«П'ята колона» крокує Україною

ЗМІСТ

• Богдан Червак. «П'ята колона» крокує Україною
• Борис Васильченко. Із ким же єднатися? Судіть самі!
• Роман Матузко. Який «ліс» за «деревами» демагогії?

«П'ята колона» крокує Україною
Богдан Червак.

Президент України Віктор Ющенко став першим главою держави, хто своїх політичних опонентів назвав «п’ятою колоною». Приводом для такого різкого висловлювання стало ухвалення Верховною Радою рішення про відставку уряду. Президент відреагував блискавично: «Мабуть, уже сформована ця «п’ята колона» з двох-трьох сотень членів парламенту, які вже не будуть дбати про інтереси цієї країни, незалежно, які питання перед ними стоятимуть — чи це відставка уряду, чи економічна програма, чи соціальний блок. Ці сили будуть працювати проти інтересів країни, тому що — кому війна, а кому — «мать родная». У них є єдиний спосіб виграти — мати неспокій у країні», — сказав Ющенко. І хоч Президент не уточнив, кого саме він мав на увазі, неважко було здогадатися, що на цей раз «п’ята колона» — це, очевидно, депутати від КПУ, Партії регіонів, БЮТ, СДПУ(о) та усі решта, хто відправив у відставку чинний Кабінет Міністрів.

Уперше поняття «п’ята колона» з’явилось у середині минулого сторіччя. Зокрема, так назвали агентуру генерала Франко, яка активно діяла в Іспанській республіці під час національно-революційної війни 1936–1939 років. Термін «п’ята колона» виник на початку жовтня 1936 року, коли франкістський генерал Е. Мола заявив по радіо, що бунтівники ведуть наступ на Мадрид чотирма колонами, а п’ята у вирішальний момент ударить з тилу. «П’ята колона» сіяла паніку, займалася саботажем, шпигунством і диверсіями. Під час Другої світової війни «п’ятою колоною» називали нацистську агентуру в різних країнах, яка допомагала захопленню цих країн фашистськими військами.

Іншими словами, звинувачення у причетності до «п’ятої колони» — тяжке звинувачення, що дорівнює зраді.

Тривалий час роль «п’ятої колони» в Україні виконувала Комуністична партія, оскільки її програма і політична практика відповідала імперським намірам Росії. Згодом з’явилося чимало інших проросійських партій, які відстоюють не інтереси власної країни, а прагнуть реалізувати шовіністичні амбіції сусідньої держави.

Силу і небезпеку «п’ятої колони» українці реально відчули на минулих виборах, коли Партія регіонів та її лідер Віктор Янукович за підтримки офіційної російської влади ледь не реалізували план так званої федералізації країни, а точніше — її розчленування й приєднання до Росії. Рік тому плани «п’ятої колони» зазнали краху. Проте це не означає, що проросійські сили відмовилися від своїх намірів.

На цих виборах, як і рік тому, провідною силою, що відстоює інтереси не української нації, а сусідньої держави, і надалі виступає Партія регіонів. Жодна інша політична сила так відверто не закликає надати російській мові статус другої державної, приєднатися до ЄЕП, налагодити «особливі» відносини з Росією. Складається враження, що Партія регіонів — єдина проросійська сила, що претендує на здобуття влади в Україні.

Проте це не так. У переліку партій та блоків, що беруть участь у виборчій кампанії, на роль «п’ятої колони» претендують кілька політичних сил.

Як показують останні соціологічні дослідження, тривідсотковий бар’єр мають шанси подолати «Опозиційний блок «Не так», що його очолив Леонід Кравчук, та Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція».

Під вивіскою «Не так» об’єдналися СДПУ(о), партія «Жінки за майбутнє», Республіканська партія України та партія «Центр». Поява цього блоку — це передусім свідчення остаточної політичної деградації першого президента України Л. Кравчука, який сьогодні роз’їжджає Україною, агітуючи за ЄЕП, російську мову як державну та проти вступу нашої держави в ЄС та НАТО. Йому «підтакують» голова «Жінок за майбутнє» Валентина Довженко, колишній керівник Міністерства сім’ї та молоді, та лідер РПУ Юрій Бойко, колишній голова НАК «Нафтогаз України». Як бачимо, донедавнє перебування на високих державних посадах не перешкоджає згаданим особам належати до «п’ятої колони», яка намагається вести Україну «російським шляхом». Партію «Центр» мало хто знає. Більше відомий чільник цієї партії Богдан Гавриш, колишній соратник Януковича. Як кажуть, яблуко від яблуні далеко не падає.

