Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери





Перший день процесу

Понеділок, 8 жовтня 1962, 9 година ранку.

Вступні формальності

О годині 8,45 до судової залі число 232 входять представники преси, пресових агенцій, радіо і телевізії та особи, які одержали дозвіл прислухатися до процесу. Перед тим відбулася двократна перевірка особистих документів та квитків вступу згаданих осіб; перевірку робили цивільні урядовці німецької кримінальної поліції при входових дверях судового будинку та два умундировані поліціянти й два цивільні урядовці при дверях судової залі. Публіка в залі різноманітна, переважають мужчини, є кільканадцять жінок. Між глядачами є теж один священик. Чуються мови: німецька, англійська, французька та українська.

Лише половина просторої, з кліматичним обладнанням та молошним освітленням, залі призначена для слухачів, друга половина — для судових чинників та безпосередніх учасників процесу. Стеля залі складається з скляних матових чотирикутників — касетонів, стіни є зеленкавої барви, чолова стіна напроти входових дверей розписана у великі трикутники сірих і жовтих плит, що дають незвичайне тло для темновишневих тог суддів. Долівку залі покриває сивий плюшовий килим. Стільці для публіки уставлені в 6 рядах, м'які, в синьо-зелених барвах; на спинках причеплені жовті картки з числами. Всіх місць для глядачів — 96.

Під чоловою стіною, на підвищенні, столи для головних суддів, а поруч них, у двох кутах залі, відсунені дещо назад два столи для резервових суддів. Під правою (від глядачів) стіною, на підвищенні, місця призначені для федерального прокурора і його помічника, нижче від них місця для судових експертів. Під лівою стіною — окрема лавка з високими стінками для підсудного та його охоронця-поліціянта; перед лавою місце для оборонця підсудного; біля лавки двері, над якими висить модерний годинник. Напроти президіяльного стола — місця для адвокатів і родин пошкодованих сторін (див. фото шкіца залі).

О годині 8,50 урядовець судового діловодства, надсекретар юстиції Гайнріх Гац приносить судові акти (їхня вага — 37 фунтів) і кладе їх на столі суддів. В той час, майже непомітно для глядачів, крізь двері, над якими висить годинник, входить Сташинський і його охоронець, мундирований та озброєний поліціянт. Обличчя Сташинського приблідло-жовтаве, він дещо нервується. До нього підходить його оборонець д-р Зайдель і тихо розмовляє з ним. Сташинський кілька разів киває головою на знак погодження. Опісля він дивиться на публіку, серед якої є багато українських націоналістів, очолених головою Проводу ЗЧ ОУН, Степаном Ленкавським.

О годині 9,05 в залю входять старший лікар психіятричної університетської клініки в Гайдельберзі, проф. д-р Йоахім Раух, та представник розвідувальної служби, державний радник Вальраб фон Бутляр, які займають місця за столом експертів. За ними сідають на прокураторських стільцях федеральний прокурор д-р Альбін Кун і радник Крайового суду Норберт Оберлє.

О годині 9,12 входять судді, очолені президентом суду д-ром Ягушом. В залі затихає легкий гамір притишеної розмови, всі встають, чекаючи, поки сядуть судді. Спокійно, без будь-якого вступу, звичайним, може, дещо навіть притишеним, голосом президент 3-го Карного Сенату, д-р Гайнріх Ягуш1 починає розправу, звертаючись до Сташинського. В залі панує абсолютна тиша. Очі всіх звернені на Сташинського, який стоїть у своїй лавці в позі слухняного рядовика перед найвищим начальником. Глядачі аналізують кожну рису його обличчя, кожний рух.

ПРЕЗИДЕНТ д-р Ягуш запитує підсудного: Чи ви добре розумієте німецьку мову? Якщо ні, прошу сказати.

Підсудний: Так, я добре розумію німецьку мову і вільно нею говорю.

Президент: Чи ви здорові?

Підсудний: Я почуваю себе здоровим.

ОБОРОНЕЦЬ Д-р Зайдель просить Суд бути поблажливим у перші дні.

ПРЕЗИДЕНТ повідомляє, що процес триватиме щоденно від 9 до 12 і від 15 до 18 години. Допитувані будуть 5—6 свідків, їх викличуть на середу. В четвер відбудеться допит експертів. Дальший перебіг виявиться згодом. Він повчає Сташинського, представляє адвокатів. Сташинський, постійно звернений в бік президіяльного стола, уважливо слухає, вдивляючись в обличчя голови суду, трохи більше приблід.

_________________________________________
1 Д-р Гайнріх Ягуш — це високо інтелігентна, понадп'ятьдесятирічна людина, надзвичайно здібний правник, який здобув собі великий подив і признання. Він родом із Шлезька. Під час другої світової війни д-р Ягуш командував німецьким панцерним відділом, був поранений і втратив ліве око. Він вийшов з робітничих кіл і як самоук склав матуральні іспити щойно в 30-му році життя, але наполегливою працею закінчив студії і став прикрасою німецького судівництва. Під час процесу проти Сташинського сильна індивідуальність д-ра Ягуша ввесь час клала свою печать на хід розправи. Під впливом большевицької нагінки та контроверсій з своїми таки друзями з уряду й кіл судівництва д-р Ягуш наприкінці 1962 року покинув головство в 3-му Карному Сенаті й очолив 4-ий Сенат.

Перед початком процесу президент складає таку заяву.


ЗАЯВА ПРЕЗИДЕНТА д-ра ЯГУША

Незабаром після виготовлення обвинувачення в цій справі один поважний і поширений тижневик наприкінці квітня 1962 р. визнав уже підсудного в багатосторінкових висновках вбивцею, надрукував його знімок і змалював вчинки, стверджені обвинуваченням, в такий спосіб, який може грунтуватися тільки на балакучості однієї державної установи. В останні дні численні щоденники опублікували подібні коментарі, показали теж знімки підсудного і ще перед закінченням судового слідства визнали його вбивцею або політичним скритовбивцею. З'ясування в цих часописах містять у собі частково подробиці, які мусять походити навіть із слідчих актів. Здебільшого читаються вони так, неначе б судова розправа вже відбулася і підсудний вже засуджений.

Як голова цього судового процесу, я зобов'язаний взяти підсудного під захист від таких неприпустимих заздалегідних засужень в громадській опінії. Стаття 1 Европейської Конвенції для захисту прав людини і основних свобід гарантує за статтею б розділ 2 2 порядний державний процес і поведінку з людиною, що оберігає її гідність аж до доведення її дійсної вини.

Такого законного доказу вини до цього часу немає. Здається, що ці принципи, важливі для кожної демократичної держави, яка шанує право, ще недостатньо проникли в загальну свідомість.

Німецька Союзна Республіка ратифікувала Конвенцію про права людини Федеральним Законом від 7.8.1952 р. і, поскільки я бачу, перетворила її у внутрішньо-німецький закон. Федеральний Конституційний Суд у своєму вироку від 10.5.1957 визнав це виразно. Також Федеральна Судова Палата в останні роки 1956, 1957 і 1958 виносила такі самі присуди, так само вирішували й інші німецькі суди. Тому підсудний має законне право на те, щоб про його процес аж до його правосильного закінчення було звітовано не інакше, як лише, що він зробив себе підозрілим у спосіб стверджений обвинуваченням. Звідомлення, зроблені в інший спосіб, крім вище сказаного, можуть викликати замішання в громадській опінії та поставити суди під тиск. Те, що сьогодні сталося з підсудним, могло б завтра статися з кожною іншою людиною, що лише накликала на себе підозру. Також можливе признання підсудного не міняє нічого в цьому правному становищі.

_________________________________________
2 Ця стаття має такий текст: Всі люди є народжені вільними і рівними в гідності і правах. Вони є обдаровані розумом і сумлінням і повинні зустрічатися в дусі братерства. Стаття 6 має такий текст: Кожна людина має всюди право на те, щоб бути визнаною за правну особу. Уступ 2 цієї статті звучить: Кожну особу, обвинувачену в каральній діяльності, слід уважати невинною, доки її вина не буде законно доведена. (Dokumente der Forschungsstelle für Völkerrecht und aus ländisches öffentliches Recht der Universität Hamburg, Heft XV).

Численні подробиці, про які звітувала преса,3 не передала їй ані Федеральна Судова Палата, ані Федеральна Прокуратора. Вони також не можуть походити з власних пресових інформацій і мусіли походити від інших чинників. Цього роду передчасні інформації порушують якщо не буквальний текст Конвенції про права людини, то все таки її дух. Я ж додам ще до того:

Підсудний, скільки б він не накликав на себе підозру, не є лише об'єктом процесу, він також перед судом перебуває в становищі морально відповідальної людини. Якщо виявиться, що він винний, то громадськість має право вимагати, щоб він спокутував свою провину.

Ніхто, ніякий орган влади і ніяка урядова установа, не має права вживати підсудного в своїх інтересах як м'яча або зброї в політичних розграх, навіть у найкращому намірі. Це було б зловживанням карного процесу. Підсудний має право вимагати захисту суду також від цього. Сенат ніколи не допустив сумніву щодо фундаментального значення преси для демократії і правової держави. Але не досить тільки говорити про основні ідеї, як правова держава, пристойність, толерантність і права людини, або їх порушення закидати тільки іншим. Передусім кожний мусить сам дотримуватися цих основних вимог вільної демократії.

СУДДЯ Д-р ШУМАХЕР читає постанову про відкриття.

ПОСТАНОВА ПРО ВІДКРИТТЯ

Третього Карного Сенату Федеральної Судової Палати в карній справі проти совєтського громадянина Богдана Сташинського, народженого 4. листопада 1931 р. у Борщовичах коло Львова, без постійного місця проживання, тепер у слідчій в'язниці, за морд і зрадницькі зв'язки.

І. Акт обвинувачення Генерального Федерального Прокурора ставить підсудному в провину, що:

Підсудний втримував від 1950 року контакт з тодішнім міністерством Державної Безпеки (КГБ) Совєтського Союзу. Не пізніше 1954 року він виявив у Києві свою готовість діяти як агент у Німецькій Союзній Республіці. Після вишколу і підготовки він мав від січня 1954 р. діяти на території Союзної Республіки як агент КГБ. Згідно з дорученням, він тут втримував зв'язок з іншим агентом КГБ, старався завербувати одного українського емігранта, постачав “мертві пункти”4 грішми і кодами, спостерігав скупчення американських збройних сил та пробував роздобути інформації про політичну, фінансову та іншу (можливу) співпрацю між ОУН і урядовими чинниками Німецької Союзної Республіки і трьома західніми потугами.

