Серія «Сини України»
Вбивство Степана Бандери
Пресові конференції
У зізнаннях, що їх під час перших трьох днів процесу склав Сташинський, заторкнено не лише справи його злочинів, але також різні політичні проблеми, для чужинецьких журналістів мало відомі або й цілком невідомі. Не дивно, отже, що ці журналісти під час судових перерв зверталися до присутніх на процесі українців за поясненнями, а тому Провід ЗЧ ОУН влаштував другу з черги пресову конференцію, яка відбулася в середу 10 жовтня 1962 року.
Конференцією проводив Я. Бенцаль, а на деякі запитання журналістів відповідав також голова Проводу ЗЧ ОУН Степан Ленкавський. Присутні чужинецькі журналісти цікавилися головно визвольною боротьбою українського народу та Організацією Українських Націоналістів. Я. Бенцаль звернув їхню увагу на фальшиве змальовування Сташинським боротьби українського підпілля проти поляків. В той час, про який говорив Сташинський, гострої боротьби українців проти поляків не було. Зате большевицькі партизани Ковпака підшивалися під відділи У ПА, палили польські села та вбивали населення, щоб провокувати відплатні польські акції супроти українців. З другого боку, інші большевицькі банди переодягалися в польські уніформи й нападали, грабили та мордували українське населення. Цим способом створювалося враження, що українці й поляки ведуть між собою боротьбу.
До цієї проблеми забрав голос також голова Проводу ЗЧ ОУН Степан Ленкавський. Він пригадав зокрема той факт, що УПА нав'язала контакти з польськими повстанськими формаціями АК (Армія Крайова) і ВІН (Вольносьць і Нєподлєглосьць) та провадила з ними спільні акції проти большевиків; пригадав теж факт узгіднення плятформн для переговорів Української Головної Визвольної Ради — УГВР з польським урядом у Лондоні.
Представник Радіо Вільна Европа поставив після цього запитання щодо можливости наладнати взаємини між українцями й поляками. На це він одержав відповідь, що боротьба українського народу, в цьому й ОУН, ведеться тепер проти Москви. Історична боротьба українського народу проти поляків втратила політичну доцільність, коли поляки перестали бути окупантами західньоукраїнських земель.
В дальших запитаннях чужинецьких журналістів та відповідях на ці запитання заторкнено ще справу членства України в Об'єднаних Націях, Акт 30 червня 1941 року, переслідування ОУН Гештапом, боротьбу ОУН і УПА проти гітлерівської окупації, визволення відділами УПА з большевицького полону німецьких вояків та інше.
Вислід конференції був позитивний та дав змогу представникам чужинецької преси правильно інформувати читачів своїх пресових органів.
Безпосередньо після відчитання президентом 3-го Карного Сенату, д-ром Ягушом, присуду на Сташинського, в п'ятницю 19 жовтня 1962 року, з рамени Проводу ЗЧ ОУН влаштовано третю з черги пресову конференцію для чужинецьких журналістів, щоб поінформувати їх про значення процесу й присуду та про дальші пляни притягнути до відповідальности уряд СССР.
На цій конференції відчитано заяву Ч. Керстена, одного з співобвинувачів Сташинського, адвоката пані Я. Бандери. В заяві було сказано дослівно:
«Вирок Найвищого німецького суду є справедливий і він є великою перемогою правди. Він розкриває російсько-комуністичний уряд, як справжнього вбивника. Докази на суді виразно виявляють, що совєтський уряд обрав Степана Бандеру як жертву тому, що Степан Бандера був символом національної боротьби проти російського панування над неросійською нацією, над Україною. Російська рада міністрів дала наказ убити його. Російська наука випродукувала пістоль з отрутою ціянкалієм. Російська поліція виготовила пляни і примусила Сташинського виконати їх. Російський уряд нагородив злочин Сташинського, відзначивши убивство найвищою державною відзнакою.
«Іменем пані Бандери ми плянуємо оскаржити Хрущова, як голову російського уряду, перед Об'єднаними Націями, а саме перед Комісією прав людини, і простежити можливості скарги за понесені втрати проти російського комуністичного уряду перед Міжнароднім трибуналом у Газі».
Заяву кол. конгресмена Керстена поширив присутній на пресовій конференції Ярослав Стецько. який звернувся до чужинецьких журналістів з закликом підтримати українців на чужині, як вільних борців за ввесь волелюбний світ. Найвищий німецький суд видав присуд світово-історичного значення, тому мусить знайтися країна вільного світу, яка мала б мужність використати цей присуд і на його підставі з'ясувати терористичні методи уряду СССР перед Міжнароднім судом. «Ідеться про те,— говорив Я. Стецько,— щоб виграти битву в психологічній війні...»
