залишався повним господарем у зовнішній та внутрішній політиці. Втручання громади викликалося хіба якими надзвичайними подіями й носило характер, як я вже згадував, акту революційного. Взагалі треба сказати, що на Україні віче не досягло такого значіння, як це сталося на півночі в Новгороді, де, властиво, утворилась з кінця XII в. республіка. Найбільше значінння, наскільки можемо судити з літописних звісток, мало київське віче. Але й воно, як підкреслює Грушевський, виконувало завжди функції надзвичайні: при виборі нового князя, або усуненні несимпатичного громаді старого князя, в часі військових катастроф, в разі настирливої потреби якихсь реформ. Ніяких постійних, спеціяльних функцій віче не мало.
З кінцем XI і протягом XII віку, коли Київська Держава розпалася фактично на ряд окремих князівств-земель, в кожній з них утвердилася якась одна певна династія, хоч і тут часто бували переміни. Родовий принцип старшинства при заміщенні княжих столів найсильніше тримався на Чернігово-Сіверській Землі, хоча й тут він раз-у-раз порушувався. Разом з розпадом Київської Держави на окремі князівства й закріпленням в них окремих княжих династій, тратить своє реальне значіння старшинство київського великого князя; його титул має за собою лиш почесну історичну традицію: «золотий стіл київський», цей осередок Руської Землі, гніздо князів «рода руського», вабив до себе князів ще й тоді, коли його політичне значіння вже давно стратило реальну вагу.
Біля князя гуртувався особливий круг людей, який так само як і князь стояв понад місцевою людністю, міняючи разом з своїм князем місце осідку. Це була княжа дружина. Дружину проф. Пресняков характеризує як приватно-правний союз, збудований на спільності огнища й хліба у пана з його слугами. Дружина — це «княже огнище». Суспільний й національний склад її був дуже ріжноманітний. У перших князів абсолютно переважав у ній елємент варяжський. Це видко з імен дружинників, які збереглися в літопису. Але поруч варягів зустрічаємо й такі імена як Чудин, Козарин, Володислав Лях, Іван Войтишин (що міг бути ляхом або чехом), Олбир, Елбег — туркські імена. Звичайно, головну масу, особливо з половини XI століття, складали місцеві люде. Старші дружинники, пізніше бояре, були не тільки вояками, але й урядовцями, й політичними дорадниками князя; вони складали його постійну раду, яка згодом на півночі прийняла назву «боярської думи». Це не була якась регламентована установа, а чисто звичаєва. Мономах радив князям «сівши думати з дружиною». Іноді поруч княжих бояр засідали в думі «старці градськії», себто значніші люде з місцевого населення, «видніші міські аристократи», як їх зве Грушевський. Князь мав свій княжий двір, який виконував функції не тільки приватного характеру господарської дворцової управи, але й орґану державного, як це було скрізь в початкових примітивних формах державної орґанізації в середній і західній Европі. Про урядовців княжого двору маємо звістки з XII і XIII століть. На чолі двору стояв дворський або дворецький, який відповідав таким урядам на заході як palatinus, або comes palatii. В ХIIІ ст. згадується печатник (канцлєр) і покладник (спальник). Княже господарство провадили ключники й тіуни, часто люде несвобідні, з рабів. Але вони виконували й судові та адміністраційні функції, як княжі судді й намісники. Всякі доручення екзекутивного характеру для посилок або оповіщень виконували биричі, дітські й отроки. Остання назва взагалі прикладалася до нижчої рядової дружини в протилежність до старших дружинників, до бояр.
Князь обєднував у своїх руках усю владу — війському, адміністраційну й судову і теоретично мав виконувати всі функції головного правителя в суді, якого заступати могли його довірені люде лиш в разі його неприсутности. Володимир Мономах дуже радив князям не покладатися на своїх урядовців, а робити все по змозі самому. Розуміється, з розвитком і поширенням держави це було неможливо, і князь мусів спиратися на поміч призначуваних ним військових начальників, адміністраторів і суддів. Для оборони краю і для походів сил самої дружини не вистарчало, і князь мусів спиратися на народне військо, на «воїв», яких постачала сама земля на свій кошт. На чолі такого народнього ополчення стояв «тисяцький», який помалу з виборного начальника народнього війська зробився призначуваним князем його урядовцем. Тисяцький дуже часто носив титул воєводи і був взагалі начальнинком певної військової округи, а в часі війни командував своєю земською «тисячею» або «полком». Грушеський вважав, що воєнно-адміністраційна орґанізація мала «десяточний» характер, себто «тисяча» ділилася на сотні й десятки, на чолі яких стояли «сотські» і «десятські». Ця орґанізація мала також і характер фінансовий, бо є звістки, що оподаткування велося по сотнях. Тисяцькі або воєводи — це були найвищі урядовці князя, часто його намісники. Поруч них згадується в літопису «посадник», як начальник також з воєнно-адміністраційними функціями. Можна думати, що вони завідували меншими округами, ніж перші, або були начальниками, командантами міст.
Княжа дружина й урядовці князя складали одну невелику верству «людей княжих». Поза невеликою також верствою «людей церковних», про яких скажу трохи далі, вся решта населення, себто її головна маса складала т. зв. земську людність, громаду в тіснім цього слова розумінні. Властиво кажучи, стара Русь не знала станових верств, які тільки ще зароджувались; вона знала лишень суспільні класи. Можна сказати, що головна ріжниця в суспільнім становищі була між людьми вільними й невільниками-рабами; існувала ще посередня ґрупа людей напів вільних. Але в межах вільної маси населення окремі ґрупи не уявляли собою ніяких строго замкнених каст: до боярства мали доступ люде з нижчих верств, а в звичайні дружинники могла попасти кожна вільна людина. Грушевський думає, що не виключена була можливість попасти сюди часом і княжому холопу, невільнику.
Вищий шар земської людности становили земські бояре — великі земельні власники або капіталісти. Ця верства тісно прилягала до княжого боярства. Її представників зустрічаємо під назвою «лучших людей», «больших людей», «нарочитих мужів», «старців градських», або й просто бояр. Взагалі, можна сказати, це була родова аристократія, економічною базою котрої була земельна власність або торговля.
Решта людности розпадається на рядове міщанство й на селянство. Міщане, «прості люде» або «граждане», як їх звали, правно й політично були рівноправні з боярством, брали участь у вічах. Але економічна ріжниця була дуже помітна, і заможніші бояре визискували бідніше міщанство, дрібних торговців та ремісників. Взагалі стара Київська Русь знає дуже розвинену класову боротьбу і випадки дуже бурхливих повстань і розрухів, наприклад в 1068 і 1113 роках.
Селянство носило загальну назву смердів. Це були вільні хлібороби, що жили на своїх власних дворищах. Але поруч селян вільних і володіючих землею історія Київської Руси знає категоріїю хліборобів залежних і безземельних. Це були т. зв. закупи.
Питання про закупів має цілу літературу. Багато давано їм ріжних дефініцій, але більшість дослідників сходиться на тім, що це були люде, які не мали власного господарства й сиділи на чужій землі, яку обробляли за певну частину врожаю, або ж це були взагалі хліборобські наймити, «закупи ролейні». Хоч юридично вільні, вони могли легко стратити свою свободу, якщо попадали у великі борги у тих, у кого позичали засоби продукції — хліборобські знаряддя — або ж засоби поживи.
Зовсім окремо стояли таки дійсно невільні люди «холопи» або «раби». Основним джерелом невільництва була війна, але холопом можна було зробитись, одружившись з невільницею, вступивши на службу до якого пана без особливих застережень, нарешті холопами ставали банкроти, що не могли сплатити своїх боргів. Холопа можна було купити, як якусь річ.
Невільник не був правною особою. Він не мав горожанських прав і не міг бути свідком на суді. За вбивство холопа платили його господарю вартість холопа, як за звичайну матеріяльну шкоду. Християнство вело до поліпшення стану холопів-рабів.
Церква принесла з собою витворення спеціяльної верстви «людей церковних», — не тільки самого духовенства й прислужників біля церкви, але й усіх т. зв. «задушних людей» — холопів, записаних на церкву на помин душі, людей безпритульних, калік, старців, що шукали в церкві опіки й захисту. Це не була якась певна, усталена класа: в число церковних людей попадали люде з ріжних суспільних клас, і приналежність до людей церковних опреділялась часом дуже випадковими причинами.
Приняття христіянства й культурне зближення з Візантією привели до запозичення, рецепції візантійського права. Але ця рецепція позначилася головно в сфері церковного законодавства в т. зв. Церковних Уставах Володимира й Ярослава Мудрого. В сфері відносин світських Русь виробила своє власне право, і ми маємо перші спроби його кодифікації вже в першій половині XI віку. Це знаменита Руська Правда. Цю памятку відкрито в 1738 році, а видав її вперше Шлецер в 1767 р. Пізніше знайдено багато її списків. Існують чотирі редакції Руської Правди: перша, найкоротша, всього в 17 параграфах, звязана з іменем Ярослава Мудрого. Друга редакція, вже ширша, відноситься до часів Ізяслава Ярославича, третя — найширша, бо має коло 135 параграфів і найбільш розповсюджена (знайдено понад 40 списків) належить добі Володимира Мономаха. Нарешті четверта редакція є скороченням другої й третьої. Руська Правда не була офіціяльним кодексом, її зложено приватними людьми, правдоподібно, з церковних кругів, але це не зменшує її значіння для пізнання нашого старого права. Р. Правда уявляє собою головним робом збірку норм права цивільного й карного. Є також і норми характеру процесуального. Вона установлює кари за ріжні порушення права й за злочини. Кари складаються з штрафу: «віра» — на користь князя, яко справцеві суду, і «головництво» — на користь покривдженого, або родичів убитого. Головним джерелом Р. Правди була практика судових рішень. Поруч грошової кари Р. Правда визнає й родову помсту при убивствах. Кар на тіло Р. Правда зовсім на знає, за виїмком кари для холопів за побиття вільної людини. Взагалі холопи, раби не являються ані обєктом, ані субєктом права. Дуже високі кари призначалися за образу чести, що свідчить про високо розвинене почуття чести. В розділах, які стосуються цивільного права, говориться про позику, про купно й продаж, про право власности й про спадщину.
Руська Правда має обширну наукову літературу, в якім українські вчені взяли дуже значну участь. Дослідження її ведеться й досі. Особливо цінні новіші досліди проф. Максимейка.
Основою економічного життя було натуральне господарство з перевагою добуваючого промислу над обробляючим і взагалі способу екстензивного над інтензивним. Отже насамперед звіроловство, риболовство, бжільництво, скотарство і, нарешті, хліборобство. Хліборобська культура вже в X столітті стояла високо. Плуг знають навіть Вятичі. Сіяно пшеницю, жито, ячмінь, овес, лен, горох, мак. Безперечно існувала земельна власність: з ХІ-ХII вв. ми знаємо багато випадків продажу, даровання й конфіскації маєтностей. «Руська Правда» знає високі кари за порушення межі. Походження земельної власности — «заїмка» (окупація) і оброблення вільної порожньої землі. Розроблення ґрунту, запровадження на ньому культури, надавало йому певну вартість, і такий ґрунт робився предметом контракту, продажу і всяких оборотів.
Та найбільшу вартість здобував ґрунт тоді, коли з ним були звязані робочі руки — челядь або закупи. Російські вчені Ключевський і Рожков навіть думають, що саме поняття приватної власности виникло з звязку з невільництвом: «се моя земля, бо мої люде її обробляють».
В звязку з питанням про форми й характер землеволодіння в старій Руси виникло в історичній літературі й питання про існування в ній феодалізму. Російські історики, що досліджували устрій Київської Руси-України, торкались не раз цього питання, але розвязували його негативно. На початку 1900-х років молодий тоді вчений Н. Павлов-Сільванський виступив з теорією, що стара Русь так само пережила добу феодалізму й знала усі форми феодальних відносин, як і інші краї Европи. Але в своїх дослідах Павлов-Сільванський торкався виключно Володимиро-Суздальської Руси. Його праці викликали до себе великий інтерес, одначе всі значніші російські історики з думками Павлова-Сільванського не погодилися. З українських істориків, які торкалися цього питання, Костомаров і Грушевський ставилися скептично до існування у нас феодалізму, вони вважали, що феодалізм на Україні появився вже після татар, за литовських часів. Російські історики-марксисти Н. Рожков і М. Покровський, а з молодших С. Юшков цілком визнають, що Київська Русь знала лиш зародки феодалізму, а що справжні феодальні порядки існували лиш в Галицько-Волинській державі і за часів панування князів литовських. З цим поглядом можна вповні погодитись. В недавні часи відомий дослідник старого українського письменства академик В. Перетц у своїй розвідці про «Слово о полку Ігоря» (1926) рішучо висловився за те, що Київська Русь-Україна ХІ-ХІІІ віків уявляла типову картину феодальних відносин: мовляв, так само, як і на Заході, існувала у нас велика земельна власність, як економічна підвалина, а натуральне господарство, як господарча форма; так само держава розпалася на безліч незалежних і напівзалежних країн, які обєднувалися договірними васальними звязками з певною ієрархією. Одміна була тільки в процесі феодалізації: на Заході найвищу владу захопили королівські урядовці — барони, землевласники, а у нас дрібні князьки, од яких залежали їхні васали — дружинники. Одною ступіню нижче князів стояли бояре, які також мали свою дружину, своїх отроків. Якраз «Слово о полку Ігоря» й уважає Перетц за характеристичну памятку феодальної Руси-України.
Підставою цілого суспільства на старій Україні-Руси було вільне й економічно самостійне селянство, заняте господарським промислом. Одначе творчим, орґанізуючим елєментом був патриціят більших міст, якого значіння спиралось передовсім на капіталі, створенім торговлею. Проф. Ключевський з одного боку, а Олександра Ефіменкова з другого уважають зовнішню торговлю за головний фактор утворення держави на українсько-руській території. І справді, можна цілком припустити, що головні міста Київської Руси, від самого Київа почавши, виросли як осередні пункти, куди сходились тубільні промисловці й заїзжі купці для взаємного обміну продуктами. І далі орґанізуючим елєментом виступає торговельно-промислова аристократія, піддержана в цій ролі зайшлим військово-промисловим елєментом — варягами. Ці варяги втягли славянські племена в ширшу міжнародню торговлю, котру сами здебільшого й орґанізовували. Головна роля варяжських князів з їх дружинами полягала в охороні й правильній орґанізації торговлі.
