Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери

---

Другий день процесу

Вівторок, 9 жовтня 1962, 9 година ранку.

Спеціальне завдання

О годині 8,45 двері судової залі ч. 232 відкриваються і після поновної контролі документів та квитків вступу публіка займає свої місця. Поліціянт впроваджує Сташинського, до якого зразу підходить його оборонець, адв. Зайдель. О год. 9,05 входять судді. Нав'язуючи до вчорашніх зізнань Сташинського про його таємну подорож до невідомого міста чи містечка в Західній Німеччині, назву якого підсудний "забув", голова суду показує йому документи. Адже ж Сташинський має феноменальну пам'ять, у в'язниці він нарисував мапу-шкіц розташовання рідного села Борщович, а тепер раптом забув назву міста, до якого їздив?

Президент: Чи пригадуєте, що у в'язниці ви зробили плян вашого рідного села?

Підсудний: Так.

Президент: Чи це той плян?

Президент передає Сташинському плян через оборонця Зайделя.

Підсудний: Так, це той плян.

Президент: Ви мали під рукою якісь допоміжні дані?

Підсудний: Ні.

Президент: Ви зробили цей плян виключно напам'ять?

Підсудний: Так.

Президент: Скільки часу вам потрібно було для цього?

Підсудний: Може, годину. Але це була неспішна справа. Я мав у своєму розпорядженні для цього цілу неділю.

Голова суду каже Сташинському підійти до стола й приглянутися шкіцові. Зацікавлені судді й адвокати теж розглядають мапу, наблизившись до стола. Після того Сташинський повертається на своє місце гострим, поспішним кроком, як добре вимуштрований вояк.

Від Сташинського вимагають показати на мапі місце його народження. Він показує.

Президент: Повертаємось до баварського міста, розташованого недалеко від Мюнхену. Ви робите враження людини, що має добру пам'ять. Я не можу собі пояснити, чому ви забули назву цього міста.

Підсудний: На жаль, я про це більше нічого не можу сказати. Одного дня я виїхав туди з Мюнхену рано й повернувся ввечорі.

Президент: В яку пору дня ви прибули до того міста?

Підсудний: Я виїхав з Мюнхену, мабуть, між 8 і 9 годиною. До того міста я прибув, без сумніву, ще перед обідом.

Президент: Ви повинні б властиво знати, чи ви в тому місті ще зробили щось перед обідом?

Сташинський помітно ніяковіє.

Підсудний: Я туди прибув, трохи помандрував по місті, пішов після обіду до кіна і повернувся ввечорі назад до Мюнхену. Як я повернувся до Мюнхену, було вже темно.

Президент: Чи пригадуєте ви, яка це була пора року? Чи лежав сніг, чи може було тепло?

Підсудний: Було ще тепло. Я не мав пальта.

Президент: Ви мусите визнати: це не пасує до цілої картини, що ви не можете пригадати назви цього міста.

Підсудний: Це не було спеціяльне доручення, лише так між іншим, щось не дуже важливе.

СУДДЯ ВЕБЕР: Ви виїхали з Мюнхену з головної станції? Ви знаєте, що в Мюнхені три станції знаходяться одна коло одної.

Підсудний: Я знаю лише одну — Штарнберзьку станцію.

СУДДЯ: 3 якої ж станції ви виїхали?

Підсудний: Я завжди виїздив зі станції, що знаходиться посередині.

Сташинського знову запитують про місто, до якого він їздив.

Підсудний: Я лише знаю, що те місто було горбкувате. Так, навіть дуже горбкувате. Крім того, воно мало вузькі вулиці.

СУДДЯ: Чи вам впало у вічі щось надзвичайне в цьому місті? Це було старе, чи нове? Бачили ви якісь особливі будови?

Підсудний: На жаль, я нічого не помітив. Я був лише в районі залізничної станції.

Через адвоката Зайделя голова суду передає Сташинському надрукований в книзі д-ра Григорія Прокопчука п. н. «Українці в Мюнхені і в Німецькій Союзній Республіці» портрет і запитує, чи він ту особу пізнає.

Підсудний: Так, це Ребет.

ПРЕЗИДЕНТ каже Сташинському, щоб він сів, і читає з книги життєпис Ребета. Тоді запитує: Що ви можете сказати про Ребета?

ПІДСУДНИЙ встає: 3 моєї праці з Надійчином я знав, що Ребет працює в українському часописі «Український Самостійник». Сєргєй сказав мені, що в КГБ адреса Ребета невідома. Отже я мусів знайти його помешкання. У квітні 1957 року я одержав доручення поїхати до Мюнхену й зібрати інформації про Ребета. Перед тим Сєргєй показав мені фотографію Ребета і дав мені докладний опис його особи, а також його імовірну адресу, де він, за припущенням, мав мешкати. Ця адреса була: Швабінг, Франц-Йозефштрассе 47. ¹

_________________________________________
¹ В журналі «Сучасність» ч. 11. за 1962 р. подано число будинку 45, незгідно з стенограмою.

Президент: Чи вам сказали ще щось про те, хто такий Ребет?

Підсудний: 3 розмов з Сєргєєм я знав, що Ребет діє головним чином на ідеологічному відтинку. Про нього завжди говорили лише в зв'язку з газетами.

Президент: Ви одного разу висловились так, що, мовляв, він є теоретичним головою українців в екзилі.

Підсудний: Так. Він не опрацьовував для своєї газети хроніки подій дня, а в першу чергу ідеологічні питання. Так описав мені його Сєргєй. Я не читав писань Ребета і для мене було міродайне те, що мені сказав про нього Сєргєй.

Президент: Чи робив вам Сєргєй якісь натяки щодо своїх цілей у відношенні до емігрантів?

Сташинський замислюється і шукає слів для вияснення, опісля відповідає:

Підсудний: Ми говорили про це загально. Їх називали ворожими групами, ворогами Совєтського Союзу, які ведуть ворожу Совєтському Союзові пропаганду й, отже, поширюють фальшиві інформації про життя і події в СССР. Рядових емігрантів стримують від повороту на батьківщину. При цьому застосовують пропаганду або загрози й насильство.

Президент: Вам відомо, що в совєтській зоні існує установа, яка займається поворотом емігратів?

Підсудний: Так, від Сєргєя я знаю, що така установа існує у східньому Берліні.

ПРЕЗИДЕНТ питає, чи Сєргєй в розмовах про емігрантів дійсно говорив про застосування проти них насильства і загроз.

Підсудний: Так, про це говорено часто. За словами Сєргєя, пропаганді, розгорненій в цілях повороту на батьківщину, протидіяли певні емігранти. Еміграційні провідники, а також французи й американці вербували рядових емігратів, з тим, щоб їх пізніше вислати до Росії як агентів. Коли пропаганда проти емігрантів не помагає, то треба застосовувати проти їхніх провідників насильницькі методи включно до ліквідації. Так говорив Сєргєй.

Президент: Чи дав він нам якийсь плян, за яким ви мали б діяти, щоб виконати доручення і встановити докладну адресу Ребета?

Підсудний: Ні, я одержав лише деякі вказівки. В першу чергу я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше на місце праці на площі Карла; далі, устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці. Від Надійчина я знав, що він працює в «Українському Самостійнику».

Президент: Під яким ім'ям ви мали діяти?

Підсудний: Під ім'ям Зігфрід Дрегер, народжений 28.9. або 29.8.

ПРЕЗИДЕНТ звертається до залі: Прошу не подавати до публічного відома прізвища пана Дрегера, бо він дійсно не має нічого спільного з цією справою. (Звертається до Сташинського): Який рік народження?

ПІДСУДНИЙ відповідає непевно: 1928.

Президент запитує його ще раз. Тоді він подає як дату народження: 29 серпня 1930 року.

Президент: Чи пам'ятаєте ви ще місце народження?

Підсудний: Ребрюке.²

Президент: Як ви одержали цей документ?

Підсудний: Я одержав його від Сєргєя. Він дістав його для мене. Я побачив його вперше, як він ще був цілком новий і нескладений. Він дав його мені для підпису. Документ мав уже моє фото і всі дані. Бракував лише мій підпис. Він, звичайно, визнав, що це фальшивий документ. Але він сказав, що фальшування виконано блискуче. Я підписав і взяв документ з собою.

Президент: Ви не повинні були познайомитись з умовами життя власника цього документу?

Підсудний: Так, це було перед моєю акцією в квітні. Я поїхав до Дюссельдорфу, а звідти на один день до місця народження пана Дрегера.

Президент: Навряд чи ви поїхали до місця його народження!

Підсудний: Я поїхав до Ессену. Бо Дрегер живе в Ессені.

Президент: Де він живе в Ессені?

Підсудний: Поза містом — у районі Гаарцопф.

Президент: Це місто чи передмістя?

Підсудний: Місто.

Президент: Справді? Назва вулиці? Число будинку?

Підсудний: Вулиця називається «ам Ромбах». Число будинку я не пам'ятаю.

Президент: Двоцифрове?

Підсудний: Число має дві цифри. Я мушу сказати на моє виправдання, що я ніколи не старався запам'ятати назви вулиць і числа будинків, коли в цьому не було потреби. Але я міг би сьогодні туди піти і знайти вулицю і будинок. Я був там і оглянув будинок. Пана Дрегера я не бачив. Я хотів лише знати, де він живе, і трохи оглянути Ессен.

ПРЕЗИДЕНТ читає на стор. 576. Після цього показує Сташинському правдивий підпис Зігфріда Дрегера у списку поліційноі президії Ессену, де зазначено виставлені документи, і питає, чи це його підпис.

