|
Москва наказала: убий!
Президент: Які переконливі аргументи можна було б знайти, щоб виправдати вбивство людини?
Підсудний: Цього я не знаю. Я думав, може вони там вгорі винесли постанову, може вони мали з цим чоловіком вирівняти якісь рахунки, про які я нічого не знаю. Коли застрягнеш у таку ситуацію, в голову приходять найрізноманітніші думки, які, можливо, сторонній людині здаються смішними. Хочеться вигадати якусь байку, щоб звільнити себе від себе самого. Але залишився факт, що я вбив людину, і те, що вони мені розповідали, для мене вже не мало значення. Коли я побачив цю людину, від їх оповідань не залишилось нічого, все зникло, залишилась лише людина і я мав цю людину вбити.
Президент: Як вас розуміти? Ці почуття ненависти і політична засліпленість зникли. Перед вами стояла лише людина, яку ви мали вбити, але вам було огидно це зробити. В такій ситуації мусіло б у вас зродитися почуття: я не можу цього зробити, я лишу. Ви говорите про жаль, але не про висновки. Чи не зробили ви висновку: «я мушу відмовитися від цього»?
Підсудний: Я не міг цього зробити. Коли б це залежало від мене, я б відмовився від цього. Але я мав наказ і мусів цей наказ виконати. Мені було ясно, що коли я цього не зроблю, то моє життя буде в небезпеці.
Президент: Це ви вперше сказали виразними словами.
Підсудний: Мені здається, що я це сказав з самого початку. Ну так, мені було ясно, що наказ мусить бути виконаний без уваги на все інше. Тут хотів би я також сказати, що я не мав вибору, бо розумів, які наслідки матиме для мене відмова виконати наказ. Це ганьба1, що Совєтський Союз застосовує такі методи. Коли я не бажаю цього зробити, то моя відмова не матиме значення для наслідків: коли замах запляновано, то він буде виконаний, незалежно від того, чи я це зроблю чи ні. Я є в однаковій мірі втаємничений, навіть якщо я його не виконаю, я знаю забагато. Своєю відмовою виконати замах я показав би, що я його не схвалюю. Це була причина, я не мав іншого вибору.
Президент: Чи ви прийшли до таких міркувань пізніше, чи думали так уже тоді? Під час багатьох допитів ви мали час з'ясувати це питання.
Підсудний: Я вважаю, що я від самого початку завжди говорив про ці міркування. Мені було ясно, що коли б я цього відкрито не говорив, то я поставив би себе самого в положення людини, яка щось затаює.
_________________________________________
1 Blamage — компромітація.
Президент: Це важливо, щоб ви сказали все, що треба сказати в цій справі. Я можу лише турбуватися про те, щоб усе було сказано, бо лише тоді ми зможемо вірно судити.
Тепер ми переходимо до другого наказу, виконаного вами у 1959 році.
Підсудний: У той час я вважав, що для мене вже все пропало. З бігом часу я, щоправда, намагався не так то примиритися з цим, але похоронити ці справи. В міжчасі я одержав доручення іншого роду і думав, що справа піде так далі (і не треба буде виконувати замахів — Ред.).
Президент нагадує Сташинському розмову про бомбу, яку він мав покласти на могилу в Роттердамі.
Підсудний: Я знав, що я не смію висловлювати якихось застережень стосовно такого вчинку, але все ж таки я не міг не висловити зауваження, що жертвами такого замаху стали б невинні жінки і діти. Цей аргумент був пізніше визнаний.
Пізніше прийшла знову ця нова ситуація в Москві. Тепер справа виглядала ще гірше. Було відомо, що Бандера завжди перебуває в супроводі охоронців і має при собі зброю, тому замах на нього був річчю небезпечною. Але для начальства це не мало значення, воно дало мені наказ. Я був тепер у ще гіршому стані, ніж раніше. Мені не лишалось нічого іншого, як дотримуватися одержаних мною вказівок. Час мук і роздумувань почався для мене знову. Знову пробував я знайти якісь аргументи для виправдання. Ця внутрішня боротьба і все, що я вже пережив після замаху на Ребета, не проминули, очевидно, так безслідно. Кілька годин після того, як я в Мюнхені викинув зброю і вирішив не виконувати замаху, я почував себе доброю і чесною людиною, але пізніше прийшов страх, що тепер, може, я буду на черзі, що, може, хтось бачив, що я свідомо не виконав замаху.
Президент: Вам не прийшла тоді в голову думка вже не повернутися до Совєтського Союзу?
Підсудний: Звичайно, я обмірковував різні можливості. Але тут, у Німецькій Союзній Республіці, я уважав себе так само винним, як і в Росії. Треба також узяти до уваги, що в той час мої погляди про взаємовідносини між Заходом і Сходом ще не розвинулися були так далеко. Правда, мені було вже 28 років, але через моє виховання я мав мало контакту і мало можливостей для порівняння,
Моя дружина мені якось сказала: Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина, і все ж таки такий дурний? Цими словами вона влучно схарактеризувала мій тодішній стан.