Зовнішня торговля велася зі Сходом, Візантією й Заходом: Балканом, Польщею, Угорщиною, Чехією та Німеччиною. Торговельними шляхами були насамперед річки: Дніпро лежав на славному шляху «із Варяг в Греки» і служив головною торговельною артерією. Десна з лівого, Припять з правого боку служили дуже важливими внутрішніми шляхами, так само як і інші допливи Дніпра, до котрих Київ займав дуже щасливе — центральне положення. За водний шлях служив і Дністер; човни плавали по ньому, починаючи з Галича. Дністром можна було виплисти в море і потім плисти в гору Дніпром. Крім водних були й проторені шляхи сухопутні. Літопис називає три таких шляхи: Грецький, який провадив з Київа на південь до Криму й Царьгороду; Залозний вів на Донщину й до Азовського моря; Солоний вів до солоних озер в Криму. Були ще й інші шляхи. Київ лежав у їх перехресті. З одної водної системи переходили у другу за допомогою «волок»: човни волочили по суходолу від одної річки до другої, як ось наприклад, плили лівим допливом Дністра Самарою вгору і далі волочили якийсь час по суху до Калміуса, що впадав в Азовське море; або ж в горі Дніпра волочили до Ловаті, що пливе в Ільменське озеро. Річки були за тих часів без порівнання більш многоводні. Тепер на дні малих річок часом знаходять останки таких великих човнів, що тільки дивуватись, як вони по цих річках могли плавати! Предметом експорту з Руси до Візантії була челядь (невільники), віск, мед, скіри, міхи, хліб. Привожено предмети вищого виробу — металеві, шкляні й матерії (особливо шовкові, т. зв. паволоки Візантії), ріжні окраси (золоті мистецькі вироби), вина й взагалі те, що можна назвати люксусом. Зі сходу ішов на Русь такий крам: дорогі матерії (шовкові, атласні), пахощі, приправи до їжі (перець, цинамон), дорогі каміння, золоті й срібні речі: тарілки, ланцюжки, браслети, каблучки, сережки, шпильки, ґудзики, бляшки — все те, що його так багато знаходимо при археологічних знахідках на українській території.
Торговельні зносини з Візантією, як ми бачили, регулювалися окремими договорами при заключенні миру. В цих договорах дуже докладно були обговорені умови торгу руських купців у самім Царьгороді.
Торговля з Заходом, окрім Польщі й Угорщини, як найближчих сусідок України-Руси, провадилася з Чеською Прагою, з Реґенсбурґом на Дунаї, з Віднем, Майнцем та іншими містами. Реґенсбурґ мав у XII ст. у Київі свою власну торговельну контору. З України везли на Захід міхи, хутра, тканини, посуд, візантійські метальові вироби, овочі, хліб, коріння, коней, худобу. На Україну привозили зброю й металеві предмети, ріжні матерії, мистецькі вироби з дерева. Мабуть привозили й інший крам. Значну ролю в торговлі грали німецькі жиди. Взагалі в самім Київі перебувала і численна чужинецька колонія: німці, поляки, греки, жиди, вірмени, і не тільки як купці, але й як майстри, ремісники, члени релігійних місій.
Окрім торговлі зовнішньої була розвинута й торговля внутрішня: з північних областей, підлеглих Київу, привозили міхи і хутра, а туди з України везли хліб та інші предмети поживи. З Коломиї у Галичині привозили на Наддніпрянщину сіль. У половців куповано коней і худобу, а продавано їм хліб.
Торговля мала караванний характер з огляду на небезпеку подорожей. Вона вимагала торговельного кредиту. Цей кредит був недешевий, проценти брали великі, і князі раз-у-раз мусіли їх реґулювати. Володимир Мономах обмежив, наприклад, цей процент до 40% за рік. «Руська Правда» уділяє дуже багато уваги торговельним відносинам, і дехто з дослідників не без певної рації зве її «кодексом торговельного капіталу».
Була на Руси й своя монетна система. Джерелами нашого ознайомлення з нею служать численні нумізматичні знахідки, та ж сама Руська Правда та випадкові згадки в літопису. Завдяки частим торговельним зносинам з чужими краями на Руси ходила перш за все чужа монета. В монетних знахідках вже з VII-IX віків ми зустрічаємо монети арабські, візантійські, норманські. Спочатку як своя власна «валюта», ходили дорогі міхи, причім за одиницю вважалася «куна», правдоподібно помічена, поштемпльована шкірка куниці. Пізніше шкіряну монету витіснила металева, що звалася гривною (певно, від шийної гривни — обруча, що ношено для окраси). Гривна мала в собі 1/3 фунта срібла і виглядала, як злиток продовгастої форми. Часто по старій памяти звано його «гривною кун». Одна гривна мала в собі 20 ногат і 50 різан. Мабуть гривни різалися на дрібні шматочки. З часом срібло дорожчало, і гривни ставали легчі: в XII ст. вони важили всього 1/4 фунта. За Володимира Вел. появляються штамповані монети, золоті і срібні. Золоті важили 6 грамів (1/3 лота); срібні мали 1/5 лота ваги і ходили, як різани. На монетах вибивалася подоба князя і родовий знак (герб) — Тризуб. Збереглися монети Володимира, Ярослава і Святополка.
Торговля зі Сходом була дуже рано, вже в XI віці, перепинена кочовиками, які перерізали її головні артерії, що вели до Каспійського моря і на Кавказ. Ці самі кочовики утруднили зносини й з Візантією. Але всеж таки XI-XII століття можемо уважати за часи найбільшого розвитку всесторонніх торговельних звязків Київської Руси та її економічного розцвіту.
На ґрунті цього економічного розцвіту розвинулась багата матеріяльна й духовна культура, що її блискучим центром був сам Київ. Ми не матимемо вірного образу Київської українсько-руської держави XI-XII віків, якщо не кинемо хоча б короткого погляду на цю культуру.
Тітмар Мерзебурґський, що побував у Київі 1018 році, каже, що в йому було 400 церков, 8 базарів «незчисленна сила мешканців». Адам Бременський говорить про Київ у 1072 році, як про суперника Царьгороду і «окрасу Греції». Коли взяти на увагу лиш ті останки, що заховались до нашого часу, наприклад, чудову св. Софію, будовану Ярославом Мудрим в 1037 році, Михайлівський і Кирилівський монастирі, Печерський храм і Спаса на Берестові та рештки інших розкішних будівель з їх прекрасними мозаїками та фресками, з їх скульптурними оздобами, коли поглянути на памятки різьбарства, малярства, мініатюри, а особливо ювілерства, на славнозвісну київську емаль, — то дифірамби сучасників для столиці Руси не здадуться нам уже так перебільшеними. Памятки архітектури й мистецтва заховались не тільки в Київі: маємо величавий Спасо-Преображенський собор у Чернігові, що повстав майже одночасно з київською Софією (був заложений в 1024 р.), маємо останки, які дають змогу судити про цілість, у Каневі, Овручі, Володимирі, Білогородці, Галичу та інш. пунктах на Україні. Так само і знахідки памяток високо розвиненого художнього мистецтва сеї доби знаходимо на широкім просторі цілої середньої Наддніпрянщини.
В парі зі зростом матеріяльної культури йшло буйне духовне життя і жвавий розвиток письменства. Певна річ, що література Київської Руси мала сильне церковне забарвлення, але поза тим вона старалася дати по змозі відповідь на запитання з історії, ґеоґрафії, космоґрафії, фізіолоґії. Розуміється, по числу памяток на першім місці стоїть література церковна: переклади книг св. Письма й богослужбових; за тим ідуть житія святих (Четі-Минеї й Патерики), твори отців церкви, усе це в перекладах з грецької мови, частиною з болгарської. Далі йде цілий ряд енциклопедичних збірників, серед них славнозвісні «Ізборники», зложені для князя Святослава Ярославича, 1073 і 1076 років; далі збірки афоризмів, т. зв. «Пчела»; історичні хроніки всесвітньої й візантійської історії (Палея, хроніка Іоана Малали, Георгія Амартола, Георгія Сінкела, Костянтина Манасії та інш.); природописні та ґеоґрафічні твори, відомий «Шестоднев» Василія Великого — ціла енциклопедія ґеоґрафічних і природописних відомостей і космоґрафія Козьми Індикоплова, з її відомостями з астрономії та географії, численні старосвітські романи (Александрія, Троянська війна, Девгенієво Діяніє, Індійське царство, Варлаам та Йосаф і цілий ряд інших) візантійського, перського, арабського й індійського походження; нарешті величезна й багата література апокрифів.
Памяток ориґінального руського письменства заховалось до нашого часу 30 творів XI століття і 65 творів з XII століття. Серед них маємо твори високої ідейної й мистецької вартости, як от проповіді митрополіта Іларіона, поучения, посланія й полемічні писання Клима Смолятича й Кирила Туровського, Київський Початковий Літопис і Повість временних літ, нарешті чудова памятка лицарської поезії XII віку, славнозвісне «Слово о полку Ігоря» — про поход сіверських князів на половців 1187 р. Поруч дружинної або воєнної повісти, перехованої в складі Київського Літопису XII в. й перенятої тим самим лицарським духом, що й «Слово», ця поема є найбільшою культурною й літературною цінністю нашого старого золотого віку. Стоючи на перехресті культурних впливів між Заходом і Сходом, Київ умів модифікувати ці впливи на своїм ґрунті. Досить кинути хочаб побіжний погляд на літературу XI-XII віків, щоб спостерегти, що тут не було рабського наслідування візантійських чи яких інших зразків: ориґінальний дух молодого народу на все накладав свою власну печать; перевага інтересів моралі над формою, доґматикою, обрядом, висока гуманність — оце характеристичні прикмети українського письменства на світанку його життя, в часи Київської держави.
«Київ, каже проф. Платонов, був торговельною станцією не тільки між півднем і північчю, себто між варягами й Грецією, але також між Заходом і Сходом, між Европою та Азією. Тут були квартали жидівський, польський, тут мешкали німці, вірмени, греки та інші чужоземці. Тиха хліборобська праця мішалася тут з жвавим і шумним торговельним рухом. Життя відзначалося ріжноманітністю функцій. Торговля, викликаючи знайомство з ріжними народами, сприяла нагромадженню багаств і знання. Багацько умов витворювалося тут для культурного розвитку, і цей розвиток починався й зацвітав буйним цвітом. Просвіта, принесена християнством, знайшла собі захист в руських монастирях і здобула собі багато прихильників. Ми знаємо, що християнська мораль успішно боролася з грубими поглядами поганської старовини. Ми бачимо князів, які читають і збірають книги, князів, які замовляють переклади творів церковної літератури на руську мову; ми бачимо поширення грамотности, бачимо школи при церквах і єпіскопських дворах. Ми милуємося фресками, які писані з грецьких зразків руськими художниками, читаємо твори богословськи освічених руських людей».
Київ, столиця Руської Землі, був головним і найдавнішим культурним центром на цілу східню Европу. Його впливи простягались на Новгород, Полоцк, Суздаль, Володимир на Клязмі, Ростов, а пізніше на Москву. Церкви й палати по цих містах будовано й прикрашувано на київський зразок. Письменники наслідували тут київські літературні твори, запозичали з України теми, сюжети й форми для власних творів. Впливи українського мистецтва київської доби досягали Польщі, Чехів й іще далі на захід. Твори українських мистців були добре відомі німцям і французам. Коли київський князь Ізяслав Ярославич, скинутий братами з свого великокняжого столу, утік до Німеччини й явився в Майнці до цісаря Генриха IV, то всіх здивували багаство й розкіш його одежі, зброї й тих скарбів, що він привіз із собою: Німеччина нічого подібного не бачила у себе.
Взагалі, що стосується культурного рівня, Київська Русь-Україна стояла не нижче інших молодих держав на Заході й своїх найближчих славянських сусідів. Дослідники, наприклад, початкових зносин Руси з Польщею таки просто визнають культурну перевагу Руси.
Література до розділу 6
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, Львів. 1905, розділ III і IV.
Д. Багалій, Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, т. І, Харьків, 1928.
В. СергЂевичъ, Древности русскаго права, т. І і II (було кілька видань).
А. ПрЂсняковъ, Княжое право въ древней Руси, Петербургъ, 1909.
В. Новицький, Снеми руської землі Х-ХІІ віків, «Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права, т. ІІІ, Київ», 1927. Про «Руську правду» з старшої літератури:
П. Мpoчекъ-Дроздовскій, ИзслЂдованія о Русской ПравдЂ. І-ІІІ, Москва, 1881-92;
В. СергЂевичъ, Русская Правда, Петербургъ (війшло в «Лекціи и изслЂдованія по исторіи русскаго права»);
Н. Рожновъ, Очерки юридическаго быта по русской ПравдЂ, «Журналъ Министерства Народнаго Просвещения», 1897, XI і XII;
В. Ключевскій, Курсъ Руской исторіи т. І, розділ XIII-XIV.
З новішої літератури:
М. Максимейко, Опытъ практическаго изслЂдованія Р. Правды, Харьків, 1914: його ж, Систем Руської Правди в її поширеній редакції, «Праці Комісії історії укр. права», т. II, Київ, 1926; його ж, Інтерполяції в тексті поширеної Руської Правди, там же, т. VI, Київ, 1929.
В. Чернов, До питання про аналізу текста Руської Правди, «Записки Істор. Філол. Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928.
М. Максимейко, Закупи Р. Правди, «Наук. Записки, наук, дослід, катедри іст. укр. культури», 10, VI, Харьків, 1927; його ж, Про смердів Р. Правди, «Праці Комісії істор. укр. права», т. III, Київ, 1927.
С. Шелухин, До вивчення Р. Правди, Прага, 1930.
Видання Р. Правди:
К. Левицький, Правда Руська, памятник законодатний права руського з XI віку, Львів, 1895 і
Р. Лащенко, Памятка українського права, І, Руська Правда, Прага, 1927.
Питання про феодалізм в Київській Руси:
Н. Павлов - Сильванскій, Феодализмъ въ древней Руси, изданіе 2-е, Москва, 1923;
Н. Рожковъ, Руская исторія въ сравнительно-историческомъ освЂщеніи, т. XI;
Н. Рубінштейн, До історії соціальних відносин Київської Руси XI і XII в., «Наукові записки наук. дослід. катедри історії укр. культури», т. IV, Харьків, 1927;
С. Юшков, Феодальныя отношенія въ Кіевской Руси, «Ученыя Записки Саратовскаго Государственнаго Университета», т. ІІІ-IV, Саратов, 1924.
Огляд питання у Д. Багалія, Нарис укр. історії, т. І, розділ VIII.
Про торговлю Київської Руси з Заходом досі ще не перестаріла праця:
В. Васильевскій, Торговля Кіева съ Регенсбургомъ, «Журналъ Министерства Народного ПросвЂщенія», 1898, VII.
Любомировъ, Торговыя связи древней Руси съ Востокомъ въ VIII-IX вЂкахъ, Саратовъ, 1923.
Гр. Величко, Політичні й торговельні взаємини Руси і Візантії в X і XI ст. «Записки наукового тов. ім. Шевченка», т. VI, Львів, 1894.
A. Szelągowski, Najstarsze drogi z Polski na wschód w okresie bizantyńsko-arabskim, Kraków, 1909.
Матеріяльна культура й мистецтво, загальні огляди:
Д. Антонович, Скорочений курс історії українського мистецтва, Прага, 1923, (літоґраф.)
М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, т. І, Львів, 1922.
Ф. Шміт, Мистецтво старої України-Руси, Харьків, 1919.
К. Широцький, Українське мистецтво старо-князівської доби і його вивчення, «Наше Минуле», Київ, 1918, т.І.
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III. ст. 422-452.