ПІДСУДНИЙ тихішим голосом: Ні, це не мій підпис.

ПРЕЗИДЕНТ вимагає від Сташинського написати на аркуші паперу «Зігфрід Дрегер», після чого запитує: Чи ви вимагали колись від поліційноі президії Ессену виставити вам документ на це прізвище, мотивуючи це тим, що ви, мовляв, ваш дотеперішній документ загубили?

_________________________________________
² Місцевість біля Потсдаму в совєтській зоні Німеччини.

Підсудний: Ні, в Ессені я проживав під прізвищем Лєман. Під прізвищем Дрегер я поїхав до Мюнхену. Я зупинився в одному готелі коло головної залізничної станції. Коли я не помиляюсь, це був готель «Грюнгоф» чи «Грюнвальд». Коли дивитись з головної станції, він знаходиться з лівої сторони. Там я був двічі. Вдруге я там був через тиждень після першого відвідування.

Президент: Яка була мета вашої поїздки?

Підсудний: Я розпочав розвідувальну акцію. Я виходив з готелю щодня вранці. Це був квітень 1957 року.

Президент: Ви зареєструвались у готелі під прізвищем Дрегер?

Підсудний: Так. Вранці я ходив на вулицю Франц-Йозефа; приблизно між годиною 7.30 і 10-тою або до 10.30 я перебував недалеко від цієї вулиці, щоб устійнити, чи Ребет виходить з будинку. Цей будинок я спостерігав протягом кількох днів, в різну пору дня, ранком, в обід і після обіду між 3-ою і 5-ою годиною. Мені ніколи не пощастило побачити Ребета.

Президент: Чи пощастило вам пізніше дійсно його побачити?

Підсудний: Кілька днів пізніше я побачив його на площі Штахус-Карльспляц коло будинку ч. 8. Там містилося бюро. Мені було відомо ще від Надійчина, що Ребет там перебуває щодня.

Президент: Чому ви не пішли туди відразу, а спочатку до його помешкання? Чому вашим зверхникам була потрібна адреса пана Ребета, коли її знав Надійчин?

Підсудний: Я мусів встановити, чи та імовірна адреса правильна.

Президент: Отже ви спостерігали помешкання кілька днів. Тоді вам прийшла в голову ідея піти на площу Карла. Чому ви не пішли раніше на площу Карла?

Підсудний: Мені дали помешкання, в якому він ніби живе, і я мав встановити, чи він там справді живе.

Президент: Ви не подивились, чи стоїть його прізвище коло входу до будинку?

Підсудний: Я пішов до будинку й оглянув написи на усіх поверхах. Це був старий будинок без електричного приладу для відчинення дверей, тому я міг без труднощів увійти до нього. Прізвища Ребет я не знайшов.

Щоб побачити Ребета, я перебував довший час на площі Карла. Я бачив, як він залишив будинок ч. 8 і пішов до зупинки трамваю. Я послідував за ним до того самого трамваю і поїхав разом з ним в тому самому напрямі, в одному вагоні, а саме на плятформі. Я став безпосередньо за спиною Ребета. При цій нагоді я бачив, що Ребет мав сталу трамвайну картку і не мусів купувати квитка. Я не знав, чи купувати квиток за 25 чи 30 пфенігів, тому я взяв собі на всякий випадок квиток за 30 пфенігів, щоб не впасти в очі, коли б квиток був дешевший, бо я не міг знати, як далеко їхатиме Ребет. Дякуючи моєму клясичному вишколові, який я одержав у Києві, я знав, що я не повинен впасти у вічі. Тому я наложив на очі темні соняшні окуляри; це ж була весна, погода була тепла, соняшна. Але крім мене ніхто не мав соняшних окулярів, крім того мої окуляри були з дзеркального скла і тому трохи впадали в очі. Мені здавалось, що за мною слідкують. Я подумав, що коли буду переслідувати Ребета, то він це помітить і буде теж стежити за мною. Тому я стояв безпосередньо за ним недовго і зняв окуляри. Я став так, що в час їзди я міг його весь час мати в полі зору, і бачив, як він перед самим Швабінгом вийшов з вагону. Я не відважився також вийти і тому поїхав далі. З трамваю я міг бачити, що Ребет повернув праворуч. Це було власне все, що я міг встановити. Тим часом призначений мені час мого перебування в Мюнхені скінчився і я мусів повернутись до Берліну. Під час усіх моїх поїздок я був кожного разу 7-10 днів у дорозі й мав дотримуватись цього часу. Незалежно від того, чи я виконав своє завдання чи ні, після цього часу я мусів повернутись до Берліну.

Тепер я вже знав приблизно, в якому районі живе Ребет. Два або три тижні пізніше я знову одержав доручення поїхати до Мюнхену ( в червні 1957 р.— Ред.) і продовжувати мої спостереження.

Президент: Де ви зупинилися цим разом у Мюнхені?

Підсудний: Я знову примістився в готелі «Грюнвальд». Фасада готелю скерована до головної залізничної станції, а бічна сторона знаходиться на вулиці Дахауер. Тротуар перед приміщенням часопису «Український Самостійник» можна було бачити з бічного вікна готелю. Я одержав спочатку кімнату з вікном у бік залізничної станції, але сказав, що там надто великий галас. На моє прохання я тоді одержав кімнату з вікном у бік вулиці Дахауер. Місце зупинки трамваю не можна було бачити, лише будинок.

Президент: Яке доручення ви мали виконати?

Підсудний: Я хотів встановити, коли Ребет з'являється в бюрі на вулиці Дахауер. Перед будинком, в якому знаходилось бюро, не було придатного місця для спостережень, тому я робив спостереження з вікна моєї кімнати. Коли трохи висунутись з вікна, можна бачити тротуар перед приміщенням газети. В тому місці вулиця робить невеликий поворот, тому треба висунутись з вікна, щоб побачити те, що мене цікавило.

Сташинський показує рухами рук, у якому напрямі йде описувана ним вулиця.

Я спостеріг потім, що Ребет кілька разів пройшов перед моїм вікном у напрямку до місця праці о 8 год 30 хв. Я залишався щодня довший час у своїй кімнаті та продовжував спостереження. Одного дня. я помітив, що Ребет о 10 год. вийшов з будинку й пішов у напрямку до зупинки трамваю. Я поспішно вийшов з готелю й подався за ним до того самого вагону. Ми поїхали до площі Карла, там Ребет вийшов з трамваю і пішов до будинку ч. 8.

На цьому тижні (я був у Мюнхені приблизно 8 днів) я бачив Ребета кілька разів. Він звичайно приходив на вулицю Дахауер між 8.30 і 9 год., але не щодня. Час обідньої перерви я не міг встановити. Кілька днів пізніше я почав робити спостереження на площі Карла й одного дня побачив, як Ребет вийшов з будинку ч. 8 і поїхав у напрямку Швабінгу. Він поїхав до зупинки Мюнхенер-Фрайгайт і там вийшов з вагону. Я їхав у другому вагоні — на цей раз без сонячних окулярів — і пішов слідом за ним. Ребет повернув до вулиці Окам. У цьому районі було мало людей — був пообідний час між 16 і 17 годиною — і я слідкував за Ребетом на досить великій віддалі. Раптом я зіткнувся з ним. Посередині вулиці знаходиться на правому боці кіно. Щоб попасти до нього, треба пройти в'їздову браму. У в'їзді були розвішані з правої і з лівої сторони картини з фільмів та реклями. Я ішов слідом за Ребетом на віддалі 30-40 метрів і бачив, що він увійшов до брами. Я пішов далі й увійшов до брами. Я не міг бачити, що він зупинився перед входом до будинку й оглядав картини. Я став також оглядати картини на протилежному боці. Я вирішив, що це була хитрість з боку Ребета, щоб переконатись у тому, що я слідкую за ним, бо коли я прийшов, він негайно залишив будинок і пішов далі. Мені здавалось, що мене викрито і на всякий випадок я вийшов з брами й бачив, як він перейшов на другий бік вулиці. Він пішов, отже, другим боком вулиці та увійшов до наріжного будинку. Я пішов слідом за ним, зупинився на мить перед будинком і пішов далі, на будинку (коло дверей — Ред.) я прочитав ім'я Ребет. Після цього я повернувся до центру міста.

Про це все Сташинський оповідає спокійно, без хвилювання, без сліду якого-небудь сорому чи жалю, неначе б описував звичайну пригоду.

Наступного дня я зфотографував прізвища мешканців наріжного будинку, в якому живе Ребет, і оглянув будинок. Я увійшов до будинку. Сєргєй хотів власне знати, чи є там поштові скриньки. Я їх не знайшов.

Президент: Під час допитів ви інакше подали. В протоколі я читаю: «Я добре запам'ятав, де були розміщені поштові скриньки».

Підсудний: Наскільки я пригадую, там поштових скриньок не було; мене, може, тоді невірно зрозуміли. Я увійшов до будинку з двору, бо передні двері були зачинені. їх можна відчинити лише з допомогою ключа або електричного ґудзика зсередини. До двору можна пройти з вулиці Маршала. Я оглянув будинок знизу, але — як я вже сказав — я не міг побачити поштових скриньок.

Голова суду оголошує перерву від год. 10,20 до 10,45. Під час розмов у кулюарах судового будинку паде влучне запитання: «Цікаво, кого ще з нас тут пізнає Сташинський?» По перерві до голови суду звертається оборонець Сташинського д-р Зайдель:

ОБОРОНЕЦЬ д-р ЗАЙДЕЛЬ: Сташинський хоче зробити малу поправку.

