Московська історико-географічна арифметика

Іван Шпиталь, письменник, м. Київ

Глобальні геополітичні інтереси Росії завжди були і залишаються нині антиукраїнськими. Бо Росія не мислить себе інакше як імперією і не може існувати інакше, аніж у межах колишніх імперських земель. Про це відверто заявляють її політики, ідеологи і засоби масової інформації, закликаючи до нового колоніального походу на нині незалежні держави.

«Нам тільки мапа очі коле: чому висить вона у вас», — написав би, мабуть, Тарас Шевченко, звертаючись до нащадків, московських правителів якби жив у наш час.

Рознещасненький московсько-імперський — тепер уже федеральний — ведмедик! Як тяжко й болісно страждає він від геополітичного дискомфорту! Ба, вже не розляжешся на всю просторінь союзного малинника (одна шоста земної кулі!), не розкинеш лапища від Нової Землі до Кушки, не простягнешся «с приятцей» «от хладных финских скал до стен недвижного Китая». І не проспіваєш вільготно й на повні груди: «И все вокруг колхозное, и все вокруг моe».

Урвалося: «парад суверенитетов» добряче пройшовся по імперських ребрах, відчутно пом'яв боки, пошарпав загривок, збив великодержавницьку пиху, змусив підкорчити лапи…

Чи мислимо?! Уперше за всю московську історію найулюбленіша великодержавницька арифметична дія — додавання (чужих територій) змінилася цілком протилежною дією: відніманням!

«Четыреста лет подряд, с самого освобождения от татарского ига, русский народ жил, говоря несколько парадоксально, неисполнимою мечтою включения охватывающего русскую равнину горизонта в состав Государства Российского. От царствования к царствованию все шире и шире разливалась Россия на север, на восток, на юг и, наконец, на запад, ища и не встречая естественных препятствий своему головокружительному быстрому росту. За четыреста лет территория России увеличилась в 36 раз. Факт этот, лежащий в основе русской истории, коренным образом определил собою не столько стиль русского земельного хозяйствования, но в известном смысле и всякого русского делания и творчества.

Читая любую русскую историю, получаешь впечатление, что русский народ не столько завоевывал землю, сколько без бою забирал ее в плен. Эта военнопленная земля и работала на русский народ, работала без того, чтобы он сам на ней по-настоящему работал. Так постоянный колонизационный разлив России, неустанный прилив хлебородных равнин, которые приходилось наспех засевать, и лишал русский народ не только необходимости, но и возможности заботливого и тщательного труда на земле».

Це, читачу, — Федір Степун, російський письменник, соціолог, історик культури (Мысли о России. 1923—1927 рр.).

Не станемо сперечатися з російським патріотом щодо «стиля русского земельного хозяйствования» і загалом «всякого русского делания и творчества». Цей «стиль» промовисто засвідчує нинішній стан хоч би й того самого «Нечерноземья», де в елітному чортополосі потонули «до боли родные и милые могилы предков». Тут і Олександр Солженіцин не дасть збрехати: він їхав по Росії і сам бачив: «пустуют, пустуют, пустуют российские земли»! Сердобольні ж спадкоємці цих могил та незасіяних полів, замість того, щоб по-справжньому працювати на отчій землі, чіпляються то за українську Тузлу, то за український Крим, а то й за всю Україну. Мало їм «жизненного пространства»!

Що ж до твердження, нібито «русский народ не столько завоевывал землю, сколько без бою забирал ее в плен», то тут, що й казати, «любая русская история» просто бреше. Бреше самовіддано й патріотично. Бо хто ж бо не знає, які безбережні моря крові було пролито з обох боків (московських завойовників і оборонців) у незліченних війнах, які тривали не десятиліттями (як Північна війна), а цілими віками (як завоювання Росією Кавказу: 1722—1864 рр. Див. ст.: Покровський М. Кавказские войны // БСЭ. — Т. 30. — С. 483—505).

Є, щоправда, інші арифметичні розрахунки, які стосуються масштабності та темпів «земельных приращений» Московії як держави. «…Від 1300 р., коли Москва під проводом князя Данила Олександровича стає самостійним князівством, і до початку ХХ століття Московська держава (з 1721 року — Російська імперія) територіально зросла більш як у 2,5 тис. разів, тобто щорічно вона «зростала» в середньому десь на 45 тис. км (це дорівнює території сучасної Естонії). За темпами «зростання» території з Росією можуть «конкурувати» хіба що лише США (причому не тільки за темпами «зростання», а й за способом освоєння нових територій — безжальне винищення тубільного населення або «витіснення» його у незручні для нормального проживання місцевості). Недаремно знаходимо у менталітеті росіян і американців немало спільних рис» (Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. — С. 89).

І все це, читачу, і в «научных трудах», і в масово виданих шкільних підручниках підносилося (й підноситься!) як «бесконечные оборонительные войны», як настійні, нерідко просто таки нахабні вимоги «инородцев» узяти їх під високу московську руку! Ось як так звана «Независимая газета» на самому старті першого хрестового походу в Ічкерію (презирливо — в Чечню) надихала танково-бетеерівський обоз патріотичним перваком монопольки Івана Ільїна (1883—1954), цитуючи його розлого і благоговійно («пророк отечества«, «хвала благороднейшим!»): «Этот суровый климат; эта равнина, открытая со всех концов; эти навязывающиеся отовсюду территориальные глыбы; эти сотни чужих народов и диких народцев… И из этих беспримерных трудностей, одолевая их и подчас изнемогая от них, выросла младшая из великих мировых держав, величайшая по своему земному объему и самобытнейшая по своей духовной культуре…» (Независимая газ. — 1994. — 30 груд.).

