Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 7

Участь України у великій Північній війні. Мазепа окупує Правобережну Україну. Арешт Палія. Шведсько-український союз. Похід Карла XII на Україну. Батурин і Полтава. Московський терор. Смерть Мазепи на еміграції. Гетьман Пилип Орлик і його конституція. Похід Орлика на Правобережну Україну. Прутська кампанія. Діяльність Орлика на еміграції.

Україні довелося взяти близьку участь у великій Північній війні й понести з свого боку дуже тяжкі жертви, хоч, як уже було згадано, інтереси, задля яких цар Петро розпочав цю війну, були далекі й чужі для України. Головною причиною війни з московського боку було бажання відкрити доступ до берегів Балтійського моря, які належали Швеції. Цар Петро заключив союз із курфірстом саксонським Авґустом, який незадовго перед тим був обраний на польського короля. Авґуст хотів відняти у шведів Лівонію, уступлену їм Яном Казимиром у 1660 р. по договору в Оливі. Він мав почати війну як курфірст саксонський, але зобовязався втягнути в війну також і польську Річ Посполиту. Пристав до коаліції проти шведів і король Данії, який мав претенсії на герцогство Шлезвіґ-Голштинське, якому підпомагала Швеція. Союзники не мали ніякого спільного пляну війни і взагалі, як виявилося, були дуже мало до цієї війни підготовані. Вони рахували на те, що Швеція, на чолі якої стояв зовсім молодий король Карл XII, ще менше від них підготована до війни. А головно — вони надіялися заскочити шведів несподівано. Війну почали в кінці 1700 р. одночасно Данія й король Авґуст. Данія окупувала своїм військом Шлезвіґ-Голштинію, а Авґуст обложив своїм саксонським військом Риґу. Але Карло XII приготовив союзникам ще більшу несподіванку: він висадився з військом коло Копенгаґи, зовсім неприготованої до оборони, й примусив данського короля чим скорше заключити мир і вийти з коаліції. Вся данська кампанія закінчилася в кілька тижнів. Цар Петро дожидав тільки звістки про закінчення мирових переговорів із Турцією, щоб, маючи розвязані руки, й самому кинутися на шведів. На другий день по одержанні звістки про бажаний мир, він оповістив шведам війну. Це сталося 19 серпня 1700 року, рівно через день після того, як один із членів коаліції, донський король уже замирився з Швецією. Цар Петро обложив з своїм військом кріпость Нарву на південному березі Фінської затоки. Війська було в нього 40.000, але це були дуже погано вивчені молоді рекрути, під командою чужоземних офіцерів, бо своїм Петро ще не довіряв. Облога Нарви посувалася наперед дуже мляво, а тимчасом несподівано появився всього з 8.000 відділом сам Карл і сміливим ударом розбив 20 листопада цілу московську армію. Погром був страшний: всі генерали й офіцери поздавались у полон, боячися своїх власних солдатів; тисячі полонених, увесь обоз, військовий скарб, уся артилерія попали до рук шведів. Карл XII рішив, що й другий його противник остаточно розбитий, і звернув тепер свої сили проти третього ворога, Авґуста Саксонського,

Але Карл XII дуже помилився щодо царя Петра: страшний погром не тільки не знеохотив Петра й не примусив його упасти на дусі, але навпаки — викликав у ньому надзвичайний приплив енергії й непохитну рішучість провадити війну далі. Він почав наново збирати свої сили для нової боротьби. Хоча ще по Переяславському договору й на основі своєї попередньої практики московські царі ніколи не вживали збройних сил України проти ворога, який безпосередньо України й українських інтересів не зачіпав, але цар Петро зразу притягнув до участи в війні також і українські війська: виступаючи сам у похід проти Нарви, цар звелів, щоб туди ж вирушив і 12.000 корпус українського війська під командою полковника Обидовського. Але не встигли українці досягти такої далекої мети походу й дійшли лише до Пскова, як під Нарвою було вже все скінчене. Українці дуже багато потерпіли в цім поході від холоду й голоду, й кілька тисяч їх згинуло зовсім або вернулися додому інвалідами. На зміну цьому корпусові цар викликав новий 7.000-й корпус. Тимчасом Карл розбив Авґуста в Лівонії й переніс війської дії на Литву. Цар зміцнив свій союз з Авґустом новим договором і зобовязався піддержувати союзника всіма силами. Тепер уже втягалася в війну Польска Річ-Посполита. Вона вимагала від Петра як компенсації зречення прав на решту правобережної України, яка ще залишалась у підданстві в царя. Звістка про це дуже стривожила гетьмана Мазепу, й він протестував перед царем проти всяких уступок полякам коштом України.

Одначе гетьман скоро одержав наказ іти з військом на поміч польським союзникам царя на Білорусь. Крім того цілий корпус українського війська під проводом полковника Апостола був висланий на північ, де українці разом із москалями розбили шведського генерала Шліпенбаха під Ерестфером у Ліфляндії. Українці захопили велику військову здобич, але російські начальники відняли її в них. Взагалі українські козаки дуже нарікали на погану поведінку з ними московської команди, на тримання їх у голоді, невиплату грошей і всякі утиски. Беручи участь у тяжкій війні в незвичайних для них кліматичних умовах на півночі, кладучи свої голови за чужу для них справу, українці не тільки не діставали ніякої нагороди, але ще й зазнавали всяких кривд та образ від москалів. Через війну припинилась українська торговля з балтійськими портами, навязані з заходом торговельні звязки рвались, українські експортери несли величезні втрати й ціле економічне життя України руйнувалось. Це все робило війну дуже непопулярною на Україні й викликало серед народу незадоволення й нарікання.

А цар Петро вимагав щораз нових жертв з боку України. В 1702 р. Карл зовсім розбив Авґуста й захопив Варшаву й Краків. Багато поляків почало покидати Авґуста й переходити на шведський бік. Появився навіть претендент на королівство, якого піддержував Карл супроти короля Авґуста: це був Станіслав Лєщинський, воєвода Познанський. Вся Польща розділилася на дві партії: одна стояла за короля Авґуста, друга за Станіслава Лещинського. Прихильники Авґуста вважалися за союзників Москви, Станіслава Лещинського піддержували шведи. Тепер фронт бойових операцій, в яких мусіло брати участь українське військо, розтягнувся на всі пограничні з Гетьманщиною польські провінції: на Білорусь і на правобережну Україну. Щоб піддержати прихильників Авґуста на Білорусі, гетьман Мазепа мусів вислати туди в 1703 р. 12.000-й козацький корпус під проводом полковника Миклашевського, а сам із царського наказу вирушив весною 1704 р. з цілою українською армією в 40.000 людей на правий берег Дніпра. Цей період дав йому змогу окупувати правобережну Україну, й він старався з того часу, щоб ця окупація обернулася в прилучення правого берега Дніпра до Гетьманщини.

Становище правобережної України під той час було уже складне. Як знаємо, по договорах Бахчисарайському з 1681 р. і по Московському з 1686 р. більша частина правобережної України залишилася за Польщею; тільки Київ із околицями дістався Москві, та ще Камянець із частиною Поділля залишався в турецьких руках. Мир із Туреччиною в 1699 р. вернув Польщі й Камянець. Одначе влада Польщі над правобережною Україною була не безумовна: Польща була зобовязана по договору з Москвою не заселювати цілої смуги землі, яка тяглася здовж правого берега Дніпра, починаючи трохи нижче від Київа й до самого Чигирина. Ця смуга мала залишатися порожньою, свого роду буфером між лівобережною козацькою Україною й Україною польською. Властиво кажучи, під владу Польщі ціла правобережна Україна повернулась як пустиня: міста й села лежали в руїнах, населення було знищене або розбіглося на всі сторони й ховалося по мало доступних місцях. Спочатку польський уряд заходився наново кольонізувати Поділля. Але діло посувалося дуже помалу. Тимчасом Польща мала потребу в постійній охороні своїх українських провінцій від татарського степу. Тому король Ян Собеський прийшов до рішення відновити знищену тут козаччину. Він видав у 1684 р. універсал, яким дозволив козакам селитися на місцях, де колись існували старі міста, такі, як Корсунь, Чигирин, Лисянка, Умань. І в наступному 1685 р. польский сойм формально відновив козаччину. Настановляється козацьким гетьманом полковник Могиленко, й йому доручається організувати козацьке військо та розселювати його по всьому краю. Це викликає тривогу й незадоволення московського уряду й лівобережного гетьмана, виникають дипльоматичні конфлікти. Але кольонізаційний рух росте з стихійною силою. На заклик Могиленка звідусіль починають сходитися переселенці: з лівобережної України, з Волині, Полісся, Галичини, Молдавії. Всіх приваблює обіцянка свободи й володіння землею, скільки хто захоче її взяти: родючі чорноземні простори лежали вільні й незаняті, аби була охота на них працювати. Мов із під землі виростають козацькі полки й сотні: кожен із прибулих переселенців записується в козаки й хоче одночасно орудувати шаблею й плугом. Серед козацьких полковників висуваються особливо Самусь у Богуславі, Абазин у Брацлаві, Палій у Хвастові та Іскра в Корсуні. Кожен із них у своєму полку енергійно провадив організаційну й кольонізаційну діяльність. Гетьманом над новою козаччиною король після смерти Могиленка призначив Гришка, а потім Самуся. Та найбільше визначився серед нових козацьких діячів полковник хвастівський Семен Палій, родом із Чернігівщини. Це була людина освічена і вже немолода. У його голові роїлися широкі політичні пляни. Заснувавши свій осередок у містечку Хвастові, 60 кільометрів від Київа, майже на самій гряниці з Гетьманською Україною, Палій енергійно взявся за заселення цілої північної й середньої України. Вже 1694 р. він писав до гетьмана Мазепи: «Я знайшов цей край пустинею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжям, число мешканців зросло, та не так із польскої сторони, як із берегів Дніпра, з козацького краю та з Волощини; й церкви Божі я побудував і прибрав на славу імени Божого».

