Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 1, розділ 13

Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка

Питання про церковну унію кінця XVI віку має широку літературу в історіоґрафії як українській, так і в польській та російській, і історія самої унії та її відгуків в тодішнім українськім житті розроблена дуже докладно. Одначе, не можна сказати, щоб історична наука щодо питання про церковну унію на Україні й Білій Руси прийшла до якихось одностайних поглядів і висновків. Діло в тім, що в цім питанні сплелися крім чисто релігійних ще й моменти національні та політичні. Сама справа унії, внісши такий страшний заколот в старе українське життя, не переставала бути актуальною на західньо-українських землях протягом цілих трьох століть, та ще й сьогодня не вляглися біля неї пристрасті релігійні, національні й політичні. Кожна сторона являється тут заінтересованою, й нема нічого дивного, що рідко хто з дослідників, які працювали над історією унії на Україні, міг заняти строго обєктивне становище, незалежне від конфесійних і національно-політичних поглядів. Як справедливо зазначає Грушевський, історія унії й досі трактується занадто cum ira et studio, i поступу в збіранні й збагаченні фактичного матеріалу далеко не дорівнює поступ в зрозумінні й справедливім зясуванні цих матеріялів.

Що торкається самого Берестейського собору, то його історію списали прихильники й вороги унії зразу ж по гарячих слідах, але, розуміється, кожен з свого штандпункту: на історію Берестейського собору, видану Петром Скаргою 1597 року, православні негайно ж відповіли документальною історією собору в книзі «Ектезіс», виданій того ж 1597 р. і знаменитим «Апокрізісом» Мартина Броневського (1597). Тут теж подано історію й документи про собор. І пізніше вийшло не мало праць в звязку з собором і початками унії, але всі вони носили явно субєктивний і полемічний характер. Справжня наукова історія унії появилася аж у кінці XVII століття. Це була праця василіянина Ігн. Стебельського «Dwa wielkie światła na horyzoncie połockim» (1781-83), де було подано цінний документальний матеріял. Ще більше значіння мала праця Миколи Бантиша-Каменського (батька історика України) «Историческое извЂстіе о возникшей въ ПольшЂ уній», зложена в 1795 році, але видана лиш в 1805. З неї властиво й починається наукова література про унію. В 1842 році вийшла дисертація М. Костомарова «О причинахъ и характері уній въ Западной Россіи», але вона була зараз же сконфіскована й знищена російською владою. Перевидана вона була лиш недавно Українською Академією Наук у Київі (1928). Працею М. Кояловича «Литовская церковная унія» 2 т., (1859-61) одкривається цілий ряд розвідок про унію російських і українських істориків, писаних з церковно-православного штандтпункту, з його дуже негативним поглядом на унію та її наслідки. Важнішими з них були розвідки Н. Іванишева (1859), М. Макарія, Ор. Левицького, Н. Петрова, Ф. Кудринського, П. Жуковича та інших. З польських і чужоземних праць треба назвати праці Є. Ліковського, А. Прохазки, А. Левицького. Дуже важна праця відомого єзуїтського історика П. Пірлінга «La Russie et le Saint-Siège», 1896.

Наукові праці про унію, писані українцями з уніятського (греко-католицького) погляду починаються німецькою працею єпіскопа Ю. Пелеша «Geschichte der Union» (1878-1881). Далі вийшли праці Ант. Добрянського, К. Студинського, Ол. Сушка, Б. Бучинського, М. Чубатого, Ст. Томашівського, які звернули також увагу й на уніонні спроби перед Берестейською унією. Взагалі за останні часи дослідники греко-католицького табору стараються вишукувати й підкреслювати в нашій давнині факти, які свідчать взагалі про місіонерську діяльність римо-католицької церкви на українських землях, і спеціяльно про змагання до унії з Римом на старій Руси.

Справді, уніонні змагання на українськім ґрунті почалися дуже давно, в кожнім разі не пізніше XIII століття, і той час, коли справа унії була поставлена вповні реально, в кінці XVI в. вона мала за собою стару традицію. Досліди М. Чубатого й Ст. Томашівського підтвердили вже раніше сконстатований в історичній науці факт, що стара Русь-Україна, прийнявши головно культуру візантійську, в той же час стояла на перехресті занадто ріжних культурних впливів, щоб так чи інакше не зазнати на собі також і впливів латинського Заходу. Вже за часів Володимира Великого і його синів ми бачимо в Київі західніх місіонерів, а київські церковні полемісти того часу вже вважають за потрібне виступати також і проти латинян та їх «блудів»: доказ, що латинська пропаганда була справою актуальною. Та й пізніше ми зустрічаємо на Руси постійно представників римо-католицьких монаших орденів і взагалі релігійних місій, а династичні звязки українських князів з західньо-європейськими пануючими домами вели до дуже частих зустрічів з римо-католицьким світом. Новіші дослідники підкреслюють наприклад, католицькі симпатії чернігівського князя Михайла Всеволодовича, убитого в Орді. Нам тяжко сказати, наскільки в уніонних проектах, які виникають в Галичині вже в XII віці, грав ролю момент ідеальний, себто змагання до обєднання обох відламів недавно ще єдиного христіянства в одну цілість, в інтересах пристіянського універсалізму. Але моменти політичні, бажання ціною визнання папської зверхности дістати поміч на Заході супроти небезпеки з Сходу — грали тут безперечно свою ролю. Так само, як в трохи пізніших змаганнях Візантії з першої половини XV віку, які знайшли свій відгук також на Україні, грало ролю бажання знайти на Заході опору супроти турків. Одначе ці змагання не дали реальних наслідків. Православіє, як для греків, так і для українців було тісно звязане з народністю й національною культурою, латинство уявлялось їм релігійно-культурною формою, котра сприяла національним та політичним впливам на їх з боку тих сусідів, які джерела своєї культури мали в Римі. Тому то всі спроби заключити церковну унію з Римом навіть при найліпшій вірі їх ініціаторів, зустрічали на Україні рішучий опір тих суспільних верств, які в данім моменті грали провідну ролю. Але не можна заперечити того, що якраз в кінці XVI віку, при збільшенні культурних взаємин українців із Заходом і при оживленні темпу культурного розвитку взагалі, ідея унії мала більше для себе ґрунту, ніж колись, не вважаючи на те, що мала й більш різких противників.