Все наново я пробував міцно обстоювати правильність комуністичних поглядів, і через це між мною і моєю дружиною доходило до гострих суперечок. Людина, що зробила щось подібне як я, намагається звичайно дотримуватись якихось засад, у щось вірити, також тоді, коли вона внутрішньо відчуває, що це неправильно.
Тепер, після невиконаного мною замаху, я був знову в Берліні.
Прийшов жовтень, і одного дня я знову одержав той самий наказ. Мені дали зброю. Тоді я поїхав до Мюнхену. Я побачив, що неможливо ще раз не виконати замаху. Вдруге я не міг ризикувати в такий спосіб. Випадок із фотографією Бандери примусив мене замислитися.2 Я зрозумів, що я не мав жодного іншого вибору.
Про мої почуття я не хотів би говорити ще раз. Вони були приблизно такі ж, як під час першого замаху.
Коли я повернувся, мене, звичайно, зустріли як героя. Я впав у своїх очах уже так низько, що я на ці слова зовсім не звертав уваги. Це був кінець і властиво початок.
Тепер я зрозумів, що справа не може йти так далі.
Я вже почав слідкувати за Данковом і мені було ясно, що після тих двох вдалих замахів, це буде мій третій замах. Все станеться докладно так само, як перед тим. Спочатку я мав слідкувати, а пізніше виконати замах.
Президент: Ми могли б тепер перейти до часу вашого перебування в Москві, якщо перед тим не відбулося нічого, що якось відбилося на вашому внутрішньому розвиткові.
Підсудний: Це сталося після останнього замаху. Я був у кіні у (Східньому — Ред.) Берліні. Цілком випадково я побачив у кінохроніці картини з похоронів Бандери. Тобто, я властиво бачив лише одну картину: Бандера у відкритій труні і навколо нього люди. Коли я це побачив — я про це завжди розповідав на моїх поліційних допитах — мені здається, що хтось ударив мене молотком по голові. Це, може, не зовсім точно — я був страшенно переляканий. Це було вперше, що я так безпосередньо побачив наслідки свого вчинку. Я хотів би сказати, що про наслідки я власне знав і раніше, я знав, що люди помруть. Але це не те саме: знати про щось і щось дійсно бачити. Я був цілком приголомшений, коли вийшов з кіна.
Хоч протягом останніх двох років я звик цілком приховувати від сторонніх свої думки, я все ж не міг стриматися від того, щоб не сказати Сєргєєві щось про це, бо він був єдиною людиною, яка про це щось знала і з якою я міг про це говорити. Я не сподівався, що він буде мене потішати, але все ж думав, що почую від нього щось, що було б заспокоєнням для мене. Він усе ж таки був також людиною.
Ми зустрілись випадково у місті і я сказав йому, що я був у кіні і бачив там ту кінохроніку і в ній Бандеру. Я сказав: «Він мав дружину і дітей». Тоді Сєргєй посміхнувся з почуттям переваги і цілком цинічно відповів: «Отже, це вас не повинно ніяк турбувати. Коли його діти виростуть і зрозуміють, яку ролю відігравав їхній батько, тоді вони будуть вам вдячні за те, що ви зробили».
Коли одержуєш таку відповідь, то не хочеться ставити дальших питань, людина замикається в собі і не відважується далі говорити на цю тему. Я побачив, що це було необережно і небезпечно з мого боку робити таке зауваження.
_________________________________________
2 Сташинський має на увазі фотографію іншої людини, яку показав йому Сєргєй ніби як фотографію Бандери, щоб випробувати його правдомовність.
Я сказав собі:
Тепер кінець. Ти мусиш зробити все, щоб це більше не повторилося. Я твердо вирішив не виконувати більше таких доручень. Я ще не знав, як я це здійсню, але я сказав собі, що я такого більше ніколи не зроблю. Це було моє рішення. Після того я весь час тільки й думав про те, як здійснити цю мою внутрішню постанову.
Президент: Розкажіть, як ви працювали над здійсненням цього рішення.
Підсудний: Буває, мабуть, так, що людина протягом років має якісь переконання, яким вона сліпо довіряє і які вона вважає правильними, через що вона лише крок за кроком може прийти до інших поглядів: трапляється також, що якісь зовнішні впливи спричинюють зміну поглядів.
Я не хочу твердити, що я негайно став таким, яким я є тепер, але був момент, коли я на 50 % або більше втратив віру в комунізм. Часами також не вірив цьому, але цю невіру я глибоко затаював.
Тепер існував зовнішній привід, який довів до заламання моїх поглядів, і цим власне пояснюється моя пізніша поведінка в Москві і також в Берліні.
Як я розповів уже вчора, я без застережень обдурював і ошукував Шелєпіна та інших офіцерів, думав лише про свою мету і хотів здійснити лише свою затаєну мету.
Коли я лише прибув до Москви, я.мусів знову витримати внутрішню боротьбу; моїй нареченій я нічого про це не сказав. У Москві я говорив з шефом відділу Алексеевичем. Він відхилив цей шлюб, я знову не міг вночі спати, знову було необхідно прийняти ясне рішення, що могло б мати тяжкі наслідки. Я був уже довший час разом з моєю нареченою, ми розумілися і любили себе, взаємини між нами змінилися, і тепер я мусів у тяжкій ситуації рішати.