Палій правив своїм полком дуже самостійно так, наче над ним не було ніякої верховної влади. Але перші роки він уникав зачіпок із польськими властями. Він приймав дуже енергійну участь у боротьбі з татарами й турками, робив дуже сміливі походи й заходив аж до берегів Чорного моря. Своїми походами він здобув собі велику бойову славу. Одначе Палієві не вдалось уникнути конфлікту з польською владою. Річ у тому, що в міру того, як знову заселялася правобережна Україна, почали пригадувати про свої права на землю діти й внуки вигнаних колись звідти за Хмельницького панів і шляхти. Із скринь та з архівів витягали вони тепер старі документи, з яких було видко, що землі, які опанувала вільна народня кольонізація, належали кілька десятків літ назад окремим власникам. І діти цих власників почали заявляти свої права. Але Палій не визнавав ніяких прав і не допускав колишніх власників до їхніх бувших маєтків. Він не церемонився й з шляхтою сусідніх із його полком околиць; він розставляв своїх козаків на «лежі» (кватирі) по шляхетських маєтках. Це, розуміється, викликало незадоволення й скарги на Палія.

Сам Палій голубив у душі плян організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити до купи обидві частини розірваної надвоє України. Очевидно, що про це марив у ті часи кожен український патріот. Цей плян, як видко, виник у Палія дуже вчасно, бо вже в 1688 р. він звернувся до московського уряду, через гетьмана Мазепу з пропозицією прийняти його з цілим хвастівським полком у підданство московському цареві. Але в Москві не хотіли вплутуватися в новий конфлікт із Польщею, з якою тількищо заключили «вічний мир», і Палієві відмовили. Чутка про зносини Палія з Москвою дійшла до польських властей. Вони схопили Палія й посадили в тюрму. Але Палій утік із тюрми, вернувся до своїх козаків, витіснив польську залогу з Хвастова й знову став правити своїм полком як незалежний володар. Він продовжував зносини з гетьманом Мазепою; з польською владою не раз доходило в нього до ворожих сутичок. Одного разу був висланий проти Палія цілий відділ польського війська, але Палієві на поміч прийшли козаки з лівого берега, й вони вкупі відбили поляків.

Та ось у 1699 р. Польща заключила мир із Туреччиною. Поділля вернулося до Польщі, турки остаточно зреклися своїх претенсій до правобережної України, й козаки були тепер більше для Польщі непотрібні. В тому ж самому 1699 р. сойм постановив скасувати в межах Польщі козаччину, й коронний гетьман Яблоновський видав наказ гетьманові і всім полковникам, щоб вони розпустили козаків і здали укріплені місця польській команді.

Але козаки не послухали. Польська влада вислала в 1700 р. чотиритисячний відділ війська з артилерією проти Палія. Одначе Палій розбив цей відділ. Це був уже відкритий розрив із Польщею. Але польський уряд був занятий шведською війною. Щоб приборкати козаків, було оповіщене посполите рушення шляхти в усіх трьох воєвідствах: київському, волинському й подільському. Самусь із свого боку розіслав універсали до всього народу, підіймаючи його на війну. Він оповіщав, ніби присягнув за весь український народ на Правобережжі бути вірним цареві й слухатися гетьмана Мазепи. Головною опорою польської влади в краю була сильна укріплена фортеця в Білій Церкві. Самусь і Палій спільними силами обложили її. Польське військо, яке рушило виручати Білу Церкву, вони розбили під Бердичевом. Нарешті після сімох тижнів облоги козаки штурмом здобули Білу Церкву. 28 гармат, великі запаси пороху і всякої амуніції були їх трофеями. Зпід Білої Церкви Самусь рушив до другої важкої фортеці, до Немирова на Поділлі, й також здобув його. По всьому краю розлилося народне повстання, як колись за Богдана Хмельницького. Навіть дехто з шляхти пристав до повстання, наприклад, відомий поет-демократ Данило Братковський, який стояв у близьких зносинах із Мазепою й за своє спочуття до повстанців заплатив головою, коли попав до рук польських властей.

Мазепа уважно стежив за розвитком подій на Правобережжі. Він радив цареві Петрові; щоб той прийняв під свою владу правобережну Україну, принаймні хоч Білу Церкву з Палієм. Але цар не хотів про це й чути: він зовсім не хотів псувати своїх союзних відносин із Польщею, котра була втягнута в війну проти шведів. Він не тільки не думав приймати Палія в підданство, але вимагав, щоб Палій припинив повстання й покорився Польщі, й не дозволив Мазепі подати ніякої помочі повстанцям.

Народне повстання було здане на свої власні сили, й польський уряд його приборкав. Польський гетьман Сінявський вирушив із цілим військом. Він випер Самуся з Немирова, потім обложив Ладижин, де замкнувся полковник Абазин. Після геройської оборони Ладижин узято штурмом, усіх оборонців поголовне винищено, при чім загинуло 10.000 народу, а Абазина посаджено на кіл. Після здобуття Немирова й Ладижина почалися страшні репресії. Багато тисяч повстанців покарано смертю, в 70.000 людей обрізано ліве вухо... Один Палій держався в своїй Білій Церкві. Сінявський посилав листи за листами до гетьмана Мазепи, прохаючи допомогти проти повстанців. Але Мазепа не міг підняти руку на своїх земляків і одновірців. Він прийняв у себе Самуся, котрий віддав йому свої гетьманські клейноди, дав притулок у себе й козакам, які вернулись після погрому на правому березі Дніпра.

При таких обставинах раптом Мазепа дістав весною 1704 р. наказ від царя вирушити з цілою українською армією на правий берез Дніпра і йти в глиб Польщі на поміч партії короля Авґуста Саксонського проти партії Станіслава Лещинського. Мазепа окупував Київщину й Волинь. Він вислав уперед 17-тисячний український корпус під проводом полковників Апостола й Мировича, котрий прилучився до саксонських військ і оперував разом із ними проти шведів на Познанщині. Козаки під проводом Апостола розбили шведський відділ Лейонгельма і взяли в полон 300 шведів. Козаки Мировича взяли участь у здобутті від шведів Варшави. Сам Мазепа задержався в Бердичеві. В нього виник конфлікт із Палієм. Хоча Мазепа й Палій хотіли того самого — злуки правобережної України з Гетьманщиною, але вони дуже ріжнилися своїми політичними поглядами й своєю тактикою. Палій був щирий демократ, він хотів удержати справжнє народоправство й такі порядки, які були хіба що на Запорозькій Січі; він ворогував проти панів і шляхти. В очах Мазепи він був небезпечний демаґоґ, тим більше, що народні маси дуже любили Палія, для яких він був «козацький батько». Мазепа боявся, що Палій захоче й при ньому грати якусь самостійну ролю, як він це робив під Польщею. Може бути, що Мазепа підозрював Палія в честолюбних замірах і в претензіях до гетьманської булави. Щоб збутися такого небезпечного союзника, Мазепа звелів заарештувати Палія й вислав його до Батурина, а потім до Москви. Звідти Палія заслано до Сибіру. Конфлікт між Мазепою й Палієм зробив глибоке вражіння на народні маси: ще й донині збереглася в численних варіянтах пісня про Мазепу й Палія, де всі симпатії народу лежать по стороні Палія.

