Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери

---

Третій день процесу

Середа, 10 жовтня 1962, 9 година ранку.

На слідах Степана Бандери

У кулуарах суду та в залі ч. 232 помітний нервовий настрій серед публіки, кількість якої збільшилася. Майже кожний з тих, хто прислухається розправі, швидко гортає листки часописів, шукаючи за звідомленнями з процесу попереднього дня. Сьогодні серед публіки є голова ЦК АБН Ярослав Стецько, який разом зі своєю дружиною повернувся з столиці Японії Токіо, де брав участь у протикомуністичній конференції Азійської Ліги — АПАКЛ. З видатніших німецьких особистостей в залі є кол. міністер д-р Теодор Оберлендер і проф. Рашгофер, один із найкращих знавців міжнароднього права.

О годині 9-ій поліціянт впроваджує до залі Сташинського. Мабуть, зацікавлений збільшеною кількістю слухачів, Сташинський довго стежить за групою членів ОУН, які сидять переважно біля себе в двох рядах крісел. Можливо, що не один із них йому «знайомий» з часів обсервації дому при вулиці Цеппеліна в Мюнхені. Час від часу Сташинський рукою пригладжує волосся на голові або поправляє краватку. Силою волі він примушує себе бути зрівноваженим і спокійним.

О годині 9,07 входять судді і всі присутні підводяться з своїх місць. Голова суду оголошує, що сьогодні зізнаватимуть також свідки, опісля він говорить до Сташинського:

Президент: Висловлений мною сумнів щодо віддалі при фотографуванні табличок з прізвищами мешканців у будинку Ребета я хотів би взяти назад. Знавці мене запевнили, що апаратом вашої марки можна зробити фотографію з такої віддалі.

Ми переходимо тепер до дальшого пункту обвинувачення, що має свій початок влітку 1958 року. Ви одержали ще й інше доручення?

Адвокат Мір просить дозволити йому спершу докінчити запитання з вчорашнього дня до справ, які стосуються актів 454-63. Президент погоджується:

Мір до підсудного: Ви мали завжди зацікавлення до Ребета? Мене цікавить таке: чи мова про Ребета була вже тоді, коли ви одержали доручення в справі Надійчина, чи щойно тоді, коли прийшло доручення слідкувати за Ребетом?

Підсудний: Про Ребета, як особу, була мова, звичайно, вже раніше.

Мір: Чи була також мова про інших політиків? Чи поінформували вас про справи та про них самих, як осіб?

Підсудний: Про них говорили лише загально, називали кілька прізвищ, але докладні стосунки тих груп і організацій були мені невідомі, і мене про це не інформували.

Мір: Під час слідства вас спитали, яка була за вашим припущенням підстава для акції проти Ребета. Можна було навіть припустити, що підстава полягала в тому, що, можливо, на місце Ребета хотіли поставити іншу людину, яка або стояла б на службі КГБ, або менше заваджала б ніж Ребет. Чи ця справа, про яку ви розповідали, є лише вашим припущенням, чи, може, з вами говорили на цю тему?

Підсудний: Це не тільки моє припущення, але це не було також ясно зформульованим твердженням Сєргєя; це були загальні балачки. У зв'язку з цим я можу вказати на іншого чоловіка, з яким я мав зустріч у Мюнхені і в Авгсбурзі. Сєргєй висловився приблизно так, що, мовляв, коли він є розумною людиною і прийме наші пропозиції, то йому можна було б допомогти зайняти керівний пост. Як агент КГБ, він міг би багато зробити.

Мір: Коли вас уперше познайомили з цією отруйною зброєю і ви говорили про неї з Сєргєєм, то чи мали ви враження, що він її знав уже раніше?

Підсудний: Він тримав цю зброю в руках також вперше і бачив її вперше.

Мір: Чи можете ви пригадати, як був одягнений Ребет у той день, коли ви вчинили замах?

Підсудний: Може, ви дозволите мені, пане голово, сказати про моє особисте ставлення і про все це пізніше?

Мір: Я ще хотів спитати, чи вам за цей замах пообіцяли спеціяльну нагороду?

Підсудний: Ні.

Мір: Чи були вам відомі вже до того часу імена й функції українських керівних екзильних політиків?

Підсудний: Так, деякі найважливіші імена були мені вже відомі.

Мір: Чи ознайомили вас з інтелектуальною продукцією Ребета?

Підсудний: Ні.

Мір: Які функції виконував Ребет у проводі ОУН?

Підсудний: Він писав статті ідеологічного змісту?

Президент: Розкажіть, що було вліті 1958 року?

Підсудний: Я одержав від Сєргєя доручення поїхати до міста Роттердаму в Голляндії і там спостерігати святкування пам'яті Коновальця на його могилі. Про це я вже розповів.

Президент: Чи ви цікавились публікаціями певної особи?

Підсудний: Це було ще в Берліні. Сєргєй дав мені доручення поїхати до Західнього Берліну, піти там до одної книгарні й оглянути каталоги книг. Я мав ствердити, чи нема там публікацій Степана Попеля. Згідно з дорученням, я поїхав, ознайомився зі списками книг, але не знайшов письменника з таким іменем. Я не знав, чим цікаві можуть бути така книга й такий автор.

Президент: Це було влітку 1958 року?

Підсудний: Так. Я сказав Сєргєеві, що я нічого не знайшов, і він більше не питав.

Президент: Які доручення ви отримали потім, у 1959 році?

Підсудний: Потім, у січні 1959 року я одержав доручення поїхати до Мюнхену і слідкувати за Бандерою. Коли Сєргєй давав мені доручення, він сказав, що Бандера, мабуть, живе під іменем Степан Попель. Він також спитав мене, чи я не догадався, чому він послав мене до Західнього Берліну. Він дав мені одну адресу, де за припущенням мав жити Попель. Це була невелика поперечна вулиця недалеко від моста Людвига.

Президент: Під яким прізвищем ви поїхали цього разу до Мюнхену?

Підсудний: Я поїхав під прізвищем Будайт. У 1958-59 році я одержав інший документ; на цей раз у ньому стояло прізвище Будайт.

Президент: Я повторюю моє прохання до публіки не згадувати прізвища Будайт, не робити з цього прізвища ніякого вжитку.

Підсудний: Цей документ був виставлениий у такий самий спосіб, як і перший, цим разом це був Ганс Йоахим Будайт, народжений у Касселі (Гессен), місце проживання — Дортмунд.

Президент: Чи ви — так само, як у попередньому випадку — поїхали до Касселю, щоб познайомитися з місцевістю?

Підсудний: 3 моїм новим документом я поїхав не до Дортмунду, а до Дюссельдорфу. Тут я зупинився в одному готелі і поїхав звідси на один день до Дортмунду, де я оглянув місцевість. Цей документ я мав при собі до кінця 1959 року.

Президент: Звідси ви поїхали потім до Мюнхену?

Підсудний: На початку січня 1959 року я поїхав до Мюнхену і вже наступного дня почав розшукувати Попеля. Я пішов туди, де він ніби мешкав за поданою мені адресою, чекав там майже до обіду, але не побачив ані Бандери-Попеля, ані його автомашини.

Президент: Чи дивилися ви в телефонній книзі Мюнхену?

Підсудний: Так. Я чекав на мості Людвига до 10 або 11 години і вже хотів іти геть; але поблизу, на поперечній вулиці я побачив телефон-автомат. На всякий випадок я пішов туди й подивився в телефонній книзі. Це сталося цілком випадково, бо Сєргєй сказав мені, що Попеля не можна знайти ані в адресовій, ані в телефонній книзі.

Президент: Ви знайшли його в телефонній книзі?.

Підсудний: Я подивився й негайно знайшов письменника Степана Попеля; адреса: Мюнхен, вулиця Крайтмайра, ч. 7. Я зараз же пішов туди й оглянув вулицю та будинок; я також знайшов прізвище Попель коло дзвінка.

Президент: Як виглядали вхідні двері?

Підсудний: Будинок ч. 7 на вулиці Крайтмайра збудований нещодавно; замок затріскується автоматично, вхідні двері мають скляне вікно і завжди замкнені; щоб їх відчинити, треба мати ключ; або треба когось попрохати відчинити зсередини.

Президент: Ви побачили Бандеру?

Підсудний: Того дня ні, але наступного дня я поїхав вранці коло 9 години до будинку ч. 7 на вулиці Крайтмайра; проходячи приблизно о 9 год. 15 хвилин повз будинок, я побачив, що гараж відчинений; у ньому стояла відома мені машина (марки) «Опель-Капітен», а коло машини порався Бандера.

Президент: Ви його пізнали на основі портретів?

Підсудний: Не на основі портретів, а завдяки моїм спостереженням у Роттердамі. Там я його побачив вперше.

Президент: Ви тоді вже знали, хто він такий?

Підсудний: Він зберігся в моїй пам'яті як особа; щойно пізніше в Берліні я зрозумів, що бачив Бандеру. Як я вже вчора сказав, машину я побачив вперше перед церквою в Мюнхені, вона впала мені у вічі, бо стояла там самітно. Мені було ясно, що ця машина належить якомусь емігрантові. Пізніше я бачив її на вулиці Цеппеліна перед будинком бюра, ще пізніше — в Роттердамі. Я бачив промовців під час урочистого святкування на могилі в Роттердамі; один з них виголосив головну промову. Промовців було мало, через це я міг їх добре запам'ятати. Коли я був у Берліні, Сєргєй показав мені газету, в якій були надруковані ці промови. Промова була довга, і було ясно, що це був головний промовець. В газеті було зазначено, що цю промову виголосив Бандера. На основі всього цього я зрозумів, що я бачив Бандеру особисто і що синій «Опель» належить йому.

Президент: Чи це було все, що ви встановили під час цієї подорожі?

Підсудний: Я бачив машину також коло 11 години на вулиці Цеппеліна. В цьому власне і полягало доручення, яке я одержав, і я його виконав. Я мав лише встановити адресу Бандери і ствердити, чи він дійсно живе під прізвищем Попель. Такий був результат моїх спостережень, і з цим результатом я повернувся до Берліну і склав звіт Сєргеєві.

Суддя: Вам спочатку дали іншу адресу. Яку саме?

Підсудний: Це була невелика поперечна вулиця поблизу моста Людвига. Вулиця Крайтмайра знаходилася в напрямку Дахау.

Сєргєй був дуже задоволений і захоплений: «Нарешті нам пощастило натрапити на слід Бандери». Досі встановити його адресу не вдавалося, все було таємницею; тепер було відомо все, що вони хотіли знати.

Якийсь час я не одержував жодних доручень. Я вже думав, що справа на цьому закінчилася. В кінці квітня 1959 року я одержав наказ приїхати до Москви. Сєргєй дав мені документи на прізвище Крилов. Я завжди їхав до Росії з тими самими документами.

Президент: Які документи були потрібні?

Підсудний: У 1959 році треба було мати закордонний пашпорт, спеціяльну посвідку, дійсну для подорожей між Росією і тими чи іншими соціялістичними країнами, і ще один російський документ.

Президент: Що ще дав вам Сєргєй? Також залізничний квиток?

Підсудний: Зрозуміла річ. Я мав їхати поїздом, і квиток купив для мене Сєргєй. До Москви я поїхав самодин, на станції на мене чекав один співробітник (КГБ — Ред.) і забрав мене. Цей чоловік поводився дуже таємничо.

Президент: Які інструкції ви одержали, де ви мали зголоситися, що сказали вам стосовно вашої поведінки?

Підсудний: Інструкцій стосовно моєї поведінки я не одержав. Ще в Берліні мені сказали, що на залізничній станції мене зустріне один чоловік і що в Москві я говоритиму з якимось Георгієм Аксентьєвичем. Але мене зустрів інший співробітник¹; він виплатив мені гроші і примістив мене в готелі. Я полагодив приватні справи. Він сказав лише, що Георгій прийде до мене, і наступного дня вони обидва прийшли до мене до готелю перед обідом.

Президент: Чи пізнали ви, яку ролю виконує цей чоловік?

На це запитання Сташинський гордовито посміхається і говорить таким тоном, немов би ще раз відчував приємність зустрічі з «високими» народовбивниками з КГБ:

Підсудний: У колах КГБ водиться так, що коли ви говорите з якимсь співробітником, ви не знаєте докладно, який пост він займає. На основі свого досвіду Сєргєй сказав мені, що зі мною говоритиме сам начальник КГБ. Говорячи з цим чоловіком, я помітив, що він займає високий пост. Ми говорили — як це в таких випадках прийнято — в загальних словах про Москву, про ситуацію в Берліні і також про те, де я живу. Я був у Москві вперше. Він спитав також, що я робив під час моєї останньої подорожі до Західньої Німеччини в січні 1959 року. Коли я йому це розповів, він сказав мені, що вирішено зліквідувати Бандеру в такий самий спосіб, як і Ребета. Це — постанова, і я маю її виконати.

Президент: Він висловився так, як ви тепер сказали, чи, може, він сказав, який орган виніс цю постанову?

