Світ мене впіймав. Але — не втримав

Омелян Халус

На початку 90-х років ще не далекого ХХ століття його книгу було висунуто на найвищу літературну відзнаку України — Шевченківську премію. Не вийшло. Поважні мужі і "мужички" від красного письменства "забракували" це його й справді вистраждане серцем дітище: твір "малохудожній" — був присуд. А вже через кілька років… — коли наша зголодоморена матінка Земля не раз обернулась навколо Сонця, чи то пак навколо цього твору і членів високодостойного в царині літератури комітету, — автор став… шевченківським лауреатом! А його твір, зрозуміло, — уже "високохудожнім". Ось як воно в нас буває! Видно, помінялись члени комітету. Питається в цій "задачі-головоломці": то що на нашому літературному поприщі є визначальним — власне художній твір, а чи члени і членкині тієї комітетської "Феміди", врешті-решт?!
 

Василь Барка

Отож знайомтесь: лауреатська книга — "Жовтий князь", автор — Василь Барка. Власне, я не сумніваюсь: багато українців і українок вже прочитали цей геніальний (так-так, ще раз — геніальний! — твір), — здригаючись серцем, духом умліваючи і, мабуть, гадається мені, — очима раз по раз на хлібину святу позираючи, що ось вона, у сонці, — на столі. Та чи все, ні, чи багато, а то бодай дещицю знаємо про нього, цього чоловіка, — Василя Барку? Хай буде запитання це риторичним. Він — представник, себто кращий, один із кращих представників української діаспорної літератури. "Підпільної", як висловився письменник Володимир Яворівський. Виявляється, була в нас і така. Просто ми, українці, про неї не знали, ба навіть не здогадувалися про її земне — заокеанське, чужинське, не завше із солодом — існування. Не знали — не багато не мало — майже сто літ, усе ХХ століття. Та й що ми знали — крім совітів, колгоспів, атеїстів, війн… голодоморів! А він, Барка, знав це, добре відав, і багато чого іншого і чув, і бачив, і сам пережив-перебув-переболів… Це й залишив нам у вічний спадок у своїх творах.

"Це був дивовижний чоловік, і біографія його така ж дивовижна! Жив там, на чужині, за океаном, був свобідним чоловіком. Як свобідною такою ж була й та наша українська діаспорна література, яку він собою й уособлює. Була сильна, звитяжна й бойова, заклична! Бо не стогнала в страшних, заіржавілих лещатах комуністичної всесильної цензури", — такими словами Володимир Яворівський, голова Національної спілки письменників України, відкрив вечір пошанування Василя Барки — до 100—річчя від дня його народження. Пройшов нещодавно такий в письменницькому домі, що в центрі нашої столиці. Міністерство культури і туризму України, Інститут літератури АН України та НСПУ, як уже згадувалося, — ось три духовні складові (та й матеріальні, фінансові) цього величного свята, що пройшов і справді під шелест слів Тарасових — "незлим, тихим словом".

Екран на стіні вихоплював, діставав десь із своїх нуртуючих житейських глибин згустки пам'яти — світлини, що на них зостався він: очі Барки, руки Барки, розкішна сива борода, його літа — й дитячі, і юнацькі, діаспорне його буття-життя, його хвороби і останні земні дні… І на тлі тої пам'яти, у фотографіях, — живі, сказати, спогади про нього. І — слова, роздуми, подивування, восхваляння, незбагненність… Прослава наша!

Микола Жулинський, письменник, директор Інституту літератури України, — можливо, остання людина з України, крім Надії Світличної, яка бачила Василя Барку ще живим. "І було це начебто ще й недавно — грудень 2002-го. У нього на дачі, він був уже хворий, після тяжкого інсульту. Ним опікувалася пані Світлична. Лежав на дивані, на столику — книга — Данте, англійською мовою, друкарська машинка. Не міг говорити і не чув. Мені в якийсь момент здалося, що він губами наче прошелестів — "приїхали з України…" Видно було по ньому, що дуже хотів зі мною порозмовляти, сказати щось, і страждає від того, що не може".

Пригадав промовець і свою першу зустріч із письменником у липні 1989 року. І тоді, і доти все своє життя Василь Барка жив тільки літературою, творчістю. Він вірив у те, що має якийсь зв'язок із потойбічним світом. У 1998 році прийняв сан білого чернецтва — цим самим хотів через Ісуса Христа оздоровити духовно українських людей, там, на своїй батьківщині, які потерпали від комуністичного панування. Коли писав роман "Жовтий князь" — перший твір у нашій літературі про Голодомор 30-х років, — так пройнявся тим, що відчував голод фізично. Хоча завжди їв мало і був невибагливим до їжі. Він вважав, що цим романом має якоюсь мірою спокутувати вину людства перед Богом.