Карл XII розбив Авґуста й вигнав його з Польщі. Шведи взяли Львів, і українське військо мусіло відступити. Одначе Мазепа вдержав за собою Волинь і Київщину й, коли Карл погнався далі на захід за Авґустом і переніс війну до Саксонії, 40-тисячна українська армія під проводом Мазепи рушила літом 1705 року до Галичини. Львів і ціла Галичина були окуповані українським військом. Воно дійшло аж. до Сандоміра. Одначе нові побіди Карла привели до нової зміни в військовій обстанові Шведи рушили були на Литву, й сам Карл підійшов до Городна. Литовські магнати й шляхта стали переходити на його бік, визнаючи королем Станіслава Лещинського. Москалі старалися затримати наступ шведів, і ранньою весною цар Петро викликав на поміч Мазепу, який у березні 1706 року прибув до Мінська з 14.000 війська. Козаки стали залогами в Мінську, Слуцьку, Несвіжі й Ляховичах. Тут козакам не пощастило: шведи взяли Несвіж, де загинув Миклащевський, полковник стародубський, а потім після довгої облоги добули й Ляховичі, де попав у полон Мирович, полковник переяславський. Тимчасом Карл XII, затримуючи ворогів дрібними сутичками на Литві й Білорусі, кинувся з головними своїми силами до Саксонії й окупував її аж до Липська. Це примусило Авґуста почати переговори про сепаратний мир. 18 вересня в Альштранді заключено мир: Авґуст зрікся польської корони на користь Станіслава Лещинського й розірвав свій союз із Москвою. Карло мав тепер змогу обернутися з усіма своїми силами проти останнього свого ворога, проти царя Петра.

Восени 1707 року Карл рушив з Саксонії на схід. Йому властиво треба було знову завойовувати Польщу, окуповану українсько-російськими військами при допомозі прихильників Авґуста. Невідомо одначе було, куди він саме рушить, чи на Польщу й звідти на Україну, чи на Литву й звідти просто на Москву. На Україні почалася тривога. Цар Петро звелів гетьманові Мазепі стягати до купи свої сили й почати поспіхом укріпляти самий Київ. Україна вже сьомий рік несла тягар шведської війни й поклала на цю війну величезні жертви. Десятки тисяч українських козаків полягли в далеких краях — у Фінляндії, Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії за чужу для них справу, а цар вимагав щораз нових жертв. Край був страшенно виснажений і зруйнований економічно. З України вивозилося безконечне число хліба й усяких інших харчів; торговля припинилась; маси сільського населення примусово виганялися на фортифікаційні роботи. Серед народу, серед козацтва й навіть серед козацької старшини йшли голосні нарікання: коли ж цьому нарешті буде кінець? Непевні політичні перспективи примушували задумуватися над будучою долею України. Було ясно, що для Петра Україна була лише знаряддям для його власних цілей, які зовсім не були згідні з інтересами українського народу. Мазепа хотів удержати за собою правобережну Україну. Цар Петро готовий був віддати її назад Польщі, аби тільки знайти в ній союзників проти Карла. Ходили чутки, що він готовий віддати Україну як компенсацію кому вгодно, — полякам, шведам, аби тільки купити собі цією ціною шматок побережжя Балтійського моря. На Україні боялися, що коли Карл піде просто на Гетьманщину, то цар залишить її на її власні сили, аби оборонити свої придбання на півночі й саму Москву. Все це утворювало на Україні незвичайно тривожний настрій і приводило до того, що українські патріоти разом із самим старим гетьманом мусили поважно задуматися над питанням, що далі буде з Україною й що далі їм треба робити. Виникла думка: чи не пошукати яких інших політичних комбінацій, ніж протекторат московського царя ? ...

Ми підходимо тут до виключно важного в українській історії моменту, який звичайно звязують із іменем одної особи, а саме особи гетьмана Мазепи. Це так звана «зрада» гетьманом Мазепою московського царя й його перехід на бік шведів. Небагато в українській історії моментів, які так тяжко заважили на долі українського народу, як цей учинок знаменитого гетьмана. Можна сміливо сказати, що ввесь дальший розвиток українського життя й спеціяльно розвиток українсько-російських відносин відбувався протягом трохи не цілих двох століть під вражінням і під знаком траґічного кроку гетьмана Мазепи. Досить буде пригадати, що вже в наші часи, на початку 20-го століття, український визвольний рух був охрещений його ворогами іменем «мазепинства», а прихильників цього руху називано «мазепинцями». Біля імени Мазепи накопичилося з одного боку страшенно багато ненависти й злоби, а з другого, не менше того романтичної ідеалізації. І те й друге так впливало на самий хід історичних дослідів, що майже до самого кінця XIX століття історіографія не знає ні одної спроби хоч трохи обєктивно, sine ira et studio, розглянути життя й діяльність славного гетьмана. Коли додати до цього, що до самого кінця XIX ст. в Росії й неможливо було обєктивно писати про Мазепу, без небезпеки стягнути на себе підозріння в політичній нельояльності, трохи не в державній зраді, то буде зрозуміло, чому навіть широка спеціяльна монографія про Мазепу, написана в 1885 році знаменитим українським істориком Костомаровом, дуже далека від історичної обєктивности. Лише в 1897 році появилася перша праця, яка старалася спокійно розглянутися в історичній обстанові початку XVIII ст. й оцінити особу і вчинки гетьмана Мазепи не в залежності від традиційних і передузятих поглядів. Це була монографія Ф. Уманця «Гетманъ Мазепа». Вона викликала живий обмін думок серед спеціялістів і стала щасливим початком. Нові розсліди, а особливо нові матеріяли, знайдені по закордонних архівах, пролили багато нового світла, й трагічний момент української історії, звязаний із іменем гетьмана Мазепи, представляється нам сьогодня зовсім інакше, ніж представляла його раніше офіційна російська історіографія, а за нею повторювали й інші історики, навіть деякі українські.

Передовсім вияснено, що ціла справа зовсім не була індивідуальним учинком самого гетьмана Мазепи, ніби то подиктована якимись його особистими мотивами: це був рух цілої старшинської верстви, який тільки виніс наверх самого гетьмана, як головного представника цієї верстви й як голову української держави. Друге, цей рух опирався на певну історичну традицію і в очах його учасників представлявся льоґічним і необхідним виходом серед тих обставин, які утворилися в часі війни між Швецією й Москвою. Шведсько-український союз 1708 року, заключений між королем Карлом XII і гетьманом Мазепою, не був якимсь небувалим явищем в історії української держави. Ми бачили вже, як Богдан Хмельницький старався спертися на поміч Швеції в боротьбі проти Польщі. Ми пригадуємо, як він заключив із дідом Карла XII тісний військовий союз і провадив спільно з шведами війну проти Польщі, не вважаючи на те, що ця війна в той час ішла в розріз із політикою Москви. Швеція, як держава, що не межувала безпосередньо з Україною й не мала з нею ніяких спірних питань, була найзручнішим союзником, що його в той час могла собі знайти Україна. З упадком самостійного становища України по смерті Хмельницького й з переходом її на становище васаля Москви, шведсько-українські відносини самі собою мусіли перерватися. Тепер, на початку XVIII ст. Швеція знову виступає на політичному обрії України в критичному моменті, коли перед Україною знову повстає грізне питання: бути чи не бути? Обставини складалися так, що перемога кожного з могутніх противників несла українській державі загибель: у разі перемоги Карла Україна зробилася б добичею його союзника Станіслава Лещинського, нового польського короля; перемога Петра привела б до остаточного скасовання всякої автономії України, як це вже показала практика перших років війни; цар Петро зовсім не збирався боронити Україну, яко таку, проти шведів і поляків; він визискував її сили для своїх власних цілей, у разі ж потреби готовий був покинути її на її власну долю або ж отверто пожертвувати нею для врятування своїх інтересів, котрі лежали для нього на берегах Балтійського моря, а не на середньому Дніпрі.