Радикальну проросійську позицію займає Блок Вітренко. Коли інші хохли агітують за ЄЕП і російську мову, то Вітренко — в основному за союзну державу, в якій, крім Росії, має знайтися місце Україні і Білорусі. До складу Блоку Вітренко увійшла партія під промовистою назвою «Русько-Український Союз», яка відзначається особливою ненавистю до всього українського. Це, до речі, характерна особливість «п’ятої колони».

«Почесне» місце у цьому списку посідає «Виборчий блок політичних партій «За союз», до складу якого увійшли партія «Соціалістична Україна», партія «Союз», політична партія «Вітчизна» та Слов’янська партія. Найколоритнішою постаттю цього альянсу, без сумніву, є четвертий номер списку, колишній технічний кандидат у президенти Олександр Базилюк, який запам’ятався виборцям агресивною рекламою, спрямованою на дискредитацію Віктора Ющенка. Крім Базилюка, обличчям цієї складової «п’ятої колони» також є народний депутат Лев Миримський, який замінив Олексія Костусєва на посту голови партії «Союз», Вілен Мартиросян та Володимир Гошовський. Двоє останніх — явні політичні маргінали, а тому не заслуговують більшої уваги.

Характеристика сучасної «п’ятої колони» буде неповною, коли не згадати про «Партію політики Путіна», список якої очолює маловідомий народний депутат Олексій Ременюк. Участь у виборах цієї партії — ілюстрація того, наскільки політично низько можуть упасти люди, щоб за будь-яку ціну потрапити до парламенту.

Очевидно, що переліком згаданих партій та людей не вичерпується список «п’ятої колони». Детальнішу інформацію про цих «героїв» можна отримати у Центральній виборчій комісії. Сьогодні лише можна констатувати: «п’ята колона» — це політичне явище в Україні, яке, з одного боку, засвідчує, як глибоко українське суспільство вражене бацилою малоросійства, а з другого — наскільки актуальною є проблема духовного відродження цього суспільства.

У всьому світі ставлення до представників «п’ятої колони» було вкрай негативне. В Україні «п’ята колона» діє фактично безкарно. Однак це не означає, що так буде завжди.

Джерело: Українське слово, №5, 1 - 7 лютого 2006 року.

Із ким же єднатися? Судіть самі!
Борис Васильченко, м. Київ

Усі проросійські партії, на чолі з Партією регіонів, закликають єднатися з Росією. З ким же єднатися?! За рівнем тривалости життя Росія зараз на 156-му місці у світі (після неї — тільки деякі африканські країни), а тривалість життя чоловіків у середньому — 58 років (в Україні — 65). А ще, як недавно заявив міністр оборони Росії, їхня нація є хворою, до армії нiкого брати. За даними російських соціологів, з кожних чотирьох підлітків до 17 років троє — або наркомани, або алкоголіки, або уражені венеричними хворобами. Населення Росії щороку зменшується на 1–1,3 млн чоловік (народжується 2,4 млн, а помирає — 3,6 млн). На демографічну ситуацію в Росії катастрофічно впливає її головна мета — світове панування. Адже з початку ХХ ст. і до наших днів Росія не воювала лише у 1931–1936 роках. Усі війни — загарбницькі. Недаремно один із апологетів російського імперіалізму — Солженіцин — змушений був визнати, що «русские стали самой ненавистной нацией во всем мире».

Аби вийти з такої ситуації, Росія за будь-яку ціну намагається, як говорив Петро І, «прибрать Украину к рукам». Ще Столипін наголошував, що «борьба с украинством» починаючи з ХVII ст. (!), була найголовнішим завданням Російської імперії. Спочатку діяло гасло: «Украины не было, нет, и быть не может». Потім, у комуністичні часи, вже йшлося про «единую общность — «советский народ». А зараз — «русские и украинцы — единый народ» (у «регіоналів» і комуністів — «один народ — два языка»). Одним із засобів приборкати Україну і є трансплантована з Росії кримінальна контрреволюція в Україні, яка відбувається нині.

