Як Микита Хрущов урятував велику націю від цілковитого знищення блощицями-терористами

Іван Шпиталь, письменник, м. Київ

Кому й відколи належить Крим. Хто і як там порядкував і порядкує. Чи постане в Криму пам’ятник Хрущову?
Прочитавши цей матеріал, будь-кому легко зрозуміти, хто такі ті, кого нас століттями примушували називати братом. Та ще й старшим. Про нас, українців, вони нині кажуть і пишуть відверто й цинічно: «враг у ворот!».
Тож маємо право відповісти на це: «Обережно! Брат біля воріт!».

Про Крим не сперечаймося. Із Кримом усе ясно. Кожна територія належить тому народові, який її, вільну й незайману землю, історично заселив, обжив, засіяв не тільки житом-пшеницею, а й духовною пашницею. Такий народ і є на тій землі корінним, автохтонним.

Із Кримом, кажу, все ясно: це «исконно русский» (російський) шматок землиці й морської водиці. Перші сліди росіян на Кримському півострові і загалом у Північному Причорномор’ї помічено ще з доби раннього палеоліту. Але потім росіян потіснили кіммерійці. Згодом, у першому тисячолітті до нової ери, росіян із гірської частини Криму посунули таври. Десь у VII столітті до нової ери «русских» потіснили скіфи. У першому тисячолітті нової ери їм, «русским», довелося відбивати навали кочових племен (готів, гунів, хозарів, печенігів). У Х—ХІ ст. Східний Крим перебував під впливом Київської Руси (політичні, економічні, торговельні та інші зв’язки).

У ХІІІ ст. в Крим вдерлися монголо-татарські завойовники, і він став улусом Золотої Орди. Численні навали, однак, не змогли істотно впливати на суто московський спосіб життя і в Криму, і на всіх чорноморських узбережжях. «Россияне» ні під яким іноземним гнітом не втрачали свого етнічного коріння, з істинно московським сумлінням будували життя. Регулярно виходила газета «Правда». Процвітали міста, торгівля, ремесла, плекалося мистецтво… Поети оспівували річку Салгир та Бахчисарайський фонтан, який тоді справно «плакав».

До речі, глибинно-історичну присутність росіян у Криму переконливо засвідчує місцева топоніміка. Ось назви річок: Чорна, Бельбек, Кача, Альма, Салгир та ін. Озера: Сасик, Донузлав, Сакське, Киятське, Айгульське та ін. Перші етнічні росіяни Криму пообживали печерні палеолітичні стоянки: Кіїк-Коба, Чокурча, Старосільська стоянка, городище Неаполь Скіфський. Про кримську «русскость» промовляють і залишки античних міст: Херсонеса, Керкінітіди, Мірмекія, Німфея, Тірітаки та ін., руїни фортеці біля Судака, печерне місто Чуфут-Кале. Зрештою, й «исконно русский Бахчисарай» (як це дослідив О. Солженіцин).

Як бачимо й носом чуємо, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет».

Історична справедливість взяла гору у 1783 році, коли Крим знову став російським. Щоправда, у природі не існує жодного міжнародного чи національного акта, у якому право Росії на Крим було б закріплено юридично правомірним засобом. (Бо ж, як стверджують правознавці-міжнародники, конституція може «закріпити» право і на загарбану територію, але це буде лише додатковим правопорушенням). Якщо таких юридичних актів не можна назвати, стверджують юристи, то міжнародне право зобов’язує довести свої історичні права на територію. Історичні ж права випливають з правомірного освоєння нічийної території.

Отож, у 1783 році Росія «довела» своє право на «нічийний» Крим, як і на всі інші території, які опинилися ще раніше у затишному лоні матінки-імперії. Українські козаки допомогли тоді Петербургу закріпити «остров русской боли» за нащадками тих, хто споконвіку там жив ще до кіммерійців. Тепер із цієї нагоди, як повідомляє московська преса, щороку відбуваються «мероприятия в Белогорске, вблизи которого, на вершине Белой Скалы (Ак-кая), князь Григорий Потемкин принял от татарской знати присягу на верность императрице Екатерине ІІ и Российской империи» (Независимая газета. — 2000. — 28 квітня).

З огляду на важливість цієї історичної події та враховуючи «реальное присутствие России» в Криму, патріоти із «русских и российских общин» Криму та Росії метропольної «подтвердили решимость… добиваться восстановления в столице Крыма памятника великой императрице, установленного в прошлом веке и снесенного на заре советской власти. Создан фонд для сбора средств, творческую часть проекта согласился выполнить видный российский скульптор Вячеслав Клыков» (та сама «независимая»).