Отже при такому становищі в представників провідної на Україні старшинської верстви вже в перших роках війни мусіла повстати думка, що треба самим подумати про свою власну долю. Чим ширше розгорталися війської події й чим більші жертви мусіла складати Україна на вівтар цієї чужої для її інтересів війни, тим глибше незадоволення поширювалося в усіх кругах українського населення. До гетьмана з усіх боків ішли скарги на ріжні кривди, надужиття й нестерпні тягари, які терпіло населення України від московських властей у звязку з війною. Щорічне висилання тисяч людей на фронт, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізіції харчів, цілковите припинення торговлі з закордоном, усе це з кожним роком щораз більше руйнувало край і захитувало самими основами добробуту. Кінець-кінців населення обвинувачувало в своїх нещастях правлячу старшину з гетьманом на чолі. І коли в кінці 1706 року козацькі полковники Апостол і Горленко звернулися до Мазепи з словами: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!» — то ці слова були відгуком того, що думалось і говорилось по цілий Україні. Вже весною 1707 року, коли українська головна команда перебувала в Жовкві в Галичині, вища старшина зібралася на таємну нараду в помешканні ґенерального обозного Ломиковського й обмірковувала статті Гадяцької умови Виговського з Польщею з 1658 р. Всі факти вказують, що думка про залишення Москви й перехід на бік її ворога — Швеції, щоб рятувати Україну, зовсім не була винаходом самого Мазепи; вона була спільною всім відповідальним керманичам української політики, й перехід на бік Карла XII був, можна сказати, навязаний Мазепі самою старшиною.

Сама історія зносин Мазепи з Карлом, по своїй суті глибоко таємних, ще й досі вкрита великою таємницею. Все, що ми знаємо про них, це згадки й записки сучасників, зроблені вже значно пізніше, post factum і здебільшого з певною політичною метою. Такий характер носить, наприклад, записка одного з найближчих до Мазепи людей, його ґенерального писаря Орлика, зроблена більш як 12 літ після подій із метою дістати від московського уряду амнестію. А вона, ця записка, є одним із найважніших документів до історії Мазепиного замислу. Скільки можна судити з ріжного роду сучасних звісток і пізніших документів, зносини Мазепи з противниками Петра розпочалися в 1705 р,., коли він перебував із українським військом у Польщі. Ініціятива вийшла з польських кругів, які піддержували кандидатуру на польський трон Станіслава Лєщинського. Є відомості, що вже восени 1705 року Станіслав Лещинський засилав до Мазепи таємного післанця. Можна думати, що піддержуючи ці таємні зносини з ворогами Москви, Мазепа ще не будував ніяких конкретних плянів, аж поки на нього не почала налягати козацька старшина, домагаючися, щоб він відпав від Москви, й не знаючи ще, що гетьман уже стоїть у таємних зносинах із ворогами царя. Всі найближчі співробітники, впливові старшини: ґенеральний обозний Іван Ломиковський, полковники Апостол, Горленко, Зеленський, усі вони, як нам відомо, дуже наставали, щоб гетьман використав тяжке становище Москви і врятував Україну за допомогою шведського союзу. М. Грушевський у статті про «Шведсько-український союз 1708 року» підкреслює, що в своїх плянах перейти на бік шведів козацька старшина спиралася на стару традицію шведсько-українського союзу з часів Б. Хмельницького й Виговського і що вона властиво потягла за собою старого гетьмана. І тільки після настирливих просьб і умовлянь зважився Мазепа на якісь конкретніші кроки, знову таки покищо в сфері таємних переговорів. Він узяв усю справу у свої досвідчені руки й свідомо перебрав цілу відповідальність за неї сам на себе.

Які були мотиви, що спонукали Мазепу до цього? Навіть якби ми не знали з його власних уст ніякого умотивовання, то й тоді тяжко було б допустити, щоб тут грали ролю мотиви особистого характеру, наприклад, бажання ще більших почестей чи слави. Мазепі вже минуло 70 років. Він був бездітний удівець. 20 років був він гетьманом під протекторатом московського царя й користувався з боку царя необмеженим довірям і повагою. Цар зробив його першим кавалером ордену св. Андрія Первозваного, виклопотав для нього титул князя Святої Римської Імперії. Для того, щоб у таких літах і при таких обставинах поставити все на карту й кинутися назустріч невідомій будучині, для цього були потрібні якісь інші мотиви, ніж бажання титулів і влади: того, й другого старий гетьман мав досить.

Мотиви свого небезпечного й необчислимого в своїх наслідках кроку розкрив нам сам Мазепа в деякик своїх декляраціях, які дійшли до нас безпосередньо або посередньо. Так, Пилип Орлик, котрий хотів реабілітувати себе 12 років згодом, пише в своїй записці, що коли Мазепа восени 1707 р. відкрив йому свою грізну тайну, то заприсягся перед ним на хресті й на євангелії в таких словах: «Я кличу всемогучого Бога в свідки і заприсягаю, що не ради високих почестей, не для багатства, або яких інших цілей, а для вас усіх, що єсте під моїм урядом, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користи всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей — хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і рідний край не загинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роблю ради якихнебудь приватних інтересів, то нехай побє мене душею і тілом Бог, в Тройці Святій Єдиний, і безневинно понесені муки Христові». Тяжко допустити, щоб 70-літній дід, який протягом цілого свого життя виявив себе незвичайно ревним сином православної церкви, складав фальшиву присягу, стоячи вже на порозі могили.

В своєму договорі з Військом Запорозьким у Бендерах 1710 року Орлик писав, що «славної памяти Гетьман Ясновельможний Іван Мазепа, подвигнувшися правдою й ревністію за цілість отчизни, прав і вольностей військових, послідуючи і наслідуючи антецессора свого, славної памяти Гетьмана Богдана Хмельницького, віддався в оборону найяснішого короля шведського». Та сама думка проводиться в опублікованому вперше М. Грушевським «Короткому представленні причин, через які Україна вийшла зпід московської протекції», складеному якимсь мазепинцем у 1710 році. Нарешті в знайденому І. Борщаком «Виводі прав України», складеному Орликом мабуть у 1712-13 роках, є вказівки навіть на певні пункти договору між шведським королем і «Князем Іваном Мазепою та станами України»: обидві сторони зобовязувалися не заключати сепаратного миру, а король зобовязувався обороняти Україну й допомагати їй визволитися від Москви.

Від самого початку гетьманства Мазепи ріжні люди писали на нього доноси в Москву. Нахил до доносів, до ябедництва, до інтриг, це був один із сумних наслідків, які залишила в душі українського громадянства епоха Руїни з її загальною деморалізацією. Але в Москві звикли до подібних доносів, розуміли, що вони не мають під собою поважних підстав, і не вірили їм. Звичайно цар Петро відсилав донощиків разом із їх доносами до рук самого гетьмана. Але в 1708 р. на гетьмана був поданий донос, який дійсно був для нього дуже небезпечний, бо виходив цим разом від двох людей, що займали високе становище в українських урядових кругах. Одним донощиком був ґенеральний суддя Василь Кочубей, другим полтавський полковник Іскра. Кочубей був колись близьким приятелем Мазепи, але в 1704 р. посварився з ним. Причиною був любовний роман старого гетьмана з дочкою Кочубея Мотрею, яку Кочубей, а головно його жінка, не хотіли віддати за Мазепу, бо Мотря була його хрещеницею. Цей роман, що дав стільки вдячного матеріялу пізнішим поетам і драматурґам, скінчився тим, що Кочубеї посварилися з гетьманом. Правда, з часом сам Кочубей помирився з ним і разом із усією ґенеральною старшиною був утаємничий у політичні заміри гетьмана. Але мстива жінка Кочубея підмовила свого чоловіка розкрити ці заміри перед царем і таким чином погубити Мазепу. До свого наміру Кочубеї притягли й свого родича Іскру. Вони подали цареві донос аж на 27 пунктів. У тому був відпис патріотичного вірша Мазепи, де він тужить над сумною долею України, над браком згоди між її синами й закликає українців, обєднатись і рятувати свою батьківщину («Всі покою щиро прагнуть»). Але в Москві до такої міри звикли, що всякі доноси з України пишуться з чисто особистих мотивів, що й у даному випадку побачили не що інше, як зведення особистих порахунків. Кочубея й Іскру заарештовано й вивезено до Москви, і з наказу царя його міністри самі робили донощикам допит у Вітебську. Кочубей та Іскра, обоє вже старі люди, не витерпіли мук на тортурах і заявили, що свій донос написали по злобі на гетьмана і що все, що в ньому написано, то неправда. Тоді московський суд присудив їх до смерти з тим, щоб сама страта відбулася на Україні. Обох привезено на Україну, й там, недалеко від Київа, літом 1708 року, серед козацького табору їм відрубано голови. Але те, про що вони писали в своєму, дуже незручно й навіть наївно складеному доносі, була правда. Вся ця історія примусила Мазепу ховати свій намір в іще більшій таємниці. Та в той час, як нещасним Кочубееві й Іскрі рубали голови, справа вже наближалася до своєї розвязки: Карл XII уже марширував із своїм військом на Москву, й гетьман збирався в разі шведського успіху перейти отверто на його бік.