Спираючись на ствердження і морально-правне засудження Федеральним судом московсько-большевицького уряду, керованого Хрущовом, Я. Стецько висунув такі вимоги до вільних держав світу: справу злочинів уряду Хрущова передати на суд у Газі, до Комісії прав людини при ОН, на Европейський суд у Страсбурзі та до Міжнародньої комісії юристів у Швайцарії, щоб виявити справжнє обличчя московських злочинців і їх засудити, як людино- і народовбивців. Промовець апелював до представників преси, щоб їхні країни зірвали всякі взаємини з СССР, дипломатичні, культурні, політичні та ін.
Звертаючи вагу на незвичайно коректне та гуманне ведення процесу в Карльсруге проти злочинця Сташинського, якому дано було змогу боронитися і до якого не пристосовувано жадного примусу. Я. Стецько підкреслив, що на процесі унаявнилися дві концепції правосуддя. Одна — це правосуддя вільного світу, де навіть скритовбивника трактують як людину, і друга концепція — «правосуддя» московсько-большевицьке, країни тиранів, де людина і її достоїнство не мають жадного значення.
У своїй короткій промові до чужинецьких журналістів Ярослав Бенцаль, секретар Проводу ЗЧ ОУН, вказав на те, що Федеральний суд своїм присудом розкрив фарсу московської проклямації на 20-му з'їзді КПСС про так звану «соціялістичну справедливість» та фрази про «мирне співіснування». Масові морди на немосковських народах, доковувані протягом століть, практикуються і за часів панування Хрущова. Це є наявне народовбивство. У світлі цих убивств сповидна «мирна коекзистенція» в політиці — це безсумнівний обман. Я. Бенцаль підкреслив, що з уваги на гостинність німецької країни українці, які живуть в ній, респектують присуд Найвищого суду, але з уваги на істотні втрати свого народу мусять уважати цей присуд залагідним.
Наступного дня ряд німецьких газет принесли звідомлення з ходу цієї конференції, цитуючи слова промовців та підкреслюючи їхні завваження.
Суд стверджує: вбивці сидять у Москві
«Стверджено, що уряд СССР наказує мордувати...» Ці слова завершили промову президента 3-го Карного Сенату в Карльсруге, д-ра Ягуша, в п'ятницю 19 жовтня 1962 року. Офіціяльно д-р Ягуш лише прочитав умотивування присуду. Але в тому було багато більше: це була неповторна політична подія, історичний акт політичного судового вироку, єдине свого роду, нечуване досі обвинувачення проти Москви. Сташинський відступив у тінь, а на лаві обвинувачених сиділи Хрущов, Шелєпін і їх катівські помічники. Мабуть, перший раз в історії післявоєнної Німеччини, в історії вільного світу взагалі, обвинувачено керівну кліку московського колонізаторського режиму.
Присуд був вибухом бомби, світ дістав свою «сенсацію». Велетенські наголовки преси говорили лише про одну тему — про присуд у Карльсруге. «Присуд року.— Вбивці сидять у Москві!» — писав гамбурзький щоденник «Bild-Zeitung», що з своїми 3,5 мільйонами накладу був у той час найбільшим часописом Західньої Німеччини. А незалежний щоденник «Der Mittag» ставив далекосягле питання: «Чи розправа проти вбивника Бандери знайде своє міжнародне продовження в Нью-Йорку?»
Все-таки присуд у процесі проти Сташинського викликав цілу бурю почувань не лише серед української спільности на чужині, а й серед громадянства вільного світу, головно в Німеччині. Здавалося, що німецьке громадянство почувалося заторкненим у своїх дражливих почуттях і голосно висловлювало негодування з приводу малого покарання безпосереднього вбивника.
«Це звучить як глум,— писав «Frankfurter Rundschau», а за ним і мюнхенська «Süddeutsche Zeitung» з 23.10.1962 року,— коли президент сенату Ягуш у своєму умотивуванні присуду каже, начебто німці мають для таких людей, як Сташинський — скритовбивник з наказу? — особливе зрозуміння. Чи третій карний сенат нашого федерального суду, постійно виносячи присуди в політичних справах, а які-то присуди в минулому зрештою цілком не відзначалися особливо лагідністю супроти проступників з переконання, при порівняно незначних проступках,— затратив усяке відчуття міри? Чи не бачить він, як своїм присудом він дуже наблизився до засад того уряду, для якого морд не є злочином?..»
