Українці і росіяни: хто кому яка рідня

Іван Шпиталь, письменник, м. Київ

Дещо про генетичні та династичні корені, історичну приналежність земель, особливості менталітету, інтелектуальну власність та право на неї в інтерпретаціях прибічників «півдня» і «півночі»

Росія ніяк не може пережити могутнього подиху історії, який через розвал Радянського Союзу позбавив її титулу вселенської імперії. Не вдався «Третій Рим», як упродовж низки віків іменували себе московські володарі. Залишилась просто Росія, хоч і велика, навіть дещо більша за Бразилію, проте на неозорих теренах своїх переважно снігова і льодова. Отже — просто щось на зразок Великої Бразилії.

Однак свідомість росіян, зрощуваних на імперській заквасці впродовж віків, ніяк не хоче миритися з реальністю, що не імперія вони. Отож кинулися хоч віртуальну імперію будувати — забрати минуле, тобто саму історію в народів, що колись входили до «единой и неделимой», та привласнити її собі. Насамперед — історію українського народу. Бо без неї у російської історії утворюється велетенська пустка. І нині тисячі кращих умів Росії прагнуть довести, що якісь нікому не відомі досі росіяни жили по Дніпрі та започаткували Київську Русь. І це твердять всерйоз, не опустивши навіть очей. І як завжди, на жаль, серед українців відшукуються титуловані прихильники цих засліплених шовіністів-фальсифікаторів, які докидають і свою дещицю на їхній млин.

Письменник Іван Шпиталь, спираючись лише на факти, оприлюднені самими ж російськими джерелами, засвідчує, як же було насправді і для чого чиниться оця фальсифікація. Бо відомо: зло є зло. Хоч імперії й немає, а політика імперська Росією продовжується.

Шапка Мономаха. Символ державності Росії, легітимності московської царської династії. Але ж вона не має ніякого стосунку до доби Київської Русі!!! Фахівці датують її початком XIV ст. Ця шапка була подарована московським князям ханом Узбеком

Так, здається, ніхто й не заперечив професорові Станіславу Кульчицькому з приводу визначення ним Російської імперії як наступниці Київської Русі (Третій Переяслав // Дзеркало тижня. — 2003. — № 5 (430). — 8 лют.).

Саме так: наступниці.

І ніхто не заперечив?!

Дивно. Чи предмет зацікавлень автора не заслуговує на високу увагу як науковців, так і всього суспільства? Чи вже нам, українцям, байдуже, хто і як витлумачує нашу історію?

Он і російський доктор філософії Ігор Яковенко, якого оглядач «Дзеркала тижня» Олександр Рожен представив читачеві як ученого незаангажованого, здатного «не лише по-новому поглянути в минуле, а й заглянути в майбутнє», рішуче «омолодив» українців як націю. На запитання оглядача: «А коли ж реально Україна з’явилася?» Ігор Яковенко відповів: «Український народ, на мою думку, формується тоді ж, коли й російський — між ХІІІ і ХVII століттями» [Що для росіянина добре, те для українця — смерть // Дзеркало тижня. — 2004. — № 40—41 (515—516). — 9—15 жовт.].

А що ж діялося у Києві й поза Києвом до ХІІІ століття? Кому належать хай не глибинні віки Київської історії, а бодай століття ІХ—ХІІ, що вже таки добре проглядаються крізь історичні тумани? Невже ці століття належать тій-таки «общерусской народности», стереотип якої так уперто й невідступно відстоюють московські історики та політики та орієнтовані на башти Кремля малороси-капеесесівці?

Мовиться, отже, про речі важливості виняткової! Про речі, які своєю принциповістю підносяться до рівня державницького, загальнонаціонального, — до права цілого народу (українського) на його минуле, а отже, на сучасне й майбутнє. Йдеться, зрештою, про історичне право українців на їхню Батьківщину, на їхню історію!

У названій публікації професор С. Кульчицький стверджує:

«Генетичним (а не тільки династичним) наступником Київської Русі стала Російська імперія. Її державотворчим етнічним началом були слов’янські племінні союзи Північно-Східної Русі, на основі яких виник російський народ. Велике князівство Московське поглинуло Новгородську землю і припинило формування на її колосальній території четвертої східнослов’янської народності. Надалі експансія у західному напрямі пішла під гаслом відновлення державної єдності давньоруського народу. Проте українцям і білорусам вдалося зберегти в імперії власну національну ідентичність. Це означало, що в критичних ситуаціях, які часто трапляються в історії, імперії загрожував розпад».

Визначившись на такій позиції, сучасний український учений, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАН України, треба думати, свідомий того, що він тим самим прилучається до кола прихильників концепції московської історіографії, яка всіляко підігріває великодержавницькі амбіції зазіхальників на чужі добра під приводом «собирательства» «исконно русских земель» та відновлення «государственного единства древнерусского народа».

При цьому ідеологи «единой и неделимой» не тільки не беруть до уваги хоч яку-небудь причетність предків українців (не таких уже й далеких!) до творення Києворуської держави (власне Русі), а й узагалі не визнають українців як автохтонів на їхніх же етнічних територіях!

Визнання науковцями (та ще й українськими!) права Російської імперії на спадщину Київської Русі за обставин нинішніх, які характеризуються численними провокативними випадами авантюристів від тузлодипломатії та політичних картярів, що спекулюють на ідеї єдності «трех славянских народов», — чи не є це, по суті, заохоченням до безцеремонного, нерідко брутально-псевдонаукового поводження північного сусіда з українською історією, заохоченням чергового поглинання України новітньою Московською імперією (тепер уже федеральною)?!!

Як не звернути увагу на те, що український історик не за обставин царського ідеологічного примусу чи більшовицького режимного свавілля, а на тринадцятому році Української Незалежності визначився як послідовний прихильник концепції, що вкладає у руки московського колоніалізму найсильнішу морально-психологічну зброю, по суті, відмовляє українцям у їхньому природному праві бути спадкоємцями матеріальних і духовних надбань своїх предків!