Доля походу Карла на Україну е одним із найяскравіших у цілій всесвітній історії Зразків загибелі великого підприємства, якому, здавалося, всі обставини пророкували безперечний успіх. Тим більше вразила всіх катастрофа, якою скінчився цей похід. Існує величезна література, присвячена історії цього фатального походу, головно російська й шведська. До недавніх часів у цій літературі панував більш-менш одностайний погляд на нещасливого героя походу, на Карла XII: його вважали за незвичайно хороброго й відважного вояка, але відмовляли йому таланту стратега. Вчинки Карла в часі війни признавалися за яскравий зразок авантюристичної стратегії, котра в своїх наслідках загубила шведську армію, одну з найліпших у Европі, й самій Швеції завдала невилічимі рани.

За останні десятки років у цих поглядах зайшли значні зміни. Ціла низка дослідників, головно шведських (Артур Стіллє, Ернст Карльсон, Карл Беннедіх та інші) взялася наново студіювати історію Карлових походів і, на основі нових документальних матеріялів, досліджуючи ці походи з чисто військового погляду, перевела свого роду реабілітацію шведського короля, як стратеґа. Вони показали, що виною катастрофи була не його стратегія, сама по собі дуже добра, лише фатальний збіг зовнішніх обставин, супроти яких був безсилий і найбільший військовий ґеній. Дуже цінні знадібки до історії походу Карла на Україну дали також праці українського військового дослідника, ґенерала М. Юнакова.

Альтштрандський мир 1706 року поставив Карла на висоту могутности. Його завзятий противник Авґуст Саксонський був зломлений, зрікся польської корони й виконав цілий ряд понижуючих умов, які поставив йому побідник, аж до видачі шведам Паткуля, якого дожидали муки й смерть, у той час, як саксонські зрадники, які перейшли були на бік шведів, увільнялися від усякої кари. На польський трон був посаджений Станіслав Лєщинський, в повному значінні слова креатура шведського короля. Міжнародній престиж Карла стояв незвичайно високо. Данія й Прусія не сміли проти нього й ворухнутись. Австрія, Франція, Анґлія й Голяндія схилялися на бік Карла. Французька дипльоматія енергійно його піддержувала. Туреччина була готова в разі його успіху в поході на Москву пристати до нього. Шведські краї були добре захищені. Карл розпоряджав величезним, як на ті часи, контингентом війська: 110.000 людей, при чім це було першорядне військо. Всі ці сили Карл міг обернути проти Москви. Головна армія під проводом самого короля мала нанести рішучий удар цареві. До неї мав прилучитися корпус Левенгавпта, який віз провіянт і муніцію з Ліфляндії. Армія генерала Любекера в Фінляндії мала завдання звязувати тут значніші російські сили й загрожувати Петербургові. Корпус ґенерала Красса мав завдання вирушити разом із військом Станіслава Лещинського на Україну.

Пізнім літом 1707 року Карл вирушив із своєю армією з Саксонії на схід. Поки він завдавав у Саксонії рішучий удар Августові, московський цар окупував своїм військом Польщу, де сила Станіслава Лещинського мала зовсім номінальний характер. Тепер Карлові доводилося завойовувати Польщу знову. Дві дороги лежали перед ним у напрямку до Москви: або йти на південний схід через Волинь на Україну й звідти, зміцнивши себе силами Мазепи, йти на Москву, або ж іти на Москву просто через Литву. Карл вибрав цей останній шлях, бо він давав йому змогу бути в звязку з шведськими провінціями на східньому березі Балтійського моря й бути в контакті з розложеними там шведськими силами. Протягом 6 місяців шведська армія пройшла 900 кільометрів і з початком березня 1708 р. досягла містечка Сморгоні на південний схід від Вільни. Понад Вислою стояла московська армія. Але Карл дуже зручно обійшов її з правого флянґу, й москалі мусіли ввесь час перед ним відступати. З бою взяли шведи лінію річки Німана. Москалі, відступаючи, нищили й руйнували все на своєму шляху, залишаючи шведам цілком спустошені області. З Сморгоні Карл рушив просто на Мінськ. З дороги він дав розпорядок, щоб Генерал Левенгавпт, що з своїм 12.000 корпусом стояв у Курляндії, вирушив йому на підмогу, зібравши яко мога більше артилерії, бойових запасів і провіянту. Сам Карл мав 38.000 війська. Всі думали, що Карл піде просто на Смоленск і далі на Москву. Розбивши москалів коло Головчина, Карл досяг Дніпра й заняв Могилів. Цілий місяць дожидав він Лєвенгавпта й, не діждавшись, рушив далі. Рушити на Москву просто та схід не дало йому те, що москалі на сотні кільометрів спустошили всю місцевість вдовж шляхів, які вели на Москву; з другого боку, щадячи свої сили, Карл не хотів атакувати московські війська, які займали дуже сильні позиції. Відійшовши до міста Татарська, всього в ста кільометрів від Смоленська, Карл різко повернув на південь у напрямку на Україну. Як доводять новіші шведські історики, Карл в цей час іще не думав іти в глиб України: він хотів тільки обійти головні московські сили з правого фронту й через північну область України, через Сіверщину, вийти на дорогу до Москви, через Брянськ і Калугу. Поспішним маршем він думав попередити царські сили, захопити Сіверщину з її багатими запасами й, забезпечивши себе таким способом, іти далі на Москву.

Але всі його пляни розбилися через невдачі двох його генералів: з одного боку Лєвенгавпт, ідучи занадто помалу, дав себе окружити переважаючим чисельно царським силам і був розбитий коло села Лісного на Білорусі. Вся артилерія і ввесь обоз Лєвенгавпта попали до рук москалів. Сам Лєвенгавпт тільки з половиною своїх сил, з 6.000 вояків пробився через ворожу армію й догнав головні сили Карла. Цар Петро пізніше зовсім справедливо назвав бій коло Лісного матірю полтавської побіди: ще більше, ніж бойове значіння побіди коло Лісного, було її значіння моральне: це вперше московські війська побили значніший шведський відділ у відкритому бою.

Друга невдача полягала в тім, що відділ генерала Ляґенкрони, висланий Карпом уперед, щоб захопити головні стратегічні пункти. Сіверщини, збився з дороги, попав не туди, де треба, й не виконав свого завдання: перше, ніж надійшли головні шведські сили, московська армія, яка ввесь час ішла паралельно з шведською на схід від неї, захопила всі важніші пункти, які панували над шляхами, що вели з Сіверщини на Москву. Московські відділи, як і раніше, кинулися все руйнувати й нищити, щоб не залишити шведам ніяких запасів. Уже зовсім наблизилася зима, й шведам не залишилося тепер нічого, як іти на зимові кватири в глиб України, і то яко мога швидше, щоб не дати на цей раз випередити себе царським силам.

Є підстави думати, що в пляни Мазепи зовсім не входило, щоб Карл ішов просто на Україну й зробив її театром військових операцій.

В інтересах України лежало, щоб два могутні суперники вирішили свою боротьбу в рішучому поєдинку десь поза межами України так, щоб їй залишалося перейти на бік переможця. Україна з кожного погляду була непідготована до того, щоб самій взяти активну участь у цьому рішучому поєдинку. Хоч яке було сильне незадоволення в широких масах українського населення, але на те, щоб викликати загальне народне повстання проти Москви, треба було відповідної агітації й певних організаційних заходів. Ані того, ані другого не можна було робити: справа шведсько-українського союзу була закутана найглибшою таємницею, про якесь готування народніх мас не було ані мови; більша частина українських військових сил була розкидана в ріжних місцях далеко поза Україною; натомість у цілому ряді пунктів України стояли московські залоги, а сам гетьман мусів увесь час кооперувати з московськими генералами.