Лагідний присуд — це запрошення для вбивців,— ствердив часопис «Rheinische Post» з 20.10.1962 p., пишучи:
«Не вбивник, а замордований винен!» Така була збочена мудрість, що її часом можна було почути в двадцяті роки. Карльсрузькі судді, які судили совєтського агента Сташинського, не прийняли, щоправда, цієї мудрости за свою. Але чи не наблизилися вони небезпечно до неї? Певно: Сташинський був «лише знаряддям», він діяв «тільки з доручення». Але чи через те його власний злочин справді став меншим? Він холоднокровно дивився в очі обом своїм жертвам. Він підступно замордував їх... Чи панове судді хотіли «раз нарешті», без уваги на політику і дипломатію, твердо сказати, ким насправді є оті в Москві (а про що ми давно знаємо!)? Або чи справді вони співчували «бідному чортові» Сташинському?
«Можливо, що він бідний, але все ж таки чорт... Але право мусить залишитися правом, так як морд завжди залишається мордом. Бо інакше присуди — такі, як винесений учора в Карльсруге,— скоро можуть перетворитися в запрошення для вбивців».
Часопис «Badische Zeitung» з 20/21.10.1962 року твердив, що звичайній людині просто важко зрозуміти, як може бути тільки «помічником» людина, яка виконала два скритовбивства? Коли Сташинський лише «помічник», «знаряддя» і «об'єкт», то властивими спричинниками мордів є КГБ і уряд СССР.
Своє досадне негодування з присуду виявили теж німецькі правничі кола. Доктор права Павль Естін Шіллінг з Мюнхену (вулиця Гавсгофера ч. 1) надрукував у «Süddeutsche Zeitung» з 3.11.1962 p. листа такого змісту:
«Не допусти (Боже) до того, щоб ми доводили до безладу правосуддя» — молилися соборові отці в Римі. Це прохання насувається під час читання усного обгрунтування присуду 3-го карного сенату Федеральної Судової Палати в карній справі Сташинського. «Лише надужитим знаряддям високих режисерів», а не вбивником є ця людина, як мав сказати президент сенату Ягуш. Совєтський уряд, який дав Сташинському наказ до морду, вдарив у лице право й самого себе. Якщо советський уряд також і в цьому випадку, як багато разів раніше, потоптав ногами право, то це справа сама для себе, до того ж така серйозна, що очевидно конечним є голосний протест з боку тих, хто до цього покликаний. Але суд мав перед собою не совєтський уряд, лише обвинуваченого Сташинського, який убив з премедитацією, підступно. Закон приписує, що така настанова є вбивством і мусить бути покарана досмертною тюрмою. Такий вчинок є мордом навіть тоді, коли виконавець пізніше збагнув його потворність...»
Негодування українців на чужині з приводу лагідного покарання Сташинського виявилося в листах, писаних до українських часописів, до Проводу ЗЧ ОУН та в резолюціях. Напр., зібрані 20 жовтня 1962 року в Ноттінггамі (Англія) для вшанування сл. пам. Степана Бендери в третю річницю з дня його смерти і з нагоди відкриття музею його імени, українці схвалили такі резолюції:
«Висловлюємо вдоволення, що німецький Найвищий Суд головним виновником і злочинцем визнав московський уряд з Шелєпіном і Хрущовом на чолі; висловлюємо при цьому здивування з низького виміру кари для безпосереднього вбиьника Сташинського, який своїми злочинними вчинками завдав стільки шкоди для українського народу; вітаємо ствердження німецького Найвищого Суду, який офіціально визнав законність визвольної боротьби українського народу та ствердив, що вона посьогодні триває; засуджуємо виявлену судом стосовану практику терору, як всередині московської імперії, так і за її межами у відношенні до українського народу; вимагаємо поставити московський уряд перед міжнародній трибунал за вчинені злочини».
Домагання українців поставити Москву перед міжнародній суд підтримали деякі кола англійської молоді. Як писав щоденник «Manchester Evening News» з 18.10.1962 p., група англійської молоді в Манчестері написала до редакції цього часопису листа, висловлюючи своє невдоволення з того, що британська преса слабо відгукнулася на процес у Карльсруге. Молодь обурювалася скритовбивством, способом його виконання і висловила погляд, що за свої нелюдські злочини Сташинський заслуговує найвищого покарання. В дальшому англійська молодь Манчестеру висловила бажання, щоб Москву притягти до відповідадьности перед міжнародній трибунал ОН за замордування Степана Бандери та інших українських провідників, як теж провідників інших поневолених народів.