Немає й тіні сумніву в тому, що московсько-кримські уболівальники за імперію та їхні малоросійські однодумці із поріддя гнучкошиєнків («няньки, дядьки отечества чужого!» — Шевченко) не тільки Крим, а й усю Україну обтикали б пам’ятниками «Петькам да Катькам, Сашкам да Николашкам», «так называемым великим» (Некрасов).

Але не царям та царицям, не князям та графам треба ставити пам’ятники. На кримській землі, на місці найпочеснішому має постати — і якнайшвидше! — найвеличніший монумент іншій — справді великій — людині. І ця людина — Микита Сергійович Хрущов. Його заслугу перед росіянами ні пером не описати, ні усно не переповісти, ні в пісні не оспівати. Не було б Хрущова — од великої нації в Криму тільки б цурки посипалися… Спішу, спішу усе пояснити.

У жовтні 1953 року Микита Сергійович уперше поїхав відпочивати у Крим. На той час не було там і поганенької урядової дачі. Товариш Сталін віддавав перевагу Кавказові, товариш Горбачов розпочне дачне будівництво в Криму (на сотні мільйонів карбованців) пізніше.

Отож, Микита Сергійович, побовтавшись трохи у чорноморській купелі (нецікаво!), вирішив проїхати у степ, подивитися, що ж то за дивовижа — Крим. Він не поспішав до Сімферополя, хоч господарі області наполегливо пропонували перепочити з дороги. Ось як описує цю поїздку зять Хрущова Олексій Аджубей, головний редактор «Известий»: «Больше всего Никиту Сергеевича поразили и расстроили толпы переселенцев, невесть каким образом прослышавших о его поездке.

Молчаливая серая масса людей перегораживала дорогу и так же молчаливо, не расступаясь, ждала, пока машины остановятся. Люди тягостно долго не начинали разговор, давая возможность Хрущеву начать первым. Потом из толпы раздавался один вопрос, второй, третий. О еде, жилищах, помощи. Переселенцы по большей части приехали из России, с Волги, из северных русских областей.

Это я сейчас пишу «приехали», а они кричали: «Нас пригнали» — привычный стон людей, отчаявшихся обрести надежную судьбу. Из толпы раздавались и вовсе истерические выкрики: «Картошка здесь не растет, капуста вянет». Или вдруг совсем печальное: «Клопы заели». «Чего же ехали?» — спрашивал Хрущев. И толпа выдыхала: «Обманули»…

Цікаво описує Аджубей реакцію кремлівців на побачене й почуте: «После таких встреч в машине наступала тяжелая тишина. Маленков и Хрущев отводили глаза друг от друга, боясь возможной ссоры. Я чувствовал, что Хрущев «кипит» во гневе и вот-вот сорвется, но он либо успокаивался, либо хитрил, прятал гнев в себе, копил на будущее»…

Микиту Сергійовича так потрясла смертельна загроза, яка нависла над кримською частиною великої нації, що він уже не міг не думати про цю можливу кримську катастрофу. Найстрашнішою була перспектива вляпатись в історію з ганебним тавром: «А, це той, що допустив… велику націю блощиці зжерли…». Це, мабуть, і справді найнеприємніше: неслава в очах нащадків.

Природна мудрість та державницька воля й кмітливість урятували й добре ім’я Хрущова, і кримських росіян. У надвечір’ї, коли вже задумувалися, де переночувати, Микита Сергійович побачив неподалік шосе маленький військовий аеродром і наказав звернути до нього. На ґрунтовій доріжці одиноко стояв старенький, обшарпаний «Дуглас». Лейтенантик доповів, що він ще й заводиться. І Микита Сергійович, покинувши свиту, наказав… летіти до Києва!

За кілька годин, згадував Аджубей, літачок приземлився під Києвом. Столиця України радо зустріла високого гостя. «Под непрерывные крики приветствий (еще бы — свой первый визит Хрущев, да еще без всякого предупреждения, совершил на близкую его сердцу Украину). Помню, у машины, на которой должны были двинуться гости, оторвали дверцу… Уже поздним вечером в Мариинском дворце собрались киевские руководители. Обед шел весело и шумно… Тосты следовали один за другим. Хрущев все возвращался к своей поездке в Крым и уговаривал украинцев помочь возрождению земли. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», — сетовал он».