Ініціятива до злуки з Римом вийшла цим разом від львівського єпіскопа Гедеона Балабана, огірченого постійними конфліктами з Львівським братством. Як уже було згадано вище, царьгородський патріярх Єремія, в свій приїзд на Україну в 1588-89 роках узявся був упорядкувати там справу православної церкви, але неознайомлений як слід з місцевими відносинами, повівся доволі незручно й нетактовно супроти єпіскопів, особливо супроти львівського владики Гедеона Балабана, що мав конфлікт з Успенським братством. Надавши особливі права братствам Львівському й Віденському, він викликав незадоволення владик, яким взагалі не по нутру був характер реформи братств, переведеної патріярхом. Усунення митрополита Онисифора з катедри й наставления Михайла Рогози без собору духовенства також не було владикам приємне. І ось Балабан скликає в Белзі в 1590 році приватну нараду владик, на якій брали участь, окрім самого Балабана, ще Кирило Терлецький, єпіскоп луцький, Діонісій Збіруйський холмськии і Леонтій Пельчицький туровський. Балакали про становище православних єпіскопів, і тут була вперше кинута думка про унію.

Властиво ця думка була, як ми бачили, не нова на західньо-українських землях, доволі пригадати короля Данила, участь Григорія Цамблака в Константськім соборі 1418 року й його таємні розмови про унію, Флорентійську унію 1439 р., деякі (не зовсім ясні) зносини митрополитів XV-XVI вв. з Римом в справі унії. Тепер же її дуже енергійно пропагували єзуїти. На нараді в Белзі унію з Римом представлено, як засіб до виведення православної церкви з її приниженого становища в Польщі і разом до скріплення авторитету й поваги самих єпіскопів.

Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541-1613), сенатор і каштелян, що заняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерти єпіскопа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий в справу унії, але він, як людина боязька й нерішуча, активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати ріжні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих чотирьох єпіскопів, що зїздились у Белзі, був сам митрополит і Мелетій Хребтовий володимирський. Нарада винесла кілька постанов: зїздитись щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі чотирі учасники Белзської наради зібрались потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди й увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 році доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигимонт II прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніятів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального відома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унією, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм наміром. Ще пару років справа велася конспіративно. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та папському нунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряне мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календарь. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастія мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніятським єпіскопам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніятські єпіскопи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.

Митрополит Михайло Рогоза довго вагався, чи приставати до унії, і його з великим трудом умовив енергійний Потій, який з 1593 року вже був єпіскопом і зразу ж став на боці прихильників унії. Акт про унію дістав апробату і від короля і від нунція. Одначе тим часом, не вважаючи на всю конспірацію, з якою провадилася справа унії, чутки про неї дійшли до православного промадянства й викликали серед нього страшенну трівогу. Перший ударив на ґвалт старий князь Острожський. Він звернувся 25. II. 1595 року з окружним посланієм до всіх православних, де зясовував акцію єпіскопів, називав їх зрадниками, закликав не йти за ними й поборювати унію всіма способами. Сам князь Острожський не мав в принципі нічого проти злуки церков, але він хотів, щоб справа унії вирішувалася на соборі, а не в тіснім гуртку єпіскопів. До того ж він був ображений, що його проминули й вели діло в таємниці від нього. Послання, надруковане й розіслане по всіх усюдах, справило вражіння. Українська шляхта заложила на своїм зїзді протест проти унії й зробила спробу порозумітися з польськими протестантами, які засідали в Торуні на своїм сіноді, в цілі спільної оборони релігійних інтересів. Тоді прихильники унії рішили прискорити діло. Єпіскоп володимирський Потій і єпіскоп луцький Терлецький поїхали в кінці 1595 року до Риму й тут зложили перед папою Климентом VIII урочисту заяву про унію православної церкви в Польщі з церквою римо-католицькою. Папа прийняв їх заяву, й унію було формально проголошено, а на знак того вибито медаль з написом: «rutenis receptis». В марті 1596 р. Потій і Терлецький повернулися додому. Зоставалось тепер схилити до унії православне й білоруське громадянство.

Але в цьому й лежала найбільша трудність. Ані маса православного духовенства, ані українська шляхта й міщанство й думки не припускали про унію, вважаючи її ні за що інше, як тільки за замах на свою батьківську віру й народність. В їх очах ідеальні мотиви про злуку церков і обєднання христіянства під одним пастирем відступали назад перед загрозою латинізації й полонізації українського культурного життя. Проти унії розпочалася завзята агітація. Під впливом цієї агітації й розбурханих нею пристрастей відступили від унії Михайло Копистенський, владика перемишльський, і сам перший ініціятор, львівський владика Гедеон Балабан. Вони зложили про це писану заяву, занесену до актових ґродських книг. На соймиках українських воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського й на Литві православна шляхта закладала протести, і вони були оголошені на варшавськім соймі весною 1596 року. Ситуація відразу загострилася. Рішено було розвязати справу на соборі, який з наказу короля мав зібратися в кінці 1596 р. в Бересті. Обидві сторони приготовились до рішучого бою. Дано було знати до Царьгороду, й патріярх прислав свого представника Никифора, бувшого професора університету в Падуї. Прислав свого представника, екзарха Кирила Лукариса, і патріярх александрійський. Прибуло багато духовенства з православного сходу. Ніколи ще не було на Україні такого величнього й урочистого собору. Явились посли від української шляхти, від усіх воєводств, багато окремих представників шляхетського стану, представники міщанства зі Львова, Вільни та інших міст. Нарешті багато архімандритів, ігуменів і священиків. Домінуючу ролю на соборі грав князь Острожський. Цей собор не схотів засідати разом з прихильниками унії, й обидві сторони зібрались окремо. На уніятському соборі була представлена вища ієрархія православної церкви, кілька римо-католицьких єпіскопів, представники короля й уряду.

Відразу обидві сторони зайняли взаємне вороже становище й утворили два окремі собори: римо-католики й уніяти засідали окремо, православні й собі окремо. Православні збірались в домі князя Острожського. під проводом двох вірних владик: Гедеона Балабана й Михайла Копистенського. Більшість духовних і світських делегатів прилучилася до них. Обидві сторони уявляли собою справжні військові табори: навколо Берестя стояли гармати й обози. До збройного конфлікту не дійшло, але ж не дійшло й до ніякого порозуміння. Обидві сторони одлучили взаїмно своїх противників від церкви й прокляли. Так стався розрив, і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу. Передовсім завязалася гаряча літературна полеміка між оборонцями й ворогами унії.

В 1597 році Скарга видав книгу «Sinod brzeski i jego obrona», одночасно польською й українською мовами, обороняючи унію з канонічного погляду й доводячи, що православний собор в Бересті був юридично неправомочний. Він писав, що опозиція до унії це діло ріжних єретиків, аріян. На це православні зараз же відповіли виданням у Кракові в тім же році книги «Ектезіс, альбо короткоє собраніє справ, коториї ся діяли на помістном берестейском соборі», а слідом за тим появилась знаменита книга, видана зразу по польськи в 1597 р., а в 1598 й по українськи: «Апокризіс, альбо відповідь на книжки о соборі берестейском». Автором її, (що укривався під псевдонімом Христофора Філалета) був правдоподібно шляхтич Мартин Броневський, автор латинського опису Татарії з 1595 р. Наводячи відповідні документи, він розкривав історію унії й махинації єпіскопів, обороняв правосильність православного собору, доводив, що лиш на ньому було чути голос усієї православної церкви, бо тут взяли участь представники всіх православних земель Річи Посполитої. Тезам Скарги, що тільки єпіскопи мають рішаючий голос в справах віри, він протиставляв ідею соборної й демократичної церкви. На «Апокризіс» появився у відповідь «Антирресіс» Іпатія Потія (українською мовою в 1599 р., польською в 1600).