І треба визнати, що вплив Росії на наше життя, нашу ментальність величезний. Ми поступово, особливо у регіонах, де проживає «русскоязичноє насєлєние», яке голосує, в основному, за Януковича, стаємо дуже схожими на московитів. Зокрема, і за рівнем захворюваности на сифіліс, СНІД, туберкульоз, за «матерщинізацією», за рівнем корупції, злодійства. До речі, у тих регіонах, де компактно проживають українці, таких «болячок» менше на одну тисячу населення удвічі-втричі. Причина відома — різні рівні культури. Як зазначав О. Потебня, «денаціоналізація (русифікація) призводить до аморальности, мерзотности здичавіння».

Кілька прикладів. Пам’ятаю, після відпочинку у Моршині ми їхали до Львова у мікроавтобусі. Молода росіянка сказала, що на танцювальному майданчику у Моршині хлопці та дівчатка матюкаються так само, як у них, у Росії: мовляв, і в цьому питанні ми однакові.

— Нічого такого, — відповів їй сивочолий ветеран УПА, який їхав разом з нами. — Коли ми після визвольних змагань потрапили у лапи енкаведистів, — продовжував він, — найперше, що почули, — це круте матюччя. Ми навіть не зрозуміли, що воно таке. У нас такого ніколи не чули. Тож матюки нам принесли московські окупанти. А взагалі дехто з лінгвістів вважає: якщо з російської мови викинути слова іноземного походження, то залишиться одне матюччя.

А ще завдяки московитам ми навчилися красти. Відомо, що Іван Грозний заявляв: «Все мои московиты — воры». Олександр ІІІ гoворив: «Тот не русский, кто не пьет и не крадет». Українці ж ніколи не знали, що то таке — красти.

Після того, як у Великій Вітчизняній війні українського народу проти московських загарбників у 1918–1920 роках ми не змогли зберегти свою свободу та незалежність (а стара блудниця Європа нам не допомогла), ми зазнали знищення кращої частини селянства (розкуркулювання), голодоморів, репресій, і, нарешті, Чорнобилю.

Нині Москва через своїх сателітів, братків та різних відморозків намагається ліквідувати нашу незалежність, посилюючи боротьбу з «українством». Як тут не згадати слова Анатолія Собчака: «Будь-який уряд коїть свої злочини разом зі своїм народом, і будь-який народ є відповідальним за лиходійство свого уряду нарівні зі своїм урядом».

Джерело: Українське слово, №36, 6-12 вересня 2006 року.

Який «ліс» за «деревами» демагогії?
(крокодилячі сльози неосталіністів)
Роман Матузко,

Події 2006-2007 років свідчать про поглиблення нашої політичної кризи, пов'язаної з прагненням відповідних геополітичних чинників посилити свій вплив в Україні. Підтвер­дженням цьому — стаття Г. Крючкова у «Кієвском Вєстніке» «Перепинити шлях тоталітарній диктатурі» (12 липня 2007 р.).

Вже перші слова статті спрямовані на звинувачення демократичних сил у поглибленні політичної кризи: «Гучно рекламовані пропозиції В. Ющенка про перекроювання української Конституції відкрили новий етап у розвитку політичної кризи.,,»*, починає статтю товариш Г, Крючков, прагнучи відволікти увагу від того» що «перекроювання Конституції» почалося з прийняття так званої політреформи, за задум та реалізацію якої відповідальність несуть саме імперорієнтовані фракції Верховної Ради. Це перше «перекроювання» здійснювалося для послаблення владних можливостей демократичних сил, які перемогли на президентських виборах 2004 року. «Політреформа» мала стати перехідним етапом на шляху ліквідації посади Президента України як гаранта державної незалежности.

У доповіді першого секретаря ЦК КПУ на пленумі ЦК КПУ 9 грудня 2006 року сказано:

«...Ми розробили проект нової Конституції України.

...Скасовується посада президента, що дасть можливість Україні стати парламентською республікою... Але найголовніше — почнеться незворотний процес своєрідної, образно кажучи, нової радянизації... для переходу України від (!) парламентської республіки до Республіки Рад».

Чи не є прагнення КПУ «перекроювати» українську Конституцію не лише прагненням ліквідувати посаду Президента, а й конкретним бажанням здійснити нову «совєтизацію» України, з подальшою ліквідацією її незалежности?

Не мають права нинішні ідеєносії тоталітаризму дії, спрямовані на зміцнення демократії та державности України, характеризувати як шлях до тоталітарної диктатури!

