Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери





Сьомий день процесу

Кінцеве слово прокурора д-ра Куна

Я підтримую свою дотеперішню пропозицію. Я вважаю, що дотеперішній спосіб винесення вироків вимагає засудити підсудного як убивцю, бо він власною особою здійснив усі визнані законом ознаки вбивства. Те, що сказав пан оборонець, стосується насамперед до підготовки (вбивства — Ред.). Під час підготовки ним справді дуже інтенсивно керували. Але під час виконання вчинку цього керування деякою мірою не було, і в кожному разі підсудний мав більше самоопанування, ніж той чоловік, що в присутності жінки кинувся з сокирою на її чоловіка. Чи в кожному випадку можна сказати, що той, хто зосереджує в собі всі знаки вбивства, має теж бажання вбити, можна сумніватися. Можуть бути такі ситуації, в яких хтось діє згідно з суттю справи, але в яких, є ще зовнішні обставини, котрі вказують, що вчинок не відповідає справжнім намірам та остаточній волі вбивці, і що, можливо, його воля — не кажучи про примус — могла б бути під впливом якоїсь пресії чи тиску, хоч не такої великої, як примушення.

Д-р Ягуш висловлює думку, що коли б у цій справі були якісь розбіжності між Сенатом і прокуратурою, треба б засягти вирішення великого Сенату, а це означало б поновлення процесу. (Великий Сенат складається з представників усіх Сенатів Федерального Трибуналу, його вирішення та інтерпретації є невідкличні). Прокурор підтверджує таку розв'язку.

Голова суду звертається до Сташинського, запитуючи, чи він хоче ще щось сказати на свою оборону. Сташинський просить суддів керуватися ласкавістю, а не приписами законів.

Останнє слово підсудного Сташинського

Я можу лише заявити, що все, що я міг і можу сказати, я вже сказав. Моє зізнання є власне одночасно знаком мого каяття. Я знаю мою вину і можу лише просити Великий Суд більше керуватися міркуваннями поблажливости ніж права.

Процес проти московського найманця і слуги КГБ, Сташинського Богдана, який замордував сл. пам. Степана Бандеру, кінчається. Голова суду, д-р Гайнріх Ягуш, закриває сесію і повідомляє, що вирок буде проголошений у п'ятницю 19 жовтня 1962 року о годині 9-ій ранку.

ВИРОК

У п'ятницю 19 жовтня 1962 року вранці 3-ий Карний Сенат Федерального Суду в Карльсруге, під головуванням д-ра Гайнріха Ягуша, видав вирок у процесі проти московського агента Сташинського, засуджуючи його на 8 років тюрми. Голова Суду д-р Ягуш читає вирок з широкою його мотивацією:

Усне обгрунтування вироку

Найважливіші підстави для вироку такі:

Підсудний походить з родини бідного селянина з одного села в Західній Україні поблизу Львова. На цій території відбувалися сутички різних національних груп з метою встановити своє панування і все це діялося на фоні довгої політичної боротьби українського народу за своє політичне і культурне самовизначення. Як син українських батьків, він з дитинства належав до угруповання, ворожого до численної в його селі польської групи. Його молодість — це він тут змалював правдиво і яскраво — стояла в тіні завзятої політичної, частково кривавої боротьби поміж місцевим населенням, тобто українцями і поляками, які запанували у цій країні після першої світової війни. На прикладі власної родини він побачив, куди веде насильницький тиск і протитиск.

В кінці 1939 року, під час поділу Польщі поміж Гітлером і Сталіном, до країни прийшли совєти. Це дало поштовх до підсилення насильницьких актів поміж українцями, росіянами і поляками. У 1941 році, коли Гітлер розпочав війну проти СССР, сподівання українців на відновлення державної самостійности і незалежности дуже скоро розвіялися. У цей час — так розповідає підсудний — відбувалися криваві сутички поміж українцями і поляками; скоро після початку війни розпочалися також акції українців проти німецьких окупаційних військ і пізніше проти російських партизанів. У 1943—44 роках, коли німецькі війська відступали на захід, боротьба скерувалася проти совєтських військ, які знову маршували до цієї країни.

Багато років тривала частково відкрита, частково партизансько-підпільна боротьба проти відновленого совєтського панування. У 1946 році, по закінченні війни, підсудному було лише 14 років. Яка молодість! Яке зневажання людського життя перед його очима! Яке зневажання людських прав і елементарних вимог людини щодо спокійного існування. Ці права і вимоги були потоптані сутичками між національними групами, війною і націонал-соціялістичною та комуністичною диктатурами. Але цього не досить. Ці, більш місцеві, події відбувалися на фоні вже історичної політичної боротьби українського народу в різних формах за культурну і державну незалежність і за здійснення його власних політичних ідеалів, проти його політичних поневолювачів. Ця боротьба, що й сьогодні ще триває, велася початкове проти царської Росії і Австрії, пізніше проти Совєтського Союзу і Польщі, ще пізніше проти німецьких окупантів і нарешті знову проти совєтів.

Не зважаючи на всі страхітливі картини, які підсудний бачив у своїй молодості, він довів на головному процесі, що він навчився морально здорово почувати і думати; матеріялізм, який дуже скоро простягнув до нього свою руку, міг його основну моральну структуру лише часами прикрити, але не знищити.