Серед інших памяток полемічного письменства, які робили на сучасників глибоке вражіння й викликали дальше продовження спору, треба назвати писання Клирика Острожського (1598-99), перейняті глибоким почуттям, і талановитий твір, зложений (але не видрукований) в 1605-1606 роках, під назвою «Пересторога, зіло потребная на потомниї часи православним христіянам, аби відали, яко некоториє єпіскопове не спасенія ради душ своїх, але для певних причин і дочасних пожитков от своего патріярха одступили і римському папежові в послушенство ся оддали, і великії замішанія в людях учинили», — твір, перейнятий глибоким патріотичним почуттям і визначний своїм розумінням культурних потреб свого часу. За автора цього твору Франко вважав відомого діяча Львівського братства Юрія Рогатинця.

Та найбільший інтерес мають писання афонського ченця Івана, родом з Вишні у Галичині (жив між половиною XVI і 30-ми роками XVII століття), його палкі посланія до єпіскопів, що покинули предківську віру, до всіх земляків, «що живуть у Ляцькій землі», його пристрастні обличенія занепаду моральности й релігійности у земляків, а особливо серед духовенства. Ці писання, що виявляють між іншим глибоке співчуття до недолі низчих верств українського народу й велику гуманність, по силі тону, пластичности й яскравости форми, не мають собі подібних в старій українській літературі. Вони всі, крім одного, не були друковані й ходили в рукописах.

Та поруч літературної полеміки велася й цілком реальна боротьба. Перш за все мало реальне значіння те, що польське правительство визнавало за легальну віру тепер тільки унію. Воно почало з репресій проти екзарха Никифора: він був зразу після собору заарештований під закидом, ніби він був турецьким шпигом. Не вважаючи на протести з боку князя Острожського, його відвезли до Марієнбургської фортеці і, хоч вина його не була доведена, тримали його у вязниці, доки він там не помер. З другого боку царьгородський патріярх затвердив постанови православного собору в Бересті, і вони таким чином добули собі канонічну санкцію.

По смерти Рогози митрополитом стаз енергійний Потій, котрий повів рішучу боротьбу за переведення унії в життя. Він почав переслідувати непокірних ігуменів і священиків, одбирати у православних монастирі й друкарні, засновувати уніятські школи. В особі ігумена Веньяміна Рутського, сина московського еміґранта, Потій знайшов собі відданого помішника, котрий по смерти Потія став його наступником на митрополичій катедрі. Позбавлена своєї ієрархії (православний єпіскоп держався поки що тільки у Львові), православна церква впадала в стан повної дезорґанізації, яку зручно використовували прихильники унії. Православна шляхта, як могла, боронила інтереси всієї церкви. Вона заключила формальний акт конфедерації або політичного союза з протестантами в Польщі: гуситами, реформатами й лютеранами.

В 1599 році відбувся у Вільні зїзд, де був присутній сам князь Острожський, білгородський митрополит Лука, духовенство й миряни. Прибули представники гуситів, реформатів і лютеран. На зїзді ухвалено конфедерацію, себто політичний союз, котрим шляхта православна й протестантська зобовязувалися «зберігати між собою мир і не допускати, щоб ріжниця віри й церковних обрядів вела до проливу людської крови та щоб когось було карано за віру конфіскацією майна, позбавленням чести, кайданами й вигнанням». Після цього стало легше боротись на соймі. В 1601 році сойм постановив припинити судові процеси в справах релігії й ухвалив, щоб православні церковні бенефіції роздавалися тільки православним, але король не затвердив цієї ухвали. На соймі 1603 року конфедерація знову виборола постанову про поворот деяких, захоплених уніятами монастирів православним, але король не допускав ніяких загальних принципових постанов. Хоча він при своїм вступі на престол і підтвердив у 1533 році урочисто основи релігійної терпимости, але тепер, під впливом єзуїтів, отверто порушував ці обіцянки. І тільки після довгих зусиль під погрозою «рокошу», себто повстання, шляхта добилась того, що в 1607 році сойм ухвалив, що за грецькою вірою православного обряду залишаються її давні права, і духовенству, яке не хотіло приймати унії, дарувалася амнестія.

Але ці постанови сами по собі не мали великого значіння. В Польщі вже входило в звичай, що все вирішували не постанови та декрети, а фактичне відношення сил. А це відношення сил було не на користь православних. Не вважаючи на велике роздратування в православнім таборі, ідея унії потроху знаходила собі прихильників серед православних духовних і то не тільки таких, що схилялися до унії з особистої користи, але й з мотивів ідейного характеру. Вона знаходила навіть своїх фанатиків і мучеників. Але ще більше значіння мало те, що навіть незалежно від унії в початках XVII віку масова дезерція магнатів і шляхти безпосередньо в польсько-католицький табор виявилась ще в більшім розмірі, як то було раніше. Одні — виховані в єзуїтських школах, другі — просто в наслідок перемоги польської культури й більшої привабливости блеску західньо-європейського життя, яке в цій культурі відбивалося, покидали свою батьківську православну віру, свою мову, звичаї, одежу й ставали католиками-поляками. В 1608 р. помер старий князь Острожський, сей «стовп православія», як його називали, а його діти вже стали католиками. Його внучка Анна-Алоїза, що була замужем за Яном Ходкевичем, гетьманом литовським, цілком підпала під вплив єзуїтів і, ставши власницею Острога, з усіх сил заходилась нищити діло свого славного діда. На місці православної академії повстала єзуїтська колегія. І так було майже в кожній аристократичній українській семї. Старе українське панство вийшло з рядів оборонців православія. Міру жалю й одчаю, які обхоплювали ревнителів старої віри, показує нам знаменитий «Trenos», себто плач православної церкви, написаний Мелетієм Смотрицьким. В цьому «Плачі» православна церква звертається до своїх синів — одступників:

«О, єпіскопи, єпіскопи — кличе вона — чи вам не досить ще тої неоціненої втрати, яку я понесла через вашу недбалість, таку велику втрату в золоті, сріблі, в перлах, в дорогих каміннях, в котрих я пишалася, як найславніша королева! Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий, як світильник, котрий я носила в короні голови моєї між іншими перлами, як сонце серед звізд, — де дім князів Острожських, що сіяв понад усі інші блеском світлости своєї старої віри? Де інші дорогі каміння тої корони, славні доми руських князів, безцінні сапфіри, неоцінені діяманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаражські, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Масальські, Лукомські, Ружинські та інші несчисленні, що їх довго було б рахувати? Де поруч них і інші мої неоцінені клейноти? Я розумію родовиті, славні, всьому світу доброю славою відомі доми» — і тут автор вичисляє десятки старинних фамілій, де батьки були ще українцями й православними, а діти зробились поляками і католиками. Ця дезерція здавалась катастрофальною для українського народу. Про її розмах доволі буде сказати, трохи забігаючи вперед, що сам автор цього жалібного плачу, вже бувши православним архієпіскопом, перейшов на унію й вмер уніятом.