ПРЕЗИДЕНТ до Сташинського: Прошу!

Підсудний: Це стосується моїх дій наступного дня. Перш ніж фотографувати прізвища мешканців на дверях будинку, я пішов на площу Мюнхнер-Фрайгайт і чекав там так довго, доки не побачив Ребета, він поїхав звідси трамваєм в напрямку до центру міста. Щойно тоді я пішов до будинку і зробив ці фотознімки. Я хотів мати певність, що не зустріну там Ребета.

Президент: Чи не впало це в вічі, що ви фотографували перед будинком; як близько ви підійшли до нього?

Підсудний: Це тривало лише кілька секунд. Я мав камеру західньонімецької марки «Мінокс», з допомогою якої я міг зробити 25 фотографій, потім накрутити і зробити ще 25. Але я зробив лише одну. Незадовго перед тим, як фотографувати, я відкрив камеру і повісив її на ремені на шиї. В цьому районі людей майже не було. Від Сєргєя я одержав для фотографування фільм. Я взяв середню величину 1002, прислона 4,5. Я стояв на віддалі приблизно пів метра від будинку. Фотографію я зробив вільно, не тримаючи апарату перед очима. Фотографія, виявлена в східньому Берліні, вийшла дуже добре.

Між президентом і підсудним відбувається фахова дискусія про фотографування під час ходу, ширину прислони, віддаль у метрах, ужиття фільтру, яка в стенограмі не записана.

Підсудний: Я ще хотів би зробити поправку щодо часу, коли я робив спостереження з вікна кімнати в готелі. Я не тверджу, що Ребет приходив о 8 год. 30 хвилин; можливо, він приходив о 9 годині.

Президент: Ви зробили лише ці дві подорожі?

Підсудний: Третю подорож я зробив у липні (1957 р.— Ред.). Отже, після другої подорожі я повернувся до Берліну і склав там письмовий звіт. Там були цим звітом цілком задоволені, особливо тому, що я встановив адресу Ребета.

Але я відвідав не тільки ці місця. Як я вже вчора сказав, я був у неділю біля церкви. Я був присутній під час українського богослужения, щоб установити, чи є там Ребет. Я його не бачив.

Президент: Яка була мета цієї подорожі?

Підсудний: У липні я був втретє у Мюнхені, щоб побачити, чи мої попередні спостереження залишаються без змін. Я мав також слідкувати за видавцем часопису «Український Самостійник» Борисом.

Я не можу пригадати готелю, в якому я зупинився під час моєї третьої подорожі. Але я знаю, що це був липень, бо в серпні я завжди мав відпустку.

Президент: Це була подорож, під час якої ви мусіли загубити гумові печатки?

Підсудний: Я вже не пам'ятаю, під час якої поїздки це було.

Президент: На цьому ваша розвідувальна діяльність скінчилася?

Підсудний: Те, що КГБ хотів знати, я з'ясував під час цих трьох поїздок.

Президент: Ви співпрацювали з Сєргєєм далі?

Підсудний: Мабуть, у вересні я зустрів Сєргєя в місті, і він взяв мене з собою автом до забороненої зони. В конспіративному помешканні на мене чекав один чоловік, про якого Сєргєй сказав, що він приїхав з Москви. Перед тим Сєргєй ще тримав себе трохи таємничо і сказав, коли ми вже були в помешканні, що тепер прийшов час.

Сташинський заклопотано мовчить. В цю хвилину він схожий на учня, що його вчитель примушує признатися до поганого вчинку.

ПРЕЗИДЕНТ питає Сташинського, чи може він краще пригадати, як Сєргєй висловився: Він же ж мусів вам щось розповісти або пояснити. Чи, може, вам сказав щось «чоловік з Москви»?

Підсудний: Мова була лише про те, чому мене привели до цього помешкання. «Чоловік» показав мені тепер зброю.

Президент: Чи була мова про пана Ребета?

Підсудний: Сєргєй сказав лише, про що йде мова, не називаючи імени.

Президент: Але чи не висловився він, може в такий спосіб, щоб стало зрозумілим, що справа має зв'язок з вашими попередніми спостереженнями? Чи ви зрозуміли, кого він мав на увазі?

Підсудний: Так, він говорив про «нашого приятеля», за яким я слідкував. Тепер я мусів його ліквідувати з допомогою цього пістоля.

Президент: Це був вислід довшої розмови? Чи можете ви розповісти, як дійшло до цього висліду? Хтось повинен же був вияснити вам справу. Як це було насправді?

Підсудний: Гм... М-да. Коли ми говорили з Сєргєєм про емігрантів, то він завжди висловлював думку, що існує лише одна можливість навчити їх розуму, тобто усунути їх. Коли вони не визнають, що вони винні, то тоді, вважав він, треба ліквідувати кількох людей, що стоять на чолі. Все інше було б розв'язане само собою. Він говорив про керівних осіб. Він завжди говорив, не називаючи імен. Слово «ліквідувати» було часто вживаним виразом Сєргєя. Цю думку, в розмовах зі мною, висловлював не лише Сєргєй. При кожній розмові зі мною офіцери КГБ завжди висловлювали цю думку.

Президент: Повернемось тепер до ваших поїздок до Мюнхену. Чи робили ви їх у припущенні, що вони мають зв'язок з атентатом?

Підсудний: Ні! Як я казав, це були лише такі собі щоденні загальні розмови на тему, що коли хтось не відчуває (духу часу — Ред.), то його треба усунути.

Президент: Чи здавалось вам, що це лише балачки, чи, може, ви розуміли, що вони справді думають і постараються так зробити, коли вважатимуть це за потрібне?

Підсудний: Я завжди думав, що це лише балачки. Я не міг собі уявити, що вони щось подібне робитимуть. Я вже звик до таких розмов. Однак, коли Сєргєй привів мене до цього помешкання, представив мене цьому чоловікові і сказав мені, що «час прийшов», мені стало ясно, для чого було потрібне все попереднє, тобто, для чого були потрібні мої поїздки до Мюнхену та все інше.

Президент: Отже, ви в той момент зрозуміли, що ви повинні не лише слідкувати за Ребетом, але також і ліквідувати його.

Підсудний: Так, я зрозумів, що справа стала серйозною, принаймні в цьому випадку.

Президент: Хто пояснив вам спосіб діяння цього апарату?

Підсудний: Це зробив «чоловік з Москви». Сєргєй теж зробив деякі пояснення.

Президент: Чи сказав вам Сєргєй ясно вже в цьому помешканні, що ви повинні застосувати це знаряддя проти пана Ребета?

Підсудний: Так, мені це було ясно ще перед тим, як той чоловік почав мені пояснювати спосіб дії апарату. Для цього не треба було багато слів. З натяків Сєргєя можна було зрозуміти, про що йде мова.

Президент: Отже ви стояли тепер перед зовсім новою ситуацією. Як ви до цього поставилися?

Підсудний: Це було для мене дуже несподіване й неприємне. Але в той момент рішення вже було прийняте, я не міг нічого іншого зробити, як прийняти все, що мені сказали Сєргєй і цей чоловік, бо я був у руках моїх зверхників.

Президент: Яке було ваше ставлення до того, що ви мали виконати це доручення? Яка була ваша думка: чи не правильно виконати таке доручення, скероване проти людини, про яку кажуть, що вона перешкоджає здійснити пляни повороту емігрантів? Чи треба виконати доручення, бо воно відповідає інтересам совєтської політики і служить цілям КГБ?

Підсудний: Я прийняв це доручення як доручення. Визнав, що необхідно пожертвувати одну людину й таким способом допомогти іншим людям, тобто, спонукати їх припинити ворогування супроти Совєтського Союзу й повернутись на батьківщину.

Президент: Отже, ви були так виховані і вишколені, що на ваш погляд це було правильно?

Підсудний: 3 погляду працівника КГБ все це було правильним.

Президент: А з точки зору вас самих?

ПІДСУДНИЙ сухим, притишеним голосом: Правильно.

Президент: Чи переслідував вас якийсь страх?

Підсудний: Я мушу сказати, що я над цим не замислювався. Дуже тяжко пояснити все це в кількох коротких реченнях і словах. У той момент, коли я перебував у помешканні, я взагалі ні про що не думав. Несподіванка того, що справа стала серйозною, не дала мені часу для цього. Для цього не було часу, бо офіцер негайно почав пояснювати мені дію зброї. Я почав належно думати щойно тоді, коли залишив помешкання і Сєргєй привіз мене до міста та лишив на вулиці.

ПРЕЗИДЕНТ показує Сташинському знаряддя, подібне до грубої ручки до писання, довжиною 18 см: Чи ви вже колись бачили це знаряддя?

У залі раптово створюється смертельна тиша. Очі всіх присутніх звертаються на Сташинського. Він вправною рукою бере предмет і починає ним обертати на всі боки, як це робить з даною річчю той, хто звик до неї, наприклад, з ножиком, запальничкою тощо.

Підсудний: Це знаряддя було зроблене тут відповідними установами на підставі моїх рисунків.

Президент: Кому ви пояснили деталі будови цього приладу?

Підсудний: Поліційному комісареві панові Вангауеру, який мене допитував.

ПРЕЗИДЕНТ показує рисунки. Це ви зробили ці рисунки?

Підсудний: Так, я зробив обидва. Це зроблено моєю рукою.

Президент: Відповідають вони тому, що вам тоді показав «чоловік з Москви»?

ПІДСУДНИЙ бере апарат у руку й важить його на долоні: Так, у принципі. Довжина відповідає оригіналові. Вага більша.