Підтримку для домагань українців дала міжнародня протикомуністична конференція, яка відбувалася на острові Мальта від 27 жовтня до 4 листопада 1962 року. Під час цієї конференції в складі делегацй від АБН, очоленої Ярославом Стецьком, виступав також адвокат пані Я. Бандери Ч. Керстен, який з'ясував учасникам висновки з процесу в Карльсруге для світової антибольшевицької боротьби. Наприкінці нарад президія конференції внесла на голосування резолюцію про засуд убивства Ст. Бандери. Резолюція, що її учасники конференції прийняли одиоголосно, засуджувала жорстокі методи московської влади в поборюванні національних визвольних рухів поневолених в СССР і його сателітах народів, а «зокрема вбивства за кордоном провідників національно-визвольних рухів, організовані російською таємною поліцією (КГБ) з наказу совєтського уряду й чинників комуністичної партії, як це сталося з Степаном Бандерою, керівником визвольного руху, що його (Бандеру) замордовано в 1959 році».
Велика частина найповажнішої західньонімецької преси також висунула домагання суворо поставитися до скритовбивців у Москві, які казали Сташинському замордувати в Мюнхені Степана Бандеру й Льва Ребета та притягти цих скритовбивників до відловідальности. При цьому згадані часописи розглядали політичний бік процесу в Карльсруге.
Берлінський щоденник «Der Kurier» з 20.10.1962 p. проаналізував присуд у справі Сташинського окремим коментарем і ствердив між ін.:
«Обурюючий вислід цього процесу лежить по той бік правничих міркувань. В той час, коли Совєтський Союз завзято бореться за право самовизначення для афро-азійських народів, у Карльсруге виявилося криваве, розпачливе змагання українського народу за своє самовизначення. В Совєтсько-му Союзі переможено сталінізм, набирається вигляду «законности». В ОН борониться (Москвою — Ред.) людських прав, та проте самому собі надається «право», згідно зі сталінською практикою, «ліквідувати» своїх «клясових противників» на території тієї держави, з якою втримуються коректні взаємини... Це була лекція «коекзистенціяльної політики».
Часопис з Касселю «Hessische Allgemeine» (з 20.10.1962) ствердив, що процес дав достатні підстави для обвинувачення СССР перед Комісією ОН для людських прав і перед Міжнароднім трибуналом у Газі.
Лагідне потрактування Сташинського не повинно стати підставою для лагідного трактування московських намовників до морду,— заявив Фріц Поппенбергер у часописі «Marktredwitzer Tagblatt» з 23.10. 1962, кажучи:
«Союзний уряд (Німеччини) не повинен вагатися запитати в ноті пана Хрущова, який з люттю скидає черевика кожному, порівняно нешкідливому інциденті з літаком У-2, як довго ще він думає посилати на німецьку територію скритовбивців і після виконання діла нагороджувати їх орденом».
«Очевидно, що совєтсько-російський прем'єр (Хрущов — Ред.) не з'явиться перед жадним міжнародним судом,— слушно стверджував коментатор часопису «Kölnische Rundschau» з 20.10.1962 p.— Це не виключає, одначе, того, щоб його принаймні морально посадити на лаву обвинувачених і закликати на суддю світове сумління».
Ще різкіше домагання до німецького уряду висунув Петер Й. Вінтерс, пишучи в штуттгартському тижневику «Christ und Welt» (з 26.10. 1962). Вінтерс звернувся до уряду з прямим запитанням, чому він мовчить, хоч повинен не лише запротестувати в Москві проти порушення німецької суверенности, але й винести праву злочинних дій московського уряду на форум комісії для справ людини при ОН і перед Міжнародній трибунал у Газі. Крім цього, за твердженням Вінтерса, німецький уряд повинен видати «Білу книгу», в якій документами було б показано всім країнам, зокрема нейтральним, як насправді виглядає хрущовська «десталінізація» і «соціялістична справедливість».
Інтерпеляції німецьких парляментаристів
Справа покликання до відповідальности московських скритовбивців з партії й уряду СССР набрала такого розголосу, що вона врешті опинилася в західньонімецькому парляменті.