_________________________________________
3 Широкі статті з багатьма подробицями з слідства були поміщені 24.ХІ.1961 р. у Гамбурзькому тижневику “Der Spiegel” ч. 49 у статті п. н. “Маску здерто”; дня 27.IX. 1962 р. у Штуттгартському тижневику “Christ und Welt ” у статті: “Смерть з пістоля-шприци (як шпигун став вбивником)” і 7.ІХ.1962 р. в американському тижневику з Нью-Йорку “Life” в статті Джона Л. Стіля: “Морд роззброєний любов'ю”.
4 Таємні сховки.

Від весни до пізнього літа 1957 року він, згідно з одержаними вказівками, слідкував у Мюнхені за українським екзильним політиком Львом Ребетом. Після передачі зібраних ним під час слідкування спостережень, він одержав доручення від КГБ вбити Ребета з допомогою отрути. Як зброю для цього він одержав від КГБ пістоль-шприцу з синильною кислотою.5 Цією зброєю він убив 12 жовтня 1957 р. в Мюнхені Льва Ребета, використовуючи його довірливість і беззахистність.

Виконуючи дальше доручення КГБ, він від початку 1959 року стежив у Мюнхені за провідником ОУН Степаном Бандерою і 15 жовтня 1959 року вбив його таким самим способом, як Ребета.

Відтак він чекав у Москві до 1961 р. в готовості одержати дальші відрядження як агент проти Німецької Союзної Республіки.

Підозріння, що підсудний виконав усі ці злочини, є вистачальні.

На пропозицію Генерального Федерального Прокурора, Третій Карний Сенат Федеральної Судової Палати відкриває проти нього головний процес за такими обвинуваченнями:

1. Від 1954 до 1961 р. він діяв в Совєтському Союзі, у Східньому Берліні, у Мюнхені й інших місцях в тому самому напрямі:

а) підтримував зв'язки з установою, що лежить поза територією, на якій має силу перший закон про зміни в карному праві, з метою передавати їй державні таємниці (Німецької) Союзної Республіки;

б) підтримував зв'язки з установою, що лежить поза Союзною Республікою і Західнім Берліном, з метою передавати їй військові таємниці розташованих у Союзній Республіці чужинецьких збройних сил;

в) дня 12 жовтня 1957 р. і 15 жовтня 1959 р. двома дальшими самостійно переведеними вчинками він пляново і підступно вбив кожного разу одну людину.

І. Цим він допустився злочинів і провин проти §100е розділів 1, 53 Карного Кодексу, § 7 розділу 1, додатку А до Військового Договору, §§ 211, 74 Карного Кодексу.

II. За рішенням Сенату від 2 січня 1962 р. слідче ув'язнення триває далі.

Чергова перевірка рішення про ув'язнення має відбутися за два місяці.

Карльсруге, дня 24 вересня 1962 р.
Д-р Ягуш, д-р Вебер, д-р Генгсбергер, д-р Фаллєр, д-р Шумахер

ПРЕЗИДЕНТ, звертається до підсудного і вимагає від нього подати особисті дані про себе.

_________________________________________
5 Blausäure, хемічний знак CNA.

Сташинський говорить тихим голосом, як учень завчену лекцію, деколи киває головою; він заклав руки назад і, підкреслюючи деякі слова, похиляється тілом до передньої стінки своєї лавки.

Підсудний: Я народився 4 листопада 1931 року в Борщовичах, Львівського району. В час мого народження Львів і цей простір були під польським управлінням, отже я був тоді також польський громадянин. Я маю ще двох сестер. Мій батько селянин. Наша садиба величиною 1.5 морга поля, приблизно 3/4 гектара, була досить мала і ми належали до бідняків. Мій батько працював столяром. До 1939 р, батько працював у Львові на будові, а потім удома на господарстві, виконуючи столярські роботи в селі. Борщовичі 1 мають приблизно 500 хат, з них 250 українських і 250 польських. Всіх мешканців в Борщовичах є около 1000 душ. До школи я почав ходити в 1937 році. Півтора року я вчився в польській школі з українською мовою навчання. Нас (учнів) була половина поляків і половина українців. Ми мали години навчання польською мовою.

Президент розпитує про відносини в родинному селі.

Підсудний: Наше село лежить на віддалі 17 кілометрів на схід від Львова. В 1939 році Західна Україна була визволена і об'єднана з Росією. Від 1939 р. до вибуху війни вона була під російським управлінням. В школі було заведено російські порядки, школу було перебудовано за російським зразком.

Президент: Як розуміти, що в школі було заведено російські порядки?

Підсудний: Це стосується предметів навчання. Тепер у нас було заведено російську мову як чужоземну мову. Польську мову було скасовано.

Пізніше, від 1941 до половини 1944 або 1943 року, школа була під німецьким управлінням і пляни навчання були тоді достосовані до німецьких шкіл. Мовою навчання була далі українська мова, але тепер в нас завели іншу чужоземну мову, а саме німецьку, і такий стан тривав два роки до 1943 р. В 1944 році прийшли росіяни, фронт перекотився далі і школа стала тоді знову російською. Навчання відбувалося по-українськи, а чужоземною мовою стала російська. Я ходив до школи до 1945 року і закінчив сім кляс.

ПРЕЗИДЕНТ запитує підсудного про його родину. Підсудний: Мої батьки живуть у Борщовичах, у всякому разі вони були там до 1961 року.

Президент: Коли ви востаннє бачилися з ними? Підсудний: Останнім разом я там був кілька днів у січні 1961 р. і я сам з ними розмовляв. Дня 3 серпня 1961 p., заки я поїхав до Німеччини, я сповістив моїх батьків коротким листом, що я в Німеччині. Мої батьки і мої дві сестри живуть там; моя старша сестра одружена у Львові.

_________________________________________
6 Сташинський увесь час говорить «Борщевіце»

Президент: Де і на які кошти ви продовжували своє навчання?

Підсудний: Як я в 1945 р. залишив сільську школу, я поїхав до Львова. Мої батьки хотіли, щоб я продовжував навчання, і записали мене до десятирічки. Оплата за навчання в тій школі становила коло 150 рублів річно і це можна було оплатити, а харчові продукти я привозив собі з дому. У Львові я мешкав у моїх родичів.

Президент: Яка була мета вашої шкільної освіти?

Підсудний: Метою моєї шкільної освіти була десятирічка і випускний іспит на атестат зрілости. В 1948 р. я склав іспит зрілости, але точного уявлення про мою професію я не мав. Щодо вибору професії в мене не було особливого бажання. Я властиво не знав, що я далі повинен би робити і розпитував всюди. Випадково сталося так, що я дістався до російського Педінституту. Після закінчення цього Педінституту, я хотів стати учителем в десятирічці. Нормально це не йшло так легко, але саме в той час в тій школі були два вільні місця.

Президент: Який це був «випадок», що ви записалися до Педінституту?

Підсудний: Коли між нашими випускниками велися розмови про те, куди нам записуватися, то всі в клясі хотіли стати лікарями. Вісім чи десять юнаків з нашої кляси послали свої папери до Медінституту. І я також. Відбулися іспити. Я іспит склав, але цього не вистачило, щоб бути прийнятим, а зголошень було так багато, що на одне місце припадало від 20 до 30 кандидатів. Мені бракувало двох пунктів. Час іспитів (до інших шкіл) минув, бо я був зголошений до Медінституту. За 4 або 5 днів перед початком семестра І вересня я почув, що в Педінституті можна ще щось зробити. Я вніс туди мої папери, мусів скласти ще два іспити, і мене прийняли. Від осени 1948 р. я закінчив разом 5 семестрів.

ПРЕЗИДЕНТ питає про поділ року на семестри.

Підсудний: Перший семестр триває від 1 вересня до 31 січня, другий — від 8 лютого до 30 червня. Я мав уже два семестри закінчені і був у цій школі два з половиною роки і тоді, в 1950 p., я в перший раз попав до Служби Державної Безпеки (МГБ). Я мав тоді 19 років.

ПРЕЗИДЕНТ розпитує, в який спосіб підсудний пов'язався з МГБ.

Сташинський язиком зволожує уста і, коли він відповідає на запитання голови суду, його вилиці в хвилини мовчанки дуже рухаються, як у людини, яка придушує свої почуття.

Підсудний: Зі Службою Державної Безпеки я зіткнувся так. Зі Львова я їздив часто додому, приблизно два рази на тиждень. В такому віці людина пробує, очевидно, заощадити гроші за квиток і їздити зайцем. Під час однієї такої їзди мене зловила залізнична поліція, завела до вартового будинку і списала там з мене мої персональні дані.

Президент: До котрої галузі належить залізнична поліція?

Підсудний: До Служби Державної Безпеки  (МГБ), тобто безпеки і порятунку на залізницях. Мене тоді відпустили і я міг їхати далі. Через декілька днів вечором прийшов по мене в мою хату залізничний поліцай в цивільному одязі і знову забрав мене на станицю. Мене представили там капітанові, який розмовляв зі мною. Цей капітан називається Ситніковський. Він розпитував мене про мої обставини, про моє навчання і моїх батьків. Це була звичайна собі гутірка. Через кілька днів той самий залізничний поліцай викликав мене піти з ним разом до цього капітана на дальшу розмову. В цій розмові виявилася її ближча мета. В той час існував (український) рух спротиву. Капітан розмовляв зі мною про цей підпільний рух і сказав, що він незаконний, безглуздий і недоцільний. В усякому разі він так мені цей рух зобразив.

Президент: Яку мету мав за вашими уявленнями цей рух спротиву?

Підсудний: Він виник у Галичині в 1941 або 1942 році в момент, коли прийшли німці. Мета була проголошена у Львові, а саме там була зроблена спроба збудувати самостійну і незалежну Україну. Перед 1941 р. велася тільки загальна боротьба між поляками і українцями, що корінилася в вузьких національних інтересах обох груп населення. (Український) націоналістичний рух існував. Між українцями були дві групи: одна Бандери, друга Мельника. Поляки хотіли дістати українців під свою контролю, щоб Україна належала до Польщі.

Президент: Чи існував також церковний антагонізм?

Підсудний: Під тиском (поляків — Ред.) деякі українці перехрещувалися на польський обряд. Поляки є римо-католики, українці — греко-католики.7 «Це перехрещення» було засобом, щоб бути визнаним за поляка. Релігія грала велику ролю. Мої батьки не бували в ніякій церкві, але належали до грецького католицизму. Коли Польща перестала існувати як державна потуга, українці скористали з нагоди і хотіли утворити власну державу в союзі з Німеччиною... (не записано частину речення — Ред.).