Підсудний: Він не висловився про це ясно. З його висловів виходило, що цю постанову винесла «найвища інстанція». Наскільки я знав обставини в Росії і в раді міністрів, мені було зрозуміло, що рішення було прийнято не ним особисто, а в ЦК партії або кількома членами уряду. Згідно з практикою новозаведеного колективного керівництва, рішення виносить не одна особа, а більше людей.

Президент: Це середовище людей КГБ чи Центрального Комітету (партії)?

Підсудний: Це певні люди, що підлягають кожночасному міністрові, тоді Шелєпінові.

_________________________________________
¹ Сєргєй Богданович.

Президент: На вашу думку, за цією постановою повинні були стояти керівні політики? (З ЦК партії?). З самого уряду?

Підсудний: Пізніше, коли я був у Шелєпіна, я зрозумів, що це було саме так. До того часу це було лише моє власне припущення, якого мені ніхто не вияснив. Ми обидва знали, звідки прийшла постанова.

У цю хвилину з залі один за одним виходять кількох журналістів і поспішають до телефонів, щоб повідомити свої редакції про важливе зізнання Сташинського: московський ЦК партії і уряд дали наказ замордувати Провідника ОУН Степана Бандеру.

З Георгієм Аксентьєвичем ми говорили про зброю. На цей раз зброя була подвійною; вона мала дві паралельні рурки, які можна було використовувати одночасно або по черзі. Він сказав мені також, що в цій зброї зроблено деякі поліпшення.

Президент: Чому дві рурки?

Підсудний: Подвійні рурки були задумані тому, що в цьому випадку неуспіх мусів бути виключений: коли б одна цівка відмовила, то тоді друга вже напевно функціонувала б. Він вказав на цю можливість. Було відомо, що Бандера мав при собі зброю і завжди був оточений особистою охороною, що складалася принаймні з одної людини.

Президент: Кому це було відомо?

Підсудний: Це сказав мені Сєргєй. Коли я в січні одержав від Сєргєя доручення слідкувати за Бандерою, він сказав мені, щоб я був обережним, бо Бандера має при собі зброю.

Георгій дав мені зрозуміти, що коли Бандера буде в супроводі охоронця, то мені, можливо, доведеться використати обидві цівки й замордувати також охоронця.

Президент: Чи він сказав, де це найкраще зробити?

Підсудний: Він вважав, що це було б найкраще зробити в помешканні на вулиці Крайтмайра, ч. 7, а коли б це не вдалося, я мав спробувати зробити це коло в'їзду до гаражу. В'їзд до гаражу веде через подвір'я. Коли б машина не стояла в гаражі, я мав би знайти інше місце для замаху. Існувало також припущення, що я це зроблю в коридорі, і для цього випадку я мав одержати патентовий ключ, яким я міг би відчинити двері будинку.

Президент: Чи дав він вам ще якісь вказівки?

Підсудний: Він сказав, що у зброї зроблено поліпшення: у дуло вбудовано ситко, яке затримує скляні скалки.

Президент: Ви не зробили жодних заперечень?

Підсудний: Я вказав на труднощі і сказав, що це доручення виконати нелегко, бо Бандеру охороняють. Він сказав, що це мусить удатись; зброя має тепер дві цівки і в разі потреби можна ліквідувати також охоронця: На мої заперечення він взагалі не звертав уваги.

Президент: Ви маєте на увазі труднощі, що випливали з його озброєння?

Підсудний: На мої заперечення він не звернув уваги, я мав це зробити, як саме — це моя справа; він сказав, що замах мені вдасться.

Президент: В чому ж полягали труднощі озброєння?

Підсудний: Він був завжди в супроводі охоронців.

Президент: Як скінчилася ця розмова? Ви прийняли її як наказ до виконання, що так і має статися, чи зробили заперечення?

Підсудний: Розмова тривала приблизно пів години або годину, ми сиділи за столом, він сказав мені все це не в гострому тоні, а цілком спокійно, але своє доручення він зформулював твердими словами. Спосіб і манера, як він поводився і як ось тут сидів — це був виняток на ті відносини, які я пізнав у КГБ.

Президент: У чому полягав виняток?

Підсудний: У його висловах і інформаціях. Я дивився на нього весь час як на аристократа, він був такий спокійний, сидів коло мене, висловлював свої думки таким непохитним тоном, що немислимо було заперечувати. Дуже самовпевнено... Можна було легко помітити, що він звик давати накази, що він займав у КГБ одне з перших місць.

Президент: Як закінчилась ця розмова?

Підсудний: Розмова закінчилася тим, що Георгій казав поставити на стіл пляшку шампанського, тобто вони мали її з собою, і склянки, і ми випили за успіх справи.

Президент: Це була їхня пропозиція?

Підсудний: Так, вони принесли все з собою.

Президент: На цьому ваша розмова закінчилася?

Підсудний: Службова частина моїх відвідин у Москві на цьому закінчилася. Я залишився ще на кілька днів у Москві, бо підійшло свято 1-го травня, і я мав оглянути Москву; він сказав, що це було б ганьбою для мене знати трохи Західню Европу і не знати Москви. Мені дали можливість побачити параду на Червоній Площі. Я одержав пропуск, був 1-го травня на трибуні і все бачив.

Президент: Яке враження ви винесли?

Підсудний: Я таке вже бачив у Львові й Києві, всюди те саме, лише не в таких великих розмірах.

Президент: Тут розміри були більші?

Підсудний: Тут розміри були більші, а також я побачив тут нову зброю. Мене насамперед цікавила військова парада, а пізніше, коли обслуговуючий офіцер пішов, я теж пішов.

Президент: Яке місце вам призначили?

Підсудний: Я був на трибуні. Трибуни були з обох боків Червоної Площі і коло мавзолею. Я був на трибуні напроти мавзолею.

Президент: А біля мавзолею?

Підсудний: На мавзолеї стояли члени уряду. Я був навскоси напроти. Ліворуч і праворуч від мавзолею були місця для дипломатів і чужинців.

Суддя Вебер: Чи сказав вам Георгій щось про те, чому саме Бандера мав бути зліквідований?

Підсудний: Він не подав причин.

Суддя: Що ви знали тоді про Бандеру?

Підсудний: Про Бандеру я знав власне досить багато. Я знав його ролю і становище: він був провідником еміграційної організації ОУН.

Суддя: Це було для вас вистачальною підставою для того, щоб пояснити собі, чому він мав бути ліквідований? Ви не спитали, чому він має вмерти?

Підсудний: Ні.

Президент: Ви одержали зброю в Москві?

Підсудний: Я одержав зброю в Москві і мав взяти ЇЇ з собою до Берліну.

Президент: В який спосіб?

Підсудний: Незадовго перед моїм від'їздом зв'язковий офіцер приніс мені зброю, вона вже була запакована й замкнена в алюмінійовому циліндрі. Він передав мені її, і я взяв її з собою.

Президент: Ви цього циліндра раніше не бачили? Він виглядав тепер інакше?

Підсудний: Я не пам'ятаю.

Президент: Ви взяли зброю з собою?

Підсудний: Так, одночасно я одержав деякі вказівки щодо моєї подорожі. Вказівки стосувалися прикордонної контролі й виїзду з Совєтського Союзу, а також випадку, коли б службовець митниці натрапив на циліндер, спитав мене, що в ньому знаходиться і спробував сам установити, що є всередині. Я мав до цього не допустити і поставити вимогу сполучити мене з офіцером КГБ. Офіцер мав потелефонувати за числом, який би я йому дав.

Числа телефонічного апарату Сташинський не подає, дарма, що він такий говіркий і має надзвичайну пам'ять.

Президент: Що було далі?

Підсудний: Я поїхав до Берліну, і там мене зустрів Сєргєй.

Президент: На митниці непорозумінь не було?

Підсудний: Ні, це трапляється дуже рідко. Службовці на митниці виконують контролю суворо, бо подорожники пробують торгувати різними товарами. В Німеччині товари можна купити досить дешево, напр., каву. За чотири роки мого перебування в Берліні мене ніколи не контролювали під час подорожей, також коли я їхав з циліндром, бо мої папери мали печатку такої військової установи, яка є для контрольних офіцерів і прикордонних службовців табу.

Президент: Число польової пошти?

Підсудний: Так, число польової пошти було завжди те саме, і вони знали, хто за цим числом ховається.

Президент: Яке це було число?

Підсудний: Це було звичайно число 42601. Одна установа з таким числом була у (Східньому — Ред.) Берліні, друга в Москві.

Президент: Як ви прибули до Берліну?

Підсудний: Мене зустрів Сєргєй, він знав уже про все, вже був поінформований.

Президент: Ви передали йому циліндер?

Підсудний: Так.

Президент: Він дав вам якісь доручення?

Підсудний: Він спочатку від мене нічого не вимагав. У Москві мені сказали, що про час моєї акції я довідаюсь у Берліні. Кілька днів пізніше Сєргєй сказав мені, що час прийшов і я маю їхати до Мюнхену для виконання доручення. На початку травня — це було 6-го або 10-го числа — я одержав документ з прізвищем Будайт і гроші, поїхав до Темпельгофу в Берліні, купив собі квиток і вилетів літаком до Мюнхену.

Президент: Що ви мали з собою?

Підсудний: Документ, гроші, зброю, дві ампулки. На цей раз зброя не була запакована, її довжина залишилась та сама, тільки цівки були менші в діяметрі, ніж першого разу і міцно злютовані одна з одною. Обидві цівки мали ту саму конструкцію, докладно ту саму величину та були вже заряджені й закручені, ударник — на забезпечнику. Я поклав зброю до лівої внутрішньої кишені піджака.

Президент: Це було так обговорено?

Підсудний: До валізки я не міг покласти зброю, бо треба було рахуватися з можливістю, що службовці оглянуть її без мого відома, тому я мусів тримати зброю при собі.

Президент: Які заходи безпеки були зроблені на цей раз?

Підсудний: На цей раз заходи, щоб рятуватись, не були такі складні; на випадок викриття я мав розповісти ту саму легенду, яку вигадали для мене перед попередньою акцією.

Президент: Ви повинні були виправдуватись?

Підсудний: Я мав не робити сенсації і йти пробоєм.

Президент: Яке було ваше ставлення до цього? Чи робили ви заперечення, чи ставили ви якісь питання? Не здавалось вам це примітивним? Чи зробили ви все так, як вам було наказано?

Підсудний: Я зробив все так, як мені було наказано; мені було ясно, що нема сенсу говорити на цю тему, бо говорения однаково не довело б до кінця. Вони хотіли, щоб доручення було конче виконано в цей час — таке я мав враження. Це був найвищий наказ, і я мав відчуття, що з якихось причин — я не знав, з яких саме — це має статися в цей час і жодне зволікання є недопустиме.

Президент: Що ви ще мали при собі?

Підсудний: Гроші, зброю та патентові ключі. Ключі були заховані в циліндрі з внутрішньою нарізкою і шрубою. Коли розкрутити гвинти, то в циліндрі був отвір для вимінних зубців ключа. Зубець треба було лише вкласти або виміняти. Я мав з собою 4 або 5 таких зубців. Я мусів постаратися за допомогою цих ключів увійти до середини будинку.

Президент: Для затріскового замка?

Підсудний: Так! Я повинен був пробувати з допомогою тих ключів дістатися по змозі до середини будинку.

Президент: 3 якого металу були ключі — з твердого чи м'якого?

Підсудний: 3 твердого. Сєргєй навіть сказав, що вони виготовлені і куплені в Західній Німеччині.

Президент: Що ви, крім цього, ще мали при собі? Такі самі речі?

Сташинський довго думає, поки дає відповідь:

Підсудний: 10 таблеток, 2 ампулки. Я все це взяв з собою і полетів до Мюнхену. Я зупинився в готелі «Шоттенгамель»² і почав...

Президент перебиває: Ви сказали, що це був, можливо, інший готель.

Підсудний: Тоді я був у готелі «Шоттенгамель». В іншому готелі я був кілька днів пізніше, коли я знову прибув до Мюнхену. Наступного дня я негайно розпочав своє стеження; кожного ранку я приймав протиотруйну таблетку і потім, зараз же після 9 години їздив на вулицю Крайтмайра.

Президент: В який бік виходили вікна вашої кімнати в готелі «Шоттенгамель»?

Підсудний: У бік подвір'я. Воно було зовсім мале. Я жив у партері і міг бачити, що подвір'я мало дах.

Кожного ранку я їздив приблизно о 9 год. на вулицю Крайтмайра і проходив повз будинок, щоб побачити, чи не знайду я Бандеру коло гаражу. Пізніше, приблизно в11 годині, я їздив до Німецького Музею біля моста Людвига, щоб ствердити, чи немає його в бюрі. Звідси я міг бачити, чи стоїть автомашина перед будинком. Інколи я бачив машину, але спочатку мені не вдавалось побачити самого Бандеру. В той час, тобто у травні (1959 р.), я пробув у Мюнхені приблизно один тиждень. Кілька разів я бачив Бандеру, бачив його самого, але частіше в супроводі охоронців. У машині завжди сидів коло нього один чоловік. На третій день мого перебування в Мюнхені я поїхав на вулицю Крайтмайра після обіду; я трохи почекав і тоді побачив, як Бандера приїхав машиною з міста і завернув до будинку. Я також бачив, що він був у машині сам-один. Тепер ситуація і нагода виглядали так, як мені їх намалював Георгій.

