Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 6

Українська козацька держава другої половини XVII століття. Її територія й устрій. Гетьман. Козацька рада. Старшина. Військо. Фінанси. Торговля. Суспільні верстви й їх взаємні відносини. Запорожжя. Просвіта й культура.

Говорячи про козацьку українську державу XVII віку, яка утворилася внаслідок повстання Богдана Хмельницького, про її межі, устрій і державно-правне становище, треба мати на увазі, що за досить короткий час, за яких 30 років (від початку повстання Хмельницького 1648 року й до упадку Дорошенка в 1676 р.) ця держава перейшла ріжні фази й по остаточному замиренні Москви й Польщі, які поділили між собою українську територію, виглядала вже далеко не так, як за Богдана Хмельницького. В своїх договорах із Польщею, Зборівському 1649 р. й Білоцерківському 1652 р., Б. Хмельницький, одержуючи для козацької України автономію, діставав територію трьох польських воєвідств: Київського, Брацлавського й Чернігівського, що означало цілу сучасну Чернігівщину й Полтавщину на лівому березі, цілу Київщину, східне Поділля й частину Волині на правому. Погранична лінія від Польщі була установлена приблизно від півночі на південь: від Овруча на захід, потім вздовж річки Случі на Костянтинів, звідти на Бар до Дністра. Білоцерківський трактат формально обмежив територію козацької України до одного київського воєвідства, але вже після побіди Хмельницького під Батогом Брацлавське воєвідство було знову окуповане козацьким військом так само, як і Чернігівське. Зірвавши з Польщею в 1654 р., Богдан Хмельницький, що вже перед тим марив про обєднання під своєю владою всіх українських земель, приєднав насамперед до української держави частини Білорусі: Могилів, Чауси, Новий Бихів, Гомель, які всі склали один «Білоруський полк». Це приєднання мало значіння для України не тільки з причин стратегічних, захищаючи її від півночі, але й з економічних: через білоруські землі влегшувався торговельний шлях до Балтійського моря, куди йшов український експорт. В Старому Бихові, як знаємо, Хмельницький установив навіть «вільний порт». Українська держава, не вважаючи на завзятий опір Москви, вдержувала в своїх руках білоруські землі аж до упадку Виговського. В 1657 р. до української держави добровільно приєднався Пинський повіт, а українське військо опанувало східню Волинь, — також за згодою місцевої шляхти.

Не вважаючи на приняття протекторату московського царя, Богдан Хмельницький правив Україною, як цілком незалежний володар. Коли після Андрусівського договору лівобережна Україна залишилась остаточно під Москвою, вона все ж таки творила окреме державне тіло в складі Московського царства. Характер її державности й форми відносин до Москви означувалися кожного разу при виборі нового гетьмана окремим договором — конституцією, заключуваним між гетьманом і московським урядом. В основі всіх цих договорів лежали т. зв. «Статті Богдана Хмельницького». Але в кожний новий договір заводилося деякі зміни, майже всі в напрямку обмеження української автономії й влади гетьмана. Так повстали «Глухівські статті» Многогрішного з 1669 року, «Конотіпські статті» Самойловича з 1672 року й, нарешті, «Коломацькі статті» Мазепи 1687 p. На основі всіх цих статтей між Москвою й козацькою Україною установлялися відносини, які, на нашу думку, було б найправильніше характеризувати, як васальну залежність України від Москви. Ця залежність залишала Україні широку внутрішню автономію: козацька українська держава мала свого окремого голову держави — гетьмана, який вибирався самими ж українцями й тільки присягав після виборів цареві на вірність і з його урядом заключав формальний договір, мала своє власне військо, свої фінанси, свій власний адміністраційний та судовий устрій і свої закони. До 1686 року навіть церква українська залежала не від московського, а від царгородського патріярха.

Не зважаючи на обмеження й на залежність від Москви, влада гетьмана була дуже велика: від нього залежало роздавання земельних маєтностей за службу й за «військові заслуги», а також призначення на посади. Це ставило старшину в повну залежність від гетьманської ласки. У старшини залишалась ще одна важлива зброя проти нелюбого їй гетьмана: донос на нього в Москву, обвинувачення у зраді: стаття 19 Глухівського договору, стаття 12 Переяславського договору 1674 року й стаття 10 Коломацького просто казали, що коли якийсь гетьман, «забувши Божий страх», почне замишляти зраду, то про те старшина мала сповіщати царя. Отже для гетьмана ставало необхідністю здобути собі довіря Москви й певні особисті звязки серед московського уряду, щоб забезпечити себе від небезпеки з цього боку. Тому то Самойлович добився, наприклад, щоб воєводою до Київа призначено боярина Шереметева, за якого він видав свою дочку. Знов же таки, в себе на Україні він старався обсадити всі важніші посади своїми родичами або прихильниками: навіть на митрополита вибрано, як ми бачили, єпископа Гедеона, з яким гетьман зараз же поріднився, видавши другу свою дочку заміж за його небожа. Самойловичеві довелося пережити велику небезпеку, коли в 1676 році стародубський полковник Петро Рославець і ніжинський протопоп Симеон Адамович обвинуватили його перед Москвою в таємних зносинах із Дорошенком. Але Рославець перерахувався в своїх рахунках; він сам задумав був відлучити від Гетьманщини стародубський полк і приєднати його просто до Московщини, так от, як слобідські козацькі полки. Та проти цього рішуче повстала вся старшина полку. З другого боку, авторитет Самойловича стояв тоді високо в очах московського уряду, й там сваритися з гетьманом не хотіли. Самойловичеві вдалося справитися з своїми ворогами, й обоє попали на заслання до Сибіру. Але коли Самойлович необережно попсував свої відносини з московськими кругами, то свої домашні вороги зараз же це використали й приготовили загибель для нього самого й для цілої його родини. Гетьман Мазепа, з своїм незвичайним хистом приваблювати до себе людей, зумів відразу завоювати прихильність і довіря московського царя Петра, й це забезпечило його надалі від усяких доносів і обвинувачень, які сипалися на нього з боку земляків більше, ніж на кого іншого з гетьманів. А знов же таки своєю зручною політикою він зумів придбати собі такий авторитет серед старшини, що міг правити краєм цілком необмежене, не вяжучися ніякими пунктами договорів і не оглядаючися на незадоволення окремих людей.

Одначе на ділі гетьман рідко коли правив цілком самовладно: здавна повівся звичай, що про важніші справи він радився з близькими до себе старшинами, себто з ґенеральною старшиною й полковниками, а як коли, то й з іншою полковою старшиною й сотниками. Поволі установився звичай, що ці старшини зїздилися реґулярно до гетьманської резиденції кілька разів на рік, звичайно на свята: Різдва, Великодня, Спаса, Нового року, й тоді відбувалася сесія ради, де обмірковувалися важніші справи: про орґанізацію способів оборони краю, про намічення кандидатур на важніші посади, про важніші справи адміністраційного, судового й господарського характеру. Спробу зафіксувати звичай старшинських зїздів законом і зробити їх державною установою зроблено аж геть пізніше, у відомій конституції гетьмана Орлика 1710 року, коли постановлено скликати «Ґенеральну Раду» (себто раду старшин) тричі на рік: на Різдво, на Великдень і на свято Покрови. Дослідник, який уперше звернув увагу на інституцію Ради Старшин (Л. Окиншевич) і який докладно розглянув її історію та її функції, зближує Старшинську Раду з Радою Панів Великого Князівства Литовського, з Боярською Думою Московського царства й з сенатом західньо-европейських держав.

Загальна козацька рада (іноді звуть її Ґенеральною Радою) відживає по смерті Богдана Хмельницького і входить у широку практику в часах Руїни, коли так часто мінялися гетьмани й заходили ріжні політичні переміни. Деякі з цих рад (наприклад Корсунську в жовтні 1657 року) сучасники називали «соймом», але ця назва не вдержалась, і рада залишилася «радою». Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру і щодо представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту. В усякому разі можна спостерегти тенденцію обернення ради з чисто військової, козацької установи в орґан державний, який вирішує загально-державні справи і в якому беруть участь представники й інших суспільних верств, окрім козаччини: духовенство, міщанство, а іноді (як це було на відомій «Чорній Раді» 1663 p.) й поспільство. Найчастійше збиралися ради — й старшинська, й загальна, себто Ґенеральна Рада, — за П. Дорошенка. З усіх українських гетьманів XVII століття Дорошенко був, коли можна так висловитись, найбільш конституційним гетьманом.