На 51-му засіданні Бундестагу, 7 грудня 1962 року берлінський посол з ЦДУ (Християнсько-демократичної унії), проф. д-р Фріден-сбург поставив таке запитання:
«Які заходи, на підставі вислідів процесу проти Сташинського, поробив федеральний уряд перед відповідальним совєтським урядом, щоб переконатися, що чужі таємні служби в майбутньому не виконуватимуть на німецькій території жадних заплянованих мордів?»
Уряд Союзної Німецької Республіки дав на це запитання таку письмову відповідь:
«Федеральний уряд є однозгідний з усім німецьким народом у засудженні скритовбивств, виконаних на особах українських емігрантських провідників — Бандері і Ребеті, що ствердив федеральний суд.
Як виявив судовий процес, властивим виновником є не Сташинський, а совєтська таємна служба (КГБ — Ред.).
«Питання, які дальші кроки в цій справі поробить федеральний уряд, може бути розглянене щойно після одержання письмового узасаднення присуду».
Отже, німецький уряд, обережно стверджуючи, що властивим виновником є лише «совєтська таємна служба», себто КГБ, а не також московський ЦК партії та уряд, викручувався від прямої відповіді до часу одержання ним письмово обгрунтовання присуду.
П'ять тижнів пізніше, в середу 16 січня 1963 року, посол від ЦДУ до Гессенського крайового парляменту (Ляндтагу), Ріхард Гаккенберг, вислав до канцлера д-ра К. Аденауера листа з домаганням, щоб уряд Союзної Німецької Республіки запротестував у Москві проти большевицьких скритовбивств, зорганізованих і виконаних на німецькій території з наказу уряду СССР. Заторкуючи справу судового умотивування присуду на Сташинського, Р. Гаккенберг писав:
«До мене дійшли численні вислови поглядів і думок у цьому аспекті та настирливі запитання, чи Федеральний уряд відповість принаймні протестом на порушення чужою потугою нашої суверенности і державного правопорядку. Чи це згідне з засадами міжнароднього права, коли чужий уряд наймає убивців і дає їм наказ убивати на суверенній території нашої держави людей, які політичне для нього (чужого уряду — Ред.) не є сприємливі? Широкі кола суспільности цілком слушно запитують, до чого це доведе, якщо дотичні випадки сприйматиметься без спротиву. Самопошана й самозабезпечення перед подібного роду кримінальними злочинами наказують вжити принаймні формальних заходів у Москві.
«Ці голоси й погляди — писав посол Гаккенберг — я передаю до Вас, Вельмишановний Пане Федеральний Канцлере, і буду Вам дуже вдячний, якщо зво-лите дати мені відповідь, чи в зв'язку з ствердженням найвищого суду Республіки вислано якраз протест Союзної Республіки до уряду СССР, або чи взято такий протест до уваги?»
Під час дискусії в Бундестагу над деклярацією уряду, 7 лютого 1963 року, справу протесту заторкнув теж голова франкції ЦДУ/ЦСУ, колишній міністер закордонних справ Німецької Союзної Республіки, д-р фон Брентано, кажучи:
«Недавно оголошено письмове обгрунтовання вироку, що його видав 3-ій Карний Сенат Федерального суду на совєтсько-російського громадянина Богдана Сташинського. Обвинуваченого засуджено на вісім років каторжної в'язниці за допомогу в скритовбивстві в двох випадках. З того обгрунтовання я наводжу таке ствердження:
«Не вагаючись, совєтсько-російські наказодавці вважали за відповідне наказати і виконати два політичні морди на території Німецької Союзної Республіки і через те грубо порушили всі міжнародні звичаї та міжнародньо-правні зобов'язання, що випливають з коректних дипломатичних зобов'язань двох держав».
«Я запитую Федеральний уряд,— говорив далі д-р фон Брентано,— чи він готовий переслати ці акти урядові Совєтського Союзу з вимогою притягнути до відповідальности тих, хто винен у тих злочинах? Я запитую далі, чи Федеральний уряд уже розважив, чи він хоче повідомити про цю справу міжнародні чинники й установи, наприклад. Міжнародний Трибунал у Газі або Об'єднані Нації?
«Нестерпно є читати обгрунтовання цього вироку й уявляти собі, що тут, на німецькій землі це могло б статися з доручення чужинецької потуги».