Вже у 1950 році, коли він був 19-тирічним студентом Педагогічного інституту, його схопила державна влада і зробила з недосвіченого і м'якого юнака політичний інструмент. Зовнішньою підставою для цього був незначний проступок. Совєтська таємна поліція, КГБ, зуміла зробити з нього шпигуна проти українських підпільних груп, використовуючи при цьому те, що він легко підпадав під чужі впливи, був спантеличений переживанням кривавих подій і через свою молодість ще не міг як слід відрізняти добро і зло. Вона загрожувала йому репресіями проти його родини, здобула його таким способом як ренегата і зробила його чужим для власної родини і для свого народу. Будучи ще наївною людиною, він зустрівся з зухвалими методами таємної поліції, не підозріваючи, чого вона від нього хоче.

За агентурну службу йому пообіцяли пощадити його родину. Яке нахабство вимагати цього від молодої людини! Він «виправдав» довір'я до нього з боку КГБ, з'ясувавши деталі одного політичного замаху, і став співробітником КГБ для поборювання українських підпільних груп. Також і тут він мав, як каже, успіхи. Починаючи з цього часу, він живе виключно у сфері КГБ і його вишколюють як агента в комуністичному дусі. На нього тисне політична система, яку один побічний позивач схарактеризував так: абсолютне заперечення людської вартости, заперечення людини як підлеглої Богові істоти шляхом введення совєтської сурогатної релігії дегенерованого антигуманного матеріялізму. Цей матеріялізм розглядає людину лише як продукт з білка і води, який можна видресувати так, щоб у ньому автоматично відбувалися відповідні рефлекси; для нього людина є інструментом соціяльних утопій, який можна довільно змінювати, вона варта лише стільки, скільки варта сума її корисних для суспільства рефлексів. Які шрами і шкоди завдає таке муштрування людській душі — це ми повинні добре знати, ми, народ Гете і Лессірга, який у центрі Европи під злочинним впливом Гітлера, Геббельса і товаришів протягом 12 років був заложником цивілізованого людства; ми, народ, 18 мільйонів людей якого ще й сьогодні примушені жити під совєтським пануванням. Майже так само довго, а саме 11 років, підсудний був інструментом і об'єктом МГБ — КГБ.

Восени 1954 року йому стало ясно, що його вишколюють як агента проти Союзної Республіки. Починаючи з цього часу, він є ніби німцем з походження під ім'ям Йозеф Лєман. Йому втовкмачують життєпис Лємана. В кінці 1954 р. він прибуває до Східнього Берліну. (Слід зазначити, що співпраця розвідок Совєтського Союзу, Польщі і совєтської зони Німеччини є нам давно відомим фактом). Там він повинен був звикнути до німецьких умов життя.

На початку 1956 року він одержав перші агентурні доручення. Він став зв'язковим поміж КГБ і його агентом у Мюнхені Надійчином, він же — Бисага. З Бисагою він обговорив питання щодо можливости викрасти українського екзильного політика і письменника Ребета. Від лютого до весни 1957 року він мав завдання завербувати для КГБ одну особу, яку я тут назву «X», і робив відповідні заходи. В час поміж 1956 і 1958 роками він виконував агентурні доручення проти видавця одного часопису, Бориса, і проти українського політика Стецька, його посилали для спостережень до Роттердаму, він виконував шпигунські доручення проти Союзної Республіки і проти американських збройних сил. Але я тут вже частково забіг наперед.

У квітні 1957 року почалася внутрішня і зовнішня катастрофа для Сташинського. Він одержав доручення стежити за духовим керівником одної групи політичне діяльних екзильних українців у Мюнхені, екзильним політиком Ребетом. Влітку 1957 року йому доручили замордувати Ребета. Йому продемонстрували зброю, з допомогою якої він мав приснути в обличчя Ребета синильну кислоту. Один чоловік, який спеціяльно для цього приїхав з Москви, вияснив йому, як слід користуватися цією зброєю. Його заспокоїли відносно дії та наслідків. Цю зброю — так сказали йому — вже застосовували проти людей з найкращим успіхом. Вона спричинює негайну смерть і не лишає слідів. Йому це довели на прикладі собаки, якого прив'язали до дерева. Собака — він розповідає про це наочно і пригнічено — скерував до нього свою морду з цікавістю і довір'ям, коли він натиснув на курок. Вперше в житті він при цьому забив живу істоту. Прив'язь Сєргєй дбайливо загорнув і взяв з собою, труп собаки залишився лежати. Який символ для майбутніх подій!

На цьому місці ми мусимо пригадати наступне: вже минули два періоди організованих Сталіном масових вбивств, коли диктатор нищив своїх колишніх співтоваришів і народи Совєтського Союзу та замордував мільйони людей, минули часи кривавої єжовщини, що панувала до 1938 року, і часи свавільних вбивств поміж 1945 і 1953 роками. Навіть Хрущов боявся тоді за своє життя — за його власними, публічно сказаними ним словами. Лише з членів і кандидатів Центрального Комітету КПСС протягом років до 1953 року замордовано 112 осіб. XX партійний з'їзд поклав відомою промовою Хрущова початок відновлення так званої соціалістичної законности. Що це означало для внутрішньої політики Совєтського Союзу — це нас на цьому процесі не цікавить. Однак цей процес дав, на жаль, незаперечний доказ того, що т. звана коекзистенція і так звана соціялістична законність не виключають так званого індивідуального терору — це вислови, запозичені з комуністичного словника. Сталінізм помер. Але індивідуальний терор живе. Зміна, що відбулася, в дійсності не має нічого спільного з законністю; совєтська таємна служба мордує тепер не за власним свавіллям. Вбивства тепер відбуваються лише з наказу уряду. Політичне вбивство тепер узаконено. Один побічний позивач обгрунтовано зацитував книгу Джіласа «Розмови зі Сталіном»: «Світ Сталіна не зник, його основа залишилася незламною...» Індивідуальний терор загрожує тепер тим, хто стоїть на дорозі репатріяційних плянів совєтів. До цих людей належав також Ребет.