Але й ведмежому господарюванню на чужих пасіках приходить кінець. «Росія є володар величезної кількості вкраденої власності, яку їй доведеться віддати назад в день розрахунку» (Ленин В. И. О праве наций на самоопределение). Ще й ще нагадаємо ленінофілам (леніноманам) їхнього дорогого Ілліча: «…Економічне процвітання і швидкий розвиток Великоросії вимагає визволення країни від насильства великоросів над іншими народами» (Ленін В. І. Про національну гордість великоросів).

Саме тут доречний і Герцен: «России скорее надобно распустить части, чем притягивать их к средоточию, что мы и высказали, говоря об Украине» (Герцен А. И. Россия и Польща. — Лондон: Колокол, 1860. — Ч. 65-66. — С. 541); «…Нам было бы очень жаль, если бы Малороссия, например, призванная свободно выразить свою мысль, не сумела бы остаться при полной независимости. Память того, что она выстрадала после Богдана Хмельницького чрез присоединение к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей великим уроком» (Герцен А. И. Русским офицерам в Польше. — Лондон: Колокол, 1862. — Ч. 147. — С. 1214).

Іншими словами, час розплати настав, і союз-концтабір (СРСР), хвалити Господа, розвалився. Потім, як той казав, усю дорогу, тобто всі чотирнадцять років, незліченна челядь ідеологів великодержавія не втомлюватиметься переконувати і своїх співвітчизників, і весь світ, що то була не воля народів, не їхнє споконвічне й цілком природне право жити без «братніх» обіймів і дивитися в світ не через московську кватирку (або з «московского дворика»), а просто й прямо — з берегів Дніпра, чи Даугави, чи від того ж таки Терека, де «злой чечен ползет на берег, точит свой кинжал»… Ні, ідеологічні барабанщики «единой и неделимой» прагнення мільйонів і сотень мільйонів людей до національної незалежності пояснюють (чим би ви думали?)… «амбициями некоторых глав правительств, отдельных политических лидеров, маленьких царьков, одержимых в своих маленьких самозванных царствах идеей национальной исключительности… Самозванных лишь потому, что кое-где любовь к независимости и обособленности испытывают из всего царства-государства лишь сам Царь Горох да несколько десятков им огорошенных» (Независимая газ. — 1994. — 30 верес.).

Така ось «логіка» у московських думців. Значно пізніше (25 січня 2000 р.) ця ж таки «независимая» причини «распада большого советского муравейника» пояснить ще простіше: елементарним москвинським «разгильдяйством«: «проспали Беловежье в 91-м!». І звалить вину за це не тільки на Центр, а й на російську «глубинку»: «провинция теряет чувство страны». «Такое грустное впечатление создается, что провинция удаляется от Центра со скоростью курьерского поезда, гораздо быстрее, чем этот поезд от Москвы до Новгорода телепает. И начни страна с такой же скоростью разваливаться, глубинка и это проспит, как проспала Беловежье в 91-м».

Помітив я, дорогий мій читачу, що особливо «грустное впечатление создается» у росіян від того історичного моменту, коли 12 червня 1990 року депутати РРФСР на своєму першому з'їзді практично одноголосно прийняли «Декларацию о государственном суверенитете республики». Як згадуватиме пізніше російськомовна преса, «после победного голосования депутаты стоя, в течение получаса рукоплескали собственному решению. В этот день Россия показала, что больше не хочет идентифицировать себя с Советским Союзом, что она, как и другие советские республики, хочет стать совершенно другим государством, не зависимым от федерального коммунистического центра».

Хресний хід проросійських сил в україні, які агітували за вигідного імперській москві кандидата в президенти нашої держави, за Віктора Януковича

Інакше кажучи, того дня Росія, нарешті, позбулася нахлібників, які сиділи в неї не тільки на шиї, а й у самих печінках. Мова про тих невдячних дармоїдів, які у теплій імперській пелені навіть не здогадувалися, що «гегемония России почти для всех ее народов была счастливой судьбой, дала им возможность приобщиться к всечеловеческой культуре, какой является культура русская». Сама ж «Великороссия… хирела, отдавая свою кровь окраинам, которые воображают теперь, что она их эксплуатировала» (Федотов Георгий. Alma mater // Вестник высшей школы. — 1992. — № 7—9).

Та он і «обустроитель России» О. Солженіцин такої ж думки: «…наименьшие народности: ненцы, пермяки, эвенки, манси, хакасцы, чукчи, коряки… и не перечислить всю дробность. Все они благополучно жили в царской «тюрьме народов», а к вымиранию поволокли их мы, коммунистический Советский Союз».

І Україна добра штука! Також «вообразила». І рвонула «почти нагишом», як казав колись один поет-політик, від федерального комуністичного центру. Яка чорна невдячність! Забути, що «в семье советских народов Россия оказалась в роли старшей дочери, которой приходится раньше начинать и больше других трудиться, чтобы выкормить, одеть, обуть, обучить младших братьев и сестер, как во всякой многодетной семье… А когда младшие в таких семьях, что называется, выходят в люди, подчас забывают о том, кто вынес на своих плечах самое трудное, по сути жертвовал собою во имя не только жизненного успеха — самого выживания своих близких…» (Лит. Россия. — 1989. — 8 груд.).