Справа православної церкви спиралася тепер на дрібну шляхту й на міщанство. Це надає в дальшому боротьбі за православіє більш народний, демократичний характер. Та на допомогу православній церкві, як представниці ідеї української народности в очах мас, виступає на початку XVII віку козаччина. До своїх соціяльних і політичних вимог, які вона ставить польській державі, прилучує вона й домагання церковно-релігійного характеру й взагалі переймає на себе ролю провідної верстви українського суспільства.

Як ми бачили, козаччина дуже швидко починає зростати в силі й у числі саме у 70-80-х роках XVI століття. Вона вже має свій осередок, незалежний від впливів погряничної адміністрації, — Запорожську Січ, столицю вільної козацької орґанізації, запорожського низового, війська, яке тримає себе наче незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи над собою суверенітет польсько-литовської держави й величаючи себе часом «королівським» військом, запорожські козаки фактично держаться зовсім незалежно, роблять походи, вмішуються в справи сусідніх держав, ведуть дипломатичні зносини з чужими правительствами, беруть субсидії від чужих володарів.

Школою «міжнародної» політики козаччини послужили до певної міри молдавські справи. Молдавське господарство після періоду деякої сили й навіть певної могутности стає в половині XVI віку іграшкою двох потужних сусідів — Польщі й Туреччини, переходячи по черзі в залежність то від одної, то від другої. Молдавський престол переходить з рук до рук ріжних авантюристів, які опановують його, спираючись то на Польщу, то на Туреччину. Звичайно бувало так, що турецьке правительство передавало молдавський трон тому претендентові, котрий обіцяв більшу дань і вмів задобрити значними дарунками султанських придворних. Ми вже бачили, як в молдавські справи вмішався був з таким трагічним наслідком для себе князь Байда-Вишневецький, взявши участь в боротьбі двох претендентів Геракліда й Томши (1563). Пару десятків літ пізніше претендент Івоня, що називав себе потомком славного воєводи Стефана, скинув з трону Богдана Лопушана, що був під протекцією Польщі (1572). Польське правительство спробувало піддержати Богдана, але його інтервенція не мала успіху. Одначе й Івоня знайшов собі конкурента в особі господаря Валахії, якого піддержували турки. Хоробрий та сміливий Івоня почав шукати собі помочи на Україні. Зібрався охочий відділ з шляхти й козаків Брацлавщини й Барського староства під проводом Сверчовського. Після перших успіхів Івоня був розбитий переважаючими силами ворога, сам загинув, а частина козаків разом з своїми провідниками попала в турецьку неволю. Цей поход лишився б мало помітним епізодом погряничної боротьби, якби не знайшовся історик, польський шляхтич Леонард Горецький, який описав поход Сверчовського й видав його в 1578 році у Франкфурті. Оповідання Горецького було спопуляризоване Бєльським в його хроніці з року 1597, а звідти воно перейшло в українську історіоґрафію. Імя Сверчовського перекручено на Свірговського, представлено його героєм, і так усі наші історики, почавши від ченця Боболинського й Грабянки, й кінчаючи Марковичем та Костомаровим, повторювали легенду про «Івана Свірговського, українського козацького гетьмана кінця XVI віку» (так назвав Костомаров одну свою розвідку з року 1855). Всі використовували оповідання Горецького, приваблені мальовничістю фігури самого цього «козацького гетьмана» і його подвигами. Аж тільки в 1890 р. пані К. Мельник простежила історію легенди про «Свірговського» й зясувала дійсний характер цього походу, хоч пішла сама задалеко, відкидаючи зовсім участь українських козаків у цьому поході.

В Івоні знайшовся наступник, який видавав себе за брата Івоніного, це був згадуваний вже Іван Підкова. Він прикликав собі на поміч відділ козаків під проводом «гетьмана» Шаха, котрий прийшов із Запорожжа й поміг Підкові заволодіти Ясами. Але кінець, як знаємо, був для Підкови нещасливий. Та козаки дістали таку охоту до молдавських авантюр, що вже в тім самім 1578 році, в якім кат відрубав Підкові голову ві Львові, козаки вели на трон Підковиного «брата» Олександра, а в слідуючім Олександрового «сина» Петра. Очевидно, молдавські походи збагачували козаків не тільки славою, але й доброю здобичею.

Окрім молдавських походів козаки за цей же самий час роблять майже кожного року походи на татарські й турецькі володіння. В 1576 року подільські козаки, з яких рекрутувався відділ Сверчовського, спалили Тягиню (Бендери). Той же самий «гетьман низових козаків» Шах в 1577 році погромив ханського посла, що їхав з Москви. Татари помстилися за це наїздом на південну Волинь. Війна з Москвою, в якій козаки брали участь в 1579-81 роках, трохи відтягла була увагу козаків, але в 1582 р. війна ця скінчилась, і козаки знову виявляють свою активність в боротьбі з татарами. Коли у відповідь на татарські скарги король прислав свого урядовця Глембоцького розслідувати справу, козаки його втопили. Правда, злякавшись свого вчинку, вони сами видали одинадцять ніби винуватців; гетьман, князь Михайло Ружинський прислав їх, закутих у кайдани, до Київа.