На лівобережній Гетьманщині вже від часу Многогрішного Ґенеральна Рада помалу завмирає або тратить свій первісний характер демократичного орґану вияву суверенної волі козацького «народу». Навіть коли такі ради й скликаються (виключно для обрання нового гетьмана), то вони є, як висловлюється Л. Окиншевич, «свого роду врочистою окрасою, що санкціонувала рішення, що їх de facto встановляла рада старшинська». У XVIII ст. Ґенеральна військова рада в своїй дальшій еволюції стає вже справжньою фікцією.

Українська козацька держава задержала свою військову орґанізацію, яка повстала в момент революції Богдана Хмельницького й трималася з огляду на потреби військового часу. Навіть сама офіціяльна назва держави звучала: «Військо Запорозьке» і в такій формі дожила до XVIII століття. Офіційний титул голови держави, гетьмана був: «Гетьман Війська Запорозького». Пізніше писалося: «Гетьман Військ Його Царського Пресвітлого Величества Запорозького обох берегів Дніпра», для підкреслення царської зверхности й аспірацій лівобережних гетьманів до утраченого Правобережжя.

На чолі центральної управи держави стояла під проводом гетьмана колегія ґенеральних старшин, яка складалася з писаря, обозного, хорунжого, бунчужного, осавула й судді; всі вони спочатку носили титул «військових», але вже за Б. Хмельницького стали титуловатися «ґенеральними», становлючи «ґенеральну старшину». Всі ці посади відомі нам у козаків вже від початку XVII століття, а деякі (писар і осавул) ще від кінця XVI віку. Функції Ґенеральних старшин були такі: Ґенеральний Писар звичайно був один; він завідував гетьманською канцелярією, провадив дипльоматичні зносини і взагалі виконував функції міністра закордонних справ; чужинці називали його здебільшого «канцлером». Ґенеральний Писар сам по собі був близький до гетьмана, і такий писар, як Іван Виговський, що весь час гетьманування Хмельницького займав цей уряд, дуже підніс значіння уряду Ґенерального писаря. Клейнодом — атрибутом уряду Ґенерального писаря була державна печать, яку він переховував і прикладав до важніших актів. Ґенеральний Обозний спеціяльно завідував Ґенеральною Військовою Арматою, але в його руках зосереджувалося взагалі все військове управління Гетьманщини, і він був, перекладаючи на сучасну термінольогію, ґенерал-квартирмейстром і ґенерал-інженером української армії. Він мав у себе ціле управління: свого осавула, хорунжого, економа, гарматного писаря, отаманів і окрему канцелярію. Мав він і свого заступника, «наказного», звичайно в часі своєї відсутности. Загалом кажучи, Ґенеральний Обозний виконував функції військового міністра.

Ґенеральних Суддів звичайно було два й завідували вони, як показує сама назва, судовими справами. Ґенеральні судді вирішували в XVII ст. ті справи, які безпосередньо до них впливали, звичайно по скаргах, що подавалися самому гетьманові. Судив Ґенеральний суддя сам один, лише за участю судового писаря. Ґенеральні судді виїздили часто на місця розглядати й вирішувати справи, що там виникали. Вже пізніше, в XVIII ст. Ґенеральний Суд зробився вищою апеляційною інстанцією. Ґенеральні Судді мали свої атрибути влади: «комишину» або «трость судейську» (іноді звали її «ліскою судейською»), яка доручалась їм при виборі на посаду й яку вони складали, коли покидали свій уряд.

Уряди Ґенерального Осавула (їх було завжди два), так само як і Ґенерального Хорунжого та Ґенерального Бунчужного не мали стисло зазначених функцій: носії цих урядів виконували важніші доручення гетьмана, командували військом, їздили послами. Чужинці називали їх ґенерал-адютантами гетьмана. Ґенеральний хорунжий і бунчужний мали ще й церемоніяльні функції: перший у врочистих випадках тримав військову корогву, а другий — бунчук. У XVIII ст. до ґенеральних старшин прилучено ще й Підскарбія Ґенерального, який завідував фінансами.

Кожен із ґенеральних старшин, окрім звичайних своїх функцій, виконував ріжні важніші доручення гетьмана як військового, так і цивільного характеру, а всі разом Ґенеральні старшини творили його найближчу державну раду, його, як висловлюється М. Грушевський, «штаб», або «кабінет міністрів». Л. Окиншевич називає колєґію ґенеральних старшин у цілості «обмеженим постійним кворумом Ради Старшинської», або ж її «малим пленумом». Ґенеральну старшину обирано на Ґенеральних Радах (коли обирано й гетьмана), на зїздах Ради Старшин, а іноді призначав і сам гетьман. Ґенеральна Старшина одержувала з військового скарбу платню; ця платня установляється по всіх договорах, починаючи від 1654 року, так само, як і платня гетьманові (наприклад, Коломацькі статті 1687 року говорять про 1000 золотих червоних річно гетьманові, 1000 золотих польських ґенеральному писареві, по 300 зол. пол. суддям і т. д.). Але не ця, розмірно невелика платня була джерелом для прожитку, а так звані «ранґові маєтності», про які мова буде далі. Дехто з дослідників гадає, що платні грішми не виплачувано старшині зовсім, як не виплачувано її й рядовим козакам.

Лівобережна гетьманщина остаточно (вже за Бруховецького) була поділена на десять військових округ, які називалися полками. Всі козаки, що жили на території даної округи, творили окрему військову одиницю — «полк», який відповідав більше-менше сучасній дивізії. Полки були такі: Київський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Галицький, Миргородський і Полтавський. Територія Київського полку, крім невеликої округи на правому березі, обіймала пізніші повіти Остерський і Козелецький на Чернігівщині. На чолі кожного полку-території стояв полковник, який був заразом і воєнним начальником свого козачого полку, як бойової одиниці, й головою адміністрації полку, як округи. Біля нього стояла полкова старшина, що мала такі самі назви, як і ґенеральна, тільки що її функції поширювалися лиш на обсяг одного полку; отже були: полковий писар (начальник полкової канцелярії), обозний (начальник штабу полку й полкової артилерії), суддя, осавул, хорунжий.

Полк ділився на сотні, себто повіти, як територія і як менші бойові частини в складі полку. Сотень було в ріжних полках від десяти до двадцяти. Управа сотні була зменшеною копією полкової управи: отже були: сотник, сотенний писар, обозний, осавул і хорунжий; сотенного судді не було, бо сам сотник був головою сотенного суду. Зпід юрисдикції полковників були вийняті міста, які мали самоврядування на основі маґдебурзького права, підтвердженого царськими грамотами. Інші міста й сільські громади підлягали юрисдикції загальних козацьких властей.