Під час німецької окупації українці зайняли покинені (росіянами — Ред.) посади. Поляки не мали нічого до говорення. Спроба утворити самостійну Україну в 1941 р. була німцями відхилена. Німці зробили тільки помітну ріжницю на користь українців. Так у нашому селі сільська рада, поліція опинилася в руках українців. Полякам стало гірше.

Президент: Чи пригадуєте собі, в якій порі року був німецький відступ?

Підсудний: Це було в 1944 р. Незадовго до того часу націоналісти активізувалися і зачали виступати проти поляків... (не записано — Ред.)

...Від цього економічного тиску дійшло до відкриття боротьби між поляками і українцями. Перевагу мали українці. Боротьба проявлялася так, що націоналістичний рух створив був із своїх членів групи. Бандера і Ребет належали до цих груп. Багато з цих груп були виряджені зброєю. Члени (підпільних груп — Ред.) походили з різних сіл і околиць, їх було взято до лісу й об'єднано в військові відділи, щоб розпочати акцію проти польського населення.

_________________________________________
7 Сташинський має на увазі релігійні відносини в Галичині.

Президент: Звідки взялася зброя?

Підсудний: Під час війни не було тяжко дістати ручну зброю, кріси і револьвери. Чоловіки були озброєні.

Президент: Чи ви знали про такі акції?

Підсудний: Так, частково з оповідань, частково з власних спостережень. Бувало так, що українці оточували польську оселю, підпалювали будинки, деяких людей розстрілювали. Це було загально практиковано. Таке діялося теж і в моєму родинному селі. Недалеко від нашого села, на віддалі одного чи півтора кілометра, було (польське — Ред.) селище, яке ще належало до нашого села. Одної ночі ми почули постріли і було видно, що в тій стороні горить. Коли ми вранці туди прийшли, побачили наслідки такої акції. В тому селищі було спалено приблизно 20-25 польських будинків і всіх чоловіків постріляно.

Президент: Як ви собі пояснюєте причину такої акції?

Підсудний: Це був старий спір між поляками й українцями. Раніше (за Польщі) цих боїв не можна було так відкрито розгортати, тепер за них не карали.

Президент: А чому продовжувано акції проти поляків?

Підсудний: Бо поляки повинні були зникнути з Західньої України і забратися до Польщі. Поляки робили в відплатних акціях те саме. Вони оточували українські села і карали українське населення таким самим способом. Це почалося в 1943 році.

Президент: Чи в той час рахувалися з тим, що може повернутися російська влада?

Підсудний: Докладніше я про це не знаю, але приготування помічав. Моя родина, особливо мої обидві сестри, були пов'язані тісно з цим підпіллям і з їхніх розмов удома та з поведінки з іншими людьми в нашій хаті я знаю, що підготова в тому напрямі відбулася. Мої сестри симпатизували з тією організацією.

Президент: Чи ці групи були дуже сильні, маєте ви уявлення про це?

Підсудний: Не всі українці належали до цього руху, але досить багато. Воно було так: коли розпочиналася акція, то участи у ній не брали мешканці власного села, але приходили люди з інших повітів, щоб ніхто їх не знав. Це було організоване.

Президент: Як було далі, коли прийшли росіяни?

Підсудний: Як прийшли росіяни, боротьба продовжувалася далі, але те, що раніше було до деякої міри легальним, тепер цілком перейшло в підпілля. Раніше ці військові групи, ці озброєні чоловіки були завжди вдома; коли вони були для чогось потрібні, вони відходили на одну ніч, або на кілька днів і, виконавши щось, поверталися назад в село. Коли вмаршували росіяни, було вже неможливо робити так далі, бо негайно прийшли російські адміністраційні органи і вони якоюсь мірою зайнялися цією справою. Хто мав охоту, той ішов з цими людьми в ліс, там були зорганізовані формації і вони діяли як військові частини. Вони таборували в лісах і продовжували свої дії. Ця акція була звернена проти російських збройних частин. Збройні наступи бували теж на поляків. Але головна боротьба велася тепер проти російських військових частин. Це була відкрита боротьба у збройних наскоках; це був справжній воєнний стан, у якому брали участь з обох боків досить великі військові з'єднання.

Президент: Звідки ви про це знаєте?

Підсудний: Я про це знав, як був вдома, як знав і про інші речі. Я знав теж, що діялося в околиці та в інших селах. Ці відділи в лісах були досить великі, до них належали тисячі людей. Звідки вони брали зброю — не знаю, але харчами забезпечували їх селяни з довколишніх сіл. Мої сестри клопоталися теж харчовим постачанням, а в селі були також інші помічники, що збирали харчові продукти та одежу і так з цієї діяльности я знаю, як це все відбувалося.

Президент питає, чому в той час були ведені акцїі проти поляків.

Підсудний: Як повернулася російська адміністрація, обставини змінилися й поляки дістали перевагу (над українцями — Ред.). Вони теж обсадили більшість службових посад в селі.

Президент: Значить, росіяни підтримували тепер поляків.

Підсудний: Так.

Президент: Як російська адміністрація поводилася з українцями?

Підсудний: Я бачив у селі, як поліція заарештовувала й забирала тих українців, що співпрацювали з німцями між 1941 і 1943 pp. В Борщовичах поляки мали деяку перевагу. Так було в 1944 р. і так діялося в 1945 і 1946 роках.

В 1945 р. російські військові частини частково звільнилися (з фронту — Ред.). Коли закінчилася війна, бої були не такі численні і не такі сильні, тому що росіяни могли звернути свою увагу більше на внутрішні справи. Вони мали тепер більше військових частин і організацій, що їх могли спрямувати проти руху спротиву.

ПРЕЗИДЕНТ питає, як розвивалася далі боротьба українського руху спротиву проти росіян.

Підсудний: Це діялося в 1945 p., тоді боротьба почалася; в 1946 р. вона була ще всюди сильною. Російські гарнізони, військові відділи і слідкування були такі сильні, що такими великими з'єднаннями неможливо було далі проти них воювати. Це було тяжко, і в той час зорганізувався рух спротиву меншими групами, який існував властиво до 1953/54 р. Підпільні організації спротиву були тепер організовані краще і більш дисципліновано; за певними плянами було утворено округи, введено в дію різні бойові з'єднання, які ввесь час переховувалися в лісах чи по селах, і тільки вночі продовжували свою боротьбу, але не в великих розмірах. Це були окремі акції.

Президент: Звідки ви одержували такі відомості?

Підсудний: Про все це я знаю ще з дому. Я часто бував дома і тому був у курсі цих справ.

ПРЕЗИДЕНТ питає, що діялося в пізніші роки.

Підсудний: До 1958 р. змінилося небагато. Тільки, що боївки, повстанчі відділи стали меншими і не були такі численні, як раніше, бо спротив став тяжчий і через постійну боротьбу були великі втрати. Не так то легко було прихилити населення до участи в підпільному спротиві в лісах, бо це було рівнозначне з смертю. На 90 % треба було рахуватися з тим, що зловлять.

Президент: Вернімося до розмови з Ситніковським.

Підсудний: Ми з ним говорили про цей спротив і він сказав мені, що він знає про підпільний рух і про моїх батьків. Він знав майже все.

Президент: Як ви зіткнулися з підпільними групами?

Підсудний: Я був вдома і був членом родини, тому я мав автоматично стосунки з підпільними групами, бо вони часто приходили до нас, також в 1950 році. Всі причасні до цього знають про ці справи і є відповідальні за ці взаємини з рухом спротиву.

Президент: Чи Ситніковський знав про ці взаємини з рухом спротиву?

Підсудний: Так, з його розмов було видно, що він був докладно поінформований про наше село і наші відносини.

Президент: Чого він від вас домагався?

Підсудний: Він мені тоді змалював безглуздя спротиву і цієї боротьби з російської точки зору, і сказав, що якщо не станеться щось надзвичайне, то нам доведеться нести відповідальність за приналежність до цього руху. Це означало, що я попаду до в'язниці, а мої батьки на Сибір.

ПРЕЗИДЕНТ зачитує попередні зізнання Сташинського про його розмову з Ситніковським і звертається до нього з проханням зайняти становище до цих зізнань та запитує, чи він погодився на співпрацю з КГБ. Сташинський знижує голос майже аж до невловного шепоту: Ja! (так).

ПІДСУДНИЙ підтверджує правдивість прочитаного: ...Так, чистка, це правильно, арештування відбувалися не систематично, але хвилями, може двічі на рік..., людей висилали в Сибір — це так дійсно було... мій батько переховував торбу з сушеним хлібом, бо хотів його забрати з собою на випадок вивозу... правильно, так, це правильно... (уривок станографісткою докладно не записаний — Ред.).

Президент: Чого вимагав від вас Ситніковський?

Підсудний: Насамперед він поставив мене перед фактом, що він майже все знає. Ситніковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався в відносинах у нашому селі. Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього положення і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в'язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір. Він це напевно сказав.

Президент: Пане Сташинський, як ви зрозуміли пропозицію Ситніковського «виплутатися з цього положення»?

Підсудний: «Виплутання» мало полягати в тому, що я повинен був висловити готовість працювати для Служби Державної Безпеки. Президент: Якою мірою?

Підсудний: Він хотів щось довідатися від мене, хотів одержати інформації про село і підпільний рух. Про це я повинен був у майбутньому давати відомості і звітувати. Хоч він мене вербував, він не запитав мене безпосередньо, але робив це обережно, щоб я у власних очах не виглядав як зрадник. Він сказав, що він майже все знає, але не має достатніх доказів. Мені було в той час 19 років.

Президент: Як ви поставилися до пропозиції доносити?

Підсудний: Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було ясно, що мені краще буде прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми.

Президент: Була це справжня причина?

Підсудний: Я зрозумів, що він вже знає про мене і мої обставини. Інші односельчани, які ще менше знали, ніж я, давно вже були заарештовані, а деяких заслано в Сибір, отже я усвідомив собі, що те, що він сказав про наміри нас заарештувати і батьків заслати на Сибір, відповідає фактам, та що це також трапляється. Я бачив також недоцільність боротьби українського підпілля.

Президент: Проти чого була звернена боротьба підпільних груп у 1950 році?

Підсудний: Боротьба підпілля була скерована проти совєтського режиму взагалі, а тепер вони звернули свої удари також проти тих осіб, що були схильні визнати нове розпорядження про колективізацію.

Президент: В чому полягала протидія?

Підсудний: Людям просто було заборонено добровільно зголошуватися до колгоспів, їм загрожували, а коли це не допомагало, їх вбивали.

Президент: Яким способом?

Підсудний: Ну, так як випало, найчастіше людину вішали.