І що ж тепер? «Независимая Россия рядом с независимыми Украиной, Прибалтикой, Закавказьем оказывается отодвинутой от Европы и тех окон в Европу (да и на Каспий), которые пооткрывал еще Петр І. Снова Санкт-Петербург с Архангельском да необустроенная Новороссийская гавань — и все».

Скільки туги, скільки болю! Це Галина Старовойтова «всплакнула» в «Огоньке» (1991. — № 43). Галина Старовойтова, «политик новой волны», яку новітня московсько-петербурзька демократія спровадила за щось там на петербурзький цвинтар. Може, за те, що радила співвітчизникам ступити, нарешті, на шлях, що веде «От империи к России». А може, за те, що побоювалась, «как бы мессианская идея снова не посетила сознание моих соотечественников — например, в виде исторической ответственности за другие народы». Бо хто не бачить: «все еще сильно оборонное сознание: защищать русских (от кого? — Американцев, татар, евреев?), вместо того, чтобы пробуждать и развивать свою страну, а не чужие».

Ось така вона — московсько-імперська історико-географічна арифметика. Цілих сімсот (!) років додавалося. І раптом почало відніматися. Почали відпадати, як спілі плоди від гіллі, «чужие народы и дикие народцы». Спочатку — Польща та Фінляндія, а це вже й Прибалтика, Україна та Молдова, Закавказзя, середньоазійські республіки та ще й Казахстан… І маємо те, що маємо: знову «позачинялися» вікна в Європу (та й на Каспій). І «снова — Санкт-Петербург с Архангельском да необустроенная Новороссийская гавань — и все».

Ну, хай, хай «віднялися» Польща з Фінляндією, Прибалтика, Молдова, три закавказькі республіки, чотири середньоазійські з Казахстаном… Змінусувалися — то так тому й бути: час покаже, чи надовго…

Але Україна!!! Проспати Україну!!! Такого ляпаса московсько-імперська пиха не знала за всі оті сім століть!!! І хоч 12 червня 1990 року депутати РРФСР суверенізували свою державу, видавши при цьому «вольную» своїм колишнім колоніям, зокрема й Україні, подальший розвиток подій упевнює нас у тім, що зроблено це було, скажемо так, зoпалу. Ідея державної самостійності України для Росії принципово неприйнятна! Вона суперечить російській національній свідомості, яка не мислить себе поза статусом «бесспорного водительства великой нации» (Г. Федотов).

І справа тут не тільки в амбітності. Цей же історик і філософ у 1929 році в паризькому «Вестнике РСДХ» опублікував статтю «Чи буде існувати Росія?». Хай Бог милує, буде. Але, на думку Г. Федотова, тільки за однієї умови. Якої? Г. Федотов пише: «Проблема Украины… слишком сложная, чтобы здесь можно было коснуться ее более чем намеком. Но от правильного решения ее зависит самое бытие России» (підкреслено мною. — І. Ш.). Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую форму русского самосознания». Якщо ж це завдання не буде розв’язане, «Россия погибнет — как Россия». Ще й ще раз — хай Бог милує! Не загине.

Звернули увагу, читачу: на переконання Георгія Федотова, цього, за визначенням «Alma mater», «замечательного историка, богослова, агиолога, публициста, философа, подлинного демократа, прекрасного стилиста», Росія, яка упродовж цілих 700 років складалася як національно-державний організм, перебуває зі своїм «бытием» у прямій залежності від того, чи буде Україна у її, Росії, тілі чи не буде! Проблема, визнаймо чесно, для нашої північної сусідки — архіважлива! Бо, бачте, у Росії — «особое призвание. Россия — не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания («бесспорное водительство великой нации»), сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия».

Пліч-о-пліч із Георгієм Федотовим у когорті «подлинных демократов» бачимо й Миколу Бердяєва. Ось його міркування стосовно «самого бытия» Росії. Ніякої великоруської культури немає, як немає і культури малоруської, є тільки єдина російська культура, з’єднана великою російською мовою, яка не є мова великоруська. Немає великоруської історії, є лише російська історія. Утворення північної великоруської держави і великоруської культури було б завершенням розпаду Росії… Хай краще існує стражденна, хвора і необлаштована Росія, ніж упорядковані і самозадоволені штати Великоросії, Малоросії, Білорусії та інших областей, яким заманулося стати самостійними цілими… Колонізація окраїн, яка відбувалася протягом всієї російської історії, не була злісним непорозумінням, це був внутрішньо виправданий і необхідний процес втілення російської ідеї у світі. Так звана Великоросія сама по собі не могла і не може існувати, вона приречена на тяжке і злиденне існування. Неможливо уявити Велику Росію без півдня, без його багатств. Не можна також не бачити страшної зради і страшного злочину в руйнуванні усього духу російської історії, який здійснює ідею Росії» (Бердяев Николай. Духовные основы русской революции // Собр. соч. — Париж, 1990. — Т. 4. — С. 167, 169).