Я розумів, що коли я наполягатиму на цьому шлюбі, то втягну свою дружину в ситуацію, яка не буде для неї ні легкою, ані приємною, але з другого боку, для мене існували лише дві можливості: або одружитися з моєю нареченою, або відмовитися від неї. Відмовитися від неї, це означало — щоб не сказати більше — залишити її саму і піти від неї. Цього я не хотів і не міг зробити. Мені було ясно, що я мушу дещо приховувати від неї, а це було для мене також тяжко. Вона не повинна була довідатися про всю правду — хоч ми хотіли жити разом,— вона не повинна була довідатися щось про обидва замахи. Я не був високої думки про себе самого, я знаю, я мусів це зробити, але я не міг виправдати себе в своїх очах. Я вірив у те, що коли я все це розповім моїй нареченій, то вона мене зрозуміє і спробує мені допомогти. Вона мені завжди пророкувала: Ти ще прийдеш до себе. Все це є зовсім інакше, ніж ти собі вбив у голову.
Потім ми прийшли до Шелєпіна. Я застосував такі самі методи, які застосовують вони: я розповів їм байки. Негайно після прибуття до Москви моя наречена хотіла піти зі мною на Захід. Вона хотіла вже пакувати валізки та йти на Захід; я не можу пояснити, чому я цього тоді не міг зробити.
У Москві я хотів тепер вивчати німецьку й англійську мови, це було б у кожному випадку корисне в майбутньому. Мені залежало на тому, щоб виграти час. Доки я не мусів виконувати доручення, я не мав застережень щодо мого перебування в Москві і воно не суперечило моєму рішенню, яке я прийняв під час огляду кінохроніки. Цей час у Москві був власне часом мого протверезіння. Я вперше одержав можливість — мені було тоді вже 29 років — познайомитися зі станом у Росії, з життям і з властивою політикою. Перед тим я сприймав усе як дане, не думаючи, я не робив порівнянь; лише в Москві, де я для цього мав час і перебував під впливом моєї дружини, я почав думати, чому сприяло також читання книжок, які я одержував,
Президент: Чи пригадуєте ви якісь із цих книжок?
Підсудний: Так, я зараз розповім про це. З мене хотіли зробити людину західнього типу, тому я мусів читати поширену на Заході літературу. Спочатку мені дали легкі книжки, такі як «08/15», пізніше я одержав інші твори. Мене хотіли познайомити з минулим Німеччини, я прочитав «Канаріс», і я мушу сказати, це не було помилкою читати такі книжки, це було цікаво, я аналізував і робив порівняння.
У розмовах з моєю дружиною ми прийшли до переконання, що в загальному немає ріжниці між гестапо і тим, що діється тут. Гестапо можна порівняти з Комітетом Государственной Бєзопасності. Моє начальство сподівалося, звичайно, що ця література вплине на мене в інший спосіб.
Але книжки власне не зробили впливу на мене, бо в той час я вже думав інакше. Пізніше мені дали читати книжки, частково робити для КГБ переклади двох книжок, і я мушу сказати, що ці переклади допомогли мені, особливо один із них. Це була книга призначена для німецьких переселенців,— її назви я тепер не пригадую,— що містила зведення інформацій про умови життя в Південній і Північній Америці, Африці, а також в Європі. Я зробив переклад і при цьому вперше досить докладно познайомився з умовами життя в інших країнах; з другого боку я знав умови життя в Москві, робив порівняння і завжди підраховував, скільки заробляють робітники там і тут. В першу чергу я звертав увагу не на гроші, а на політичну і господарську структуру. Я бачив перед собою соціялістичну і капіталістичну системи, але про злидні .і страждання людей, які я в Москві з досвіду знаю, я нічого почути не міг. Я купував досить багато газет і журналів — самим російським я не міг довіряти і тому я купував газети та журнали інших держав східнього бльоку, насамперед польські, також австрійські газети, щоправда комуністичні, але, коли читати уважно, можна побачити ріжниці. Я не хотів довго про це говорити, я хотів лише вчитися; це був час, коли я побачив, що мої уявлення про світ не відповідали дійсності.
Президент: Може ви нам тепер у загальному розкажете, як ви готувалися до втечі? Ваші дії були скеровані лише на те, щоб осягнути вашу мету.
Підсудний: Говорячи про мету, я мав на увазі, що я не виконуватиму більше замахів. Перший час у Москві не був часом мого політичного переродження. Досі я думав лише про себе. Тобто я не хотів більше виконувати замахів, я хотів лише думати про свою дружину і про себе, але при цьому не питати порад в інших людей, лише дивитися, що було б важливим для нас. Цього не треба так розуміти, що мої політичні погляди в той час уже змінилися повністю. Зроблені мною карні вчинки мали вирішальне значення. Все ж мені був ще потрібний дальший розвиток, щоб я визнав необхідність змінити свої дотеперішні погляди. Лише тоді я міг винести остаточне рішення. В той час сталося ще багато інших випадків, що довели мене до такого вирішення.