Сташинський вияснює, що йдеться тут про реконструкцію смертоносної зброї, якою він згладив зі світу д-ра Л. Ребета і Провідника Ст. Бандеру. Він перекладає модель цієї зброї з руки до руки, розкручує і закручує його та погоджується, що апарат «у принципі подібний до справжнього», яким він убивав, але все ж таки дещо різниться від оригіналу.

Президент: Ви пояснили поліційному урядникові механізм на підставі цих рисунків?

Підсудний: Так.

Президент: Розкажіть, як пояснив вам «чоловік з Москви» дію цього апарату й покажіть, як він діє. Чи можливе це з допомогою цього репродукованого моделю?

Підсудний: Так. Такий апарат той «чоловік» насамперед вийняв з кишені, показав мені і сказав, що це зброя. Перш ніж продемонструвати апарат, він пояснив мені принцип дії, особливо ампулку, і пояснив, як вона діє на людину. Він сказав, що в передній частині апарату знаходиться ампулка з рідиною. В оригінальній зброї можна було один кінець загвинтувати. В момент дії механізму ампулка роздавлюється. Рідина виштовхується в формі променя.

Президент: На яку віддаль?

Підсудний: За його словами, на півтора метра. (Звертає апарат у бік суддів).

Тоді він пояснив мені спосіб дії цієї рідини. Коли ампулка відкрита, вона дуже скоро випаровує. В людину треба цілити спереду, треба спробувати влучити в обличчя або в груди. Після того, як ампулка роздавлена, рідина починає випаровувати й людина примушена вдихати пару. При вдиханні цих парів людина негайно втрачає притомність. В цю хвилину втрутився Сєргєй і сказав, що приблизно те саме відбувається з людиною, яку схопили за горло і душать.

«Чоловік з Москви» пояснив далі, що людина втрачає притомність негайно і за 2-3 хвилини вмирає від паралічу серця.

Президент: Чи сказав той чоловік, що можна після того щось ствердити?

Підсудний: Так, сказав. Після випарування рідини не можна встановити ніяких слідів; через одну хвилину після смерти людини кровоносні судини повертаються до попереднього стану, через що не можливо ствердити насильницьку смерть.

Сєргєй додав, що ця зброя досконала на 100 % . Після всього взагалі неможливо довести, що сталося щось подібне.

Президент: Чи висловився він так, що цю зброю вже випробували в формі експериментів, чи, може, її вже випробували на людях?

Підсудний: Я зрозумів так, що вже передо мною хтось з допомогою цієї зброї успішно виконав замах.

Потім «чоловік з Москви» продемонстрував мені зброю. Він приколов до стіни газету та рушник і тоді натиснув на спусковий механізм. В ампулці була на цей раз вода. Ампулка була зі скла. «Чоловік» мав при собі кілька ампулок, наповнених водою. Він стріляв кілька разів. Він мав при собі скриньку, в якій було все потрібне, також інструменти. Він розбирав зброю кілька разів і чистив її. Щоб її знову зарядити, треба було обов'язково застосувати два гайкові ключі.

Президент: Він мав їх при собі?

Підсудний: Так.

Президент: Якого розміру була пляма, спричинена пострілом?

Підсудний: Може, 20 сантиметрів у діяметрі, коли постріл був з віддалі одного метра. Він повчив мене, що в випадку справжньої ампулки пляма буде значно більша — по-перше, через (швидке) випаровування і, по-друге, тому, що рідина справжньої ампулки значно легша, ніж вода. В цьому приміщенні ми експериментували лише з водою.

Президент: На основі чого ви встановили, що ампулки були зі скла?

Підсудний: Після пострілу ми мусіли збирати скалки. Той «чоловік» змітав їх віником і ручною лопаткою.

Президент: Ви не замислились над тим, куди попадуть скалки, коли комусь вистрілити в обличчя? Чи не можна буде тоді встановити на обличчі поранення скалками?

Підсудний: Про такі деталі я в тій ситуації не думав.

Президент: Але ігнорування таких деталів мусіло б довести до устійнення, що смерть була таки насильницька.

Підсудний: ...Інша, справжня ампулка була також зі скла.

Президент: Зробіть демонстрацію з допомогою цієї копії апарату.

Підсудний: Той «чоловік» мусів кілька разів заряджати і для цього розбирати апарат. (Сташинський розкручує апарат і пояснює): Він складався з трьох частин. Перша частина мала ударник з пружиною. Щоб ударник можна було вийняти, він був зроблений з внутрішньою нарізкою. З допомогою ключа з зовнішньою нарізкою, загвинченого у внутрішню нарізку ударника, його можна було вийняти.

Президент: В який спосіб робиться постріл?

Підсудний: Натиском на плоску пружину ударник виштовхується наперед. Спереду знаходиться капсуля з зарядом пороху. Капсуля і заряд пороху — це одне суцільне тіло величиною 6-7 міліметрів. В середній частині знаходиться поршень. Вибух пороху виштовхує поршень, який розбиває ампулку й виприскує з неї отруту.

СУДДЯ д-р ШУМАХЕР: Повернімось ще раз до скалок. їх було багато чи дуже мало? Де лишилась основна маса ампулки?

Підсудний: Основна маса ампулки лишалась у рушнику. Але це були дуже малі скалки. Окрема скалка мала не більше одного міліметра в діяметрі.

Президент: Чи ви вже все розказали про діяння тієї зброї?

Підсудний: Це ще не все. Я мушу розповісти ще про дві подробиці. Після того, коли «чоловік» продемонстрував мені зброю, він сказав, що людина, яка її застосовує, може сама вдихнути трохи парів. Щоб цьому перешкодити й мати певність, що нічого не станеться, слід застосувати два засоби, що гарантують безпеку. В першу чергу є спеціальні таблетки, що їх слід прийняти за одну або півтори години перед виконанням замаху. Їхня дія триває 4-5 годин. Ці таблетки діють так, що звуження кровоносних судин не відбувається. Другий і кращий засіб полягає в застосуванні спеціяльної, обгорнутої в марлю, ампулки. Вона містить у собі рідину, що теж скоро випаровує, і при вдиханні її парів ті отруйні пари, що їх людина вдихнула перед тим, невтралізуються. Він сказав навіть, що коли вистрілити в людину й одну хвилину пізніше дати їй вдихнути пари з цієї ампулки, вона знову зможе встати на ноги.

Сташинський оповідає про спосіб мордування людей отруйним пістолем, що його привіз до Карльсгорсту «чоловік з Москви», майже з якимсь захопленням. Упродовж півтори години публіка з напруженням слухає його зізнань, які розкривають жахливі таємниці московських душогубів. Врешті о год. 12-ій голова суду обриває розповідь Сташинського, оголошуючи обідню перерву.

Коли після обіду, о год. 14,55 поліціянт знову приводить Сташинського, цей довго розглядає слухачів, які якраз займають свої місця, або розмовляє з своїм оборонцем. На його обличчі помітно самовпевненість. О год. 15,02 входять судді й розправа продовжується.

ПРЕЗИДЕНТ зачитує п'ять запитань і відповіді на них, що їх суд раніше одержав від фахівців (відносно рідини в ампулці, протиотруйної рідини та її хемічного складу) і запитує підсудного:

Ви пояснили нам дію апарату. Чи мали ви також нагоду його випробувати?

Підсудний: Так, я мав таку нагоду. Ми зробили практичне випробування апарату зі справжньою ампулкою, що містила в собі бойову рідину.

«Чоловік з Москви» був тої думки, що було б добре, коли б я побачив зброю в дії; він зробив пропозицію випробувати її на практиці. Також Сєргєй вважав, що це можна зробити. Вони вирішили випробувати зброю на собаці. Я мав потелефонувати до Сєргєя і він мав тоді сказати мені, коли відбудеться випробування. Вони купили на базарі собаку; я весь час підтримував з Сергєєм контакт через телефон. Одного дня він сказав мені, що все підготовлено і експеримент може відбутися.

Ми зустрілись у місті і поїхали через Кеменік поза Берлін до лісу коло озера Мюггель; собаку ми взяли з собою в авто. Це був малий нерасовий собака. Ми вивели його з авта і прив'язали до дерева. Незадовго перед тим «чоловік з Москви» дав мені таблетку. Шофер стояв збоку. Він не брав участи в експерименті. Ми були втрьох: «чоловік з Москви», Сєргєй і я. Незадовго перед тим я прийняв таблетку. Ми чекали недовго.

Президент: Як на вас подіяла ця таблетка?

Підсудний:. Я ніколи не відчував якоїсь дії цих таблеток.

Президент: Який ви маєте тиск крови?

Підсудний: Я думаю, що нормальний. В останній раз мені міряли тиск крови в Гайдельбергу. Він був трохи нижчий від нормального.

Президент: Що було далі?

Підсудний: «Чоловік з Москви» дав мені зброю, і я мусів вистрілити в собаку. Це я зробив з віддалі приблизно 20-30 сантиметрів. Я відвернув голову й вистрілив у голову собаки. Після пострілу собака відразу впав, зробив кілька рухів і за кілька хвилин уже більше не рухався.

Президент: Чи ви мали у руці також ту ампулку, що її слід було роздавити? Ви роздавили таку ампулку в лісі?

Підсудний: Я не знаю, чи я її роздавив. Я припускаю, що її роздавив «чоловік з Москви». Ми всі втрьох нюхали її.

Свою нетерпеливість чи невдоволення з деяких запитань Сташинський підкреслює, як і в цю хвилину, притаманним йому кивком голови та характеристичним порухом брів.

Цей експеримент був, на мій погляд, успішний. Після того ми поїхали назад до Берліну.