Ну ось ми й з’ясували, хто чого хоче і в який спосіб. Дуже й дуже вас розуміємо, брати наші хороші, щиро співчуваємо вам, але зарадити нічим не можемо. Вибачайте, але в українців іще від часів їхнього державного світанку (ІХ ст.) дещо відмінні від ваших і політичні прикидки, і духовні орієнтири, і національні ідеї та ідеали. Вони принципово неприйнятні для імпер-федералізму, бо ніколи ярмо і шия не знайдуть порозуміння, або, як тепер модно говорити, консенсусу.

Воля українського народу, реалізована 1 грудня 1991 року, завдала нищівного удару не тільки вождям московсько-імперської політичної верхівки — морально-психологічний стрес сильно вразив широкі суспільні кола Росії, усією своєю історією виховувані у дусі централістичному, асиміляторському. Саме цим пояснюється така стійка, така послідовна не просто недоброзичливість, а нерідко одверто люта агресивність, яку викликає у росіян одне тільки українське слово: Незалежність. І це не тільки на рівні загальноросійських політичних та ідеологічних впливів, а й на рівні суто побутовому, сказати б, сімейному.

Хрести на могилах українців, які полягли за незалежну Україну

Ми добре розуміємо те крайнє роздратування, яке у нашого «старшобратства» викликала категорична відмова українців од вічного московського благодійництва та покровительства. Найповніше, здається, це роздратування висловив письменник Валентин Распутін через газету «Правда» (24 червня 1988 р.): «А за счет какого, интересно, народа мы, русские, строили и строим свое благополучие?.. — допитувався представник нації-месії. І тут же не без докору та образи нагадував: — Не раз Россия снимала последнюю рубашку, чтобы вызволить из беды других, тех, кто способен и не способен помнить добро».

Спасибі за «последнюю рубашку». Добро, і найменше, ми пам’ятаємо. Але ніколи, ніколи не забудемо й того, скільки кривавих сорочок було злуплено, даруйте, з українського народу від самісінького Переяслава-1654. Хто й коли полічить, скільки десятків мільйонів життів було вилучено з України для удобрення російських просторів, скільки українських геніїв та й просто роботящих рук і умів утоптано в широтах вічної мерзлоти? І з огляду на це, чи не час би вже Україні виставити Росії свої рахунки? Кравчуківські ж та кучминські урядові пахолки не сміли навіть заїкнутися не те що про компенсації за загублені Московською імперією мільйони українських життів та неоплатну рабську працю на каторжних роботах у Росії, а й навіть про повернення пограбованих коштів українських вкладників Ощадбанку!

Тим часом… Тим часом не злічити претензійних заяв, зухвалих випадів і цинічних викликів та нескінченних психічних атак з боку московських надпатріотів. Атак на Українську Незалежність, на саму Національну Ідею українців. Скомпрометувати ідею самостійницького державного вибору українців в очах самих українців — це, здається, надзавдання сьогоднішніх ідеологів Росії Федеральної. Схоже, що вони так-таки й думають: не розв’язавши цього надзавдання, Росія загине — як Росія.

Чітко окреслилися як мінімум два фронти (це найголовніші) ідеологічного протиборства. Перший фронт концентрує зусилля на необхідності усвідомлення всіма, до останнього росіянина, консолідуючої ролі Росії як покровительки та заступниці всіх немічних та слабосилих: їхнє спасіння — тільки під крильми двоголового орла! Він єдиний і нагодує, й прихистить. Г. Федотов: «Большинство народов, населяющих Россию, как островки в русском море, не могут существовать отдельно от нее; другие, отделившись, неминуемо погибнут, поглощенные соседями». Звідси — «повелительная необходимость оживления, воскрешения Великороссии» «с неослабевающей ревностью», потреба «сохранить за собой бесспорное водительство великой нации».

Упродовж усіх чотирнадцяти років нашої Незалежності росіянинові настійливо втовкмачують, даруйте, у свідомість переконання, нібито Україна й до сьогодні годується із дзьоба двоголового! Нікудишня газетка — «Подмосковье», а й вона силкується переконати своїх читачів у московському благодійництві: «Посмотрите на российско-украинские отношения. Все эти объятия с Кучмой, подписание большого межгосударственного договора, который рассматривается как якобы путь к решению проблемы русского языка, Крыма, защиты наших соотечественников и т. д. Ведь ничего этого за подписанием договора не последовало. Ни на одном из этих направлений нет серьезного прогресса. А имитационная внешняя политика продолжается. Нас кормят видимостями. Раньше с Кучмой встречался Ельцин, теперь Путин, но что меняется по сути? Украина все равно кормится за счет России, используя ее всюду, где только можно, пытается доказать Западу, что в серьезной ситуации предпочитает его России» (17 квітня 2002 р.).

Ретельно ховаючи від очей російського громадянина джерела об’єктивної історії Росії, сучасні брехологи всіх мастей — реаніматори як «білої ідеї» (царської), так і «червоної ідеї» (більшовицької, що, по суті, одне й те саме) — докладають титанічних зусиль для звеличення усього російського, насамперед — всеспасенної ролі російського народу, як народу богообраного, коли хочете. Про це без зайвої скромності пише навіть така виразно орієнтована на московську зверхність та національну чванливість газета, як «Русский порядок», густо цяцькована відомою свастикою. Читаємо: «Наш русский народ с его тысячелетней историей (зазначимо принагідно: початки якої, принаймні перші чотири століття, украдено в українців. — І. Ш.) — это особенный народ, особенность носит мессианский характер и заключается в том, что мы должны выстоять до конца, когда уже все преклонились перед бездуховным Западом. Мы избраны Сыном Божьим Иисусом Христом, чтобы к Господу Вседержителю привести и не пустить в царство Антихриста и себя, и другие народы, сколько сможем. Когда мы выходим на этот уровень противостояния, можно смело сказать, что мы Богоизбранный народ… Мы говорим: наша идеология — это идеология национал-социализма…» (Русский порядок. — 1998. — № 1 (46).

