Які сни додивляється Україна на незалежній печі?

Дещо про історію, яку знаємо погано або й зовсім не знаємо і знати не хочемо

Іван Шпиталь, письменник

Частина перша

Про наше національне безпам‘ятство

Українським бездарним вождям (мовиться, зрозуміло, не про тих преславних лицарів-гетьманів, яких поляки пекли на вогні) властиво переводити на заячий жир найславетніші, найвеличніші перемоги. Перемоги, здобуті нерідко не тільки неймовірними зусиллями народної волі, а й найтяжчою народною кров’ю. Необачна, а то й просто неохайна (недбала) українська дипломатія в особі козацької старшини у перемовинах з ворожим табором не раз і не два, бувало, йшла на компроміси, вигідні для окремих корисливців, але ганебні загалом для української державної чести та гідности. Прикладів безліч. Сучасне старшинство ці приклади множить.

Перший Президент Незалежної України, автор численних
наукових праць з історії нашого народу Михайло Грушевський
Картина художника Івана ГАЙДУКА

Богданове переяславське приниження 1654 року (вслухайтеся тільки: домовилися, що заради підтримання престижу царської влади умови угоди будуть оформлені у вигляді гетьманської… чолобитної на ім’я царя!) обтяжилося подальшою ганьбою та кривдою для України. Бо вже невдовзі спричинилося до подій трагічних у масштабах всеукраїнських! Домовленості Андрусівського перемир‘я 1667 року, а потім і «Вічного миру» 1686 року мечем московсько-варшавського підступного зговору розпанахали Україну навпіл — по Дніпру! Лівобережжя з Києвом залишилося у складі держави Московської, а землі правобережні, сполоскані рясною кров’ю борців за Українську Незалежність, знову було повернуто у польську кабалу! (Оце вам, «нєхаі», — так московити узивали українців — віддяка за вашу одвічну хуторянську простакуватість та довірливість!)

У відповідності зі злочинними статтями «Вічного миру» (який цинізм!) усі міста, що розкинулися від Стайок униз по Дніпру до річки Тясмин, — Ржищів, колишня казацька столиця Трахтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронівка, Крилов, Чигирин — мали залишатися… незаселеними до нової постанови!

За рішенням Карловицького конгресу 1698–1699 рр. Туреччина віддала Польщі Поділля та частину правобережних земель. Польська корона не проминула нагоди ужити низку заходів задля ліквідації козацьких вольностей…

Завжди непоступливий у своїй правоті, надчуйний і надчутливий до історичної несправедливости Тарас Шевченко ніколи й нікому із наших предків (навіть найвідоміших) не вибачав ані зради, ані напівзради, ні навіть необачности. Не було для Шевченка авторитетів з імунітетом недоторканности. Тяжкі-претяжкі звинувачення пред’явив Поет славній козацькій столиці у вірші, написаному в Москві 19 лютого 1844 року. Скільки синівського болю, душевної муки, співчуття та співстраждання, жалю й туги вкладено у ці коротенькі рядочки!

Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть гетьмани.

Недолітки гетьмани підростали, створювали коаліції (вужчі й ширші), чубилися й гризлися, «мов пси» (Шевченкове), розпорошували національно-патріотичні сили — і заганяли Україну у таку безвихідь, що «воріженьки» тільки руки потирали від задоволення.

Так було зведено нанівець титанічні зусилля героїв національно-визвольної війни 1648–1654 років.

Так було переведено на заячий жир волелюбний порив українського народу у роках 1917-му та подальших.

Так бездарно проциндрено й останні, найдемократичніші в світі (!) Майданні здобутки днів, відшумілих недавно!!

Знову рясно вродила рута,
         волі нашої отрута…
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур‘яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…

У дупло холодне — себто в душу нашу дуплясту! Гаддя звивається там і сичить, і шипить, і пирскає отрутою проти своїх владолюбних суперників! І стид, і брид! І ганьба перед світом!

Нехіть до вивчення власної історії, небажання розумно засвоїти її уроки, такі тяжкі та болісні, такі криваві та стражденні, — хіба це не ми, сьогоднішні? Пізні нащадки гетьманів-недолітків наче ступають слідок у слідок на горьованих і трагічних стежках своїх попередників.