Президент: Чи ви стояли близько до будинку?

Підсудний: Я стояв у вході до одного будинку на вулиці Занд проти вулиці Крайтмайра. Я міг звідти бачити вхід до будинку Бандери, а також бачив, з якого напрямку він приїхав. Я бачив, що він приїхав з сторони вулиці Дахауер, він проїхав повз мене. Він мене, звичайно, не бачив, я заховався у входову браму так, що мене не можна було побачити. Коли Бандера в'їхав на вулицю Крайтмайра, я пішов вслід за ним.

Президент: Як далеко було від вас до входу до будинку?

Підсудний: Приблизно 100 метрів. Будинок, в якому я стояв тоді, а також пізніше, тепер уже не існує.³

_________________________________________
² При вулиці Прільмайр, напроти великого магазину «Герті».
³ Будинку напроти вул. Крайтмайра справді вже немає, його зруйновано і на тому місці закладено міський городець з водограєм.

Я бачив, як Бандера зник у гаражі. Тоді я вийшов для виконання замаху, по дорозі вийняв зброю з кишені, зброя була також і цього разу загорнута в газету, але тепер все було трохи більших розмірів, зброя не була цілком кругла, мала овальну форму. Тоді я пішов до в'їзду до будинку ч. 7 на вулиці Крайтмайра і думав, що я це зроблю зараз. Я мав пройти 80-100 метрів, але все ж мав досить часу, щоб замислитись.

Сташинський говорить помалу, слово за словом, посилюючи цим напруження, яке панує в залі. Він дещо приблід, очі звернув у бік голови суду д-ра Ягуша і на тлі сіраво-зеленкуватої стіни чітко вирисовується профіль його голови. Присутні в залі, включно з суддями, прокурорами й поліціянтами біля дверей, безперервно вдивляються в Сташинського. Навіть стенотипістки перестали працювати і слідкують за розповіддю злочинця.

Я тримав зброю у правій руці, в лівій ампулку, почав іти і був переконаний, що я повинен тепер вчинити замах. Коли я вже був перед самою брамою, я хвилинку подумав, що ось він тепер тут стоїть і щось робить коло машини, він не знає, що я вже в дорозі, що тим самим його смерть зовсім близько, що зараз він не буде жити.

Я ввійшов до в'їздової брами, зробив кілька кроків, гараж був відчинений, машина стояла в гаражі, він стояв з лівого боку і порався коло шоферського сидження. Він тільки що вийшов з авта, авто стояло в гаражі. Я вже зробив два кроки в напрямку до нього, але тоді мені майнула думка і я сказав собі, що цього не зроблю. Я повернувся й пішов геть. Зброю я ще тримав у руці. Тоді я її забезпечив і заховав у кишеню. З рішенням, що він має жити, я пішов геть. Під враженням цього рішення я пішов знову в напрямі Гофгартен і вже скоро був там, бо я дуже поспішав. Щоб пізніше не жаліти, що я виніс таке рішення, я вистрілив з обох цівок у землю і кинув зброю у рів, в якому була вода.

Президент: Міст був з каменю чи з дерева?

Підсудний: 3 каменю, це був той самий рів, але другий міст.

Президент (показує знімку моста): Що ви тоді зробили, пане Сташинський?

Підсудний: Я викинув зброю і пішов до міста.

Президент: Це було на третій чи на четвертий день вашого перебування в Мюнхені. Ви після того залишились у Мюнхені?

Підсудний: Я ще залишився. Я вже сказав, що я вирішив не виконати замаху. Коли минуло кілька годин, я спокійніше замислився над усім і зрозумів, що мушу про те подумати, що тепер я буду на черзі. Я мусів вигадати якесь виправдання, щоб мені повірили, я мусів довести, що я справді старався виконати доручення. Тому я спробував відчинити вхідні двері будинку Бандери з допомогою патентового ключа. Я випробував яких три ключові зубці. Я приходив туди в різну пору. Я мав у своєму розпорядженні принаймні три дні і я кожного дня ходив туди ввечорі, перед обідом або після обіду і пробував відчинити двері патентовим ключем. Під час цих експериментів я зламав один зубець ключа. Я старався не застосовувати сили, щоб не зламати ключа, і все ж таки одна борідка ключа зламалася.

Президент: Чи ви робили ще якісь маніпуляції з замком?

Підсудний: Так, Сєргєй міг вірити і не вірити. Решта зламаного ключа залишилась у мене.

Президент: Чи ви замислились над тим, що це може мати для вас погані наслідки?

Підсудний: Я про це думав. Я пішов ще далі і з власної ініціятиви спробував з ключа від мого берлінського помешкання випиляти новий ключ і відчинити ним двері. Серед цих ключів був також один ключ з алюмінію. На основі моїх попередніх експериментів з ключовими борідками я приблизно знав, як ключ має виглядати. Я випиляв кілька рівців у борідках.

Президент: Ваша мета полягала в тому, щоб зробити підхожий ключ, чи лише в тому, щоб зробити принаймні спробу виготовити такий ключ?

Підсудний: Я не мав великої надії, що мені пощастить відімкнути двері одним із ключів. Я лише хотів примусити Сєргєя повірити мені, що я дуже старався виконати доручення і навіть зіпсував свій власний ключ від свого помешкання, аби тільки відімкнути двері.

Президент: Чи це був єдиний мотив?

Підсудний: Була ще і друга причина. Я не міг сказати Сєргєєві, що я вирішив не виконати замаху і зараз же викинув зброю. Тому я зробив ці ключі. Я плянував сказати йому, що я не міг виконати замаху в гаражі, бо я побачив когось на подвір'ї. Я не міг приховати, що я справді бачив Бандеру. Я мусів рахуватися з можливістю, що десь поблизу стоїть спостерігач, який слідкує за мною. Незалежно від того, чи за мною стежили, чи ні, я мусів правдиво розповісти про всі мої спостереження, також точно подати час, коли і де я перебував, я мусів про це доповідати. Про цю зустріч з Бандерою я мусів розповісти також правдиво. Я не міг виконати доручення, бо хтось був на подвір'ї. Я думав, що спостерігач, який, можливо, слідкував за мною, цього перевірити не міг.

Президент: Що ви хотіли сказати стосовно зброї?

Підсудний: 3 допомогою цього ключа я хотів переконати Сєргєя в тому, що в гаражі замах не міг удатися, тому я старався пробратись до середини будинку. Під час моїх спроб відчинити двері з допомогою ключа з алюмінію, який я випиляв, шматочок ключа відламався і лишився в замку.

Президент показує дві зламані борідки від ключів, приклеєні до паперу.

Підсудний: Так, це ті ключі.

Голова суду перериває розправу на протяг 25 хвилин. Майже всі присутні журналісти, зокрема французькі, англійські й американські, біжать до телефонів, щоб передати до редакції ревеляційні зізнання Сташинського. Перед будинком суду є багато інших журналістів і гостей, які бажають одержати квитки вступу до залі, побачити вбивника й послухати його зізнань. О годині 10,50, коли скінчилася перерва, голова суду д-р Ягуш запитує Сташинського:

Президент: Ви досі твердили, що ви повернулись назад до Берліну і поінформували Сєргєя про те, що ви не могли виконати замаху, бо вам хтось перешкодив це зробити. Це є підставою для виправдання. Ви викинули потім зброю, бо і так з того нічого не вийшло б, і спробували відімкнути двері, при цьому вам поламалися ключі. Після того ви одержали чотири нові ключі, які були зроблені за вашими вказівками. Тепер ви ще раз поїхали до Мюнхену під прізвищем Будайт, щоб переконатися, чи можна відчинити двері цими ключами. Ви поїхали і на цей раз таки відімкнули двері. Ви не рахувалися з можливістю, що один з ключів підійде, правда?

Підсудний: Так, це слушно, все було так.

Президент: Після того ви в серпні одержали відпустку. На початку жовтня ви знову одержали те саме доручення. Будь ласка, розповідайте.

Підсудний: На початку жовтня я мав зустріч з Сєргєем, і він сказав мені, що з Москви прийшов наказ, згідно з яким я маю цими днями знову поїхати до Мюнхену і виконати доручення, яке я одержав перед тим. Події розгорталися так само, як у травні: він дав мені документ, я купив собі квиток у Темпельгофі, один-два дні перед тим я був там, щоб зареєструватися для виїзду літаком. За порадою Сєргєя я вилетів цього разу не до Мюнхену, а до Франкфурту (над Майном — ред.). Я дуже часто літав по трасі Берлін-Мюнхен. У Франкфурті я мав пересісти. 14-го жовтня перед обідом я вилетів з Берліну і ввечорі був у Мюнхені.

Президент: Що мали ви з собою?

Підсудний: Я знову мав при собі ту саму зброю з двома цівками, 2 ампулки, 10 таблеток і патентові ключі.

Президент: Вам сказали, що прийшов новий наказ, чи, може, Сєргєй сказав, що все ж таки треба спробувати виконати доручення? Чи сказав він, звідки прийшло доручення?

Підсудний: Я вже раніше сказав, що доручення залишилося без змін. З Москви знову прийшов наказ, за яким я мав тепер поїхати до Мюнхену і виконати доручення, яке я одержав раніше. В Берліні чекали, доки прийде цей новий наказ з Москви.

Президент: Ви знову виїхали під прізвищем Будайт?

Підсудний: Так,— і я зупинився в готелі «Зальцбург».

Президент читає з актів: Число 32, зареєстровано: Ганс Йоахім Будайт, технічний кресляр, народжений 12.4.1927 в Касселі, німець, Дортмунд, вулиця Гольштайна, прибув 14.10., вибув 16.10.1959.

Чим ви вилетіли до Франкфурту?

Підсудний: Перед обідом літаком лінії «ПАА»⁴, пізніше літаком «Люфтганзи».

П'ЯТНАДЦЯТИЙ ДЕНЬ ЖОВТНЯ

Президент: Ви зробили 14-го жовтня ще щось?

Підсудний: Ні, було вже запізно. Тоді прийшов 15-тий день жовтня. Перед обідом я залишив свій готель з наміром зробити в цей день лише кілька спостережень, піти на вулицю Цеппеліна і подивитися, чи стоїть там відома мені машина — синій «Опель-Капітен».

Президент: Ви прийняли таблетку?

Підсудний: Я прийняв таблетку не відразу після того, як встав з ліжка, а пізніше, коли я йшов пішки до моста Людвига. З боку Німецького Музею можна бачити будинок на вулиці Цеппеліна та автомашину. До моста Людвига я прийшов коло 11 години. Звідси я побачив, що коло будинку стоїть синій «Опель-Капітен»; але з цієї віддалі я не міг добре побачити, чи це та сама машина. Я пішов трохи далі вулицею Цеппеліна й побачив число машини. Тоді я пішов назад до моста Людвига й почав стежити за будинком. Я помітив, що коло 12 години двоє людей сіли в авто, один чоловік і одна жінка. Вони сіли в авто і поїхали далі в тому самому напрямку, куди авто було спрямоване. Коли дивитися з моста Людвига, вони поїхали по вулиці Цеппеліна, віддаляючись від мене. Мені було ясно, що він не один, тому з замахом нічого не вийде. Я хотів переконатися чи вони поїхали до якогось іншого місця, чи, може, додому. Тому я сів до трамваю й поїхав прямо до вулиці Крайтмайра.

Президент: Як ви це собі уявляли? Ви могли собі сказати: тепер він виїхав, на сьогодні досить. Замість цього ви спитали себе, куди він їде.

Підсудний: Я хотів поїхати і переконатися чи він у своєму помешканні. Я одержав таке доручення й хотів більш-менш дотримуватися наказу. Я мусів зробити якісь кроки, з яких було б ясно, що я старався виконати доручення, тим більше, що я знав, що від КГБ тепер прийшов наказ виконати замах у вестибюлі будинку. Я мусів принаймні залишатися поблизу його помешкання.

Президент: Чи ви замислились над тим, що станеться, коли ви будете коло помешкання, а він приїде?

Підсудний: Я вважав, що коли я там буду, а він приїде, то мені, мабуть, доведеться виконати доручення. Приблизно 10-15 хвилин по дванадцятій годині я був поблизу вулиці Крайтмайра, пройшов один раз повз будинок і побачив, що гараж був замкнений: авта я не міг побачити. Я став на розі вулиць Занд і Дахауер і якийсь час чекав; потім я змінив своє становище. Я сказав собі, що чекатиму тут до 13 години.

_________________________________________
⁴ Pan American Airways.

Президент: Ви хотіли випробувати стару ворожбу, правда?

Підсудний: Так. Я собі уявив, що коли він не приїде до 13 години, то тоді він перебуває десь у місті або вже в помешканні, і я його вже більше не побачу. Це обідній час, у цей час я вже одного разу бачив, як Бандера приїхав додому. Незадовго перед 13 годиною — точніше, о 12 годині 45 хвилин — я пішов з вулиці Занда до вулиці Крайтмайра і пройшов повз будинок. Я хотів чекати по другому боці вулиці, щоб не впасти в вічі, коли б він приїхав з вулиці Дахауер. Я вже збирався йти геть. Я пам'ятаю час дуже добре, бо я безперервно дивився на годинник.