Коли шведи вступили в північні області України, спеціяльно на територію Стародубського полку, то через стратегічні помилки шведського ґенерала Ляґеркрони Стародубський полковник Скоропадський був відтятий від сполуки з гетьманом, московські відділи заняли самий Стародуб, і Скоропадському, хоч він і належав сам до однодумців Мазепи, нічого не залишилось, як триматися разом із царськими військами. Коли Мазепа довідався, що Карл іде просто на Україну, то як переказують сучасники, з його уст вирвалися слова страху й відчаю: він заявив своїм довіреним людям, що марш Карла на Україну приведе за собою появу на українській території цілої царської армії й погубить усю справу. Мазепа опинився між двома вогнями, з одного боку наближалася московська армія, й її начальник кликав Мазепу скоріше до себе; з другого боку наближалися шведи. Кожен день проволоки міг викликати серед московської сторони підозріння, і щоб цього уникнути, Мазепі довелося покластися в ліжко й удавати смертельно хорого. Коли ж московський авангард був усього в двох-трьох днях переходу від гетьманської столиці Батурина, й коли далі баритися було вже неможливо, Мазепа залишив частину своїх сил, коло 10.000 людей під проводом полковника Чечеля й гарматного осавула Кеніґсека (німця родом) у Батурині й звелів їм не пускати до себе москалів, а сам із 5 тисячами поспішно вирушив на північ. Тільки коли козаки переправилися через Десну, старий гетьман урочисто обявив їм, що веде їх не проти шведів, а проти москалів. Коло села Орлівки Мазепа сполучився з Карлом.

Батурин був сильно укріпленим містом із дуже численною артилерією. В ньому був великий склад бойових запасів. Оборонці Батурина готовилися вірно виконати наказ свого гетьмана, і коли генерал Меньшіков із передовими московськими силами за кілька день після виїзду Мазепи наблизився до Батурина, його зустріли гарматними вистрілами. Цар Петро дуже скоро довідався про відпадення від нього Мазепи. Велике було здивовання й переляк царя, але він скоро оговтався в новій ситуації, як і взагалі умів не тратити присутности духа в найкритичніші моменти. З блискавичною швидкістю приймає він одне за другим важливі рішення. Він видає універсал до всього українського народу, оповіщає Мазепу зрадником, обвинувачує його в тому, що ніби він хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць обернути українців у католицьку віру; він закликає український народ залишатись йому вірним і обіцяє йому такі вольності, яких, мовляв «не має ні один народ у світі». Далі він наказує козацькій старшині зїхатись у Глухові, щоб вибрати собі нового гетьмана. З другого боку він дає Мєньшікову наказ штурмувати Батурин і вжити всякого терору, щоб від самого початку відстрашити населення України від спілки з шведами.

Меньшіков зробив так, що наказав йому цар. Хоча штурм Батурина був відбитий його оборонцями, але в ту саму ніч один зрадник показав москалям таємний підземний хід до кріпости, й москалі прорвалися в Батурин. Козаки й усе цивільне населення геройськи оборонялись, але були переможені. Страшна була помста Мєньшікова: все населення поголовно, не виключаючи жінок і дітей, було вирізане, місто було зруйноване й спалене. Від блискучої гетьманської столиці залишились обсмалені руїни, калюжі крови й гори людських трупів. Ті козаки, які попали живими в полон, особливо начальники, були по варварськи замучені, й їх замордовані тіла були привязані до дощок та пущені плисти рікою Сеймом, щоб дати знати про долю оборонців Батурина. Зробивши своє нелюдське діло, Меньшіков мусів поспішно відступити, бо вже наближалися шведи й Мазепа. Як доводять нові шведські дослідники, це була помилка самого Мазепи, що він замісць того, щоб іти як найкоротшою дорогою, на визвіл Батурина, порадив Карпові рушити спочатку на Новгород-Сіверськ, через що було страчено кілька день. Тепер він побачив перед собою руїни своєї столиці і трупи її оборонців.

Несподівано скора загибіль Батурина була страшним ударом для всієї акції Мазепи: не тільки тому, що була зруйнована його столиця, багатий арсенал зброї й бойових припасів, в яких мала таку велику потребу шведська армія; ще сильніший був моральний удар. Не встиг Мазепа покинути царя й перейти на бік шведського короля, як уже грізна караюча рука московського володаря нанесла йому страшний удар, силу якого з жахом відчула вся Україна. На всіх тих, хто пішов за Мазепою, посипалися страшні репресії; московський цар поспішав терором знищити серед українського населення всякий дух опозиції.

В містечку Лебедині, куди трохи згодом була перенесена головна царська кватира з Глухова, було заложено спеціяльний суд над прихильниками гетьмана Мазепи. Як оповідає український хроніст, «багато старшин й козаків, запідозрених у прихильності до Мазепи, тому, що вони не прибули до Глухова на вибори нового гетьмана, вишукувано по домах і віддавано на ріжні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови. Тортурами примушували до того, що люди сами признавали себе винними, а потім уже їх карали смертю». Хроніст наводить число 900 замучених таким способом у Лебедині прихильників гєтмана Мазепи. Але разом із терором проти тих, хто вже відпав від царя, цілий дощ милостей і нагород посипався на голову тих, хто відразу виявив свою льоялність. Та козацька старшина, яка прибула по першому царському наказу до Глухова на вибори нового гетьмана, щедрою рукою була обдарована грамотами на земельні маєтки; за кілька день було спечено десятки й сотні богатих поміщиків. Навіть автор хвалебних од, новгород-сіверський піп Заруцький, який ще недавно писав оди на честь Мазепи, а тепер поспішився скласти вірші, де осуджував Мазепу як «зрадника», дістав у дарунок від царя ціле село. Всі маєтності мазепинців були оповіщені сконфіскованими й роздавалися тим, хто своєю появою в ставці царя заявив свою вірність. Нагороджувалися і такі, хто зробив донос на когось, що він є таємний або явний прихильник Мазепи. Це довело до справжньої оргії доносів: усе, що було найгіршого в українському суспільстві, виплило тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитись або зробити службову карієру. Серед українського громадянства були посіяні зерна страшної деморалізації, яка довгі десятки років потім давала себе відчувати. Не тільки самі українці, які в слушний момент зуміли засвідчити свою «вірність», діставали царські подарунки з запасу сконфіскованих маєтків; московські генерали й міністри: Мєньшіков, Ґоловкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметев, усі ці відомі співробітники царя Петра поробились українськими поміщиками, діставши великі земельні лятифундії.

Такі були перші реальні наслідки переходу Мазепи на бік шведів і звязаної з цим переходом політики царя Петра супроти України. Тимчасом військові події розвивались. Карл спішив далі на південь, щоб мати змогу ввійти в контакт із Кримом і Туреччиною. Його агенти вже давно вели переговори з турецьким урядом, стараючися втягнути його в війну з Москвою. Французька дипломатія енергійно піддержувала шведські старання. Але наступала зима й перепинила на деякий час похід. Шведи розложилися в північній Полтавщині. Московське військо ввесь час стежило за ними й старалося тривожити їх дрібними нападами. Зима 1708-9 року була надзвичайно жорстока, й шведи, дарма що вони, як діти півночі, не так боялись холоду, понесли тяжкі втрати від морозів. Кілька тисяч людей загинуло й цим зменшило й без того вже ослаблену шведську армію. На початку 1709 року, саме в люті морози, Карл із своєю кіннотою почав наступ у глиб Слобідської України й так розторощив московську кінноту, що вона на довший час утратила свою боєздатність, але тут несподівано наступила відлига, все вкрилося водою, й операції мусіли припинитись. Тимчасом московські ґенерали почали тривожити залишені на зимових кватирах шведські частини, й Карл повернувся назад. Тероризована москалями Україна держалася пасивно, хоча в тих місцях, де стояли шведи, населення ставилось до них прихильно, тим більше, що шведські війська з наказу короля поводилися з українцями дуже добре. Одинока поміч, яку Карл досі мав від свого українського союзника, це кілька тисяч козаків, яких привів із собою Мазепа. Але ранньою весною 1709 р. на бік шведів перейшло Запорожжя. Ввесь час гетьманування Мазепи запорожці стояли в укритій або навіть у явній до нього опозиції. Але коли настав рішучий момент, вони пішли за гетьманом. Можна думати, що значну ролю в цьому відограв кошовий отаман Костянтин Гордієнко, великий український патріот і ворог Москви. Вже восени 1708 р. запорожці заявили про свою солідарність із гетьманом. Цар Петро поспішив вислати на Січ великі гроші, щоб підкупити запорозьку старшину, але з цього нічого не вийшло, і вже в березні 1709 р. кошовий Гордієнко привів до головної шведської квартири 8.000 запорожців. Це було дуже на руку шведам, бо якраз вони мали велику потребу в кавалерії, яка була в них дуже знищена в часі зимової кампанії. Запорожці за посередництвом гетьмана Мазепи склали з шведським королем формальну умову: король зобовязувався помиритися з царем не інакше як на умові, що Україна й Запорожжя, будуть визволені зпід Москви. В той час, як запорожці вели ці переговори в головній, кватирі короля, відділ запорожців розбив московського генерала Шаумбурґа під містечком Нехворощею. Запорожці привели до короля кілька сот полонених москалів. Це був доказ того, що в запорожцях шведський король здобув собі корисних союзників.