І, як і в минулому, інтереси України опиняються на останньому плані — першорядними бачимо особисті, шкурні, даруйте, вигоди сьогоднішніх поводирів нації! Їхнім свідомісним національним малосиллям вправно маніпулюють зарубіжні регенти, виснажуючи незалежницький імунітет Української Держави.

Історія — чудовий вихователь. Але чесний погляд на українські історичні справи тривалий час заступався грубим фальсифікатом, міфотворчістю. До яких тільки вигадок не вдавалися інтерпретатори української історії та літератури! Зокрема і в Шевченкознавстві. Чого варте, наприклад, тлумачення таких Шевченкових рядків: «За що скородили списами // Московські ребра??»

У примітці до поезії «Чигрине, Чигрине», очевидно, в розрахунку на читацьку недоумкуватість, скородіння московських ребер козацькими списами пояснено так: тут, мовляв, йдеться про участь українських козаків та селян у повстаннях під проводом О. Пугачова, К. Булавіна та І. Болотникова, коли повстанці розправлялися з російськими поміщиками та дворянами («Кобзар». — Київ: Дніпро, 1989).

Ну навіщо ж було авторові примітки опускати Читача аж до такого примітивізму! Навіщо було гнати українців аж у Московію, в чужі сніги, коли вони не раз і не два «скородили московські ребра» у себе вдома, на рідній землі! (Конотоп, Переяслав…). Конкретніше про це пізніше. А зара—— про національно-летаргічну сонливість та одвічно малоросійське історичне безпам‘ятство в Україні уже незалежній.

Ніщо тепер начебто вже не стоїть на заваді об‘єктивним оцінкам історичних подій та персоналій; немає ідеологічних цитаделей, які ще не так давно орієнтували суспільство, чітко вказували, кого з українських національних героїв купати в багні, а кого з покидьків (манкуртів, антигероїв) підносити до небес: за зраду України, за самоїдство… Та ніяк, ну ніяк не спроможемося виселити «внутрішнього цензора» зі своєї, тепер уже, здавалося б, незалежної душі.

Добру справу записав на свій рахунок Видавничий центр «Просвіти», видавши у 2001 році «Кобзаря» Тараса Шевченка. Але Тарас Григорович, нам так здається, був би дуже засмучений (а може, просто посміявся б), коли б у примітці до поеми «Тарасова ніч» прочитав про себе таке: «…він у ряді віршів і поем створив міфологізовані візії з козацької минувшини і суб‘єктивні, спрямовані на сучасність, художні образи історичних та вигаданих діячів тієї доби». Як бачимо, усе— цілком і повністю у дусі радянського Шевченкознавства.

Та перед тим, як висловити своє бачення козацької минувшини, привернемо читацьку увагу до ще не менш дискусійних міркувань — тепер уже автора передмови до згаданого вище видання «Кобзаря». Там стверджується: «Майже двадцять років нормального існування, як національного, так і соціального (1917–1937)… А потім таки на наших очах оця віра (віра у національні та соціальні ідеали. — І. Ш.) була демонтована. Настала загальнонародна апатія: соціальна й національна. Так званий національний нігілізм, вирощений на ґрунті національної зневіри».

Що на це скажеш? Папір не винний.

Якщо двадцять років (1917–1937) — роки революції, жахливої громадянської бійні, самознищення нації, яке чомусь було названо громадянською війною, голодоморів 1921–1922 та 1932–1933 років, колективізації й розкуркулювання, вивезення в сибіри сотень тисяч найталановитіших хліборобів, самодурства Сталіна та його чекістських опричників, диких репресій, усікновення інтелекту нації, — якщо усе це підпадає під визначення «нормального існування, як національного, так і соціального», то що тоді підпадає під поняття «ненормальність»??!

Що ж до «загальнонародної апатії», «національного нігілізму», вирощеного нібито «на ґрунті національної зневіри», то це не що інше, як наклеп на націю — націю, розпинану на хрестах червонозоряного фашизму, але — нескорену!!! Це нація тисяч і тисяч, мільйонів і мільйонів українських патріотів, яких не поставили на коліна, не впокорили ні двадцяті, ні тридцяті, ні сорокові, ні п‘ятдесяті, ні шістдесяті, ні всі сімдесят із лишком років комуністично-тоталітарного беззаконня!!!