Рівно о 13 годині я хотів піти й сьогодні вже більше не займатися цією справою. Ще не було 13 години, і я ще чекав кілька хвилин. Раптом я побачив машину «Опель-Капітен», що їхала з сторони вулиці Занда; я також розпізнав число машини і помітив, що в машині сидить лише шофер; це міг бути тільки Бандера. Я не міг далі чекати, я ще не відійшов, він якраз приїхав і був сам. Я стояв біля будинків чч. 13-15, на невеликій віддалі.

Сташинський дивиться в землю і говорить дуже тихим голосом, при цьому підсвідомим нервовим рухом киває головою.

Президент: Що ви зробили?

Підсудний: Я зрозумів, що не можу відмовитися від виконання замаху. Я мусів це зробити! Я пішов у напрямку до вулиці Крайтмайра, ч. 7. По дорозі я вийняв зброю з кишені і зняв ударник з забезпечника (зброя була знову загорнута в газету). Проходячи повз браму, я, скосивши погляд побачив, що гараж відчинений, перед ним стоїть авто, Бандера стоїть там же і шукає за чимось в авті. Я думав, що авто вже знаходиться в гаражі. Двері гаражу були в кожному разі відчинені.

Напруження і тиша в судовій залі доходять до своїх вершин. Дослівно нема нікого з присутніх, не виключаючи навіть поліціянта, який звичайно з поважною, навіть суворою міною сидить біля Сташинського,— хто б не затримував віддиху. Деякі слухачі похилилися наперед, немов причаїлися перед небезпекою, що надходить. Ніхто не ворушиться, не чути шепотіння, ані покашлювань. П'ять суддів у вишневої барви тогах, з широкими білими передами і краватками «метеликами», сидять безрушно, немов якісь різьби на тлі чолової стіни, і не зводять очей з Сташинського. А він понурив голову й майже шепотом, уривано продовжує свою жахливу розповідь. Але в його голосі не чути такого хвилювання, яке має людина, що справді жалкує свого ганебного вчинку. Гладко обголене, повне обличчя злочинця відбиває жовтавою блідиною від темних плям, що отінюють його холодні, безсердечні очі. Сташинський говорить:

Я не відважився піти до гаражу і швидко пройшов мимо. Потім я пішов до дверей будинку і відчинив їх ключем, який я тримав у правій руці; зброю я в цей час тримав у лівій руці. Я ввійшов до середини і замкнув за собою двері. З плятформи я пішов наліво. Я піднявся на кілька східців нагору і хотів на першому повороті сходів чекати, щоб мене не можна було побачити від входу. Я хотів піти йому назустріч. Коли я почекав кілька секунд, раптом почув голоси, насамеред голос жінки, що сказала: «До побачення». Я почув, що хтось спускається по сходах. Це була для мене непередбачена ситуація. Спочатку я не знав, що робити. Коли б я вирішив вийти з будинку, я мусів би рахуватися з можливістю, що зустрінуся з Бандерою і що тоді він мене побачить.

Президент: Чи справді в цей час хтось спускався по сходах?

Підсудний: Так, кроки наближалися до мене. Я зійшов кілька східців униз, зупинився перед ліфтом, натиснув на ґудзик і чекав на ліфт. Я стояв обличчям просто до ліфту. І коли я так стояв, а ліфт ще не над'їхав, в той час за моєю спиною хтось пройшов по сходах вниз. Я пізнав по кроках, що це жінка, бо на камінних сходах я докладно чув стукіт високих закаблуків. В цей момент вона пройшла коло мене за моєю спиною.

Президент: Вона пройшла повз вас?

Підсудний: Вона пройшла повз мене і вийшла через двері з будинку.

Президент: Ви тим часом увійшли до ліфту?

Підсудний: Я відчинив двері ліфту, але не пам'ятаю, чи я ввійшов до середини, і замкнув за собою двері.

Президент: Чи жінка пройшла повз вас у ту хвилину, коли ви відчиняли двері ліфту?

Підсудний: Може, кілька секунд перед тим. Я її не бачив, і вона теж не бачила мого обличчя.

Президент: Інцидент на цьому скінчився?

Підсудний: Так, але тепер ситуація була знову така, як перед тим. Я знову замкнув двері ліфту і піднявся по сходах угору. В цей час я почув, що двері будинку відчинились і хтось увійшов. Я здогадався, що це Бандера. Коли я почув, що двері хтось відчинив, я пішов попри поруччя по сходах вниз назустріч Бандері.

Президент: Ви побачили його коло дверей будинку?

Підсудний: Я побачив його, двері були ще відчинені. Він у ту хвилину намагався вийняти свій ключ із дверей.

Президент: Якою рукою?

Підсудний: Лівою рукою. Він тримав під (правою) пахвою пакунки.

Президент: Ви, мабуть, пригадуєте, що тоді виникли сумніви стосовно того, що він мав у правій руці. Чи ви замислювалися над тим, як це можна пояснити?

Підсудний: Я багато над цим думав, бо мене про це з усіх боків питали, спочатку Шелєпін у Москві, а пізніше тут, під час допиту. Я тепер знаю, що він ніс у руках. Проте я мушу повторити мої попередні зізнання, що в моїх очах це були пакунки або торбинки. Я хотів вказати на колір. Мені здавалося, що це пакунки або торбинки, вони були яснобрунатного кольору.

Президент: Чи пригадуєте: були в них червоні чи зелені помідори?

Підсудний: Я бачив овочі, коли проходив пою нього. Мені здавалося, що це були червоні помідори. Він тримав ногою двері, щоб вони не замкнулися. Це не була ситуація, яка повинна бути, щоб виконати замах. Він мусів би був замкнути за собою двері. В цю хвилину він побачив мене і подивився на мене; я подивився на нього. Щоб виграти час, я нагнувся і почав поправляти свій черевик. Але цим я нічого не осягнув.

Президент: Ви лівак?

(У той час Стаишнський, за його пізнішим виясненням, мав тоді на ногах черевики без шнурівок).

Підсудний: Ні. Я тримав зброю у правій руці і правою ж рукою поправляв свій черевик. Воно виглядало з мого боку по-дурному, але я хотів виграти час. Я не міг зупинитися без причини. Я знав, що мушу виграти час. Тоді я пішов далі. Я не знав, чи маю зробити замах, чи ні. Я спускався по сходах і вже думав, що зараз пройду повз нього, і, мабуть, з того всього нічого не вийде. З другого боку, я знав, що мушу це зробити. Це не легка справа розповісти, які думки я мав у ту хвилину.

Це вже друга спроба, і я не повинен її проґавити — думав я. Він все ще стояв на місці. Коли про це розповідаєш, воно триває довго, але все це відбулося в дуже короткий час.

Президент: Коли він стояв в середині будинку і лівою рукою вийняв із дверей ключ, то до вас був скерований правий бік його обличчя?

Підсудний: Коли я ще був угорі, він був звернений до мене правим боком свого обличчя; щоб вийти з будинку, я мусів пройти за його спиною. Коли я проходив повз нього через вихідні двері, він подивився на мене, і в цю хвилину я почув, що я говорю, що «щось не функціонує», і ще якісь слова, яких я сам не розумів. Він відповів мені щось ніби: «вже в порядку».

Тиша в залі, здається, голосно дзвонить, не чути людського дихання, немов би не було живої душі, тільки годинник на стіні нечутно відмірює тяжку й пекучу, як біль, хвилину... В цю тишу каменем падають дальші слова Сташинського:

Я повернувся праворуч і взяв лівою рукою клямку. Він стояв коло мене, в цю хвилину він уже вийняв ключ із дверей. Але він ще тримав його в руці, а торбинки — в правій руці. Так я там стояв і хотів закрити двері за собою, а зброю я тримав у правій руці; раптом я зробив рукою рух угору і вистрілив з обох цівок, негайно повернувся, закрив за собою двері і пішов геть.

Ці слова московський найманець говорить точно о годині 11.30 рано в середу 10 жовтня 1962 року.

— Ja! — повторює мимоволі голова суду в Карльсруге, д-р Ягуш, і на одну коротеньку мить його голова опирається підборіддям об груди...

Президент: Ви вистрілили, ще бувши в будинку?

Підсудний: Одною ногою я вже стояв на порозі.

Президент: Чи ви бачили, що сталося після того?

Підсудний: Ні, негайно після того, як я вистрілив, я повернувся і пішов геть.

Голос Сташинського знову спокійний, сухий, без жодних хвилювань.

ПРЕЗИДЕНТ читає з актів: Слідство проти невідомої особи. 16.10. 1959 р. Стосується смерти Степана Бандери. (Читає місце, в якому між іншим сказано, що в одязі померлого був знайдений пістоль у кобурі під правою пахвою). Ця обставина, можливо, свідчить про те, що Бандера був лівак. Що ви робили далі?

Сташинський знову потрапляє в свій розповідний тон.

Підсудний: Після того, як я вийшов з будинку, я негайно повернув ліворуч. Опинившися на вулиці Крайдінга, я одночасно заховав зброю і вийняв з лівої кишені ампулку, роздавив її та вдихнув пари з неї. Поперечною вулицею я пішов до вулиці Німфенбурґ. По дорозі я викинув на ходу дверний ключ до каналізаційного отвору.

Зброї я ще не міг викинути, бо для цього ще не було нагоди. Я пішов пішки вулицею, що веде просто до Гофгартен. Там я знову пішов до рова і знову кинув з моста зброю в потік. Тоді я далі пішов вулицею Максиміліяна до площі Ленбах і до свого готелю. Там я вимельдувався. Було по 14 годині. Швидким поїздом я виїхав до Франкфурту (над Майном — Ред.). Я це зробив згідно з одержаними мною вказівками. Після замаху я хотів якнайшвидше виїхати з Мюнхену. Я виїхав першим поїздом, що їхав до Франкфурту. В цьому напрямку їхали один чи два поїзди щогодини. Коли я прибув на станцію, я переглянув розклад їзди і встановив, що мені доведеться чекати на поїзд недовго. Я чекав, може, 15-20 хвилин.

Отже я поїхав до Франкфурту і прибув туди після обіду. Мою валізку я залишив на станції і пішов розвідувати по різних летунських компаніях, коли я можу вилетіти до Берліну. Але в цей вечір було вже запізно, і я мусів переночувати у Франкфурті. Я переночував у готелі «Вісбаден» і саме — лише цю одну ніч.

ПРЕЗИДЕНТ читає: Реєстрація 15.10.1959. Готель «Вісбаден»: Ганс Будайт, кімната 53, день виїзду 16.10. Підтверджено федеральним кримінальним управлінням.

Президент: Під яким прізвищем ви вилетіли?

Підсудний: Я ще в той самий вечір замовив для себе місце в літаку під фальшивим прізвищем — не під прізвищем Будайт, а, здається мені, під прізвищем Ковальський. Я вибрав собі польське прізвище, бо видно було, що я чужинець. Я знав, що пасажири, які летять до Берліну з Західньої Німеччини, не мусять пред'являти документи.

Президент: Це було передбачено чи, може, з вами обговорено, що ви, повертаючись назад, візьмете собі інше прізвище?

Підсудний: Ні, це була моя ідея, вона спричинила мені пізніше деякі неприємності. Я не повинен був цього робити, бо це не було підготоване. На випадок якої-небудь контролі можна було встановити, що я подав неправильне прізвище.

Президент: Чи пригадуєте ви, якій фірмі належав літак?

Підсудний: «БЕА».

ПРЕЗИДЕНТ зачитує у пасажирському списку цієї фірми від 16 жовтня 1959 р.: ч. 12 — пасажир Ковальський. Отже, ви знову прибули до Берліну. Ви склали звіт Сєргєєві?

Підсудний: Я негайно потелефонував до нього. Він уже знав про все і тут же телефонічно погратулював мені. Ми домовилися про зустріч у місті, і я поїхав до нього. Він знав про все з преси.

Президент: Ви знову склали тепер звіти за тим самим зразком, як у випадку пана Ребета?

Підсудний: Так, у двох варіянтах, за тим самим зразком, як у випадку Ребета, два звіти. В першому звіті я лише зазначив шлях моєї подорожі і час, в який я відвідав різні місця, у другому звіті я написав лише, що я особу привітав і що привітання було вдалим.

Після короткої перерви, яка тривала до год. 11.50 адвокат Нойвірт, за згодою президента Ягуша, ставить Сташинському знаменне запитання:

Нойвірт: Що ви думали, коли ви вбили пана Степана Бандеру? Чи ви мали яку-небудь особисту причину для такого вбивства?

Сташинський на хвилину ніяковіє, мнеться нервово, згодом каже:

Підсудний: Я не мав жадної особистої причини вбити його. Я лише виконав наказ.