Президент: Чи. звук при пострілі має подібність до звуку, який чути при пострілі з цієї копії апарату?

Підсудний: Звук... Це був наче сплеск долонями і досить глухий.

Що стосувалось підготовки і практичного вжиття зброї, мені було все ясно. Я мав тепер чекати, доки не прийде наказ поїхати до Мюнхену для виконання доручення. Це сталося на початку тижня, в понеділок або у вівторок п'ятого або шостого жовтня 1957 року. В цей день я зустрівся з Сєргєєм.

Президент: Ви розповіли, що були непевні, коли слідкували за Ребетом. Ви сказали: «клясична метода». Чи не було цілковитим безглуздям доручати виконання замаху людині, яку розпізнали? Чи обговорили ви це з Сєргєєм?

Сташинський зніяковіло всміхається і протягом хвилини мовчить. Згодом він пояснює.

Підсудний: Я розповів Сєргєєві все так, як воно було в дійсності; він мене, очевидно, заспокоїв і сказав, що мої побоювання безпідставні: коли людина когось переслідує, то їй здається, що також і її переслідують. Але в більшості випадків це не так. Такий був його погляд на справу.

Президент: Чи він розповів про ваші підозріння також своєму начальству?

Підсудний: Цього я не знаю.

ОБОРОНЕЦЬ д-р ЗАЙДЕЛЬ: Чи ви зробили якісь спостереження відносно скалок?

ПІДСУДНИЙ мовчить.

Президент: Ви залишили собаку в лісі?

Підсудний: Ми скалок не досліджували. Собаку ми залишили в лісі.

Президент: Які ви одержали доручення після того?

Підсудний: Отже на початку жовтня (1957), як я вже сказав, я зустрівся з Сєргєєм і він дав мені доручення своєчасно забезпечитися грішми і документом на ім'я Дрегер; я мав поїхати до Темпельгофу і там купити квиток, щоб поїхати до Мюнхену літаком.

Президент: Чи говорив він з вами про те, що такі замахи вже були запляновані або виконані деінде?

Підсудний: Ні, він лише сказав, що цю зброю вже застосовували; це він сказав у конспіративному помешканні, більше нічого.

Президент: А про пляни вашої акції?

Підсудний: В наступні дні ми говорили кілька разів про цю запляновану акцію, також про різні пов'язані з нею можливості або випадки. Ми повинні були бути підготовані до всього. Ми говорили також про те, як я мав тримати себе при можливому арешті або в інших випадках. Ми обговорили кілька питань відносно мого перебування в Мюнхені й подорожі туди.

Люди в Карльсгорсті дуже замислювались над тим, як слід перевезти зброю до Мюнхену. Стали на тому, що її треба заховати. Одного разу дискутувалася пропозиція, згідно з якою я мав перевезти зброю не сам, а мав одержати її в Мюнхені від іншої людини. Було передбачено, що якась людина з дипломатичним пашпортом, яка ні в якому разі не може бути контрольована, візьме зброю з собою і передасть мені її опісля в Мюнхені. Ця пропозиція була пізніше відкинута, бо існувала можливість, що якийсь розвідник, слідкуючи за цим чоловіком, спостереже, як той передає мені зброю. Це могло спричинити передчасне викриття. Тоді було вирішено, що я маю перевезти зброю сам і вона має бути добре захована. На час мого полету зброю заховали в консервній бляшанці від франкфуртських ковбасок. Таку бляшанку купили в Західньому Берліні й перебудували: верхню частину обрізали, в середину порожньої бляшанки вмістили внутрішній циліндер, поміж ним і зовнішньою стінкою налили води і бляшанку знову залютували. Зброю заховали у внутрішньому циліндрі і його щільно залютували.

Оскільки зброя не була тяжкою — вона була з алюмінію — вага бляшанки була не більша від звичайної ваги, якби в ній були ковбаски.

Президент: Це вам пояснив Сєргєй чи «чоловік з Москви»?

Підсудний: Я не знав, де саме буде знаходитися зброя; я її одержав, коли вона вже була захована в бляшанці. Він дав мені дві такі бляшанки: в одній була зброя, а в другій — ковбаски. Друга бляшанка була непошкоджена. Крім зброї, в тому сховку були також заховані таблетки, ампулка, гроші і документ.

Президент: Де ви тримали на цей раз ваш справжній документ?

Підсудний: Я тримав його у записній книжці.

Президент: Як мали ви поступати, коли б митна контроля викрила заховану зброю?

Підсудний: Було запляновано, що в випадку, коли б мене затримали у Темпельгофі,³ я мав би розповісти урядникам байку про те, що ніби в ресторані «Касіно» у Східньому Берліні зі мною познайомився один чужинець; він запропонував мені добрий «гешефт» і дав гроші. Я мав полетіти до Мюнхену й там, у певному місці, о восьмій годині вечора чекати, доки до мене підійде одна особа. Ми погодилися, що це мала б бути жінка. їй я мав передати обидві бляшанки.

В іншому випадку, коли б мене затримали в Мюнхені, я мав би розповісти точнісінько те саме, але мені було дозволено самому встановити час, в який ніби мала відбутись передача бляшанок. Час я мав відповідно зміняти — тому, що коли б мене затримали в Мюнхені й існувала б небезпека, що мене могли б повести до місця побачення, я міг би назвати такий час зустрічі з жінкою, який вже минув. Основна легенда мала залишитися без змін, але час зустрічі я мав установити сам.

Президент: Чи можна було припускати, що ви такими вигадками когось переконаєте?

Підсудний: Власне кажучи, ні. Я був змушений прийняти легенду в такій формі, в якій її для мене опрацювали; ця байка та інші речі мене не захоплювали стовідсотково. Інші речі мені зовсім не подобалися. Але під час усієї моєї праці траплялось дуже часто так, що для мене вигадували якісь байки або заходи безпеки, що були слабі і погано продумані; проте я не міг чинити опору. Досі я завжди мав щастя.

_________________________________________
³ Передмістя Берліна, де знаходиться летовище.

В іншому випадку, коли б мене затримали на місці замаху з цією зброєю або побачили її в мене, я мав сказати, що я її знайшов. Під час виконання замаху я повинен був мати при собі інший документ совєтської зони (Німеччини), виставлений на ім'я Лєман. Я мав їхати до Західньої Німеччини під ім'ям Дрегера, під цим ім'ям жити в готелі, там зареєструватися і мав також як Дрегер, повернутися до Берліну. Але під час виконання замаху я мав заховати документ з прізвищем Дрегера у готелі і тримати при собі документ з прізвищем Лєман. Коли б мене затримали з цим документом, я мав би сказати, що роблю подорож через Західню Німеччину з метою її оглянути. Я мав постійно твердити, що я невинний.

Мої начальники вважали, що з виставленим у совєтській зоні документом я проб'юся краще. Документ мав усі потрібні печатки й мав такі дані, ніби я прибув до Західньої Німеччини з перехідної станції в совєтській зоні (Німеччини).

Президент: Як ви мали виправдуватися, коли б вас зловили в будинку на площі Карла, ч. 8?

Підсудний: Мені вже давніше було відомо, що в цьому будинку знаходяться різні фірми, а також мають практику лікарі. У випадку викриття я мав сказати, що я хотів піти до лікаря. В тому будинку був зубний лікар і лікар для шкіряних хвороб. Я мав сказати, що хотів піти до зубного лікаря.

Президент: А в випадку, коли б вас затримали в будинку коло трупа зараз же після замаху,— що мали б ви тоді сказати на своє виправдання?

Підсудний: Я мав завжди твердити, що не маю нічого спільного з цією справою, що знайшов апарат на сходах; я мав усе інше заперечувати. Ще і про те була мова, що в випадку, коли б скоро після пострілу хтось з'явився на сходах, я ні в якому разі не повинен був тікати, а, може, навіть мав помагати рятувати жертву.

Президент: Чи не було б це небезпечно для вас через наявність парів?

Підсудний: Я мав бути обережний і їх не вдихати.

Президент: Але, коли б ви почали піклуватися про людину, що лежить на землі, ви були б примушені нахилити до неї власну голову.

Підсудний: Так, звичайно. Все це були саме вказівки теоретичного характеру.

Зараз же після замаху я мав піти геть і негайно виїхати з Мюнхену та повернутись до Берліну. Зброю я мав розібрати і окремі частини викинути в різних місцях, щб нікому не пощастило знайти апарат як цілість і встановити, для чого він призначений.

Президент: Ви мали при собі гайковий ключ?

Підсудний: Ні.

ПРЕЗИДЕНТ висловлює здивування з приводу цього, оскільки зброю не можна розібрати без гайкового ключа. На це Сташинський не дає ясної відповіді.

Підсудний: Я повинен був розібрати зброю і ні в якому разі не брати її з собою назад.

Після виконання замаху я мав спалити документ з прізвищем Лєман і їхати далі з другим документом.

Я мав постаратись виконати замах в будинку на площі Карла. Але я мав зрештою вільну руку, тобто Сєргєй дав мені зрозуміти, що я можу вибрати також інші можливості, напр., на вулиці Дахауер або в помешканні (Ребета) на вулиці Окам. Але свою головну увагу я мав скерувати на площу Карла, будинок ч. 8.

Коли не помиляюсь, в середу 9-го жовтня 1957-го року я вилетів з Берліну. Після обіду я прибув до Мюнхену під прізвищем Дрегера. В Мюнхені я зупинився в одному готелі на площі Штахус.

Президент: До якої повітряної компанії належав літак, яким ви летіли?