Козацького війська було положено мати по договору 1654 p. 60.000. Але пізніше, особливо після того, як відпала правобережна Україна, число його зазначалося (по статтях 1669 і 1687 років) в 30.000. Окрім реєстрових козаків гетьмани мали ще цілі полки найманого, т. зв. охотницького війська; в Дорошенка вони називалися сердюками, у лівобережних гетьманів звичайно компанійцями. Хоч у гетьманських статтях говорилося звичайно за один полк на 1000 людей, але фактично тих полків бувало кілька, вони складалися з ріжних охочих людей на початку з чужинців: поляків, німців, сербів, волохів, тощо. За гетьмана Виговського була спроба орґанізувати реґулярне «затяжне», себто наймане військо; тоді на українську службу вступали цілі сотні й тисячі сербів. На Лівобережжі в останніх десятиліттях XVII ст. вже не було такого масового припливу чужинців на українську службу, але ряди старшини раз-у-раз поповнялися сербами, волохами, греками, які досягали на Україні навіть полковницьких посад. Козацьке військо було піше, хоч у похід кожен козак вирушував на коні: до бою козаки «спішувалися» й атакували ворога або оборонялися в окопах у пішому ладі. Окремих кінних відділів було небагато, і взагалі доброї кінноти українське військо не мало, чим пояснюється в значній мірі постійна участь татарської кінноти в війнах Хмельницького, Виговського й Дорошенка. Артилерія була значна й доволі добра. Окрім загальної «військової армати», кожен полк мав свою окрему артилерію

Про орґанізацію фінансової справи в українській козацькій державі, на жаль, ми знаємо небагато. Після революції 1648 року в розпорядженні гетьманського уряду опинилися державні добра, т. зв. королівщини, в межах трьох воевідств: київського, чернігівського й брацлавського; по обрахунку дослідника українського державного скарбу за Б. Хмельницького, проф. І. Крипякевича, ці маєтності давали польському скарбові річно коло 100.000 злотих доходу. Залишилися ще маєтності римо-католицької церкви й ті маєтності панів та шляхти, з яких повтікали й більше не поверталися назад їх власники. Бурхливі воєнні часи мало сприяли відновленню господарства, але подекуди воно було відновлене, й ми маємо відомості, що в деяких місцях «меди, чинші, пастви, оренди бралися на Хмельницького», себто йшли до військового скарбу, яким він розпоряджав. Щодо податків, то як це виходить із переговорів гетьмана з Москвою в 1654 рощ, він мав намір оподаткувати (себто відновити колишні норми оподаткування) селян і міщан, увільнивши від усяких податків козаків, духовенство, шляхту. Але здійснити цього йому не вдалось, як не вдалось потім збирати податки до царського скарбу. Всякі умовляння про це залишалися на папері, й тільки за Бруховецького зроблено спробу збирати податки через московських агентів до царського скарбу, але ця спроба, як знаємо, скінчилася дуже сумно для москалів. Отже для самого українського уряду залишалось, як головне джерело прибутків до державного скарбу, мито з привозного краму й посередні податки з меду, пива й горілки. Зберігся універсал Б. Хмельницького з р. 1654, в якому доручається орґанізувати митну справу на границях України (турецькій і московській) Остапові Астаматієві, пізнішому дипльоматові Дорошенка, й установляється такси митних оплат, так званої «індукти», з привозного краму. Як свідчить Павло Алепський, митні побори на гряницях і доходи з оренди гарячих напитків приносили українському державному скарбові 100.000 червоних золотих річно. Щодо видатків, то вони йшли головно на військо й на удержання дипльоматії, що коштувала дуже дорого, бо був звичай, щоб чужі посольства, поки вони перебували на Україні, жили коштом українського уряду. З 1655 р. маємо згадку про «гетьманського підскарбія», котрий, як можна думати, провадив гетьманську касу, а може й взагалі кермував справами державного скарбу. Поборці державних прибутків називались індукторами або екзакторами. Їм здавалося від уряду добирання митних та горільчаних поборів. В полках були полкові підскарбії, що завідували касою полку.

Одним із джерел державних прибутків був податок від млинів. Від кожного млина до військового скарбу бралося дві третини «розміру». Зразу після «Чорної Ради» 1663 р. Бруховецький призначив на посаду «військового підскарбія», або «дозорці скарбу військового» ніжинського сотника Романа Ракушку, який, займаючи цю посаду до р. 1669, перевів дуже добре орґанізацію оподаткування млинів, дбаючи про «вшелякоє розмноження скарбу військового по всіх полках». Крім млинів, як джерело прибутків, були рудні: власники рудень платили до військового скарбу доволі великий податок натурою, себто залізом, що на руднях вироблялося.

Одним із важніших привілеїв козацтва було здобуте ним по революції 1648 р. право вільно курити й продавати горілку. Але потреби державного скарбу примусили оподаткувати горілчаний промисл, так само, як і продаж дьогтю та тютюну. За гетьманування Юрія Хмельницького заведено оренди на продаж горілки. Право вільно викурювати горілку, варити пиво й ситити мед залишалося за козаками, але продавати в роздріб вони вже не сміли. Многогрішний дозволив курити горілку й селянам, але завів податок «показанщину»: козаки або духовні особи платили по 50 копійок від казана, а посполиті по 1 карбованцю. Крім козаків привілей курити й продавати горілку мали ще й міщани міст із магдебурзьким правом. Зїзд старшин 1669 р. в Батурині ухвалив завести оренди на продаж дьогтю, горілки й тютюну. Оренди перебирали приватні люди, а іноді й цілі корпорації. Так у 1686 р. Лубенський полк перебрав на себе оренду на продаж горілки, тютюну, дьогтю та на збори з млинів на суму 17.000 золотих на рік, яку мав вносити до військового скарбу. Була установлена й тверда ціна на продаж горілки: кварту горілки продавано по 5 осьмаків. Продукти, віддані в оренду, можна було продавати тільки гуртом орендарям, а горілку не менше, як 100 кварт відразу. Мед, пиво й брагу дозволено було вільно всім продавати.

Недавно київський архівіст В. Романовський знайшов дуже цікавий розпис прибутків і видатків українського державного скарбу за 1678 р. З нього видко, що оренда в році 1678 по всіх 10 полках Гетьманщини мала дати 77.000 золотих, але до 28 жовтня того року на руки підскарбія вступило всього 44.656 золотих. Головні видатки йшли на удержання компанійських полків і взагалі на потреби в звязку з Чигиринською війною. Витрачено було до 27 липня 1678 року 40.181 золотих. Між іншим, із державного скарбу заплачено літературний гонорар: 100 золотих із наказу гетьмана Самойловича заплачено студентові Олександрові Бучинському за видання двох поем про Чигиринську війну.

Оренди були дуже непопулярні в народі, і за часів Мазепи зроблено спробу в 1693 році їх скасувати (сам Мазепа дуже стояв за скасування оренд) і заступити акцизним податком від винокурень і шинків. Але вже в наступному році мусіли повернутися до давньої системи, бо новий порядок показався незручним і давав мало прибутку державному скарбові.

В останніх десятиліттях XVII віку знову налажуються безпосередні звязки лівобережної України з закордоном, перервані в часи Руїни. Ми знаємо, що вже перед повстанням Богдана Хмельницького продукти сільського господарства України вивозилися через балтійські порти, головно через Кролевець і Ґданськ. Тоді вони збагачували польських маґнатів, власників широких українських лятифундій. Тепер ролю польських панів заступає молода українська буржуазія — старшина й заможніше міщанство. Відновляються безпосередні звязки з Прусією, Швецією, Австрією. Туди спроваджують продукти сільського й лісового господарства: збіжжя, лен, пеньку, скот, віск, мед, сало, шкіри, тютюн, а звідти привозять ріжні тонкі матерії, білизну, металеві вироби, коси, предмети люксусу, музичні інструменти, книги, дорогі вина, кольоніяльний крам і т. д. Головними пунктами українського експорту стають Бреслав, Ґданськ, Кролевець, Рига. Звідти українські сирові продукти йдуть до ріжних країв: Німеччини, Анґлії, Голяндії, Швеції. Піддержуються в великих розмірах торговельні звязки з Польщею, Литвою, Московщиною, а крім того з Кримом, Волощиною й Туреччиною. Головним торговельним центром робиться Стародуб, і його багаті купецькі фамілії, такі, як Скорупи або Шираї, ведуть широку закордонну торговлю. Поруч них бере живу участь у цій торговлі й козацька старшина.

На лівобережній Україні дуже довго держався в народі погляд, ніби велика революція Хмельниччини скасувала всі суспільні перегороди й перетворила українське суспільство в якийсь соціяльний моноліт. Багато десятків років після Богдана Хмельницького старі люди згадували ще про те, ніби за його часів усі шляхетські привілеї і взагалі всякі ріжниці між панами й простими людьми «шаблею козацькою були скасовані». Ця фраза попала на сторінки історичного документу й зробила великий вплив на українську історіографію, котра, починаючи від 60-х років XIX ст., довго трималася погляду про повну одноманітність соціяльного складу українського суспільства по революції Хмельницького. Одначе докладніше вивчення джерел за останні роки захитало цей погляд. Тепер уже нам ясно, що держава Богдана Хмельницького була клясовою державою й що соціяльна диференціяція в ній майже цілком відповідала тому станові, який був перед тим на Україні під польським пануванням. Змінилося тільки становище окремих кляс і їх взаємовідносини.