До президіяльного стола підходить експерт, який показує суддям мапу «замкненої зони» — Карльсгорст у Східньому Берліні. Всі адвокати й обидва прокурори теж підходять до стола й розглядають мапу, після чого голова суду оголошує перерву до год. 15-ої. Після перерви д-р Ягуш звертається до Сташинського з запитанням:

Президент: Чи хтось тут, у Німецькій Союзній Республіці, на вас колись впливав (поминаючи слідчі органи), що саме ви маєте сказати на цьому процесі до того чи іншого пункту? Ви маєте тепер можливість тут, перед усіма слухачами, прилюдно про це заявити. З цього приводу для вас не може постати жодна шкода. Ви повинні тепер відважитися сказати, чи впливав хтось на вас, щоб спонукати вас не говорити тут правди?

Підсудний: Цього ніколи не було.

Президент: Чи була колись раніше роблена спроба, щоб спонукати вас з тих, чи інших мотивів розказувати нам тут байки і обтяжити себе самого?

Підсудний: Ніколи!

Президент: Може, хтось це робив з-поза Німецької Союзної Республіки?

Підсудний: Ні!

Президент: Напевно?

Підсудний: Так!

Президент: Шляхом таких маніпуляцій ви накличете нещастя на себе самого. Ви тепер маєте нагоду тут розповісти публічно про такі речі. Може, з вами погано поводились, бо від вас хотіли одержати якесь зізнання?

Підсудний: Ні.

Суд викликає свідку Кресценцію Губер, зізнання якої спричинюють деколи легкий сміх серед слухачів. Пані Губер — це зразок німецької домашньої господині, яка говорить резолютно, сміливо, деколи голосно зітхає тощо. Д-р Ягуш повчає її, що вона буде присягати, і запитує:

Президент: Чи знаєте ви пана Сташинського?

Голова вказує рукою на Сташинського, свідка заперечливо хитає головою.

Свідка: Ні, я його ніколи не бачила.

Президент: Подайте персональні дані про себе.

Свідка: Кресценція Губер, одружена, без професії, домашня господиня, 48 років, живу в Мюнхені, вулиця Талькірхнер число 67; пан Сташинський не є моїм родичем.

Президент: Чи ви мали колись яку-небудь справу на вулиці Крайтмайра, у будинку ч. 7?

Свідка: Так, я там прибирала помешкання родини Вайнер на першому поверсі.

Президент: Ви пригадуєте, що в цьому будинку в середині жовтня 1959 року був знайдений мертвим пан Бандера, що називав себе Попель?

Свідка: Так.

Президент: Як ви про це довідалися?

Свідка: Через радіо. Про це я читала також у газеті. Я ходила туди двічі на тиждень — у вівторок і в четвер. Прізвище (Бандери) було мені невідоме, я звернула увагу лише на будинок ч. 7 на вулиці Крайтмайра, бо я там прибирала.

Коли я туди прийшла наступного разу, мені про це розповіла жінка, яка в цій родині доглядала за дітьми.

Президент: Коли ви звичайно залишали помешкання, що його ви прибирали?

Свідка: Я завжди кінчала працю о першій годині. Я працювала від 8 до 1 години.

Президент: Чи можете пригадати: ви в цей день теж пішли о першій годині?

Свідка: Так, це було незадовго перед першою годиною або скоро після першої. Я спускалася по сходах вниз. Мені заплатили за мою працю. Коли я зійшла вниз, коло ліфту стояв якийсь чоловік.

Президент: Як він там стояв?

Свідка: Цього я точно не пам'ятаю. Можливо, що я сказала йому «Грюс Готт»⁵. Я лише пригадую, що його волосся було не таке темне.

Президент: Чи ви випадково бачили або чули, чи рухався ліфт?

Свідка: На це я не звернула уваги.

Президент: Цей чоловік стояв коло дверей ліфту чи в зовсім іншому місці?

Свідка: Я не знаю, я вже ламала собі над цим голову. Я лише знаю, що його волосся не було таким темним.

Президент прохає Сташинського повернутись і стати перед дверима, щоб свідка могла подивитись на нього ззаду. Сташинський покидає лаву обвинувачених і стає перед дверима, обернувшися до свідки спиною.

Свідка не може пригадати. Вона каже, що той чоловік не мав такого темного волосся.

Президент: Може, пригадуєте, чи міг він так стояти?

Свідка невпевнено хитає головою.

Президент: Але ви пригадуєте, що в цих малих сінях стояв чоловік?

Свідка: Так.

Президент: Чи не здається вам, що ви бачили його в обличчя або що він стояв спиною до вас?

Свідка: Я пішла до дверей. Я пішла до свого вельосипеда на подвір'ї, що стояв у глибині подвір'я, і поїхала додому.

Президент: Щоб дійти до вашого вельосипеда на подвір'ї, ви потребували не більше двох хвилин?

Свідка: Так, приблизно.

СУДДЯ: Чи знали ви пана Попеля?

Свідка: Ні, його особисто я не знала.

Президент: У той час, як ви забирали з подвір'я свій вельосипед, чи ви помітили, що хтось приїхав автом?

Свідка: Там в'їздили часом машини, але я нічого не помітила.

Президент: Чи ви бачили пана Попеля перед тим? Знали ви його з обличчя?

Свідка: Можливо, що я його вже бачила, але не знала, хто він такий.

Президент: В той час, як ви забирали з подвір'я свій вельосипед, чи бачили ви якогось чоловіка коло гаражу?

Свідка: Ні, там я нікого не бачила. Я була сама.

_________________________________________
⁵ Баварське поздоровлення «Grüß Gott» («Здоровлю з Богом!») уживається в значенні щоденного привітання: «Добридень!», «Здорові були»!

НАГОРОДА ЗА ВБИВСТВО

Судді встають, одягають на голови берети, всі в залі теж підводяться зі своїх місць і свідка, піднісши вгору пальці правої руки, повторює за головою суду слова присяги на те, що вона сказала правду.

Президент: Ми тепер підходимо до того, що містить обвинувачення стосовно дальшого часу, після тих подій, про які ви нам розповіли. В листопаді 1959 року ви одержали запрошення від одного генерала. Розкажіть про це.

Підсудний: На початку листопада 1959 року Сєргєй повіз мене з міста автом до забороненої зони і представив мене там одному генералові, що був, як він сказав, нашим начальником. Він був шефом відділу КГБ у Карльсгорсті. В конспіративному помешканні ми говорили, може, з 15 хвилин — на загальні теми. Потім генерал, як господар, попрохав нас піти до іншої кімнати, в якій стояв стіл, накритий для трьох осіб. Ми сіли. Тоді генерал подав мені, як він сказав, приємне повідомлення. Він сказав мені, що згідно з постановою уряду, мене нагороджено бойовим орденом Червоного прапора за успішну роботу і за виконання доручень.

Президент: Отже, існують два роди ордена Червоного прапора.

Підсудний: Так, перший називається просто орден Червоного прапора, другий — бойовий орден Червоного прапора. Бойовий орден можна одержати також у мирний час, але для цього повинні існувати особливі підстави більш або менш військового характеру.

Президент: Як ви прийняли це відзначення?

Підсудний: Хоч я раніше не думав над тим, що одержу таке відзначення, але не був також дуже здивований, бо це був практикований звичай, що за виконання важливих доручень нагороджувано. На ордени Совєтський Союз не скупий. Генерал пробував з'ясувати мені, яке високе відзначення це означає. Він сказав, що це є незвичайна річ і що трапляється дуже рідко, щоб хтось у мирний час одержав такий орден. Вже з цього я міг бачити, наскільки важливою була виконана мною робота.

Президент: Чи сказав він вам, в який спосіб ви одержите орден?

Підсудний: Так, він сказав, що для цього я поїду до Москви.

Президент: Чи сказав він щось про те, які пляни стосовно вас мають на майбутнє?

Підсудний: Про це ми говорили лише загально. Він сказав, що, наскільки він знає, я тепер маю поїхати на якийсь час до Москви, щоб там одержати додатковий вишкіл як агент. Міркування для цього були такі:

Оскільки замах не пройшов без сенсації, потрібно, щоб проминув якийсь час, і щойно тоді знову зможу показатись на Заході, бо громадськість схвилювалася. Він вважав, що я не повинен провести цей час у Берліні без користи для себе. Тому буде підхожим і так вирішено, що я на якийсь час, приблизно на рік, поїду до Москви, щоб одержати там додатковий спеціяльний вишкіл. З його слів можна було зрозуміти, що виконане мною доручення і одержання ордена закінчили один етап моєї діяльности для КГБ. Це мав би бути ніби поворотний пункт у моєму житті, щоб дістатися на вищий щабель.

Президент: Ви вже раніше згадували один вислів Сєргєя у зв'язку з цим.

Підсудний: Сєргєй натякнув мені, що мене тепер, мабуть, вишколюватимуть у Москві кілька років і тоді мене застосують протягом якогось часу в Західній Німеччині або в Західній Європі. Сєргєй також сказав напівсерйозно, напівжартома, що я, може, стану за кілька років на його місці тут, у Карльсгорсті.

Президент: Як поставились ви до цих перспектив?

Підсудний: Ці перспективи були для мене цілком новими і чогось такого я собі раніше не уявляв. Дотепер для мене не було нічого занепокоюючого в тому, що було пляноване про моє майбутнє. Про мою дальшу діяльність у Західній Німеччині була вже раніше мова при різних нагодах, при інших нагодах уже говорено про те, і в цьому не було нічого надзвичайного.

Президент: А все ж сталося щось таке, з чим ви раніше не рахувалися. Вас мали нагородити орденом і вручити цей орден у Москві, далі вишколити, і це повинно було показати вам, що ви будете в майбутньому працювати в усякому разі в подібний спосіб, як було і досі.

Підсудний: Так, мені було ясно, що я залишуся при КГБ і працюватиму для нього.

Президент: Як ви до цього поставились?

Підсудний: Про припинення роботи я досі не думав, скласти заяву про небажання далі працювати не можна було. В моєму випадку це було неможливо. Та обставина, що мене хотіли вишколити і застосувати в Західній Європі, була для мене, властиво, не такою вже неприємною.

Президент: Як ви собі це уявляли?

Підсудний: Це пов'язане з багатьма моїми переживаннями, з обома цими замахами і з тим, що випливало з цього.

Президент: Тоді ви поїхали до Москви?

Підсудний: Так, я поїхав 21-го чи 22-го листопада. Я весь час чекав. Воно не було так, що моє (берлінське — Ред.) начальство пристосовувалось до мене, а до начальства в Москві і з Москви прийшов для мене наказ 22-го листопада приїхати до Москви і одержати орден. Орден я мав одержати 25-го листопада. Мені порадили запакувати всі свої речі і взагалі зникнути з Берліну.

Президент: Ви поїхали?

Підсудний: Так.

Президент: Коли?

Підсудний: Це було 21—22 листопада. У Москві зустрів мене один співробітник КГБ, якого я знав з моїх берлінських часів; він примістив мене в готелі, і там я чекав дальших вказівок і отримання ордена.

Президент: Чи сказав він вам що-небудь про виконане вами доручення і про те, які наслідки з цього будуть?

Підсудний: Чоловік, що зустрів мене на станції, мав мене лише обслуговувати.

Президент: Чи знав він, що ви маєте одержати орден?

Підсудний: Це було пізніше; мені було сказано, що вручення ордена 25-го листопада не відбудеться і що я мушу чекати: Тим часом начальство хотіло довідатися про мої пляни та поінформувати мене про пляни КГБ. Для цієї мети до мене прийшов інший співробітник КГБ, Ніколаєвич; він говорив зі мною про це. Він був також лише зв'язковим між мною і своїм начальником.

ПРЕЗИДЕНТ читає місце із слідчих актів: ...«коли я був у грудні в Москві»... «Він сказав мені при цій нагоді, що дальші запляновані замахи на еміграційних провідників покищо не будуть здійснювані, доки не затихне схвилювання серед суспільности і серед емігрантів».

Підсудний: Так, це правильно.

Президент: Хто це був?

Підсудний: Жодний з тих, кого я досі називав.

Президент: Ваш начальник?

Підсудний: Алєксєй Алєксєєвич. Він був керівником відділу і говорив зі мною в загальних рисах про моє дальше майбутнє.

Президент: Як представив він вам ваше майбутнє?

Підсудний: Ми зустрілись у готелі, і після звичайної розмови він також сказав, що ми якийсь час мусимо почекати, а в цей час я одержу дальший вишкіл, спеціяльний вишкіл, удосконалю мою німецьку мову; я мав також вивчити англійську мову. Пізніше, тобто по якомусь часі мене мали застосувати як агента в Західній Європі. Він не говорив весь час про Німецьку Союзну Республіку, він не хотів назвати ту чи іншу країну, він завжди говорив лише про Західню Европу. Мої завдання, які я мав виконувати на Заході, полягали б у тому, що я працював би далі в той самий спосіб, як протягом останніх двох років. Він сказав мені відкрито, що я маю виконувати дальші замахи.

Президент: Чи сталося щось протягом наступних днів?

Підсудний: 8 або 10 днів пізніше, 5-го або 6-го грудня, мене покликали до головного будинку КГБ для одержання ордена.