І це — перед одвертими провокаціями чергових хрестових походів московських неоколонізаторів в Україну! Ось якими широкозахватними замірами марять господа-товаріщі затуліни та інші радники-порадники мера Москви:

«На Украине необратимо далеко зашел этногенез украинской нации, эпицентром которого являются западные области. Ни остановить, ни направить вспять процесс создания украинской политической нации и украинского национального государства уже невозможно, если не отсечь (Виділено мною. — І. Ш.) эти области от остальной Украины. Не приходится сомневаться, что государство и нация, строящие свою идентичность на тотальном противопоставлении материнскому (русскому) государству и материнскому (русскому) этносу, будут достроены. Вопрос состоит лишь о границах, в которых этот процесс замкнется. От России здесь очень многое зависит: будет ли новая «Украинская Народная Республика» существовать только за Тисой, или за Бугом, или за Днепром, или украинский этногенез захлестнет всю территорию, на которую сегодня претендует Украина (и мы потеряем при этом 11 млн. ассимилированных русских), или перехлестнет эту границу (и мы потеряем гораздо больше) — все эти возможности напрямую зависят от позиции нашей страны и нашего народа» (Независимая газ. — 1999. — 26 січ.).

Можна уявити, скільки державної піни напустили б московські ревнителі «единства отечества», яку міжнародну істерику зчинили б вони, якби в українських ЗМІ з’явилася сьогодні публічна вимога України виконати, наприклад, домагання Миколи Скрипника:

«1. Щоби до Конституції УСРР була додана стаття про територію УСРР, тому що в Конституції Україна не мала власної території, а належала до СРСР.

2. Щоби прилучити до української території: Воронезьку, Курську, Чорноморську, Озівську, Кубанську області і підпорядкувати ці землі урядові УСРР.

3. Щоби українським колоніям у РСФРР та в інших радянських республіках надати національно-політичну автономію».

Мова, читачу, про українське населення Росії, яке, як заявив на ХІІ з’їзді РКП той же Микола Скрипник, «сягає більше як 7 мільйонів осіб». Але припадало тоді «на цих 7 млн. всього 500 шкіл і потім 2 технікуми».

Мова — про українство Росії, про яке західноукраїнська газета «Діло» 2 травня 1928 р. у статті «Між молотом і ковадлом» писала: українці в РСФРР не мають найелементарніших національних прав, вони віддані на повну денаціоналізацію, і русифікацію в особливості».

Отож, з урахуванням становища, у якому опинилося українство в Московії, чи не пора і нам «отсечь» та повернути в лоно матері-України своїх єдинокровних братів та сестер?! А їх там… Ще на засіданні Малої Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету 1 вересня 1925 року розглядалося питання «Про освітню роботу серед українського населення союзних республік». У протоколі цього засідання зазначалося: за даними Москви, за межами УСРР у різних регіонах СРСР налічувалося близько шести з половиною мільйонів українців, які проживають «компактними масами: на Кубані (70%), в Сибірі (613 212), на Далекому Сході (656 509), в Туркестані (600 000 чол.), у Воронезькій губернії (1 000 000 чол.), в Курській (23%), Гомельській (100 000 чол.) і т. д.» (ЦДАВОВУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3146. — Арк. 1. Цит. за: Сергійчук В. Українізація Росії: Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923—1932 рр. — К.: Укр. видавнича спілка, 2000. — С. 14).

Повторюю: не важко уявити, який планетарний вереск зчинили б московські патріоти, коли б Україна заявила про свій намір загнати росіян хоча б за Москву-ріку. Тобто туди, де — за свідченням історії — їм і належить шукати та «строить» свою ідентичність!

А тут московські розробники українського вектора стратегічних авантюр прикидають, де «существовать» «новой «Украинской Народной Республике» — «только за Тисой, или за Бугом, или за Днепром», — і ніхто в Києві нічичирк!!!

Так, наче в Україні немає ні Міністерства закордонних справ, ні Служби безпеки, ні Генпрокуратури, ні, даруйте, «Гаранта»! Тобто тих державницьких сил, які зобов’язані дбати про державну цілісність України, давати найрішучішу відсіч будь-яким спробам територіальних перекроювань! Такої відсічі не бачимо ні на рівні політичному, ні на рівні дипломатичному, науковому, побутовому, ні на будь-якому іншому!

Та повернімося до українців діаспорних. Бо в Україні материковій нікому нема до них діла! Тут найбільша турбота — як би російській мові надати статус ще й державної, тим самим українську загнавши у запічок!

Було, отже, ще за часів Скрипника (Наркома освіти УСРР від 7 березня 1927 р. до 7 липня 1933 р.) в Росії на 7 млн. українців «всього 500 шкіл і потім 2 технікуми». Якщо ж сьогодні у Московському Федеральному царстві хтось знайде хоч одну-єдину українську школу, то це відкриття потягне на Нобелівську премію. «Росія асимілювала українців, — зізнається згадуваний вище доктор філософії Ігор Яковенко. — Це був величезний резерв для поповнення російської нації. Ви погляньте на динаміку асиміляції українців на Північному Кавказі, де в багатьох регіонах їх мешкало більш як 59 відсотків (таку кількість засвідчив перепис 1926 року, а відповідно до перепису 1988-го в цих самих районах їх було вже менш як 3 відсотки…» (Дзеркало тижня. — 2004. — № 40—41 (515—516). — 9 жовт.).

У Росії скінхедів більше, аніж в усьому світі. Це свідчить про те, наскільки глобально і глибоко шовіністична політика вросла в плоть і дух російської нації

Ось стисло про те, хто кого й куди «заганяє» і хто кого і з якою жадобою поглинає.