Підсудний: Це була або французька, або американська компанія.

Президент: Згідно з листом поліційної президії Берліну від 4-го січня 1962 року (483-486), ви вилетіли літаком компанії «Ер Франс»⁴ о 15 год. ЗО хв.

Підсудний: В готелі я зареєструвався під прізвищем пана Дрегера.

ПРЕЗИДЕНТ показує Сташинському виповнений ним готелевий формуляр, і той підтверджує, що формуляр виповнив він.

Президент: Що ви робили далі?

Підсудний: Коли я приїхав, минуло вже кілька годин після обіду. В цей день я взагалі нічого не зробив для підготовки замаху.

Президент: Чи ви робили ще щось з консервними бляшанками?

Підсудний: Так, треба було вийняти зброю з бляшанки, а бляшанку викинути. Це я зробив. Я не пам'ятаю, чи я викинув бляшанку того самого вечора чи наступного дня. Зброю я носив з собою ввесь час до суботи.

Президент: Отже, ви тепер побачили зброю вперше?

Підсудний: Ні, не вперше. Сєргєй показав мені, як відкривати бляшанку. При цій нагоді я бачив зброю. Ми запакували зброю в вату, щоб вона не вдарялась об стінки (циліндра). Я тоді не брав зброї до рук.

ПРЕЗИДЕНТ; В якому стані була зброя тоді, коли ви її вийняли з бляшанки?

ПІДСУНИЙ: Вона була вже заряджена, тобто поршень був витягнутий і забезпечник був включений. Плоска пружина відставала, гвинт не був відкручений, але стояв проти кінця поршня.

_________________________________________
⁴ Назва компанії пасажирських літаків («Air France»).

Президент: Отже, ви поклали зброю в такому вигляді в кишеню вашого піджака?

Підсудний: Так, перед тим я, звичайно, загорнув її в газетний папір.

ПРЕЗИДЕНТ дає Сташинському газету і модель зброї й вимагає від нього загорнути її. Протягом майже 30 хвилин Сташинський якнайдокладніше продемонстровує перед суддями, як треба загортати в папір «апарат», щоб у перехожих не викликати найменшого підозріння. Всі пояснення та демонстровання він проводить дуже фахово, може, аж надто фахово... Таке враження не в одного глядача в залі... Вся його увага пильно зосереджена на смертоносній зброї — він ніби мисливий, що лютується вже на сам вигляд своєї мисливської рушниці. Заля з затаєним віддихом слухає його спокійні, холодноречеві пояснювальні слова.⁵ Біля президіяльного стола стоять теж адвокати й експерти та слідкують за рухами й поясненнями Сташинського.

Підсудний: Кінці газети були довші за зброю не більше, як на один сантиметр. В газеті я зробив дірку, щоб можна було крутити гвинт, забезпечувати і відбезпечувати зброю.

ПРЕЗИДЕНТ висловлює сумнів у тому, чи оригінальна, загорнута в газетний папір зброя виглядала дійсно так само, як тепер виглядає цей загорнутий в газетний папір модель зброї. Він обгрунтовує свій сумнів тим, що плоскі пружини оригінальної зброї повинні були більше висуватись на боки.

ПІДСУДНИЙ на це відповідає, що плоскі пружини оригінальної зброї не висувались настільки, щоб їі не можна було загорнути в папір.

Президент: Що ви робили далі?

Підсудний: Наступного дня, в четвер я розпочав мої спостереження. Кожного ранку я, згідно з даною мені інструкцією, коло восьмої години або трохи пізніше приймав цю таблетку. Приблизно о пів дев'ятої я виходив з готелю і йшов на площу Карла. Недалеко від будинку ч. 8 я чекав приходу Ребета.

Президент: Коли ви щодня приймали таблетку, то ви щодня рахувалися з можливістю вчинити замах ще того самого дня?

Підсудний: Я одержав рурку з десятьма таблетками і дві ампулки. Моя акція мала тривати не більше десяти днів і я мав на кожний день одну таблетку. Якби протягом цих десятьох днів нічого не сталось, я мав повернутись до Берліну.

В четвер я чекав до пів одинадцятої години, але Ребета не побачив. Я був там також після обіду. Але тепер я не старався зустрітися з ним.

_________________________________________
⁵ В.П. Стахів: «Процес проти Б. Сташинського», журнал «Сучасність», Мюнхен ч. 11 (23) 1962.

Згідно з одержаною інструкцією, я мав сконцентрувати свою увагу на площі Карла, будинок ч. 8. Мої начальники припускали, що замах відбудеться тоді, коли Ребет ранком прийде до бюра, тому я не слідкував за його помешканням і за будинком на вулиці Дахауер. У четвер 10-го жовтня він не прийшов. Наступного дня мені теж не пощастило побачити його. Удалося щойно в суботу. Я пішов у цей день на площу Карла, як звичайно.

Президент: Яка була погода тієї суботи?

Підсудний: Було тепло. Я був без пальта, лише в костюмі. Був ясний, соняшний день.

ПРЕЗИДЕНТ зачитує довідку мюнхенської метеорологічної служби про погоду в той день. Згідно з цією інформацією, день був справді соняшний.

Підсудний: Я чекав не безпосередньо перед будинком. Це наріжний будинок, він має форму півкола. Вхід до нього з вулиці Кауфінгер.

Це тривало досить довго. Я чекав і не міг побачити Ребета — і вже думав, що цієї суботи так само нічого не вийде, як і в попередні дні. Увесь час я дивився на годинник і був дуже схвильований. Пізніше я заспокоївся, бо вирішив, що час уже минув і він уже не прийде. Але після 10 години я його нараз побачив, як він ішов від зупинки трамваю в напрямі до мене. Побачивши його, я повернувся й пішов у напрямі входу до будинку. Насамперед треба було пройти яких 21/2 метри між двома скляними вітринами. Вхідні двері до будинку були звичайно протягом цілого дня відчинені. Я пішов до дверей. По дорозі я вийняв зброю з кишені.

Президент: В котрій руці ви тримали зброю?

Підсудний: У правій. Я піднявся на одні сходи вгору (на один сегмент сходів — Ред.).

Президент: Якої ширини були сходи?

ПІДСУДНИЙ показує руками — приблизно 1 метр.

Президент: Отже, двоє людей можуть розминутись вигідно? Як високо ви піднялись?

Підсудний: До першого поверху.

Президент: Як ви тепер тримали зброю?

Підсудний: Я тримав її у правій руці.

На бажання голови суду Сташинський показує, як він тримав зброю.

Вийшовши нагору, я відбезпечив зброю, а тоді трохи почекав у коридорі на першому поверсі і за якийсь час почув, що вхідні двері відчинились.

Президент: Двері не були відчинені?

Підсудний: Двері були завжди зачинені, але не замкнуті. Пізніше я почув, що хтось піднімається по сходах. Я почекав ще хвилину, а тоді вийшов з цього малого коридору і пішов сходами вниз, йому назустріч.

Президент: 3 якого боку ви йшли: попри стіну чи попри поруччя?

Підсудний: Я йшов коло стіни.

Президент: Чи там також є поруччя?

Підсудний: Ні.

Президент: Там є поруччя. Президент додає, що поруччя могли збудувати пізніше.

Підсудний: Я побачив, що чоловік, який підіймався по сходах, дійсно був Ребет. Тоді я пішов йому назустріч з лівого боку. Він тримався правого боку сходів, ішов попри поруччя. Десь на останній третині сходів ми мусіли розминутися.

Президент: По якому боці ви тримали зброю?

Підсудний: У правій руці. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і помалу... ну, так (Сташинський вимовляє ці слова ніби зітхає), натиснув на спусковий гачок і тоді пішов далі.

Президент: Чи ви підняли зброю вище з наміром поцілити йому в обличчя, чи ціляли в груди?

Підсудний: Я зробив це, проходячи повз нього. Я не дивився туди. Я просто вистрілив із зброї в його напрямку. Я натиснув на спуск, коли був якраз на одній висоті з ним. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед. Я тоді пішов далі й заховав зброю, вийняв з кишені ампулку, роздавив її і негайно вдихнув пару з неї.

Обличчя Сташинського дещо почервоніло, але голос залишився спокійний, без хвилювань.

Президент: Якщо це було так, як ви розповідаєте, що ви були на один східець вище за нього, то постріл мусів би влучити, мабуть, у його шию або в обличчя. Але тоді ви мусіли б вдихнути ті самі пари. Чи ви щось відчули?

Підсудний: Ну, так... Але, можливо, це не був наслідок дії парів. Я був дуже схвильований, мені було млосно, голова крутилась. Може бути, що це було від протиотруйної ампулки, яку я роздавив. Вся марля (в яку була завинена ампулка) відразу стала, мокрою.

Президент: Ця подія була зреконструйована в час допитів і зфотографована (інспектором) Вангауером?

ПІДСУДНИЙ притакує головою: Отож я вийшов з будинку. Покинувши будинок, я повернув негайно ліворуч і тоді ще раз ліворуч у першу поперечну вулицю. Цією вуличкою я дійшов до площі Ленбах. Тоді я перейшов коло готелю «Регіна», також біля кафе «Люітпольд» і вийшов на вулицю Людвига. Я перейшов цю вулицю впоперек, пройшов попід аркою й опинився в Королівському саді («Гофгартен»). Я хотів позбутися зброї і пригадав, що там є рів з водою; я пішов до нього й кинув зброю в воду (до потоку Кегельмюльбах — Ред.). Звідтіля я пішов першою найближчою вулицею, що вела просто до вулиці Максиміліяна. Коли я опинився на цій вулиці, мені спало на думку, що за моїми слідами могли б піти з собакою-шукачем; тому я сів до трамваю і поїхав кілька зупинок в напрямку до площі Ленбах. Там я вийшов з трамваю, пішов пішки повз палату юстиції і прийшов до готелю, де я був зупинився.