Становище, й справді, треба було рятувати. Ті, хто без братньої допомоги українців не здатні були побороти блощиць, яких завезли у своїх переселенських клунках, звичайно ж, не могли дати ради й землі. О. Аджубей згадував: «Мне особенно запомнился проезд через Бахчисарай (той, що, за Солженіциним, «исконно русский». — І. Ш.). Дворец, оказавшийся каменистой развалиной, пустовал. Знаменитый фонтан слез, воспетый Пушкиным, покрылся глинистой коростой. Фонтанные чашечки высохли, не капали в них бриллиантовые струйки воды, не хватало сил даже на плач… Земля тоже высохла и заросла жесткой щетиной сорных трав. Их хозяева, отосланные злой волей Сталина в далекие холодные края, потеряли всякую надежду на возвращение. Силюсь вспомнить: думал ли я тогда о татарском геноциде, и должен честно признаться — нет, не думал. Мы тогда еще об очень многом не знали, и наш оптимизм держался на неведении».

Українці виявилися не занудами. Не хуторянами. Довго чухалися, м’ялися, не сподіваючись такого клопоту, але діватися не було куди. Діяв закон братерства: сам потерпай, але Москву виручай. Словом, здалися. І 5 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради РРФСР, а 13 лютого Президія Верховної Ради УРСР прийняли рішення про взяття недогризеного блощицями (клопами) Криму на український, сказати б, баланс. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила спільне подання Президій Верховних Рад РРФСР і УРСР. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР затвердила указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого і постановила внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР. Потім Верховна Рада своїм Законом від 2 червня 1954 р. внесла зміни і в Конституцію РРФСР, вилучивши Кримську область із числа тих, що входять до РРФСР.

Отож, тільки безнадійні політичні патякали можуть продукувати кримську жуйку стосовно того, що «в момент передачи Крыма репрессированным оказался российский народ». (Про це так і надруковано в ж. «Новое время» — 1992, лютий — у статті «Полуостров раздора». У тому ж числі вміщено й цитований нами спогад О. Аджубея про те, «Как Хрущев Крым Украине отдал». Є підозра, що такий заголовок йому «вчепила» редакція журналу).

Сьогодні для нас особливе значення має думка цього провідного російського журналіста, очевидця й хроніста тих історичних кримсько-києво-московських подій. Ось якої думки Аджубей про кримську «проблему».

«Ранней весной 1954 года… я разъезжал по украинской земле. Передавал в газету очерки о трехсотлетии воссоединения Украины с Россией. Все, что видели, о чем писали, никак не сопрягалось с неким «даром» Хрущева, а сама эта проблема (кому принадлежит Крым — России или Украине) нас мало волновала. Перечитывая сейчас очерк «На крымской Украине», не нашел в нем ни одной строчки, посвященной этой теме. Да и кто из нас думал тогда, что спустя тридцать восемь лет (тепер уже цілих піввіку. — І. Ш.) возникнет спор о стародавнем решении, что политические страсти уведут так далеко от здравого смысла (підкреслено мною. — І. Ш.)… В страшном сне не приснилась бы Хрущеву русско-украинская перебранка по Крыму. И вот ведь что показательно. Никто из выясняющих отношения парламентариев не предлагает более логичного и оправданного решения: вернуть Крым татарам, тем, кого Сталин изгнал некогда с родной земли!».

Можна тільки відзначити із задоволенням, що в Росії ще не перевелись тверезо мислячі люди. Хоч немало видань узяли на себе роль підбурювачів і далі роздмухують кримський конфлікт. Навіть газетна регіональна дрібнота пише про «бедственное положение» кримських росіян під «ярмом Києва». «И спьяну, и на трезвую голову крымчане как один ругают Хрущева, Горбачева и бросают в лицо приезжим из России: мол, кинули вы нас» («Народная газета» — псевдо «Ленинского знамени». — 2000. — 29 вересня).

Відчуваю, читачу: вас зацікавило одне дуже делікатне запитаннячко: чому ж усе-таки у кримських росіян не ладилося з господарством — «картошка не растет, капуста вянет»?.. Відповісти нам на це запитання певною мірою допоможе історик Г. Міллер — автор «Описанія Сибирскаго царства». Він пише: «Чем более возрастала надежда на дальнейшие завоевания Сибири, тем более становилось необходимым заняться заселением новых уездов русскими, покоренные народы держать твердо в руках и в дальнейшем стараться подчинить возможно большее количество их Русскому государству». Належало добиватися, щоб «Сибирь трепетала российского имени» (так дослівно у Міллера. Цитовано за: Миллер Г. Ф. История Сибири. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1937).