А тепер — про «міфологізовані візії з козацької минувшини і суб‘єктивні, спрямовані на сучасність, художні образи історичних та вигаданих діячів», що їх (образи) створив Шевченко. Чи правомірні такі закиди на адресу Шевченка?

Кобзар за своє коротке життя аж тричі побував у Переяславі. Притягальна сила переяславського антеїзму була на нього такою ж сильнодіючою, як і на його попередника Григорія Сковороду, який називав Переяславщину своєю другою матір’ю. Переяславська історія лежить на руїнах української духовної величі. Події саме переяславської історії, такі багатющі на героїко-патріотичні вчинки українців ще з часів Володимира Мономаха та Володимира Глібовича (переяславські князі), справили вирішальний вплив на становлення у свідомості та художній уяві Шевченка козацького ідеалу. Саме переяславські історичні події, пов‘язані з Козаччиною, дали у руки Шевченкові реальні й достовірні матеріали, які позбавляли Поета необхідности щось вигадувати, міфологізувати, ідеалізувати. Не випадково ж уже в першому виданні «Кобзаря» (1840) з восьми поетичних творів три були присвячені козацькій тематиці («Тарасова ніч», «До Основ‘яненка», «Іван Підкова»).

Козацький ідеал у Шевченковому розумінні був тією спасенною, воскрешаючою силою, тим високим моральним і духовним стимулом, тим яскравим світильником духу, який, за умов кріпацтва, тільки й здатен був реалізувати визвольну ідею, освітивши шлях із країни тетерваків у країну жайворонків, із Малоросії — в Україну!

Поема «Тарасова ніч» (1838) була першим твором, яким Шевченко вселив українцям віру у їхню силу, здатну громити будь-якого ворога! 25 травня 2005 року виповнилося 375 років переможній битві козацько-селянського війська під орудою Тараса Федоровича (у народі — Трясила) над військом польським коронним. І коли б у якогось іншого народу була в активі така блискуча перемога, як розгром шляхти у 1630 році під Переяславом, то 375-річчя цієї славетної вікторії було б приводом для відзначення її на рівні вседержавному!

Україна ж проспала цю величну дату: і як історичну подію, і як «Тарасову ніч» Шевченкову — твір, що несе в собі особливий патріотичний заряд. Тільки переяславські просвітяни 25 травня минулого року «малою сім‘єю» (Шевченкове), зібравшись у кобзарській світлиці, пом’янули героїв переяславської ночі, «що славною стала».

Ба! Та слава, схоже, сліпить, як сову сонце, пізніх нащадків гетьманів-недолітків. Не було використано прекрасного виховного моменту для патріотичного наснаження бодай тієї молодої сили, яка ще недавно так завзято підтримала Майдан, а нині почувається списаною в архів. За відсутністю потреби її подальшого використання… «Майбутньому України» полишено: чадіти від пива, наркотиків і всіляких шоу…

Частина друга

Переяслав — 1666: воля проти рабства

Не помічено й ознак підготовки до такої знакової історичної події, як 340-річчя повстання Переяславського полку проти московської присутности в Україні (1666 р.). Як стверджують дослідники, до Переяславської унії 1654 року московських військових людей в Україні не було, Богдан же запропонував цареві вислати до Києва трьохтисячне військо під командуванням воєводи. Отож, у наказі від 30 січня 1654 року «по челобитию гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей». А вже через три роки воєводи з царськими військами були не тільки у Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині (за Оленою Апанович).

Український козак. Скільки їх — молодих, вродливих, розумних і дужих —
вигубив тільки один російський цар Петро І? Їм стинали голови, їх
топили в річках і палили живцем у хатах, закатовували до смерти,
заморожували у вічній мерзлоті на будівництві російських північних
міст і фортець. І ліку загиблим немає, бо їх, виморених, була вся
Україна. Така історія нашого життя у московській державі

Що ж насправді виношували московські царі за декларованим ними наміром «бєрєжєнія» «хохлов» від поляків? Яким оком поглядали вони на сусідку? Оком хижим, заздрісним і пожадливим. Як ото вовк поглядає на ягницю.