Поперше, це було наслідком того, що я почав дуже інтенсивно цікавитися політикою. Пізніше стався інцидент, який мав безпосереднє відношення до КГБ: в липні ми знайшли в нашому помешканні вбудовані мікрофони. Ця обставина показала нам, що нас підслухують; я зрозумів, що тепер ситуація зміниться зі шкодою для мене. В нашій кімнаті ми мали багато розмов, хоч і не дуже небезпечних. Небезпечні розмови ми вели надворі, я маю на увазі розмови, що ні в якому разі не були похвальними для Росії, для цілої системи і для політики. Ми зрозуміли, що розмови в кімнаті можуть мати для нас дуже погані наслідки. Наші розмови підслухували — це нам показало, що КГБ не бридиться ніяких засобів, що вони поводяться в брутальний спосіб не лише зі здогадними ворогами, але також з власними людьми і співробітниками.
Президент: Коли ваше внутрішнє переродження відбулося так, як ви це тепер розповіли, то невже ж ви не обговорили всього того докладно з вашою дружиною? Коли серце переповнене, людина має потребу з кимось поділитися своїми думками. Чи підслухування ваших розмов з допомогою мікрофону не повинно було б мати для вас дуже поганих наслідків? Ви ж були в службовій залежності від установи, в якій обов'язували особливо суворі приписи. Мені здається, що тут щось не цілком ясно.
Або ви трималися цілком конспіративно, що було для вас з огляду на довгий час вашого перебування в Москві дуже тяжко, або ви вели такі розмови лише надворі. Бо коли ваші розмови підслухували і, не зважаючи на те, вас обох залишили у спокої, чи не говорить це про цілком зрозумілу великодушність?
Підсудний: Ну, так. Тут треба взяти до уваги дальші події. Ми говорили у своєму помешканні, але ми говорили не про все. Особливо неприємні або критичні зауваження ми робили здебільшого зовні, про господарські справи, ситуацію в Росії і наші спостереження ми говорили трохи недвозначно в кімнаті. Не можна ж стриматися від вислову думки, коли у продажу нема картоплі, дружина мусить щось варити — це були розмови, які не означали для нас безпосередньої небезпеки. Правда, мої начальники сказали мені, після підслухування наших розмов (що ми пізніше помітили), що я підпав під впливи моєї дружини.
Вони казали: Замість того, щоб я її виховував у совєтському дусі, вона старається відштовхнути мене від нього.
Президент: Ви знайшли у себе мікрофон, в який спосіб?
Підсудний: Я його не бачив. Ми знайшли в нашому помешканні блощиць — в цьому нема нічого надзвичайного. Цих насікомців ми знаходили всюди. Спершу все було в порядку. Моя дружина прибрала кімнату і попрохала мене зняти зі стіни картину та подивитися, чи там чого нема. Я її зняв, там була головна квартира тих насікомців. Перш ніж мені пощастило всіх їх знищити, одна з них полізла скоро вниз, я мусів відсунути листву і там я побачив кабель. Я негайно розпочав досліди. Каблі приходили з двох боків і йшли до сусіднього помешкання. Поскільки мої технічні знання вистачали, я міг встановити, що це спеціяльні каблі від мікрофону. Це тим більше, що я мав удома магнетофон і побачив, що це такі самі каблі. Це відкриття мене, звичайно, цілком приголомшило, але я не міг нічого змінити. Моя дружина лише співчутливо дивилася на мене. Я мовчав і взагалі нічого не сказав. Найкраще було б поїхати назад до Берліну,— подумав я,— але це була думка без слів.
Тепер я цілком добре зрозумів, з ким я співпрацюю. Я відкрив кабель, сказав я собі, може тут нема мікрофону, може лише побоювання? Я не бажаю, щоб це було так!
Президент: Чи ви це питання вияснили?
Підсудний: Щойно пізніше. До нас прийшов Сєргєй і ми спитали його, що це має означати. Спитала моя дружина — у нас було домовлено, що всі питання такого роду має ставити моя дружина, бо моє службове становище, моя ранга і дисципліна не дозволяли мені так розпитувати.
Президент: Ви мали якусь означену рангу?
Підсудний: Безумовно, лише вона була мені невідома. У таємних співробітників це так прийнято, що зовнішній світ нічого не помічає, доки не приходить наказ, згідно з яким співробітник одержує рангу офіцера.
ПРЕЗИДЕНТ питає, який був зміст розмов з Сєргєем.
Підсудний: Моя дружина спитала його, що це має означати. Він зробив великі очі і сказав: Я не знаю, може це телефонний дріт. Він пообіцяв, що запитає когось і тоді повідомить нас.
Але він сам ніколи не розпочав розмови на цю тему і тому трохи пізніше моя дружина знову спитала його. Тоді він відповів, що він не міг знайти чоловіка, якого він хотів спитати, бо той у відпустці. Ми повинні почекати, поки він не повернеться.
У цей час у нашому будинку працювали електротехніки. Вони ставили лічильник. Ми спитали їх, що це означає. Вони не могли нам сказати.