Президент: То ви переходили дуже близько від площі Карла? Що ви там спостерегли?

Підсудний: Я бачив натовп людей і поліцію. В готелі я спакував свої речі, спалив документ з прізвищем Лєман, взяв з собою документ з прізвищем Дрегера, заплатив, згідно з рахунком, гроші за перебування в готелі і залишив готель. Я пішов до головної станції й поїхав першим поїздом до Франкфурту (над Майном — Ред.). До Франкфурту я прибув ще в суботу, в пообідній час; там я зупинився в готелі «Континенталь». Я розпитував про час відлету до Берліну ще в суботу, але в цей день літака вже не було. Наступного дня я вилетів до Берліну⁶ перед обідом.

Президент: Згідно зі списком мешканців готелю «Континенталь» у Франкфурті, сторінка 24, ч. 425, там проживав 12 і 13 жовтня 1957 р. Зігфрід Дрегер, народжений 29.8.30 у Ребрюке.

Підсудний: Була неділя, коли я прилетів до Берліну. З Темпельгофу я поїхав до мого помешкання і там чекав до понеділка. В понеділок о 9 годині ранку я потелефонував до Сєргєя. Він спитав, чи все в порядку і чи мав я успіх. Ми домовились про зустріч у місті.

Президент: Ви зробили також письмовий звіт?

Підсудний: Так, спочатку усний під час зустрічі з Сєргєєм, а потім також письмовий. Я мав скласти письмові звіти у двох варіянтах. У першому звіті я лише написав, що я прибув до Мюнхену літаком лінії «Ер Франс», зупинився в готелі і пробув там кілька днів. Я зазначив назву готелю, подав дати й повідомив, коли я від'їхав до Франкфурту і коли прибув літаком до Берліну.

Другий звіт був короткий: «В означеному місті я зустрів знану особу й поздоровив її. Я певен, що це привітання було вдалим. Підпис».

Такі інструкції я одержав від Сєргєя.

Президент: Він сказав, для чого йому ці звіти потрібні?

Підсудний: Ні. Я повинен був не називати жодних прізвищ. Цей замах мав стояти на папері в замаскованій формі. Все треба було тримати в суворій таємниці. Він сказав також, що звіт не буде написаний на машині, як звичайно, а залишиться тільки цей мій рукопис.

Після 25-хвилинної перерви, що її зарядив голова суду д-р Ягуш, розправа продовжується о год. 16,55.

ПРЕЗИДЕНТ читає: Лікарський огляд трупа. 12.10.1957 р. в Мюнхені, площа Карла, ч. 8; час: 12 жовтня 1957 р. коло 10.50 год. ранку помер д-р Ребет.

Зворотна сторона: Причина смерти: імовірно параліч серця. Підпис: д-р Фішер Вальдемар.⁷

_________________________________________
⁶ Літаком компанії «PAA» Pan-American-Airways.
⁷ Див. розділ «Матеріяли і документи», ч. 27.

ПРЕЗИДЕНТ до оборонця: Пане д-ре Зайдель, чи вважаєте ви потрібним на цьому місці ще раз говорити про мотиви?

ОБОРОНЕЦЬ д-р ЗАЙДЕЛЬ: Я вважаю, що потрібно.

ПРЕЗИДЕНТ звертається до Сташинського: Ми вже говорили про те, що вас стримувало виконати поставлену перед вами вимогу зробити цей замах. Поправляйте мене, коли я висловлюсь неправильно. Звівши все до схеми, ви сказали так:

Ваше виховання в роках від 1950 до 1957 і ваші погляди були такі, що наказ, раз ви його вже одержали, ви повинні були виконати в інтересах Совєтського Союзу і не брати тоді до уваги будь-які почуття страху за себе особисто, але перемогти їх.

Я визбирав з актів усі ваші вислови на цю тему; загальний висновок з них такий,— а, може, ви це інакше зформулюєте? — що ви під час обох замахів вважали, що наказ є наказ, що коли партія вважає щось за добре, воно є добре. Коли усувається шкідника Совєтського Союзу, то це, можливо, неприємно робити (я вживаю вашого вислову), але це є власне правильно. Чи це так?

Підсудний: Так, висловлюючись кількома словами, це так. Це відповідало моєму тодішньому наставленню.

Президент: Інше питання. Чи ви під час описаного вами вчинку здогадувались або уявляли собі коли-небудь, що коли я цього не зроблю, буде шкода мені або моїм батькам. Чи були для вас такі думки вирішальними?

Заскочений цим питанням Сташинський плутано намагається формулювати своє становище в цьому відношенні.

Підсудний: Само собою зрозуміло, це теж правильно. Але раніше я таких думок не мав, бо не мав підстав думати, що мене стріне якесь лихо. Під час моєї попередньої діяльносте мені не приходила в голову думка не виконати той чи інший наказ. Накази були такі, що я навіть на випадок невиконання не міг очікувати більшої шкоди для себе. Я, може, був би дисциплінарним порядком оштрафований, може, покараний арештом. Це не було б так дуже погано.

Президент: Ми тепер говоримо про те, яких небезпек для себе особисто ви мали ждати, коли б ви були відмовились виконати доручення зробити цей замах.

Підсудний: Я не бачив можливости відмовитись від виконання цього доручення.

Президент: Чи мали ви взагалі бажання відмовитись?

Підсудний: Так, якщо б це було можливо, я б постарався уникнути виконання цього замаху. Це не так просто все пояснити. В той час, коли я знаходився в конспіративному помешканні, і він (Сєргєй) пояснив мені, про що йде мова, спочатку я взагалі не міг над цим замислитись. Я був вражений, що дійсно сталось так, як Сєргєй часто перед тим говорив, і я лише прислухався до того, що говорили між собою «чоловік з Москви» і Сєргєй. Щойно пізніше я почав призадумуватися. Сєргєй взяв мене з собою, повіз в авті до міста і лишив там.

В цей час і протягом поїздки в авті я був досить стриманий і говорив дуже мало. А Сєргєй поводився так, наче це все давало підставу дуже захоплюватися. Він запитував мене весь час, чи я розумію, яке це велике відзначення, що мені довірили таку важливу справу. Він розглядав це як ознаку довір'я до мене особисто, що нам дали це доручення. Він поводився так, ніби ми стали рятівниками нації. Я сидів у той час в авті досить мовчазно, а він був радісно схвильований, посміхався до мене і поздоровляв мене з виявом довір'я до мене і з відзначенням мене. Коли я залишив його авто й міг замислитись над тим, що сталось, я почав насамперед думати про моральний бік справи. Вдома члени моєї родини були в цьому відношенні порядні й релігійні люди, і я був вихований у їхньому дусі.

Президент: Чи мали ви внутрішній зв'язок з Церквою?

Підсудний: Такий, який буває в людини, що виросла в віруючій в Бога родині. Але я вже сказав, що після того, як я залишив свою родину, я одержав інше виховання. Те, що я дитиною бачив у батьківській хаті, було для мене порядним: іншим людям не слід шкодити, не слід робити їм щось зле. Такі погляди залишились у мене.

СУДДЯ ВЕБЕР: Ви кажете, що ви були виховані в віруючій родині, що це виховання було порядне й релігійне та що з дому залишилися в вас подібні погляди. Це все сказане загально. Які ж це були ті ваші власні погляди. Вірите ви в Бога?

ПІДСУДНИЙ довго мовчить.

ПРЕЗИДЕНТ перебиває мовчанку: Пане Сташинський! Я вам цього питання не ставлю. Воно виникло лише тому, що ви перший заторкнули погляди вашої родини, які мали на вас вплив. Може, простіше буде вам пояснити так: до чого ви чулися зобов'язаним через ті погляди, в яких ви були виховані вдома?

Підсудний: В кожному разі до доручення я ніколи не міг зробити собі закиду, що я якійсь людині зробив щось погане. Звичайно, я працював в КГБ, але я не брав участи в якихось насильницьких актах проти людей.

Президент: Це правильно лише частково. Ви ж брали участь у діяльності озброєних груп у лісі. Ви розказували про ваші завдання щодо поборювання підпільних груп. Це могло доводити до розстрілів.

Підсудний: Це було інакше становище. Обидві сторони були озброєні і знаходилися у відкритій боротьбі. Тут не було безпосередньої (особистої — Ред.) вини за чиюсь смерть. Те саме стосується й моїх акцій у спецвідділі, що поборював групи спротиву. Я ніколи не був безпосередньо винен у смерті якоїсь людини.

Президент: Але якщо дивитися з морального боку?

Підсудний: Доручення зробити замах (на Ребета — Ред.) створило для мене інакшу ситуацію. Цього разу ішлося про смерть означеної людини. Мої перші думки після одержання доручення, коли я був сам з собою, були такі, що воно ніяк не відповідає моїм переконанням, і я не міг собі уявити, як це має статися, що я особисто, власною рукою маю вбити людину. Це були для мене тяжкі дні, і я не прийшов до жодного результату в цій справі. Тому я власне став думати про політичний бік справи, про все те, що Сєргєй говорив про організації емігрантів, про боротьбу між окремими групами, про мої власні спостереження, що я їх зробив у моєму рідному селі до 1950 року, про безжалісну боротьбу між населенням, палення будинків, розстріли людей. Я думав також про провідника групи, з яким я був разом у підпіллі і який без вагання просто задушив 12-літнього хлопця. Я відчував відразу до цього.