Ось на які підвалини спирається в сьогоднішній Росії процес формування й виховання національної свідомості її громадян. У цій сфері людського духу широко пропагуються «труды» «пророков отечества», як-от історик і філософ Іван Ільїн, ідеологічна закваска якого мало чим відрізняється від цитованої вище газети «Русского национального единства», що покрила павутиною своєї свастики простори від Балтики до Сахаліну включно. У статті «О русском национализме», опублікованій «Нашими задачами» у стилі 1950 року, Ільїн-емігрант писав: «В противоположность всякому интернационализму — как сентиментальному, так и свирепому; в противовес всякой денационализации, бытовой и политической, — мы утверждаем русский национализм, инстинктивный и духовный, исповедуем его и возводим его к Богу» (Независимая газ. — 1994. — 30 груд.).

Цьому «яро-ортодоксальному монархисту» належать слова, які могли б бути начертані на броні танково-бетеерівського обозу, який саме тоді, наприкінці 1994 року, відправився в Ічкерію (Чечню) наводити «конституционный порядок»: «Всякое произвольное выхождение граждан из состава государства, всякое произвольное расчленение территории, всякое образование самостоятельной или новой госвласти, всякое произвольное создание новых, основных или обыкновенных законов — объявляются заранее недействительными и наказуемыми по всей строгости уголовного закона, как измена или предательство».

Вміщуючи розлогі викладки із «трудов» цього ідеолога та коментар його основоположних рекомендацій співвітчизникам, «Независимая газета» наставляє своїх читачів: «Пора возвращаться к истокам» (це підзаголовок коментаря).

Гарні «истоки», життєдайні. І саме такі «истоки» покликані «будить в себе, растить и осмыслять, «возгревать» национальное сознание» — завдання, що його висунув перед росіянами той же таки Георгій Федотов.

А ми ж пам’ятаємо, що процес «зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации», на переконання цього «подлинного демократа», для росіянина — «чрезвычайно опасный»!!!

Ось чому і стратегічним, і тактичним завданням Другого ідеологічного фронту росіян є невтомна й безперервна «молотьба» — масований обстріл з усіх видів ідеологічної зброї «на предмет подавления украинского национального сознания». Манкуртизація України провадиться від того ж таки Переяслава-1654. Переяславська унія (вислів академіка Сергія Єфремова) відкрила всі семафори для запровадження в Україні козацькій, демократичній, кріпацтва — однаковою мірою нестерпного як фізично, так і духовно. Здається, у жодній іншій імперії світу не було накопичено таких потужних арсеналів засобів фізичного й духовного поневолення народів, як в імперії Російській (царській і соціалістичній).

І сьогодні одним із найдієвіших таких засобів є приниження національної честі й суто людської гідності «инородцев». І це стосується не тільки «кавказцев», «ясашных народов», «идолопоклоннических народов». Однаковою мірою це стосується й українства — традиційно, ще від царських часів. Пам’ятаємо М. Костомарова: «Росіяни московські вважали себе єдиним обраним народом у світі, і навіть не цілком були прихильні до єдиновірних народів — до греків і малоросіян: ледь тільки щось було несхоже з їх народністю, те таврувалося презирством, вважалося єрессю; до всього не свого вони ставилися зверхньо» (Костомаров Н. И. Две русские народности. — С. 46—47).

У таких вагонах везли українців у ГУЛаг на мученицьку смерть

У часи радянські почуття «вищості» (зверхності) росіян також всіляко заохочувалося. Російський критик Наталія Іванова з цього приводу писала: «Гордиться позволено было официально — с конца 30-х годов — русским. А украинцам, например, уже нельзя» (Огонек. — 1990. — № 35). Тверезу думку щодо цього висловила й московська вчителька Є. І. Губанова: «Я не помилюсь, якщо скажу, що постійне приниження національної гідності з нашого, росіян, боку — головна причина розпаду СРСР» (Независимая газ. — 1992. — 10 січ.).

Суверенізація України загострила це почуття російської чванливості, наелектризувала амбітність; посилилось роздратування «разорванными связями»; побільшала кількість територіальних претензій, цинічно заявлюваних прав на києво-руську інтелектуальну спадщину. Є випадки одверто расових поглядів на етнічні корені українців, віднесення їх до племен другого сорту: «Поляни-анти питомою частиною увійшли до російського народу, і саме ми, росіяни, є нащадками цього славетного племені. Саме ми, росіяни, є корінним населенням Північного Причорномор’я, нижнього і середнього Дніпра. Що ж трапилося? Чому нащадки вельми другорядного племені сидять тепер в Києві та по Дніпру?» (Якубянец В. В поисках предков // Российская община Севастополя. — 1995. — № 9 (17)).