Одержаний підсудним з Москви наказ замордувати Ребета створив для нього цілком нову ситуацію. Мабуть, ніхто із спостерігачів цього довгого процесу не вважає, що Сташинський за своєю вдачею ніби створений для мордування політичних противників Совєтського Союзу. Він є інтелігентною, здібною, скоріше м'якою, з природи миролюбною людиною. Якби не совєтська система, яка, так само як націонал-соціялістична, організовані державою політичні вбивства вважає допустимими і необхідними, він, мабуть, був би сьогодні вчителем в Україні. Ні, він належить до, на жаль великої, групи людей, які з наказу власної держави, якій вони є підлеглі, чинять злочини. Ми бачимо в ньому людину, яку спочатку відповідно обробили з допомогою пропаганди людоненависництва, а пізніше принизили до виконання свідомих вбивств. Це не звільняє його від вини, за яку він мусить бути покараний. Він знав: ти не повинен вбивати! Вимога вбивати також суперечила його натурі. Він мав співчуття до жертви та її близьких, яких він ніколи не бачив. З другого боку, застосована ним метода вбивств не вимагала особливої енергії або спритности. Його видресували до цілковитого послуху.

Підсудний наочно розповів про свою внутрішню боротьбу. Його викривлена політична освіта наказувала йому бачити в Ребетові зрадника і ворога Совєтського Союзу. Таким способом він тимчасово заспокоював свою совість.

Він слухняно виконує доручення, їде з захованою зброєю до Мюнхену і 12 жовтня 1957 р. знаходить нагоду здійснити замах, але його внутрішній голос каже йому уникнути цього. Він точно дотримується одержаних ним вказівок, за якими він мав чекати на Ребета в будинку число 8 на площі Карла, де знаходилося його бюро. Хоч він знає, що можливо в іншому місці знайшов би кращу нагоду для замаху, проте каже собі: наказ є наказ, коли він прийде, я мушу це зробити, коли не прийде, то на цьому кінчається моє доручення на цей день і може взагалі.

Але Ребет іде коло 10 години до будинку. Сліпо і автоматично виконуючи наказ, підсудний іде йому назустріч на сходах і стріляє в обличчя цієї людини, яка нічого не підозріває, порцію отрути, що багатократно перевищувала смертельну дозу. Зброю, що є короткою, товщиною в палець цівкою, загорнутою в газету, він при цьому тримає в руках. Його завдання дуже легке. Нема потреби точно ціляти, вести боротьбу, нема криків, крони, лише треба потиснути пальцем, після чого чутно тихий звук, схожий на оплеск. Ребет хитається наперед і скоро після цього його знаходять мертвим трохи вище в тому ж будинку. Сташинський лишає будинок, іде до Королівського садка 1, кидає зброю у воду, їде до Східнього Берліну і повідомляє там про свій успіх. На мові КГБ це називається «успішно привітати знайомого»!

Це перше ствердження процесу має щось пригнічуюче. Політичне керівництво Совєтського Союзу, керівництво великодержави, яка пишається своєю історією і цивілізацією, яка дала світові Пушкіна, Гоголя, Чехова, Льва Толстого і Федора Достоєвського, а в нові часи Маяковського, Шолохова і Пастернака, це керівництво, яке як член Об'єднаних Націй, підтримує коректні дипломатичні відносини з Німецькою Союзною Республікою, вважає доцільним здійснювати на території Союзної Республіки вбивства з допомогою отрути, виконані як державне доручення з наказу уряду. Будучи переконане, що злочини залишаться прихованими, совєтське керівництво вдаряє інтернаціональні звичаї, німецькі карні закони і себе самого в обличчя, з метою усунути політичного противника. Однак кожне політичне вбивство в кінцевому висліді б'є його організатора так само, як політична брехня.

З одного процесу, що відбувся раніше. Федеральній Судовій Палаті стало відомо, що Совєтський Союз зловжив одного співробітника свого посольства в Бонні для шпигунства проти Союзної Республіки. З жалем ми мусимо ствердити, що Совєтський Союз на німецькій території урядовими наказами організовує також убивства.