Але приєднання запорожців було останнім успіхом шведів на Україні. Далі справи їх пішли щораз гірше. Переговори з турками посувалися дуже мало вперед, і тільки татари готові були виступити проти москалів по стороні шведів. Дуже добре розуміючи небезпеку з татарського боку, цар Петро вислав весною відділ свого війська, якому вдалося зайти запорожцям у зади, взяти й зруйнувати їх Січ, що була над річкою Чортомликом, а також зруйнувати запорозьку кріпость Переволочну, вище порогів, там, де Ворскла впадає в Дніпро. Тут було знищено всю річну фльотилію запорожців, що мало свої фатальні наслідки, бо унеможливило пізніше шведам переправу через Дніпро. Зруйнування Переволочної було ударом, що був рівний зруйнуванню Батурина. При здобутті Січі й Переволочної повторилися й страхіття Батурина: всіх козаків і загалом усе населення, яке попало в руки москалів, москалі замордували найбільш варварським способом.

В початку травня шведська армія пересунулася далі на південь до лінії Ворскли й тут облягла кріпость Полтаву. Облога тягнулася дуже мляво. Як думають найновіші шведські дослідники, метою Карла було за всяку ціну втягти московську армію в ґенеральний бій: він дуже добре розумів, що в умовах війни на широких східньо-европейських рівнинах не мало значіння ані маневрування, ані захоплення того або іншого пункту, ані опанування якоїсь території; важно було нанести рішучий удар і знищити головні сили ворога. В даному разі це було ще настільки важніще, що в разі успіху зараз же появлялися нові союзники: виступили б проти царя татари й турки, а може й недавно лише втихомирені донські козаки, та й сама Україна після того, як її залишили б москалі, могла вся приєднатися до шведів.

Ці міркування, на думку шведських істориків, і привели Карла до уложення пляну через облогу Полтави притягти московську армію й змусити її до рішучого бою. Цей бій дійсно стався 27 червня 1709 року, один із важніших своїми наслідками боїв не тільки для сходу, але й для цілої Европи. Сили противників були нерівні, по новітнім обрахункам, зробленим шведськими дослідниками, шведи мали всього 18.000 здатного до бою війська з 30 гарматами супроти 40.000 москалів при 72 гарматах. Українські частини, які були в обох таборах, так само й ріжні нерегулярні відділи в московській армії не входять у обрахунок. Високі бойові прикмети шведських військ урівноважували неоднакову чисельність ворожих військ, але в особі царя Петра Карл XII мав собі гідного противника, котрий добре використав увесь попередній досвід, усі свої колишні невдачі: московська армія була вже не та, яку десять років перед тим так легко розгромив Карл під Нарвою. Та нещастям для шведів було те, що сам король не міг командувати військом у день рішучого бою. За десять день перед тим Карл об'їздив місцевість і дуже необережно наблизився до ворожих позицій; його серйозно поранено в ногу, й він уже не міг сам кермувати боєм та здав головну команду ґенералові Реншільдові. А цей наробив фатальних помилок і, не зважаючи на свою хоробрість, шведи програли битву. Хоч вони втратили всього 5.000 людей і могли доволі спокійно відступати до Дніпра, але справа була безповоротно програна. Петро, захоплений своїм успіхом, дав змогу ворогам відступити. Але, дійшовши до Переволочної, шведська армія й українські відділи Мазепи мусіли зупинитись, бо всі засоби для переправи були знищені москалями ще раніше. Тимчасом наспіла погоня. Шведські генерали умовили Карла переправитися через Дніпро й тікати до Туреччини. Разом із ним тікав і Мазепа. Виснажена шведська армія капітулювала, а українці, яким пощастило втекти від московської помсти, разом із своїм гетьманом знайшли притулок на турецькій території.

Мазепа не довго пережив полтавський погром. Агенти царя ввесь час старалися підкупити за величезні гроші турецьких правителів, щоб вони видали Мазепу цареві. Турки залишилися вірні заповітові свого Корана — не видавали втікачів, які шукають у них охорони, й не видали старого гетьмана на люту, помсту жорстокого царя. Але сили його не витримали, й він помер 22 серпня 1709 року в Бендерах. Тіло його було поховане в православному манастирі в Галаці. Одначе з смертю Мазепи справа його ще не закінчилася. В нього знайшлися енерґійні наслідники.

За Мазепою пішло багато козацької старшини. Спочатку вся ґенеральна старшина й майже всі полковники опинилися в його таборі. Згодом, коли показалося, що справа успіху шведів дуже сумнівна, дехто покинув Мазепу й явився до царя, прохаючи амнестії. Цар усіх приймав охоче й залишав на їх посадах, не вживаючи ніякої кари аж до самої полтавської битви. Після неї, коли Петро почув себе нарешті міцно, він почав арештовувати всіх тих, хто являвся тепер до нього й судити за «зраду». Одначе найліпші люди пішли за Мазепою на вигнання. За Мазепою пішли на еміґрацію: ґенеральний обозний Іван Ломиковський, ґенеральний бунчужний Федір Мирович, ґенеральний осавул Григорій Герцик, полковник прилуцький Дмитро Горленко, ґенеральний бунчужний Іван Максимович, старшини Клим Довгополенко, Нахимовський, Третяк та інші. Вони рішили продовжувати акцію, шукаючи опертя на татарську й на турецьку поміч, якої добивався для себе також і король Швеції. Реальною силою українських емігрантів було запорозьке військо, кілька тисяч людей, яким татарський хан дав місце в своїх володіннях, але число його все збільшувалося втікачами з України. На чолі української еміграції стояв ґенеральний писар, себто канцлер Мазепи й його найближчий співробітник Пилип Орлик.

Орлик походив із значної чеської фамілії, яка виемігрувала по Білогорській битві до Польщі. Він народився в місті Ошмяні недалеко від Вільни, але в молодих літах вибрався на Україну й навіки звязав свою долю з долею своєї нової батьківщини. Він скінчив київську Академію і вступив на службу до канцелярії київського митрополита. Звідси він перейшов до гетьманської канцелярії й, як людина дуже здібна й освічена, скоро зробив видатну каріеру. Вже на початку 1700-х років Орлик став ґенеральним писарем. Він визначався літературним хистом, видав кілька панегіриків у честь Мазепи латинською й польською мовою й залишив після себе широкий щоденник, який провадив протягом 20 років на еміграції.

5 травня 1710 року козацька рада в Бендерах вибрала Орлика гетьманом. Він був визнаний зараз же шведським королем і турецьким султаном. З шведським королем заключено спеціяльну умову, в якій він зобовязувався не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена зпід московського панування. Але найцікавіший той договір, що його склав сам Орлик із своїми виборцями та запорожцями. Це мала бути конституція тої самостійної української держави, за яку боровся Орлик і його однодумці. Вона цікава, як показчик того рівня політичної думки, якого досягнули українські діячі з кругів Мазепи й Орлика.

Договір починався з урочистої деклярації, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування»; далі йшов основний статут державного устрою України. «Гетьманське самодержавство», як сказано було в договорі, мало бути обмежене ґенеральною радою, яка складалася з ґенеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман мусів радитися з ними «о всяких ділах публичних». Крім того тричі на рік мав збиратися сойм із полкової й сотенної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Установлювався строгий розділ між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Мала бути переведена ревізія захоплених старшиною земельних маєтків, мали бути скасовані всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося чинити утиски сільському населенню, брати в людей підводи, ставити військо на постій і т. д. Касувалися так ненависні народові державні монополі, оренди й відкупи, ярмаркові податки та інші тягарі. Взагалі ціла конституція перейнята дуже ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найінтересніших памяток політичної думки того часу в цілій Европі.