Президент: Коли ви до цього мали відразу, як ви могли потім робити те саме?

Підсудний: Я над усім цим замислювався. Я не міг прийти до жодного ясного рішення. Я пробував знайти для себе виправдання в політичних міркуваннях: що це відбувається в інтересі народу, коли ліквідувати цих людей, що це є правильно й оправдано.

Президент: Чи ви говорили на цю тему з іншими людьми?

Підсудний: Я говорив сам з собою. З Сєргєєм я не говорив — було неможливо висловити якісь сумніви щодо цього доручення або показати, що я маю сумніви.

Президент: На основі вашого оповідання я не маю враження, що ви мали серйозні сумніви.

Підсудний: Як я вже сказав, я про це все думав.

Президент: Чи були ви в цей час переконаним комуністом?

Підсудний: Так. Я був якраз працівником КГБ і був вихований так, що вважав це вчення правильним. Моральний бік справи примушував мене замислитись над тим, а, крім того, існувало ще цілком тверезе міркування: я знав, що не можу повернути назад. Я не міг відкинути цього доручення. Я не міг сказати, що я його не виконаю.

Президент: Але все ж існували можливості не виконати цього доручення?

Підсудний: Такі думки не прийшли мені в голову.

Президент: А все ж такі думки вам прийшли.

Підсудний: Це було пізніше. А тоді я мусів рахуватися з тим, що коли не виконаю доручення, то вони його повторять і примусять мене все зробити. Коли б я відклав виконання доручення або взагалі не старався його виконати, вони б розчовпали, що я це роблю з розмислом. В цьому випадку я мав би заплатити за відмову власним життям.

Президент: Довгий час ставили ви перед собою питання, чи слід виконати доручення, чи ні? Чи ви поставили собі таке питання щойно пізніше?

Підсудний: Я думав над цим весь час, від того моменту, коли я одержав доручення від Сєргєя, до моменту замаху й пізніше.

Президент: Ви не старались затягнути справу?

Підсудний: Я пробував затягнути справу, але не дуже старався це робити. Я вже сказав, що коли я був у Мюнхені, то чекав кілька днів, перш ніж виконати доручення. Коли б я хотів, я міг би виконати це доручення вже в перший день.

Президент: На першому поліційному допиті після вашого прибуття з совєтської зони ви заявили 1 вересня 1961 р. таке (читає з актів) :

...«Було природним, що людей, які протиставилися Совєтському Союзові, вважали ворогами, яких треба було знищувати»... А в іншому місці: ...«Я діяв на наказ і з мого власного переконання»...

Підсудний: Бувши захопленим комуністом, належить виконувати, щоправда, кожне військове доручення. Але, звичайно, коли змушують забити людину, тоді, природна річ, треба виходити ще й з зовсім інших міркувань.

Президент: Під час вашого другого допиту, 2 вересня 1961 року, ви подали в протоколі, що (читає з актів) «відмова з мого боку виконати вчинок викликала б найгостріші заходи проти мене». Далі ви доповнюєте, що «така відмова була б зрадою власного народу, і я став би зрадником».

Чи ці ваші вислови були вірно записані в протоколах? Правильно передавали вони вашу думку?

Підсудний: Протоколи були оформлювані мною спільно з поліційними службовцями. Записи передають правильно зміст того, що я тоді говорив.

Відмовитись мені від замаху з людських міркувань і через спротив власного сумління — це означало б для мене найсуворішу кару, оскільки я знав про плянування замаху, мене б ізолювали від усіх людей, що було б рівнозначне з карою смерти.

Президент: Чи не прийшло вам на думку не виконати того вчинку і зостатися на Заході, коли вас уже послали з таким дорученням?

У судовій залі панує моторошна тиша. Не чути навіть людського дихання. Спокійний, монотонний голос голови суду, з відтінком ледве помітного презирства до людського покидька, яким є підсудний, і розповідь злочинця напружують нерви слухачів аж до фізичного болю.

Підсудний: Думка про те, щоб не виконати доручення й не повернутися до совєтської зони, не прийшла мені в голову — це слід пояснити моїми переконаннями, що були наслідком мого виховання. В той час я розглядав відмову виконати доручення й відмову повернутися до совєтської зони як зраду власного народу.

Президент: Коли ви вважаєте, що в такому випадку ви були б зрадником, ви повинні бути переконані, що ваш вчинок був правильний і оправданий. Коли ж ви думаєте протилежно, то вираз «зрадник» був би тут не на місці.

Сташинський ніяково кривить уста. Він підводить очі притаманним йому способом, що аж видно його великі синюваті білка, і намагається затерти погане враження від своїх слів.

Підсудний: Може, я не цілком добре висловився, вживши слова зрадник.

ПРЕЗИДЕНТ відкриває книгу протоколів попереднього слідства і починає читати спокійним, зрівноваженим голосом, який робить потрясаюче враження на слухачів. Навіть журналісти, які звичайно скептично чи цинічно сприймають різні людські почування, тепер поважніють і на їхніх обличчях появляється напруження. Д-р Ягуш читає зізнання Сташинського, що їх він склав під час поліційного слідства:

«Я поступово переконувався в правильності совєтського режиму і щораз більше засвоював погляд, що я все це роблю для добра совєтського народу»...« Я був переконаним комуністом, я все робив з політичного переконання»...«Неповернення (з Заходу — Ред.) на батьківщину я вважав за зраду. Це випливало з мого комуністичного виховання. З другого боку, я мав співчуття до родин жертв, але, коли йшлося про ворогів російського народу, моє комуністичне виховання наказувало мати твердість»...

...«Я бачив у Східньому Берліні, в кінохроніці, як Бандера лежав у відкритій труні. Коло нього стояли його рідні. Для мене це було наче удар, бо я вперше побачив, що я якраз зробив. Цей фільм зробив на мене такий шок, що він поклав початок моєму людському й політичному зворотові. Я вперше усвідомив, що я мав на своїй совісті. В цей момент для мене почався розвиток, який тривав безперервно до моменту моєї втечі. Коли я тоді й далі ще" був переконаний у правильності політичних цілей Совєтського Союзу, то я все ж мав сумнів щодо засобів, які застосовувались». (Цитується за протоколом від 14 вересня 1961 р.).

Чи ці вислови в загальному вірні, чи, може, щось тут передано неправильно?

Не чекаючи відповіді Сташинського, д-р Ягуш каже:

Ви маєте час до завтрішнього дня замислитись над цими словами. Ви знаєте, про що йде мова, і ви, без сумніву, вже говорили про це з вашим оборонцем. Я не хочу сказати, що це питання має вирішальне значення.

Нам залишилось ще трохи часу сьогодні. (До адвокатів): Може, будуть якісь питання до цієї теми? Прошу, договорімось, хто наперед (буде ставити питання)?

АДВОКАТ Мір: Чи ви мали уявлення про те, що після виконання одного замаху з допомогою цієї спеціяльної зброї ви одержите кваліфікацію, потрібну для частішого виконання таких доручень, або принаймні, що від вас цього вимагатимуть?

Підсудний: Ні, тоді я таких гадок не мав.

Мір: Чому власне «ні»? Це спеціяльна зброя. Ви її випробували. Коли ви один раз вдало виконали замах з допомогою цієї зброї, ви повинні були власне рахуватися з можливістю, що вам частіше даватимуть такі доручення.

Підсудний: Я не мав підстав для припущення, що від мене цього вимагатимуть частіше.

Мір: Цього я не можу зрозуміти. Бо, згідно з твердженнями Сєргєя, існує багато людей між еміграційними політиками, яких слід ліквідувати. Чому ж ви не замислились над тим, що, виконавши один такий замах, ви тим самим приречете себе на виконання таких замахів у майбутньому?

Підсудний: Я не думав, що мені поставлять ще раз таку вимогу.

Мір: Отже ви ніколи не сказали Сєргєєві, що для вас важливо, щоб це був єдиний раз, що вам дають виконати таке доручення?

Підсудний: Ні. Це було б те саме, коли б я йому сказав, що я відмовляюсь виконувати такі накази.

Мір: Ви нам сьогодні сказали, що Сєргєй розглядав як відзначення те, що вам дали таке доручення. Довіренням такого вчинку, звичайно, не можна бути дуже захопленим. Але можна бути захопленим нагородою, честю, яку означає таке доручення. Це доручення можна розглядати, як відзначення, коли воно приходить від найвищої інстанції; навіть тоді, коли розглядати замах як щось негарне.

Чи поділяли ви ці погляди Сєргєя — не щодо виконання замаху, а щодо відзначення, чести, яку ви вбачали в такому дорученні?

Чи були ви також тої думки, що це доручення означає відзначення і чи були ви цим так само захоплені, як Сєргєй?

Підсудний: Ні в якому разі. Я це не розглядав як честь. Вбити людину — цього не можна розглядати як честь. Вирази честь і відзначення слід розуміти так: наказ щодо виконання замаху походив від КГБ, і для КГБ він був законним. Але в західньому світі це не так. Честь стосувалась моєї особи настільки, наскільки мені довіряли й вірили, що від мене суспільство ніколи про це не довідається.

МІР наводить приклад, з допомогою якого пояснює Сташинському, що ступінь захоплення в різних випадках може бути різний. (Уступ стенограми нечиткий).

Підсудний: Звичайно, я не був у такій мірі захоплений і переконаний у честі, як генерал у тому випадку, що ви його навели.

О год. 17,45 голова суду оголошує перерву розправи до наступного дня вранці.