Президент: Чи ви самі бачили такі випадки?

Підсудний: Я бачив тільки розстріл одного чоловіка в нашому селі, другого було поранено. З нашого села було вбито також дванадцятирічного хлопця. Його вбив повстанчий відділ.

Президент: Який був стан населення?

Підсудний: Такий самий як у Східній Німеччині, коли там розпочалася «добровільна» колективізація, але впродовж 6 місяців усі були сколективізовані. Справу було представлено так, ніби все відбулося добровільно. В 1946 р. було теж так. Були деякі шари населення, які добровільно висловилися за колгоспи і вважали їх добрими. Це були найбідніші люди і вони вірили, що матимуть від того користь.

Президент: Як ви особисто ставилися в цій ситуації до цього? Підсудний: Доки я був вдома і вдома про це говорили, для мене було цілком природним і розумним вести такого роду боротьбу. Я перебував разом з юнаками, такими як я, і ми всі однаково про це думали. Звичайно, з того часу, як я був у Львові,— (навчаючись) у десятирічці я ще там не був,— особливо ж тоді, коли я навчався в вищій школі і одержав докладніший політичний вишкіл, мені представляли рух спротиву з російської точки зору як фінансований і підтримуваний американцями рух. Групи спротиву — це були вороги народу. В цьому сенсі це все оцінювалося. Так нас навчали в Педінституті. В кожній вищій школі було заведено такий політичний вишкіл, а в Західній Україні це політичне навчання було особливо зосереджене на націоналістичному русі.

ПРЕЗИДЕНТ питає про 1950 рік і його дальші зізнання про розмову з Ситніковським.

Підсудний: Я одержав політичний вишкіл в Педінституті і там мені інакше оповідали про цей рух. Цього було досить, щоб у мене виникли сумніви щодо цих проблем, а потім в розмовах з Ситніковським дійшло до того, що я з ним погодився, що весь рух був безцільним та що з ним слід якось покінчити.

Президент: Яка у вас була внутрішня постава до того, що тепер повинен бути кінець? Безпека родини?

Підсудний: 3 одного боку через це навчання в інституті я став якимсь іншим, я тепер бачив це все іншими очима, а потім прийшло також це: «або — або». Він мене поставив перед факти: або у в'язницю і батьки на Сибір, або я маю робити відповідні послуги; він тоді турбуватиметься про те, щоб я міг далі відвідувати інститут і спокійно жити.

Президент: Коли я вас слухаю, в мене є враження, що вам не тяжко було прийняти пропозицію Ситніковського, щоб мати спокій.

Підсудний: Я не цілком був згідний з його методами, як він це все робив.

Президент: А не приходила вам в голову думка, що Україна залишиться під російським пануванням?

Підсудний: Я мушу чесно сказати, що я не займався такими глибокосяглими думками. Таких застанов у мене не було. На жаль, я власне кажучи, не був схильний до таких міркувань.

Президент: Чи ви одержали якесь окреслене доручення, чи мусіли ви виконати якісь формальності, може, взяти на себе якесь зобов'язання, чи мусіли ви прийняти псевдонім? Як це було, пане Сташинський?

Підсудний: Під час цієї розмови так далеко не дійшло.

Президент: Дали вам час до роздуму?

Підсудний: Це була напівзгода, я був згідний. Я був заскочений, що щось подібне сталося, і мені самому не було особливо ясно, що я повинен був би сказати. Я був застуканий несподіванкою. Мене було поставлено перед такий вибір і я погодився з тим, що краще було б, коли б я міг продовжувати навчання і коли б моїх батьків пощадили.

ПРЕЗИДЕНТ питає, чи Ситніковський домовився з підсудним про чергову розмову.

Підсудний: Він мене не замовив знову з'явитись, але сказав, що він далі буде зі мною розмовляти. Не було тяжко мене запросити, бо я досить часто мусів їздити додому і згаданий мною залізничний поліцай міг мене кожного часу повідомити і наказати мені з'явитися. Одного дня він мене знову привів туди. Після цієї розмови я вже більше не ходив до будинку бюра залізничної поліції. Він (Ситніковський) — ред.) дав мені свою приватну адресу, щоб я у майбутньому ходив до нього додому.

Президент: Чи це правда, що він вас одного дня, незабаром після того, формально зобов'язав до співпраці?

Підсудний: Зобов'язання прийшло трохи пізніше. Я щось підписав. По-перше якесь більше доручення, по-друге записку, яку я написав власноручно. Я отримав псевдонім.

Президент: Він вам диктував?

Підсудний: Так. Це походило від нього. Це був його диктат. Мені було ясно, що це для Служби Державної Безпеки. На мене було покладено безумовний обов'язок мовчати, також про мої зустрічі з Ситніковським. Мій псевдонім був «Олег».

Президент: Як ви мали користуватися цим псевдонімом?

Підсудний: Це був псевдонім в НКВД. Я підписував потім усе тим псевдонімом, напр., як прийшло доручення, і пізніше, коли я після виконання цього доручення отримував платню. З того часу я не підписав жадного паперу моїм справжнім прізвищем.

Президент: Чи була мова також про студії?

Підсудний: Я далі студіював, це тривало приблизно ще 3/4 року. Я повинен був далі студіювати.

Президент: Чи скоро ви одержали доручення?

Підсудний: Ми розмовляли про обставини в селі. Він розпитував мене про те, що трапилося, і відповідно до мого знання я відповідав йому. Я давав свідчення усно і Ситніковський робив собі записки. Він ставив також певні запитання. Мова була про мою родину і про підпільну групу, що діяла в цьому обширі.

Президент: Чи розпитував він про якихось окремих осіб?

Підсудний: Так. Я розповідав йому те, що знав, згідно з правдою. Це обмежувалося на підпільній групі.

Президент: Чи ви самі збирали відомості?

Підсудний: Ні, я того не робив і навіть не потребував того робити. Я знав не багато, лише те, про що я довідався з розмов і що відбувалося між повстанчою групою і моєю сестрою. Час цього зобов'язання тривав від літа 1950 до початку 1951 р. В січні або в лютому 1951 р. я отримав більше доручення. До того часу я властиво тільки відповідав на питання, що стосувалися зв'язків моєї молодшої сестри з підпільною групою. Вона була в тих колах авторитетною особою. Ми цілком добре розумілися в нашій родині.

Президент: Чи не постали тертя з приводу того, що ваша сестра дуже цікавилася політикою, а ви ні?

Підсудний: Я трохи стримувався і не вів з сестрою ніяких політичних розмов. Навертати мене вона не потребувала, бо я не виявляв ніякого іншого погляду. Вона саме була такою, що робила все, і ми знали про її діяльність.

Голова суду оголошує перерву від год. 10,45 до 11-ої. Рух у залі й пожвавлений, хоч притишений гомін розмов. Публіка, вийшовши в кулюари, ділиться на гуртки осіб, які обмінюються першими враженнями. Співробітниця паризького щоденника «Фігаро», пані Домінік Оклер, голосно висловлює свої почуття: «Сташинський позує! Він поводиться, як у театрі, а крім того, робить враження слабої характером людини. Я не дала б йому полегшуючих обставин. Він не лише вбив Бандеру, але перед тим зрадив власну родину, що її нібито хотів боронити...» Зацікавлення і напруження поміж слухачами зростає.

Після перерви Сташинський говорить дещо жвавіше, часто з легковаженням знизує плечима.

Президент питає, яке було перше доручення для нього.

Підсудний: На початку 1951 p., як я вже сказав, прийшло більше доручення. П'ятий семестр саме кінчався. Ситніковський заговорив про те, що в нашому районі перебуває бойовик руху спротиву, який недавно виконав замах на одного письменника у Львові. Прізвище цього письменника Ярослав Галан.8 Я знав про цю подію з газет. Крім того, це була загально відома справа. Ситніковський хотів дізнатися щось ближче про цей замах і як дійшло до нього. Цей замах стався раніше, я гадаю десь у 1949 р. Це був єдиний замах, тут і там траплялися такі речі у Львові. Він хотів також знати, хто плянував цей атентат і хто брав у ньому участь. Я не знав нічого більше, лише те, що знали теж в МГБ. Ситніковський знав тільки те, що атентатник перебуває в нашому районі. Я повинен був, за пляном НКВД, проникнути у рух спротиву, щоб довідатися щось ближче.

Президент: Атентат відбувся в 1949 р. Чи не було запізно розвідувати?

Підсудний: Він цього вимагав. Я повинен був увійти в підпілля і вияснити справу атентату на місце перебування атентатника. Я був свідомий того, що це було для мене небезпечне завдання, але воно, як казав Ситніковський, мало мене очистити з провини і охоронити родину.

_________________________________________
8Точніша характеристика цього большевицького вислужника є подана в брошурі Петра Терещука: «Історія одного зрадника», Торонто 1962. Стор. 144.

Президент: Чи вам порадили, до якої групи ви повинні приєднатися?

Підсудний: В нашому селі був тільки один відділ і командир цього відділу був заприязнений з моєю сестрою, тож ясним було, що я повинен був залишитися в цій самій групі нашого села. Я навіть знав, хто був провідником групи, і Ситніковський знав також. Ситніковський знав також зв'язкових та всі подробиці. Він знав, що ця група діє, але не знав, де вона перебуває. Отже, я повинен був до неї приєднатися, і передбачено, що провідник групи мене залишить при собі, бо ми зналися особисто. Таке то було доручення і я мусів його виконати. Ситніковський сказав мені, що якщо це виконаю, то очищуся від усіх моїх попередніх гріхів та зможу через те врятувати моїх батьків.

Президент: Що ви тоді зробили?

Підсудний: НКВД склав плян і обдумав, як я маю проникнути в підпільну групу. Було зааранжовано так, наче б то я ось-ось стояв перед заарештуванням, і зроблено так, наче мені не залишалося нічого іншого, як тільки піти у це підпілля і там поринути. Я поїхав зі Львова додому і сказав, що за мною шукають. Цей факт був негайно поданий до відома провідникові групи руху спротиву і він прийняв мене до себе. Моя сестра сказала йому, що мене мають заарештувати. А вона сама мала зв'язок з групою. Вона написала йому записку і він прийшов до нас, так що я наступного дня міг з ним в нас говорити. Того самого вечора я від'їхав з ним. Він приніс з собою зброю.

Президент: Як довго ви діяли в цій групі?

Підсудний: Я був у цій групі до середини червня (1951 р.— Ред.) Я забув сказати, що плян був обговорений у січні, та щойно з кінцем лютого я пішов до цього загону і був там приблизно 3—31/2 місяці.