Помпезний монумент, споруджений із найкращих українських гранітів і металів, що його зведено у Переяславі «на честь» віковічної дружби великого російського і сякого-такого українського народів, — то пам‘ятник українському самоприниженню й самозневазі. То українсько-московська історія, перевернута з ніг на голову.

Ота молодиця (Росія), яка рукою, як Ленін, показує шлях у майбутнє (так начебто в Чечню) іншій молодиці (Україні), на час так званого «возз’єднання» була на кілька інтелектуальних голів нижчою, аніж її «младшая сєстра». (Це окрема тема, і ми її неодмінно маємо порушити.)

На українську європейськість у розвитку економічного й культурного життя, інтенсивний розвиток науки й освіти, ремесел і торгівлі вказують багато дослідників. Демократизації українського життя величезною мірою сприяло козацтво, яке весь час зростало кількісно, сприяючи культурному освоєнню земель нинішнього Півдня та Сходу України. «Козацькою шаблею», як стверджують історики, було скасовано в Україні кріпацтво.

Держава ж Московська на ті часи була суцільно феодальною — зростала кількість великих землевласників, селянство було покріпачене. Кріпацтво набуло тут жорстоких, варварських, азіатських форм. Згадаймо Пушкіна:

Здесь барство дикое,
           без чувства, без закона,
Присвоило себе
           насильственной лозой
И труд, и собственность,
           и время земледельца.

Такий свій устрій, такі «порядки» Московія намірилася завести і в Україні. Скориставшися виступом Івана Виговського, царизм нав’язав Україні так звані Переяславські статті 1659 року; вони обмежували автономію України, посилювали роль та значення царських намісників-воєвод із їхніми людьми. У 1665 році було підписано «Московські статті». За ними на Лівобережжі України провадився перепис селян та міщан. Їх обкладали великими податками.

Україна пручалася, гнівалася, протестувала.

І, зрештою, схопилася за шаблю та спис. 1666 року повстав Переяславський полк. Повстав проти утисків з боку москалів та проти своїх таки пособників московському здирництву.

Переяславський полк на той час був одним із найбільших в Україні: і територіально, й кількісно. Він налічував 2850 козаків. До його складу (офіційна довідка) входило 18 адміністративно-територіальних одиниць — сотень. Переяславські козаки брали активну участь в усіх битвах національно-визвольної війни 1648–1654 років. Особливо відзначилися переяславці у розгромі польських військ під Батогом у 1652 році.

До Переяславського полку входили такі адміністративно-територіальні одиниці, як Яготинська, Баришівська, Бориспільська, Вороньківська, Домонтовська сотні…

Повстання проти Московії переяславське козацтво розпочало 18 липня 1666 року. До козаків приєдналися як люди місцеві, так і запорожці. За М. Сікорським, у слобідці Богушівка поблизу Переяслава стояли козацькі частини: чотири сотні переяславських козаків і сотня бориспільських.

Дещо — про тодішнє розташування сил. Москволюбний гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький (із подножків — Шевченкове) перебував тоді у Гадячі. Планувалося на нього напасти, коли виступить із міста. Але він залишився в Гадячі, і план повстання зазнав невдачі.

Козаки, які стояли в Богушівці, виступили, розправилися з полковником Єрмоленком (відзначався зажерливістю та здирництвом) і рушили на Переяслав.

Московська присутність розповзалась по Україні, як пошесть. В українських містах з’являлося дедалі більше «служилих людей». Поводилися «москалі-чарівники» не як брати-єдиновірці, а як ненаситні здирники та грабіжники. Московські гарнізони утримувалися за рахунок українського провіанту та харчів. Обіцянка царя «захищати» українців від зовнішніх ворогів (поляків та ординців) виявилася фразою пустобреха. Почався розширений наступ царизму на автономні права вільних українців. Московити заводили в Україні свої закони (беззаконня), свої порядки (самоуправство та самочинство).

Московське військо не тільки грабувало місцеве населення (відбирало майно, гроші, харчі, худобу), а й влаштовувало засідки та лови української людности. «Вижєчь і висєчь» якомога більше «хохлов» — таке завдання ставила перед собою татаризована Московія.