Повстання Хмельницького застало на Україні такі основні суспільні верстви: шляхту, козацтво, духовенство, міщанство й селянство (посполиті), не кажемо за тонку верству панів-маґнатів, у руках котрих були зосереджені величезні земельні лятифундії: повстання, яке мало своїм гаслом саме знищення маґнатського панування, зразу ж викинуло з України всіх панів-маґнатів, і повороту їх більше не було. Хоча гнів повсталих народніх мас був обернутий також і на середніх та дрібних власників, на шляхту, й хоча ця шляхта й винесла на собі усю гостроту народнього гніву, але чимало представників української шляхти від самого початку повстання опинилася в козацьких лавах; чим далі, тим більше шляхтичів переходило на бік повстання. Цим самим було врятоване й, так би мовити, легалізоване існування шляхетського стану української козацької держави. Тому то при всіх умовах Богдана Хмельницького з Польщею до остаточного з нею розриву, ми бачимо незмінно пункт про амнестію для шляхти, яка брала участь у повстанні. Тому то і в Переяславській умові 1654 р. з Москвою одним із перших фігурує пункт про заховання прав і привілеїв тої шляхти, яка жила на території української козацької держави. За нею признавалося навіть її власне станове судівництво на основі Литовського Статуту. Але тої шляхти залишилося розмірно небагато, і майже вся вона була на службі української держави. З другого боку такі самі права й привілеї, як і шляхта, мала в цій державі козацька верства, котра зробилася пануючою верствою в державі. Тому то дуже скоро наступає процес злиття останків колишньої шляхти з козацькою верствою: ці останки розплилися в козацькій масі.

Повстання Богдана Хмельницького було ділом насамперед козацької верстви. Разом із частиною української шляхти козаки збудували українську державу й заняли в ній становище орґанізуючої, правлячої й економічно найсильнішої верстви. Але серед самої козацької верстви дуже скоро наступила диференціяція: вже в кінці гетьманування Богдана Хмельницького виділяється козацька старшина з поміж маси рядового козацтва й фактично забирає в свої руки всю владу. Спочатку козацька старшина складалася з людей, які вибилися наверх своїми здібностями, своїми військовими заслугами. Ці заслуги й давали їм потрібний авторитет і загальне признання. До них прилучилася значна частина шляхтичів, які через свою освіту або урядовий досвід позаймали високі становища в козацькому війську. Такі були, наприклад, Виговський, Тетеря, Богун, Нечай, Гуляницький, Зарудний, Жданович та інші. Зчасом, одначе, старшинські посади починають обсаджуватися вже не по вибору самого козацтва, але по вибору Старшинської Ради або призначенню гетьмана, чи полковника, і то головно зпоміж дітей старшини. Таким робом старшина помалу замикається в особливу клясу, доступ до якої для простих козаків стає щораз трудніший. Для простого рядового козака вже треба було виявити особливі здатності або особливі заслуги, щоб перейти в ряди старшини. Війна нагромадила в руках старшини значні багатства, які також виносили її понад просте рядове козацтво й давали їй більшу силу. Дуже вчасно почала старшина дбати про згромадження в своїх руках земельних маєтків, одинокої певної в тих часах економічної бази. Орґанізуючи на своїй землі господарство, сіючи збіжжя на продаж і на експорт, розводячи худобу або ведучи на північній Чернігівщині лісове й бжоляне господарство, старшини мусіли провадити його в єдино можливих на ті часи формах примусової експлуатації селянської праці, а пізніше й прикріплення селян до землі. Старшина випрохувала в гетьманів грамоти на право володіння маєтностями з загально-державного земельного фонду, такі самі грамоти випрохує вона і в московського царя, для більшої певности. Знов же таки, козацька держава, не маючи досить грошей для оплати служби своїх урядовців, дає їм на прожиток земельні маєтності, на термін, поки виконується певний уряд. До кожної посади, до кожної, як тоді називалося «ранґи» приписана була більшого чи меншого розміру (в залежності від висоти самої ранґи) земельна маєтність чи водяний млин, які передавалися в користування тій особі, що в даний момент цю посаду займає. Це були так звані «ранґові маєтності». Кожен уряд, чи то серед ґенеральної старшини, чи то серед полкової або сотенної, мав свої ранґові маєтності. Гетьман дістав «на булаву» староство Чигиринське, а лівобережні гетьмани, починаючи від Бруховецького, діставали «Галицький ключ» або волость. Дуже часто ранґову маєтність після того, як особа, що користувалася нею, покидала службу, залишав гетьман за нею, як нагороду за службу, а до ранґи приписувалася інша маєтність із державного земельного фонду. Таким способом козацька старшина дуже скоро зробилася верствою великих землевласників «державців», яка до певної міри заняла місце колишніх панів. Уся дальша соціяльна політика старшинської верстви розвивалася в тому напрямку, щоб поширити й закріпити за собою володіння земельною власністю й право на працю селян.

Певна річ, що таке відокремлення козацької старшини та її упривілейоване становище супроти маси рядового козацтва, викликали незадоволення з боку цієї останньої. Тому то «козацька чернь», як називано тоді просте рядове козацтво, неприхильно ставилася до політичних махінацій правлячих старшинських кругів: недоцінюючи й не розуміючи державницьких змагань старшинської політики, звязаної з інтересами старшини, як правлячої верстви, козацька чернь часто противилася цій політиці. На цьому, як уже було вище зазначено, дуже зручно грав московський уряд: він виступав у ролі оборонців козацької черні й взагалі простого народу супроти «старшинської самоволі» і тим, наприклад, паралізував успіхи Виговського в його війні з Москвою. В дійсності ж московський уряд, роздаючи щедро грамоти на землю своїм прихильникам зпоміж старшини, цим самим зміцнював силу й значіння старшинської верстви в відносинах до решти козацтва. Клясовий антаґонізм між старшиною й козацькою черню використовували також ріжні амбітні демаґоґи, такі, як от Пушкар або Бруховецький. Вони знаходили собі піддержку на Запорожжі, котре ввесь час було гніздом усяких незадоволених і деструктивних елементів. Часом цей клясовий антаґонізм вибухав у гострій формі, як це було 1663 р. після так званої Чорної Ради в Ніжині. Одначе помалу козацька старшина зуміла зберегти своє провідне становище, а також щораз більше зміцняла свою соціяльно-економічну перевагу над іншими станами в державі.

Від часу Мазепи, в звязку з його політикою щодо перетворення козацької старшини в шляхетську верству, дістає поширення особлива категорія т. зв. бунчукових товаришів Уперше зустрічаємо згадку про ранґу «бунчукового товариша» в 1685 році, в універсалі гетьмана Самойловича, Пізніше зустрічаємо їх щораз частіше. Це були старшини, які не мали якоїсь певної посади й перебували коло гетьмана для його особливих доручень, виконуючи іноді військові або адміністраційні обовязки. Перебуваючи в безпосередній залежності від гетьмана, вони й у похід ходили не з полком, до якого належали, а з гетьманом під його бунчуком; вони були звільнені від полкової служби й повинностей і не підлягали компетенції полкових суддів, а лиш юрисдикції Ґенерального суду й самого гетьмана. Ранґу бунчукових товаришів надавано звичайно за певні заслуги й часто особам, які перед тим займали певні уряди, наприклад сотницькі. Перебування «під бунчуком» у самого гетьмана вважалося за почесну службу, і ми знаємо в XVIII столітті випадки, коли бунчукових товаришів призначали на полковників, а то й на ґенеральних старшин. Іноді бунчукові товариші командували доволі значними козацькими відділами.

Анальоґічно до бунчукових товаришів коло гетьмана, біля полковника сформувався круг «значкових товаришів», які звільнялися від служби під своєю сотенною корогвою, а вступали в розпорядження полковника, виконували його ріжні доручення в ділянці військовій, адміністраційній і судовій. У XVIII ст. для кожного полку був установлений певний комплект значкових товаришів, їх призначала Ґенеральна Військова Канцелярія, звичайно по рекомендації полковника й полкової старшини.