Спеціяльніша література:
В. Січинський, Архітектура старокнязівської доби (Х-ХШ ст.), Прага, 1926,
І. Моргилевський, Київська Софія в світлі нових спостережень, Збірник «Київ», 1926;
М. Макаренко, Скульптура й різьбарство Київської Руси, «Київські збірники історії й археолоґії, побуту й мистецтва», т. І, Київ, 1931;
М. Макаренко, Черніговський Спас, «Записки істор.-філол. Відділу Укр. Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;
І. Мортилевський, Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідами, Збірник «Чернігів і північне Лівобережжя», Київ, 1928;
М. Макаренко, Борзенькі емалі й старі емалі України взагалі, там же; інші статті М. Макаренка й І. Моргилевського в тому ж таки збірнику.
Про освіту й літературу ХІ-ХІІІ віків:
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. III, ст. 454-503.
М. Возняк, Історія української літератури, т. І, Львів, 1920;
М. Грушевський, Історія української літератури, т. 1-3, Львів, 1923-24;
С. Єфремов, Історія українського письменства, т. І, Ляйпціг, 1924.
Б. Лепкий, Начерк історії української літератури, т. І, Коломия, 1922.
Ів. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910.
В. Перетц, Слово о полку Ігоря, Київ, 1926.
Том 1, розділ 7
Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман.
Король Данило і його рід. Татарська Руїна. Упадок Галицько-Волинської
держави
Коли в першій чверті XII століття в південно-східніх наших степах показалася перша татарська орда, вона не застала вже на Руси єдиної держави, подібної до держави Ярослава Мудрого й його синів. Українсько-руська земля давно вже розпалася на окремі землі-князівства, і серед цих земель Київ уже не відогравав ролі політичного центра. Такий центр утворився на західньо-українських землях, у Галичині. Як ми вже бачили, Галицька земля відокремилася ще в кінці XI століття. Тут з другої половини того століття засіла династія Ростислава Володимировича, Ярославового внука. Його три сини Рюрик, Володарь і Василько поділили були між собою Галичину. Рюрик скоро помер, і фактично князями залишилися Володарь, що мав свою столицю в Перемишлі, і Василько в Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли помиритися князі сусідньої Волині, піддержувані великим князем Київським Святополком. Почалася завзята боротьба, одним з траґічних епізодів якої було осліплення Василька. Та Володарь і Василько відбились від Святополка погромивши його самого на Рожнім полі (на Галицько-волинськім пограниччю) і його союзників-угрів під Перемишлем (1099). Василько й Володарь померли майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилась в руках Володаревого сина, талановитого й енерґійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича, а свойому небожу Івану віддав в уділ Звенигород. Коли ж Іван (прозваний Берладником) почав інтриґувати проти нього за допомогою бояр, він вигнав його з Звенигорода і почав панувати в Галичині единовласно. Він жорстоко покарав крамольних бояр і твердо сидів у свойому Галичу, не вважаючи на небезпечне сусідство з Угорщиною й Польщею, з котрих кожна зазіхала на Галицьку землю, та на ворогування з київськими князями. В боротьбі проти угорського короля Гейзи Володимирко спирався на союз з імператором візантійським Мануїлом Комненом (сестра Володимирка була за грецьким царевичем), а супроти київського великого князя Ізяслава II Мстиславича — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з дочкою Юрія. Багато клопоту Володимиркові наробив Іван Берладник, яґкий мав своїх призільників і серед бояр, і серед простого люду в Галичині. Він захопив був одного разу самий Галич, а другий раз навів на Володимирка київські полки і поляків. Але Володимирко відбився від ворогів. Скористувавшися з боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким, Володимирко захопив Ізяславові землі на Волині, т. зв. Погоринську волость. Тоді Ізяслав з одного боку, а його союзник угорський король Гейза з другого, рушили на Володимирка. Хитрощами й підкупом угорських вельмож удалося Володимиркові прихилити на свій бік Гейзу, і той вплинув на Ізяслава так, щоб не вигонити Володимирка з Галичини, а лиш зобовязати під присягою, що він поверне Погоринську волость. Удаючи з себе тяжко хворого, Володимирко заприсягся на хресті св. Стефана, привезеному з собою уграми, що верне Ізяславу забрані землі, а Гейза виступив в ролі поручителя. Одначе, як тільки минула гроза, Володимирко й не думав додержати присяги, а коли присланий від Ізяслава посол нагадав йому хрестне цілування, Володимирко насміявся з його. Але того ж самого дня він нагло помер (1153). Ця смерть в звязку з обставинами порушення даного слова й присяги зробила глибоке вражіння на сучасників, і в Київськім Літопису знаходимо надзвичайно живе й майстерне оповідання про смерть Володимирка, писане певно по живих слідах події. Хоч Володимирко встиг дуже скріпити Галичину, між іншим — поширивши експанзію свого князівства в південно-східньому напрямі на т. зв. Пониззя, на теперішнє Поділля, Буковину й Бесарабію, але його насліднику Ярославу довелося почати своє князювання серед дуже тяжких обставин.
Ярослав, прозваний Осмомислом (1153-1187), був ще більш видатним політичним діячем, ніж його батько. Літопис характеризує його як «князя мудрого й красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих землях і славного своїми полками». Ярослав натурою сильною й палкою, часто нестриманою в своїх поривах, був добрий політик, добрий господарь. Він ще більше скріпив своє Галицьке князівство, зробившись одним з найпотужніших руських князів свого часу. Не дурно автор «Слова о полку Ігоря» звертавпся до нього з такою апострофою: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (себто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!»
Спочатку, під вражінням батькової смерти, він упокорився перед Ізяславом, заявив, що віддається під його протекцію. Але скоро опанував собою й продовжував батькову лінію, не віддаючи Погоринської волости Ізяславу, і між ними прийшло до війни. Ізяслав прийшов з київськими, волинськими й чорноклобуцькими полками до Галичини. Під Теребовлею счинилася крівава битва (1154) з нерішучим вислідом; після неї Ізяслав заплямував себе жорстоким вчинком звелів вистилати усіх полонених галичан. Та скоро по тому помер, і Ярослав увільнився від небезпечного ворога. Він завязав широкі дшиюматичпі звязки, — з візантійським імператором, (царевич Андронік Комнен довший час гостював у Ярослава в Галичині), з угорським королем, з німецьким імператором Фридрихом Барбаросою. Спирався він також на поміч Юрія Довгорукого, що з його дочкою був одружений. Деякий клопіт справив Ярославу Іван Берладник, що знову виплив був на політичну арену. Він зібрав собі дружину з ріжного бродячого елементу (їх звали «берладниками») що дуже нагадував пізнішу низову козаччину в її початковій стадії. Може бути, що назва «берладник» пішла від міста Берладі в теперішній Молдавії. Прикликавши собі на поміч ще й половецьку орду Іван кинувся на південну область Галицької держави, на Подунавіє, забрав її в свої руки й рушив вгору Прутом на Пониззя й далі. На поміч Івану вирушив з Київа син Ізяслава II, Ізяслав III, але Ярослав справився з своїми ворогами, Ізяслава III він навіть вигнав з Київа. Берладник скоро загинув, опинившись у Греції, і Ярослав Осмомисл мав з того часу спокій.
Держава Ярослава поширилася, як я тільки що згадав, аж до Чорного моря. Галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, провадили торговлю з Олешшям при усті Дніпра, а галицькі рибалки ловили рибу в Дністровому лимані. Торговля збогачувала землю й давала князю ресурси для утримання сильного війська й активної закордонної політики. Столиця держави Галич став великим торгівельним і культурним осередком. Тут можна було зустрінути купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західньої Европи, і памяткою цих впливів лишилися останки Пантелеймонівського храму, що в своїй архітектурі і в красах носить риси двох стилів: візантійського й романського. Саме місто було дуже добре укріплене. В Галичі за Ярослава Осмомисла заложено єпіскопську катедру.
Одначе зовнішній силі держави не зовсім відповідали справи внутрішні. Вже за Володимира дуже велике значіння придбала боярська верства, що перетворилася помалу в родову й земельну аристократію з колишніх старих дружинників. Бояре претендували на участь у владі, домагалися, щоб князь нічого не робив без боярської думи (ради), захоплювали вищі уряди. Бояре власне тому й піддержували такого претендента, як Іван Берладник, що сподівалися тримати його в своїх руках і сами правити за нього. Уже в часі Володимирка боярські «коромоли» стають язвою, болячкою галицького життя. Ярослав Осмомисл мав слабу сторону в особистих родинних справах: він не любив своєї шлюбної Ольги Юрієвни, залишив її і взяв собі за жінку якусь "Настаську" з боярської фамілії Чагровичів. Він мав од неї сина Олега. Родичі Настасії придбали сильний вплив при дворі, і це викликало незадоволення й заздрість інших бояр. Діло скінчилося дворцовою революцією: бояре захопили Ярослава в свої руки, нещасну Настасію спалили на вогні як чарівницю, всю фамілію Чагровичів вибили й узяли від Ярослава присягу, що він знову буде жити з Ольгою Юрієвною яка перед тим мусила утікати з своїм сином Володимиром до Польщі. Ярослав мусив скористися, але по-прежньому ставився недобре до Ольги Юрієвни, так що вона таки покинула його й після ріжних пригод повернулася на свою батьківщину, Суздальщину, де скінчила вік у черницях. Ярослав ледве терпів її сина Володимира, так що цей мусив був його на якийсь час покинути й шукати притулку аж у Путивлі у свого швагра Ігоря, що за ним була його сестра, знаменита Ярославна «Слова о полку Ігоря». Умираючи (1187) Ярослав Осмомисл поділив був свою державу між обома синами, але як тільки він помер, бояре вигнали Олега, сина Настасії, і Володимир залишився князем сам один. Та він не мав позитивних прикмет свого діда й батька, це був пяниця й розпусник. З боярами він не вмів дати собі ладу, і ті збунтувалися проти нього й вигнали з Галича (1188). Вони запросили до себе на князівство талановитого Романа Мстиславича волинського, внука Ізяслава II київського з дому Мономаховичів.
Та зразу це привело лиш до великої усобиці. Володимир Ярославич утік з своєю родиною до Угорщини шукати помочи. Король Бела III дійсно прийшов з військом, витіснив Романа й заняв Галич, одначе не вернув його Володимиру, а проголосив себе за "короля Галичини" й залишив своїм намісником у Галичу сина Андрія (1189). При ньому зосталася й Угорська залога. Бояре спочатку були задоволені з того, бо фактично сами правили краєм. Але скоро угри дались усім в знаки. Та і взагалі на все населення чужоземна окупація зробила дуже прикре вражіння. Особливо повстало проти православне духовенство, і київський митрополіт почав закликати усіх князів, щоб вони визволили Галицьку землю зпід влади чужоплеменників. Кинувся був до Галичини син нещасливого Івана Берладника, княжич Ростислав, зібравши невеличку дружину. Але угри побили його й узяли в полон, де він і помер від ран. Тим часом Володимир втік від короля Бели, що держав його в арешті, подався до імператора Фридриха Барбароси й прохав помочи. Але Фридрих був занятий приготуваннями до свого відомого хрестоносного походу і йому було не до галицьких справ. Він тільки доручив польському королю Казимиру Справедливому, як свойому васалу, помогти Володимиру. Коли Володимир з польським військом явився в Галичину, всі зустріли його з радістю, угрів вигнали, і Володимир знову сів у Галичу. Ця перша угорська окупація тяглася недовго, всього якийсь один рік. Володимир до своєї смерти (1199) сидів у Галичу, спираючись між іншим на протекцію свого дядька Всеволода Суздальського. З його смертю припинилась в Галичині династія Ростиславичів, бо два сини Володимира залишилися в Угорщині і більше вже на Україну не повернулись.
Галичина перейшла до Романа Мстиславича (1199-1205), видатнішого князя на цілій Україні-Руси кінця XII століття. За короткий час йому удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка обєднала українські землі від Карпатів до Дніпра. Хоробрий, рішучий, Роман безоглядно поводився з своїми ворогами, особливо з крамольними боярами, проте залишив по собі вдячну пам'ять і в письменних кругах, і серед простого народу, в його усній поезії. Літописець величає його «приcнопамятним самодержцем всея Руси», котрий «подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з Законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців». До памяти про Романа навязує літопис і чудову легенду про Евшан-Зілля. Він же згадує про те, що половці імям Романа лякали своїх дітей. Ще в XVI віці литовський хроніст Стрийковський, згадуючи про походи Романа на литовців, переказує, ніби Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, й що звідти, мовляв, повстала приказка: «Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши».
Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодих літах довго жив у Польщі й Німеччині, й це йому дуже придалося для розуміння політики в середній Европі. Його батько Мстислав, бувши в 1167-69 роках князем київським, посадив Романа князем в Новгороді (1168). По смерти батька, який втративши Київ на користь Андрія Боголюбського, сів княжити у Володимирі на Волині, Роман повернувся на Україну й став князем волинським. Як ми вже бачили, в 1188 р. він зробив був невдалу спробу захопити й Галич. По смерти Володимира Ярославича він поновив свою спробу й цим разом задержав Галич у своїх руках. Тепер він став, як каже Грушевський "найбільшою політичною силою на Україні". Він приборкав крамольних бояр у себе дома, побив свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інґвара Луцького, потім пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив був Київ і немилосердно його спустошив. Роман таки вигнав його знову, захопив у свої руки й постриг у ченці. Київ переходив з рук до рук і остаточно тратив своє політичне значіння. Він опинився тепер в залежності від галицько-волинського князя.
Роман піддержував приязні зносини з Візантією, з Угорщиною, зносився з папою Інокентіем III. В історичній літературі зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. Та новіші історики вважають цей переказ за легендарний. Під кінець свого життя Роман вмішався в боротьбу між Вельфами й Гогенштауфенами, ставши по стороні останніх. Він хотів помогти королю Филипу Швабському й пішов війною на союзника Вельфів, на польського короля Лєшка, але в бою під Завихостом в літку 1205 року наложив головою.
Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми малолітніми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). Боярська опозиція знову підняла голову. Чернігівські Ольговичі знову явились в Галичину й захопили самий Галич. Вдова Романа з дітьми [...] у Володимирі на Волині, але, боячись, що бояре видадуть її ворогам, утікла потай з міста й втікла до Польщі. Польський король Лєшко залишив її з Васильком у себе, а малого Данила вислав в Угорщину до короля Андрія. З цього часу для молодих Романовичів настали часи, повні ріжних пригод і трівог, а для Галичини — 40-літній період усобиць, дуже красномовно названий в Галицько-волинському літопису «Великим мятежем». Держава Романа зробилась предметом аспірацій її ближчих сусідів — Польщі й Угорщини, які думали поділити її між собою, а з другого боку — її шарпали ріжні претенденти й боярські інтриґи.