Я розпочав усувати також інші листви. При цьому я знайшов у каблі залатане місце, тобто два сполучені між собою кінці (дротів — Ред.). Це було те, що я шукав. Я негайно взяв свій магнетофон і сполучив його з кінцями кабля. Я включив магнетофон і голосно рахував та говорив, щоб встановити, де приблизно повинен знаходитися мікрофон. Тоді я включив магнетофон на передачу (щоб відтворити звук — ред.). Я почув те, що я говорив, правда досить слабо, мабуть через поганий контакт, але можна було почути те, що я говорив. Я всюди шукав, але не міг знайти ніяких мікрофонів.
Пізніше прийшли, удар за ударом, інші випадки.
Листи (до родини жінки — Ред.) йшли двічі на місяць до Варшави і двічі назад. Це сталося вперше, що моя дружина одержала пошту з Німеччини. Коли нам принесли листи, вони були розпечатані. Зв'язковий, що приніс нам листи, хотів, за прийнятим звичаєм, пожартувати. В Росії прийнято, що коли хтось одержує листа, він мусить танцювати. Але я спинив його від того. Він вийняв листи, вони були дуже зім'яті, всі були розпечатані і частково знаходились у невідповідних конвертах.
Зв'язковий сказав з радістю, ніби це було щось само собою зрозуміле: «Читайте скоро і перекладіть мені, я тепер не маю часу читати ці листи».
Це було вже забагато. Ми з дружиною були обурені. Я не міг стриматися і різко спитав його, що це має означати. Це ж наші листи. Він сказав, що він листів не відкривав, вони вже в такому вигляді прийшли з Польщі. Я сказав, що коли справа піде так далі, я буду примушений вжити якихось заходів. Війна скінчилася 17 років тому, і я не можу допустити, щоб мої листи хтось відкривав. Коли справа піде так далі, я цілком припиню листування або поскаржусь. Я був дуже розгніваний.
Він був дуже здивований, що я це сказав. Тоді він пішов. Пізніше, коли Сєргєй (Богданович — Ред.) повернувся з відпустки, він попрохав вибачення за цей інцидент. Він сказав, що листи були відкриті не тут. До нас вони, зрозуміла річ, мають довір'я. Кілька днів пізніше ми знову говорили на цю тему. Він власне деколи суперечив сам собі. Він сказав, що він дав вказівку, щоб поляки відкривали листи. При іншій нагоді він сказав, що ми не повинні дивуватися, що таке сталося. Людей, які ведуть таке листування, завжди контролюють. Ми не про все добре поінформовані і т. д. Контролюють не лише наші листи, але листування всіх. Якщо б він був на нашому місці, його листи контролювали б точнісінько так само. Але він нам все ж пообіцяв, що ми в майбутньому одержуватимемо закриті листи.
Від того часу ми одержували, щоправда, всі листи запечатані. Не можна було щось помітити. Але конверти інколи були переплутані. Мабуть тому, що перекладач не дуже добре знав німецьку мову. Я це сказав Сєргєєві. Але він відповів, що це сталось, мабуть, у Польщі або в Німеччині.
У кінці серпня (1960 р.— Ред.) я поїхав разом з моєю дружиною вперше до моїх батьків і ми пробули в них до кінця вересня. Моє начальство не бажало, щоб вона туди їздила. Воно мені весь час забороняло сказати їй моє справжнє прізвище.
Коли ми у вересні знову повернулися до Москви, між Сєргєєм і моєю дружиною стався знову інцидент. Причиною була дитина. Моя дружина була вагітна. Ми говорили про це в нашому помешканні. Коли Сєргєй був у нас, він заговорив на цю тему і сказав, що люди, які мають такі посади як ми; не повинні мати жодних таємниць супроти своїх начальників. На першому місці стоять інтереси держави, приватні справи лише на другому місці. Він повторював увесь час, що не можна нічого приховувати і що навіть про приватні та подружні справи слід розповідати.
Мені здавалося, що моєму начальству було відомо, що моя дружина вагітна. Тому я сказав, що моя дружина очікує дитини. Він здавався не дуже здивованим. Він сказав, що це, мабуть, стоятиме не мало на перешкоді для здійснення початкових плянів. Він спитав, чи бажаємо залишити дитину в себе, чи може ми хочемо зробити аборт. Ми відмовилися робити аборт. (В СССР аборт не є протизаконний — Ред.). Пізніше він висловився ясніше. Хоч не в формі наказу, але все ж досить ясно він сказав, що було б краще, коли б моя дружина погодилася зробити аборт.
Президент: Чи час на це ще дозволяв?
Підсудний: Ну так, вона була у третьому місяці. Ми категорично відхилили його пропозицію. Звичайно, я мусів це зробити у м'який спосіб. Я сказав, що ми цього не можемо зробити, бо моя дружина вже раз була хвора і лікар сказав їй, що вона зможе мати дітей лише тоді, коли зробить одну операцію. Ми радіємо, коли це тепер вдалося все ж без тієї операції. Але аборт був би небезпечний. На цьому справа закінчилася.