У 1665 році переяславців «ощасливили» своїм прибуттям 1500 москалів. Начебто для захисту від ляхів та орди. Місцева козацька старшина, захоплюючи селянські та козацькі землі, швидко феодалізувалася, відчуваючи «братню підтримку» північних покровителів. Українські верхи ставали надійними й активними пособниками окупантів.

Отож, переяславські повстанці вдалися до крайніх, відчайдушних кроків — збройного опору. Керували козацькими силами сотник Максим Хоменко, полковий обозний Іван Пригара, переяславські козаки Іван Мамонтів, Ярема Загорук, Захар Лободин, Панас Косик, Степан Білик, Богдан Словик, Панас Захарященко, Григорій Кульбачка. Московський гарнізон, очолюваний воєводою Вердеревським, розташовувався у верхньому місті (фортеця). Повстанці його обложили. Діючи сміливо й рішуче, вони нападали на двори тодішніх «крутих», викликали на герць обложенців. Рішучий штурм Спаських воріт увінчався певною перемогою: козаки увірвалися до верхнього міста.

Проте під натиском москалів їм довелося відступити. Тоді повстанці відкрили артилерійський вогонь по фортеці. Це завдало обложенцям чималої шкоди: спалахнула велика пожежа (згоріли, зокрема, двори воєводи та «начальних» людей, значні запаси харчів та провіанту). З 500 оружних москалів було перебито 200. Захопивши гарнізонних коней, козаки відступили до Гельмязева (містечко на відстані 25 верстов від Переяслава).

Збройний виступ переяславського козацтва був закликом до повстання по всьому Лівобережжі України. І саме це перелякало не тільки царський уряд, а й місцевих урядовців. Гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький (ставленик Москви) зібрав для придушення повстання великі сили.

Москва «солідарно», «по-братньому», спорядила проти непокірних васалів більше двох тисяч кінного й пішого війська. Проти українців, як завжди, було кинуто «інородцев». (На цей раз — калмиків, хоч калмики самі були на становищі імперських невільників; з 300 тисяч калмиків, які в кибитках утікали з імперії до Китаю, дісталося туди всього 15 тисяч, решта вимерла в дорозі; калмиками ще у ХVІІІ ст. торгували на астраханському ринку: за дорослу людину платили щось із 12 чи 13 рублів асигнаціями (Див.: БСЭ. — Т. 30).

У липні 1666 року Щербатов здобув Переяслав. При пособництві козацької старшини Москва придушила повстанців. Розправа з козаками була жорстокою й несамовитою. Це була репетиція Батурина-1708: села й містечка Переяславщини, які підтримували повстанців, було спустошено. Тяжких руйнувань зазнав сам Переяслав…

Цар розпорядився: захоплених у полон учасників повстання передати на розправу гетьманській адміністрації. Така вона, українська історія: свої відрубують голови своїм же. Горе, горе: навіть така історія нічому українців не навчила!

У полон потрапили керівники та активні учасники збройного виступу: Богдан Словик, Панас Захарященко, Матвій Мамотченко, Григорій Іванів, Сидір Іванів, Богдан Дадченко та ще вісім рядових козаків.

У 1667 році Київ побачив кров страчених активних учасників руху опору. Запам’ятаймо імена перших борців за Українську Незалежність: Богдан Словик та Панас Захарященко. В один і той же день у Гадячі відбулася розправа над чотирма іншими повстанцями, але їхніх імен, на жаль, не знаємо.

Так Козацька Воля вступила у рішучу боротьбу проти московського рабства. Це була наче козацька спокута того тяжкого гріха, який узяв на душу Богдан, підтриманий Переяславським козацтвом. Ініціатива Українського Кромвеля, як називали Хмельницького, не мала одностайности, як про це так довго й невтомно трубила царська та більшовицька пропаганда. Не було на Переяславській раді представників Запорозької Січі. Не побажав московського підданства славетний Іван Сірко, категорично не сприйняв його Іван Богун, якого, на думку істориків, вважали після Хмельницького стратегом номер один (О. Апанович).