Спочатку Галичину захопили три Ігоревичі (сини звісного героя походу на половців Ігоря Святославича), родичі Осмомислової фамілії. Але вони посварилися з галицькими боярами і, щоб мати з ними спокій, справили по всьому краю різню боярам. Вирізано їх було коло пятисот. Але це тільки розлютовало бояр. Вони вдалися за допомогою до угорського короля, удаючи, що хочуть мати князем Данила, піймали двох Ігоровичів у свої руки й повісили (1211). Коли молодий Данило прибув до Галича, то виявилось, що бояре хочуть правити його іменем сами. Вони вигнали матір Данила, а за нею мусив знову покинути Галич і Данило. Тоді провідник боярської партії боярин Володислав Кормильчич проголосив себе князем (1213). Але з цим не могли помиритися ані українські князі ані сусідні володарі. Андрій з Лєшком зїхалися в 1214 році в Спішу й умовилися між собою, щоб посадовити угорського королевича Коломана в Галичині, який мав одружитися з польською княжною. Польща забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молоді Романовичі мали дістати собі Волинь. Галичину знову окуповало угорське військо. Цим разом угри почували себе твердіше й носилися вже з планами заведення в Галичині церковної унії. Одначе, становище, витворене Спішською умовою, продержалося недовго. Андрій скоро посварився з Лєшком і цей спровадив до Галичини, за порозумінням з галицькими боярами, новгородського князя з смоленської династії Мстислава Удатного, завзятого вояку. Мстислав зявився, вигнав угрів і став князем галицьким (1219). Гірко було Данилові, що його батьківщина опинилася знову в чужих руках, але він помирився з Мстиславом і одружився навіть з його дочкою, в надії по смерти Мстислава (що не мав синів) таки стати князем у Галичу. Тим часом він занявся відновленням цілости свого Волинського князівства і відібрав назад від поляків Берестейщину й Забужжя. Але на поворот собі Галича довелося йому дожидати ще дуже довго. Поляки й угри пішли війною на Мстислава, і він мусив разом із Данилом утікати на галицьке Пониззя. Але прийшла поміч від половців і литовців, і Мстислав з Данилом здобули назад Галич, при чім угорська й польська залога попали в полон разом з угорським королевичем Коломаном. Але коли довелося миритися з уграми, то Мстислав умовився, що віддасть свою другу дочку за наймолодшого угорського королевича Андрія й зробить його своїм наслідником у Галичині. Данило знову був обійдений. Аж тільки смерть Мстислава (1228) розвязала йому руки. Він уже добре укріпився на Волині. Його брат Василько, що сидів у Бересті, був йому вірним другом і помічником. Данило зручно використав усобицю у Польщі й з усіма своїми силами взявся добувати галицький стіл від угрів. Він здобув таки в 1229 р. Галич, і населення радісно його вітало. Але бояре далі снували свої інтриґи й коромоли, і за їх допомогою угри знову опанували Галичину. Вдруге забрав був Данило Галич (1233), але бояре висунули йому нового конкурента в особі чернігівського князя Ростислава Михайловича. Кілька років тяглася ця боротьба, аж поки в 1237 році Данило «не заволодів Галичем у третє — і на цей раз уже остаточно. В 1240 році він заволодів Київом і посадив там свого намісника. Та остаточно зломив він свого ворога Ростислава, якого піддержували угри, аж в 1245 році в крівавім бою під Ярославом. Після того з Угорщиною настав мир.
Але тут вдарила страшна гроза зі сходу: на Україну насунули татари. Цей татарський поход був відрухом могучого руху в Азії, що його викликав Чінгіз-хан Монголії Темучин на початку XIII в.
Джерелом наших відомостей про татар являються записки й оповідання ріжних авторів — китайських, перських, арабських, славянських і західньо-європейських. Протягом XIX століття орієнталісти зібрали й видали в перекладі цілий ряд відомостей про монголів та їх походи. Серед записок сучасників дуже важливі записки францисканського ченця, італійця Плано Карпіні, що в 1246-47 роках їздив в посольстві від папи Інокентія IV до татарського хана і переїздив через Київ, і ченця Вільгельма де Рубрук, що їздив у 1254 році від короля Людовика IX до хана Сартака, Батиєвого сина. Існують ріжні видання їх записок, англійські (1903 і 1900 років), французькі (1889-1909), нарешті російські (1911). Має значіння й відома праця Марко Поло, подорожнього з 1271 року. З наукової літератури, окрім перестарілої праці Гаммера (Geschichte der Goldenen Horde, 1840) можна вказати на праці російського вченого Березіна, правда, теж давні, з 1853-55 р.
Батьківщиною монголів був степ Гобі за Байкалом, на південному сході в басейні Амура. Тутешні орди кочували в степу, часом грабуючи сусідів, часом наймаючись до них на службу, як от до китайців. На чолі кожної орди стояли свої династії, з поміж котрих вибирались на сеймах — «курултаях» хани. В половині XII в. в семї хана Багатура народився син Темучин, який обєднав окремі орди в одну сильну орду, а в 1206 р. курултай в Каракорумі вибрав його «Чінгіз-ханом» — великим ханом усієї Монголії. З того часу починаються його великі походи й завоювання. По черзі були завойовані: східний Туркестан, Китай, потім Західній Туркестан, — Самарканд, Бухара, Хіва, Мерв, Герат. Боротьба з султаном Ховерезма (Хіви) Магометом привела до опанування цілого східнього й південного побережжа Каспійського моря. Скрізь завойовники несли з собою спустошення й руїну. В погоні за Магометом вислав Темучин корпус свого війська під проводом Джебе й Субутая. Вони загнали Магомета на один острів Каспійського моря, де він і помер. Але Субутай пішов далі, опанував північну Персію, пограбував Грузію, перейшов понад Каспієм повз Дербент і вийшов на північний Кавказ. На одсіч татарам виступили яси, косоги й половці. Улесливими обіцянками й дарами татарські ватажки одвели половців і погромили ясів та косогів. Тоді кинулись на половців. Це сталося в 1222 році. Половецький хан Котян утік до свого зятя Мстислава Удатного, що сидів на той час у Галичу. Половці рознесли трівогу по руські землі. З ініціятиви Мстислава у Київі відбувся сойм українських князів. Зібрались тут три Мстислави: Мстислав Романович, великий князь Київський (з галузі Смоленських Мономаховичів), Мстислав Удатний галицький і Мстислав Всеволодович Чернігівський. Були й молоді князі: Данило Романович, Михайло Всеволодович та інші. Були й половецькі хани. Вирішено було помогти половцям і по лицарськи зустріти ворога в полі.
Тим часом татари зимували в 1222-1223 році в наших степах і зробили диверсію на Крим, де спустошили Судак. Весною 1223 зібралося блискуче військо: кияне, чернігівці, волиняне, галичане й смольняне. Піші полки плили вниз Дністром, кіннота йшла суходолом. Збірний пункт був коло острова Хортиці низче порогів. Галицьке військо приплило на тисячі човнах Дністром в море, а звідти вгору Дніпром. Від Хортиці вирушили просто на схід у степ. Літопис переказує, що від татар було посольство, яке умовляло прийняти мир, але князі не схотіли вступати в переговори і навіть наказали вбити послів. Данило Романович ішов в аванґарді і погромив перші татарські чати. Військо йшло, видко, Залозним шляхом і наближалося до Азовського моря. Над річкою Калкою (теперішній Калміус) зустріли головні татарські сили. Серед князів не було єдиного командування, ані якогось спільного плану. 31 мая 1223 року стався бій. Половці не витримали натиску монголів і кинулись тікати, вносячи замішання й паніку в українські полки. Княжі дружини й земські полки билися хоробро, але були розгромлені. Кияне з своїм князем Мстиславом Романовичем три дні оборонялись в таборі, але мусили капітулювати. Цілий ряд князів попав у полон і був замордований татарами. Усе кинулось тікати до Дніпра. Чимало загинуло в часі татарської погоні. Ті, що добігли до Дніпра, скоріше перевезлися на той бік і попалили за собою човни. Загинуло 9/10 цілого війська, а було його, коли вірити літопису, мало не сто тисяч. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений. Погром справив страшне вражіння на всій Україні, але татари не розвинули свого успіху, повернули назад на схід і зникли в степах. Літописець міг лиш записати, що страшний ворог «не знати, звідки прийшов, і невідомо, куди подівся».
Українські князі скоро отямились після удару, і не видко, щоб Калський погром вніс якісь великі зміни в їхні взаємовідносини. Знову закипіла боротьба, головно за Галич, між Данилом і Ростиславом, якого піддержував Михайло Чернігівський. Як я згадував, боротьба закінчилась покищо перемогою Данила в 1237 році. Аж тут [...] лише прелюдією загального погрому. В 1237 ропі татари показалися знову, в більшому числі, під проводом хана Бату, чи Батия. Цим разом вони вдарили на землю Рязанську, потім на Ростово-Суздальську. Великоруські князі ставили сміливий опір, але кожен боровся поодинці, і татари брали одно місто за другим. Великий князь Юрій II поляг в бою. Зруйнувавши протягом 1237—1238 років Великорусь, татари весною 1239 року зявилися на Україні. Вони взяли та зруйнували Переяслав, потім Чернігів, спустошили ціле Лівобережжя, а в кінці 1240 року переправились через Дніпро й облягли Київ. Тут сидів намісник Данила Галицького тисяцький Дмитро. Після геройської оборони Київ був узятий і зруйнований.
Татари рушили далі на захід, перейшли Волинь, Галичину, потім Польщу й Угорщину, і тільки на Шлеську під Лігніцем зупинили їх заковані в залізо чеські й німецькі лицарі. Літом 1242 р. почав Батий свій відворот, знов перейшов всю Україну й зупинився аж над Волгою. Тут він заложив свою резиденцію й розіслав звідси своїх послів, вимагаючи у князів зруйнованих Великоруси й України покори й визнання себе за верховного правителя.
Почалося тоді паломництво тероризованих руських князів до татарського володаря в орду. Вони їздили «на поклон» і для підтвердження своїх княжих прав. Разом із тим почалася довга доба в історії як Великоруси, так і України, відома під назвою «татарського ярма». Для великоруських земель ця доба тяглася формально аж до 1480 року. Для України вона була значно коротша й носила відмінний характер: у нас татарське панування полишило без порівняння менше сліду в обсягу соціяльного й політичного устрою, в обсягу культурно-побутовому. На Великорусі, завдяки більшій ґеоґрафічній близькости й зручности сполучення по Волзі татари безпосередньо налягли на князівства, взяли в свої руки справу затвердження князів, близько втручались в їхні внутрішні стосунки. Населення було обложено поголовною даниною, яку збирали татарські урядовці. Обхоплена з усіх боків татарськими сітями Суздальська Русь була відрізана від зносин з іншими сусідами, за виїмком новгородської республіки, що одна з поміж великоруських земель не була завойоана татарами й продовжувала стояти в тіснім звязку з Ганзейським оюзом. Лиш дуже помалу, аж з другої половини XIV століття почала Великорусь емансипуватися зпід татарської зверхности. Але довге перебування під цією зверхністю положило свій відпечаток на цілу дальшу історію великоруського народа й на саму його національну вдачу, надавши їй риси грубости, жорстокости й деспотизму.
Інакше було у нас на Україні. Правда, й тут спочатку татари наложили було руку на князів, і сам Данило Галицький мусив їздити в орду на поклон. Але ця подорож викликала загальне почуття образи за таке пониження свого князя — сліди цієї образи бачимо в літописнім оповіданні про подорож Данила в орду. Знов же таки й факт замордування чернігівського князя Михайла в орді за те, що він не схотів виконувати там понижуючих для його становища церемоній, свідчить, що на Україні інакше реаґували на накидання васальної залежносте від татарського хана.
Упокорившись поки що перед ханом, Данило дістав від нього потвердження: «бисть поручена земля його йому». Одначе Данило не думав на завжди примиритись з таким становищем: він почав наново зміцнювати свої сили й засоби оборони, упорядкувавши відносини з своїми ближчими сусідами, і в той же час оглядався за поміччю на Заході. Насамперед він замирився з угорським королем і одружив свого сина Льва з його дочкою (1256). Потім розпочав зносини з римським папою Інокентієм IV, сподіваючись, що той зможе викликати хрестовий поход проти татар.
Ще перед тим, як Данило навязав зносини з папою, поїхав до Риму якийсь «архієпископ руський» і, не заставши там папи, явився літом 1245 року до Ліону, де саме відбувався в присутности папи Інокентія IV церковний собор. Як доводить Ст. Томашівський, цим архієпископом був Петро Акерович, київський митрополит, поставлений на митрополію за допомогою чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Прогнаний татарами з своєї столиці він, в порозумінні з Михайлом Всеволодовичем, що, видко, не мав сили сам його оборонити, поїхав на захід шукати у папи поради й оборони. На соборі він розповів про погром Руси татарами і перестеріг західньо-европейське суспільство перед грізною небезпекою з боку татар. Його оповідання зробило велике вражіння і, може бути, що під впливом Петра Акеровича папа вислав на розвідки в орду свого легата Плано Картоні. Про виступ Петра Акеровича в Ліоні на соборі (він пристав до унії з римською церквою) збереглося оповідання в двох анґлійських літописах половини XIII в. На цих літописах головно й засновує свою розвідку про місію Петра Акеровича проф. Томашівський.
Плано Карпіні, їдучи в орду, на початку 1246 р., бачився з князем Васильком і намовляв його до унії з римською церквою. Потім, уже в березні місяці, десь на Подонні зустрів він самого Данила, як той повертався з орди, й мав з ним переговори. Коли ж Плано Карпіні повертався сам від татар і бачився літом 1247 року з Данилом і з Васильком, то довідався, що від Данила вже поїхав до папи посол, ігумен Григорій. З Плано Карпіні поїхало нове посольство від Данила. Між галицьким князем і папою завязалося дуже жваве листування, папа висилав до його булу за булою, заявляв, що приймає його в «протекцію св. Петра» й обіцяв поміч. Одначе самого головного, на що сподівався Данило, — організувати хрестовий поход проти татар — папа не зміг, а тому скоро прохолов Данило і до церковної унії з Римом, на яку погоджувався, думаючи придбати за це західньо-европейську поміч.
Ведучи зносини з папою, Данило задумав ще інший далекосяглий план, який мав здобути йому певну опору на заході. Коли по смерти останнього герцога Австрії з дому Бабенберґів почалася боротьба за його спадщину, і Австрію захопив був чеський король Отокар II, Данило пристав на пропозицію угорського короля Бели і згодою з папою) одружити свого сина Романа з сестрою померлого герцога Гертрудою, наслідницею австрійського трону. Роман поїхав до Австрії і взяв під Віднем шлюб з Гертрудою (1252). Але угри дуже слабо піддержали його в боротьбі за австрійську спадщину Отокаром, і Роман мусив тікати до батька, покинувши жінку, тім і скінчився австрійський епізод політики Данила. З Польщею Данило жив у добрих відносинах.
Тим часом у Данила зявився новий ворог — на півночі. Це була Литва. Вже Романові Мстиславичу довелося вести завзяту боротьбу з литовським племенем Ятвягів. По його смерти литовці знову почали непокоїти своїми нападами Волинь. В 1219 році прийшло було з ними до згоди, але нові наїзди Ятвягів примусили Данила заключити союз з мазовецькими польськими князями і з Тевтонським Орденом і взятись до рішучої боротьби з Ятвягами. Ця боротьба велася ним з великою жорстокістю: ятвягські оселі скрізь палено, а самих ятвягів винищувано. Справа закінчилась завоюванням Ятвягської землі і поділом її між союзниками (1254). Коли литовські племена уперше обеднав в одній державі князь Мендовг (1219—1264), Данило спочатку жив з ним в миру й навіть одружився був з його дочкою, але зріст сили Мендовга став здаватися йому небезпечним, і він з'аложив проти Мендовга сильну коаліцію з тевтонських лицарів і деяких литовських племен. Одначе війна не мала великих змірів, і вороги скоро замирилися (1254): Данило заручив свого наймолодшого сина Шварна з дочкою Мендовга, а Романові, що вернувся з своєї австрійської пригоди, Мендовг дав уділ на Білій Руси з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими городами. Тепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширились далеко на північ, аж до басейну Німана й Нарева.