Але далеко тяжче, ніж скласти, було перевести цю конституцію з життя. На що міг рахувати Орлик? Насамперед він рахував на чужоземну поміч. Зараз по своєму виборі він заключив договір із кримським ханом. Хан зобовязувався допомогти визволити зпід московської влади Україну, при чім малося відірвати від Москви також і Слобідську Україну, себто пізніші Харьківську й Воронізку губернії, заселені українцями. Рахував Орлик також і на спочуття самого українського населення, змученого й озлобленого московським терором під час перебування шведів на Україні. До Орлика й до запорожців прибувало з України багато втікачів, які палали бажанням помсти за свої кривди й за руїну рідного краю. Орлик розіслав своїх емісарів по Україні, які під виглядом бандуристів і старців мали розповсюджувати його проклямації до українського народу й підбурювати його до повстання. Агітація ця мала успіх.

Весною 1711 року Орлик із зорґанізованою ним 16.000 українською армією, з польським відділом Йосифа Потоцького, який держався по стороні Станіслава Лсщинського, й з допоміжними татарськими силами, під проводом ханового сина, вирушив відвойовувати насамперед правобережну Україну. В його війську було 40 шведських інструкторів. На правобережній Україні Орлик мав успіх. Населення йому спочувало, й одне місто здавалося йому за другим без бою. Правобережні козацькі полки переходили на його бік і визнавали за свого гетьмана. Лівобережний гетьман Скоропадський вислав був проти нього військо під проводом ґенерального осавула Бутовича. Але Орлик розбив Бутовича під Лисянкою й узяв його самого в полон. Хвилювання починалось уже й на лівому березі Дніпра. В кінці березня Орлик дійшов до Білої Церкви, майже під самий Київ. Але тут його успіхи скінчились. У нього не було доброї артилерії, і всі спроби взяти сильно укріплену Білу Церкву штурмом не давали наслідків. В гой же час татари почали варварськи пустошити правобережну Україну й забирати населення в неволю. Крик, жаху й відчаю понісся по всьому краю. Все діло Орлика було знівечене. В розпуці писав він до шведського короля, гірко нарікаючи на татар, на цих найфатальніших союзників, яких тільки коли-небудь мала Україна.

Тоді же таки сам кримський хан пішов походом на Слобідську Україну. І тут населення спочатку зустрічало його з хлібом-сіллю, як визволителя, здавало йому без бою міста й навіть видавало татарам у полон московські гарнізони. Але хан задовольнився захопленою добичею й, не доводячи діла до зустрічі з московським військом, відступив зпід Харькова назад, залишивши населення на помсту з боку москалів. Літом того самого року й Орлик і хан мусіли відступити назад аж до вихідних пунктів свого походу. Хоч Орлик і добився через турецького султана того, що татари випустили на волю захоплене ними на Правобережжі українське населення, але симпатії народу до справи, яку провадив Орлик, були втрачені. Але це ще не був кінець нещастю правобережної України.

Тепер літом розпочався московський протинаступ. Цар Петро оповістив Туреччині війну й сам вирушив із армією на правобережну Україну. Він розпочав діло від репресій проти місцевого населення: всіх, хто заявив був прихильність до Орлика, безпощадно карано; ціле населення міст, які добровільно здалися були Орликові, насильно переганялося на лівий берег Дніпра; тут його або розселяли по ріжних полках Гетьманщини, або гнали далі на схід і селили на порожніх місцях Слобідської України. Плач і стогін розляглися по всьому краю, який не встиг іще прочуняти після татарського погрому в часі Орликового походу весною того року. Цар Петро з своїм військом загнався необережно в глиб Бесарабії й тут на берегах Прута в липні 1711 р. був із усіх боків оточений турками. Йому грозила неминуча капітуляція, але москалям удалося підкупити за великі гроші турецького головнокомандувача (візиря) і той випустив їх із пастки, заключивши мир, відомий в історії під іменем Прутського. Цар урочисто зрікся претенсій до правобережної України й обіцяв «не втручатися до козацьких справ». Договір був стилізований взагалі дуже неясно, й кожна сторона могла толкувати його по своєму.

Страшне було обурення Карла XII, коли він довідався про Прутський договір. Сам візир заплатив головою за цей договір, одначе в Царгороді головні дорадники султана були підкуплені царським золотом, і Порта ратифікувала Прутський договір. Щоб паралізувати діяльність українських емігрантів, цар Петро розпочав терор проти їх родичів, які залишилися на Україні: їх арештовували, вивозили до Москви й далі на північ, та примушували писати до емігрантів, щоб ті припинили свою акцію.

Тепер Орлик був зданий на власні сили. Він прожив іще коло 30 років за кордоном і разом із купкою відданих українській справі людей безперестанно старався викликати війну між Туреччиною й Росією, щоб добитись визволення України. Він проживав то в Швеції, то в Туреччині, закидав усі європейські двори своїми нотами й меморандумами, старався використати кожну нагоду, кожен міжнародній конфлікт на сході Европи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, російською імперією, яка заняла провідне місце в північній і східній Европі. З нею тепер не так то легко було боротись. По Ніштадському миру 1721 року з Швецією, цар Петро здобув собі балтійські провінції, й сфера його впливу простяглася на ціле балтійське побережжя. Туреччина задовольнилася тим, що Росія уступила їй по Прутському договору назад Азов і Азовське побережжя, й не хотіла більше воювати. Польща була зовсім безсила й, коли по упадку Карла знову засів на польському престолі Август Саксонський, цар Петро порядкував у Польщі, як у себе вдома. Швеція була зовсім знесилена. Орлик помер на вигнанні в 1739 р., і разом із ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави, щоб відродитись аж за півтора століття при зовсім відмінних обставинах.

Література до розділу 7

H. Костомаровъ, Мазепа и Мазепинцы, “Собраніе сочиненій”, кн. VI (t. 16), Петербургъ 1905; український переклад у т. 18 “Руської Істор. Бібліотеки”, Львів 1895.

Ф. Уманецъ, Гетманъ Мазепа, Петербург 1897.

В. Антоновичъ, ПослЂднія времена козачества на правой сторонЂ Днепра, “Архивъ Юго-Западной Россіи”, часть III, т. 2, Київ 1868; укр. переклад у т. 18 “Рус. Іст. Б-ки”, Львів 1895.

М. Андрусяк, До історії правобережних козаків у 1889-90 рр., “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 100, Львів 1930.

М. Грушевський, Шведсько-украінський союз 1708 року, там же т. 92, Львів 1909.

Ол. Грушевський, Глухів і Лебедин, там же.

J. Fеldman, Polska w dobie wielkiej wojny północnej 1704-1709, Kraków 1925.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, кн. IV (тт. 16-20).

D.Dorošenko, Маzера, sein Leben und Wirken, “Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte”, 1932, Band VII, Heft 1.

Б. Крупницький, Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу, “Записки чину св. Василія Вел.”, Жовква 1932 і окремо. Н. Юнаковъ, СЂверная война. Кампанія 1708-709 гг., “Труды Импер. Рус. Военно-Истор. О-ва”, тт. II i IV, Петербургъ 1909.

A. Stille, Carl XII-s fälltagsplaner 1707-1709, Lund 1908; російський переклад: Карлъ XII, какъ стратегъ и тактикъ въ 1707-1709 гг., Петербургъ 1912.

Alfred Jensen, Mazepa, Lund 1909.

H. Молчановскій, НЂсколько данныхъ о смерти и наслЂдст†Мазепы, “Кіевская Старина”, 1903, кн.1.

А. Єнзен, Орлик у Швеції, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 92, Львів 1909.

I. Борщак, Гетьман Пилип Орлик і Франція, там же, т. 134-35, Львів 1924; його ж: Арешт Войнаровського, там же, т. 138-140, Львів 1925; його ж: “Вивід прав України” П. Орлика, “Стара Україна”, Львів 1925, кн. І-II.

В. Різниченко, Пилип Орлик, гетьман-емігрант, Київ 1918.

Й. Застирець, Мазепинці в Туреччині, “Україна”, Київ 1914, кн. II.

J. Feldman, Polska a sprawa wschodnia 1709-1714, “Rozprawy Ak. Umiejętn.”, ser. II, t. 40, Kraków 1926.

H. Василенко, Конституція Филиппа Орлика, “Ученые Записки Института Исторіи”, т. IV, Москва 1929.

А. Скальковскій, Ф. Орликъ и запорожцы, “Кіев.Старина”, 1882, кн. IV.