Президент показує портрет і питає: Чи знали ви цього пана?

Підсудний: Так, це Шелєпін. У 1959 році він був головою «Комітета Государственной Безопасності».

Президент: Ви бачили його в Москві?

Підсудний: Так, 5-го або 6-го грудня мене привели до будинку КГБ, а ввечорі — до Шелєпіна. У Шелєпіна були також Георгій Аксентьєвич і керівник відділу Алєксєй Алєксєевич. Коли ми ввійшли до кімнати, Шелєпін зробив кілька кроків мені назустріч, взяв з столу грамоту в червоній обгортці і прочитав мені її. В ній було написано, що постановою Верховного Совєту від 6-го листопада 1959 року мене нагороджено бойовим орденом Червоного прапора за виконання важливого доручення уряду.

Президент тримає перед собою текст з обгрунтуванням підстав, чому Сташинському дали орден. Цього тексту він не зачитує, а каже до Сташинського: Ви це знаєте?

Підсудний притакує.

Президент читає: Підпис: голова Ворошилов і секретар Георгадзе. Дивиться на підсудного і питає: Він вам не передав грамоти, не дав вам її?

Підсудний: Грамота є таємною і мала лишатися при моїх персональних паперах у КГБ.

Президент: Чи повідомлення про такі нагороди публікуються в пресі?

Підсудний: Нормально так.

Президент: В якій газеті?

Підсудний: У «Правді». Повідомлення про мою нагороду не було опубліковане. Про це ми також говорили з Шелєпіном. Він звернув мою увагу на те, що це самозрозуміло, і сказав: «Ви знаєте, що про такі речі не пишуть». Нормально такий орден мав би вручити не стосовний міністер, а голова Ворошилов. Але він передає ордени не індивідуально, а групово. Я не міг одержати ордену у складі якоїсь групи, бо все мало лишитися суворою таємницею.

Сташинський увесь час дивиться на д-ра Ягуша, немов би на свого приятеля, якому він розповідає про «пригоди» і хвалиться перед ним успіхами та нагородами. Його голос вирівнявся, набрав майже веселого тону. Здається, що Сташинський ще раз переживає радість тих «урочистих» хвилин, коли він з рук московських начальників приймав нагороду за злочин скритовбивства. Він говорить:

Після того, як Шелєпін прочитав текст грамоти, він взяв з столу коробку з орденом, поклав орден у ліву руку, а правою рукою потиснув мені руку. При цьому всі встали; це було урочисто.

Президент: Скільки осіб було при цьому?

Підсудний: Я, Шелєпін, Георгій Аксентьєвич і Алєксєй Алєксєевич, отже чотири особи.

Президент: На цьому прийняття закінчилося?

Підсудний: Це була строго офіційна частина: вручення ордена. Потім він запропонував мені сісти і розпочав розмову про виконане мною останнє доручення, про справу Бандери. Він хотів почути від мене про всі подробиці.

Президент: Що ви йому розказали?

Підсудний: Я мусів йому розповісти, як усе відбулося, від самого початку, починаючи від моїх спостережень у Мюнхені біля церкви, на вулиці Цеппеліна, в Роттердамі, про те, як я стежив за Бандерою у Мюнхені, і про останнє доручення. Після того, як я все розповів, він почав ставити питання виключно щодо замаху. Він спитав мене, де відбувся замах. Я мусів йому розповісти, як я стояв, де стояв Бандера, як виглядав будинок всередині. Я мусів зробити ескіз і точно показати, де стояв кожний з нас. Тоді він спитав мене, що Бандера в той момент ніс у правій руці; ще спитав мене, що я бачив. Я сказав: червоні помідори. Він спитав, чи це дійсно було так. Я властиво не знав, чому він про це питає, і не міг зрозуміти задньої думки цього питання. Тоді він мене знову спитав, в якому місці я вистрілив із зброї, чи не сталось це, може, на один поверх вище або, може, десь на сходах, а не коло дверей будинку. Він питав мене так само докладно, як тут мене питали під час поліційного допиту.

Суд викликає фахівця російської мови, який зачитує вголос переклад на німецьку мову різних совєтських документів. З його пояснень скорочено записано дані про такі документи:

Пашпорт Російської Совєтської Федеративної Соціалістичної Республіки, VII-CA, ч. 501 142 на прізвище Сташинський Богдан Миколаєвич, народжений 4.11.1931 в Борщовичах Львівського району.

Студентська посвідка ч. 70 004, виставлена 1-им Московським державним педагогічним інститутом для чужих мов на прізвище Сташинський Богдан, факультет — німецька мова, рік впису — 1961.

Совєтська посвідка для виїзду за кордон, АБ ч. 071 031, виставлена на прізвище Крилов Александр Антонович, народ. 1930 року, з печатками прикордонної контролі і наказом від військової команди про службову поїздку з Москви до Східньої Німеччини.

Службове свідоцтво Сташинського, виставлене 28 грудня 1960 р. директором Науково-дослідного інституту, поштова скринька ч. 946.

Це «службове свідоцтво» стверджує:

«Товариш Сташинський Богдан Миколаєвич, народжений 1931 р., був затруднений у цьому інституті від березня 1951 до грудня 1960 р., показав себе чесним і солідним співробітником... покладену на нього роботу він виконував своєчасно і спішно... За успішну діяльність в опрацюванні одної важливої проблеми був відзначений, згідно з указом Президії Верховного Совєта СССР від 6 листопада 1959 р., орденом Червоного Прапора». Підпис: директор Макар.

Під час читання цього кошмарного «документу» Сташинський помітно блідне.

Між президентом, який порівнює переклад фахівця з текстами інших перекладів в актах, і фахівцем відбувається дискусія щодо правильности перекладу деяких російських слів на німецьку мову. Після закінчення зізнань перекладача продовжується допит Сташинського.

Президент:. Ви вже скінчили розповідати про вашу розмову з Шелєпіним? Почнемо іншу тему?

Підсудний: Ні, ще не скінчив. Після того, як я закінчив розповідати про справу Бандери, він спитав мене, чи я вже знаю про мою дальшу працю в КГБ. Я сказав, що так. Шелєпін сказав мені, що я на якийсь час залишусь тут (у Москві — Ред.), доки хвилі не заспокояться, а тоді мене будуть застосовувати, щоб я далі виконував такі самі доручення, які я виконував раніше, як мені про це вже перед тим сказав Алєксєй Алєксєевич.

Президент: Чи ви не вказували йому на те, що Совєтському Союзові вийшло б на користь, коли б дещо в цих задумах змінилося?

Підсудний: За звичаями так не водиться говорити. Я був співробітником (КГБ) і мені було недоречно і неможливо таке говорити.

Президент: Бувають також хворі співробітники, для такої роботи треба мати добрі нерви, існують завдання, що повинні бути полагоджені дискретно, а це також лежить в інтересах органів, що дають накази. Можна було, наприклад, сказати: я це зробив один раз і другий, але почуваю себе не досить сильним, щоб так працювати далі; не зважаючи на всі почесті, я вже маю того досить, одного дня може статися провал. Чи казали ви щось у цьому дусі?

Підсудний: Ні, я не висловився в такий спосіб.

Президент: Може, ви могли б сказати: «Я боюся, що не можу», це можна було б легше зрозуміти. Принаймні ви могли так сказати, щоб почути, що він на це скаже. Ви про це не подумали?

Підсудний: Мені не прийшло в голову висловитись у такий спосіб. Мені здавалося, що вислови такого роду недопустимі і, наскільки мені була відома ситуація, також безцільні.

Президент: Мені прийшла тепер така думка. Ви раніше мали справу з тим агентом⁶, який завжди хотів їхати з Мюнхену додому, бо йому здавалося що його вже розпізнали і що американці слідкують за ним. Ви спитали його, чи взяв би він участь у викраденні Ребета.

Підсудний: Він звернув увагу на труднощі.

Президент: І, не зважаючи на це, ви таки натискали на нього, щоб він щось зробив.

Підсудний: Ми пізніше ніколи не говорили на цю тему.

Президент: Чи не могло це бути для вас вказівкою, щоб і собі сказати щось подібне.

Підсудний: Моє становище було інше. Він не зробив того, що зробив я, а я був уже так заплутаний у справу, що для мене не було іншого виходу. Я був у військовій організації, де наказ є все.

Президент: Чи говорили ви ще на якусь іншу тему?

Підсудний: Так, ми ще говорили про мої особисті справи.

Президент: Ви хотіли одружитись?

Підсудний: Так.

Президент: Ви були заручені?

_________________________________________
⁶ Большевицький агент Бисага-Надійчин, боячися заарештування, домагався, щоб КГБ дозволив йому покинути Мюнхен і щоб він одержав дозвіл покинути свою роботу та вернутися до СССР. Див. розділ «Матеріяли і документи», ч. 28.

Підсудний: Так, я був заручений, але мої начальники про це досі нічого не знали.

Президент: Але ж ви вже говорили про це в Москві.

Підсудний: Я говорив про це з Алєксєем Алєксєевичем. Коли я говорив про це з Алєксєем, він спочатку намагався відмовити мене від цього і сказав, що це був би фальшивий крок. Він вказав на труднощі і старався переконати мене, що я мушу зректися свого пляну.

Президент: Як це скінчилось? Вам відмовили, чи справа була відкладена?

Підсудний: Сталося так, як це звичайно буває в таких установах: він висловив думку, що це неможливо і що я повинен одружитися з російською дівчиною, яка є співробітницею КГБ. Тоді нас обох вишлють за кордон, це буде добре для праці і поведе до дальших успіхів, бо не треба буде боятись. Пізніше він сперечався зі мною і сказав, що він не відмовляє мені, але я маю подумати над його словами. «За кілька днів,— сказав він,— коли ви вже над цією справою подумаєте, дайте мені знати, я охоче прийду до вас, і ми поговоримо про це ще раз». Це означало, що я мав за кілька днів зголоситись у нього і прийняти його пропозиції. Я сказав йому, що виконаю його вказівки щодо розмови.

Після цієї відповіді Сташинського д-р Ягуиі оголошує перерву судової розправи. Перерва триває від год. 17.37 до 17.50, після чого голова суду запитує Сташинського

Президент: Коли б ви схотіли одружитися з росіянкою, то чи й тоді ви мусіли б прохати дозволу?

Підсудний: Обов'язково. Її благонадійність мала бути перевірена.

Президент: Отже, ви одержали замасковану відмову. Чи ви самі розпочали розмову на цю тему?

Підсудний: Так, після обговорення мого майбутнього ми почали говорити про мої особисті справи. Він (Шелєпін) знав уже про все. Алєксєй Алєксєевич сказав йому про це. Він сказав, що він чув, що я бажаю одружитись. «Чи це не трошки зарано»,— сказав він.— «Ви знаєте, це не прийнято, щоб співробітник КГБ одружився з чужинкою».

Я сказав, що мені це відомо. Я сказав, що я знаю цю жінку вже три роки. Я переконався в тому, що вона порядна і розумна дівчина і не ставиться до Росії негативно. Хоч я це і казав, але правдою було б протилежне твердження.

Я мав 10 днів часу подумати над цією справою, перш ніж піти до Шелєпіна. Я думав так: коли я тепер залишусь у Москві, одержу додатковий вишкіл і одружуся з росіянкою, то тоді мої сумніви знову цілком зникнуть і я знову стану «стовідсотковим».

Президент: Чи могли ви собі уявити, що на випадок, коли б ви одержали дозвіл одружитися з Інгою Поль, ви одержали б можливість вийти з цього оточення? Чи слід вас розуміти, що коли б ви одружилися з вашою нареченою, ви одержали б від неї внутрішню підтримку,— тоді як одружившися з жінкою, вірною генеральній лінії, ви самі стали б таким, як вона? Чи був це мотив, чому ви так уперто хотіли добитися цього одруження?

Підсудний: Так. Звичайно, Шелєпін міг зробити, як хотів: відмовити мені або дозволити. Але оскільки це була моя приватна справа, я старався це здійснити. Шелєпін пробував обережними словами переконати мене відмовитися від цього. Він сказав: «Ви зробили на цей час великі успіхи. У нас теж є гарні жінки. Ось погляньте на цю».

Я відповів йому, що справа не в красі. Коли знаєш людину довгий час і знаєш, що також і дальше співжиття з нею буде гарне, то це саме те, що в даному випадку потрібне.

Президент: Чи він виніс рішення негайно?

Підсудний: Так. Він сказав, що в моєму випадку зроблять виняток. Але він поставив одну умову: коли я одружуся з моєю нареченою, вона має стати совєтською громадянкою, допомагати мені в моїй дальшій діяльності і стати співробітником КГБ.

Президент: Чи вимагали вони, що їм насамперед треба вивчити її?

Підсудний: Так. Шелєпін вважав, що перш ніж говорити про це з моєю нареченою, я мусів би привезти її до Москви, щоб вона одержала власне уявлення про життя в Москві і взагалі в Совєтському Союзі. По-друге, було передбачено, що коли дійде до порозуміння, я мав би їй ще перед одруженням в якийсь спосіб розповісти, якою була моя діяльність. Це розкриття мало статись у Москві.