Починаючи з того часу, здійснення початкових плянів мого вишколу затрималося. Мені сказали, що викладачка німецької мови хвилево не може працювати зі мною, бо вона ніби виконує доручення на Заході. Я повинен був тепер вивчати фах перукаря, бо це був фах моєї дружини.
Ми плянували провести Різдво 1960 року в батьків моєї дружини. Ми говорили з Сєргєєм про службові справи і про те, як він собі уявляє нашу роботу. Ми говорили лише про вигадану історію нашої родини і про те, під яким прізвищем ми пізніше працюватимемо на Заході; про це ми говорили весь час.
Сєргєй і начальство вважали, що ми повинні працювати на Заході не під нашим прізвищем Лєман, а повинні там розпочати зовсім інше життя. Моя дружина повинна була б цілковито відмежуватися від своїх батьків, родичів і знайомих, і ми мали б зникнути для всіх. Моя дружина з цим не погоджувалася, хоча це від неї не залежало. Вона хотіла зберегти дотеперішню байку (досл. легенду — Ред.). Так ми дискутували про це і те, але ці розмови не мали великого значення.
Я мав деякі пляни і хотів зберегти дотеперішню байку на пізніший час. Коли не буде кращої можливости, я плянував піти з цією байкою на Захід, але — це я мушу визнати — я не плянував розповісти на Заході правду про себе і про свою діяльність. Я збирався піти на Захід як утікач зі Сходу і зберегти прізвище Лєман.
Я сказав тепер також моїй дружині, щоб вона наполягала на збереженні прізвища Лєман. Вона сама хотіла цього, але не знала, наскільки я пов'язаний з цією справою. Вона уявляла собі, що я можу відмовитися працювати в КГБ. Згідно з її уявленням, ми мусіли використати ситуацію, я мав вивчити німецьку мову, щоб могти пізніше працювати як викладач російської мови. Я залишив їй ці надії, бо інакше я мусів би пояснити їй причини, чому це було неможливо.
Прийшов час підготовки нашої подорожі до Берліну для святкування там Різдва в 1960 р. Деякі підготовчі заходи ми з Сєргєєм вже частково зробили раніше. Ми купили подарунки, все відбувалося за пляном. Сєргєй вже одержав деякі документи, розвідав про транспортні сполучення і потелефонував до Варшави, бо було домовлено, що перш ніж ми приїдемо до Берліну, моя дружина познайомиться з Варшавою, щоб вона могла вдома згідно з правдою розповідати про свій побут там.
Президент: Раніше було якраз навпаки: ви сказали, що розмови про ваш «побут» (у Варшаві) вели ви.
Підсудний: Раніше наш тамтешній побут (нібито — Ред.) тривав лише два місяці, а тепер ми вдавали, що жили там постійно. Вона мусіла щось (тепер про Варшаву — Ред.) знати. Дозвіл для моєї подорожі залежав, звичайно, не від Сєргєя. Дозвіл мали дати мої начальники.
Дня 3-го грудня Сєргєй прийшов до мене і ми пішли до одного конспіративного помешкання в Москві. По дорозі він сказав мені, що він представить мене керівникові нашого відділу. Він повинен дати мені дозвіл. Я прийшов і там відбулася розмова. Негайно після початку розмови я відчув, що щось не в порядку. Він спитав, як нам живеться, насамперед моїй дружині, як їй подобаються умови життя, чи не тяжко їй, коли бракує городини, і чи вона може звикнути до нових умов життя. Я сказав, що нам живеться чудово, замість речей, до яких ми звикли у Німеччині, ми тут маємо інші. Він сказав, що дещо мусить бути змінено, вони прийшли до переконання, що дещо треба зробити інакше. «Ви довгий час вели життя волоцюги і не мали ніколи постійного осідку. Тепер ви одружилися, матимете дитину і, зрозуміла річ, коли вже буде дитина, ви повинні мати стале помешкання, де ви могли б постійно жити».
Президент: Що він хотів цим сказати?
Підсудний: Він цим хотів сказати, що вирішено, що ми мали жити в Москві постійно, ми повинні були тепер цілком залишитися в Москві. Плян нашого застосування на Заході був ліквідований. Ми повинні були розглядати Москву як місце нашого осідку і діяти звідси.
Це було б ще не так погано і я ще не дуже злякався, але далі я почув більш неприємні речі. Тепер стало все ясно. Розмова перейшла на тему про нашу подорож до Берліну на Різдво і він сказав: «Ми пообіцяли вашій дружині, що вона може без труднощів їхати і може затриматися також у Варшаві. Але вас ми не можемо пустити до Берліну».
Повертаючись назад до часу перед цією розмовою, я мушу сказати, що мені було ясно, що вони довідалися про дещо, і я відчув, що вони навряд чи дозволять нам обом їхати до Берліну. Я нічого не сказав своїй дружині, але я здогадувався, що буде щось недобре. Тепер мої припущення підтвердилися, це було досить велике потрясення для мене, бо я зрозумів, чого вони хочуть.
Президент: Вона мусіла їхати сама?
Підсудний: Так, вона мусіла їхати сама.