У сутінках кучмізму південь та схід України збурювали сепаратистські настрої. З ідеєю «автономізації» цих регіонів вихопилися, як Пилипи з конопель, кілька обласних чиновників кучмо-президентського призначення. (Реакція і Генпрокуратури, й попереднього «Гаранта», як відомо, нульова). Подібні настрої підігріваються як на політичному, так і на псевдонауковому та побутовому рівнях. З ідеєю «общерусской (славянской) косточки» носяться, як із новою латкою на старих штанях, як авантюрні політики, так і просто невігласи від історії. І то — з обох боків «прозрачных границ». І то — настирливо, з буйволячою впертістю. І то — упродовж геть усього періоду Української Незалежності. Прикладів — безліч.

«Северный Кавказ — это исконная земля кавказских народов, и они будут стоять за нее насмерть… Нам, русским, чужая земля не нужна… Нам важнее стать полноправными хозяевами своей Русской земли… Нам, русским, важнее воссоединиться с миллионами русских, проживающих в Крыму, Левобережье Днепра, Северном Казахстане, а не удерживать в насильственном союзе северокавказские республики».

Нічого дивного: це голос «Русских ведомостей» (1996. — № 24).

А ось невігластво, сказати б так, доморосле.

«…Українці, що колонізували причорноморські та приазовські степи, однозначно визнавали примат російської мови. Інакше і не могло бути, бо це була не їх земля — це була земля, яку вони колонізували… І для сотень тисяч українців, що проживали на півдні та сході України, ця земля стала Україною лише у другій половині ХІХ століття, чи навіть у 1918—1919 рр., коли було здійснено невдалу спробу створення Української держави» (Україна і світ сьогодні. — 2002. — 2—8 лют.).

Подібної «дичини» не впольовував, здається, жоден інший псевдотлумач української історії, навіть із табору найзапекліших шовіністів.

Хоча, правда, маємо й такі «відкриття»: «Поляни-анти питомою частиною увійшли до російського народу, і саме ми, росіяни, є нащадками цього славетного племені. Саме ми, росіяни, є корінним населенням Північного Причорномор’я, нижнього і середнього Дніпра. Що ж трапилося? Чому нащадки вельми другорядного племені (це ми з вами, читачу. — І. Ш.) сидять тепер у Києві та по Дніпру? (Якубянец В. В поисках предков // Российская община Севастополя. — 1995. — № 9 (17)).

Шовінізація і фашизація російського суспільства іде шаленими темпами. І ця політика спрямована насамперед проти Української держави

Як наукова цінність, так і рівень моральності подібних «відкриттів» очевидні. Отож і полемізувати з автором таких нісенітниць — річ зайва. Але ми не упустимо нагоди саме тут нагадати читачеві про те, як дивилися на походження українців та їхньої мови справді незаперечні наукові авторитети. Подаємо концепцію російського академіка О. Шахматова у викладі автора монографії Ф. П. Філіна «Происхождение русского, украинского и белорусского языков» (Л.: Наука; Ленингр. отд-ние, 1972). Отже, радянський учений-лінгвіст пише:

«Деление современных украинских говоров на северное и южное наречия, которого придерживался А. А. Шахматов, переносится в глубь времен: древние южнорусы распадались на южные племена (уличи, тиверцы и волыняне) и северные (все остальные) или на степные и лесные. Под натиском кочевников южные племена отступают на север, тесня северные племена. Волыняне оттеснили дулебов и древлян, древляне в свою очередь потеснили дреговичей и заняли область южнее Припяти. После татарского разгрома южнорусы покинули среднее Поднепровье, отступив на север, но через столетие были объединены волынянами и перешли в наступление. Под охраной литовских князей южнорусы в ХІV в. переходят через Днепр, продвигаются на Полтавщину. В ХV в. Киевское княжество простирается до Донца и Черного моря, а в ХVI в. колонизационное движение на восток становится на прочные рельсы. Южнорусы становятся украинцами. По сравнению с русскими и белорусами украинцы являются наиболее цельной этнической группой: они целиком сформировались на базе южнорусских племен (русские, как сказано выше, сложились в результате объединения исконно различных этнических единиц… Предки южных украинцев — уличи и тиверцы, а северных — поляне, древляне и бужане» (Шахматов А. А. Введение в курс истории русского языка. — Пг., 1916. — Ч. І. Исторический процесс образования русских племен и наречий. — С. 104); «Прямых потомков полян, древлян, северян можно признать в населении современных северных уездов Киевской губернии и современной Волыни, южных уездов Черниговщины и северной Полтавщины» (Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. — С. ХLII).

Далі Ф. П. Філін пише:
«В работе, специально посвященной происхождению и истории украинского языка, А. А. Шахматов предполагает, что теснимые кочевниками с юга южнорусы занимают весь Днепровский бассейн. Южнорусы покорили ляшские племена — дреговичей и радимичей. Уже в ХІ в. среди дреговичей и радимичей сидело сплошное южнорусское население. Древляне и северяне массами перешли через Припять, Ипуть и Сож. Западнославянские хорваты также потонули в южнорусском море» (Шахматов А. А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем. — Пг., 1916. — Т. 2).

І ще: «Древнее наречие южнорусов существовало до середины ХІІІ в. Инновации, которые его объединяли, являются общими для современного украинского и белорусского языков. Еще в ХІІ в. возникают специфические южнорусские явления… С середины ХІІІ в. возникают явления, свойственные только украинскому языку и неизвестные в белорусских говорах» (Филин Ф. П. Назв. праця. — С. 40—41).

Це — до слова про те, хто й відколи сидів і чому досі сидить у Києві й на берегах Дніпра. Як бачимо, питання, хто кому і яка рідня, що базується на концепції наступництва, безпосередньо пов’язується із практичними замірами авантюристів від політики, які марять одним: будь-якою ціною «не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую» (за Г. Федотовим).