Міщанство на лівобережній Україні при формуванні козацької держави не спромоглося вибороти собі впливового й певного становища. Воно не було численне й по малих містах мало чим відріжнялося від звичайних селян-хліборобів. Тільки якийсь десяток міст мав магдебурзьке право, яке давало їм незалежність від полкової адміністрації та свою власну самоуправу й суд. В 1585 р. дістав це право від короля Стефана Баторія Київ, між 1620-1625 роками від короля Жигимонта — Чернігів, Ніжин, Стародуб, пізніше Новгород-Сіверський, Мглин, Почеп, Погар. Уже за Гетьманщини дістали магдебурзьке право Остер, Козелець і Полтава. Міста дістали на свою власність значні земельні володіння: поля, сінокоси й ліси; були установлені податки (мито з привозного краму, з ремісників, з заїжджих дворів та лазень, із млинів, броварів, цегелень, т. зв. «мостове», «вагове», «комірне» й т. ін.), які йшли на удержання міських урядовців і канцелярій. Щоб збільшити доходи міст, були установлені ярмарки. Міщани діставали право курити горілку, пиво й мед. Вони були зобовязані дбати про укріплення міста і взагалі про його оборону. Міський суд із війтом на чолі міг судити не тільки своїх міщан, але й приїжджих купців. Апелювати на міський суд можна було спочатку до старости, а потім до короля. Судити мали на основі збірників т. зв. «Саксону» й «Порядку». Політика польських королів щодо міст на лівобережній Україні, яким надавано магдебурзьке право, полягала взагалі в тому, щоб мати там укріплені осередки, які рівночасно служили б і інтересам торговлі. Міщани-ремісники були зорґанізовані в цехи.

Після приняття московської протекції лівобережні міста поспішили випрохати в московського царя підтвердження своїх прав, що й було їм дуже охоче дано. Ввесь устрій залишився давній; війта по старому вибирало «вольними голосами» ціле населення міста, а затверджував його гетьман. Суд залишився в руках війта й лавників, і його юрисдикція поширювалася на міщан і посполитих, які мешкали в місті. Апелювати на суд війта треба було до полкового суду, опісля до гетьмана. Магістратський суд відав усі як цивільні, так і карні справи. До магістратських «міських» книг вписувалися всякі акти щодо купівлі й продажу. В своїх присудах кермувалися по давньому «Саксоном» і «Порядком», а також Литовським Статутом. Частенько вирішували справи по звичаю, що змягшувало суворі кари писаних законів. Взагалі судді старалися вирішувати справи по внутрішньому переконанню, і формалізм писаного права ослаблювався участю в процесі, в ролі слідчих і свідків, самого населення.

Козацька адміністрація виявляла постійну тенденцію вмішуватися в справи міського самоврядування. Міщанам раз-у-раз доводилося боронитися від утручання козацької адміністрації до їх судових, господарських та економічних справ. Але, не вважаючи на це, міське життя в козацькій державі могло розвиватися вільно в рамах свого магдебурзького устрою. Саме маґдебурзьке право почало, в свою чергу, впливати спеціяльно в сфері юридичних понять і судового устрою на життя козацької верстви. По типу міст із маґдебурзьким правом орґанізовувалися взагалі всі міста на лівобережній Україні. Управа в них складалася з ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман, але ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади в краю.

Міщани значніших міст Лівобережжя від самого початку унії з Москвою почали шукати собі опори й захисту проти козацької адміністрації в московського уряду, й цей, необережно допущений Богданом Хмельницьким безпосередній звязок міщанства з Москвою приніс, як ми бачили, багато лиха українській козацькій державі.

Духовенство не творило на Україні замкненої окремої касти, хоча біле духовенство й було по грецькому звичаю жонате й мало свої родини. І священики, й єпископи на Україні були виборні, при чому вибирали їх світські люди. Духовна влада давала вибраним лише свою канонічну санкцію. Традиція спільної боротьби за православну віру, як за загальну національну справу, під польським пануванням і надалі зміцнювала участь світського елементу в церковних ділах. Культурно-національні заслуги духовенства, особливо манастирів, давали їм високий авторитет серед суспільности й виправдували в його очах втручання їх у політичне життя, як це ми бачимо з боку єпископів після Хмельницького. Богдан Хмельницький вже з початком повстання видав манастирям універсали, якими підтверджував за ними не тільки права володіння земельними маєтками, але й права на працю селян, які проживали в тих маєтностях. Як ми далі побачимо, ці універсали, надані манастирям, відіграли важну ролю в еволюції кріпацьких відносин на Гетьманщині. Це протегування манастирів мало свою рацію в очах тодішнього українського громадянства: ченці не тільки тримали в своїх руках діло освіти й культури, вони ще й молилися за козацьке військо й за українську козацьку державу, а це в часи тодішньої глибокої віри було дуже важною суспільною функцією, зрозумілою для всіх. Тому то кожен гетьманський універсал якомусь манастиреві містить у собі, як мотив надання певних матеріяльних дібр те, що ченці цього манастиря «моляться за нас, за військо».

Українське православне духовенство було задоволене з того законного забезпечення прав своєї церкви з боку польської держави, яке було досягнуте за короля Володислава. Через те воно досить льояльно ставилося до Польщі й дуже не хотіло московського протекторату над Україною. Горде своїм, так тяжко обороненим супроти латинського натиску православієм і своєю культурною вищістю проти московського духовенства, воно боялося втручання московського патріярха в справи української церкви. Київський митрополит за Богдана Хмельницького Сильвестер Косів був явним польонофілом. Так само й його наступник Діонісій Балабан. Дальший митрополит Йосиф Тукальський був приятелем гетьмана Дорошенка й гарячим поборником самостійности України. По його смерті митрополичий престол довший час був ніким не обсаджений. Московський уряд дуже хотів придбати вплив на українську православну церкву, але це йому вдалося осягнути, як ми бачили, тільки в 1686 р. за гетьмана Самойловича.

Головна маса населення України складалася з селян (посполитих). У момент початку козацького повстання вони перебували в стані кріпацтва й працювали на своїх панів, більших і середніх земельних власників. З свого кріпацтва селянська маса на Україні була в високій мірі незадоволена, не вважаючи на те, що кріпацькі відносини на Наддніпрянщині були значно мягші, ніж у корінній Польщі, і навіть на західньо-українських землях. Тут не така тяжка була панщина, тут був більший простір, а сусідство з вільним степом відкривало для сміливіших людей змогу втікати на Запорожжя. Тут населення звикло до розмірно більшої свободи, й тому його дуже дратували часом навіть дрібні прояви кріпацької залежности. Особливо велике озлоблення було проти дрібних панських службовців, проти управителів маєтків, проти економів, проти арендаторів, а найбільше проти посередників, у ролі яких найчастіше виступали жиди. Своїми дрібними причіпками, визиском, утисками вони найбільше докучили селянській масі й стягли на себе найстрашніші прояви народньої помсти. Як знаємо, селянство однодушно піддержало козацьке повстання, вірячи, що перемога козаків увільнить і його від кріпацької неволі, й що раз прогнані з краю пани вже більше туди не повернуться. Надії селянства далеко не сповнилися. Спочатку козаки, заключаючи з поляками договори під Зборовом, під Білою Церквою, що називається, головою видавали своїх союзників-селян: вони мали на увазі лише свої станові козацькі інтереси, добували для себе територіяльну автономію, а селян полишали під владою їх колишніх панів. Пізніше, коли Богдан Хмельницький порвав із Польщею й почав творити цілком незалежну українську державу, небезпека повороту під владу польських панів була усунута. Селяни залишилися вільними хліборобами на своїй землі «підданими Війська Запорозького», як тоді говорилося, себто підданими української козацької держави.