Г. Крючков мимоволі визнає, що «реальною ставала можливість формування кваліфікованої (більш як 300 народних депутатів) антиющенківськоі більшости, що дало б змогу Верховній Раді ухвалювати радикальні рішення і долати вето Президента».

Для яких завдань потрібна «кваліфікована більшість»? Що приховується під поняттям «ухвалювати радикальні рішення»?

Відповідь проста і доступна: «кваліфікована більшість» має конституційні можливості «перекроювати» українську Конституцію.

То хто, товаришу Крючков, прагне «перекроювати» Конституцію, задля якої мети? Чи не «коаліційна КПРС» (Комуністи — Партія регіонів — Соціалісти)? Навіщо приховувати мету?

Сказано ж якомога відверто: «...для переходу України від (!) парламентської республіки до Республіки Рад».

Яка ж то «парламентарна республіка» світить Україні? Вже мали таку у вигляді УССР та СССР, частково віддзеркалені на фото: тоталітарна «парламентська» одноголосність у Верховному Совєті СССР, яка йде від тотального «єдиного і неподільного» центру, де має знаходитися основний диригент «парламентської демократії» України.

«Товариш» Крючков вважає, що цього ніхто не розуміє і не бачить.

Він, вочевидь гадає, що небезпеку державності України також не бачить Президент?

На виборах 2006 року коаліція отримала 41,49% голосів, але їй хотілося б мати 66,7%, тобто більше двох третин. Без мандата довіри виборців спадкоємці КПСС — «Коаліція КПРС» у Верховній Раді України — прагнули отримати понад 300 голосів задля подолання вето Президента та втілення можливості приймати «радикальні рішення».

Що то за «радикальні рішення», які потребували подолання вето Президента? Більшість у 300 голосів потрібна, аби ліквідувати посаду глави держави, яка заважає їм прийняти подальші радикальні рішення з «перекроювання» Конституції, які й сліду не залишили від державносте України. «На утвердження одноосібної, по суті диктаторської, влади Президента спрямовані і так звані «конституційні ініціативи». Мета їх, як відверто заявив В. Ющенко, — не допустити, щоб Верховна Рада була вищою владою в Україні... Роблять це брутально, цинічно, з викликом суспільній думці, по-хуторянському», — окреслює свою тезу товариш Крючков.

Незалежна Україна стоїть імперцям поперек горла, їм кортить цю Україну принизити, виставити її такою собі інтелектуально недолугою.

Але за деревами лісу не приховаєш.. Кількість депутатів, які утворили коаліцію, а згодом взяли участь у голосуванні з обрання головою Верховної Ради України О. Мороза, становила 238 депутатів. Інші депутати в таємному голосуванні участи не брали. Практично це та кількість мандатів, яка за результатами виборів дозволила сформувати просту більшість, а на її основі — перманентно-кризову «антикризову коаліцію». Але «коаліція КПРС» рвалася за будь-яку ціну отримати 300 голосів, тобто долучити собі не менш як 63 депутатські мандати, всупереч волевиявленню виборців.

Президент України зупинив це сповзання України у тоталітарне та геополітичне небуття.

«...В. Ющенко виставляє себе рішучим, упевненим у собі главою держави, який не зупиниться ні перед чим, аби досягти поставленої мети», — з обуренням пише Крючков.

Конституція України у статті 102 щодо інституту президентства чітко зазначає:

«Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Неозброєним оком бачимо, як заважає коаліції інститут президентства, який є гарантом державного суверенітету.

Зрозуміло, що «антиющенківська більшість» у 300 голосів не тільки спрямовується проти конкретної особи — В. Ющенка, — вона має ліквідувати посаду президента як гаранта державного суверенітету, формально надати необмежену владу тій «коаліційній більшості», яка відверто стоїть на захисті національних інтересів Росії в Україні.

«...Щоб Верховна Рада була вищою владою», — визначив комуніст Г. Крючков. Отже, прагнув диктатури не Президент, який, за Конституцією, є вищою владою («главою держави... гарантом державного суверенітету»), а невеличка «коаліція КПРС», що отаборилася у будинку Верховної Ради!

То якої демократії ми можемо чекати від «коаліції КПРС»? Чи ж ми «демократію» при КПСС вже не пам'ятаємо? Тож щодо якої поставленої мети Президент виявив себе рішучим і впевненим главою держави? Чи не в справі зміцнення державности України, прав і свобод людини і громадянина, поставлених під сумнів «антиющенківською більшістю»?