Суперечка «півдня» й «півночі» стосовно успадкування не тільки духовної величі, а й загалом усієї України — не нова: вона має затяжну історичну давність. А запеклістю ідеологічного двобою, як стверджують дослідники (Петро Голубенко, наприклад), нагадує хіба що інший історичний аналог — боротьбу романської та германської історіографічних шкіл, які дискутували: чи культура Європейського Заходу виникла на ґрунті давньої римської культури, чи то є порівняно нова культура у широкому обсязі вже германського походження?

Так і в наших українсько-російських історико-культурних взаєминах: чи російська історія й культура є спадкоємцем та продовжувачем історії й культури Київської держави (Русі), чи її походження має зовсім інші корені?

Микола Карамзін і Василь Ключевський, Михайло Погодін і Олександр Соболевський, а в часи радянські — Дмитро Лихачов та сонмище інших (метропольних і малоросійсько-колоніальних) москволюбів з усіх сил розгойдували (а дехто й досі розгойдує) Києворуську триспальну колиску, виколисуючи в ній міф про нібито єдину давньоруську народність як генетичну основу передусім великого російського народу. Україні ж та Білорусі при цьому відводилася (й відводиться) роль історичних хуторів, так би мовити, хуторів-супутників, що виникли, зрозуміло, значно пізніше, аніж етнічні великороси.

Цій міфотворчості як старої московської історіографічної школи, так і радянських ремісників від історії, які виколихували у Києворуській колисці «трибратню трійню», рішуче протистоїть концепція цілої плеяди українських учених та їхніх російських однодумців, для яких наукова істина вища, аніж стереотипи великодержавницької політики. Серед українських учених, які своїм науковим обґрунтуванням принципу органічного розвитку українського народу як окремого національного організму завдали потужного удару офіційній російській ідеології, бачимо авторитетні імена Михайла Максимовича й Миколи Костомарова, Івана Франка й Олександра Потебні, Агатангела Кримського й Сергія Єфремова, Сергія Шелухина й Леоніда Махновця, інших учених.

Але передусім — Михайло Грушевський. У спеціальній статті «Звичайна схема «руської історії» і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» він писав:

«Сучасна наука шукає генетичного зв’язку і не має права зв’язувати «київський період» з «володимирським періодом», як їх невідповідно називають як стадії того самого політичного і культурного процесу... Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої, великоруської… Київський період перейшов не у володимирсько-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку, потім литовсько-польський ХIV—XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені. Наслідком приточування Київської держави на початок державного і культурного життя великоруського народу історія великоруської народности зістається без початку, історія зформування великоруської народности зістається не виясненою» (Цит. за: Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — Нью-Йорк—Париж—Торонто: Вид-во «Українське Слово», 1987. — С. 105).

Висновок: «Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народности. Може бути історія всіх «руських народностей», кому є охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й мусить стати на місце теперішньої російської історії».

Як бачимо, думка професора Грушевського ніяк не збігається із думкою професора Кульчицького.

Концепція М. Грушевського не розходиться і з поглядами багатьох російських авторитетів на історико-культурні взаємини українців і росіян (Сторожев, Пресняков та ін.). Особливо чітку позицію зайняв тут академік Олексій Пипін. В «Истории славянских литератур» (1879) він писав:

«С началом государственной жизни, в ІХ веке, земля полян и ее столица Киев заняла господствующее место среди племен и сохранила это положение до половины ХІІ века. Именно этот южный союз княжений с Киевом во главе в те века и носил специфическое название Руси, которое в ХІ веке распространилось на Волынь и Галицию, но еще не переходило ни в Новгород, ни к белорусам, ни на северо-восток» (Назв. праця. — С. 309); «Не подлежит сомнению как этнографическая разница древнего севера и юга (хотя гораздо менее резкая, чем потом), так и то, что историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли» (Там само. — С. 308); «С этой общей точки зрения не может не бросаться в глаза разница юга и севера, и как древний Святослав с его чубом и его нравом напомнит в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слова о полку Игореве» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе» (Пыпин А. История русской литературы. — 1911. — Т. І. — С. 153).

Державна Дума Росії не припиняє втручання у державотворчі процеси в Україні, ухвалюючи рішення, виголошуючи заяви, спрямовані на дестабілізацію громадянського життя в нашій країні, підтримуючи антиукраїнські партії, впливаючи на формування антинаціональних сил, на які покладається завдання розколоти українське суспільство на користь Росії

Державотворчу першість українців визнавав і Георгій Федотов (1886—1951). Сучасні ідеологи московського великодержавія характеризують його найзвабливішими епітетами: «замечательный историк, богослов, агиолог, публицист, философ, подлинный демократ, благочестивый христианин, прекрасный стилист». Так ось, Г. Федотов стверджував: «Южнорусское (малорусское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда называло Русским (до конца ХІХ века)… Мы должны помнить и непрестанно ощущать своими не только киевские летописи и мозаики киевских церквей, но украинское барокко, столь привившееся в Москве, и Киевскую академию, воспитавшую русскую церковь, и Шевченко за то, что у него много общего с Гоголем, и украинскую песню, младшую сестру песни великорусской. Отдавая свои творческие силы Великороссии, мы должны уделять и Малой (Древней Матери нашей) России частицу сердца и понимания ее особого культурно-исторического развития» (Alma mater // Вестн. высш. шк. — 1992. — № 7—9).

Як бачимо, великорос безсилий перебороти в собі горде почуття «старшобратства». Він схильний думати і навіть упевнений у тому, що Україна, як і «большинство народов, населяющих Россию», спроможна існувати тільки «под бесспорным водительством великой нации». Разом з тим, вважає філософ, «от правильного решения» «проблемы Украины» «зависит самое бытие России» (Виділено мною. — І. Ш.). А це «правильное решение» зводиться до надзавдання: «не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую» (стаття Г. Федотова «Будет ли существовать Россия»).