Не ображайся, «вельми другорядне плем’я», на таких авторів; правду кажуть: коли Бог не дав, то вже й не додасться.

Із набуттям Україною державної самостійності територіальні зазіхання на українські землі стали провідною темою системних публікацій як у російських, так і в українських російськомовних виданнях. Нахабству та брутальності тут немає меж. Бачачи безкарність (кравчуківсько-кучминським дипломатам та органам національної безпеки до цього не було ніякого діла), московсько-малоросійські авантюристи одверто заявляли (і заявляють) про територіальне пограбування українцями Росії. Істерика з цього приводу дедалі розпалюється. «На Украине Россию боятся как огня. Боятся, потому что украли у нас территорию. Сравните дореволюционную Украину, входящую в состав Российской империи, и современную. Вы увидите на карте территорию, разбухшую в три раза! Я говорю: ладно, не будем вспоминать про восточные, левобережные области. Но Севастополь — это для нас дело принципа… Украина просто хлопнула дверью, прихватив то, что ей никогда не принадлежало. Самое противное, что в результате Россия потеряла выход из Азовского в Черное море. Это такая пощечина нам, великой морской державе!» (Лужков Юрий. Сохраним Севастополь! // Аргументы и факты (Украина). — 1999. — № 5).

У цьому ж дусі і в такому ж екстазі репетують і радники московської столичної «шкіряної кепки»: «Отстаивайте же Севастополь!» (Независимая газ. — 1999. — 26 січ.). І знову — через два роки: «Отстаивайте же Севастополь!» (Независимая газ. — 2001. — 31 січ.).

Московських обер-шовіністів пересмикує й трясе від самого тільки українського слова Незалежність. Вони смикаються в конвульсіях і над силу іронізують: «Незалежный раритет». Це заголовок замітки, вміщеної тією ж «независимой» під рубрикою… «Мизантропия». Текст: «Винницкая государственная (sic!) картографическая фабрика выпустила глобус Украины. Круглый, как тому и положено быть. И как его ни крути — везде одна незалежная ненька. В смысле — мать их, картографов. Правда, само украинское государство не круглое, а продолговатое. Вроде кассира Сидорова. Поэтому некоторые части глобуса, на которые не хватило земель, пришлось покрыть желто-блакитным стягом, гострезубцем и иными полезными сведениями о числе населения и площади в кв. км. Но и это не все. Меркаторы нашего времени не показали на глобусе город Севастополь, — вероятно, из-за его, города, географической ничтожности» (Независимая газ. — 2000. — 10 листоп.).

Справді, так їх і так, картографів! Не тільки не показали на глобусі місто Севастополь, а й не зазначили, що Севастополь — «город русской славы»! Бо хто ж бо не знає, що Крим — то тільки географічно — півострів, а насправді — «остров русской боли». І російський чорноморський флот, що базується в Криму, перебуває «в особых условиях»: він перебуває… «в гостях на родной земле»!! Саме таку назву дала «Независимая газета (12 травня 2000 р.) розлогій статті Владіміра Комоєдова, адмірала, командувача Чорноморського флоту РФ. Описавши поневіряння російських матросів «в гостях на родной земле», адмірал наприкінці своєї статті висловлює високий оптимізм. «Практически с момента вступления в должность командующего ЧФ меня не покидает ощущение неестественности происходящего вокруг флота. Несмотря на это, сохраняется убеждение, что период в его жизни, который когда-нибудь историки назовут «В гостях на родной земле», скоро и неизбежно должен закончиться».

Отак, бавлячись, розстрілювали в’язнів ГУЛагу, серед яких переважали українці (кадр із кінофільму)

Ба! Авантюристи від політики «присовокупляють» до «родной земли» не тільки Крим, а й всю Україну, усе те, де живуть «русские» і «русскоговорящие». Злочинець Єльцин! «Он не был способен или не считал нужным отстаивать реальные внешнеполитические интересы России, создал имитацию их защиты». Єльцин «сдал 25 миллионов русских в плен вместе с исконно русскими землями» (Русские ведомости. —1996. — № 24).

Із отих 25 мільйонів нещасних полоненників найтяжча доля («ах ты, горькая судьбина!») випала 11,5 мільйона чоловік — це ті росіяни, які опинилися через прокляту «нєзалєжность» в «плєну» в українців, «в работе» «у поганых», як сказав би москвин епохи Івана Мучителя (Грозного). Коротше кажучи, із царства московської демократії 11,5 мільйона колись вільних і щасливих людей потрапили в «Лагерь Особого Назначения» (в Україну). У каторгу! У пекло!

Стіна однієї з тюрем ГУЛагу, за якою гинули українці

Ось як жахають своїх метропольних співвітчизників згадувані вже провокатори війни між Україною й Росією — горе-радники-порадники Лужкова: «Посмотрите, что украинская этнократия вытворяет с русскими (коренными на Украине и в Крыму), — и можете писать хрестоматию по курсу этноцида… Харьков и Донецк, Днепропетровск и Симферополь, Луганск и Северодонецк, Николаев, Херсон, Измаил — не говоря уже о Львове и Ивано-Франковске — отовсюду несутся крик и стон насильственно ассимилируемых русских людей, которых заставляют отрекаться от своих корней, своей истории, своего языка и культуры, своей крови, своих святынь, своей религии»… «Дума отдает одиннадцать с половиной миллионов русских людей «на милость победителя», как отдавали когда-то цари своим фаворитам поместья вместе с крепостными. При этом всем ясно, что никакой «милости» не будет, ибо противник, поставивший задачу создания единой украинской нации путем всеобщей ассимиляции, упрям и безжалостен. Не «братское славянское государство», а политически наивысшим образом организованная бандеровщина — вот что за птенец вылупился на наших глазах из Украинской Советской Социалистической Республики. Не видит этого только слепой. А бандеровец — не брат русскому».