Президент: Чи було щось сказане про обсяг вашого розкриття?

Підсудний: Я мусів сказати, властиво, все: хто я такий, що я насправді не німець, що я працюю для КГБ, що я далі працюватиму для нього і пізніше буду висланий за кордон. Спочатку я мав би лише сказати, хто я такий і де працюю, і спитати її, чи погоджується вона підтримувати мене в моїй праці.

Президент: Ваша дотеперішня діяльність, особливо обидва замахи, могли б бути обтяженням цього подружжя.

Підсудний: Було само собою зрозуміло, що вона нічого не повинна була довідатися про мою діяльність до 1959 року.

Президент: Чи було про це говорено як про самозрозумілу справу?

Підсудний: По-перше, це було само собою зрозуміле і, по-друге, про це також була мова. Пізніше мені дуже часто звертали увагу на те, що ніколи не повинен розповісти їй подробиці про мою діяльність. Мені також сказали, що коли я далі виконуватиму замахи, то моя дружина не повинна про це щось довідатися.

Президент: Які були взаємини між вами і вашою нареченою? Я припускаю, що ви її любили. Це не був такий собі тимчасовий зв'язок, бо ви хотіли одружитися з нею. Чи не замислювались ви над тим, чи можливо взагалі вести при одруженні таке, так би мовити, подвійне життя,— я тепер маю на увазі лише ваше минуле. Коли б шлюб був дозволений, ви мусіли б зобов'язатися нічого про це не говорити.

Підсудний: Про це я думав багато і довго. І я прийшов до переконання, що не можна їй це сказати. Не тому, що я боявся, що вона могла б мене видати, тобто через необережність комусь про це розповісти. Не можна було сказати їй про це з моральних причин.

Президент: Чи не говорять моральні підстави також за те, що ви не мали права вводити її в блуд в цій справі?

Підсудний: Не так легко розповісти про такі речі людині, з якою хочеш жити. Я думав також про те, що для неї було б досить небезпечно щось про це знати, отже, в усіх випадках було б найкраще, коли б вона нічого про це не знала.

Президент: Чи не мали ви враження, що це ваше минуле є частиною цілого, що ваша дружина була б обманена, коли б вона довідалася про свого чоловіка лише половину правди і була б увесь час у небезпеці або довідатися про все, або взагалі вже нічого більше не довідатися,— ви розумієте, що я цим хочу сказати?

Підсудний: В той короткий час я не бачив іншого виходу.

Президент: Чи ця розмова (з Шелєпіним — Ред.) закінчилася так, як ви нам оце розповіли? З нею познайомляться, вона приїде до Москви, огляне Москву, і тоді буде вирішене питання щодо дозволу одружитись?

Підсудний: Це так. Але я мушу розповісти ще про деякі дальші подробиці щодо цього.

Дозвіл у справі одруження залежав — як я вже сказав — від згоди моєї дружини співпрацювати (з КГБ — Ред.). Мої начальники вважали, що перш ніж запрошувати її до Москви, слід з'ясувати, як вона до цього поставиться. Вони хотіли знати наперед, чи дає вона згоду співпрацювати, чи ні. Щоб це з'ясувати, було передбачене наступне:

У Берліні я мав у розмовах зі своєю нареченою далі залишатись Йозефом Лєманом і розповісти їй одну історію, придуману для неї. Я повинен був лише «признатися», що я працюю в ССД⁷. Я мав спробувати пропагандивно обробити її під цим поглядом, тобто трохи їй розповісти, про що йдеться в такій роботі, подати кілька прикладів, як треба боронитись від ворогів. Як приклад, я мав розповісти про терор у Дюссельдорфі.

Президент: Чи знаєте ви щось про цей терор?

Підсудний: Я чув, що кілька німців із Східньої Німеччини були засуджені за боротьбу в ім'я своїх ідей. Я мав розповісти їй про це і сказати, що моєю працею задоволені і запляновано далі мене вишколювати, що пізніше я маю поїхати на Захід і там працювати для справи миру. Я мав спитати її, чи згоджується вона пройти вишкіл разом зі мною, поїхати зі мною до Західньої Німеччини і там працювати для ССД. Від висліду цієї розмови залежало б рішення, чи зможе вона поїхати зі мною до Москви, чи ні. Коли б вона відмовилась, було б ясно, що вона також відмовиться працювати і для КГБ. Така була мета розмови; на цьому вона мала закінчитися.

_________________________________________
⁷ ССД — Державна служба безпеки у совєтській зоні Німеччини, Staatssicherheitsdienst.

Президент: Ви тоді в скорому часі поїхали назад до (східньої) Німеччини?

Підсудний: Ні, між мною і Алєксєем було ще мале розходження. Він не погодився на те, щоб я їхав негайно. Він хотів тримати мене В Москві і почекати. З моєю нареченою я мав би якийсь час лише листуватися і щойно за 5-6 місяців я міг би привезти її до Москви. Я з цим не погодився. Мені було ясно, що він хоче використати цей час, щоб перешкодити моїм плянам. Але я був певен, що Шелєпін стоїть по моєму боці, тому я хотів поладнати все негайно. Мені було б дуже тяжко і мене хвилював би внутрішній неспокій, коли б такий довгий час я жив у непевності. Перш ніж перебрати нові завдання я хотів полагодити свої приватні справи.

Шелєпін визнав, що я маю рацію, і сказав, що так буде розумно і що «ми з нашими друзями з (Німецької) Демократичної Республіки маємо добрі взаємини. Коли вона є така (тобто відповідає зробленому описові), тоді,— сказав він,— ми не маємо нічого проти». Цим він дав мені офіційний дозвіл поїхати до Берліну. Я мав ще трохи почекати і приїхати на Різдво, щоб причина мого приїзду здавалась вірогідною. Для моєї нареченої, її батьків і моїх знайомих я був перекладачем і працював при ДІА⁸ у Варшаві.

Спершу я поїхав на десять днів до моїх батьків, потім повернувся назад до Москви, одержав ще багато різного роду вказівок від Ніколаєвича і тоді поїхав 22-го грудня до Берліну. Варшаву я вже знав, я там був у 1954 році. З Москви я написав перед тим два листи до моєї нареченої, але передав їх офіцерові, що мене обслуговував, і вони були відіслані з Варшави. Моя наречена одержала лише один з цих листів, той, який я написав після розмови, а попередній лист пропав. Його просто не відіслали. Коли я писав другий лист, я вже мав дозвіл від Шелєпіна. Коли найвищий шеф щось каже, того вже не можна переінакшити. На Святий Вечір я приїхав до (східнього) Берліну.

Президент: Чи були ви офіційно заручені?

Підсудний: Так, ми заручились у квітні 1959 року.

Мене зустрів Сєргєй, і ми говорили про це. Він уже знав про розмову у Москві і зробив мені таку пропозицію:

Він сказав, що він уже оглянув місцевість, де живе моя наречена, і хотів би знати, чи не міг би я взяти з собою до неї один пакет. Я повинен його взяти. В ньому міститься невелика радіовисильня, з допомогою якої він, Сєргєй, міг би підслухувати розмову між моєю нареченою і мною. Він хотів поставити поблизу технічну автомашину, з допомогою якої можна було б підслухувати розмову на віддалі до 200 метрів. Але місцевість для реалізації такого задуму не підходила. Це був самітний будинок, і коли б поставити машину, це негайно впало б в очі. Він з'ясував також причину, чому він хотів це зробити: не тому, що мені не довіряють, але тому, що я є зацікавленою стороною і бажаю доброго висліду розмови, я перебуваю у дружніх взаєминах з моєю нареченою і тому міг би часом неправильно зрозуміти її відповіді; однак він міг би її відповіді зрозуміти добре.

Я, звичайно, сказав, що я дуже захоплений його ідеєю і що було б добре, коли б він це зробив; але, на жаль, неможливо поставити технічну автомашину з приймальними апаратами (поблизу будинку — Ред.), бо це відразу впаде у вічі. Він це визнав і з жалем відмовився від свого задуму.

_________________________________________
⁸ Скорочена німецька назва совєтської установи в окупованій большевиками зоні Німеччини: «Deutscher Innen - und Außenhandel», «бюро внутрішньої і зовнішньої торгівлі».

Президент: Ви цього хотіли?

Підсудний: Так, найкращий спосіб відмовити в чомусь полягає в тому, що ви принципово завжди погоджуєтесь, але вказуєте на причини неможливости виконання.

В той самий вечір я забрав мою наречену з місця її праці. Ми провели Святий Вечір у її батьків, і коли вечеря скінчилась, я пішов з нею до її помешкання. Вона жила окремо, бо мала непорозуміння зі своїми батьками. Перш ніж розпочати з нею ділову розмову, я спитав її, чи вона мала останнім часом контакт з якими-небудь людьми і чи одержувала якісь пакети на переховання. Я не пояснив їй, чому мене це цікавить, але хотів знати, чи нема чогось такого в її помешканні. Тоді я обговорив з нею цю справу. Я сказав їй, хто я такий і де я працюю.

Президент: Ви мусіли тоді сказати, як ви працювали.

Підсудний: Я тепер, мабуть, не зможу передати в усіх деталях нашої розмови. В загальному я сказав, що я не є Йозеф Лєман і не німець, а що я українець і громадянин Совєтського Союзу, співробітник КГБ і вишколений агент, якого вислали до Німеччини, щоб звідси вести діяльність проти Заходу.

Президент: Було це для неї дуже приголомшуючою новиною?

Підсудний: Вона,— ужиймо німецького вислову,— «впала з хмар». Ми говорили про це довго й обмірковували. Я розповів їй досить багато, також сказав, що я був не у Варшаві, а в Москві, що я приїхав з Москви і маю тепер туди повернутись; там мене далі вишколюватимуть, щоб знову використати як агента. Також я сказав, що був у найвищого шефа і він дав мені дозвіл одружитися (з нею) при умові, що вона погодиться працювати для КГБ. Я їй сказав, що те, що я розповідаю, не є моїм бажанням, це виключно слова й умови мого начальства.

Президент: Коли б вона погодилась, вона мусіла б обманювати ваше начальство?

Підсудний: Вона відразу ж сказала, що я, мабуть, трохи збожеволів, коли я пропоную їй такі речі. Бо ж я добре знав, як вона ставилася до цієї системи!

«Це все в порядку,— сказав я їй,— але, якщо ми будь-що-будь хочемо жити разом, ти мусиш це зробити. Ти мусиш тримати себе так, ніби ти пристаєш на їхні пропозиції і згоджуєшся співпрацювати».

Я сказав їй, що до того не дійде, щоб вона брала на себе якісь доручення, що я постараюся запобігти цьому.

Президент: В який спосіб ви могли цьому запобігти? Ви ж самі мусіли завжди виконувати всі накази!

Підсудний: Так було кілька разів раніше. Але тепер ситуація була інша. Мені здавалося, що можна буде зробити так, щоб не втягати її в такі історії.

Президент: Отже ви вірили, що все буде гаразд.

Підсудний: Ми були переконані, що вона ніколи не буде співробітницею КГБ. Відтепер вона мала просто грати театральну ролю.

Вона сказала, що я мушу тепер, негайно податися разом з нею на Захід. Я їй сказав, що я цього тепер не можу зробити, але ця можливість залишається для нас у майбутньому. Ми повинні виграти час. Я знав, що після нового вишколу мене знову вишлють до Західньої Німеччини або до іншої західньо-європейської країни. Це питання, як я сказав, було вже обговорене.

Президент: Чому ви не хотіли податися на Захід уже тоді?

Підсудний: Ситуація була для мене ще не цілком ясною, я не міг так скоро прийняти таке рішення, треба також взяти до уваги, що я маю там (у Совєтському Союзі — Ред.) батьків і родичів.⁹

Президент: Треба було зважити, що батьки і потім залишаться там.

Підсудний: Я хотів виграти час і бачити, як справа розгортатиметься далі.

Президент: Але раніше ви висловились на цю тему в інший спосіб. Ви сказали, що ваш політичний розвиток ще не осягнув такого стану, щоб ви могли податися до цього зовсім чужого і незвичного вам Заходу. Цього ви ще не могли погодити з вашою (політичною) поставою. Мені здається, що для вас було тоді легко піти з дружиною на Захід і там одружитися, щоб принаймні зовнішньо позбутися всього того, що гнітило вас.

Підсудний: Така можливість існувала. Мені тоді здавалося, що не буде правильно, якщо я рішуся на такий крок. Я зробив би остаточний кінець щойно тоді, коли б усе було ясно, щоб уже ніколи не жалкувати. Перш ніж іти на Захід, я хотів бути в усіх пунктах цілком переконаним, що це буде правильний крок, і не мати ніяких сумнівів.

Президент: Може, ви собі це уявляли трохи інакше, а саме:

Я зробив ці вчинки, і це обтяжує мене; одного дня все це може стати загальновідомим. З другого боку, для інших людей (з Заходу — Ред.) може бути корисним довідатися про всі ці справи. Я хочу піти до міродайних людей на Заході і розповісти їм про ці справи, щоб вони використали мої інформації проти Совєтського Союзу. Тоді я знайду у них для себе сприятливий грунт.