Чуєте? — «Вместить»! Наче досі нічого не вмістили.

У розмові з Ігорем Яковенком, доктором філософських наук, головним науковим співробітником Інституту соціології Російської Академії наук, професором кафедри культурології Державного гуманітарного університету, О. Рожен, міркуючи про прагнення українців зрозуміти самих себе, зауважив, що українська історія «до бридкого міфологізована». При цьому оглядач «Дзеркала тижня» має на увазі деяких «дослідників», які «вважають, що українці ведуть своє літочислення ледь не за п’ять тисяч років до нашої ери».

Іронізувати тут можна було б, коли б українці претендували на свою присутність в історичних глибинах Китаю чи Єгипту. Але ж Трипілля — не на берегах Янцзи чи Нілу. Трипілля — в Україні, на Дніпрі. Саме там, де жили їхні предки, яких О. Шахматов назвав, порівняно з росіянами та білорусами, «наиболее цельной этнической группой: они целиком сформировались на базе южнорусских племен».

Чи треба говорити про те, що неодмінною умовою отієї етнічної цілісності була тривала історична тяглість та глибока закоріненість у рідний ґрунт? Справді, ніхто із серйозних дослідників Трипільської культури (В. Хвойка, К. Гадачек, О. Кандиба, Т. Пассек, К. Бібіков, К. Черниш, Ю. Захарчук та ін.) не заперечував того, що духовна культура людності, яка жила на території лісостепової й частково степової смуги Правобережної України, Молдови та Східної Румунії, була досить розвинутою. Як стверджують археологи, вона включала різні землеробські культи — космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ свійських тварин (переважно бика), вогню тощо. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. Широко відома мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител. Трипільська культура була вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Багато дослідників вважає, що традиції трипільців у видозміненому вигляді існували і в наступні часи. Вони збереглися у традиційній народній культурі українців — тип жител у степових районах, розпис будинків та глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо (Див.: Довідник з історії України. — Генеза, 2001. — С. 877—878).

Якщо крайнощі, пов’язані з пошуками пракоренів українського етносу, певною мірою некоректні, то примітивізація української історії, спроби представити українство як «второстепенное племя», що йде у фарватері інших націй, взагалі аморальні. Генетична давність народу позначається не тільки на його фізичних властивостях, а й на здобутках духовних. Пізнання ж духовності того чи іншого етносу можливе тільки за умови з’ясування обставин його походження, вивчення особливостей його господарської та всякої іншої творчої діяльності. З огляду на це, цілком зрозумілі намагання ідеологів московського великодержавія обґрунтувати й умотивувати не тільки династичну, а й генетичну спорідненість Російської імперії з Київською Руссю як найрозвиненішою — економічно й духовно — державою в усій тогочасній Європі!

І якщо вже користуватися термінологією О. Рожена, то чи не найвищим ступенем «бридкості», даруйте, позначена міфологізація історії держави Московія (після 1721 р. — Росія). Міфологізація, спрямована на звеличення «Третього Риму», «града царствующего» при одночасному — справді, до бридкого — фальшуванні історичної долі українців. Вдавшись до крадійства на державному рівні, Московія привласнила собі етнонім «Русь», бо саме з Русі на чолі з Києвом, Черніговом та Переяславом високоорганізоване життя державне забезпечило такий матеріальний, культурний і духовний розвиток суспільства та особистості, якого на той час не бачимо в жодній іншій європейській країні. Зрозуміло, отже, що бути спадкоємцем такої багатющої історико-культурної спадщини означає вихід на обрії культури вселюдської, де бачимо не тільки шедеври візантійського іконопису та музики, а й елліністичного роману, африканської скульптури, фаюмського портрета, перської мініатюри, мистецтва інків та інші цивілізаційні надбання.

То що ж то були за племена, пізні нащадки яких сьогодні не тільки пишаються своїм походженням («горжусь, что я русский!»), а й так уперто, так настирливо домагаються «торжества исторической справедливости», тобто визнання за «русским народом» (колишніми москвинами) права на володіння «исторической родиной» — південноруськими землями та духовним скарбом, набутим у цих землях?!

Які ж підстави у «півночі» заявляти свої права на «русскость» та «славянскость»? З’ясовуємо це, передусім, для тих, кого «хмельная головушка» «в поисках предков» заносить явно не в той бік. Та й комуно-малоросам, які галасують про «обновленный союз трех братских славянских народов», не зайве буде знати, як їм виблудити із гущавини… трьох історичних сосен.

Хто є хто, хто кому і яка рідня — чітко з’ясовує «Повість врем’яних літ». Ось що свідчить наш літописець.

В Україні існує численна «п’ята колона», яка спрямовує свої сили на дестабілізацію державного і громадського життя. До її складу входять комуністична партія та ціла низка прокомуністичних партій, що мають різні назви, проросійські громадські об’єднання, які підтримуються коли відверто, а коли приховано шовіністично налаштованими московськими парламентаріями та урядовцями, бізнесовими структурами Російської Федерації. Ось такі антиукраїнські за політичним спрямуванням сили і влаштовують у нашій державі різні антидержавні акції: мітинги, протести, демонстрації, спрямовані на розхитування та знищення Української держави.