Вони були обложені податком на користь цієї держави й підлягали тепер загальній військовій адміністрації. При постійних війнах багатьом був відкритий шлях до вступу в число козаків: хто мав охоту до воєнного життя й хто був настільки заможний, щоб узброїтися й жити власним коштом, той легко міг записатися в козаки. Селяни відріжнялися від козаків не так обсягом своїх прав, скільки характером своїх обовязків щодо держави: козаки мусіли боронити державу зброєю, а на селян лягала служба фінансова, вони мусіли частиною вносити до військового скарбу податки грішми, частиною відбувати ріжні натуральні повинності своєю працею. Ні козацька, ні селянська верства не були спершу строго замкнені: хто хотів, мав змогу записатися в козаки, це залежало від його достатків і охоти. Військова служба була тяжка й вимагала більших засобів; тому то зубожілий козак, господарство якого було зруйноване частими походами, переходив частенько в ряди селян, щоб провадити спокійніше життя, а з другого боку заможний селянин вписувався в козаки. Одначе з часом гетьманська влада почала забороняти такі переходи, і вже при кінці XVII віку козацька верства зробилася доволі замкнутою, вступ до неї був дуже утруднений для селян.

У становищі селянської маси почали виявлятися великі зміни, для неї на гірше, вже в перших роках Хмельниччини. Вже вище було згадано, що Хмельницький видавав манастирям універсали, котрими ґарантував їм не тільки право на землю, але й на працю тих селян, що жили по манастирських селах. Ці селяни не сміли записуватися в козаки навіть при загальній мобілізації. Розуміється, від тих обовязків, які несли селяни на користь манастиря, було далеко до колишньої панщини за польських часів, але це було свого роду прецедентом. Дуже вчасно й козацька старшина почала діставати гетьманські універсали не тільки на порожні незаселені землі, але й на залюднені села; це означало, що мешканці тих сел повинні були відтепер відбувати на користь своїх нових панів певні повинності й робилися таким способом їм «підданими». Трохи згодом в універсалах ми вже просто зустрічаємо вказівки на те, що мешканці такого от села, яке надається певному державцеві, мають виконувати на його користь «звичайні» повинності. З другого боку, власники порожніх земель, дбаючи про їх заселення, закликали до себе вільних селян, давали їм змогу впорядкувати своє господарство, давали їм робочий інвентар, але за те обертали в своїх «підданих» і накладали на них певні повинності, які називалися характеристичним словом «послушенство». Це послушенство виявлялося звичайно в формі допомоги державцеві маєтности при надзвичайних роботах, наприклад при гаченні греблі, або в часі косовиці, жнив, заготівлі на зиму палива. Згодом, коли господарство по маєтностях поширювалося й державці починали засівати не тільки для своєї власної потреби, але й на продаж, вони почали вимагати від селян сталої роботи протягом точно означеного часу, і так помалу завелася знову «панщина», яка одначе довго не переходила 1-2 днів на тиждень. Ще в 1701 році гетьман Мазепа видав універсал, у якому заборонив вимагати панщини більш, як два дні на тиждень.

На території Гетьманщини майже до кінця XVII в. було багато зовсім порожніх земель, і такі землі роздавала гетьманська влада державцям дуже охоче, бо кожен, хто дістав якийсь порожній шматок землі, дбав насамперед про те, щоб його заселити. А недостачі в людях також не було: в часи руїни правобережної України маса народу тікало на лівий берег; практикувався в широких розмірах і насильний «згін» населення. Оце здебільшого були ті пересельці, що їх осаджували по своїх маєтностях ріжні державці, які помагали їм завести своє господарство, але вимагали натомість відбувати послушенство. Певна річ, що такі поселенці почували себе більше залежними від державця, ніж ті селяни, що жили тут із давніх часів. Поруч із роздаванням маєтностей за військові заслуги і з оберненням ранґових маєтностей у власність старшин або їх вдів та дітей, розвивається в кінці XVII віку скуп старшиною ґрунтів від селян і козаків. Бувало й таке, що козаків насильно повертали в селян і примушували відбувати послушенство. Взагалі на ґрунті маєткових відносин старшина, маючи в своїх руках усю владу, дозволяла собі багато надужить і насильств, особливо тоді, коли відносини в кінці XVII віку на Лівобережжі вже сконсолідувалися й адміністраційна влада взагалі зміцніла під сильною рукою Самойловича, а потім Мазепи.

Так помалу відбувався на козацькій Україні поворот до тих відносин, які існували перед повстанням Богдана Хмельницького. Диктували його з невблаганою неминучістю залізні закони економічного розвитку й те становище, яке займала Україна, поставлена в тісний економічний і політичний звязок із державами, які перебували стадію переходу від февдального до капіталістичного ладу.

Щоб доповнити образ життя й устрою української козацької держави, необхідно згадати про одну область, що була тісно з цією державою звязана й мала великий вплив на її внутрішні відносини, особливо в перші часи після Хмельницького. Це було Запоріжжя. В першій половині XVII віку воно грало ролю передового форпосту української козаччини супроти татарсько-турецького світу, а рівночасно служило резервуаром, де збиралися всі невдоволені з польських порядків на Україні елементи. Через те воно було базою й вихідним пунктом майже для всіх козацьких повстань проти Польщі. Звідси розпочав свою акцію й Богдан Хмельницький. Постійні війни, які провадив Хмельницький, давали повний вихід для військової енергії запорожців, а союз гетьмана з Кримом і Туреччиною відхиляв їх увагу від задач оборони південних границь. Під залізною рукою Богдана Хмельницького запорожці були слухняним знаряддям українського уряду й не втручалися ні в яку політику. Всякі прояви непослуху або фронди він карав дуже рішуче. Але зараз же по смерті Богдана Хмельницького запорожці підіймають голову. Запорожжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду й супроти правлячої старшинської верстви. Запорожці починають вмішуватися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може знайти в запорожцях. Він заводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Бруховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий вояк, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то помагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час старшина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві, як бунтаря й ворохобника. Вона боялася, що Сірко, як колись Бруховецький, домагатиметься для себе гетьманської булави. Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну й згубну ролю, як кошовий отаман Запорожжя. (Помер Сірко в 1680 році). Формально по Андрусівському договору 1667 року Запорожжя мало бути в подвійному підданстві: в московського царя й польського короля. По вічному миру 1686 р. запорожці були визнані за підданих виключно Москви. Запорожці дорожили своєю залежністю від далекого московського уряду, а не від ближчого до них гетьмана України. Це давало їм більшу самостійність. Тільки за Мазепи, коли останній зумів високо поставити авторитет гетьманської влади, запорожці стали більше слухняні, хоч і тоді Запорожжя зоставалось осередком, де зароджувалися й звідки виходили всякі рухи, спрямовані проти гетьманського режиму, як це було в історії з Петриком. При кінці XVII ст., коли відновилася боротьба сполучених московсько-українських сил проти Криму, запорожці відограли поважну військову ролю, як передова сторожа, як аванґард союзних армій.

З часу повстання української козацької держави помалу сконсолідувалося й внутрішнє життя Запорожжя. Воно остаточно сформувалося в демократичну козацьку республіку, де суверенну народню волю виявляла козацька рада, на зразок староруського віча. Рада вибирала на рік старшину: кошового отамана, суддю, писаря та інших урядових осіб. Цілий край, що відповідав території пізнішої Катеринославської й частини Херсонської ґубернії, був власністю Запорозького Війська, й тут запорозькі козаки в мирний час займалися рибним та звіриним промислом. Економічно й культурно Запорожжя було тісно звязане з Гетьманщиною й жило спільним із нею духовим життям. Хоча Запорожжя й не мало ясно виробленого політичного ідеалу, але воно твердо держалося своєрідних понять про козацьку волю й берегло традиції свого демократичного устрою. Через те воно тішилося популярністю в широких масах українського народу, з яких постійно рекрутувалися сміливіші й активніші люди, котрі покидали свої оселі й вступали в ряди цього своєрідного лицарського ордену з доволі аскетичним укладом життя.