Але повернемося від високопоставлених організаторів цих злочинів до підсудного. Під час здійснення замаху він був цілком здатний відповідати за свій вчинок. Його хвилювання в цей час є зрозумілим. У день замаху він ранком прийняв таблетку, яка мала захистити його від випарів синильної кислоти. Що ця таблетка в собі не містила б, за переконуючим свідоцтвом експертів проф. Мюллера і проф. Рауха слід визнати, що вона ні в якому разі не могла спричинити в нього передбачений законом стан зменшеної здібности відповідати за свої вчинки. Не зважаючи на пошкоджені серцеві судини Ребета, є незаперечним фактом, що вчинок підсудного спричинив його смерть. Ребет ішов по сходах. Безпосередньо після пострілу він упав і дуже скоро після цього помер. Він вдихнув смертельну дозу синильної кислоти. За тих обставин, за яких відбувся замах, на думку експерта, лише один вдих містить приблизно десятикратну смертельну дозу. Крім того, за причину смерти можна також вважати судорожне закриття серцевої судини в наслідок спричиненого нападом переляку. Але і ця можлива додаткова причина походила від підсудного. Експерт переконливо довів, що вжита таким способом синильна кислота діє на людину смертельно, що вона справді так може бути застосована і що існують захисні протиотруйні засоби, про які розповідав підсудний. Їх вживають сьогодні при нещасних випадках, спричинених синильною кислотою.

_________________________________________
1 Hofgarten.

Після цього першого вбивства минають місяці іншого застосування підсудного як агента. Його керівник Сєргєй наказує йому в 1958 році спостерігати за святкуванням пам'яті полковника Коновальця, борця за самостійну Україну, який вже у 1938 році став жертвою замаху в Роттердамі. Сєргєй питає Сташинського про можливості пізніше зробити над могилою замах з допомогою бомби. Сташинський має вже на своїй совісті одну криваву справу, він вказує, остерігаючи, на те, що при цьому жертвами стали б також жінки і діти. Що стосується смерти Ребета, то через пошкоджені судини його серця все ще немає підозри замаху.

Восени 1958 р. КГБ на доручення того самого органу — московського уряду скеровує підсудного проти екзильного політика Степана Бандери, керівника великої і активної групи ОУН, який також живе в Мюнхені. Сташинський розвідує про його умови життя і скоро довідується, що повинен замордувати також і Бандеру. У квітні 1959 р. його викликають до Москви. Там йому авторитетно наказують вчинити вбивство. Сташинський вказує на охорону Бандери, яка його звичайно супроводжує. Після цього він одержує для вбивства двоцівкову зброю тої самої конструкції.

Внутрішньо Сташинський відчуває те саме, що він відчував під час першого замаху. Він знає і почуває моральну і правову негідність такого роду вчинків, зухвальство одержаного ним наказу його відштовхує, але він все ще не може звільнитися від муштри і знову тимчасово заспокоює себе міркуваннями про політичну корисність. Але ця внутрішня боротьба тепер вже сильніша і початкове навіть приймає добрий поворот.

В середині травня складаються зручні для здійснення замаху обставини. Бандера в'їжджає до свого гаражу сам. Сташинський, який при цьому за ним слідкує і тримає зброю напоготові, відчуває в собі цілу бурю сумнівів, спричинених співчуттям, тиском наказу і заспокоюючими голосами. Політична муштра ще сильно впливає на нього. Західні умови життя, далекі всім дотеперішнім звичкам і протилежні їм, ще чужі йому, хоча його наречена вже наблизила його до них. Щоправда, він короткий час думає про втечу. Але що має він, вбивця Ребета, робити на Заході? КГБ ще панує над ним. Але він не може примусити себе вчинити замах.

«Він не знає, як близько від нього знаходиться смерть. Він має жити!» — каже він самому собі, тікає геть і кидає зброю до струмка Кегельмюль.

Початкове він почуває полегшення. Але скоро повертається тиск наказу. Він робить спроби маскування. Він досліджує дверний замок будинку Бандери, з метою продемонструвати якийсь вислід своєї діяльности. При цьому в нього відламуються дві борідки ключів, які два з половиною роки пізніше знаходять у засмальцьованому бруді, вишкрябаному з просторої замкової скриньки.

У жовтні 1959 р. знову приходить з Москви наказ вчинити вбивство, і разом з цим наказом нова зброя. Підсудний знову їде до Мюнхену. Його знову охоплює старе диявольське коло; слідкування, відкладання замаху і передишка до наступного ранку, знову слідкування, чекання до певної години. Він питає себе: прийде Бандера до 13-ї години чи ні, можу я в цей час піти, чи мушу чекати і це зробити? Це стара боротьба поміж муштрою, звичкою автоматично виконувати накази, і розсудливістю. Перемагає старий авторитет, той, що ще панує над підсудним, як це переконливо казав психіятр. Зародки «нового авторитету», які вимагають повернути зі шляху і відмовитися від вчинення злочинів, ще надто, слабі.

Бандера приходить незадовго перед 1-ою годиною. Сташинський непомітно входить до будинку і відтепер діє як свого роду рафінований автомат. Несподівано він чує, як прибиральниця, пані Губер, вгорі з кимось прощається і сходить сходами вниз, в той час як Бандера може кожної хвилини ввійти до будинку. Він стає перед дверима ліфту так, ніби хоче ним покористуватися, і дає пані Губер можливість зійти сходами вниз. Тим часом Бандера відчиняє двері і з трудом намагається витягнути ключ із дверного замка. Знову несподівана затримка. Сташинський в цей час поправляє свій черевик. Нарешті він іде назустріч довірливому Бандері, проходить повз нього, бере лівою рукою зовнішню ручку дверей, стріляє Бандері, який нічого не підозріває і до якого він каже кілька слів, в обличчя отруту з обох цівок, відвертається від нього, замикає за собою двері і поспішає геть. Дверний ключ він кидає до каналу, зброю знову до струмка Кегельмюль.