Творчість Барки надзвичайно складна, як на літературознавця, критика М. Жулинського. Вимагає дуже уважного читання, думання. Він — унікальна постать не лише в українській літературі, а й світовій. Був переконаний, що письменник — це місійна людина, і його місія — духовне пробудження людини. І це здійснював своїм життям і своєю творчістю. "Я вірю, що колись буде видано повне зібрання його творів. Він про те мріяв, його заповіт знаходиться в нашому Інституті літератури. На жаль, на сьогодні це справа майже нереальна. Але ми до того прийдемо і, сподіваюсь, уже в недалекому часі", — запевнив академік Жулинський.

Ольга Бенч, заступник міністра культури і туризму України, виступаючи на святі, дякувала Спілці письменників (а їх, майстрів слова, у той вечір прийшло, до чести, чимало), Інститутові літератури в особі його директора Миколи Жулинського за їхню ініціативу проведення такого заходу. "Вечір пам'яти — це насамперед спілкування з Василем Баркою, це момент пізнання його, це не зрима, але велична дорога — його до нас, а нас, українців, — до нього. До світу дум і творчости цього великого письменника, великого Українця". Пані Ольга висловила сподівання, що творчість Василя Барки буде гідно поцінована й обдарована рідною його Україною, яка була разом із ним, як людиною і письменником, одним цілим, єдиним, неподільним.

Про свою зустріч десь у далеких 80-х роках із Баркою у США розповів присутнім письменник Юрій Мушкетик. Згадав, як ходили удвох лісом, довго розмовляли. Тоді був дуже подивований тим, що всі "дивізійники" з України так його шанували, ставились до нього, й справді, як до Апостола. Та він, власне, таким і був — земним апостолом, самітником життя і мислителем. Велич його ми поки що не осягли і не збагнули!

"Наш великий, геніальний поет!" — лаконічно висловився академік і літературознавець Петро Кононенко. Зазначивши, що Баркова книга поезій "Океан" — це все про нас, про наше життя. І взагалі — життя! Хоч у книзі майже не зустрічається слово Україна, вся поезія злита воєдино з українською природою, такою живою, одухотвореною його добірним словом. Його треба нам повернути — у школи, бібліотеки, вузи, на телебачення. Тут його серце! Він — від крови цієї землі! І такі вечори пошанування Василя Барки доцільно й треба провести у всьому Києві. Це справді великий Українець", — захоплено констатував промовець.

Справді, Василь Барка повертається до нас дуже повільно. А це потрібно насамперед нам, українцям, — щоб ми стали чистішими, совіснішими. Його друкували у світі, коли Україна про нього й не чула. Приміром, роман-сповідь "Океан" у двох частинах вперше був надрукований… французькою мовою. Сам же Барка казав: "Я лише маленька тінь Сковороди (якого він вивчав — О. Х.). Та, на відміну від нього, світ мене впіймав. Але — не втримав". "Йому було добре самому. Великий самітник був", — це Віталій Карпенко, письменник і журналіст. Згадав теж про свої зустрічі з Баркою у США: "Весна. Синє небо. І його очі — сині—сині такі очі!" Говорив він, пам'ятає, чітко і красиво. Як він дбав про своє слово! Великий цінитель рідного "українського нашого слова був".

Василь Барка — цей мудрець, філософ життя — так, він був самітником у житті. Але в українській літературі таким не може й не має бути.

І вже зовсім красиво, точно й афористично: "Це ж треба так любити Україну, щоб так її глибоко знати і так страшно написати!" — народний артист України Анатолій Паламаренко. І додав: "Так точно і так сильно! Великий наш пророк, що тут казати. "Жовтий князь" його — це глибокі роздуми про нас з вами, про наш час".

"Тихий, непоказний, "неефектний" приклад Барки, — долучився до розмови, водночас підводячи риску під згадуваним дійством — вечір пошанування Василя Барки, — ведучий, той же Володимир Яворівський, голова письменницької "братії",— засвідчує і доводить, що ми є нація одинаків. Але сей великий чоловік довів й інше: там, де є могутній, та й просто гідний свого ймення, українець, — там є з ним і ненька Україна. Отож, слава Барці, слава тим, хто має Барку, слава тим, хто Барку читає і розуміє!"

Уривки з творів письменника впродовж вечора, вправно вплітаючи їх у теплі, зворушливі слова спогадів про нього, читали народні артисти України Григорій Булах, Анатолій Паламаренко, Галина Яблонська… Справді, світ — заокеан — Василя Барку спіймав. Але — й це правда — не втримав, як сам і зізнався. Тож він повертається до нас, у рідну йому Україну. На крилах в синьому — як його очі — піднебессі! На крилах сторінок його величних, високодуховних і змістовних творів.

    Найродючіші в світі ґрунти!
    Найпекельніші голодомори…

Джерело: "Українське слово", №49 (3403), 3 - 9 грудня 2008 року