Президент: Чи ви за той час довідалися про те, чого хотіли довідатися?

Підсудний: Так, провідник групи розповів мені про цю справу. Він сказав мені, що між його людьми є один, який виконав замах. Він розповів мені усі подробиці. Я хотів би ще сказати, що я навіть мав нагоду яких півтора місяця пізніше бути з цим самим бойовиком приблизно 24 години разом, на нараді 2-3 загонів. Він мені розповів те саме. Прізвище бойовика — Стахур. Стахура я знав уже перед тим, але під псевдонімом «Степан». А втім Ситніковському теж було відоме прізвище бойовика. Головним чином йшлося людям (КГБістам — Ред.) про те, щоб дізнатися, як це відбулося і хто ще співдіяв.

Один приятель Стахура, студент у Львові, займався літературною роботою і часто сходився з письменником Галаном у його кватирі, щоб поговорити про написане. Галан був українцем і був прихильником росіян. Він писав проти України і Церкви. Коли було вирішено, що він повинен бути вбитий,— використано обставину, що згаданий студент міг без перешкоди ходити до нього. Всі особи, які займалися суспільною роботою, знаходились під охороною поліції і перед Галановим домом стояв завжди російський поліцай. Стахур одержав доручення вбити Галана і його вислано разом з цим студентом до Галана тому, що поліцаї, які стояли на варті, знали цього студента і дозволяли йому без перешкоди входити в дім. Коли обидва опинилися в мешканні, вони деякий час розмовляли. Замах мав виконати Стахур і для цього йому дали сокиру, яку він тримав під плащем. Під час розмови Галана попросили зачинити вікно, і в момент, як він устав і повернувся до обох спиною, Стахур витягнув сокиру і вдарив Галана. В кухні придушено господиню і тоді обидва відійшли. Про це все я довідався у травні. Я досі не знаю прізвища студента. Тепер я довідався про перебіг подій і при зручній нагоді, як ми в лісі розташувалися табором, я покинув підпільну групу і поїхав до Львова. Я з'явився у Ситніковського і розповів йому все, що чув. В русі спротиву, після того, як я його покинув, стало зараз відомо, з якою метою я втиснувся до групи. Я повинен був виконати тільки це доручення і потім негайно повернутися; я це зробив.

ПРЕЗИДЕНТ питає, як було з дальшими студіями.

Підсудний: Навесні 1951 р. я припинив студії, я розсварився з моєю родиною і не міг уже повернутися в село.

Президент: Чому ви далі не продовжували студій?

Підсудний: Коли б я мав необхідні матеріяльні засоби, я міг би продовжувати навчання. Навчання було перервано; перед тим мені, щоправда, обіцяли, що я зможу його продовжувати, та як я повернувся після цього доручення, мені запропоновано далі працювати. Це була пропозиція, але мені не залишалося нічого іншого, як прийняти її і далі працювати для НКВД. Вороття для мене вже не було.

Президент: Що сталося зі Стахуром?

Підсудний: Я довідався потім, що він загинув, але він не був схоплений на підставі моїх інформацій, а загинув в боротьбі проти Служби Державної Безпеки (МГБ — Ред.).

ПРЕЗИДЕНТ питає, чому було зловлено також студента, який ходив з Стахуром до Галана.

Підсудний: Я позвітував, хто співдіяв у виконанні доручення; вони самі були в курсі справи, бо поліцай бачив студента і Стахура.

Президент: Чи ви діставали заробітну платню?

Підсудний: Після того, як я повернувся і мене було прийнято для дальшої праці в Службі Державної Безпеки, мене вважали вже постійним співробітником, і я діставав платню.

Президент: Скільки?

Підсудний: Яких 800 або 900 рублів.

Президент: Чи це правда, що ви протягом наступних двох років працювали в НКВД?

Підсудний: Ні, я ввесь час працював для нього. В червні або в липні, після того, як я повернувся, мене передали з транспортової поліції до властивого НКВД. Транспортова поліція була тільки відділом НКВД. Мене передали Центральному Управлінню. Воно мене зажадало. Там я був від 1951 до 1952 р. далі для боротьби проти руху спротиву, який тривав.

Президент: В чому полягала ваша діяльність у той час?

Підсудний: Я належав до таємної спеціяльної групи, яка складалася з цивільних осіб, українців; вона шукала борців руху спротиву по лісах і селах.

Президент: Фактично це була зовнішня служба? На селі?

Підсудний: Ми мешкали, щоправда, всі у Львові, але відбували постійно службові поїздки. Ми перебували 2-3 тижні в лісі або в іншому місці, потім зупинялися на тиждень або кілька днів у Львові, поки не діставали нових доручень. Якщо ставало відомо, що десь знаходяться борці руху спротиву, нас негайно вводили у дію. Це тривало приблизно до літа 1952 р.

Президент: А пізніше?

Підсудний: Одного дня мені сказав наш груповий офіцер, що деякі службовці Безпеки хотіли б зі мною говорити, але не тут, лише в Києві. Я повинен був туди поїхати на розмову. Мене послано до Києва і я мав там розмову з кількома співробітниками НКВД.

Президент: Вас відправили туди еліті 1952 р. Одна установа запитувала вас щодо характеру вашого застосування і чи ви зацікавлені в тому, щоб бути потім вирядженим за кордон, на територію Німеччини; ця пропозиція була принадна: чи було подано вам цю пропозицію?

Підсудний: Це була така собі загальна балачка. Багато службовців були присутні, вони довідувались про мої обставини і сказали мені, що мене мають послати на цю роботу, дещо серйознішу, не в Службі Державної Безпеки у Львові, а в таємній службі. Говорилося про Америку, Совєтський Союз і про те, що, коли я дам свою згоду, я міг би працювати далі.

Президент: Чи було названо вам яку-небудь країну? Підсудний: Загально говорилося про Німеччину.

Президент: Чи згадувано у зв'язку з цим про мову?

Підсудний: Мені сказали, що треба вивчити якусь мову, а скільки я вчився в десятирічці німецької мови, я повинен був продовжувати її вивчення. Це, мовляв, буде добре, бо польська мова, якою я володію, і німецька — це мови сусідніх країн. Мені сказали, що місцем моєї праці буде Німеччина. Після цієї розмови я поїхав ще раз до Львова, а незабаром — до Києва, і 1952 р. почалася підготовка.

Президент: Ви мали ще інші прізвища?

Підсудний: Відколи я почав працю в таємній службі, я вже ніколи не вживав мого правдивого прізвища.

Президент: Як ви називалися?

Підсудний: Під час підготовки — «Мороз». Я жив у Києві під цим прізвищем.

Президент: Як довго тривав ваш вишкіл?

Підсудний: Приблизно два роки, до липня 1954 р.

Президент: Скільки разів на тиждень відбувалося навчання?

Підсудний: Я мав, власне кажучи, щодня щось.

Президент: Основні знання з фотографії?

Підсудний: Я сам фотографував, пізніше навчився також проявляти (фільми), поводитись як агент, обслуговувати «мертві пункти» і робити знаки. Я вивчав німецьку мову в десятирічці і крім того ще 2 роки. Це тривало довго, поки ми знайшли придатного вчителя німецької мови і поки я вивчив її настільки, що міг вільно рухатися у Німеччині. Я навчився теж керувати автомашиною. Я не вчився орудувати зброєю, тільки стріляти до цілі з ручної зброї не бойовими патронами. Ми вчилися стріляти кілька тижнів.

Президент: Від 1952 до 1954 р. ви вчилися і підготовлялися до агентурної діяльности в Союзній Республіці?

Підсудний: Так, це правда, я вивчав німецьку мову тому, що мав діяти в Німеччині. 1954 р. мене перекинули до Східньої Німеччини.

Президент: Як це відбулося? Вас мусіли підготувати, дати вам документи і т. д.?

Підсудний: Для мене вигадали відповідну легенду.9

Президент: Звідки ви знаєте слово «легенда»?

Підсудний: Це таке позначення. Легенда полягала в тому, що я мав виступати як півнімець і півполяк. Для цього було використано моє знання польської мови. Раніше мені ніколи не натякали на цю легенду, я довідався про неї щойно тоді, коли зі мною почали її докладно обговорювати. Щойно тоді, коли я прибув до Польщі, я поступово, крок за кроком довідувався, ким я маю бути в майбутньому. Раніше мені про це нічого не говорили.

Президент: Як ви перейшли через кордон?

Підсудний: Це було виконано таємно. Кордон був з обох боків протягом однієї години відкритий, точніше, було піднесено заставу, і авта могли безконтрольно їздити сюди і туди.

Президент: Де вам дали нові анкетні дані про вас?

Підсудний: Я прибув до Польщі. Ми поїхали насамперед до Варшави, потім до Старогарду коло Штеттіна; там я мешкав 3-4 тижні в одного польського службовця Державної Безпеки. Я мусів якийсь час, задля легенди, почекати, щоб дістати польську посвідку. Цю посвідку я отримав через 3-4 тижні. В Польщі я називався Качор.

ПРЕЗИДЕНТ читає з обвинувального акту:

Ви мали називатися Йозеф Лєман, батьки...

_________________________________________
9 Легенда — тут уживається в значенні: вигадана історія.

Оборонець Зайдель: Дата народження Лємана пересунена на один рік, але день народження той самий.

Підсудний: Батько загинув від нещасливого випадку, мати вмерла під час бомбардування (за легендою «Лємана» — Ред.). Я повернувся до Борщович, де я раніше проживав і (нібито) мешкав у різних людей та працював, насамперед на цукроварні в Реньовичах до 1947 р. В 1949 році в наслідок різних розходжень я пішов на працю до селянина, а потім переїхав до Люблина. Там я працював у таксомоторовому підприємстві. В 1954 р. я прибув нелегально до Німеччини. (Це все Сташинський мав розповідати про себе — Ред.).

Голова суду оголошує перерву на обід, яка триватиме від год. 12 до 15-ої. Журналісти поспішають до телефонів, щоб передати редакціям своїх часописів перші звідомлення. Сташинського відпроваджують до його камери. Поволі будинок суду порожніє, тільки мундировані й цивільні поліціянти далі виконують свою службу на терені, який прилягає до суду.

О годині 15,05 заля число 232 знову заповнена слухачами й представниками преси. Всі чекають на суддів. Повторюється та сама процедура, що перед початком розправи: входять прокурори, підсудний з поліціянтом, згодом судді. Зайнявши своє місце, голова суду ставить дальші запитання. Він говорить спокійним, тихим, майже монотонним голосом з інтонацією деякої інтимности. Деколи здається, що між ним і підсудним ведеться довірлива розмова, як між людьми, котрі звірюються собі. Сташинський часто зволожує уста, часто усміхається, хоч майже непомітно, самими кутками уст, намагається робити «симпатичне враження». Він говорить так, неначе б це не була судова розправа над ним за два підступні замордування, але немов би оповідав зацікавленій публіці про свої подвиги. На запитання відповідає майже з однаковим рівнодушним спокоєм, не хвилюється, не підносить голосу.