Ще того самого дня він їде назад до Східнього Берліну і складає там звіт. Він також і Бандеру, на мові КГБ, «успішно привітав». Бандера має на обличчі поранення, спричинені осколками скла. При негайному розтині трупа в його шлунку знаходять синильну кислоту. Він вдихнув випари синильної кислоти і крім того проковтнув невипаровані краплі цієї отрути. Негайно виникає підозра насильницької смерти.

На честь Сташинського в забороненій зоні (Східнього Берліну — Ред.) Карльсгорст влаштовується святкування. У сфері совєтського панування є ще люди, для яких зухвале вбивство людини в інтересах Совєтського Союзу означає почесті і відзначення. Сташинського викликають до Москви. Там тодішній голова КГБ Шелєпін, який не є вишколеним фахівцем-розвідником, вручає йому за успішне виконання важливого доручення уряду орден Червоного прапора. Грамота про це підписана головою держави Ворошиловом. Вручення ордену відбувається таємно і повідомлення про це не публікується, як звичайно, у «Правді». Однак пізніше Сташинський одержує від КГБ посвідку, яка в завуальованій формі підтверджує одержання Сташинським важливого доручення і відзначення його орденом. Цю посвідку-оригінал Сташинський приніс з собою і вона є без сумніву незфальшована.

Сташинський мусить розповісти Шелєпінові про замах. Його дивує те, що Шелєпін цікавиться такими подробицями, як, напр., в якому місці будинку він натиснув на курок і чи Бандера справді тримав у руці червоні помідори. Він не знає, що Шелєпінові відомі пресові повідомлення, які в цих питаннях відмінні від його свідчень. Однак пізніше було встановлено, що ці відміни можна легко пояснити. Його охоплює замішання, коли він довідується, що його хочуть у майбутньому використовувати як професійного вбивцю (його власний вислів) — тоді, коли справа Бандери забудеться. Він твердо вирішує недопустити цього.

Він обдурює своїх начальників, коли розповідає їм про свою наречену, яку він знає від 1957 року, і твердить, ніби вона настроєна просовєтськи. Він прохає дозволу одружитися з нею. Його ще неясний плян полягає в тому, щоб після майбутньої поїздки на Захід не повернутися звідти. Шелєпін робить, як людина КГБ, кардинальну помилку і дає дозвіл на одруження при умові, що його наречена виявиться у Москві благонадійною. Завдяки цьому справа приймає вирішальний поворот.

У підсудного розпочалось повільне перетворення. «Старий авторитет» почав хитатися. Він з огидою згадує про вбивства, які він був примушений зробити, вони сильно обтяжують його совість; його наречена дала йому зрозуміти, що існує зовсім інший світ і зовсім інший спосіб мислення. Для нього постає тепер «новий авторитет». Він розповідає, що його дружина йому якось сказала про його спосіб мислення: «Як можеш ти бути таким дурним, ти ж загально не є дурною людиною»!

У Східньому Берліні він незадовго перед тим бачив у кінохроніці Бандеру в труні на катафальку. Він має бідну фантазію і тепер він вперше побачив наслідки свого вчинку. Він каже, що в цю хвилину розпочалася його остаточна переміна, він побачив, як низько він впав. Ні за яку ціну він не хоче далі вбивати. Для цього він потребує помочі. Він сподівається її одержати і очікує її від тривалого зв'язку зі своєю нареченою. Тому він виявляє хитрість і упертість, коли йдеться про одержання дозволу на шлюб. Цей дозвіл був для нього, як він сам каже, справою його душі. Він почуває, що стоїть на роздоріжжі.

Тепер він починає застосовувати проти КГБ методи, яких він навчився у КГБ. Його начальство вирішило, що він своїй нареченій початкове має сказати, що він є агентом розвідки совєтської зони Німеччини, з метою подивитися, як вона на це реагуватиме. В Москві пізніше мали вирішити, як він має тримати себе надалі. Але він розповідає своїй нареченій правду, каже хто він такий в дійсності, промовчує лише про замахи та інформує її про наміри КГБ і свої власні. У квітні 1960 року вони одружуються в церкві у Східньому Берліні і тоді згідно з наказом переїздять до Москви. Родичам вони кажуть, що їдуть у службову подорож до Варшави. В Москві вони починають пляново обдурювати КГБ. Але Сташинський почуває себе також і з інших причин відштовхнутим і ображеним. Не зважаючи на його «заслуги» і орден, він знаходить у своєму помешканні апарат для підслухів. Він також бачить, що за поштою його родичів слідкують. Початковий дозвіл поїхати на Різдво з дружиною до її батьків у Німеччині тепер відкликається. Йому стає очевидним, що одне з них тепер завжди мусить залишатися в Совєтському Союзі як закладник.

Начальство вимагає, щоб вагітна дружина Сташинського на третьому місяці вагітности зробила аборт, бо дитина перешкоджатиме, праці для КГБ. Сташинський відчуває також ряд інших ознак недовір'я. Взаємовідносини поміж ним і його керівником Сєргєєм псуються. Після довгої тяганини лише його дружина одержує дозвіл поїхати у січні 1961 р. додому (тобто до батьків у Німеччині — Ред.). Підсудний дає їй інструкції. Через те, що вона у своєму вагітному стані надірвалася, вона мусить бути дуже обережною. Завдяки цьому їй вдається відкласти повернення (до Москви — Ред.) до часу народження дитини у квітні 1961 року. Але Сташинський не одержує дозволу її відвідати. Дитина несподівано вмирає 9 серпня 1961 р. Новий керівник Сташинського підозріває, що в цій справі може бути замішана західня розвідка. Але Сташинський користується нагодою, яку йому дає смерть дитини.