Під кінець 80-х років козаччина дуже помітно зростає, приймаючи в свої ряди все більше число панських підданих, які кидали свої оселі й тікали на Низ, незадоволені панщизняними порядками, які все скріплялись, ідучи з заходу на схід. Отже цікаво приглянутись ближче до соціяльного складу козаччини за цих часів, бо власне тут лежить одна з головних причин тих конфліктів, які дуже рано, вже в кінці XVI віку виникають поміж козаччиною й польською державністю. Безперечно, зерном і основою козаччини було вільне міське й сільське населення українських земель Великого Князівства Литовського: міщане й нижчі категорії шляхетського стану. Середня шляхта й навіть представники української аристократії постачали переважно провідників і ватажків козаччини. Так було принаймні до часів Люблинської унії й масового колонізаційного руху, який охопив степову Україну після переходу її зпід Литви під польську зверхність. Великі маси сільської української людности присунулися ближче до козаччини, і в цих масах, які скоро почали виявляти своє незадоволення з соціяльно-економічних порядків, що їх несла Польща на Україну, відкрились невичерпні кадри для поповнення козаччини. Більш активні елементи серед незадоволеної селянської маси знайшли для себе в козаччині бажаний вихід. Козацькі ряди починають відразу дуже поширюватись. Коли в половині XVI віку козаків нараховувано тисячами, то в кінці того ж самого століття їх можна рахувати на десятки тисячів. Нові козаки зпоміж селянства приносять з собою новий дух опозиційного настрою проти самих основ того суспільного устрою, який запанував на східній Україні. Знов же таки вся маса селянської людности, яка не могла покинути своїх родин, своєї хати й свого поля, почала бачити в козаках людей особливо для неї симпатичних, які при нагоді можуть виступити в її обороні. Між козаками й селянським населенням простягаються незримі нитки взаємного розуміння й певної спільности інтересів.

І цей духовий звязок козаччини й селянської маси дуже скоро виявився в реальних формах підчас перших отвертих конфліктів між козаками й польскою державою. Українська історична традиція перенесла на ці перші конфлікти риси, характеристичні для пізніших часів, коли боротьба українських козаків з Польщею прийняла дійсно характер боротьби національної: в цій традиції, яка довго держалась в українській історіоґрафії аж до кінця XVI віку, провідники перших козацьких рухів наділялись героїчними прикметами й були оточені ореолом борців за віру й за народність. На цім ґрунті виросло чимало легенд, які лиш в недавні часи були розвіяні історичною критикою.

Говорючи про початок козацьких рухів, не треба забувати, що в межах самої козаччини в останнім десятилітті XVI віку все яскравіше помічається певна класова диференціяція: з одного боку більш заможні, статечні козаки, які мали свої господарства, хутори, пасіки, які мешкали іноді доволі глибоко в краю, наприклад, в Київському Поліссі, живучи на землях королівських, церковних, а іноді й приватних. Це з них головно набирались козаки на службу в тих полках, що їх формовано було за Стефана Баторія. Це був більш консервативний, лояльний елемент, котрий не так то легко було підбити на якусь авантуру. Їх звали козаками «городовими», в протилежність до козаків низових, запорожських в точнім розумінні слова. Ці низові козаки складали другу категорію козаччини, більш рухливу, більш опозиційно настроєну, власне тому, що вони чим далі, то все більш вбирали в себе елементи, незадоволені соціяльним ладом, який скріплявся на Україні з поширенням панського господарства. Козаччина низова в своїх перших же виступах виявила дуже яскраво соціяльний характер своїх рухів і зразу ж знайшла відгук серед широких народніх мас.

Цей перший виступ звязаний з іменем Криштофа Косинського, шляхтича з Підляшшя, про якого властиво й досі напевно не відомо, чи він був поляк, чи українець, католик, чи православний. Перша звістка про нього зустрічається в листі запорожського кошового Богдана Микошинського, де про Косинського згадується, як про заслуженого члена запорожського товариства. В 1590 році він, разом з кількома козацькими провідниками шляхетського походження, дістав від короля маєтність на Київщині. Але староста Білоцерківський, Ян Острожський, не допустив його заволодіти подарованою маєтністю. Це дуже обурило Косинського, він зібрав ватагу козаків — низових, а може й городових, і кинувся з ними в кінці 1591 року грабувати маєтності князя Острожського. Друга ватага козаків отаборилась в містечку Трипіллі над Дніпром. Правительство призначило для слідства й кари над своєвільцями комісію, до якої попав і козацький «старший» від уряду Язловецький. Комісія зібрала військо й рушила на козаків, які засіли з гарматами в Трипіллі разом з Косинським Але комісія нічого не вдіяла, бо здобувати Трипілля штурмом не зважилася. Пропонувала козакам видати Косинського, але ті не погодились на це, і тоді комісія обмежилась тим, що умовилась з козаками, що вони не будуть більше своєвільничати й виберуть собі іншого ватажка замість Косинського. Тимчасом козацький рух знайшов відгук серед селян за Дніпром, на Волині й на Поділлі. Цілий 1592 рік прокидались селянські розрухи то тут, то там. Та й сам Косинський не залишає у спокою маєтностей Острожських та інших панів, що були з ним за одно. Це викликало велику трівогу серед українських панів і шляхти, і вони рішили своїми силами приборкати Косинського. Мобілізовано було шляхту Волинського воєводства, на чолі став сам старий князь Костянтин Острожський, і на початку 1593 року під містечком Пяткою (близько Житомира) стався справжній бій. Козаки були побиті, залишили дві тисячі вбитих (інші кажуть — три тисячі), 26 гармат і кілька коругов. Косинський мусив піддатися й заключити умову, якою козаки зобовязувалися скинути Косинського й вибрати собі іншого старшого, забратися за пороги й тихо там сидіти. Мусили повернути все пограбоване майно, а селяне, які пристали були до козацького війська, мали повернутись до своїх панів. Косинський по умові тричі вклонився князю Острожському й його синам і був одпущений на волю з своїми козаками.

Але Косинський не вгамувався. Він зараз же почав готовити реванш і вже в маю 1593 року притяг під Черкаси з двома тисячами козаків і арматою, відкрито похваляючись помститись над учасником свого погрому під Пяткою князем Олександром Вишневецьким. Але тут по одній версії загинув в бою з Вишневецьким, а по другій просто під час пяної сварки в шинку. Але це може б не зупинило козаків у їхніх ворожих замірах проти панів і шляхти, якби козацьку увагу не відтягли, правда, на деякий лише час, справи зовнішньої політики.