«Можна було очікувати, що на захист демократії, парламентаризму у нашій країні виступить Захід, і передусім Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ).,. Та де там!», — пише далі Крючков.

Напевне, товариш Крючков вважає, що Європа сліпа і не помічає прагнень «нової совєтизації» України?

Невже «коаліційна КПРС» вважає, що демократична Європа на догоду чиїмось геополітичним амбіціям зганьбить себе дозволом «демократично» ліквідувати державність величезної європейської країни?

У 1938 році так вже було, коли спробували «умиротворити» у Мюнхені відомого диктатора.

Якого нині диктатора воліють замирити «коаліціянти», на новий «Мюнхен», тобто на «Брюссель», розраховуючи?

«Товаріщі», ви що, з глузду з'їхали, чи ви за своєю імперською зазомбованістю не бачите реальности?

«Коаліційна КПРС» явно за вказівкою імперського центру рветься «совєтізіровать» і тим ліквідувати незалежність України штучно створеною «кваліфікаційною більшістю», а гарант конституційних свобод і державности України, на думку Г. Крючкова, має мовчки і пасивно спостерігати за процесом ліквідації державности України.

«В. Ющенко, вкотре знехтувавши Закон, підпорядкував безпосередньо собі Внутрішні війська МВС», — пише товариш Крючков. Але ж у статті він зазначив, що Президент «одночасно є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил і очолює Раду національної безпеки і оборони».

Як відомо, в СССР був свій Верховний Головнокомандувач — Сталін.

Товаришу Крючков, Ви сказали б «товаришу Сталіну», що у відповідальний для держави час, підпорядковуючи безпосередньо собі Внутрішні війська, він, як Верховний Головнокомандувач, порушив Закон? Гадаю, що — ні, з переляку і не пискнули б... То про що ви говорите нині?

Нагадаємо, що то є за тоталітаризм імперський: у виборах 1937 року до Верховного Совєта СССР кандидати від так званого блоку комуністів і безпартійних отримали 98,6% усіх голосів, 1950 року— 99,7%. Це була так звана єдність блоку «коаліції від КПСС». Що мав 200-мільйонний совєтський народ при тій тотальній «єдності»? Імперці кажуть, що дуже багато, але робіть висновки самі.

У 1950 році для народу вироблялося всією совєтською промисловістю 300 побутових пральних машин, 1200 холодильників, 260 300 фотоапаратів, 1083 000 радіоприймачів та телевізорів, 64 600 легкових автомобілів. Навіть патефонів випускалося всього 366,8 тисяч. Шкіряного взуття вироблялося 203,4 млн пар, тобто — 1,02 пари взуття на особу в рік. На таку ось кількість побутової продукції заслужили майже 200 мільйонів представників «тотальної єдности»... Така була турбота за добробут народу. Сучасні спадкоємці КПСС навряд чи будуть зацікавлені у підвищенні добробуту українських громадян.

Для чого він їм потрібен, якщо Україну треба виставляти недолугою і хуторянською?

Кому ж недолугий стан України потрібен? Це стає зрозуміло з таких рядків: «Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожно завданню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначно вторгненню на її територію. Подальше існування України неприпустиме. Ця територія має бути поділена на кілька поясів...», — мовиться в російському навчальному посібнику з геополітики. (Дугін Александр. Основи геополітики. — М.: «Арктогея-центр», 1999. — С. 379).

Запитаймо себе: чи існує в світі ще якась геополітична потуга, імперські амбіції якої відверто спрямовані на ліквідацію Української державности?

Відповідь одна і незаперечна — окрім Росії, такої держави нема. Ігнорувати чи замовчувати цей геополітичнии фактор означає навмисно вводити громадян України в оману. То який «ліс» ми бачимо за «деревами»? — За деревами стоїть ліс густий та темний, в густій темряві якого мало хто зможе розгледіти контури владної верхівки.

Отже, треба відверто зазначити, що визнавати «українськими» державницькими політичними силами Партію регіонів, КПУ, СоцПУ, ПСПУ або, приміром, Партію політики Путіна чи інші партії імперського спрямування — неможливо. Комуністи, Партія регіонів, соціалісти (скорочено — КПРС) не мають права отримувати кваліфікаційне визначення українських партій чи, наприклад, опозиційних у разі відсторонення їх від влади. Комуністи, регіонали, соціалісти є провідниками політики іншої держави в Україні. Вони — виразники імперських амбіцій Росії.