Існує небезпека, що його дружина у своєму схвильованому стані розповість про його агентурну діяльність. Лише він може запобігти цьому. Новий керівник хоче усунути дотеперішнє недовір'я. Сташинський одержує дозвіл поїхати під охороною до Східнього Берліну і там він перебуває під постійним наглядом. Нагляд зберігається також тоді, коли виявляється, що дитина померла природньою смертю. Тепер Сташинський і його дружина вирішують втекти на Захід ще в день похорону дитини, 12 серпня 1961 р., перед похороном, бо інакше буде запізно. Не зважаючи на охорону, що була розташована у трьох автомашинах на сусідніх вулицях, їм пощастила непомітна втеча через садки з Далльгова до Фінкенкругу, звідти до Східнього Берліну, а дальше трамваєм до Західнього Берліну. Там вони через посередництво поліційної президії зголосилися в одній американській установі.

Хто лише слухає цю історію, не маючи можливости побачити докази або поговорити з підсудним, мабуть, сумніватиметься в її правдивості. Всі сумніви такого роду головний процес усунув.

Підсудний заслуговує на довір'я. На головному процесі він склав докладне зізнання. Воно в усіх подробицях співпадає з ранішими докладними зізнаннями, які він склав понад рік тому перед поліцією і перед слідчим. Він видимо має блискучу пам'ять, але жадного нахилу або здібности розповідати байки чи прикрашувати події. Він розповів подробиці, які можуть бути відомі лише виконавцеві замахів. Він знає, яка погода була 12 жовтня 1957 р. і порівнює цю погоду з погодою в день допиту, що відбувся приблизно чотири роки пізніше. Його твердження підтверджує бюро погоди. Скоро після замаху на Ребета він бачить перед будинком ч. 8 на площі Карла поліційну машину і натовп людей. І одне і друге справді мало місце в той час. В день замаху на Бандеру він помітив, що Бандера о 12 год. виїхав разом з одною жінкою з будинку, в якому містилося його бюро. Також і це свідки підтверджують. Він знає точно час замаху, знає слова, якими прощалася пані Губер, чує як вона проходить коло нього. Встановлено, що в цей час лише один молодий чоловік стояв у вузькому проході перед дверима ліфту. Також підтверджено чекання перед дверима ліфту. Обидві зламаю борідки ключів знайдено у бруді замкової скриньки, з якої вони були вишкрябані і в якій вони повинні були лежати вже кілька років. Сташинський може їх докладно описати. Його зізнання про його полети і кімнати в готелях, які він вживав від двох до чотирьох років тому, всі без винятку правдиві і підтверджені. Формуляр готелю Штахус з датою 9 жовтня 1957 р. виповнений без сумніву його рукою, як це підтвердив експерт. Підтверджено також, що він тоді справді вживав прізвища Дрегера. Він точно описав розташування помешкання пана Дрегера, прізвищем якого він користувався. Це саме стосується також прізвища Будайт. Документально доведено, що він справді називав себе Йозефом Лєманом, під цим прізвищем в зазначений ним час жив у готелі «Гельвеція» і також одружився як Лєман.

Знімки з його весілля підтверджені свідком Фільвоком. Бисагу, який називав себе також Надійчином, він пізнав на знімці і назвав, так само Шелєпіна. Під час зустрічі з особою, яку ми тут називаємо «X», він був уже у 1957 році разом з «X» зфотографований, не знаючи про це. Названі ним сховища були знайдені поліцією. Він докладно описав святкування річниці в Роттердамі, описав авто Бандери, вказав його колір, тип і число. Він пізнав на показаній йому знімці будинок, в якому мешкає пан Стецько.

Його свідчення про совєтську заборонену зону Карльсгорст є правильні. Також правдивими є всі його свідчення про різні місця в Мюнхені. Його інформації про народження і смерть його дитини підтверджені справжніми датованими телеграмами московської пошти, які він приніс із собою. Обидва трамваєві квитки, які він передав американській установі, мають дату дня його втечі. Принесені ним російські документи є всі без винятку справжніми оригіналами і підтверджують його відповідні зізнання. З одної совєтської нотатки, що міститься в цих документах, виходить, що він дійсно виїхав з Совєтського Союзу 10 серпня 1961 р. Після його втечі німецька інформативна служба зловила і розшифрувала дві радіотелеграми совєтської розвідки до колишнього совєтського агента, який пізніше склав про це зізнання. У цих радіотелеграмах совєтська розвідка питала, чи пресова конференція з Ліппольцом у Східньому Берліні, на якій німецьку інформативну службу було обвинувачено у вбивстві Бандери, мала успіх (у Західній Німеччині — Ред.). Ту обставину, що Сташинський справді одержав доручення від своєї держави і за це був нагороджений орденом, підтверджено посвідкою так званого «Науково-Дослідного Інституту», за яким, як це переконливо ствердив експерт, ховається КГБ.