Згаданий уже проф. д-р Фріденсбург, посол від ЦДУ до німецького Бундестагу, 14 лютого 1963 року поставив таке запитання до уряду Німецької Союзної Республіки:
«Після того, як на мою інтерпеляцію з 7 грудня 1962 року, яких заходів ужив Федеральний уряд, на підставі вислідів процесу проти Сташинського, щоб забезпечитися, що чужі розвідки в майбутньому не виконуватимуть на німецькій території жадних мордів,— уряд відповів, що це питання може бути розглянене щойно після одержання письмового узасаднення, винесеного на тому процесі вироку; і після того як тепер уже унаявнено це письмове узасаднення вироку, я повторюю своє запитання: яких заходів ужив Федеральний уряд у цій справі супроти відповідального совєтського уряду?»
Протестаційна нота німецького уряду
Не зважаючи на інтерпеляції парляментаристів, німецький уряд довго не зважувався на висилку протестаційної ноти до Москви, тому не дивно, що коли врешті він запротестував, деякі часописи, між ними й австрійський щоденник «Salzburger Nachrichten» (з 26.4.1963) насмішливо підмітили: «Бонн протестує в темпі слимака».
Бюлетень Пресової та Інформаційної Служби Федерального уряду в Бонні у своєму виданні з 25 квітня 1963 року, число 73, сторінка 641, подав текст згаданого протесту п. н. «Нота федерального уряду до совєтського уряду» такого змісту 2:
«Міністерство закордонних справ передало совєтській амбасаді 23 квітня 1963 року наступну вербальну ноту стосовно засудження Сташинського:
«Від імени Федерального Уряду міністерство закордонних справ має честь подати амбасаді Союзу Соціялістичних Совєтських Республік до відома таке:
«В жовтні 1962 року перед Федеральним судом відбувся карний процес проти совєтського громадянина Богдана Сташинського. Сташинський убив у Мюнхені в жовтні 1957 року Льва Ребета і в жовтні 1959 року Степана Бандеру з допомогою газових пістолів, що їх для цієї цілі передали йому його замовники. Сташинського засуджено на кару 8 років важкої тюрми.
«Як Федеральний суд ствердив, обидва ці злочини були виконані з доручення совєтських органів. Це спонукує Союзний Уряд звернути урядові Союзу Соціялістичних Совєтських Республік увагу на те, що такі дії різко суперечать загальновизнаним засадам права, зокрема ж міжнароднього права.
Союзний Уряд закликає уряд Союзу Соціялістичних Совєтських Республік вжити всіх потрібних заходів для того, щоб запевнити, що того роду дії не повторяться.
«Міністерство закордонних прав користується нагодою, щоб запевнити амасаду Союзу Соціялістичних Совєтських Республік про свою високу до неї пошану».
Повідомляючи про цю протестаційну ноту свого уряду, західньо-німецька преса підкреслила її лагідний і спокійний тон, дипломатичну чемність та той факт, що вербальна, себто усно передана нота має менше значення, ніж письмова. Все-таки навіть на вербальну ноту уряд скритовбивців у Москві не відповів.
_________________________________________
2Німецький текст ноти див. розділ «Матеріяли і документи» ч. 32.
Пізніші виступи німецьких парляментаристів
Нерішуча постава й незадовільна протестаційна нота уряду Західньої Німеччини до уряду СССР стали причиною, що й у пізніші роки німецькі державні мужі й посли при відповідних нагодах заторкували справу злочину Сташинського.
Коли в Західній Німеччині великого розголосу набрала справа телефонічних підслухів та цензури листів органами уряду для охорони конституції, у жовтні 1963 року федеральний міністер внутрішніх справ Гехерль згадав під час одного інтерв'ю про замах на Провідника ОУН Степана Бандеру, запитуючи: «Як же можна дати собі раду з цим усім, якщо наша протирозвідка не матиме в своїх руках відповідних засобів»?
А під час 106-го засідання німецького Бундестагу в Бонні, 9 січня 1964 року, посол з ЦДУ/ЦСУ д-р Барцель, в дебаті над бюджетом заторкнув справу ноти московського уряду до Бонну. Ця нота, вислана на самий Новий рік, зміцнювала, на думку д-ра Барцеля, світове напруження. Посол підкреслив, що німецький нарід бажає миру.