ОБОРОНЕЦЬ ЗАЙДЕЛЬ питає про мотиви, які спонукали Сташинського співпрацювати з Комітетом Государствєнной Безопасності (КГБ).

ПІДСУДНИЙ каже, що його власні переживання переконали його в тому, яким безглуздим став рух спротиву і якими відстрашуючими стали методи боротьби. Це справило на нього чимале враження: Я вже говорив про спалені доми в нашому селі. Прийшовши з моїми батьками до тієї оселі, я був глибоко потрясений. Я не міг цього забути.

Оборонець Зайдель: Ці події ви взяли собі до серця і ви мали враження, що безглуздо все це продовжувати?

Підсудний: Одні пробували цими заходами тримати під загрозою інших. Кінця тому не було видно. Це сприяло тому, що я у згаданих розмовах з Ситніковським мусів йому признати рацію. Так же далі не могло бути. Він радив мені своєю поставою допомогти все це припинити.

Президент: Глибоке враження від спаленої оселі ви одержали в кінці 1943 року, отже вам було тоді 12 років. Розмову з Ситніковським ви мали на 19-му році життя.

Оборонець Зайдель: Чи обіцянка не карати вас і ваших батьків в разі вашої допомоги стосувалася також вашої сестри, яка підтримувала зв'язки з рухом спротиву?

Підсудний: Це стосувалося цілої родини.

Президент: Що було далі з легендою?

Підсудний: Польську посвідку дав мені російський зв'язковий офіцер, який займався моєю легендою і мною. Він передав мені її в Старогарді. Зі Львова я виїхав автом і переїхав кордон, що був віддалений від цього міста приблизно на 80 кілометрів. Вищі органи військової влади дали вказівку підняти прикордонний шлягбаум і не контролювати пасажирів. Впоперек через Польщу ми поїхали до Старогарду. Під час першої зупинки в цьому місті я мусів чекати 3-4 тижні. Потім з'явився призначений для мене на цей період керівний офіцер. Він передав мені також цю посвідку, виставлену на Броніслава Качора. Ми весь час займалися вивченням легенди про Лємана. Я перед тим не мав жадних потрібних для цієї легенди інформацій. Я мусів оглянути різні райони, де я начебто жив, і це тривало коло 5 місяців. Я мусів познайомитися з людьми, місцями, звичаями і т. д. Коли я засвоїв собі польський розділ моєї легенди, мене перевезли до Східньої Німеччини.

Вночі ми перейшли кордон коло Франкфурту над Одрою. На цей раз ми йшли пішки. Перед тим прийшло кілька службовців з німецького боку, які забрали мене і повели через міст до Німеччини. Мене супроводив мій керівний офіцер з Польщі, один польський представник, а з німецького боку — мій пізніший керівний офіцер Сєргєй.

Наступного дня ми поїхали просто до Берліну, у заборонений район Карльсгорст, і тут я залишився покищо на один місяць зі співробітниками таємної служби. Тут я мешкав впродовж майже чотирьох тижнів, поки мій керівний офіцер не поробив заходів, щоб добути для мене дальші документи. В той час ми їздили до Штеттіна і оглянули Бауцен, звідки я, за легендою, начебто втік. Потім ми поїхали до Дрездену, на кватиру, де, начебто, мешкала моя тітка. Німецьку довідку я отримав у Дрездені. Все полагодив Сєргєй сам; я нічого не потребував робити. У Дрездені я дістав також шоферське свідоцтво.

Президент: Звідки він дістав цей документ?

Підсудний: Докладно він цього мені не сказав. Він сказав тільки, що з допомогою зв'язків зі східньонімецькою Службою Безпеки.

Президент: Чи ви були також в інших місцях?

Підсудний: Так, в Ерфурті, Ляйпцігу, Цайтені, де я не мав багато роботи. Я повинен був ознайомитися з німецькими обставинами. З німецькою мовою мені йшло спочатку погано, я нічого не розумів, особливо саксонського діялекту. Я вмів читати, але прочитаного не розумів.

Президент: Де ви були на Різдво 1954 p.?

Підсудний: На Різдво 1954 р. я був у Берліні, в одному східньо-берлінському готелі.

Президент: Як довго ви були в забороненій зоні (Берліну — Ред.)?

Підсудний: Мабуть, з місяць. Але пізніше я там також бував. Часом мене посилали на кілька днів до Берліну, щоб я міг там акліматизуватися.

Президент: Як довго це тривало?

Підсудний: Це тривало до квітня 1955 р. У квітні 1955 р. я почав працювати як робітник у Цвікав, на одній фабриці.

Президент: Чи належало це до легенди про Лємана?

Підсудний: Так, це мало бути першим справжнім потвердженням (легенди). Дотепер усе було взяте з повітря. Я мусів там працювати, щоб мати щось у моїй робітничій книжці.

Президент: Чи одержали ви також інші робітничі папери?

Підсудний: Так, книжку соціяльного забезпечення і трудову книжку. Я працював на цій фабриці у Цвікав як штампувальник. У моїх робітничих паперах стояла спершу позначка «оформлювач договорів». З мене хотіли зробити бюрового працівника, але завідувач персонального відділу побачив, що з моїм знанням мови це було неможливе. Тому він запропонував, щоб я працював як робітник. Все це відбувалося за посередництвом мого керівного офіцера. Ця фабрика належала німецько-совєтському акційному товариству. Його керівником був один російський офіцер. Вони там одержали від вищої установи вказівку влаштувати мене на роботу. В зазначений час я пішов до них і сказав, що хочу працювати. На цій праці я пробув до серпня 1955 р. На короткий час я їздив у відпустку. Один раз я був також хворий, у мене було щось із горлом.

Президент: Ви хворіли ще один раз, раніше?

Підсудний: Так. Це було тоді, коли мене відрядили в заборонену зону. Я мав болі голови і безсоння. Я сказав про це Сєргєєві, і він улаштував мене у військовій лікарні, недалеко від забороненої зони. В лікарні я пробув три тижні під прізвищем Крилов.

Президент: Чи мали ви для лікарні інші папери?

Підсудний: Там я не потребував жадних паперів. Досить було Історії хвороби. Сєргєй потелефонував до лікаря. Йому треба було тільки написати історію хвороби, і після цього я був прийнятий до лікарні. Свою хворобу я пояснив тим, що в 1944 р. я тяжко впав з гойдалки.

Президент: 3 якої гойдалки?

Підсудний: Коли я впав з гойдалки, мені було 13 років. Такі гойдалки були в кожному селі. Вони виглядають як підвішені з обох кінців дошки.

Президент: Як це сталося?

Підсудний: У мене закрутилася голова, я вилетів з гойдалки і впав на землю. Коли я прийшов до свідомости, я ввесь був мокрий. Гойдалка мала 3 1/2 до 4 метри височини.

Президент: Як вас лікували?

Підсудний: Це був час, коли дістати лікаря не було змоги. Свою хворобу я приписую цьому випадкові.

Президент: Повертаємося до серпня 1955 року.

Підсудний: Керівний офіцер був тієї думки, що мета досягнена і нема потреби далі тримати мене на роботі. Я мав взятися до свого завдання.

Президент: Куди вас послали?

Підсудний: У вересні я поїхав додому (тобто на Україну — Ред.) під прізвищем Крилов. Для цього я одержав пашпорт, путівку і документ про відпустку.

Президент: Ви поїхали додому чи куди інде?

Підсудний: Короткий час я був над Чорним морем. Щодо дозволу, то я потребував тільки згоди моїх начальників у Києві, і зі своїми паперами я міг їздити всюди. Але згоду я мусів мати. Начальство мало кожної хвилини знати, де я є, щоб можна було кожного часу викликати мене назад.

Президент: Що було після відпустки?

Підсудний: Наприкінці вересня я повернувся до Берліну. В кінці грудня я знайшов у Берліні кімнату.

Президент: Як називалася російська таємна поліція?

Підсудний: Російська таємна поліція звалася КГБ. Ця назва була прийнята пізніше.

Президент: Коли змінилася назва?

Підсудний: Я не можу точно про це сказати, мабуть, наприкінці 1956 р. Точно я не знаю коли, для мене це не мало значення.

Президент: Вулиця в Карльсгорсті, дім, адреса?

Підсудний: Це була вулиця, паралельна до міської залізниці; дім стоїть на кінці цієї вулиці, останній дім.

Президент: Між вами і членами вашої родини не було ніяких розходжень з приводу підпільного руху?

Підсудний: Від 1951 до 1954 р. я взагалі не мав жадних зв'язків з моїми батьками. Незадовго перед тим, заки я мав їхати до Польщі, мій керівний офіцер доручив мені помиритися з батьками. Я сам цього напевно не зробив би, бо я не знав, як це може вийти; але він примусив мене помиритися з ними. І це мені вдалося. Ми сприйняли примирення мовчазно. Спершу я попросив, щоб прийшла моя старша сестра Ірина, яка фактично мала менше відношення до цієї справи (підпільної боротьби — Ред.), і поговорив насамперед з нею. Вона сказала, що я можу просто прийти додому і що все буде знову добре. Потім я попросив прийти батька, поговорив із ним, і щойно тоді я поїхав додому. Взаємини таки змінилися. Цілком приємно це не було, що я приїхав.

Підсудний: Це був час, коли вартого згадки спротиву вже не було. З озброєних підпільних груп нікого не зосталось.10

Президент: Чи можна говорити про примирення (в родині)?

Підсудний: Ми толерували одне одного.

Президент: Де ви жили в той час?

Підсудний: Я оселився в одній кімнаті у Східньому Берліні в часі між Різдвом і Новим Роком. Ця кімната лишилася за мною до останнього часу.

Президент: Що ви оповідали вашим батькам?

Підсудний: Я сказав, що живу в Німеччині і Польщі; мені не вільно було говорити про інше.

Президент: Отже, ви не сказали вашим батькам правди?

Підсудний: Ні.

Президент: Чи ваші батьки випитували вас?

Підсудний: Вони знали, що я був на службі в органах державної безпеки, вони знали, що я далі залишився на цій службі і вони не робили жадних спроб мене в чомусь переконати.

ОБОРОНЕЦЬ МІР: Чи відомо було вам, що сталося з тим керівником підпільної групи на вашій батьківщині, ще перед примиренням з батьками?