В 1592-93 роках на Заході відновились плани європейської коаліції проти турків. Головними ініціяторами цієї коаліції виступали з одного боку римський папа Климент VIII, а з другого — цісарь Рудольф II. Відгомони цих планів долетіли й на Україну, де їх гарячим прихильником явився київський католицький біскуп Йосиф Верещинський, котрий носився з ідеєю ліги проти турків, до якої мали бути притягнені й українські козаки. До цієї думки пристав і той самий князь Януш Острожський, який ще вчора розбив козаків під Житомиром. Може бути, він хотів звернути надмір козацької енергії проти турків, замісць того, щоб вони руйнували панські маєтки. Так або інакше, але про запорожських козаків, яко про бажаних спільників в боротьбі з турками, прочули рівночасно і в Римі, і в Празі. Папа вислав в осени 1593 року спеціяльного посла до козаків, хорватського священика Комуловича, який віз з собою 12.000 золотих дукатів, задаток козакам за їх участь в турецькій війні. Але Комулович не доїхав до козаків; він обмежився тим, що зустрівшися на Поділлі з двома козацькими ватажками (один з них був Наливайко, котрий скоро після того наробив богато шуму) і передав їм гроші для козаків. Більш пощастило цісарському послові, шляхтичеві Ериху Ласоті, який вибрався з Праги весною 1594 року. Він доїхав аж до Запорожської Січи й тут кілька тижнів вів пертрактації з козаками. Він передав їм подарунки від цісаря: труби, бубни, корогви і 8.000 дукатів. Але козаки, видко, уміли цінити свої послуги, бо дуже довго торгувались і ставили з свого боку ріжні умови. Ласота застав на Січі післанця од московського царя, який прибув з аналогічною метою: намовляти козаків до походу проти татар. Безпосереднього успіху місія Ласоти не мала: козаки обмежились невеличкими диверсіями проти татар, і до серйозніших операцій між ними й турецько-татарською стороною на цей раз не дійшло. Зате українська історіоґрафія збогатилась прекрасним дневником Ласоти, в якому він докладно змалював свою подорож од Праги через Київ на Запорожжя й назад. Цей дневник служить дорогоцінним джерелом для початкової історії козаччини.

Що козаки не мали цим разом великого бажання битись з татарами та турками, до чого їх раніш не треба було закликати й заохочувати подарунками, бо вони вважали це за свій святий обовязок, — це можна пояснити тим, що у їх розпалилася охота до подвигів і поживи на іншому фронті: на тому, куди їм недавно показав шлях Косинський, а саме грабувати панські й шляхетські маєтки. Чим можна пояснити такий зворот козацької енергії? Нічим іншим, як тільки тим, що козацькі ряди за останні роки наповнялися втікачами з селянської верстви, які принесли з собою дух злоби проти кріпацьких порядків і бажання помститися на своїх недавніх гнобителях. Ці козаки з селян під проводом підприїмчивих ватажків, потягли за собою, як ми зараз побачим, і старих «статечних» козаків, які сиділи понад середнім Дніпром, на теперішній Київщині. Коли українському селянству дошкуляла панщина, яка чим далі, то все більше скріплювалася на Україні, під впливом нових порядків, то наддніпрянській козаччині дошкуляла польська адміністрація, яка чим далі, то все більше старалася обмежити їх волю й прибрати їх ближче до рук.

Провідником нового козацького повстання став Северин Наливайко, міщанин з містечка Сатанова над Збручем. Дехто з істориків гадає, що він був шляхтич. Батько Наливайка за щось потерпів від власника містечка Гусятина Калиновського. Як сам Наливайко писав потім в однім листі до короля, «пан Калиновський мому батькові, що був у мене один, без усякої прачини полатав ребра, і тим батька мого світу позбавив». Помстою за батька пояснялося згодом плюндрування маєтків Калиновського. Старший брат Наливайка священик Даміян жив при дворі князя Костянтина Острожського й брав близьку участь в культурно-просвітній роботі Острожського осередку. Був у нього ще й молодший брат і сестра. Северин Наливайко козакував з молодих літ. Один з сучасних письменників каже, що з його був добрий пушкарь. Той же самий письменник (Бєльський) оповідає, що Северин Наливайко був дуже гарний на вроду й взагалі людина дуже здатна. Наливайко служив якийсь час у міліції князя Острожського й мусив разом з ним воювати Косинського й битися проти козаків під Пяткою. Як думають деякі дослідники, це й поріжнило Наливайка з Острожським. Він покинув його, і вже в слідуючім 1594 ми бачимо його в ролі отамана козацького відділу (можливо, навербованого за панські гроші, привезені Комуловичем), з яким він оперує проти турків в теперішній південній Бесарабії. Маючи дві з половиною тисячі козаків, він погромив турецькі осади на нижнім Дністрі, а від татар одбатував кілька тисяч коней. Він посилає післанців на Січ і закликає низових козаків до спілки. Звідти прийшло кілька тисяч козаків з своїм гетьманом Григорієм Лободою.

Вже сучасники, говорячи про Лободу й Наливайка, підкреслювали ріжницю між ними і між їхніми військами. Лобода був представником статечної частини козацтва. Він сам одружений з шляхтянкою, купив собі маєтність на Київськім Поліссі, був у добрих відносинах з українськими панами, шляхтою й духовенством. Під його проводом стояли козаки орґанізовані, напів визнані польським урядом, ті, що з їх комплектувалися реєстрові полки. Наливайко хоч і походив з статечної родини, мав під собою дружину, зложену найбільш з селян, що повтікали від своїх панів. Тепер доля звязала і Наливайка й Лободу до купи, але обидва відділи тримались якось окремо, а між самими ватажками панувало суперництво й якесь взаємне недовірря. Треба ще додати, що Лобода виявив значний стратегічний талант у пізнішій війні з польською державою.

Сполучене військо Наливайка й Лободи в осени 1594 року вирушило в поход на Молдавію. Було його коло 12.000 під 40 корогвами, серед них дві цісарські, прислані Рудольфом II. Вони перейшли Дністер під Сорокою, розбили господаря Арона, взяли його столицю Яси й спустошили ввесь край. Господарь мусив зріктися турецького підданства й присягти на вірність цісареві. Козацький сотник Демкович сам приймав від господаря цю присягу, а Наливайко сповістив польського короля листом про свої подвиги. На початку 1595 року Лобода й Наливайко, вже як спільники Арона, разом з його військом ходили на турецькі городи Тягиню, Білгород і Килію. Замків не добули, але спустошили всю околицю; потім козаки весною повернулись на Брацлавщину.

Певна річ, польському правительству були не до вподоби такі козацькі вчинки, що вже зовсім виходили поза межі їхньої компетенції, як підданих Польської Річи-Посполитої, але воно постаралося використати становище, яке утворилося в наслідок козацької інтервенції до молдавських справ. Коронний гетьман Ян Замойський сам вирушив з військом до Молдавії й посадовив на господарський трон боярина Еремію Могилу, який визнав над собою польський протекторат. Могила порозумівся з Туреччиною, і та з свого боку признала його господарем. Козакам Замойський наказав не втручатися більше до молдавських справ і вертатися на Низ.