Тут ми робимо висновок, що поєднувати ретельне господарювання на землі й «покоренные народы держать твердо в руках» водночас було справою не вельми простою. Доводилося робити щось одне: або — або. Та й Федора Степуна ми пам’ятаємо, який, нагадаємо, писав: «…Постоянный колонизационный разлив России, неустанный прилив хлебородных равнин, которые приходилось наспех заселять, и лишал русский народ не только необходимости, но и возможности тщательного и заботливого труда на земле» (Мысли о России. 1923—1927).

Очевидно, і в Криму далася взнаки давня звичка ходити коло землі сяк-так: не дуже до неї нагинаючись. Але ж скільки ґвалту, та вереску, та крику! («Да в Крыму давно уже был бы коммунизм, если бы Хрущев не подарил нас Украине!»)

Спинімося дещо докладніше на «стиле русского земельного хозяйствования», та й загалом характері «всякого русского делания и творчества» (Ф. Степун). Про цей стиль багато мовлено і в іноземців, і в наших співвітчизників. Отож, відтоді, як кримську землю покрила тінь двоголового орла, тобто з 1783 року, на землі Тавриди встановлюються московсько-петербурзькі порядки. Професор Кембріджського університету Е. Кларк, який став мимовільним очевидцем завоювання Криму російським військом, засвідчив: «Руїни Херсонеса ще були тривкі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу знищене. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягали і що б послужило до висвітлення старовинної історії цієї країни».

А ось як «окультурили» Бахчисарай: «Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зоставивши каменя на камені… В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків». Шотландець Е. Кларк припускав: «Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток стародавньої Еллади. Зникли б Атени, і московські наїзники не зоставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними» (Цит. за: Липа Юрій. Призначення України. — Львів, 1992. — С. 41—42).

Свідчення іноземного очевидця наводить також історик С. Бахрушин (1936): «Победители… опустошили страну, вырубили деревья, поломали дома, разрушили святилища и общественные строения аборигенов, уничтожили водоёмы, ограбили жителей, поглумились над татарским богослужением, выбросили из могил и набросали в навоз тела их предков и превратили их гробы в корыта для свиней, уничтожили все памятки древности…»

Тобто «стиль» господарювання, як бачимо, був однаковий: і в Україні, і на Кавказі, і в Криму… З цього приводу видатний учений-просвітник, перший ректор Харківського університету В. Каразін писав: «Мне больно видеть ее, богатую и дарами природы, и талантами ее обитателей, в поругании и презрении». Це про Україну. І про Крим: «Мы превратили Крым в пустыню из прекрасной и многолюдной страны, какой он был у турок» (Каразин В. Н. Письмо к князю Адаму Чарторыйскому // Русская старина. — СПб., 1871. — Т. 3. — С. 704, 707—708).

Нищівного удару московсько-кримській амбітності завдав мислитель і чудовий російський поет Максиміліан Волошин. У статті «Культура, мистецтво, пам’ятки Криму» він так описує господарювання там росіян:

«…У ХVIII столітті Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це серйозніше і довше, бо ті варвари — росіяни, за їхньою спиною не хиткі і текучі води кочового народу, а важкі підвалини Санкт-Петербурзької імперії.

Часи і погляди міняються: для Київської Русі татари були, звісно, Диким Полем, а Кримське ханство було для Москви грізним розбійницьким гніздовищем, котре турбувало її несподіваними наскоками. Але для турків — спадкоємців Візантії — і для царства Гіреїв, що сприйняли складну спадщину Криму з його грецькими, готичними та італійськими рудами, звісна річ, росіяни були тільки новим виплеском Дикого Поля. І тримають вони себе так, як звичайно тримали себе зайди з Дикого Поля: жорстоко і руйнівно.

Ще з першої половини ХVIII століття, від походів Мініха і Лассі, починається нищення вогнем і мечем кримських садів і поселень. Після приєднання, за Катерини, Крим, одрізаний від Середземного моря, без ключів від Босфору, вдалині від будь-яких торговельних шляхів, задихається на дні глухого мішка.

Зовнішній агонії Криму відповідає внутрішня. Початок усього південного господарювання — вода. Татари і турки були великі майстри зрошень. Вони вміли вловлювати найдрібніший струмок ґрунтової води, спрямовувати його по глиняних трубах до обширних водойм, вміли використовувати різницю температур, що дає випадання пари і роси, вміли наче кровоносною системою зрошувати сади й виноградники на схилах гір.