Президент: Ви нічого не забули, можемо ми тепер продовжати далі?
Підсудний: Залежно від того як дивитися на справу.
Перед тим, як вона поїхала до Берліну, ситуація змінилася. Він пояснив мотиви, чому вони не пускають мене до Берліну. Могло б статися, що за мною питали б, тому буде краще, коли я залишуся тут (у Москві — Ред.). Пізніше він висловив суперечну версію, він сказав, що коли я поїду сам з якоюсь роботою, тоді я не мушу їхати через Берлін, тоді ніхто б не довідався, що це я. Сам я, міг би виїхати на Захід безпечніше, ніж з дружиною.
Він хотів нас розлучити, вся ситуація змінилася. Я зрозумів, що не можу далі хитатись у своїх намірах. Я мушу ясно вирішити, що я маю робити.
Іншого виходу для мене нема.
Я виніс таке рішення і відповідно до цього діяв. Я довірився своїй дружині. Вона не могла зрозуміти, чому саме вони не пускають мене разом з нею, і тоді я розповів їй про мою діяльність у Західній Німеччині. Я маю на увазі ті обидва замахи. Я розповів їй про це, перед її від'їздом. Вона не хотіла їхати до Берліну сама, ми думали, що ми в такий спосіб зможемо вплинути на них і вони дозволять мені також їхати. Ми звернули їхню увагу на труднощі, що могли виникнути.
Про ці справи ми завжди говорили поза нашим помешканням. У своїй кімнаті ми брали в руки бльокноти і висловлювали свої думки у письмовій формі. Ми ставили собі питання, чи не могли б ми одержати дозвіл для нас обох через посольство східньої зони Німеччини. Але це були лише думки, що ні до чого не вели. Ми обмірковували наші пляни на майбутнє.
Мені здавалося, що коли б мені пощастило обговорити справу Шелєпіном, то він, можливо, з огляду на стару приязнь дав би мені дозвіл. Але ми з дружиною розуміли, що нам доведеться його дурити Моя дружина вважала, що це непорядно. Вона сказала: ми підемо до нього, він дасть нам дозвіл, і тоді ми зникнемо. Він матиме неприємності. Я її заспокоїв і сказав, що з ними треба боротися зброєю, яку вони застосовують.
Нічого не кажучи Сєргєєві, ми пішли одного ранку до бюра Комітету Государственной Бєзопасності. Там були кімнати прийому голови Але вони так лише називалися. Там знаходилась лише скринька для листів, призначених особисто для Шелєпіна. Я говорив з одним урядовцем у цивільному убранні, розповів йому про свою справу і спитав, чи не міг би я одержати дозвіл обговорити своє прохання з Шелєпіном. Я не одержав дозволу. Все залишилося без змін: моя дружина могла їхати, я мусів залишитися.
Моя дружина полетіла 31 січня (1961 р.). Ми домовилися, що вона не повернеться назад. Ми мусіли тепер рахуватися з різними можливими наслідками.
Підсудний розповідає, що він з дружиною договорився вживати свого роду таємного коду.
Президент: Ви домовилися з вашою дружиною, що деякі вирази матимуть цілком окреслене значення?
Підсудний: Оскільки ми знали, що листи проходять цензуру, але хотіли одне одного непомітно про все поінформувати, ми домовилися, що деякі вирази матимуть окреслене значення, напр., коли б я змінив помешкання, коли б на мене натискали і т. д. Ми встановили приблизно 20 таких виразів. Напр., Шелєпіна ми називали «дорогий бог»3.
Моя дружина написала листа Шелєпінові і попрохала його дозволити мені поїхати до неї під час породу.
Президент: Ви домовилися, що порід має відбутись у Східньому Берліні?
Підсудний: Нам допомогла та обставина, що за кілька днів перед від'їздом моя дружина була в Москві в лікарні (під час прання білизни вона підняла надто великий тягар). Ми тепер сказали, що подорож назад до Москви буде для неї небезпечною.
Приблизно в кінці березня Сєргєй сказав мені, що моя дружина написала листа до голови і він дав на нього негативну відповідь. Я мав написати моїй дружині, щоб вона в майбутньому занехаяла щось подібне робити і зверталася не до голови, а до зв'язкового.
_________________________________________
3 Інші умовлені слова: «Я врізалася в палець», себто, я вислала листа до Шелєпіна через східньо-берлінське совєтське посольство: «піди до кравчині» — знайди зв'язок до американців.
Президент: Отже, згідно з вашим домовленням, ваша дружина залишилася тепер у Берліні, а ви лишились у Москві?
Підсудний: Я мусів залишитись у Москві і бути далі таємним співробітником КГБ. Виклади припинилися. Мені було запропоновано студіювати, по-перше, щоб поліпшити мою німецьку мову і до того вивчити також англійську мову, що так чи інакше було передбачено, і по-друге, я мусів одержати диплом вищої школи.
Президент: Як розгорталися події далі, що сталося з вашою дружиною, з вами і з вашими плянами?