Це справді так. «Украинская этнократия» «мордує» українських росіян ще жорстокіше, аніж мордували українців ленінсько-сталінські соколи-енкаведисти, скажімо, у «Соловецком Лагере Особого Назначения» (СЛОН). Нині в Україні на 11,5 мільйона росіян немає жодної школи, жодної газети, жодного телеканалу; у бібліотеках немає жодної російської книжки; ніде в Україні не почуєш російської мови; жоден етнічний росіянин не працює на керівній посаді; російськомовних депутатів на гарматний постріл не допускають до парламентської трибуни, у підпорядкуванні Московського патріархату в Україні немає жодної церковки…

І не дивно…

   
Ось що пропонувала Москва українцям, які боролися за Українську державу: колючий дріт, ґрати і смерть. Тільки в катівнях соловецького концтабору загинули десятки тисяч синів нашого народу. А такими «соловками» для українців була вся вкрита снігом і льодом Росія

«На Украине необратимо далеко зашел этногенез украинской нации, эпицентром которого являются западные области. Ни остановить, ни направить вспять процесс создания украинской политической нации и украинского национального государства уже невозможно, если не отсечь (Виділено мною. — І. Ш.) эти области от остальной Украины. Не приходится сомневаться, что государство и нация, строящие свою идентичность на тотальном противопоставлении материнскому (русскому) этносу, будут достроены. Вопрос стоит лишь о границах, в которых этот процесс замкнется. От России здесь очень многое зависит: будет ли новая «Украинская Народная Республика» существовать только за Тисой, или за Бугом, или за Днепром, или украинский этногенез захлестнет всю территорию, на которую сегодня претендует Украина (и мы потеряем при этом 11 млн. ассимилированных русских), или перехлестнет эту границу (и мы потеряем гораздо больше) — все эти возможности напрямую зависят от позиции нашей страны и нашего народа» (Независимая газ. — 1999. — 26 січ.).

Поза всяким сумнівом, цій «независимой» (як і «Аргументам и фактам в Украине») «особенно дороги размышления на эту тему», бо на такі «размышления» вона час від часу відводить широкоформатні газетні розвороти, оцінюючи російсько-український договір не інакше, як…«обман века». І проявляється цей «обман» у тому, що, на думку радників столичної «шкіряної кепки», не врегульовано територіальні спори, а передача Криму в 1954 році під опіку Києва ввійшла в історію як «выдающийся пример государственного воровства». Це — по-перше.

По-друге — «положение русских (и русскоязычных) на Украине». «Мы не имеем права потерять столь весомую часть нашего народа. Надо ясно понять, что, отрезав от материнской русской нации и подвергнув тотальной украинизации 11,5 млн. русских людей, украинские этнократы сделали нас — не только русских, но и россиян вообще — меньше, слабее на эти самые 11,5 млн. …Вы хотите строить «незалежну державу», «украинську политичну нацию»? Ради Бога! Это ваше право. Но при чем тут наши люди? Оставьте им их национальность, их язык, их традиции, историю и культуру! Прекратите этноцид русского народа! Россия, русские должны вернуть себе потерянные было 11,5 млн. человек «своих»…» (Независимая газ. — 2001. — 31 січ.).

Інтенсивно, із вправністю професійного масажиста розчухує найпатріотичніші місця своїх співгромадян колишній правозахисник Олександр Солженіцин. (Колишній, бо сьогодні він, той, що запевняв: «Каждый, и самый малый, народ — есть неповторимая грань Божьего замысла», — сьогодні Солженіцин бачить в Ічкерії (Чечні) «гноящуюся язву», «гангренозный член», «отстойник всяческой преступности»). Так ось і Ісаїч підпрягається до раті одвертих авантюристів і провокаторів. «У меня вызывает крайнее недоумение подписанный с Украиной последний договор. В течение 10 лет Ельцин непрерывно и только капитулировал перед украинскими президентами. Он проявлял полное безразличие к судьбе русского населения на Украине, в Крыму, к судьбе русского языка. На Украине растаптывают русскую культуру, запрещают ее, как враждебную. Украина уже отобрала у нас Черное море, теперь перегораживает Азовское» (Аргументы и факты в Украине. — 2001. — №4).

Як бачимо — демократ і гуманіст «а ля рюс».

Прикладом «насильницької асиміляції» та «тотальної українізації» є хоч би той таки Крим. Шість українських шкіл (майже на мільйон українців) геть задушили 555 російських шкіл. Хіба це не свідчення розгулу «украинской этнократии»?!! Шість — і 555. Але «независимые» пишуть і пишуть. Клепають і клепають. «При премьере Викторе Ющенко начался новый виток «крестового похода» против русского языка на Украине, что особенно болезненно воспринимается в Крыму» (Независимая газ. — 2000. — 28 квіт.).

