Незагойний біль Голодомору

Друге повернення "Жовтого князя" Василя Барки в Україну

На суперобкладинці цього видання значиться: Василь Барка. Жовтий князь. Документальний роман. Том 1-2. Вид.: Українська Вільна Академія у США. Нью-Йорк - Харків, 2008. Власне видавець цієї книжки - знане харківське видавництво "Майдан", а наклад її - 2000 примірників.

Одразу зазначу, що видання другого тому роману "Жовтий князь" уже давно стояло на порядку денному і в Сполучених Штатах Америки, і в Україні. Оригінал, зрозуміло, зберігається у США. Майже весь 2007 рік учений секретар УВАН у США доктор Євген Федоренко, він же голова Управи Шкільної Ради Шкіл Українознавства при Українському Конгресовому Комітеті Америки, наполегливо опрацьовував другий том роману Василя Барки "Жовтий князь". Зазначимо, що Василь Барка працював над другим томом у досить поважному віці, не завжди його слухалось перо, підводив зір, очевидно, і комп'ютер не був йому підвладний - пам'ятаю, що п. Євген скаржився на труднощі в опрацюванні та редагуванні цієї книжки. Десь наприкінці 2007 р. у США окремі фахівці, українські письменники, апарат УВАН у США дійшли висновку, що роман таки потрібно видати та ознайомити українську діаспору США, як і читацький загал України, з цим класичним твором Василя Барки, що розкриває страхіття українського Голодомору 1932-1933 років. Тендер у "змаганні" з деякими американськими, українськими - київськими та харківськими - видавництвами виграв харківський "Майдан". Отже, цей 772 сторінковий фоліант, підписаний до друку 24 грудня 2008 року, з'явився у лютому 2009 року. Обкладинка - у виконанні знаного українського графіка у США Якова Гніздовського. Зрозуміло, що вона повторює те перше видання, яке з'явилося у США далекого 1962 року у видавництві "Сучасність" (Нью-Йорк - Мюнхен). Передмову до видання написала Ася Гумецька, яка, до речі, цитує звернення-лист Василя Барки "До радянських письменників на Україні":

Незагойний біль Голодомору
Жертва Голодомору. Харків, 1933 р.

"У році 1933-му мільйони рідних всім нам сестер, братів, наша плоть і кість, і кров, ті, з-поміж котрих ми вийшли, - були поругані і опаскуджені, були в цьому нещасті роздавлені Джаґернаутовою колісницею організованого, наказано запровадженого голоду - роздавлені на смерть.

Але запитайте: чому і досі заборонено згадувати про ті десять мільйонів поруганих душ із нашого народу?

…Тож коли і досі не дозволено подати голос за жертви голоду, хоч прочитайте скромну повість про них автора, який зрікся всього в житті, аби дістати, зрештою, змогу розповісти про них".

Авторка передмови Ася Гумецька багато добрих слів сказала про видання 1968 р. у Нью-Йорку, що вийшло тоді з ініціативи "Союзу Українок Америки". 1981 року "Жовтий князь" був видрукуваний у престижному французькому видавництві "Ґаллімар" в перекладі Ольги Яворської з передмовою П'єра Равіча, про якого дуже позитивно відгукувався Василь Барка: "П'єр Равіч з єврейської родини; і якщо хтось у наш час дав найвизначніший і найповчальніший приклад єврейсько-української співпраці, то це П'єр Равіч. Він знаменито, в незрівнянній досконалості свого труду, відкрив добу співпраці для наступних десятиліть".

Добрим словом у своїй передмові п. Ася Гумецька згадує перше знайомство українського читача з "Жовтим князем" у 1991 році (вид-во "Дніпро", передмова академіка Миколи Жулинського). Автор цих рядків прорецензував те видання у тоді популярній газеті "Друг читача". До речі, я згадав у своїй рецензії книжечку Ол. Степового "Правда про Україну", яка з'явилась окремим виданням в одному зі львівських видавництв і була присвячена 10-річчю Голодомору, що відзначалось 1943 року. Трохи дивно, що німецькі окупанти дозволяли українцям писати про трагічну дату в українській історії, російські ж, з дозволу сказати, "брати" ще й досі дипломатично й фактично осуджують нас своєю відомою дефініцією: "У 1932-1933 рр. ніякого голоду в Україні не було, просто ліниві хохли не хотіли трудитися в полі". Принаймні таку російську сентенцію я почув на одному з мітингів перед Київською міською адміністрацією у червні або липні 1991 року. Прикро, коли чуєш таке від тих, хто називає нас "братами".

Видання "Жовтого князя" 2008 року містить також "Автобіографію" Василя Барки, написану в 1979 році. У ній письменник докладно розповідає про причини свого потрапляння у полон та про погану підготовку радянських армійців до бойових дій з добре підготовленими "німаками", як казали на нашому Підгір'ї в Галичині. Але ось слова Василя Барки: "В ніч 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу, - тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготовленість (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий маневр командування все закінчилось м'ясорубкою.

Після удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, доповз до городів на околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала.

Увечері розбудили люди, що жили в хатці, - вони днями ховалися в "щілинах" (траншеях).

Перевдягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, - помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в воду - течія великої річки дуже швидка і з круговертями: навіть не кожен здоровий міг переплисти.

Але якраз при березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти.

Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив котлету і прикладав: зрештою почало гоїтися.

За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків - розстріл на місці…".

Крім списку творів Василя Барки та його перекладів із В. Шекспіра та Данте Аліґ'єрі, перекладу його творів німецькою та французькою мовами, видання містить ще "Від автора", з якого варто процитувати такий невеличкий пасаж: "Навіть на короткий сезон хрущовської "відлиги" згадувати про великий голодомор заборонялося. І гірше від того: ніби в жорстокому насміху над його жертвами, до тридцятих роковин по ньому справлена була реабілітація з величанням одного з його запровадників - П. П. Постишева. Неможливо було сказати правду про одно з найстражденніших бідувань в історії нового часу, порівняти яке можна хіба що з гекатомбою єврейського етносу при нацистах".

Далі це могутнє видання зі сторінки 37 аж до 772-ї сторінки містить документальний роман "Жовтий князь", том 1-2.

Мислиться, що цей роман про фізичне знищення української нації в 1932-1933 роках змусить не одного читача задуматися над тим, а заради чого пухли з голоду українські гречкосії, коли російська столиця транспортувала у переповнених корабельних трюмах дорідну українську пшеницю, виконуючи державні контракти перед західноєвропейськими компаніями, а гуманітарну допомогу, зібрану галичанами і доставлену до кордону над Збручем, брутально і нахабно повертала назад: мовляв, "у нас ніякого голоду немає, забирайтесь!". Це по хамському звучало з уст сибіряків, розповідають очевидці, бо лише їм, сибірякам, дозволялося стерегти "священные рубежи великого отечества".

Думається, що дилогія Василя Барки "Жовтий князь" залишатиметься ще довгі століття обвинувачувальним документом жорстокої системи, що прагнула створити "світле майбуття" на 1/6 планети, відправивши передчасно на той світ десятки мільйонів українців.

Іван Пасемко,
завідувач відділу вітчизняних та зарубіжних центрів українознавства НДІУ українознавства МОН України, лауреат Премії Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку

Українське слово, №22 (3429), 3-9 червня 2009 року


Василь Барка. “Жовтий князь”. Зміст

Free Web Hosting