Підсудний: Реалізація цих плянів була тепер, звичайно, утруднена тою обставиною, що одно з нас було в Москві, а друге в Берліні. Але це не змінило мого рішення. Лише його здійснення було тепер тяжчим, бо мені не дозволили поїхати під час породу.
Тоді сталася зміна начальства. Приблизно 28-го березня (1961 р.) Сєргєй представив мені нового офіцера Юрія Ніколаєвіча.4 Він був до кінця зі мною і також супроводжував мене пізніше до Берліну. Ніколаєвіч мав значно більші уповноваження. Він мені також сказав, що він довідався про виникнення напружених відносин і непорозуміння та що його повноважили ці непорозуміння усунути, щоб забезпечити в майбутньому добру співпрацю. Він сказав: Ви знаєте так само як і я, що ми тепер назавжди зв'язані один з одним, так як «нитка з голкою», як каже російська приповідка.
Я сказав йому всю правду, тобто, що наші розмови підслухували, що нас контролювали і т. д. Це було правильно з мого боку в такій ситуації йому все це сказати, і він визнав, що я маю рацію. Взаємини між нами були після того цілком добрі. Він з усією енергією старався все це виправити, як він сам висловився. Він подбав про документи для моєї дружини, з якими вона могла б цілком офіційно, а не нелегально повернутися до Москви. Він увесь час натискав на мене, щоб я написав моїй дружині, щоб вона скоро повернулася бо ми мусимо сісти разом і обговорити дальші завдання.
Тепер прийшов день 8 серпня (1961 р.— Ред.). Ввечорі прийшов Ніколаєвіч і сказав, щоб я о 19-ій годині середньо-європейського часу викликав телефонічно мою дружину. Я це зробив, і вона сказала мені, що наша дитина померла.
Президент (читає дві телеграми з актів):
Наступного дня, 9.8.1961, прийшла телеграма: «Петро помер, прошу приїхати».
Попередня телеграма звучала так: «31.3. народився Петро, обоє здорові. Інге».
Підсудний: Наступного дня я потелефонував до Юрія Ніколаєвіча і сказав йому, що сталося. Він відповів мені, що він про це вже знав, але не хотів мені сказати, він хотів, щоб я сам про це довідався. Він спитав, що тут можна зробити. Я сказав: «Я не можу зробити нічого іншого, як поїхати до Берліну і допомогти моїй дружині» Щоб мою вимогу зробити переконливішою, я сказав, що вони повинні визнати, що вона в такому стані може зробити дурницю.
_________________________________________
4 Юрій Ніколаєвіч — новий зв'язковий у ролі приятеля.
Президент: Чи пояснили ви, що ви маєте на увазі, говорячи про дурницю?
Підсудний: Про персональний бік справи я не говорив, я сказав, що вона може звернутися до німецьких установ, щоб домогтись для мене дозволу приїхати до Берліну. Це може довести до викриття моєї особи. Він сказав, що він поділяє мою думку. Але вона сама винна в цьому; коли б вона не відкладала повороту (до Москви — Ред.) все було б гаразд. Він пообіцяв спитати начальника.
Президент: Ми б хотіли це коротко з'ясувати. Ви поїхали?
Підсудний: Кілька годин пізніше я одержав дозвіл і вилетів до Берліну військовим літаком.
Президент: Літак був призначений спеціяльно для вас?
Підсудний: Не спеціяльно для мене. Це була службова подорож Я їхав разом з Юрієм Ніколаєвічем. Він був уже готовий до подорожі, коли він приїхав до мене о 5 годині ранку. Він сказав: «Мені дозволили вас супроводити».
Після 3-годинної перерви на обід, судова розправа продовжуєть ся о 15-ій годині. Д-р Ягуш, як завжди, зразу звертається до Сташинського, не чекаючи, поки в залі замовкнуть голоси публіки.
Президент: На цьому практично кінчається етап. Тепер починається етап між 10 серпнем і 1 вересня (1961 р.— Ред.). Які події відбулись у цей час?
Підсудний: Ще коли ми були на летовищі, Сєргєй сказав, що на його думку і на думку начальників існують дві можливості: або американські агенти вбили мою дитину, або можливо моя дружина стоїть у якомусь зв'язку зі смертю дитини. Він насамперед хотів цим сказати, що існує можливість, що моя дружина винна у смерті дитини, щоб заманити мене до Берліну.
Я сказав: «Ви ж не твердите, що моя дружина замордувала дитину?» Він відповів лише, що ми мусимо бути обережні. З уваги на такі дві можливості я мусів відповідно поводитись у Берліні. Я мав бути обережним і вважати, щоб нічого не сталося. Він сказав мені, що з уваги на обидві можливості необхідно, щоб мене весь час охороняли і для цієї мети він вислав автомашину зі співробітниками КГБ. Вночі я прибув у заборонену зону (Східнього Берліну — Ред.), а наступного дня вранці він повіз мене до села Дальгов і назад.
Президент: Чи ви могли з собою порозуміватися без підслухування обсерваторів?
Підсудний: Так. Ми були вдома, ми були самі, так що ми мали можливість все обговорити. Зовні за нами слідкували.
Президент: 3 метою вас охороняти чи за вами стежити?
|