Не присягнули на вірність цареві уманський та брацлавський полковники. Переяславських міщан та деяких рядових козаків силоміць гнали до церкви на присягу. Міського війта (урядника магістрату) принесли до церкви на ліжку, і чоловік, певно, з горя, на другий день помер.

Загалом же лише 284 особи прийняли присягу в Переяславі, брали, очевидно, участь у раді як представники козацького середовища. Не брало участи в раді й не присягало цареві переяславське жіноцтво.

Український історик Ю. Мицик знайшов у краківських архівах листи свідків подій. Так, один із них повідомляє адресатові: «Сповіщаю, що Кропив’янський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві… Між простими людьми виникли значні заворушення…»

«У чернобильців, і тож дуже небагатьох, ґвалтом взяли присягу; тамтешні міщани нерадо прийнявши московитів, роз’їхалися по різних містах і містечках, не присягали і присягати не хочуть. Вони заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві і твердо стоять на цьому…»

«Кияни теж цьому були противні і не хотіли йти до церков, але їх наче бидло гнали козаки до присяги… Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли… Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство… Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол».

Сьогоднішнім москвофілам, прихильникам усіляких ЄЕПів та ЗУБРів, нагадаємо позицію непоступливого Івана Богуна. Він був із тих лицарів, для яких «найвища державна рація — щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем» (Із донесення польському королеві обозного Андрія Потоцького).

Український народ потім тяжко розплачувався (й досі розплачується!) за «царських котів», якими (як підкуп) цареві слуги обдаровували козацьких старшин (маються на увазі соболині шкурки).

У таких хатах жили українці під владою московських правителів. Вони були
дуже вигідними для царських вояків — легко підпалювалися і швидко горіли

…Тяжкою була поразка переяславських звитяжців. І хоч вона на певний час затримала поширення кріпацтва в Україні та посилила дух непокори та спротиву українців Московії, все ж лавина рабства, деспотії, москальського самодурства насувалася на українську демократію. Управлінські функції від місцевого населення переходили до рук московських намісників. Дедалі відчутнішим ставало фізичне й духовне уярмлення; всюди в Україні спостерігався економічний розор, затухало, занепадало життя культурне, освітнє. Швидко, як і сьогодні, «приватизувала» землю, води, ліси, пасовища старшинська верхівка…

Ревізькі книги свідчать про швидке зубожіння переяславського селянства протягом першої половини ХVІІІ ст. Ось невеличка схемка:

Як свідчать місцеві історики, у 1795 році в селі Пологи на Переяславщині сталося велике антифеодальне повстання селян. Ще в 1775 році Катерина ІІ подарувала козацькі села Пологи-Яненки, Пологи-Вергуни та Пологи-Чобітьки своєму фаворитові графу Рум’янцеву. Незабаром туди прибула комісія, щоб оформити передачу сіл магнатові. У більшости козаків не було офіційних документів на володіння угіддями — отож комісія визнала, що їхні власники користуються землями незаконно; виняток — 99 козаків, предки яких були вписані у ревізійні книги Поліг 1723 року. Тож рішенням Малоросійської колегії 1777 року 203 чоловіки було виписано з козацьких реєстрів і переведено на становище селян-кріпаків.

Скривджені пологівці упродовж багатьох років скаржилися царському урядові. Та тільки в січні 1795 р. прийшла відповідь із Сенату. Звичайно ж, козакам було відмовлено. Для виконання сенатського рішення 16 березня 1795 р. в Пологи прибув переяславський нижчий земельний суд у супроводі команди, що мала списки козаків, переведених на становище кріпаків. Козаки визнали той список підробленим. Спалахнуло повстання. 13 червня 1795 року київський губернатор (на прохання Рум’янцева) надіслав у Пологи військо (300 чоловік). Найактивніші учасники повстання були заарештовані. З учасниками повстання (з допомогою додаткових військ) розправилися так само жорстоко, як і з повстанням 1666 року.

Справа посувалася до остаточної ліквідації козацьких вольностей і загалом українських демократичних прав…

Ілюстративні сюжети за картинами Івана Гайдука
Джерело: Українське слово №25-27, 21 червня - 11 липня 2006 року