Підсудний: Так, він згодом загинув в бою.

ОБОРОНЕЦЬ МІР: Отже ще перед цим примиренням?

Підсудний: Так.

ОБОРОНЕЦЬ МІР: Чи чули ви ще щось?

Підсудний: Ні, тільки те, що він загинув у бою.

ОБОРОНЕЦЬ МІР: Чи це сталося давно перед тим?

Підсудний: Точно я цього не знаю. Про це я дізнався щойно пізніше, коли я був у Львові.

Президент: Чи оповідала вам ваша молодша сестра що-небудь про долю цієї підпільної групи?

Підсудний: Ні. Після цього випадку ми з нею вже не говорили про ці справи.

Президент: Коли це було?

Підсудний: На початку 1956 р.

Президент: Чи одержали ви якесь завдання?

Підсудний: На початку 1956 р. я дістав від Сєргєя моє перше завдання, а саме: я мав поїхати до Західньої Німеччини, до Мюнхену, і там зустрітися з одним співробітником, одним агентом, одержати від нього деякі відомості і передати йому гроші. Його прізвище було Надійчин.

Президент: Як вам його описали?

Підсудний: Я бачив його фото, а крім того попередній зв'язковий визначив місце й час, де і коли ми мали зійтися. Мені було також сказано, що він працює в емігрантській газеті «Український Самостійник».

_________________________________________
10Це твердження Сташинського суперечить іншим його твердженням про дії українського підпілля (див. стор. 130, розділ 6-ий).

Президент: Що ця назва означає?

Підсудний: Ця назва перекладається: «Незалежна українська газета» або «незалежний українець». *

Президент: Чи був це орган якоїсь певної групи?

Підсудний: Я не був цілком докладно втаємничений; я мав тільки доручення туди поїхати, відбути зустріч і перебрати відомості. Відповідно до цього доручення я поїхав і зустрівся з Надійчином; ми обмінялися кличками, я спитав, як його справи, і передав йому привіти з батьківщини.

Президент: Як йому поводилося?

Підсудний: Щодо здоров'я цілком добре. Але в Мюнхені він уже не почував себе дуже певно.

Президент: Чи ви дали йому гроші?

Підсудний: Так. Він передав мені нотатки, які він робив. Вони не були зашифровані. Під час таких поїздок я досить часто мав при собі валізку з подвійним дном. Такі речі я перевозив у ній. Також гроші.

Президент: 3 цими нотатками ви поїхали назад?

Підсудний: Так, це було єдине, що я мав зробити; залагодивши доручення, я повернувся. Але в цей час я повинен був часто кидати в Мюнхені листи в певні поштові скриньки. Сєргєй дав мені значну кількість таких листів, і я мав їх вкинути в різні поштові скриньки. Марки на них уже були наклеєні й адреси написані. Я їх розглядав — прізвища на адресах були українські.

Президент: Хто був поданий на цих листах як відправник?

Підсудний: На задній стороні конверти щось було написане, але я на це не звернув уваги. Я мав їх вкидати пачками в різні поштові скриньки, щоб це не впадало в очі. Я вкидав в одну скриньку від 5 до 8 листів. Всіх їх разом було від 30 до 40. Я робив таке кілька разів.

Президент: Скільки разів ви зустрічалися з Надійчином?

Підсудний: Я зустрічався з ним частіше, щонайменше чотири рази. Кожного разу я привозив йому гроші, а іноді листи з дому і брав у нього те, що він написав, якщо матеріялу було більше ніж на один незашифрований лист, якого він не міг послати. Я мав кожного разу зміцнювати його морально. Це також належало до моїх завдань; мені говорили, що він знаходиться у ворожому оточенні, і треба його трохи потішити й підтримати. Це я повинен був робити завжди. Я мусів інформувати його про його рідних. Він хотів повернутися до Совєтського Союзу.

Президент: 3 яких мотивів?

_________________________________________
11 Німецька мова не має відповідника для слова «самостійник», тому Сташинський пояснив назву газети як «Unabhängige Ukrainische Zeitung» або «Der unabhängige Ukrainer».

Підсудний: Насамперед це була непевність, а потім він сказав, що його знову допитували американці, він почуває себе в небезпеці й хотів би повернутися в Росію.

Президент: Чи він мав також інше прізвище?

Підсудний: Пізніше я довідався від мого керівного офіцера, що він зветься інакше і має псевдонім Бисага.

Президент: Слідство проти нього за зрадницькі зв'язки було свого часу припинено, бо він уже не жив на території Німецької Союзної Республіки. Чи одержали ви стосовно цього Бисаги якесь дальше доручення?

Підсудний: Одного разу я мав допомогти йому приїхати до Східнього Берліну. Для цього я мусів привезти йому папери. Там він мав зустрітися з начальником і зі своїм братом. Я привіз йому папери також тоді, коли він поїхав до Східньої Німеччини, щоб бути звідти відвезеним до Росії.

Президент: Про що ви говорили з Бисагою?

Підсудний: Ми говорили з ним про Ребета. Сєргєй хотів знати, чи Надійчин справді співпрацював раніше для справи викрадення Ребета. Я мав спитати Надійчина, чи може він знайти нагоду для того, щоб всипати Ребетові щось в їжу. Я мав говорити з Надійчином про викрадення (Ребета).

Президент: Чи Ребета мали приспати?

Підсудний: Так, його мали одурманити. Це сказав мені Сєргєй. Я мав це з'ясувати Надійчинові і спитати, чи він бачить можливість таке зробити. Я йому це розповів і спитав його, а він відповів, що це було б досить тяжко, бо він особисто з Ребетом не сходиться. Так приблизно він висловився. Справа зависла в повітрі. В засаді він не відхилив пропозиції, але дуже посилався на труднощі.

Президент: Чи й ви мали враження, що це було б важко?

Підсудний: Я мав враження, що зробити таке справді досить важко. Я оповів Сєргєєві все згідно з правдою. З цього потім взагалі нічого не вийшло. Моєю відповіддю він, скільки я знаю, задовольнився. Про це я з ним більше не говорив.

Президент: Чи відповідає правді, що ви бачили ці цілі й цей спосіб викрадення так, як представив їх вам Сєргєй?

Підсудний: Коли він у розмові зі мною висловлював якусь думку, я завжди приставав до його погляду і тримався його. Не замислюючись над тим, я вважав, що це правильно.

Президент: Чи було це в перший раз, що ви мали справу з такими плянами?

Підсудний: 3 таким пляном я зіткнувся вперше. За весь час моєї діяльности це була перша справа, де йшлося про викрадення.

Президент: Чи можна з цього зробити висновок, що ви тоді трималися погляду, що все це правильно?

Підсудний: Я був співпрацівником КГБ і мусів виконувати те, що мені давали як завдання.

Президент: Чи вважали ви, що це правильно?

Підсудний: Так.

Президент: Є різні люди, які йдуть на співпрацю з КГБ, дехто з них навіть радо це робить. Ви, пане Сташинський, належите до цієї категорії.

Підсудний розгублений мовчить.

Оборонець Зайдель: Чи ви мали поняття, що то були за відомості, які ви передавали далі?

Підсудний: Точно цього я не знаю.

Президент: Передо мною акт обвинувачення, сторінка 13, рядок третій згори — тут стоїть прізвище того, про кого ми тепер говоримо. 12 Чи відповідає правді, що ви дістали стосовно цієї людини певне завдання? Яке саме і коли?

Підсудний: Це було навесні 1957 року, приблизно тоді, коли скінчилася справа з Надійчином.

Президент: Коли вас допитували, ви говорили про квітень 1956 р. Властиво, це мала б бути весна 1957 p.; чи можете собі пригадати?

Підсудний: Це мусіло б бути в той час, коли я працював з Надійчином.

Президент: Коли ви бачили його в Мюнхені востаннє?

Підсудний: Точно цього сказати не можу. Це було, мабуть, наприкінці 1956 або на початку 1957 року.

ПРЕЗИДЕНТ читає вголос уривок стенограми одного з останніх допитів.

Підсудний: Я не можу точно визначити часу.

Президент: Чи ви знали цю людину вже під час останньої зустрічі з Надійчином?

Підсудний: На це питання я не можу відповісти зі стовідсотковою певністю. Я був тієї думки, що перебрав цю людину щойно після Надійчина.

Президент: Ви одержали завдання і воно стосувалося того, щоб її (цю людину — Ред.) відшукати?

Підсудний: Про зустріч договорився попередній зв'язковий. Ми зустрілись у Мюнхені. Все було вже узгіднене; та людина вже знала, що до неї приходить новий кур'єр.

Президент: Під яким прізвищем ви поїхали?

Підсудний: Припускаю, що я поїхав на цю зустріч як Лєман.

Президент: Чи ви знаєте, в якому ви були готелі?

Підсудний: Я вже точно не пригадую, що це був за готель. Раніше я його був назвав.

_________________________________________
12 Прізвище особи, яку Сєргєй доручив Сташинському перебрати від іншого большевицького агента та намовити до співпраці з КГБ, не було судом подане до прилюдного відома. В дальших актах ця особа фігурує як «свідок». .

Президент: Раніше ви назвали готель «Гельвеція». Днем від'їзду був день 9 квітня 1956 р.

Підсудний: Зустріч була вже домовлена. Я зустрів його коло одного театру, на автобусній зупинці, від якої можна їхати до летовища Рім. Я мав перебрати його від іншого колеги і спробувати завербувати його у співробітники КГБ. Під час цієї зустрічі я дав йому грошей, також папери й документи. Згоди він не дав, але й не відмовився. Він узалежнив свою співпрацю від деяких умов. Перше ніж вирішити справу остаточно, він хотів поговорити сам-на-сам з одним своїм колишнім другом або зі своєю дружиною. Я доповів про це в Берліні, і була зроблена спроба звести його з його дружиною. Ми показували йому фота його дружини з попереднім зв'язковим. Йому хотіли довести, що його жінка живе на волі (в СССР — ред.) і саме там, де вони жили раніше. Крім цього, він одержав від мене фото своєї дружини. Йому пішли назустріч і згодилися, що він може зустрітися зі своєю жінкою в Західньому Берліні. Про це я його повідомив. Він просив дати йому час подумати і сказав, що повідомить письмово, чи зможе поїхати, чи ні.

Президент: Дав він також інші інформації?

Підсудний: 3 допомогою певних поставлених йому питань хотіли спробувати здобути його довір'я. Це були питання про деяких осіб і про одну конкретну людину.