«И по сей братьи (Києвичів. — І. Ш.) почаша држати родъ ихъ княжение въ Поляхъ; а въ Деревляхъ свое, а в Дрьговичи свое, а Словне свое въ Новьгородъ, а другие на Полот, иже и Полочан. Отъ сихъ же и Кривичи, иже сдять на верхъ Волгы, и на верхъ Двины, и на верхъ Днпра, ихъ же и город есть Смолнескъ; туда бо сдять Кривичи. Таже сверо отъ нихъ, на Блозер, сдять Всь, а на Ростов озер Меря, а на Клещин озер сдять Мря же; а по Оц рц, кде втечеть въ Волгу, языкъ свой Мурома, и Черемиси свой языкъ, и Мордва свой языкъ. Се бо токмо Словнескъ языкъ въ Руси: Поляне, Деревляне, Новьгородьци, Полочане, Дьрьговичи, Сверо, Бужане, зань сдять по Бугу, посл же Волыняне. І се суть инии языц, иже дань дають Руси: Чюдь, Весь, Меря, Мурома, Черемись, Мордва, Прмь, Печера, Ямь, Литва, Зимгола, Корсь, Норома, Либъ; си суть свой языкъ имуще; от колна Афетова, иже живуть на странахъ полунощныхъ».

Ось така географія і така лінгвістика на мапі нашого літописання. Досить таки чітко розмежовано племена, об’єднані етнонімом «Русь» та єдиною слов’янською мовою. З північних же племен до Руси віднесено самих тільки новгородців. Вся решта — «инии языц»: «Си суть свой языкъ имуще». «Иже дань дають Руси».

Йдеться, отже, про ті володимиро-суздальські території, на які, згадаймо О. Пипіна, специфічна назва Русь в ХІ столітті ще не поширювалась. Мова — про ті північно-східні землі, політична залежність яких від південноруських князів установилася в процесі об’єднання цих земель довкола Києва у 882 році. Остаточне закріплення північно-східних територій за Києвом та Переяславом пов’язане з іменем Володимира Святославовича. Суть політичної залежності цих територій полягала у праві київських князів на одержання данини та здійснення правового становища населення волості, підпорядкування церкви київській митрополії та переяславській єпископії. Крім того — у військовій повинності на користь великого князя (київського).

За Станіславом Кульчицьким, як зазначалося вище, «державотворчим етнічним началом» Російської імперії «були слов’янські племінні союзи Північно-Східної Русі, на основі яких виник російський народ». Що треба розуміти під поняттям «слов’янські племінні союзи Північно-Східної Русі»? Землю Новгородську з її етносом, який, за словами літописця, з північних племен єдино один належав до слов’янства: «се бо токмо Словнескъ языкъ»? Далі професор С. Кульчицький справедливо зазначає: «Велике князівство Московське поглинуло Новгородську землю і припинило формування на її колосальній території четвертої східнослов’янської народності».

Це справді так. Про фізичне винищення (геноцид) туземної людності (новгородців) мовиться і в академіка О. Пипіна. Він пише, що Москва об’єднувала з собою насильством на московській основі, а коли яка народність не піддавалася, то, як було це в Новгороді, московська влада помагала об’єднанню просто «истреблением» (винищенням) населення, яке не піддавалося, виведенням туземців у далекі краї і переведенням на їх місце москвинів, установленням московського ладу в управі й побуті і т. ін.

В Україні такі заходи зустріли труднощі, бо великою була маса, яку треба було привести до одноманітности з Московією, та й київський побут стояв вище московського, наприклад у школі, в освіті (за С. Шелухиним).

Не поминули новгородської трагедії й іноземці. Картину «переселення» після другого (вже за Івана ІV) погрому Новгорода описує англійський посол у Московії Дж. Горсей: вирізавши жителів Новгорода, Іван ІV на зворотній дорозі «наказав своїм воєначальникам та іншим урядовцям вигнати з міст і сіл на 50 миль в окрузі людей всіх станів: дворян, селян, купців, ченців, старих і молодих з їх сім’ями, добром і худобою і відправив їх очистити й заселити зруйнований Новгород» (Горсей Джером. Записки о России ХVI — начала XVII в. — М., 1990. — С. 55).

Микола Костомаров також пише про «переселення жителів міст і навіть цілих волостей і розміщення на підкорюваних землях військового люду, який мав служити знаряддям асимілювання місцевих народностей і згуртування частин воєдино. Таку політику, — читаємо далі в Костомарова, — показала… Москва при Іванові ІІІ і Василеві, його синові: з Новгорода і його волості, з Вятки, з Рязані виводилися жителі і розводились по різних російських землях, а з інших переводилися служиві люди і отримували землі, що лишилися після тих, кого було піддано експропріації. Москва виникла із змішання русько-слов’янських народностей, і за доби свого зростання підтримувала свою справу таким же народозмішанням» (Костомаров Н. И. Две русские народности. — С. 40).

Йдеться, отже, про винищення Іваном ІІІ, його сином Василем та внуком Іваном ІV (Грозним) цілого народу і його культури. Йдеться про масовий геноцид під час завоювання Новгорода у 1478 р. Іван ІV «добив решту новгородців. Від тієї, так, на жаль, і не зреалізованої нації й оригінальної новгородської культури залишилася лиш нечисленна етнічна група на узбережжі Білого моря — помори, які по сьогодні зберегли у своїй свідомості історичну пам’ять про свою неідентичність росіянам» (Див.: Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. — С. 87).

Коли так, якщо велике князівство Московське, як пише С. Кульчицький, поглинуло Новгородську землю (а новгородці, за літописом, єдині з північних племен, що належали до слов’ян), то з ким тоді мають ідентифікувати себе сучасні росіяни?

Вони цілеспрямовано й наполегливо ідентифікують себе з руссю (руськими), зі слов’янством і християнством, хоч до Петровських часів навіть не підозрювали, що вони — «русские». Завжди і всюди Московська держава іменувалася однозначно: Московія. Як і Україна — Україною. Про це свідчать як вітчизняні авторитети, так і іноземці, зокрема географи та картографи Західної Європи. На їхніх мапах та глобусах і латиною, і різними європейськими мовами Україна чітко позначена як Україна по обидва боки Дніпра, а Московія — як Московія, а Мала Татарія — як Мала Татарія.