Образ життя української держави в другій половині XVII в. був би неповний, якби ми не зупинилися на становищі в цій державі просвіти й культури. В осередку культурного життя по старому стояв Київ із своєю знаменитою Могилянською Академією. Заснована в 1616 р. при київському Богоявленському братстві як братська школа, вона була в 1631 p. реформована митрополитом Петром Могилою в колєґію на зразок західньо-европейських університетів. У ній викладалися науки майже виключно латинською мовою, а мови польська й українська служили лише за помічні. Викладалися такі науки, як граматика, реторика, поетика, діялектика, льогіка й фільософія. В київській колєґії вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів, таких, як князі Огинські, до дітей простих козаків і селян. Колєґія заснувала свої філії в 1632 p. в Вінниці на Поділлі, а в 1639 p. в Гощі на Волині. З її професорів із часу до Богдана Хмельницького треба особливо згадати Сильвестра Косова, що став пізніше митрополитом київським, та Інокентія Ґізеля, родом німця з Прусії, який перейшов із протестантства на православіє, став ректором колєґії і взагалі видатним культурним діячем на Україні.

Колєґія була щедро забезпечена матеріяльно як із боку вищого духовенства, починаючи від самого Петра Могили, так і з боку козацьких гетьманів. Війни половини XVII в. й особливо смутні часи Руїни відбилися також і на стані колєґії, її студенти здебільшого йшли до війська, пожежі й військова руїна нищили шкільні будинки й маєтності колєґії. Але коли з початком 70-х років XVII ст. настало сяке-таке заспокоєння на Україні, починається розцвіт діяльности колєґії, яка в 1694 р. дістає почесний титул Академії. На чолі її стоять один за другим такі енерґійні й талановиті діячі, як Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Йосаф Кроковський, усі — видатні письменники та вчені. Зпоміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, діячів мистецтва; досить згадати славного проповідника Антонія Радивиловського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Тупталенка, Теофана Прокоповича й цілу низку інших. Серед студентів Академії ми бачимо дітей майже всієї козацької старшини, хоча Академія по старому зостається школою загально-становою, і на її лавах вчилися діти гетьманів поруч із дітьми рядових козаків, міщан і селян. Професорів і взагалі вихованців Академії з половини XVII в. починають запрошувати до Москви, й вони стають там піонерами західньо-европейської просвіти й культури (Єпифаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон Полоцький). Заразом вони є носіями українського впливу, який обхоплює всі сторони культурного життя в Московській державі: в царині церкви, в шкільництві, в письменстві, в мистецтві. В російській науковій літературі існують спеціяльні розвідки про форми й розміри цього українського впливу на московське культурне життя, наприклад праці московського вченого Ейнгорна, петербурзького професора Шляпкіна, професора Харламповича та інших.

Одначе в тій просвіті, осередком якої була київська Академія, була своя слаба сторона. Наука Академії була занадто відірвана від живого життя з його щоденними потребами. Вона мала занадто консервативний і до певної міри схолястичний характер. Заснована з спеціяльною метою служити справі оборони православної віри, київська Академія уділяла занадто багато ваги теольогічним питанням. Основою навчання були мови грецька й латинська. Велику ролю в школі і в письменстві грала мова польська. Своя рідна українська мова грала лише помічну ролю, на її розвиток і удосконалення зверталося дуже мало уваги. Сама українська книжна мова була занадто привязана до своєї церковно-словянської основи. Елементам живої народньої мови давався дуже нерадо доступ до літературного вжитку. Таким робом паралельно існували поруч себе дві мови: книжна й народня. На народній мові творилася й розцвітала прекрасна поезія: епічна в формі дум, незвичайно багата лірична, навіть драматична в формі коротких театральних пєс, так званих інтермедій або інтерлюдій. Народньою мовою писалися вірші, вона попадає навіть на сторінки хроніки, нею виголошувано проповіді, нею листувалися між собою. Але вживання народньої мови в літературі не вважалося за ознаку виробленого смаку й доброго тону: професори риторики й поетики остерігали своїх слухачів перед впровадженням мови «хлопів і пастухів», як вони висловлювались, до поважної літератури; в церкві, в канцеляріях, у школі панувала суха книжна мова, штучна й незграбна, позбавлена будучности, засуджена на вимертя.

Після того, як на лівобережній Україні запанував відносний спокій, коли почала формуватися заможна верства земельних власників, козацької старшини, коли помалу почало збагачуватися й міщанство в міру того, як розвивалася закордонна торговля, ми бачимо скорий розцвіт в українській державі матеріяльної культури й мистецтва. Накопичення певних матеріяльних достатків у руках козацької старшини відбивається насамперед на зрості будівництва, головним робом церковного. Не тільки гетьмани, але й полковники, та навіть нижча старшина будують величаві церкви, манастирі, шкільні будинки. На Україні утворюється особливий стиль, так званий українське барокко, чудові зразки якого до нині прикрашують Київ, Чернігів, Переяслав і навіть зовсім незначні міста й містечка. Розвивається малювання, особливо церковне й портретне, при чім українські малярі дуже влучно наслідують чужоземних, головно італійських. Особливо ж процвітає ґравюра. При знаменитій Київо-Печерській друкарні працює цілий ряд талановитих граверів, учнів відомих майстрів Кіліянів із Нюренберґа; серед них можна назвати імена Мігури, Тарасевича, Щирського, котрі утворюють цілу школу. Друкарні київська, чернігівська й новгород-сіверська випускають багато книжок словяно-українською, польською й латинською мовою, й ці книги обслуговують не тільки Україну, але й Польщу, Москву й балканські землі.

В звязку з розвитком культурних потреб життя розвинувся на Гетьманщині при кінці XVII віку гутницький (шкляний) промисел, а також папірництво, головним чином у північних полках — Стародубському, Чернігівському й Ніжинському, де було багато лісів та води. Розвинулося також і ліярництво: так зване: «людвісарство», себто виливання річей із міді, й «конвісарство», яке мало діло з циною (оливом). На Україні були прекрасні майстри, що виливали гармати, дзвони, казани, кітли, всякий посуд та інші вироби, особливо вживані для горільчаного промислу. Осередком ліярництва були Київ, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський і Глухів. Високого мистецтва досягла різьба на дереві (памятками є чудові різьблені іконостаси в цілій низці українських церков) і килимарство, зразки якого так само, як і зразки шовкових тканин XVII віку, що збереглися по музеях, чарують наше око своїм високим артизмом.

Коли трохи заспокоїлися бурі й заколоти часів Руїни, ми бачимо, що українська молодь відновлює давній звичай їздити за кордон до чужих країв, щоб там здобувати або закінчувати вищу освіту. І коли давніше, за литовсько-польської доби їздили діти панів, шляхти й заможнішого міщанства, то тепер їдуть діти козацької старшини й навіть простих козаків, їдуть іноді без грошей, бідують, але вперто змагаються здобути освіту в европейських високих школах. На Україні не мали ніколи того упередження проти західньо-европейської науки, яке існувало, наприклад, у Москві, що проти нього мусів так енерґійно боротися цар Петро І. Він силою мусів висилати молодих людей на захід для науки. Українці їздили зовсім добровільно, їм не шкодило в очах земляків ані трохи те, що вони вчилися в римокатолицьких або протестантських школах. Так, наприклад, князь Йосиф-Езекіїл Курцевич учився на початку XVII ст. в Падуанськім університеті, але, повернувшися на Україну, став архимандритом Запорозького манастиря в Трахтемирові, а в 1621-29 рр. був єпископом Володимирським і Берестейським. Коли ж він попав на Московщину, то скінчив свої дні на засланні. В кінці XVII в. Теофан Прокопович скінчив єзуїтську колегію в Римі, і це не перешкодило йому по повороті зайняти професорську катедру в Київі. Знов же таки не мало чужоземців приїздить і оселяється на Україні в характері лікарів, архитектів, механіків, військових, навіть професорів. Ще з часів Богдана Хмельницького помічається дуже сильний приплив югославян, головно сербів. Цілі сотні й тисячі сербів вступають до українського війська й багато з них досягають високого становища. Вже в другій половині XVII в. ми знаємо десятки ґенеральних старшин, полковників і сотників із сербів. В початку XVIII в., як побачимо далі, цей приплив сербського елементу на Україну ще збільшується. Багато сербської молоді вступало до київської Академії; вертаючися додому, вихованці Академії займали посади вчителів, ставали видатними церковними й культурними діячами. Чимало переселяється на Україну греків та волохів. Українська держава служить предметом атракції для південних славян і взагалі для православних христіян на Балканах, пригнічених турецьким пануванням. Поруч із московським царем український гетьман виступає в ролі протектора переслідуваного мусульманством східнього христіянства. Мандрівець із далекого сходу, сирійський діякон Павло з Алєппа, що переїздив через Україну в 1654-55 рр., залишив нам ентузіястичний опис української землі й її столиці Київа. Його вразив не тільки матеріяльний добробут, цвітучий стан сільсько-господарської культури, але й високий рівень просвіти і в народніх масах, і на верхах суспільства. Він бачив, що по селах «усі вміють читати й знають порядок церковної служби та церковні співи; крім того священики вчать сиріт і не залишають їх волочитися по вулицях невігласами»; навіть жінки ходили до церкви з молитовниками в руках, а в Київі в жіночих манастирях він бачив, що всі черниці добре обучені читанню й письму й знайомі з наукою та літературою. Там же у Київі він милувався високим рівнем друкарського мистецтва, малювання й будівництва. Висока культура, мяка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вразили Павла Алєппського як контраст до життя на Московщині, де йому довелося перебути більше року в самій столиці і спостерігати побут самих верхів суспільства, аж до царського двору включно. Коли він перебував у Москві, то в нього «неначе замок висів на серці, думки були до краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і веселим окрім тамошніх людей». Коли ж він вступив, вертаючися, на українську землю, його душу, як і всіх його супутників, «залила радість, і серця розширились», вони почули себе немов дома, бо люди на Україні «були приязні, ласкаві й поводилися з нами як із земляками».