Але козаки не думали забиратися з Поділля. Вони розложилися на шляхетських маєтностях і вимагали собі «стацію», себто удержання, а де не діставали добровільно, брали сами, чинячи всякі насильства й збитки. Коли шляхта зібралася, узброївшись, до Брацлава, щоб приборкати козаків, Наливайко напав на неї з своїми козаками, побив і розігнав. Брацлавські міщане, які здавна були не чужі козакуванню, пристали до козаків і захопили місто Брацлав цілком у свої руки. Тільки в осени 1595 року, коли прийшло польське військо з гетьманом Жолкєвським, воно приборкало брацлавських міщан. Тимчасом Наливайко вирушив був знову в поход на Угорщину, але скоро вернувся й пішов в осени просто на Волинь, пограбував місто Луцьк, далі пішов на Білорусь, напав на Слуцьк і взяв з нього контрибуцію, далі пограбував Бобруйськ і Могилів. Коли надійшло литовське військо, Наливайко одбився від нього й вернувся на Волинь. Саме тоді вислав він згаданого вже листа до короля, де описував всі свої подвиги в Молдавії, а свій рейд на Білорусь представив як невинну екскурсію, щоб роздобути воєнні припаси й поживу. Себе і своє військо він пропонував до послуг Річі-Посполитій.

В той час як Наливайко оперував на Білій Руси, Лобода розложився з своїми козаками в Овручі, на Київськім Поліссі й так само поводився своєвільно, як і Наливайко, хоч і не допускався таких грабунків. Один козацький відділ під проводом Шаули пішов на Білорусь. Лобода удавав (а може казав це й щиро), що не має нічого спільного з Наливайком і не відповідає за його вчинки, але фактично значна частина Волині й Київщини опинилася в руках козаків, і життя тамошньої шляхти стало невиносиме. Саме тоді в кінці 1595 р. і в початку 1596 року кипіла завзята боротьба коло справи церковної унії. Наливайко, вернувшися з Білої Руси на Волинь, сильно пограбував маєтності Кирила Терлецького, одного з головних справців унії. Досталося й іншим прихильникам унії. Це дало привід ворогам православного діла закидати православним спілку з «наливайківцями», а в українську історіоґрафію Наливайко перейшов з ореолом борця за православіє. Тільки досліди Куліша та інших пізніших істориків показали, що релігійний момент зовсім не грав жадної ролі в акції Наливайка: вона носила характер руху чисто соціяльного.

Рух Наливайка та його відгуки серед нижчих верств українського населення примусили нарешті польське правительство вийти з пасивного стану, — досі воно обмежувалось лиш висиланням до козаків наказів, щоб припинили свої своєвільства, і вжити рішучих заходів. Воно доручило польному гетьманові Сталіславові Жолкєвському приборкати козаків, як повстанців, оружною рукою. Жолкєвський, один з кращих полководців свого часу й людина дуже розумна виступив весною 1596 року з невеликим, але добрим військом і значчною артилерією. До нього прилучилися по дорозі кілька українських панів із своїми відділами. Помічником Жолкєвського й його правою рукою був князь Кирик Ружинський. Ще недавно він сам отаманував у козаків, але тепер козацькі грабунки допекли його до живого він бачив у них тепер своїх класових ворогів і палав помстою Жолкєвський хотів використати розкиданість козацьких відділів і розбити їх по одинці, не давши часу сполучитись до купи. Свій наступ він почав од Кремянця на Волині й кинувсь перш за все на Наливайка. Той почав відступати. Жолкєвський гнав за ним день і ніч і здогнав під Прилукою на Поділлі. Але Наливайко вислизнув і втік в уманські ліси. Поки Жолкєвський робив екзекуції над Наливайковими прихильниками в Брацлаві, Наливайко скорим маршем рушив на Корсунь і під Білою Церквою сполучився з запорожцями, що були тепер під проводом Шаули й мали при собі армату. Тут вони добре побили авангард Жолкєвського, що був під командою Ружинського але мусили мерщій відступати до Дніпра, бо вже наближався сам Жолкєвський. Він таки здогнав козаків по дорозі на Трипіллі, і коло урочища Гострий Камінь стався бій. Козаки заложили табор з возів і відбивалися завзято. Шаулі гарматна куля одірвала руку. Козаки вибрали гетьманом замість його Наливайка. Жолкєвський не міг нічого вдіяти відступив до Білої Церкви й послав по підмогу. Козаки перейшли Дніпро, й на раді в Переяславі Наливайка було скинуто й вибрано гетьманом Лободу. В Переяславі зібралось багато городових козаків з жінками, з дітьми. Багато селян, що пристали до козаків також мабуть мали при собі родини. Це потім дуже утруднювало військові рухи. Козаки безнастанно радились в Переяславі, що їм далі робити: одні казали, що треба йти за московську границю й віддатись під протекцію царя; другі радили йти під кримського хана й потім разом воювати проти Польщі; були й такі, що готові були здатись на ласку Жолкєвського. Тимчасом Жолкєвський одержав підмогу з Польщі й з Литви та рушив на Київ. Козаки, довідавшись про це, вислали флотилію чайок під проводом Каспара Подвисоцького не допустити його до пререправи через Дніпро. Але польська артилерія відбила їх, а Жолкєвський встиг переправитись через Дніпро в іншім місці. Козаки спробували вступити в переговори, але Жолкєвський зажадав видачі ватажків повстання, на що козаки не пристали. Лобода повів тоді козаків в глиб полтавських степів, думаючи, що Жолкєвський туди не піде. Але Жовлкевський рушив у погоню й обложив їх з усіх боків на річці Солониці близько від Лубен. Було це в кінці мая 1596 року. Серед козаків почалися незгоди й сварки, й під час однієї гарячої суперечки Лободу було вбито. Але рада вибрала в гетьмани не Наливайка, а полковника Кремпського. 16 мая Жолкевський почав справжню облогу. Два тижні громив він козацький табор з гармат і кілька разів посилав свої полки на штурм, але козаки їх відбивали. Становище козацького табору було дуже тяжке. Здатних до бою козаків було 6.000, але стільки ж було жінок і дітей, крім того багато коней і худоби. Не стало паші, поляки відрізали табор від води, почалися хвороби. Тим часом гармати ввесь час громили табор зблизька. Була ще надія на підмогу, дійсно, з Низу плив на байдаках з Запорожжя Каспар Подвисоцькии з свіжими силами. Тоді Жолкевський наказав стріляти без перерви. Після двохденної канонади дух обложенців був зломлений. Побачивши, що Жолкєвський готується до рішучого штурму, вони почали переговори й нарешті капітулювали на ласку переможця: видали Наливайка, Шаулу та ще кілька ватажків, видали зброю, в тім числі 20 цілих гармат, видали свої клейноди, серед яких були корогви цісаря Рудольфа II й ерцгерцога Максиміліяна, срібні труби, булаву. Одначе це їх не врятувало. Розлючені довгою й важкою облогою, польські жовніри кинулись на обезброєних козаків і почали їх рубати. Полягло кілька тисяч людей. Тільки 1500 конним козакам під проводом Кремпського удалося вирватись з табору й утікти на Запорожжя. Туди ж повернувся й Подвисоцький з своїми козаками, не змігши пробитись до Солониці.