Те саме засвідчують і видатні іноземні політики. Як розповідав у своїй книжці «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» професор Українського університету Сергій Шелухин (Прага, 1936), у 1919 р. в Парижі доцент Савченко видав брошурою меморіал Деламарра, розісланий ним 2 лютого 1869 р. сенаторам і міністрам. Деламарр, член Законодавчої Палати ІІ імперії, 22 травня 1868 р. розіслав членам Палати петицію ввести у Франції студії слов’янських мов, в тім числі й української. Він підкреслював єдність Української нації від Кубані до Угорщини і видав мапу слов’янських народів, яку петербурзький уряд вишукував і нищив. Видання Савченка мені пощастило придбати. Деламарр у меморіалі під назвою: «Un peuple evropeen… qublie devant I’Histoire» повідомив французам, що московіти і русини, або руські, — це два цілком різні народи. Русини, чи рутени, раніше мали ім’я русинів і руських (Russiens et Russes), але їх поневолено, і в ХVIII ст. москвини присвоїли їхню назву собі, щоб надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена руських і московитів нині видаються синонімами, тимчасом як це насправді імена і народи, радикально різні. Це змішування дало можливість москвинам присвоїти собі історію русинів. Але історія не повинна забувати, що до Петра І, каже Деламарр, «той нарід, який нині ми звемо Русскими, звався Московитами, а їх земля Московією. В кінці ХVIII ст. всі у Франції і Європі вміли ще добре відріжняти Русь від Московії. Ця зміна сталася тільки через те, що петербурзький уряд ціле століття працює над тим, щоб утворити над справжнім значенням цих назв повне злиття. Відновімо істину, яка дасть можливість передбачити небезпеки майбутнього. Покиньмо свавільно змішувати в однім спільнім імени Руських: Русинів, без сумніву Слов’ян, і Московитів, слов’янство яких більш ніж сумнівне. Покиньмо санкціонувати через наші школи той факт, який робить можливим ширення панмосковизму і претенціозне ототожнення Русинів з Москвинами — Деламарр був великим другом слов’янства і оборонцем України й Українського Слов’янського народу» (Назв. праця. — С. 214. Стиль та пунктуацію автора збережено).

Сьогодні реаніматори та реставратори «трибратньої києворуської колиски», у якій, як знаємо, виколисався «найстарший» північний «брат», фундатори всіляких «русских» та «славянских общин» на всіх політичних перелазах кукурікають про свою особливу «русскость» та «славянскость». Але тут немає головного: справді наукового опертя на ту етнічну єдність, якої росіяни дошукуються в історичних глибинах Землі полян, та й узагалі на теренах нинішньої України–Руси. Багато хто із самих росіян (до того ж, учених авторитетних) пошуки генетичних коренів свого народу в етносах Руси Південної вважають спробами псевдонауковими, а отже — безперспективними. Тим часом вони не менші патріоти Росії, аніж галасливі «всєчєловєкі». Московський історик М. Покровський стверджував: «У жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові» (Покровский М. История Российского государства). Один із археологів свідчить: слов’янських могил до Х століття в Московії не знайдено (Спицын А. Владимирские курганы).

Хресний хід вірних УПЦ Московського патріархуату,
який і проводить політику Москви в Українській державі

А якої думки про генезис та ментальність росіян філософи? Микола Бердяєв нині в Росії, здається, один із найбільших авторитетів (поряд із Георгієм Федотовим та Іваном Ільїним). Московія як держава, на думку М. Бердяєва, утверджується після тривалого «іга» у складі татаро-монгольської держави Золотої Орди. (Слово «іго» ми беремо в лапки, як тепер беруть його в лапки і самі росіяни. Так, сучасний історик Д. Г. Хрустальов, який щойно, в 2004 р., випустив у Санкт-Петербурзі книгу «Русь: от нашествия до «ига» 30—40-х гг. ХІІ в.». Лапки, певно, — тому, що справжнє іго у Московському царстві (і соціалістичному також) витворилося потім.)

Так ось: М. Бердяєв вважає московську культуру «східною культурою, культурою християнізованого татарського царства… У Московському царстві дуже слабкою і невираженою була культура мислі. Московське царство було майже безмисленим і безсловесним» (Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — С. 7—8).

Монголо-татарська навала, а потім майже 250-річне панування Золотої Орди над колишніми колоніями Київської Руси обірвали не тільки політичні, а й культурні (релігійні і будь-які інші) зв’язки Північного Сходу з Київською Руссю. Під монголо-татарськими впливами у Московії, як стверджує Георгій Федотов, формується тип «служилої людини», у якій вкоріненість у рідний ґрунт і «спокійна сила» поєднуються з «бездуховністю і слабкістю особистісного начала».

А ось історик Василь Ключевський: «Московські князі і не думали про боротьбу з татарами (тобто з «ігом». — І. Ш.), розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі» (Ключевский В. Курс русской истории).

Потатарщення було загальним. Після занепаду влади Золотої Орди татари масово переходили у християнську віру. У такий спосіб із угро-фінської та татарської мішанини, а не на основі слов’янських племінних союзів, і виник російський народ. «Ми, москвини, в Європі — гості, а в Азії ми вдома» (Достоевский Ф. Дневник писателя).

Ще одне посилання на монографію Ф. П. Філіна «Происхождение русского, украинского и белорусского языков». Радянський мовознавець також спростовує претензії росіян на києворуську колиску. Бо у них є своя колиска.

«В ХІV—XVI вв. образуется великорусская народность и русский язык в современном понимании этого слова. Колыбелью великорусской народности была Владимиро-Суздальская область, ростово-суздальский диалект — начальным истоком русского языка. Вскоре главным объединяющим центром становится Москва, говор которой входил в состав ростовско-суздальского диалекта» (Підкреслено мною. — І. Ш.). Це — виклад учення про становлення російського народу та його мови мовознавця Р. І. Аванесова, і Ф. П. Філін із цим трактуванням цілком погоджується.