Вдарте киркою в будь-який шиферний, геть безплідний схил пагорба — і ви натрапите на уламки гончарних труб; на вершечку плоскогір’я ви знайдете воронки з овальними обточеними каменями, в котрі збирали росу; у будь-яких заростях під скалою ви вирізните дику грушу і звироднілу виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом. Увесь цей магометів рай знищено вщент. Замість пишних міст із Тисячі Однієї Ночі росіяни збудували кілька вбогих повітових міст за російським трафаретом і частково потьомкінським романтизмом, частково для катерининської реклами поназивали їх псевдокласичними іменами — Севастополів, Сімферополів, Євпаторій. Древню Готію від Балаклави до Алустона забудовано непристойними імператорськими віллами в дусі залізничних буфетів, будинків розпусти й готелями в дусі імператорських палаців. Цей музей поганого смаку, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рив’єрі, напевно, так і залишиться в Криму одною-єдиною пам’яткою «Російської епохи».

Важко вважати за прилучення до російської культури ту обставину, що Крим одвідали як туристи кілька значних російських поетів і що сюди приїздили помирати видатні письменники...»

Але ж хочеться ще й подальшого «окультурення» Криму! «Нам, русским, чужая земля не нужна (це про Кавказ. — І. Ш.). Нам важнее стать полноправными хозяевами своей Русской земли… Нам, русским, важнее воссоединиться с миллионами русских, проживающих в Крыму, Левобережье Днепра, Северном Казахстане, а не удерживать в насильственном союзе северокавказские республики» (Русские ведомости. — 1996. — № 24).

Але ж як ти «воссоединишься»? На яких підставах? Як обґрунтувати неминучість визвольного походу в Україну (де 11,5 млн. чоловік «русских людей», пам’ятаємо, перебувають «в плену»)? Московські розробники технологій стратегічних авантюр налічують на території СНД (Союз Необачних Держав — у моєму розшифруванні) аж «78 потенциальных узлов напряженности. Из них необходимо выделить особо опасные для России. Таковых насчитывается пять».

Із них на другому почесному місці (після Північнокавказького) перебуває «Южнорусско-Крымский. Потенциальный конфликт в Крыму создает базу для распространения нестабильности на пограничные районы России и Украины и на часть северокавказских тюркских регионов» (Угроза с Юга: Редакционная статья, подготовленная по аналитическим и оперативным материалам российских спецслужб // Русский порядок. — 1998. — № 1 (46)).

Нестабільність, напруженість! Он він, дорогий серцю московського імперіаліста — об’їжджений і випробуваний — коник-горбоконик, який не раз ввозив його, загарбника, в чужі землі! Україна за ступенем нестабільності та напруженості, в оцінці імпер-аналітиків, — на другому місці (після Ічкерії). Як із нею повестися?

«Украина является последним рубежом, стоящим на пути тотального геополитического проигрыша нашей цивилизированной системы, нашей культуры, нашего языка… Чем чревата окончательная потеря Украины для России? Всем.

Во-первых, мы лишимся контроля над транспортными коридорами энергоресурсов.

Во-вторых, изменятся условия торговли.

В-третьих, о военных базах в Крыму придется забыть.

В-четвертых, визовый режим грозит миллионам наших соотечественников и соплеменников.

В-пятых, те, кто считает себя русскими, окончательно станут второсортными гражданами.

В-шестых, неясные обстоятельства для российского бизнеса.

В-седьмых…

А что же Ющенко? Ющенко — враг, и враг настоящий… Бандеровец…». Це витяги із одного з пересилань в Україну від 3 грудня 2004 року. Воно так і називається: “Враг у ворот». «Враг» — це «оранжевая чума». І ще: «Ющенко, будучи настоящим врагом, заставит нас (тобто росіян. — І. Ш.) вести реальную политику в отношении Украины, а сам будет вынужден в какой-то мере сближаться с Россией, хотя бы в экономической сфере, памятуя об интересах южных и восточных регионов…

Нам нужна четкая стратегия в отношении Украины как геополитического образования. Необходимо понять, выгодно ли нам вообще существование такого государства… Безусловно, следует продолжать политическое наступление на дипломатическом поприще… Однако настоящим геополитическим решением Украинского вопроса для России является либо полное ее включение в свой состав, либо расчленение (sic!) ее на Восточную и Западную (и даже большее количество квазигосударств) с последующим распространением наших сфер влияния и, опять-таки, присоединением территорий. В этой связи представляется крайне перспективным самоопределение украинских регионов в вопросе выборов, а также начавшиеся разговоры о предоставлении реальных прав автономий некоторым из них. Безусловно, России необходимо воспользоваться движением Украины в сторону федерации и региональным сепаратизмом. Крым должен быть нашим!».

Пильнуй, Українцю: «брат» у ворот»!

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, ч. 32-34, 10—30 серпня 2005 р.

Див. також:
Проблеми України від перебування Чорноморського флоту на її території