_________________________________________
⁹ Про справжні причини втечі див. розділ «Матеріали і документи», ч. 29.

Підсудний: Це слушно, такі думки я мав також. Але страх перед наслідками був сильніший від будь-яких інших міркувань.

Президент: Чи замислювались ви тоді над тим, як одного дня може закінчитися ваша діяльність? Саме — коли б ви залишились у Росії?

Підсудний: Так, тоді я був би далі залишався співробітником КГБ.

Президент: Ви знали певні таємні справи. З бігом часу кількість таких таємниць могла б збільшитися, і одного дня це могло б мати для вас негативні наслідки.

Підсудний: Такого враження я не мав ні в якому разі. Було навпаки. В Росії для мене були відчинені двері, були вигляди піднятись по щаблях до вищих посад.

Президент: Чи не було це пов'язане з певними небезпеками?

Підсудний: Ні.

Президент: Мені здається, що в актах є місце, коли ви висловились інакше. Ви боялися, що з вас зроблять «фахівця для мордів» і одного дня зліквідують вас самого.

Підсудний: Це залежало б від того, які були б мої взаємини з КГБ. Коли б я далі лишався вірним генеральній лінії і виконував беззастережно всі доручення, так, як досі, то я не мав би підстав для побоювань.

Президент: Чи могли ви гарантувати, що ви зможете завжди виконувати успішні замахи і не втратите одного дня нерви?

Підсудний: Ви маєте на увазі, що я повинен був рахуватися з тим, що одного дня стану підозрілим на Заході?

Президент: Так, на Заході або на Сході.

Підсудний: В цей час я мав уже інші міркування на цю тему.

СУДДЯ: Під час цієї розмови з вашою нареченою ви їй ще нічого не сказали про обидва замахи?

Підсудний: Ні.

Президент: Як скінчилася ваша розмова з нею?

Підсудний: Я мусів вияснити їй тоді всі подробиці. Я мусів їй розповісти також те, що я їй власне мав сказати за плянами моїх начальників: що я працюю для ССД і т. д. Я їй також сказав, яку відповідь на це вона мала б дати. Тоді я сказав, що ми незабаром поїдемо до Москви і там пробудемо приблизно півтора місяця.

Президент: Чи вагалась вона дати згоду?

Підсудний: Вона не заперечувала, але не була захоплена такою перспективою. Вона визнала, що краще прийняти пропозицію. А втім вона погодилася з тим, щоб усі справи вирішував я, бо була переконана, що я бажаю і їй, і собі лише добра. Я сказав їй, що вона не повинна нікому щось розповідати про нашу розмову і що вона не повинна натякати, що ми поїдемо до Москви, але має казати, що ми поїдемо до Варшави, бо мене ДІА нібито перенесла до Варшави.

Президент: Чи сталося що-небудь важливе до моменту вашого виїзду до Москви?

Підсудний: Ні, Ми поїхали 8-го або 9-го січня 1960 р. під прізвищем Крилов.

Президент: А ваша наречена?

Підсудний: Теж під прізвищем Крилов. Сєргєй одержав для нас два пашпорти. Моя наречена мусіла дати йому лише фотографію, і він дав їй синій пашпорт.

Ми поїхали до Москви. На станції нас зустрів один чоловік, що мав нас обслуговувати. Він умів говорити по-німецьки. Моїй нареченій я мав сказати, що ця подорож до Москви є свого роду нагородою. Ми зупинились у готелі «Україна» і весь час нічого іншого не робили, як тільки оглядали Москву.

Президент: В який спосіб ваше начальство взяло вашу наречену під обсервацію?

Підсудний: В дослівному значенні воно не брало її під обсервацію. Можливо, що за нами слідкували, хоч я нічого такого не міг помітити.

Президент: Москву ви з нею оглядали удвоє?

Підсудний: Не завжди. Інколи з нами ходив чоловік, що нас обслуговував. Згідно з вигаданою моїм начальством байкою, я теж був у Москві нібито вперше. Ми говорили з цим супровідником про Москву і про відносини в Росії. Він хотів чути думку моєї дружини про все.

Президент: Отже вас водили по Москві, вам звичайно товаришив цей супровідник. Що ж під час цієї відпустки, цього іспиту сталось нового у ваших службових стосунках з КГБ?

Підсудний: Наші пашпорти були дійсні півтора місяця. Час нашого від'їзду наближався. Але моє начальство все ще не прийняло рішення, що я маю розповісти своїй нареченій про все. Нарешті, в кінці лютого нас перевели до готелю «Москва». Для нас була зарезервована кімната.

(Далі Сташинський розповідає про те, що йому впало у вічі, що зарезервована кімната мала окреслене число. Нормально цього не роблять, а замовляють просто кімнату).

Підсудний: Незадовго перед тим я мав зустріч з Георгієм Аксентьєвичем у готелі «Москва». Він знову говорив зі мною про мою наречену і питав мене, чи я все ще настоюю на моєму намірі одружитися з нею. Я сказав, що я цей намір маю далі. Тоді він сказав: «Дивіться, щоб ви в майбутньому не жалували, що так вирішили». Я на це не реагував. Тоді він дав мені дозвіл сказати моїй нареченій, що я агент КГБ. Він висловив бажання, щоб ця розмова з моєю нареченою відбулася все ж таки в цій кімнаті. Він сказав, що там такий затишок і ніхто не підслухає.

Я завжди старався не вести небезпечних розмов (зі своєю нареченою) в закритих помешканнях. Вона інколи мене питала, чи вона вже має право «це» знати. Я прохав її нічого про це не говорити, доки не прийде для цього час. Я також помітив, що деякі речі були не в порядку. Наприклад, у готелі «Україна», коли моя дружина була відсутня, я зняв телефонічну слухавку; але я не почув жодного сигналу. Я зробив те саме з іншими телефонами в сусідстві і завжди чув сигнал.¹⁰

Я приніс наші речі до готелю «Москва», і тоді ми пішли з готелю. Я сказав їй: «Тепер ти «це» знаєш». Не було потреби їй ще щось сказати.

Президент: Коли ви одержали дозвіл одружитися?

Підсудний: Це сталось автоматично,

Президент: Ви одержали дозвіл у кінці лютого?

Підсудний: У той момент, коли я сказав Сєргєєві Ніколаєвичу, що моя наречена не відмовляється співпрацювати з КГБ і, що більше, заявила свою готовість щодо цього, я автоматично одержав дозвіл одружитися з нею.

Це було в кінці лютого. Віза вже скінчилась, але нам все ще не дозволяли виїхати (щоб одружитися в Східній Німеччині — Ред.). Ми вже побоювалися, що щось не в порядку. Я взагалі не знав, чому нас так довго затримують. Наші документи були продовжені, їх час скінчився і вони були продовжені ще раз. Ще перед тим мені вже раз сказали, щоб я купив квитки для поїздки до Берліну. Пізніше до мене потелефонували і казали, що я маю квитки віддати.

Я остаточно вирішив полетіти до Берліну без дозволу. Ми якраз одержали нове продовження пашпортів, і я сказав: «Тепер ми полетимо до Берліну». Потрібні для цього папери я мав на руках. Це були такі самі документи, що їх ми вживали, їдучи з Берліну до Москви. Мені бракувало лише дозволу. Але його все ще не було.

Через дві години після того, як я в одному подорожньому бюрі одержав інформації щодо полету до Берліну, до мене потелефонували і сказали, що я можу їхати при першій нагоді.

Президент: Чи відбулися ще які-небудь події до вашого одруження у Східньому Берліні? Коли ви одружились?

Підсудний: У квітні 1960 року. Це було проти бажання мого начальства; воно заборонило нам церковний шлюб.

Президент показує фотознімки. Сташинський підтверджує, що це фотознімки з весілля, які він приніс з собою.

Підсудний: Скоро після того — це було 9-го травня — ми поїхали до Москви. Оскільки моя дружина Варшави не знала, вона мало розповідала своїм родичам про нашу подорож, більше розповідав я, але її брат хотів мати картки з видами Варшави і поштові марки. Я сказав йому, що він це одержить. Моє начальство у Берліні потелефонувало до відділу КГБ у Варшаві, і справа була полагоджена. Пізніше, коли ми по дорозі до Москви зупинились у Варшаві, я зустрівся там з одним співробітником КГБ, і він передав мені поштові марки, картки з видами, а також список цін на продукти, індустріяльні вироби тощо. В такий спосіб ми були поінформовані про життя у Варшаві.

По шлюбі прийшла вказівка, що ми обоє маємо їхати до Москви.

_________________________________________
¹⁰ В його апарат був вбудований підслуховий мікрофон.

Президент: Чи ваша дружина знала про це?

Підсудний: Так, це було обговорене. Все було зроблене так само, як перед тим, ми поїхали з тими самими документами. Батькам, родичам і знайомим ми розповіли, що мене перенесли тепер на один рік до Варшави і моя дружина їде туди зі мною.

Президент: Це означало, що всі ознаки вашого життя мусіли іти з Варшави.

Підсудний: Ми обговорили це питання з моїм начальством, і нам сказали, що для цього нам дадуть адресу у Варшаві; батьки можуть писати на цю адресу, а листи нам перешлють.

Президент: Як вас вишколювали в Москві? Де ви жили?

Підсудний: Нас зустрів на станції один офіцер, який назвав себе Сєргєєм Богдановичем; я його не знав. Він мав мене обслуговувати під час мого вишколу і бути моїм керівним офіцером. Ми жили в Москві в конспіративному помешканні, на вулиці 2-Ново-Останкінская ч. 18, квартира 9.

Президент: Чи була це кімната, якось відокремлена в помешканні?

Підсудний: Це було окреме однокімнатне помешкання з кухнею.

Президент: Чи оглянули ви уважно це помешкання? Чи воно чимось відрізнялося від інших однокімнатних помешкань?

Підсудний: Це було робітниче селище. Ні, помешкання не відрізнялося від інших.

Президент: Чи могли ви там вільно говорити?

Підсудний: Я не міг знайти нічого підозрілого, і ми говорили вільно.

Президент: Чи ви так добре розумілися на цих справах, що обов'язково знайшли б те, що могло бути в помешканні захованим?

Підсудний: Ні, я в цьому добре не розбираюсь. Це був би випадок, коли б я щось знайшов. Я оглянув усі кутки, особливо кімнатну лямпу. Я тоді нічого не знайшов,— але пізніше...

Президент: Які предмети ви вивчали під час вашого вишколу?

Підсудний: Два дні пізніше Сєргєй Богданович познайомив мене з програмою, за якою мене мали вишколювати. В першу чергу я мав удосконалювати мою німецьку мову. Для цієї мети мені приділили одну викладачку німецької мови, співробітництво КГБ. Навчання відбувалось 2-3 рази на тиждень. Я одержав відповідний матеріял, стрічки магнетофону, книжки та інше.

Президент: Чи викладання німецької мови було добре, з достатньою літературою, чи, може, воно мало недотягнення?

Підсудний: Викладання було прекрасне. Магнетофон був, звичайно, західньої конструкції, щоб мати певність, що він працюватиме бездоганно; тексти були з Західньої Німеччини; диктори були з західньо-німецьких і північно-німецьких радіостанцій.

Крім того, я мав повторити курс середньої школи; ніби у віці 7 років я поступаю до школи і маю по закінченні її скласти іспит. Я мав учитися найрізноманітніших речей. Вчителька негайно почала викладати матеріял, кожні 2-3 дні вона викладала щось нове.

Президент: Ви вивчали також англійську мову?

Підсудний: Як я вже казав, моя німецька мова була дуже погана, і я мав спочатку більш-менш опанувати німецьку мову, а тоді вчителька мала вирішити, чи можу я розпочати вивчення англійської мови.

Президент: Чи одержали ви також вишкіл у галузі радіонадавання?

Підсудний: До цього ще не дійшло, але це було передбачене. Так само з фотографуванням. Я повинен був також вивчити якесь ремесло, щоб пізніше я міг на Заході заснувати майстерню для маскування моєї агентурної діяльности.

Президент дає Сташинському оглянути фотознімки: Звідки походять ці фотознімки?

Підсудний: Ці чотири фотознімки були зроблені на Різдво 1961 року, тобто 7 січня 1961 року. (Показує на фото). Це мої обидві сестри, моя дружина також є тут.

Президент: Коли на Різдво, то чи не помиляєтеся ви щодо року? Чи не було це, може, в грудні?

На це запитання Сташинський по-зазнайськи усміхається і самовпевнено говорить:

Підсудний: Ні, не помиляюся. Ми святкуємо Різдво в січні. Це був рік 1961-ий.

Суддя: О, так; Це святкування за православним звичаєм.

Президент до Сташинського. Те, як розгорталися дальші події, і ваші мотиви, ми обговоримо завтра рано; до цього належатиме також опис вашої дальшої діяльности до вересня 1961 року.

Д-р Ягуш закінчує сьогоднішню розправу, пригадуючи, що завтра вона продовжуватиметься, як звичайно, від години 9-ої ранку.