Саме серед цих походів папа прислав Данилові через свого легата королівську корону. Готуючись до боротьби з татарами, Данило не хотів, щоб коло прийняття ним з папських рук королівської рони було багато шуму. Тому одже коронація відбулася тихо й скромно, на самій північно-західній окраїні Данилових володінь в Дрогичині (1253).
Тим часом уже наростав конфлікт з татарами. Він виник через т. зв. «Татарських людей», себто тих українських громад, які вибилися зпід безпосередньої залежности від своїх князів і піддалися сами під татарську зверхність. Питання про цих татарських людей звязується в нашій історичній літературі з питанням про Болоховську землю й Болоховських князів. Звістки про «Болохово» появляються в XII столітті, коли під цією назвою виступає область, у історики означують, як територію верхнього басейну річки Случи й Бога, отже більш-менш східню частину Волині, яка прилягає до північної Київщини. Уперше науково дослідив питання про Бо-ховців київський учений М. Дашкевич своєю працею «Болоховская земля», 1878 (і цілий ряд пізніших його статей на цю ж тему). На думку Дашкевича яку поділили Антонович, а пізніше Грушевський, Болоховці це було якесь українське племя, може з деякою домішкою туркського (чорноклобуцького) елементу. Вони жили на верхівях Случи, Горині та Богу й заховали до певної міри свою автономію, мали навіть якихсь своїх «князів». Галицький учений А.Петрушевич, а за ним і Ст. Томашівський вважали Болоховців за волохів. Галицькі вчені Д. Зубрицький, Іс. Шараневич і київський учений Н.Молчановський вважали Болоховців за зрущених половців і взагалі за племя туркське. Хоча Болоховці займалися хліборобством, але зберігали деякі кочовницькі риси й визначалися своїм опозиційним настроєм супроти своїх зверхників, галицько-волинських князів. Вони піддержували крамольних галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Коли Батий ішов на Галичину, болоховці перейшли на його бік. Вони й далі залишилися в татарській протекції («сіяли для татар просо й пшеницю», як каже літопис), виплачуючи їм дань, а до Данила ставилися вороже. Мати цих «татарських людей» у себе під боком, здавалося Данилові дуже небезпечним. Він пішов на болоховців походом, поруйнував і попалив їхні городи, «розкопав їхні греблі», як і зазначує літописець, побрав багато людей у неволю. І таких репресій Данилові доводилося уживати ще не раз, бо болоховці вперто трималися своєї татарської орієнтації. За прикладом болоховців і деякі громади на Київщині й на Поділлю стали виломлюватися зпід княжої влади й переходити під татарську зверхність, воліючи платити легку дань татарам, нім нести всі тягари, звязані з послухом князю, якому доводилось вічно воювати й напружувати всі сили своєї держави для її оборони. Хоча про безпосередні причини конфлікту з татарами ми точно не знаємо, але можна догадуватись, що власне ота боротьба Данила з «татарськими людьми» викликала інтервенцію з боку татарських властей.
Представником Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку татарський воєвода Куремса. Піддержуючи анти-князівські рухи серед місцевого українського населення на Волині й на Поділлі, він зробив кілька походів, які мали скоріше характер воєнних демонстрацій, на Волинь і на Пониззя, але на ці походи Данило відповів новими карними експедиціями проти непокірних підданих отих людей татарських (1252—54). За кілька років замісць Куремси з орди було прислано нового воєводу Бурундая, з далеко більшими силами, і той почав тепер наступати на Данила (1259). Данило побачив, що не має сили протистати татарській перевазі й мусив скоритися. З наказу Бурундая він мусив сам власними людьми поруйнувати укріплення своїх міст — Володимира, Кремянця, Луцька, Львова та інших, мусив посилати свої полки татарам на допомогу в їх походах на Литву й на Польщу, одним словом, йому довелося цілком скапітулювати. Ніякої допомоги з Заходу не прийшло. Тепер держава Данила була позбавлена способів оборони і, як каже Грушевський, «найдорожча мрія Данила про боротьбу з татарами розвіялась як дим». Це зробило тяжке пригноблююче вражіння на Данила й мабуть прискорило його смерть (1264).
В особі Данила зійшов зі сцени безумовно один з найвидатніших українських князів. За такого вважає його однодушно наша історіоґрафія. Вже в галицько-волинському літопису знаходимо коротку, але яскраву характеристику Данила, як князя і як людини: "Ти же король Данило, читаємо там, — князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і церкви, постави, і украси ї разноними красотами, бяшеть бо братолюбієм свіяся з братом своїм Васильком: сей же Данило бяшеть вторий по Соломоні». Майстерну хактеристику Данила подає Костомаров: «Доля цього князя, пише він, мала в собі щось трагичне. Багато чого досяг він, чого не досягав жаден з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший. Майже вся Україна, весь край, заселений українським племенем, був під його владою. Але не встигнувши визволитись зпід татарського ярма й дати своїй державі самостійне чіння, Данило тим самим не залишив і твердої запоруки цій самостійності на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій своїй діяльності, Данило, завжди відважний, неустрашимий, але разом із тим великодушний і добрий до наївности, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, навіть тих хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе одурити. Цей князь уявляв собою повну протилежність обережним і хитрим князям східньої Руси, котрі, при всій ріжноманітности своєї вдачі, засвоювали від своїх батьків та дідів політику грошів та насильства, і звикли не розбіратись в засобах за-для досягнення мети. Особа Данила Галицького зостається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій українській історії».
Грушевський, хоч і вважає постать Данила трохи ідеалізованою прихильним до нього літописцем, але віддає належне його витривалості, з якою він виборював собі свою отчину, ріжносторонності й рухливості його діяльности. Як і Костомаров, він не вважає його за доброго політика, закидаючи йому, що «його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів орґанізувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народніх масах». Признаючи в нім лицарськість, відвагу, певне поняття чести, відразу до нечесного вступу», Грушевський підкреслює, що цей лицарський дух взагалі був широко розвинений між українськими князями. Ст. Томашівський, визнає, що в особі Данила «зійшла до гробу одна з найідеалістичних постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енерґійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального громадського розвитку. Невдачі не зменшували його політичної вартости, бо приходилося йому у ділати незвичайно трудних обставинах, тяжчих, як мав його батько».
По смерти Данила старшим в його роді залишився його брат Василько, який ввесь час був вірним другом і помішником Данила, сам залишаючись немов в тіні поруч з своїм талановитим братом. Він зостався в своїм Володимирі на Волині, де скоро й помер (1270). Спадщину Данила перейняв його син Лев І (1264—1301). На Волині по смерти Володимира князював його син Василько, «великий книжник і філософ», як зве його літопис, і меценат науки та мистецтва; він так само як і його батько не провадив якоїсь сепаратної політики, а вміраючи бездітний, передав своє князівство молодшому братові Льва, Мстиславу Даниловичу. Коли ж помер Мстислав, то син Льва І король Юрій (1301—1308) злучив у своїх руках і Галичину й Волинь, ще й столицю переніс до Володимира. Таким способом по смерти Данила Галицько-волинська держава не розпалась, і його нащадки старалися продовжувати намічену ним велико-державну лінію політики.
Лев І супроти татар держався лояльної політики хоч це й не охороняло його від спустошень, які чинили татари, переходячи українські землі в своїх походах на Польщу та на Литву. Тимчасове ослаблення Польщі через внутрішні усобиці й Угорщини, зруйнованої татарським наїздом, Лев зручно використав для своєї експанзії. Спираючись на союз з чеським королем Вацлавом II, він забрав був від Польщі Люблинську область, а від Угорської держави Закарпатське підгіря з Мункачем, де жило українське населення. Так само використав він період усобиць на Литві, по смерти Мендовга, остаточно підбивши Ятвягіз і посунувши північну гряницю своєї держави аж за Нарев.
З кінця XIII віку, коли уривається Галицько-волинський літопис, наші відомості про події в Галицько-волинській державі стають дуже скупі й непевні. Тільки комбінуючи деякі випадкові звістки, головно з чужих джерел, можна уявити собі загальний хід подій. Становище Галицько-волинської держави в XIV столітті було значно тяжче, ніж за часів Льва: Польща вийшла з своїх усобиць, відбудована Володиславом Локєтком, а за його сина, талановитого Казимира Великого (1333—1370) перейшла в наступ супроти Руси. Угорщина теж скріпилася під нового династією Карла-Роберта Анжуйського (1307—1342), що відбив назад Мункач. Хоч татари перестали так дошкуляти, як раніше, але за те на півночі виріс небезпечний аґресивний сусід в особі Гедимина (1316—1321), що знову обєднав литовців в одну значну державу. Супроти всіх цих сусідів, що зазіхали на багаті й культурні області Галицько-волинської держави, остання не могла протиставити відповідного опору, особливо коли з одночасною смертю синів Юрія І, князів Льва II і Андрія (1308—1323), скінчилася династія короля Данила. Престол перейшов до родича останніх князів, польського князя Болеслава Тройденовича мазовецького, який прийняв православну віру й прибрав імя Юрія (1323—1340). Та галицькі бояри отруїли його, і Галицько-волинська держава стала здобиччю сусідів: Польщі й Литви. Якийсь час галицькі бояри за допомогою татар вдержували були управу в своїх руках (1340—1349), тоді як Волинь захопив литовський князь Любарт Гедиминович (1340— 1385), брат великого князя Ольгерда. Але Казимир Великий увійшов в порозуміння з татарами і в 1349 році таки забрав Галичину. Якийсь час одначе Галичина перебувала під владою угорського короля Людовика, що був по смерти Казимира й польським королем. Та в 1387 році за його дочки Ядвиги Галичина була остаточно приєднана до польської корони.
Отже фактично Галицько-волинська держава, ця друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла обєднати біля себе більшу частину української етноґрафічної території свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминуло безслідно для дальшої долі українського народу. Новіший дослідник проф. Ст. Томашівський дуже високо ставить заслуги Галицько-волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже він, зберегла Україну перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.
Розірвавши династичні й церковно-політичні звязки з Суздалем, вона з другого боку припинила процес асиміляції українського елементу з великоруським з перевагою великорущини. Нарешті вона закрила західньо-европейським впливам доступ в широкій мірі й нейтралізовала однобічність впливів візантійських.
Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Руси, свою політичну й соціяльну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Европі. Хоч Роман і провадив жорстоку боротьбу з боярами, але зломити їх політичного значіння та їх економічної сили не міг. Політичні завирюхи першої половини XIII віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому Данилові на верху його успіхів раз-у-раз доводилося рахуватися з боярською оліґархією. Не дурно літописець в одному місці каже, що «галицькі бояри називали Данила князем, а насправжки сами в своїх руках держали всю землю». Бояре навіть засвоювали і право роздавати землі, і Данилові разом з Васильком довелося боротися з ними, наприклад, за право роздавати виробку участків з сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією, яка прийняла в свої ряди декого з дрібних, збіднілих князів, які ставали на службу до галицьких князів і звалися «служебними князями». Бояре, як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія-Болеслава Тройденовича, але й двох останніх князів з дому Данила — Льва II та Андрія, щоб самим панувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, як вже було мною згадувано, велике землеволодіння, котре приносило річні доходи з сільського господарства завдяки родючости землі. Джерелом збагачення служили й вищі адміністративні посади, звязані з держанням прибутків з доходів з землі, т. зв. «кормленія». Голоною робочою силою по маєтностях були люде невільні, раби, та на-пів вільні, які не мали права вільного переходу. Вільні селяне смерди, почали називатися під польським впливом кметами. Вони ділилися на данників, які платили дань князю або боярину і на службових, які були зобовязані на користь земельних власників ріжними службовими повинностями. Перехід Галичини під польську владу потягнув за собою великі зміни в соціяльному устрою, та про це буде мова далі.
У звязку з розвитком торговлі з заходом починається в XIII віці в Галичині й на Волині зріст городів. Ще за київських часів через західньо-українські землі провадилася жвава торговля з середньою й західньою Європою. З упадком Київа посередницька роля в торговлі між заходом і сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкану й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Про комунікацію рікою Дністром я вже говорив раніш. Такі міста, як Галич, Львів, Луцьк, Холм стають дуже важливими торговельними осередками й мають у себе значні колонії чужоземців. Після татарської різні князі взялися до колонізації спустошених міст, закликаючи чужоземних переселенців, особливо ремісників і майстрів. Цим пересельцям, серед яких було найбільше німців, давано право порядкувати по своїх власних звичаях, і таким робом появляється на українських землях німецьке право, себто самоврядування на основі законів, що ввійшли в практику по містах в Німеччині. Данило особливо сприяв розбудові міст. Він заложив міста Львів і Холм, які дуже скоро заселилися й зробилися значними центрами торговельного руху. Безперечно, князі рахували на те, що міста і міське населення може служити їм опорою в боротьбі з боярством, як воно не раз в дійсності й бувало. Сам Данило та його брат Василько особливо вславилися своєю будівничою діяльністю: літопис згадує про цілий ряд міст, храмів, замків, башт, побудованих ними. Галицько-волинський літопис подає живий образ того, як будував Данило Холм, як закликав майстрів і ремісників — і своїх русинів, і німців, і ляхів, і татар, і всяких інших: він докладно змалював, як були збудовані і як пишно прикрашені були холмські церкви. А вже справжнім меценатом в ділі будування й прикрашення храмів явився Володимир Василькович. В літопису знаходимо цілий панеґирик йому за його будівничу діяльність (він побудував міста Берестя, Камінець Литовський) і за його турботи щодо збагачення й прикрашення храмів не тільки на своїй власній Волині, але навіть і в далекому Чернігові.
З усієї будівничої діяльности Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів сами лишень руїни, але й на основі цих руїн та ріжних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-волинській державі було розвинуто дуже високо. Ми бачимо в ньому впливи візантійського, романського й ґотицького стилів в архітектурі й орнаментації. Літопис зберіг нам імя одного з українських майстрів. Це був якийсь Авдій, що працював над мистецькою оздобою церков у Холмі за Данила.
Беручи близьку участь в політичних справах середньої Европи, Галицько-волинська держава близько втягувалася і в духові інтереси західньої Европи, підлягала її культурним впливам. Галицько-Волинський літопис подає масу звісток з політичного й культурного життя західньої Европи, видко, що він був дуже добре з тим життям обзнайомлений. Як зауважує проф. Грушевський, літопис цей майже не робить ріжниці між христіянами грецького й римського обрядів, з пошаною ставиться до римського папи, але в той самий час стоїть на твердім православнім становищу. Той же проф. Грушевський підкреслює, що українська національна свідомість виявляється в літопису дуже виразно: автор з надзвичайною утіхою занотовує все, чим його рідна Русь могла заімпонувати чужинцям: чи багатством своїх міст, чи красою й величчю Данилового війська, чи славою своїх князів. Галицько-волинські князі так само, як і київські стояли в династичних звязках з ріжними пануючими домами Европи. Помалу ходить в ужиток і латинська мова, як загально вживана в Европі мова дипломатичних зносин і урядового вжитку: появляються княжі печатки з латинськими написами, а грамоти останніх галицько-волинських князів пишуться по латині.