І з приводу й без приводу апостоли великодержавія й просто політичні моськи та шавки паплюжать ідею української самостійної держави. До кожної річниці нашої святої Незалежності українофоби готують українцям відповідні «подарунки». Тут розгортається своєрідне «соціалістичне змагання»: хто із «русскоязычников» і в який спосіб виллє більше бруду на українство.

Досі, здається, не побито рекорд із українофобії, встановлений «Столичными новостями» у 2000 році. Тоді цей цех газетних ремісників поєднаним інтелектом «двух столиц» витворив два розвороти чтива, учиняного на заквасці одвертого расизму. Ці розвороти — «Девять лет одной Независимости» (22—28 серпня) та «ТСН (Толковый словарь Независимости)» (28 серпня — 4 вересня) — задумано й здійснено з єдиною метою: показати не тільки нездатність українців збудувати власну державу, а й принизити їх в очах світу як етнічну одиницю. Паплюжники, зрозуміло, сховали свої прізвища за псевдо: «исторический отдел СН» та «лингвистическая служба СН».

Кожне речення цих опусів дихає мізантропією. Такі поняття, як «незалежність», «рідна мова» і т. ін., зрозуміло, беруться в лапки. Одверто підкреслена зневага до державних та національних символів України. Сторінки рясно цяцьковані державним гербом (їх аж 25); розрахунок простий: те, що занадто, викликає відразу. Лексика, «юмор» (гумор) — виразно антиукраїнські, «містечкові». В 1991 р. «Украина… вырыла булаву, трезуб и желто-голубое знамя и заявила…», «…Срочно был избран президент…», «Пела «рідною мовою». У 1992 р. «зародилась шальная мысль о своей Конституции». У 1994 р. «столичные интеллектуалы», як і належить таким, «смачно лизнули Кучму»… Мовляв, «вместо романтиков-мечтателей», «национал-патриотов» «народ выбрал ученого инженера-конструктора из Днепропетровска, который до этого отличился на посту главы правительства. Под всеобщее ликование Леонид Кучма был избран вторым Президентом Украины»!

1996 — рік народження Конституції України: «родилась хиленькой и в муках». 1998 р. ознаменувався «появлением первого интеллигентного еженедельника». (Це про себе. І об’єктивно, й скромно. А ось «национальная идея стала немодной». Де? У газетярському цеху столичних ремісників?).

1999 рік. Із якою зловтіхою «столичные» дьогтемази описують події світу: «Стихия бушует, самолеты падают, шахты взрываются, корабли разбиваются, взрывы в метро не прекращаются, наводнения заливают, землетрясения потрясают!.. Гривня падает, компьютерная лихорадка развивается…». (Хотіли «нєзалєжності»? Нате вам. «Пойте «рідною мовою».)

Рік 2000-й. Тут про український народ узагалі. «…Рожать стали меньше: если так пойдет, то лет через сто и меня не будет» (тобто України). «А жаль! Неплохой, в целом, народец-то. Перспективный!». (Бач, «народєц-то…». Це про хоча й не богообраний, але про один із найбільших європейських народів!)

Під рубрику «Мізантропія» підпадає й розворот «ТСН (Толковый словарь Независимости)». Ось тлумачення кількох слів.

Украина — страна непризнанных (пока что) гениев, непознанных возможностей, немереных потребностей и повод для радости, счастья, отчаяния и разочарования одновременно. Пословицы, поговорки, загадки: «Хоч плач, хоч скач».

Лопух — место, откуда, в отличие от россиян, появляющихся из капусты, выползают украинские новорожденные. Пословицы, поговорки, загадки: «Лопух, такого возьмем без шума и пыли».

(Ми, звичайно, пам’ятаємо, коли, хто і в якій кількості «брав» українців «без шума и пыли»).

«Мозги» — традиционное праздничное украшение каждого украинца».

(Українця чи святкового столу українця?

Виходить, у будні українець безмозгий. Ось що значить умисне пропустити слово.)

Усе інше — в такому ж дусі. Ми знаємо, звідки «выползают» такі «історики» й «лінгвісти». Знаємо й те, кому вони завжди служили й прислужували: сильнішій нації, «власть предержащей» на певний історичний момент. У Німеччині — німцям, допомагаючи душити чехів; у Польщі — полякам, допомагаючи гнобити українців; у Росії — московським шовіністам, допомагаючи знищувати тих же українців. Нині ці «первые интеллигенты» пособляють московському імпер-масонству знову запхати Україну в «тело России».

То чи не чесніше було б виявляти більше прихильності й розуміння потреб та намірів нації, яка визволяється, а не прислужувати чорносотенцям?

Оце і є звичайний російський шовінізм. Запитуємо: чим прагнення Росії до життєвого простору на Заході відрізняється від прагнення німецької фашистської імперії Гітлера на Сході? Чим намір фюрера обезлюднити, а потім колонізувати винятково німецьким етносом землі на Сході — українські насамперед — відрізняється від прагнення нинішніх російських політиків та ідеологів асимілювати український етнос на його історичних землях, перетворивши наш народ і нашу культуру в «истинно русскую», тобто московську? Це запитання — і до українців національно свідомих, і до українців національно несвідомих, і до росіян — шовіністично переконаних і до демократично переконаних.

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, ч. 34-38, 24 серпня - 27 вересня 2005 р.