Отже, не мають права визначати долю Української держави політичні сили, які з моменту відновлення державности України (1991 р.) зберігають імперську більшість у Верховній Раді, а з часу приходу до влади в Росії політичних сил, що прагнуть повернення Росії статусу імперії, є явними виразниками геополітичних інтересів іншої держави, спрямованих на ліквідацію державности України.

Розвиток усіх деструктивних процесів, які спостерігаються нині в Україні, — це наслідок внесення тонко продуманих змін до Конституції України, які мали за мету збереження важелів влади у руках виразників геополітичних інтересів сусідньої держави, зменшення владних повноважень державницьких політичних сил.

Політична корупція, яка останнім часом всебічно виявила себе в Україні прагненням антиконституційним способом досягти конституційної більшости у 300 голосів, стала наслідком реалізації задуму у здійсненні конституційних змін, у яких явно зацікавлені відповідні геополітичні сили, що сприяють підриву державности України.

Основною та ударною силою імперської ідеології в Україні станом на 2007 рік є Партія регіонів, яка становить реальну загрозу Українській державності. Загрозливим є те, що представники Партії регіонів контролюють інформаційно, економічно і політично значну частину території України (Схід, Південь та Крим).

Маючи практично тотальний вплив на владу і інформаційне поле Сходу і Півдня України, регіоналам та іншим імперспрямованим політичним силам вдається підтримувати марево можливого розколу України і здійснювати протиставлення етнічних українців Сходу і Півдня з українцями Центру і Заходу. Використовуючи демократичну фразеологію та демократичне право свободи слова, імперспрямована політична коаліція з метою реалізації геополітичних інтересів Росії прагне захопити всю повноту влади в Україні і тим знищити демократичні свободи та завоювання Української Нації, у тому числі — державність України.

Та зовнішня легкість, з якою антиукраїнським силам вдається здійснювати свою діяльність, пояснюється спадковістю, що її зберегла тоталітарна ідеологія при владі після розпаду комуністичної імперії, а також тим, що всі нинішні антиукраїнські сили в Україні діють, координовані з одного ідеологічного і політичного центру, не обмеженого в інформаційних та матеріальних ресурсах. Фактично цей центр є тіньовим керівництвом «коаліції КПРС», що сьогодні формує владу на територіі України.

Отже, треба відверто окреслити таку політичну та партійно-політичну проблему: політреформа, започаткована в кінці 2004 року, — це засіб ліквідації державности України. Маємо розуміти: питання боротьби між так званими гілками влади чи опозиції за владу в Україні є проблемою другорядною.

Політична криза, яка зовні виглядає як боротьба за владу (бо цей фактор також існує), має інше і основне геополітичне забарвлення. Нинішня політична криза — то боротьба за державність України: чи буде вона збережена, чи «конституційно» може бути ліквідована.

Нинішня коаліція — це політичне об'єднання, яке виконує поставлене перед ним «північним сусідом» завдання — за будь-яку ціну ліквідувати державність України і повернути її у володіння московської імперії:

«Існування російського народу як органічної історичної спільности немислиме без імпербудівничого, континентального творення. Росіяни залишаться народом тільки в межах Нової Імперії. Ця імперія, за геополітичною логікою, цього разу повинна стратегічно і просторово перевершувати попередній варіант (СРСР). Отже, Нова Імперія повинна бути євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі — Світовою. Битва за світове панування росіян не закінчилася». (Дугін А. — С.213).

Це завдання, прямо і відверто поставлене Москвою перед Білоруссю: маєте стати губернією Росії.

У своїх планах Москва ніякої різниці між Білоруссю і Україною не робить.

З ліквідацією влади імперспрямованих партій та їхнього політичного впливу, основною політичною метою має стати завдання формування в Україні державницької свідомости основних мас населення та формування відповідної державницької багатопартійної системи.

Тому маємо об'єднати інтереси етнічних українців Півдня і Сходу з українцями Заходу і Центру для подолання впливу на українське середовище виразників чужинецьких геополітичних інтересів.

Джерело: Українське слово, №31, 1-7 серпня 2007 року.

* Тут і далі цитати подаємо в авторському перекладі з російської

Див. також: Іван Діяк. П'ята колона в Україні: загроза державності