Література до розділу 7
Загальні огляди:
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. II, Київ 1905, розділ VI—VIII і т. III Київ, 1905, розділ І.
Д. Багалій, Нарис української історії, т. І, Харьків 1928, розділ ХІІ.
Ст. Томашівський, Українська історія, т. І, Львів, 1909.
Н. Дашкевичъ, Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЂстіямъ Київ, 1873.
Н. Смирновъ, Судьбы Червоной Руси. Москва, 1860. Обидві праці Дашкевича й Смірнова в українському перекладі «Руська Історична Бібліотека», т.V, Тернопіль, 1886. Крім того праці Андріяшева й Іванова про Волинь, а Молчановського про Поділля, зазначені в моїм V розділі.
Б. Барвінський, Зїзд галицького короля Данила з угорським королем Белою в Прешбурзі 1250 p., Львів, 1901.
Ом. Терлецький, Політичні події на Галицькій Руси в р. 1340 по смерти Болеслава-Юрія II, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, т. XII. Про болоховське питання й анти-князівський рух XIII століття.; Н. Дашкевичъ, Болоховская земля и ея значеніе въ русской исторіи, Київ, 1878. Його ж, — НовЂйшие домыслы о Болохо†и Болоховцахъ, Київ, 1884; його ж — Еще разысканія и вопросы о Болохо†и Болоховцахъ, «Кіевскія Университетскія ИзвЂстія», 1899, кн. І.
М. Сергієнко (М. Грушевський), Громадський рух на Україні-Руси ХIIІ в., «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. І, Львів, 1892.
Про справу церковної унії в XIII віці:
Н.Дашкевичъ, Переговоры папъ съ Даніиломъ Галицкимъ объ уніи Юго-Западной Руси съ католичествомъ, «Kieвcк. Унив. ИзвЂстія» 1884, кн. VIII і окремо; J. Pelesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, 2 m., Wien, 1878-81.
Wł. Abraham, Powstanie organizacyi коsсіоłа łacińskiego na Rusi, t. I, Lwów, 1904.
М. Чубатий, Україна і Рим в XIII віці у своїх змаганнях до церковної унії, «Записки Наук, Тов. ім. Шевченка», т. 123—124, Львів, 1917.;
Ст. Томашівський, Предтеча Ісидора, Петро Акерович, незнаний митрополит руський, «Записки Чина св. Василія Великого», т. II, Жовква, 1926.
Про внутрішні відносини:
И. Линниченко, Черты изъ исторіи сословій Галицкой Руси, Москва, 1894. Укр. переклад цієї праці в т. VII «руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1889.
М. Кордуба, Суспільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві до половини XIII віку, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка» т. 32, Львів, 1899.
Про мистецтво загальний огляд:
М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, ч. І, Львів, 1922, розділ IV (Мистецтво Галицько-Волинської держави).
Том 1, розділ 8
Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни.
Литва.
Перехід українських земель під владу Князів Литовських.
Литовсько-Польські унії
В той час як на заході виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись обєднати принаймні західньо-українські землі й Правобережжа, — на сході, над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.
Татарський погром, як уже згадувано, вплинув на зміну політичних відносин на цілім сході Европи. На землях великоруських, що обєднувалися головно біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціяльних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона завершила політичний занепад Наддніпрянщини з її осередком Київом. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив із північною Суздальською Руссю; розірвалися звязки династичні, політичні, економічні й культурні. Історичні шляхи народів українського й великоруського (чи властиво вже тепер — московського) розходяться.
Коли говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну-Русь, перш за все повстає питання — на скільки справді ця руїна повела до запустіння наддніпрянської України й до звязаних із цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? В російській історіоґрафії установився був погляд, ніби по татарській руїні Наддніпрянщина обернулася в майже порожню пустиню. На приклад, Ключевський так просто й каже: «запустіння наддніпрянської Руси, почавшись у XII віці, було довершене татарським погромом 1240 року. З цього часу старі області цієї Руси, колись так густо залюднені, на довгі часи обертаються в пустиню з мізерними останками прежнього населення». В залежності від такого погляду повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини українців з Підкарпаття.
Польська історіоґрафія, особливо з XIX століття, також піддержувала цей погляд, щоб довести заслуги польського елементу в ділі нової колонізації «руської пустині» й заведення на ній культурного життя.
Та навіть і стара українська історіоґрафія мала нахил перебільшувати запустіння наддніпрянської України після приходу татар, як те ми помічаємо, наприклад, ще в «Сінопсісі» Гізеля. Такий погляд про наче б то запустіння України в значній мірі залежав від того, що в кінці XII віку уривається Київський Літопис, і про події на Наддніпрянщині ми маємо дуже скупі й уривкові відомості в літописах Галицько-Волинському й Суздальському. Тому то по аналогії з пізнішими татарськими нападами й пустошіннями укріпився погляд про катастрофальний характер Батиєвої руїни. Лиш помалу, шляхом довгої праці, українська історіоґрафія розвіяла ці перебільшені уявлення й зясувала дійсний стан речей. Заслуга в цьому належить і першій мірі М. Максимовичу, який в 1857 році виступив із розвідкою «О мнимомуъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево». Пізніше прийшла моноґрафія В. Антоновича «Кіевъ, его судьби и значеніе» (в «Кіевской СтаринЂ», 1882, кн. І), М. Грушевського, «Исторія Кіевской земли» (1891), М. Владимирського-Буданова «Населеніе Юго-Зап. Россіи отъ половины XIII в. до половіины XV в.» (Архивъ Юго-Зап. Россіи, часть VII, т. 1). В цих працях зібрано багатий матеріял, який свідчить, що ніякого запустіння Наддніпрянщини так, як це уявляли раніш, не було.
Старі літописи, які взагалі доволі скупо й лаконічно оповідають про погром України Батиєм, нічого не кажуть про її повне запустіння: вони кажуть лиш, що багато людей загинуло, головно ті, що ставили татарам по містах опір; але решта поховалася від татар по лісах і печерах і, коли минула перша гроза, поверталася знову на свої селища. Літопис виразно каже про зруйнування Переяслава й Чернігова на лівому березі Дніпра й Київа, Колодяжина, Ізяслава й Камянця на правому. Плано Карпіні в своїх записках оповідає, що коли він прибув до Київа в 1246 р., то з ним разом приїхали купці із Вроцлава, а в самім Київі він застав купців з Польщі, Австрії, Греції, Генуї, Венеції, Пізи, Франції, — отже, закордонна торговля провадилася повним ходом. Правда, місто було понищене, населення його зменшилося, але все таки про його «запустіння» говорити не доводиться. Частина київських церков безперечно загинула, але ж ні св. Софія, ні Печерський монастир не були зруйновані.
Як з оповідання Плано Карпіні, так і з інших звісток видко, що татари скрізь старалися знищити керуючу провідну верству, нагнати страху на масу й потім панувати над нею, беручи з неї дань і наставляючи свою владу. Особливо на руку татарам був той рух, що повстав між населенням, щоб не слухати своїх князів, а підлягати безпосередньо татарам. Ми знаємо, що цей рух «татарських людей» розвинувся і на Волині, і на північній Київщині. Отже татари не знищили населення, а тільки старались обернути його в покірну собі слухняну масу, позбавлену власного проводу.
Ще й треба брати на увагу, що українське населення, яке звикло до переполохів протягом довголітніх половецьких наскоків, було дуже рухливе, і люде нераз утікали з своїх місць, переховувались, а потім знову вертались назад. Тому постійний відплив і потім приплив населення не був ніякою новиною. Так само як на Наддніпрянщині люде тікали під захист лісів і болот, так і в Галичині утікали перед татарами в гори. Коли Данило вертався сам до дому після першої паніки, то зустрів в горах коло Синєвідська масу людей, які також повертались до дому.
Отже можна сказати, що українське населення залишилось на своїх місцях, хоч і потерпіло від татарського наїзду, але відносини й обставини життя дуже змінились. Київ перестав притягати до себе увагу князів, Суздаль взагалі перестав цікавитися українськими ділами, Галич був далеко й мав досить свого клопоту. Коли на північному заході виріс новий політичний осередок — Литва, то Наддніпрянщина доволі легко пристала до того осередку.
В половині XII віку зараз після Батиевого походу, експанзія татар була ще дуже сильна, розмах її ще не видохся. Українські князі ближчої до татар Чернігівщини поспішили в орду і цим заманіфестували свою залежність від неї. Більш упертий князь Михайло Всеволодович приплатив своєю головою.
Данило Галицький спробував був боронитися, але побачив, що не сила. Татари роззброїли його і, хоч не запанували безпосередньо над Галичиною, але не допустили поширення влади галицько-волинських князів на схід. Сам Київ спочатку формально був закріплений за князем Ярославом Суздальським, і в ньому якийсь час сидів його воєвода. З 1259 року всякі звістки про Київ у Галицько-волинському Літопису припиняються, і не можна установити, хто саме ним володів і правив. Можливо, що Київщина перейшла до Чернігівських князів. Грушевський думає, що в Київі в останніх десятках літ XIII століття не було князів і що він був під безпосередньою владою татар. Київський митрополит Максим в 1300 році, «не стерпя татарського насилья», покинув Київ і перебрався до Суздаля. Потім в XIV віці виринають всякі дрібні князі з татарської руки, як от якийсь князь Федір, що сидів поруч з ханським баскаком і разом з ним напав був в 1331 році під Черніговом на проїзжого архієпіскопа Новгородського Василія й хотів його пограбувати. При ньому було всього 50 людей. На початку 1360-их років Київом уже володів князь Литовський Ольгерд.
Не стало мабуть князів і на Переяславщині, хіба що часом проскакують про них якісь глухі звістки. Вдержалися князі, а з ними й старий устрій лиш на Чернігівщині, де кріпко сиділа династія Ольговичів. Але тут ішов безперестанний процес дроблення уділів. Ще в кінці XII віку поруч головних осередків Чернігова й Новгород-Сіверська виросли князівства: Трубчевськ, Стародуб, Брянськ, Глухів, Путивль, Рильськ, Курськ, Воргол та інші. Згодом придбав більше значіння Брянськ. Чернігівські князі опанували територію Вятичів і засіли на столах у Козельську, Мосальську, Болхові, Ельцю, Новолську та інших містах, що лежали на території пізніших Калужщини і Орловщини. Та цей поділ на дрібні слабкі князівства зробив Чернігіво-Сіверську землю легкою здобиччю Литви й Москви.
Вже історія Галицько-волинської держави XIII століття тісно вяжеться з новим політичним чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світа. Цим чинником була Литва. Ще в XII столітті супроти системи руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і маловажним сусідом. В XIII ж столітті вона обєднуеться в одну державу, здобуває чим раз усе більше значіння, а з початком XIV стол. виступає вже в ролі бірача розбитих білоруських і українських земель. В житті обох народів з цього часу і аж до половини XVI в. Литва відограє рішаючу ролю, а з білорусами вона тісно зв'язана й до сьогодні. Все це примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальнім огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державою й українського гароду, була тою спільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський, український і білоруський.
Говорячи про цю державу, історик є у виїмково щасливому положенню: історіоґрафія Литви прекрасно розроблена в працях українських, російських і польських учених, до яких в останні часи прилучилися й дослідники литовські; видано дуже багато джерел і, можна сказати, з великою докладністю освітлено всі важливіші сторони політичного, соціяльного й культурного життя держави, яку з повним правом можна називати литовсько-руською. Ще на початку XIX віку давніша історія Литви була густо вкрита туманом легендарних переказів, які безкритично повторювалися навіть в серйозних працях. Аж в 1878 році появилася перша наукова історія Великого Князівства Литовського, доведена до кінця XIV ст., написана київським професором В. Антоновичем. Пізніше в працях того ж Антоновича, Барбашова, Грушевського, Максимейка, Малиновського, Владимирського-Буданова, Леонтовича, Лаппи, Довнар-Запольського й Любавського — була детально розроблена внутрішня історія литовсько-руської держави, її устрій та соціяльна й економічна еволюція.
Головними джерелами для історії Литовської держави служать насамперед літописи, наш Галицько-волинський (для XIII ст.) й літописи західньо-руські або білоруські; крім того польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і хроністи німецькі. Ці джерела дуже повно зібрані й видані. Крім згаданих вище українських та російських учених історію Литви докладно досліджували, польські вчені як старші — Нарбут і Лелевель так і новіші -- Стадницький, Вольф, Левицький, Колянковський, Прохазка; вони досліджували головно політичну історію литовсько-руської держави XIII—XV віків. В молодій литовській історіоґрафії за останні часі особливо докладно розроблюється доба Вітовта. В усіх цих працях не вважаючи на ріжницю принципових поглядів їх авторів (в залежності від їх національного світогляду) використано величезний актовий матеріял, і фактична історія Великого Князівства Литовського розроблена дуже пильно і докладно.
Тепер уже цілком точно установлено, що литовці уявляють собою самостійну галузь арійської родини народів, їх мова зберегла багато архаїзмів і ще й тепер стоїть найближче з усіх живих європейських мов до санскриту. Історія застає їх на початку христіянської ери на південно-східньому побережжу Балтійського моря і в басейнах Німана й Західньої Двини. Живучи в місцевостях лісових і болотяних, взагалі дуже глухих, вони довгий час не звертали на себе нічієї уваги. Коли в XI і XII вв. заговорили про них німецькі хроніки й руські літописи, литовці розпадались на шість племен: Пруси жили між Віслою й Німаном; Жмудини — на правому березі нижнього Німана, властива Литва в басейні Вілії, Жемгола на лівім березі Двини, Корсь або Курони на півострові між Балтійським морем і Рижською затокою, Летгола на правому й Ятвяги понад Західнім Бугом і верхнім Німаном. В межах кожного племени литовці жили окремими родами, без усякого політичного обєднання. Їхні хати були розкидані серед лісів малими, нічим незахищеними селами. Правили ними дрібні князьки або вожді, з котрих кожен сам по собі був безсилий і без значіння, бо його влада охоплювала щонайбільше кілька малих сел. Заняття литовців було поруч звичайного звіроловства і риболовства також примітивне хліборобство. Реліґія литовців була подібна до поганської реліґії Славян, вони мали за найстаршого бога Перкунаса, що відповідав нашому Перуну. Але литовці мали жерців, чого не було у славян. Жерці називались «криве», а найстарший жрець — «Криве-Кривейто». Ці жерці були оточені великою повагою і мали високий авторитет.