«Одначе, в нашій пам'яті — говорив д-р Барцель — ще свіжими є совєтсько-російська інтервенція в Мадярщині, Берлінська бльокада, трупи з 17 червня 1963 року, замордування Бандери і ціле насильне панування в зоні (Схід-ньої Німеччини — Ред.), якщо пригадати лише ці речі. Якщо б у цій совєтській ноті йшло про зміну в настанові (Москви — Ред.), то ми б раділи...» 3
Справа вбивства сл. пам. Степана Бандери виринула серед західньонімецьких кіл також у березні 1964 року, у зв'язку з інтерпеляцією Гессенського Крайового уряду, скерованою до Федеральної Ради (Бундесрат).
У своїй інтерпеляції Гессенський уряд заторкнув перед урядом
_________________________________________
3 «Deutscher Bundestag— '06. Sitzung», Bonn, 9.1.1964.
у Бонні справу викрадення французького політика Аргу,4 вважаючи це викрадення порушенням суверенности Союзної Республіки. Член Гессенського парламенту Ріхард Гаккенберг звернувся з цієї нагоди до уряду своєї країни з запитанням, чи і в інших подібних випадках порушення суверенітету Німецької Союзної Республіки уряд Гессенії звернувся до федерального уряду в Бонні з інтерпеляціями.
У листі до Гессенського уряду Ріхард Гаккенберг пригадав, що совєтський громадянин Б. Сташинський з доручення КГБ убив у 1957 році Льва Ребета, а в 1959 році Степана Бандеру. Процес, який відбувся від 8 до 19 жовтня 1962 p. в Карльсруге, виявив, що накази підступних мордів на території Союзної Республіки вийшли від найвищих державних чинників СССР. Ці вбивства означають: а) виразне ламання визнаних міжнародніх прав, б) наявне порушення суверенности Союзної Республіки, в) кричуще порушення людських прав.
19 жовтня 1962 p. Сташинського засуджено за виконання вбивства у двох випадках і за зрадницьку дію на вісім років в'язниці.
«Я запитую — пише Гаккенберг,—
1. Чи Крайовий уряд теж і в випадку Ребета-Бандери інтервеніював у Бундесраті, щоб висловити своє обурення та щоб заініціювати засоби, які на майбутнє перешкодили б подібним випадкам?
2. Якщо так, то в якому це було часі і в якій формі?
3. Якщо ні, то з яких причин Крайовий уряд занехав ініціятиву засудити це ламання права?
4. Чи Крайовий уряд уважає виконання двох підступних мордів з совєтського наказу на суверенній території Союзної Республіки Німеччини за менший злочин, як пірвання Аргу?
5. Чому самозрозумілий виступ в обороні людських прав демонстративно наступив щойно у випадку Аргу, а не вже у випадках вбивств Ребета і Бандери?
6. Чи Крайовий уряд переконаний, що у випадках вбивства Ребета і Баядери було менше порушене право, ніж у випадку Аргу?
7. Чи не існує небезпека, що як у Союзній Республіці, так і за кордоном постане погляд, що інтервенція Гессенського уряду є однобічним становищем, бо в справі французького громадянина Аргу зроблено кроки, а натомість у випадку совєтського агента та подвійного вбивства подібної інтервенції не зроблено».
_________________________________________
4 Аргу, полковник, один із шефів французької ОАС (таємної збройної армії), яка не погоджувалася на самостійність Альжиру й виступала навіть проти ген. де Голя, президента Франції. Полк. Аргу жив у підпіллі й у лютому 1963 року приїхав до Мюнхену. 26 лютого до готелю Еден-Вольф, де мешкав Аргу, зайшли невідомі люди, які німецькою мовою зажадали від полковника документів, опісля силою всадили його до авта й тайкома перевезли його до Парижу, де пізніше його судили за підготування замаху на през. де Голя. Було підозріння, що полк. Аргу викрали з Мюнхену члени французької розвідки.
Спроби притягти москву на міжнародній суд
Безпосередньо після присуду в Карльсруге Провід ЗЧ ОУН опрацював плян оскаржити Хрущова, як голову московсько-большевицької імперії, перед Об'єднаними Націями, а саме перед Комісією прав людини, та простежити можливості скарги від імени пані Ярослави Бандери за понесені втрати проти московського комуністичного уряду перед Міжнароднім трибуналом у Газі. Реалізацію цих плянів перейняв член Проводу ЗЧ ОУН, Ярослав Стецько.