Жолкєвський поїхав з своїми трофеями до Львова, де його дожидав король. Тут було страчено козацьких ватажків, крім самого Наливайка, якого повезли до Варшави, де й стратили 11 квітня 1597 р. Польські й козацькі літописці кажуть, що його дуже мордували в тюрмі. Щодо самої смерти Наливайка, то склалася версія, ніби його живим спалено в мідному бику. Були ще й інші легенди про спосіб його замордування, але в новіші часи доведено, що все це вигадки жорстокої фантазії сучасників, і що Наливайкові просто відрубано голову. Іван Франко зясував і літературну історію легенди про страту Наливайка (в статті «Наливайко в мідянім биці» у Науковім Збірнику на честь М. Грушевського, Львів, 1906).

Ефект солоницького погрому був величезний. Козацька небезпека прийняла була в очах польського громадянства грізні розміри. Під впливом цих настроїв варшавський сойм весною 1597 р. проголосив козаків ворогами держави: perduelles et hostes patriae. Заряжено було конфіскату козацького майна, гетьману доручено «винищити їх до останку». Одначе всі ці постанови залишились на папері. Перш за все козацьке гніздо за порогами не було знищене, і козаки, які врятувались після солоницького погрому, знайшли там притулок. Військо Жолкєвського само було так виснажене тяжкою кампанією, що не могло зробити експедиції на Січ. Туди по прежньому збирались втікачі з України, і число їх побільшилося всіми тими, хто тікав од панської помсти за участь в повстанні. Правда, в осередку самої козаччини настав внутрішній розлам: одна частина козаків, бувші реєстрові, тужили за своїми родинами й за хатами, вони хотіли заслужити льояльним поступованням амнестію від польського уряду й повернутись до своїх наддніпрянських сел. Вони старались вислужитись перед урядом, обороняючи гряниці від татар. З другого боку, козацька голота, люде безрідні, всякі втікачі, яким не було повороту й які не мали, що тратити, додержувались ворожого супроти уряду настрою. Не раз діло доходило до взаємної усобиці. Але скоро всіх помирила зовнішня війна, в якій самому польському правительству була потрібна козацька поміч.

Спочатку в 1600 році настало знову замішання в молдавських справах, і козаки в числі 4000 оперують тут в рядах польської армії. В слідуючім 1601 році сойм формально касує свою «баніцію» проти козаків і накази про їх знищення, а козаки беруть участь у війні проти шведів в далекій Ливонії. Так було привернуто знову легальне становище козаків, і помалу забувалися рани, завдані обопільно в повстанні Наливайка.

Література до розділу 13

Для церковної унії:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905 і VI, Київ, 1907.

Митрополитъ Макарій, Исторія русской церкви, т. IX і XI.

И. Чистовичъ, Очеркъ исторіи западнорусской церкви, 2 т., Петербургъ, 1882-1884.

I. Pełesz, Geschiehte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältensten Zeiten bis auf die Gegenwart, 2 т., Wien 1879-81.

Б. Бучинський, Змагання до унії руської церкви з Римом в 1498-1506 роках, «Записки Українського Наукового Товариства», тт. IV, V, VI, Київ, 1910-11.

Б. Бучинський, Студії до історії церковної унії, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 108, 111, 112, 114, 115, Львів, 1912-13.

М. Кояловичъ, Литовская церковная унія, 2 т., Петербург, 1859-62.

Ор. Левицкій, Южнорусскіе архієреи въ XVI-XVII вв., «Кіевская Старина», 1882, І, і «Памятники старины въ западныхъ губерніяхь, изд. Л. Батюшковымъ», т. 3, Петербург, 1885 (І. Потій і К. Терлецький)

L. Likowski, Unia Brzeska, Poznań, 1896, (укр. переклад: «Берестейська унія», Жовква, 1916).

A. Prochazka, Dążenia do unii za Jagiełły, „Przegląd Powszechny", 1896, VI i VII. Його ж: Z dziejów unii brzeskiej, „Kwartalnik Historyczny", 1896. Його ж: Unia brzeska, „Przegląd Polski", 1896, XII.

A. Lewicki, Unia Florencka w Polsce, „Rozprawy Akad. Um.", t. 37, Kraków, 1899.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба православного западно-русскаго дворянства съ церковной уніей (до 1609 г.). Петербург, 1901.

Ф. Кудринскій, Судьба екзарха Никифора въ западной Россіи, «Кіевская Старина», 1892, VI і VII.

І. Franko, Z dziejów synodu brzeskiego 1596 r. „Kwartalnik Historyczny", 1895, І. «Ювілейна книга в 300-літні роковини смерти м. Іпатія Поті я», Львів, 1914.

Про полемічну літературу кінця XVI — початку XVII в. — в курсах історії української літератури С. Єфремова, М. Возняка й М. Грушевського, а крім того спеціально:

М. Грушевський, Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці, Відень, 1919.

А. Архангельскій, Борьба съ католичествомъ и западно русская литература конца XVI и первой половины XVII в., Москва 1888.

П. Харламповичъ, Западно-русскія православныя школы XVI и начала XVII вв. Казань, 1898.

К. Студинський, Пересторога, руський памятник початку XVII віку, Львів, 1895.

Н. Скабалановичъ, Объ АпокрисисЂ Христофора Филалета, Петербург, 1873.

О. Макарушка, Огляд літературної діяльности Іпатія Потія, Львів, 1914.

Н. Петровъ, Западно-русскія сочиненія XVI в., «Труды Кіевской Духовной Академіи», 1894, II-IV.

Ів. Франко, Іван Вишенський і єго твори, Львів, 1895.

Н. Сумцовъ, Іоаннъ Вишенскій, «Кіевская Старина», 1895, VI.

А. Крымскій, Иванъ Вишенскій, его жизнь и сочиненія, «Кіевская Старина», 1895, IX-X.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси, т. II, Петербург, 1874.

До історії перших козацьких рухів:

М. Грушевський, Історія Украіни-Руси, т. VII. Київ, 1909.

В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII століть (1591-1603), «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», тт. 60-64, Львів, 1904.

Н. Василенко, Очерки по исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

Н. Костомаровъ, Бунтъ Косинскаго и Наливайка, «Собраніе Сочиненій», кн. I. Петербург, 1903.

Ф. Николайчикъ, Первыя козацкія движенія въ РЂчи Посполитой, «Кіевская Старина», 1884, III-IV.

Dr. Antoni J, (Иосиф Ролле) Semen Nalewajko, opowiadanie z końca XVI w., „Opowiadania historyczne", Warszawa. 1882. Його ж: Książe Bazyli Ostrogski i jego zatarg z Kosińskim, там же, с. IV, Lwów, 1891.

Є. Барвінський, Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климентія VIII з козаками року 1593 і 1594, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. X, Львів, 1895.