Докладні зізнання підсудного про конструкцію зброї, її застосування і дію, про застосовані прозорі ампулі підтверджено науковими дослідами. При застосуванні синильної кислоти зброя справді діє смертельно. Протизасоби проти синильної кислоти відповідають лікарському досвідові. Розтин трупа Бандери виявив наявність синильної кислоти. Всі ці факти є незаперечними доказами.

Можливість провокації з боку Совєтського Союзу є виключена. В цьому випадку Сташинський мусів би на доручення совєтів неправдиво обвинуватити себе у вчиненні замахів. Із-за перелічених уже доказів така провокація повинна була б готуватися ще з 1956—57 років; її мету навряд чи можна якось пояснити. Але Сташинському тоді без сумніву не дали б доручення робити зізнання, які особливо компро-мітують Совєтський Союз. Йому не було б дозволено сказати, що в КГБ обговорювалося питання про транспортування зброї до Мюнхену в совєтському дипломатичному багажі, що накази про здійснення замахів походили від найвищого совєтського органу, що вони були державними дорученнями і що замахи були нагороджені врученням високого ордена.

Також ніхто інший не примусив підсудного спрепарувати фальшиві зізнання і він зовсім не є підходящою для цього людиною. Не підлягає сумніву, що він тепер знає, чого він хоче, говорить правду і нікому не дозволяє себе повчати, що він має робити. Знаменною для правдивости його зізнань є реакція окупованої совєтами зони Німеччини. Кидається в вічі, що ця реакція відбувається за принципом «Тримайте злодія!».

В той час, коли Совєтський Союз цілковито мовчав, як після втечі, так і протягом всього цього процесу, Ульбріхт, його найвірніший сатрап, скоро організував пресову конференцію і спробував на ній обвинуватити союзну (тобто західньо-німецьку — Ред.) інформативну службу у вчиненні вбивства Бандери. Але всім відомо, що пропаганда совєтської зони кожну невигідну для неї і для Сходу подію з твердолобою монотонністю перевертає догори ногами і робить закиди Заходові. Основної психологічної помилки цієї методи зональні пропагандисти ще зовсім не збагнули: обвинувачуючи протилежну сторону якраз у тому, що вони звикли думати і робити самі, вони, не бажаючи того, розкривають власну схему дій. Тому пресову конференцію у Східньому Берліні, на якій ніби було зроблено викриття обставин вбивства Бандери, слід розуміти як викриття КГБ.

Всі документальні докази дуже пасують також до натури підсудного. Він не фантазує, думає тверезо, не має нахилу до театральности, поводиться стримано. Він не здібний до фантастичних прикрас подій. Він не намагається зробити ефекту, не намагається поставити себе в центрі уваги, не намагається грати якусь ролю. Хто був свідком того, як він описував події, і хто бачив його поведінку і реакції на головному процесі, той навряд чи сумніватиметься у правдивості його зізнань. Численні докази дали Федеральній Судовій Палаті цілковиту певність.

Я переходжу тепер до правничої оцінки.

Сенат погоджується з прокуратурою в тому, що обидва замахи були вбивствами з допомогою отрути. Вбивцею є між іншим той, хто підступно вбиває людину. У цій справі існує цілковито прямолінійний спосіб винесення вироків Федеральною Судовою Палатою від початку її діяльности. За цим способом підступно вбиває той, хто свідомо використовує під час замаху довірливість і беззахистність жертви. Передумовою не є обставина, що він сам створює довірливість або підсилює її. Довірливим є той, хто принаймні в ц е й час від цього злочинця не очікує нападу. Це все є також поглядом Великого Сенату для Карних Справ. При цьому з правного боку немає значення, чи хтось, як Бандера, в загальному має підставу для обережности, тому носить при собі зброю і ходить у супроводі охорони. Під час замаху Бандера був у відношенні до підсудного цілковито довірливим, як це показує його поведінка. .Сенат не бачить підстави, чому слід було б на підставі цього випадку висловити сумнів щодо слушности дотеперішнього способу винесення вироків. До речі слід сказати, що старанно запляновані замахи були б вбивствами також і за проектом реформи. Той, хто іншій людині несподівано з найближчої віддалі, виконуючи напад, виключаючи будь-яку самооборону, прискає в обличчя смертельну отруту, повинен бути розглянутий як убивця, коли він здійснює замах з власної ініціятиви як свій власний злочин.

У дальшому питанні Сенат, на підставі докладної перевірки дотеперішніх вироків і правничого вчення, визнав слушним погляд оборонця: підсудний був в обох випадках не вбивцею, хоча він сам здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником. Вбивцями є ті особи, які підготували замахи, беручи за них відповідальність, встановлюючи хто має стати жертвою, в якому місці і в який час має відбутися замах, встановлюючи всі деталі і залишаючи підсудному малі можливості для власної ініціятиви, і які дали підсудному в руки зброю. Сташинський не відхилився від їхніх приписів. Тому з правничого боку вони, як справжні вбивці, мають нести відповідальність за всі дії підсудного. Ці високопоставлені особи діяли на території чужої держави. Вони знаходяться поза межами, в яких ми не можемо реалізувати наші вимоги справеддивости, хоча в кінці ніхто не мине справедливої кари.