Президент: Чи ця людина називалася Бендер? 13

Підсудний: Так. Це було під час урядової візити до Англії Хрущова та Булганіна. Я мав спитати, чи не знає він чого-небудь про запляновані демонстрації або ворожі дії. Ми розмовляли на різні теми приблизно одну годину.

Президент: Де жив Бендер? Також у Лондоні? Чи виникло також у розмові питання про те, чи мають емігранти зв'язки зі спеціяльними установами?

Підсудний: Припускалося, що серед емігрантських кіл вербують людей для розвідувальної служби, щоб посилати їх у Росію. Про таку можливість треба було питати.

Президент: Чи ви принесли йому також гроші?

Підсудний: 3 певністю можу сказати, що першого разу я йому приніс гроші. Це було в Мюнхені, в одному трактирі.

Президент: В серпні 1956 і навесні 1957 року?

Підсудний: Раз я зустрівся з ним в Ульмі, іншим разом в Авгсбурзі. В Авгсбурзі я його зфотографував. Я повинен був мати фота з нього. Сєргєй вручив мені запальничку, в яку був вправлений фотоапарат. З тих знімків нічого не вийшло.

_________________________________________
13 Віталій Бендер — український фейлетоніст і журналіст, співробітник тижневика "Українські вісті" в Новому Ульмі, органу  Української Революційно-демократичної Партії Н(УРДП).

Президент: Якби він не схотів співпрацювати, ви мали йому зробити іншу пропозицію?

Підсудний: Я йому, сказав, що йому вільно повернутися назад, коли він тільки схоче.

Президент: Чи ви домовилися з ним про сховища, з яких він міг би брати те чи інше?

Підсудний: Про це я з ним домовився; але я сам, мабуть, двічі клав дещо в Мюнхені і одного дня випадково дізнався, що одне з цих сховищ було призначене для нього.

Президент: Чи обговорювалося згодом питання, які методи можна було б застосувати, щоб зробити його слухняним?

Підсудний: На нього взагалі хотіли натиснути, однак точніше мені це невідомо. Говорилося про те, що його треба поставити перед вирішення: або він буде співпрацювати, або має вимандрувати за океан — тому, що він уже знає двох співробітників, яким він міг би пошкодити.

Президент: Чи мали ви справу з кимось на прізвище Борис?

Підсудний: Так, я дістав завдання вияснити, де живе ця людина. Я мав піти вслід за ним, коли він ітиме з місця своєї праці, і встановити, де він мешкає.

Президент: Чи знаєте ви, коли приблизно це було?

Підсудний: Мабуть влітку 1957 р.

Президент: Чи говорили вам, де він працює?

Підсудний: Так, в редакції газети «Український Самостійник». Я почекав на нього коло місця його праці, потім подався за ним і так дізнався, де знаходиться його мешкання. На цьому справа була для мене закінчена.

Президент: Чи посилали вас до Роттердаму?

Підсудний: В 1958 р. у Роттердамі мало відбутися вшанування пам'яті Коновальця, який загинув у цьому місті. Я мав поїхати туди й усе спостерігати. Я одержав новий персональний документ на ім'я Зігфріда Дрегера. Спершу я поїхав (літаком — Ред.) до Кельну, а звідти поїздом до Роттердаму. При собі я мав фотоапарат і зробив на кладовищі знімок. Крім цього, я кілька разів зфотографував людей в той момент, коли духовенство вийшло з цвинтарної каплиці і формувався похід. Серед зібраних були такі, що стежили, і я сам бачив, як один чоловік зажадав посвідки від іншого, який хотів був фотографувати. Мої знімки вийшли добрими, але на них не було жадної особи, яку знав би мій керівний офіцер або я. Потім я підійшов ближче до могили, слухав промови і слідкував за ходом церемонії. При цій нагоді я виявив людину, яка їздила в синьому «Опель-капітані». Це авто я знав ще з Мюнхену.

Президент: При якій нагоді?

Підсудний: Це було в той час, коли я збирав відомості про Ребета. В 1957 р. я поїхав одного разу до церкви, де українські емігранти мали недільні Богослуження, і тоді мені впало в очі це авто. Тільки воно одно стояло там, і я припустив, що воно належить емігрантам. Це авто я бачив також одного разу або й частіше на вулиці Цеппеліна в Мюнхені. Потім я побачив його в Роттердамі. Я запам'ятав його число. Про все це я звітував Сєргєєві.

Президент: Що він сказав на те?

Підсудний: Він спитав мене, де знаходиться могила, і я мусів зробити малий шкіц, як вона виглядає. Далі він спитав мене, чи є можливість закопати там дещо. Я сказав, що на перший погляд є можливість щось закопати, але він мав на увазі вибухову речовину. Тоді я сказав, що це неможливо, бо там мало місця і довкола стоять люди, зовсім близько. Я не хотів, щоб при такому замаху потерпіли невинні, непричетні. А потерпіло б забагато людей. І взагалі, закладення такого підривного ладунку пов'язане з великими труднощами; робити щось таке — це варварство.

Президент: Що ви ще сказали?

Підсудний: В той час я усвідомив собі, що це неправильно і сказав, що цього не можна зробити з тієї причини, що там стоять жінки, діти і взагалі люди.

Голова суду оголошує перерву від год. 16,30 до 16,55, після якої продовжує розправу.

Президент: Чи мали ви в 1959 р. доручення щодо однієї особи в Мюнхені, яка пов'язана з українським рухом?

Підсудний: Так, я мав таке доручення.

Президент: Що ви встановили?

Підсудний: Сєргєй назвав мені одне прізвище і адресу. Я мав піти на цю адресу, оглянути дім та околицю і доповісти про замок у дверях дому. Прізвище цієї особи було Данків. Коло дзвінка я прочитав, що там справді мешкає особа з цим прізвищем. Встановивши це, я оглянув замок і побачив, що це французький замок. Про це я повідомив Сєргєя.

Президент: Чи говорив вам Сєргєй, що прізвище Данків є псевдонімом?

Підсудний: Так, він сказав мені, що це псевдонім, і назвав мені також справжнє прізвище. Я хотів би ще сказати, що я тим часом мав виконати ще інше завдання. Сєргєй доручив мені «загубити» поблизу редакції української газети «Український Самостійник» кілька печаток. Напроти бюра цієї газети була каварня. До неї часто приходили співробітники газети. Я мав при нагоді «загубити» в цій каварні кілька печаток цієї організації. Це мало викликати недовір'я.

Президент: Чи була коли-небудь між вами і Сєргєєм мова про те, що багато ваших земляків має зв'язки з американськими й іншими установами, також зв'язки розвідувального характеру, і що від цих установ також надходять гроші?

Підсудний: В КГБ було загально поширене твердження, що всі емігранти втримують такі зв'язки і одержують також грошову допомогу.

Президент: Ви мали звертати увагу на такі речі?

Підсудний: Так, бо вони думали, що в цей спосіб можна буде потім натрапити на слід того чи іншого агента.

Президент: Чи ви мали коли-небудь справу з автострадами?

Підсудний: Восени 1956 р. я одержав завдання поїхати до Франкфурту над Майном і обслужити там один «мертвий пункт». 14

Президент: Де знаходиться цей «мертвий пункт»?

Підсудний: На автостраді коло Франкфурт-Кройц, на 495,5 кілометрі, на зеленій смужці між обома бруками. Я мав покласти там пакуночок. Було надто помітно і небезпечно там зупинятися; але це було завдання і його треба було виконати. Я зробив це ввечорі. Сєргєй сказав мені, що в пакунку є гроші і ключ. Ця справа була для КГБ надзвичайно важлива. Але це не була моя ділянка; я тільки мав тимчасом замінити на роботі іншого чоловіка.

Президент: Чи ви мали якесь завдання щодо американських військових частин?

Сташинський опер руки об верхняк лавки, поблискуючи шлюбним перснем, і робить гримасу, немов хотів би пригадати забуте.

Підсудний: Це було на початку моєї діяльности, коли я був Лєманом. Назви міста я вже не пам'ятаю. Воно приблизно такої величини, як Карльсруге. Не дуже далеко від Мюнхену. Я мав устійнити, чи відбулося підсилення американських військових частин. Я переважно нотував числа американських авт.

Президент: Чи ви мали завдання щодо Оберамергав?

Підсудний: Я повинен був поїхати до Оберамергав, спинитися там на декілька днів, оглянути один ресторан і обсервувати його. Там мала приміщуватися американська школа для шпигунів. Але до виконання цього завдання не дійшло.

Президент: Коли ви познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?

Підсудний: В 1957 році.

Президент: Чи ви відразу сказали їй, хто ви такий?

Підсудний: Протягом усього часу, коли я жив у Німеччині, я весь час тримався легенди, тобто був Лєманом, перекладачем.

Президент: Ви одружились у квітні 1960 p.?

Підсудний: Так, у Східньому Берліні. Я взяв церковний і цивільний шлюби. Вінчання в церкві було моїм начальникам нелюбе, воно було мені заборонене. Проте я таки повінчався в церкві. З цього приводу я не мав жадних неприємностей. Незабаром після цього я виїхав з моєю дружиною до Москви.

Президент: Коли ви одержали синю посвідку?

Підсудний: Наприкінці березня 1960 p., перед моїм одруженням.

_________________________________________
14Сховок на домовленому місці, до якого один шпигун складає для другого посилки для непомітного відібрання.

Президент: Як ви домоглися тієї посвідки?

Підсудний: Я повинен був кожного року приходити до президії поліції з посвідкою бездержавного, щоб її продовжити. По трьох роках мені сказали, що я повинен впорядкувати справу моєї державної приналежности. Вона мала бути або німецька, або польська. Я сказав про це Сєргєєві, і він порадив мені подбати про німецьку державну приналежність. Сєргєй роздобув мені метрику народження з Польщі. Після цього я подав прохання. Через те, що мої папери не були в порядку, прохання не було відхилене, але прихильне залагодження раз-у-раз відкладалося. Про мене збирали інформації. В 1960 p., коли я повернувся з Москви до Берліну, я схотів конче мати правильну посвідку. Я сказав своїм начальникам, що не маючи правильної посвідки, я не зможу одружитися, хоч це правді не відповідало. Після цього я дістав посвідку, згідно з якою я був совєтським громадянином.

Президент показує підсудному фота з весілля: Хто робив ці фотографії?

Підсудний: Ці фотографії ми робили самі моїм фотоапаратом.

О год. 17,20 голова суду перериває розправу до наступного дня. Він заповідає, що в середу (третього дня процесу) відбудеться допитування свідків та що, мабуть, частина розправи вестиметься при зачинених дверях, з виключенням публіки.


Судовий процес       Зміст       Другий день процесу

Free Web Hosting