Перші зустрілись з руським світом ятвяги. Вже в кінці Х в. з ними воює Володимир святий. Далі без перерви воюють з ними галицько-волинські князі, аж доки в цій боротьбі ятвяги не вигинули або не засимілювалися з південно-західньою частиною українського племени. Видко, що ятвяги перші зорґанізувались в якісь більші обеднання, але ними правило множество дрібних князів, серед яких ні один не спромігся стати на чолі цілого племени. На сході мали литовські племена постійні сутички з Полоцькими князями.
В XII столітті літописи подають багато звісток про напади Литви на сусідні польські й руські землі. Вони згадують про ріжних reges або duces, які стоять на чолі цих нападів, але без сумніву ці reges були ще дрібні князі, котрі не охоплювали своєю владою цілого племени. Та на початку XIII віку сталися події, які дали поважний імпульс до створення литовцями в цілях самооборони больш поважної орґанізації, ніж окремі родові союзи: на заході й на півночі у литовців виріс грізний ворог, далеко небезпечніший, ніж руські князівства. Цим ворогом були німецькі рицарі. В 1202 році папа Інокентій III затвердив на просьбу Рижського архіепіскопа Альберта Бугсгевдена статут Ливонського Ордена Мечоносців, які поставили собі метою завоювання й обернення в християнство дикого племени Летголи (предки сьогоднішніх латишів). В 1230 році над нижньою Вислою утвердився Тевтонський Орден, який в 1237 році дістав благословення папи Григорія IX на таку саму місію відносно племени прусів. Литовці дуже скоро відчули, що воня опинились між двох вогнів. Мечоносці протягом кількох десятиліть завоювали Летголу і відірвали її від звязку з іншими литовськими племенами. Тевтонці вогнем і мечем почали навертати на христіянствв прусів і так само скоро опанували їхню землю. Тепер небезпека почала грозити жмудинам і литвинам. Залізна необхідність сприяла витворенню одної загальної влади.
Але що така влада для свого скріплення й для поборення претензій ріжних дрібних володарів потребувала опертя на чужім елементі, це ми бачимо на прикладі першого «збірача» литовської землі Мендовга, в першій половині XIII віку. Ставши на чолі литовського племени, він захоплює так зв. Чорну Русь над Німаном: Гродно, Волковиськ, Слонім, Новгородок, і сюди, до Новгородка переносить свою столицю. По вимертю роду полоцьких князів він садовить там свого небожа Товтивіла. Мендовг сам прийняв був христіянство, але скоро зрікся його. Дальші плани Мендовга перебила його смерть в 1263 р. в результаті змови проти нього литовських князів. На Литві знову наступило розєднання й смути, аж поки на початку XIV в. не появився новий «збірач» в особі князя Гедиміна, котрий поклав початок цілій династії. Гедимін (1316—1341) не тільки опановує цілу Литву і Жмудь разом з Чорною Русю, вів прилучає до себе Мінщину, а далі й князівство Турово-Пинське. За ним пішла Берестейська земля й Волинь. Гедимін провадив дуже зручну політику: одруживши своїх двох синів — Ольгерда з Вітебською княжною, а Любарта з Волинською, він здобув для них спадкові права на ці землі. Своїх пять дочок Гедимін повидавав за сусідніх польських і руських князів і цим завязав вигідні для себе союзи. Столицю держави переніс Гедимін до заснованого ним над і річкою Вілією міста Вільни. Тут поруч з поганським святилищем свобідно засновувались православні й римо-католицькі храми: Гедимін відзначався дивною для тих часів реліґійною толерантністю. Колі цей видатний володарь вмер в 1341 р., то залишив свойому наступникові Ольгердові досить значну державу, перейняту духом експанзії.
Цій експанзії не могли поставити перепон ані західня Біла Русь, ані Русь південна — Україна. Перша здавна була розєднана, розділена на невеликі, порівнюючи, князівства, друга була знесилена татарською руїною. Галицько-волинська держава не могла поставити серйозного опору, вона сама доживала свої послідні роки. Але литовське завоювання не було страшним для руських земель; по-перше воно несло їм увільнення від татарської залежности; по-друге — литовське князівство вже за Гедиміна зробилось державою литовсько-руською і то такою, де руський елемент займав політично рівнорядне становище. Отже, не дивно, що обєднання білоруських та українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбувалось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами і христіянство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але сами ще не зважувалися, принаймні одверто, приймати нову віру.
Вже Гедиміну, поруч з не дуже важкою експанзіею на руські землі, доводилось витримувати тяжкий напір німецьких рицарів з заходу. Ця боротьба особливо загострилась за панування його сина, геніяльного Ольгерда (1341—1377). Ольгерд полишив діло оборони од німців одному з своїх братів, хороброму Кейстутові. Цей Кейстут сидів як удільний князь на Жмуді, провадив постійну боротьбу з німцями, а Ольгерд, як великий князь у Вільні, дістав вільні руки для акції на сході. Він поступнево інкорпорував Чернігівсько-Сіверську землю, садовлячи в головних її центрах своїх синів або небожів, як підручних князів-васалів, а в менше важливих залишаючи навіть місцевих князів з Рюрикового дому. Потім прийшла черга на Київську землю, заняту в 1360-х роках. У Київі засів син Ольгерда Володимир. Одночасно була окупована й Переяславська земля
Вже окупація Київщини викликала конфлікт з татарами, що вважали себе за зверхників над цією землею. Ольгерд пішов походом і в 1363 році розбив татар на Синіх Водах, (на пограниччі Волині й Подолії). Цим він закріпив своє володіння Київщиною, а східом прийшла черга й на Поділля.
Тут на Поділлі трималися татари фактично найдовше з посеред українських земель. Витіснивши князів, вони залишили за населенням громадську самоуправу з виборним отаманом на чолі і тільки побірали з населення дань. Погром татарських сил відкрив Ольгерду дорогу на Поділля. Прилучення Поділля довершили підручні князі, небожі Ольгерда. Західньо-руський літопис подає нам дуже яскраву картину цієї їхньої акції, малюючи разом і обставини татарського панування на Поділлі: «Коли господарем над Литовською Землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи з литовським військом і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати, татарські князі, були дідичними володарями Подільської Землі. Від них правили в землі отамани, а баскаки, наїзжаючи, відбірали дань від тих отаманів. Брат же великого князя Ольгерда, князь Коріят, що держав Новгород Литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. З тих Коріятовичів троє старших за дозволом великого князя Ольгерда й за допомогою Литовської Землі пішли в Подільську Землю, війшли в приязнь з отаманом, почали боронити Подільську землю, а дань баскакам давати перестали».
Обсадивши в 1370 році південне Поділля, Коріятовичі побудували три замки: в Смотричу, Бакоті, Камянцю. Пізніше повстали замки в Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокальці, Меджибожу, Божську й Винниці. Від 1374 р. дійшла до нас грамота Юрія й Олександра Коріятовичів міщанам Камянця з наданням їм ланів та випасів, пільгою на двадцять років від податків і наданням самоуправи.
За Волинь Ольгерду з братом Любартом довелося витримати війну з польським королем Казимиром Великим. Українське населення дуже піддержувало литовських князів. Белзька й Холмська землі залишилися за Польщею, а Волинь таки вдержали в своїх руках литовські князі.
Так Ольгерд обєднав у своїй державі всі білоруські й майже всі українські землі. Як я тільки що зазначив, причина успіхів Литви а цих землях полягала головно в тому, що литовські князі не порушували місцевого укладу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи; що найбільше вони садовили своїх власних князів замісць Рюриковичів. Ольгерд так само, як і українські князі, поділив державу між своїми синами та ще й залишив уділи братові й небожам. В наслідуванні престолу у великому князівстві Литовському ще менше можна доглянути якусь певну систему, ніж на Руси. Так, за старшого, себто за великого князя визначив Ольгерд одного з молодших своїх синів Ягайла. Але, щоб фактично вдержати владу великого князя, Ягайлові треба було видержати збройну боротьбу з своїми братами, вбиті свого дядька Кейстута й вступити в договірні відносини з його сином Вітовтом, що втік до німецьких рицарів, шукаючи у них порятунку. Я підкреслював уже також і мирний характер інкорпорації литовськими князями руських земель. Здебільшого роблено було обопільні умови: великий князь литовський зобовязувався давати «оборону» князю руської землі, а цей обіцяв йому «покору». Коли ж замісць місцевого руського князя садовлено якогось родича великого князя литовського, то його відносини до великого князя залишались такі ж самі. Збереження старого укладу було немов принципом: «ми старини не рухаєм, а новин не вводим», як сказано було в одному тогочасному документі. Литва не мала свого виробленого державного апарату, що найбільше вона могла дати князя. Тому залишалася на місці вся прежня управа. Руські бояри ставали на службу литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала орґанів управи областями, число яких до того ж зростало в дуже скорім темпі. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до самого «господаря», до великого князя, однаково, чи це були ціла адміністраційні, чи законодавчі, чи судові. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову орґанізацію й способи оборони. Будування фортець, їх укріплення, обсаджування залогами, княже господарство й адміністрація; податкова орґанізація, суд — усе це запозичалось у Руси. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т. д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра — так звалося на Литві спочатку христіянство — мала вже в XIII в. свого гарячого адепта в особі Мендовгового сина Войшелка. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Сам Ольгерд перед смертю вихрестився по православному обряду. Столиця Вільно в XIV в. була властиво столицею не литовської, а литовсько-руської держави. В складі цієї держави тепер етноґрафічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес західньої й південної Руси знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Київі і в Галичу. Можна було сподіватись, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відограють ролю, подібну до ролі варягів Х—XI століть, скріпивши собою ослаблений руський елемент і засимілювавшись з руською стихією. Але сталось зовсім інакше: в кінці того самого XIV століття сталася подія, що повернула історію Литовсько-Руської держави на зовсім інший шлях. Цею подією була політична унія Литви з Польщею.
Ця унія не прийшла як щось несподіване, випадкове, вона мала свій ґрунт з двох боків — і з боку Польщі, і з боку самої Литви. Перш за все боротьба з німецьким орденом, що набірала чим далі, то більш гострого характеру, вимагала спільної акції, бо німецький орден загрожував однаково Литві й Польщі, одрізуючи останню від моря. По смерти Людовика угорського в Польщі знову виникла усобиця: почалася конкуренція Велико-Польщі з Мало-Польщею. Перша висунула кандидатуру Земовіта Мазовецького. На руку Людовикової дочки Ядвіги було кілька претендентів, але польські пани хотіли вибрати найкориснішого для себе; вони відкинули Леопольда Австрійського, відкинули Земовіта й зупинились на Ягайлові. Знов же й Ягайло шукав опертя в чужій силі. Він не міг дати собі ради з своїми братами й родичами, котрі виявляли сепаратистичні стремління, одні тягли до Москви, другі хотіли стати зовсім самостійними володарями. Найнебезпечніший був син Кейстута Вітовт, котрий склав формальну умову з німцями й з їх допомогою воював з Ягайлом.
Для Польщі унія з Литвою мала істотні підстави соціяльно-економічного характеру: відтята німцями від моря й стиснута ними на заході, вона могла звернути свою експанзію тільки на схід, на великі простори Литовсько-Руської держави.
Переговори між Ягайлом і поляками привели до заключення в 1385 р. так званої Кревської унії: Ягайло вибирався на польського короля і мав одружитися з Ядвігою, але наперед мусив охреститися по римському обряду. Ягайло зобовязувався вихрестити всіх своїх ще не охрещених підданих, зобовязувався звернути свої сили на те, щоб здобути назад втрачені на користь німців польські й литовські землі і — обіцяв привернути на вічні часи свої литовські і руські землі до польської корони.
Але Кревська умова була здійснена лиш в перших своїх точках: з початком 1386 року Ягайла вибрано польським королем, і він охрестився і взяв з Ядвигою шлюб. Він перевів масове схрещення своїх литовців по римському обряду. Литовські князі мусили підписати «присяжні грамоти» на вірність Ягайлові. Та реальне злучення Литви з Польщею натрапило на великі перешкоди, перш за все на незадоволення як литовського, так і руського елементу. Це незадоволення дуже зручно використав Вітовт і змусив Ягайла визнати себе за великого князя Литовського, і тільки по його смерти Ягайло знову міг стати литовським князем. Отже, Кревська унія лишилась унією персональною, і тепер ціла литовська політика 40 років обертається біля особи Вітовта.
Це був видатний політик і добрий вояк. Його успішна політика високо підняла його міжнародний престиж. Він продовжував діло свого дядька Ольгерда і зібрав під свою руку всі білоруські і всі (окрім Галичини) українські землі; його володіння досягали Чорного моря. Зручно використовуючи усобиці в татарській орді, він дістав від татарського хана Тохтамиша формальне зречення з його історичних прав на руській землі. При усті Дніпра було збудовано фортецю св. Івана. Другий замок поставлено під Білгородом (нинішний Акерман). В Хаджибеї, де тепер Одеса, установлено порт, звідки руський хліб вивожено до Візантії.
Але цій експанзії на півдні поклав кінець страшний погром, який зазнав Вітовт в бою з 1399 р. над Ворсклою з татарами. Тут поляг цвіт українського, білоруського й литовського лицарства. Береги Чорного моря були втрачені. Цей момент використали поляки для нових переговорів про унію: князі й бояри литовські мусіли зобовязатись на випадок смерти Вітовта не шукати собі іншого князя, як Ягайло, а в разі смерти Ягайла поляки обіцяли вибрати собі на короля Вітовта. Крім того заключено обопільний союз для взаємної оборони.
Цей союз дав сполученим силам Польщі й Литви рішучу перевагу. В славнозвіснім бою під Ґрунвальденом 1410 року литовські, польські, білоруські, українські полки Вітовта й Ягайла завдали Орденові страшний погром. Але Вітовт не захотів нищити Орден до кінця і у себе на Литві провадив самостійну політику, прямуючи до того, щоб стати литовським королем. Перебуваючи ввесь час під загрозою одірвання Литви, поляки раз-у-раз поновляли спроби надати унії більше реальний характер. В 1413 році в Городлі унія дістала нову формулу, в якій практичне значіння мав пункт, що литовська шляхта римського обряду дістає такі ж права, які вже мала в Польщі шляхта польська. Поза тим і на далі Литва уявляла собою окрему державу.
Вітовт був одним з могучих володарів Європи. Свою одиноку дочку Софію він оддав за московського великого князя Василя. Свого небожа Жигимонта він вислав на престол до Чехії. Нарешті він рішив здійснити свій проект коронації королівською короною. На весну 1429 року до Луцька на Волині було скликано блискучий з'їзд для цієї урочистости. Прибули цісарь Жигимонт, московський князь Василій, король данський, Ягайло, посли візантійського імператора й т. д. Але не прибула сама корона, затримана в дорозі поляками. Справу було відлежоно до нового з'їзду у Вільні, але тим часом Вітовт помер 1430 р.
Це розвязало руки польським політикам, одначе ідея самостійности Литви уже укріпилася на стільки, що ліквідувати її самим фактом смерти Вітовта було неможливо: сороколітнє правління Вітовта сформувало й орґанізувало Литовську державу. Вітовт наніс удар удільній системі, повигонивши найбільш амбітних або властолюбних князів; але він залишив самим землям їх автономію, садовлячи тільки замісць князів своїх воєвод або намісників. Цю автономію він ґарантував особливими т. зв. «земськими установними грамотами», в котрих підтверджував права церкви й духовенства, забезпечував особисті права населення, його самоуправу й місцевий суд, а також реґулював фінансову справу.