Справою замордування сл. пам. Степана Бандери насамперед зацікавилася Міжнародня комісія юристів, недержавна організація з дорадчим статусом при Економічній і Соціяльній Раді Об'єднаних Націй. У 15 числі свого журналу за квітень 1963 року ця Міжнародня комісія юристів надрукувала статтю п. з. «Процес проти Богдана Сташинського в Німецькій Союзній Республіці», підкреслюючи, що становище суду, який визнав Сташинського лише за «помічника в убивстві», не знайшло схвалення цілого німецького правничого світу. В статті подано найсуттєвіші місця промови прокурора Куна в Карльсруге та деякі місця з обгрунтовання вироку. Крім цього, Міжнародня комісія юристів плянувала опублікувати більше матеріялів про замордування Ст. Бандери, одначе цих плянів до березня 1964 року не реалізувала. На поновне запитання в цій справі з боку чинників ЗЧ ОУН, Я. Стецько одержав від генерального секретаря комісії, Сін Мекрайда, листа такого змісту:
«...Замордування борців за свободу, Степана Бандери і Льва Ребета, було з погляду карного права важким злочином, до того ж міжнародньо-правним злочином. СССР ніколи не намагався з'ясувати ці вчинки, як законні, аргументуючи це якимись спеціяльними правними своїми уявленнями.
«Зрештою, в 15-му числі нашого бюлетеня ми присвятили процесові проти Сташинського статтю. Ми переконані, що завдяки поширенню по всьому світі нашого бюлетеня, який друкується чотирма мовами (англійською, французькою, німецькою та еспанською — Ред.), стаття є не менш успішною, як докладне звідомлення з процесу в книжковій формі. Такі короткі статті мають, крім усього, той додатний бік, що їх читають. Відгомін, що його опублікована в бюлетені стаття викликала, потверджує наш погляд про успішність такої методи публікації...»
Отож Міжнародня комісія юристів, як видно з її листа, зрезигнувала з ширшої публікації матеріялів про скритовбивства в Мюнхені.
6 травня 1963 року Я. Стецько подав до спеціяльної комісії 24-х при ОН скаргу на уряд СССР за його колонізаторсько-імперіялістичне поневолення України та за підступні вбивства провідників українського народу. Скаргу, підписану теж представниками колишніх політичних в'язнів московських концтаборів і колишніх вояків УПА, прийняв індієць Чако, секретар Комісії 24-х, в асисті Й. А. Майлса.
У скарзі висунуто домагання, щоб Комісія 24-х, яка займається протиколоніяльними справами, зорганізувала дослідження колоніяльних умов, що існують в Україні. Крім цього, в скарзі окремо поставлено вимогу розглянути питання двох убивств, здійснених урядом СССР, зокрема віцепрем'єром цього уряду А. Шелєпіном, на провідникові українського визвольно-революційного руху Степанові Бандері і на українському науковцеві та публіцистові Л. Ребетові.
У скарзі наведено низку доказів про московський колоніялізм в Україні і подано відповідні документи ОН. Згідно з цими документами, ОН повинні допомогти виявити правду про справжнє обличчя московської тиранії. Заразом до скарги долучено велику збірку документації про московський колоніялізм і підступні вбивства в Мюнхені.
У слід за внесенням скарги проти уряду СССР до Комісії 24-х, вплинула теж скарга проти московського уряду, а зокрема проти Шелєпіна, як головного винуватця, організатора і наказодавця морду на Степанові Бандері й Левові Ребетові, до Комісії прав людини при ОН. У відповідь на цю скаргу, в жовтні 1963 року Я. Стецько одержав повідомлення, що Комісія розглядатиме скаргу згідно з параграфами 26 і 2е резолюції 728 ф (XXVIII) Економічної і Соціяльної Ради Об'єднаних Націй. Але заразом Дж. Цекатто, уповноважений Комісії, покликаючись на 1-й параграф згаданої резолюції стверджував у відповіді, що Комісія прав людини не має змоги ні сили заініціювати яку-небудь, пов'язану з скаргою, акцією, щодо порушення прав людини.
У висліді, не зважаючи на намагання Я. Стецько, який діяв з доручення Проводу ЗЧ ОУН, добитися успіхів у згаданих міжнародних інституціях, справа засудження світовими чинниками уряду СССР за його злочини скритовбивства проволікалася і досі ще не була реалізована. Головною причиною цього була тодішня політична ситуація в світі. Продовжуючи «мирне співжиття» з Москвою, вільний Захід ніяк не хотів дражнити її, а тому й справа московського скритовбивства та колоніялізму в Україні не знаходила серед відповідальних міжнародніх чинників більшого зацікавлення і відгуку.