Таке саме вражіння високо-культурної країни робила Гетьманщина й на інших чужоземних подорожніх, які переїздили її на переломі XVII і XVIII століть, за золотої доби Мазепи. Московський подорожній піп Іван Лукянов, що переїздив її в 1701 році, був уражений красою архітектури українських міст Глухова, Кролевця, Батурина, Ніжина, а особливо Київа. Вразило його й те самостійне місце, яке мала українська жінка в домашнім і суспільнім житті. Данський дипльомат Юст Юль, їдучи тим самим шляхом у 1711 році, навіть після московської руїни 1708-9 рр. був здивований багатством і культурністю краю. Чистота, чепурність українців, їх гарні будівлі нагадали йому Данію. Так само вразила його надзвичайна чемність українського населення й те, що жінки ходили до церкви з молитовниками.

Так, навіть обмежена й неповна форма власної держави, якою була українська держава кінця XVII віку, дала змогу українському народові, серед тяжких війн і спустошень, розвинути найкращі сторони своєї вдачі й досягти такого рівня просвіти й культури, який сміливо дозволяє поставити Гетьманщину кінця XVII віку поруч із найбільш освіченими країнами Европи. Такий був благодійний вплив життя у своїй власній державі, де українці мали змогу до певної міри влаштовувати своє життя по своїй власній уподобі.

Література до розділу 6

М. Василенко, Територія України XVII віку, «Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія», Київ 1927.

Ів. Крипякевич, Студії над державою Богдана Хмельницького, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 129, 130, 134-135, 139-140, 147, 151. Львів 1920-31.

М. Слабченко, Центральныя учрежденія Гетманщины XVII-XVIII ст. Одеса 1918; його ж: Ще до історії устрою Гетьманщини XVII-XVIII віків, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 116, Львів 1913; його ж: Малорусскій полкъ въ административномъ отношеніи, Одеса 1909.

Л. Окиншевич, Рада Старшинська на Гетьманщині, «Україна», 1924, кн. 4; його ж: Ґенеральна Рада на Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст., «Праці комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права» Укр. Акад. Наук., т. 6, Київ 1929; його ж: Ґенеральна Старшина на лівобережній Україні XVII-XVIII вв., там же, т. 2, Київ 1926.

В. Модзалевський, Перший військовий підскарбій Роман Ракушка, «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук, т. І, Київ 1919; його ж: До історії млинського права Гетьманщини. «Записки Укр. Наук. Тов.», т. XIII, Київ 1914.

М. Тищенко, Ґуральне право та право шинкувати горілкою в лівобережній Україні до кінця XVIII в., «Праці Ком. виучув. зах.-рус. і вкраїн. права», т, 3, Київ 1927.

А. Лазаревскій, Малороссійскіе посполитые крестьяне (1648-1783), Київ 1908; укр. переклад у т. 22 «Укр. Істор. Бібліотеки», Львів 1902.

В. Мякотинъ, Очерки соціальной исторіи Украины въ XVII-XVIII вв., том I, в. 1. Прага 1924.

В. Барвинській, Крестьяне въ лЂвобережной УкраинЂ въ XVII-XVIII вв., «3аписки Харьковскаго Университета», 1909, кн. I-III і окремо, Харьків 1909.

M. Tкаченко, Нариси з історії селян на лівобережній Україні в XVII-XVIII вв., «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук.», т. XXVI, Київ 1931.

М. Слабченко, Господарство Гетьманщини, т. І, Землеволодіння та форми сільського господарства, Одеса 1923; його ж; Организація хозяйства Украины отъ Хмельниччины до мировой войны, тт. 1-2, Одеса 1922.

П. Клименко, Місто і територія на Україні за Гетьманщини, «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук, тт. VII-VIII, Київ 1926.

Д. БагалЂй, Магдебургское право въ городахъ лЂвобережной Малороссіи, «Журналъ Минист. Народн. ПросвЂщ.», 1892, кн. III; укр. переклад у тт. XXIII-XXIV «Руськ. Істор. Бібліотеки», Львів 1903; його ж; О судьбЂ городского самоуправленія въ малороссійскихь городахъ XVII-XVIII вв., «Труды XIV Археологическаго СъЂзда», Москва 1914.

П. Клименко, Западно-русскіе цехи XVI-XVIII ст., Київ 1914; його ж: Цехи на Україні т. I, Київ 1929.

А. Єршов, Ніжинські цехи в першій половині XVII в. Збірник «Чернигів і північне Лівобережжя», Київ, 1928; його ж,: До історії цехів на лівобережжі XVII-XVIII вв., «Записки Ніжинського Інституту Народн. Освіти», кн. VI, 1926.

Ор. Левицкій, Очерки народной жизни Малороссіи во второй половине XVII в., «Кіевская Старина», 1901, кн. 1-12 і окремо, Київ 1901; нове, українське видання: По судах Гетьманщини, Харьків 1931.

Д. Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. І, вид. 2, Петербургъ 1900; т. II, Петербургъ 1895; його ж: Славный кошевой атаманъ Ив. Д. Сирко, Петербургъ 1894.

M. Слабченко, Соціяльно-правова орґанізація Січи Запорозької, «Праці Комісії для виучування історії зах.-рус. і вкраїн. права», т. 3, Київ 1927.

H. Петров, Київська Академія, «Записки Істор.-Філ. Відділу Укр. Акад. Наук», т. І, 1919; його ж Кіевская Академія во второй половинЂ XVII в., Київ 1895.

С. Голубевъ, Исторія Кіевской Духовной Академіи, Выпускъ І, Київ 1886.

Al. Jаblonowski, Akademja Kijcwsko-Mohylańska, Kraków 1899-1900; його ж: W sprawie Akademji Kijowsko-Mohylańskiej. „Kwart. Histor.”, 1902.

Хв. Тітов, Стара вища освіта в київській Україні, Київ 1924; його ж: Історія книжної справи на Україні, Київ 1924.

К. Харламповичъ, Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь, Казань 1914.

Ів. Огіенко, Українська культура, Катеринослав-Ляйпціґ, 1923.

H. Мірза-Авакянц, 3 побуту української старшини кінця XVII віку, «Записки Україн. Наукового Т-ва досліджування й охорони памяток старовини та мистецтва на Полтавщині», т. І, Полтава 1919.

В. Mодзалевський, Гути на Вкраїні, Київ 1926; його ж: До історії українського ліярництва, «Збірник Секції Мистецтв Українського Наукового Товариства», Київ 1921.

М. Кошарнівський, 3 історії папірництва на Чернігівщині, ««Бібліологічні Вісті», Київ 1930, кн. III і IV.