Загальна тенденція внутрішньої політики Вітовта полягала в тім, щоб «з ласки господарської зберегти старовину, закріпити соціяльний, політичний і юридичний лад землі».
Місцеве управління цілком опинилося в руках місцевого боярства. Суд був зосереджений в руках воєвод і старост, на яких можна було апелювати до самого великого князя. В земських уставних грамотах згадуються і віча, на яких сходились бояри, міщане, міська шляхта і «чорні», себто прості люде. Населенню ґарантувалась безпечність особи: карати було можна тільки по суду. Громадяне держави діставали право вільного від'їзду за кордон. При закріпленні цього нового ладу, який в головних рисах затверджував лад старий, удільні князі зійшли зі сцени, залишившися в характері службових князів, таких як і старші бояри.
Але при всім тім в державі виявився антаґонізм литовського й руського елементу, антаґонізм, який навмисне піддержували поляки. Між українсько-білоруськими князями й боярами з одного боку, а литовськими з другого було вбито клин — римо-католицьку віру й звязані з нею привілеї, виразно підкреслені, наприклад, в городельській унії 1413 р. Супроти сепаратизму українських та білоруських князів Вітовт висував значіння своїх литовських магнатів, садовлячи їх на Руси намісниками й воєводами.
По смерти Вітовта мали б вибрати, згідно постановам унії, Ягайла, але литовсько-руські пани вибрали молодшого сина Ольгерда Свитригайла, відомого з своїх авантурничих пригод. Ягайлові не залишилось нічого, як санкціонувати цей вибір. Обставини склались так, що Свитригайло мимоволі став, коли так можна висловитись, шефом руської партії в литовській державі. Українські й білоруські князі й бояри, незадоволені з тої переваги, яку мав тепер у великого князя латино-польський елемент, горнулися до Свитригайла, хоч він виявив себе зовсім незручним політиком і нещасливим вождем. Але з Свитригайла були незадоволені природні литвини за його симпатії до руського елементу. В противагу Свитригайлові вони висували молодшого Вітовтового брата Жигимонта Кейстутовича, якого піддержував Ягайло й поляки. Вкінці дійшло до міжусобної війни, яка вирішилась в 1435 р. погромом Свитригайла під Вількоміром: 42 руських князів попало в полон; полягли найкращі українські й білоруські полки. В Польщі святкували тріюмф. Але Україна ще 4 роки трималась Свитригайла, аж поки литовці й поляки не добили його до кінця. Жигимонт став єдиновладним великим князем литовським. Та не довго він попанував: в 1440 р. він упав жертвою змови руських князів, які замордували його в замку Троках недалеко Вільни.
В Польщі вже не було в живих Ягайла і там сидів його син Володислав. Але Литва по смерти Жигимонта вибрала собі окремого князя в особі молодшого сина Ягайлового Казимир а. На польському й на литовському престолах сиділи окремі володарі, хоча й рідні брати між собою. Фактично унія була розірвана.
Казимир повів на Литві дуже зручну політику, яка значно запокоїла русинів: він посадив на Волині Свитригайла, а в Київі Олелька Володимировича, яко своїх підручних князів. Білоруським землям видав нові привілеї. Коли по смерти брата Володислава, що загинув у відомім поході проти турків під Варною, Казимир був обібраний і на польський престол, він видав нові привілеї руській шляхті.
Але коли Казимир почув себе міцно на обох престолах, то перестав церемонитись з русинами. Литовські маґнати піддержували його в приборканні Руси. По смерти в 1470 році київського князя Симеона Олельковича було скасовано київське удільне князівство, і в Київі замість князів засів литовський воєвода, природний литвин-католик. Тоді українська ірредента підняла голову. На чолі її стали українські удільні князі. Син останнього київського князя Михайло Олелькович, в спільці з кількома іншими князями почав таємні переговори з Москвою, обіцяючи їй уступки на Білій Руси за поміч проти Литви. Але змову було викрито, і князь Михайло Олелькович заплатив за неї своєю головою. Але це не спинило князів, а лиш показало їм дорогу до Москви.
Поки Гедимін та Ольгерд обєднували білоруські й українські землі біля Вільни, на сході серед маси дрібних великоруських князівств виріс осередок, який так само почав обеднувати біля себе землі великоруські. Цим осередком стала Москва. Касуючи один по однім уділи та прилучаючи їх до себе, емансипуючись поволі від татарської зверхности, московські князі встигли до кінця XV. віку створити сильну, централізовану державу. Вони анектували Тверь, Рязань, Новгород й почали приєднувати сіверські князівства. Тут вони зустрілися з Литвою.
Обєднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III починає підносити претензії на землі білоруські й на українські, як на історичну спадщину Рюрикового дому. Він титулує себе «Государем всеї Руси». З династичного погляду його претензії буди оправдані. Для Великого Князівства Литовського виріс грізний суперник.
Раніш за часів Вітовта удільні великоруські князі тягли до Литви супроти московської небезпеки. Тепер навпаки: дрібні удільні князі з сіверського погряниччя сами горнуться до Москви, і протягом двох останніх десятиліть XV віку цілий ряд дрібних сіверських князів перейшов під московську протекцію разом із своїми уділами. Між Москвою й Литвою наростав конфлікт. З огляду на це зросли на Литві уніонні змагання, піддержувані литовсько-католицьким елементом. Поляки й литовці вибирають собі спільних короля і князя й підтверджують унію раз-у-раз новими пактами, хоч при тім Литва й зберігає свою державну окремішність. Проти українсько-білоруського елементу в державі вже починаються національні й релігійні утиски, правда, ще в слабій формі. Але це тільки зміцнює ґрунт для руської ірреденти. Не вважаючи на шлюб литовського великого князя Олександра з дочкою московського князя, між Литвою й Москвою вибухає 1501 р. війна, і московські воєводи побивають литовське військо та окупують цілу Сіверщину. Війна двічи затихала й двічи відновлялася. В результаті по миру 1514 року Москва здобула Смоленськ, Сіверщину аж до гряниці сьогоднішньої Полтавщини, і велику частину Білої Руси. В межичасі в самій Литві вибухло повстання під проводом українського князя Михайла Глинського. Це був останній акорд в боротьбі української та білоруської аристократії за національні інтереси. Повстання було подавлене, і Глинський утік до Москви. Стати представником і оборонцем інтересів руського елементу в литовській державі судилось іншим суспільним верствам, які тільки що входили в силу: це була шляхта, міщане й козаки.
Погром Литви Москвою й непевність руського елементу в державі додали прихильникам унії ще більшої енерґії в їх стараннях звязати Польщу й Литву до купи. Потреба в цій унії була збільшена ще й того небезпекою, яка вже з кінця XV віку загрожувала Литовській державі з півдня.
В половині XV віку від татарської т. зв. Золотої Орди відокремилась Кримська Орда, на чолі якої стала династія Гіреїв. Кримські (перекопські) татари спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Вони боронили українські землі литовської держави від татар східніх. Політика Кримської Орди змінилась з появою турків. 1475 року турецький флот появився в Криму. Хан Менглі-Гірей став васалом турків. Це мало фатальні наслідки для України. Нерішучий литовський уряд не зумів вдержати свого союза з Кримом. Менглі-Гірей вступив в союз з Москвою. На прохання свого спільника Івана III московського Менглі-Гірей 1484 р. вдарив на українські землі. Київ потерпів страшний погром, якого не памятав уже з часів Батия. Місто було спалене, і золоті чаші з св. Софії Менглі-Гірей післав у дарунок свойому союзнику в Москву. Вся Київщина була спустошена, її населення було частиною знищене, частиною уведене в кримський полон.
Але цей погром був тільки прелюдією до дальших, ще страшніших погромів. Року 1485 було спустошено Поділля. Року 1488 — Київщину. Року 1490 — Волинь й Холмщину, і далі майже кожен рік повторюються страшні татарські наїзди, які пустошать цілий край аж до Поліських болот і Десни. Ці наїзди мали страшні наслідки. Здобутки культури й цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна до лінії Росі й Десни обернулась в пустиню. Сотні тисяч найлуччого людського матеріялу пішло в неволю. «Усі страти в людях, каже новіший український історик, які потерпіла Україна протягом одного покоління після 1480 р., були такі, що ними можна б сколонізувати величезні простори лугів та степів» по влучному вислову Стрийковського, литовського історика XVI ку, «турок тримав Кримську орду на поготові, як мисливець держить у своїх руках на поготові свору хортів». Ця свора що-року вдалась на нещасливий край і нищила його та обезкровлювала. Посол литовського великого князя Михалон Литвин (здогадуються що це був Михайло Тишкевич), бувши в 1548 році в Криму, бачив там несчисленне число українських невільників, які все прибували й прибували, так що свідкам цього безконечного потоку полонених з України здавалося, що там на Україні вже скоро не залишиться ніякого населення.
Литовський уряд не міг дати собі ради з цим лихом. Він не здолав орґанізувати оборони, і само населення мусило так або інак цю оборону організувати. Воно до цього і взялося. Уряд же шукав опори в тіснішій злуці з Польщею. Довге панування короля Жигимонта І (1506-1548) встигло дуже укріпити ідею унії між Польщею Литвою. Аристократія ще трималася сепаратизму, але середній стан, шляхта від тіснішої злуки з Польщею жде поліпшення своєї долі: хоче збільшити свою політичну вагу, діставши такі самі привілеї, які мала вже шляхта польська: вона сподівається знайти через унію піддержку в обороні від наїздів татар та турків. Шляхта кількох земель вже подавала в такім дусі петиції до великого князя.
За панування Жигимонтового сина Жигимонта Августа (1548-1572) почалась тяжка війна з Москвою за Ливонію. Цілий її тягар упав головно на Литву, спеціяльно на її білоруські провінції. Шляхта цих провінцій почала налягати на князя-короля, щоб перевів унію. Її піддержувала волинська шляхта, яка терпіла від татар. Почалися переговори. Король був бездітний, і по його смерти знов могло повстати питання про окремий вибір короля для Польщі й великого князя для Литви. Сам король рішучо став за унію. Він сликав в 1569 р. спільний сойм до Люблина. Тут польські представники виступили з проєктом повної інкорпорації литовських провінцій до Польщі, так що литовські маґнати, в теорії прихильні до дії, мусили тепер боронитись од неї. Сойм затягнувся на кілька місяців, і його засідання приймали часом дуже драматичний характер. Щоб прихилити до себе українську й білоруську православну шляхту, король в часі сойму видав цілий ряд спеціяльних привілеїв для неї. Так дістала привілеї шляхта Волині, Київщини й Поділля. Проти неслухняних вживано ріжних репресій. Нарешті королю й полякам далось перемогти противників унії, і трактат був заключений. Зміст цього многоважного в історії чотирьох народів: польського, литовського, українського й білоруського — договору був такий:
1) Польська корона й Литва зливались в одну Річ-Посполиту. 2) Король і великий князь мав бути один спільний, вибіраний спільним сеймом і сенатом. 3) Король присягав при коронації на права обох народів. 4) Спільний сойм і сенат. 5) Спільна зовнішня політика. 6) Спільна монета. 7) Право набувати землі для польської шляхти в Литві і для литовської в Польщі.
Залишались окремими: 1) Державний герб і печать. 2) Окремі міністри. 3) Окреме військо. 4) Фінанси. 5) Законодавство. 6) Адміністрація.
Спеціяльні права новоприлучених українських областей були зазначені, як сказано, в окремих привілеях. У Волинському привілеї стояло, що стани волинської землі зрівнюються в правах з коронними. Задержується Литовський Статут з тим, що уневажнюються його постанови про військову службу шляхти: ці «тягари» з неї здіймалися, яко «противні вольностям коронної шляхти». По всіх урядах і по судах задержувалася руська мова і в цій мові мали видавати всі акти королівської канцелярії: тільки до міст можна було писати грамоти по польськи. Шляхта грецького закону в усім зрівнювалася з католицькою шляхтою й могла займати всі посади до сенаторської включно. Волинські уряди, духовні й світські, можна було давати лиш осілим обивателям, шляхтичам Волинської Землі.
Король мусив особливо рахуватися з Волинню, бо тут саме сиділи значні українські пани, всі оті князі Чорторийські, Острожські, Корецькі, Вишневецькі, далі Сангушки, Тишкевичі й інші, що стояли в такій опозиції до унії, боячись втратити своє провідне становище.
Брацлавщину прилучено до Волинського привілею, Київщині надано окремий привілей, який мав такий же зміст, що й Волинський: так само задержувалася чинність Литовського Статуту, забезпечувалися права руської, себто української мови й зазначалася рівноправність православної шляхти з римокатолицькою.
Прилучення до Польщі українських провінцій Литви — Київщини, Волині й Поділля одразу давало Польщі фактичну перевагу в цім новім державнім творі, який уявляв собою дивну мішанину принципів уній й федерації, свого роду компроміс ріжних державних і національних інтересів.
Яка ж була вага Люблинської унії, особливо для українського народу? Польські історики дають їй в своїх творах величавий апотеоз, як акту виключно державної мудрости. Справді поляки мали чого пишатись своїми досягненнями по тій унії: Польща робилася великою державою, розпоряджаючи при тім силами й засобами ще й Литви. Багаті українські землі відкривали широкий простор для колонізації за для її скупченої на неродючих надвислянських землях шляхти. Але для України і Білоруси, як каже Грушевський, «прославлений пізніше як акт любови, братерства, пожертвовання, — в дійсності Люблинський сойм був ланцюхом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених пресією державної влади й тяжких політичних обставин».
Але й для самої витвореної на основі унії нової спільної держави ріжні особливості її штучного устрою скоро дали себе відчути. Перш за все пішла дуже швидким темпом гіпертрофія відтепер спільного сойму. Тяжко було засимілювати литовсько-руський сойм, що вже мав свої власні традиції, з сеймом польським. Литовські посли трималися окремо, й сойм розбився на дві частини. Бувши в меншости, литовські посли раз-у-раз хапалися за «протестації», а знамените «Liberum veto» було вжито уперше 1652 р. литовським послом з Жмуді. Спільний сойм, як каже проф. Лаппо, зробився більше конґресом, ніж парламентом. Литовські посли, як суроґат колишнього свого сойму, почали збіратись перед початком сесії на т. зв. «головний сойм» у Волковиську, а потім у Слонімі, де й намічали свою проґраму й тактику для будучого сойму. На час безкороліввя зїзди Великого Князівства Литовського здобували ще більше значіння, беручи на той час усю повноту влади в Литві у свої руки. І взагалі литовські посли й політики ревниво берегли автономію своєї обкраяної батьківщини, з того не раз виникали тяжкі ситуації для Польщі. Найбільше виявилося стремління литовців зберегти свою автономію в кодифікації т. зв. 3-ої редакції Литовського Статуту (1588).
Але з цього часу доля Великого Князівства Литовського, під яким залишились всього два невеликі окрайчики української території — Берестейська й Пинська області, тратить для нашого огляду ближчий інтерес.