Що стосується підсудного, то багато правників вважає, що той, хто власноручно виконує злочин, мусить в усіх без вийнятку випадках бути засуджений як злочинець. Це здається на перший погляд логічним, однак виявляється сумнівним при ближчому розгляді справи. Головний аргумент проти цього висловили з рідкою однодушністю всі без вийнятку учасники цього процесу, включно з побічними позивачами, які власне не є фахівцями в юридичних справах:

Відколи існують модерні держави, що плянують політичні вбивства, наказують їх здійснювати і для їхнього вчинення ідеологічно вишколюють окремих своїх громадян, людина, яка примушена жити в такій тюремній атмосфері, перебуває у надзвичайному і особливому стані, коли її держава вважає заслуженими і потрібними вчинки, які всі цивілізовані країни засуджують і переслідують як злочини. Це твердження має інтернаціональне значення і стосується як до взаємовідносин поміж державами, так і до випадку зміни режиму в якійсь країні. Я нагадую про націонал-соціялістичну Німеччину і таких її людей як Айхманн. Хто морально протиставляється таким негативним потугам, стоїть одиноко в масі. Хто їм підкоряється, той піддається спритному, надзвичайно сильному, урядове керованому гіпнотизуванню мас; стимули, що спонукують його вчинити злочин, є іншої натури ніж ті, які загально розглядаються кримінологією. Та об'єктивна теорія про злочинців не звертає достатньої уваги на ці обставини. Вона виходить з припущення, ніби ми живемо в морально єдиному стабільному світі. Тому ми не можемо погодитися з нею.

Федеральна Судова Палата також ніколи з нею не погоджувалася. Навпаки: всі Сенати постійно твердили, що також той, хто власноручно виконав злочин, може, не зважаючи на це, бути лише помічником іншої особи. Перший і Четвертий Карні Сенати вирішили так ще в 1961 і 1962 роках. П'ятий Карний Сенат зробив до цього рішення важливе доповнення, яке було схвалене також нами і за яким власноручне вчинення злочину розглядається як важлива ознака головного злочинця. З цим ми погоджуємося, але це не обтяжує далі підсудного. Коротко кажучи, він не є таким типом як Айхманн, який з радістю ішов за своїм вождем; як сказав один побічний позивач, він був бідолахою, що був примушений автоматично виконувати накази і перебував в ідеологічному тумані. Вчинки, які він зробив і які за нього до деталів розплянували інші, він внутрішньо не схвалював, він не утотожнював себе з ними, він не мав у них власного зацікавлення, як найнятий убивця, він лише тимчасово сяк-так заспокоював свою совість, він не був ревним, хоча був на жаль успішним виконавцем. Він був типовим зловжитим інструментом високопоставлених закулісових ватажків, помічником і прислужником у буквальному розумінні цих слів. Тому є справедливим і відповідає обставинам засудити його лише як помічника. В такий спосіб не буде здійснено жадного принципового пом'якшення кари за вбивство.

Ця картина також показує, що для Сташинського посилання на стан примусу не може бути підставою для його правного виправдання. Його життю не загрожувала безпосередня небезпека і він не був примушений під такою загрозою вчинити злочини. Звичайно, суворі накази КГБ могли в майбутньому створити для нього також такий примус. Але на таку можливу загрозу треба б ще заждати. Із-за різних обставин її взагалі може не бути. Однак людина не повинна реагувати на свавільні методи диктатур як, скажімо, кролик, який задеревівши дивиться на змію, і на підставі цього вимагати для себе наперед визнання підстав для виправдання. В такий спосіб злочини такого роду стали б ніби автоматично упривілейовані.

Я переходжу до встановлення величини кари.

Підсудний з чужого доручення власноручно замордував двох людей.

Але він був при цьому лише інструментом в руках безсовісних людей. Він це нарешті зрозумів і розкаявся, що вчинив злочини. Він склав зізнання про все від самого початку, нічого не приховуючи і нічого не прикрашуючи. Правні наслідки замаху на Ребета, який не викликав жадної підозри, він добровільно взяв на себе, щоб нічого не залишилося невиясненим. Зі своїм минулим він порвав за надзвичайно тяжких обставин і в небезпечний для нього спосіб. Він сам зголосився у відповідних органах, маючи перед очима можливість, що його з певністю обвинуватять у вчиненні вбивств і йому доведеться за них відповідати. Може він і сподівався, що для нього буде знайдено якийсь вихід з ситуації — сподівання такого роду лежать у людській натурі. За тяжких внутрішніх і зовнішніх обставин, не зважаючи на тяжку вину він нарешті пробив собі дорогу до кращого зрозуміння і тоді вже тримався цього.

Можна сказати: він в кінці вів добру боротьбу і нарешті виграв її. Надзвичайно огидні методи політичної боротьби, що глузують з будь-якої цивілізації, він під небезпекою для самого себе довів до відома світового суспільства. Хоч він із-за політичного калічення власного морального «я» і під тиском наказів нагромадив на собі тяжку вину, він все ж тепер готовий до спокути. Нема підстави навантажити його ще й виною його закулісових керівників. Вони не минуть кари, як ніхто на довший час не може втекти від своєї вини.

Кара не повинна знищити підсудного. Наскільки це в межах людських можливостей, вона повинна допомогти йому спокутувати. Кара за кожний замах складає по 6 років каторжної тюрми, за зрадницькі зв'язки 1 рік каторжної тюрми. Для спокути вистачає загальна кара 8 років каторжної тюрми з зарахуванням часу слідства.


Шостий день процесу       Зміст       Пресові конференції

Free Web Hosting