Численні докази того, що людність північно-східних областей ніколи себе не ідентифікувала з племенами Руси Південної (а правильніше — просто Руси), дослідники знаходять у літописах. Ще й ще раз нагадаємо, що ми не забули О. Пипіна, який твердив: «специфическое название Руси» «в ХІ веке еще не переходило ни в Новгород, ни к Белорусам, ни на северо-восток», де, як свідчить «Повість врем’яних літ» (варіант перекладу професора В. Яременка) домінували «инии языц». Етнонім Русь поширювався на терени північно-східні в міру поширення політичного, економічного, релігійного, культурного впливів на ці колоніальні території Київської держави.

В той же час наприкінці ХІ століття назва Русь приживається на певній частині земель Галицько-Волинської держави (королівства). Особливо після того, як галицько-волинський князь Роман Мстиславович оголосив себе «самодержавцем всея Руси» (Полное собрание русских летописей. Ипат. лет. — М., 1962. — Т. 2. — С. 715).

Наведемо кілька літописних витягів, які цілком і повністю підтверджують позицію О. Пипіна. Ось у Першому Новгородському літописі (старший список) під 1149 р. сказано: «Иде Архиепископъ Новгородскый Нифонтъ въ Роусь» (себто до Києва), познанъ Изяславомъ и Климомъ Митрополитомъ. Ставилъ бо ієго бяше Изяславъ съ іеппископы Ролускыя области не славъ Царограда» (Новгородская Харатейная летопись / АН СССР. — М., 1964. — С. 56—57).

Так само в Іпатіївському літописі під 1141 р. читаємо: «Бєжащу же Святославоу из Новагорода идоущю в Роусь къ братоу» (тобто до брата в Київ). Під роком 1154 у тім же літописі: «Том же лєтє поиде Дюрги (Юрій Долгорукий. — І. Ш.) с Ростовци и съ Суждальци и съ всими дєтьми в Русь»; «…Тои же зимє пошелъ бє Дюрги в Русь, слышавъ смерть Изяславлю» (Полное собрание Русских летописей. — Т. 2. Ипат. лет. — С. 308—309, 468—476).

Нагадаємо читачеві, що середина ХІІ століття, особливо ж друга його половина, була для Києва тяжким випробуванням: у киян було два напрями небезпеки: половецький степ і Володимиро-Суздальське князівство. Претендуючи на київський великокняжий стіл, Юрій Долгорукий використовував Переяславське князівство як свою родову отчину і в коаліції з іншими північними князями скеровував усі свої військові сили на оволодіння Києвом. Як стверджують дослідники (Борис Яценко), у боротьбі за Київ Ю. Долгорукий разом із сином Глібом приводив на Русь усю половецьку орду дванадцять разів, спустошуючи все на своєму шляху. А попереду ж іще 1169 рік — рік страхітливого розгрому Києва, вчиненого синами Долгорукого — Андрієм Боголюбським та Всеволодом (Велике Гніздо).

Як справедливо зазначає Борис Яценко (один із найсумлінніших дослідників «Слова про Ігорів похід»), незважаючи на розпад Київської імперії, Руська земля, колишня метрополія, сконсолідувалася як одноетнічне державне утворення України–Руси й зуміла захистити себе у протистоянні з колишніми колоніями, зокрема з фінськими племенами (Хиновою) Володимирсько-Суздальської землі та їхніми союзниками — половцями.

На підтвердження того, що північно-східні області сучасної Росії не були Руссю, маємо літописні повідомлення про здобуття татаро-монголами різних земель: Рязанської, Суздальської, Мордовської, Ростовської та ін. Літописи не називають ці землі руськими. Інша річ — коли йдеться про південний напрямок походів Батия. «Того же лєта (1240. — І. Ш.) Багатый нача посылати рать на грады Русскія; посланій же Батыеви поидоша и взяша град Переяславль Русскій, иже въ Киевъ, и церковь архангела Михаила сокрушиша, а епископа Симеона убиша, и сосуды церковныя златыя, и сребрена и драгого каменія поимоша, а люди изсекоша, а иныхъ въ пленъ поведоша, а градъ сожгоша» (Полное собрание Русских летописей. — М., 1965. — Т. 10).

Цікаво, що й самі володимиро-суздальські князі своїх володінь Руссю не називали. Так, після чергової невдалої спроби захопити Київ (фактично після розгрому війська) Андрій (Боголюбський) каже батькові (Ю. Долгорукому): «се намъ уже, отце, зде у Руской земли ни рати, ничто же, а за тепла уйдемъ». Тобто підемо додому, у Суздаль.

А ось іще літописні свідчення. У Лаврентіївському літописі під 1152 р. зазначено: «Поіде Гюрги (Суждальський) с сыном своим, и с Ростовци, и с Суждальци, и с Рязанци, со князи Рязанскими в Русь» (вид. 1846. — С. 145). Або: в 1187 р. князь Рурик київський послав у Суждаль до князя Всеволода сватати його дочку Верхуславу, 8 років, за свого сина Ростислава. Всеволод згодився, дав велике придане і одпустив її «в Русь». Князь Рурик справив пишне весілля, якого «несть бувало в Русі», а потім тих, що привезли Верхуславу з Суждалю, «Якова свата и с бояры одпустив ко Всеволоду в Суждаль». Яков «приїхав из Русі» в Суждаль, проводивши Верхуславу, «и бысть радість» (за С. Шелухиним).

Українська Православна Церква Московського патріархату —
активний учасник антиукраїнських акцій

Таких літописних свідчень — безліч. Вони вщент руйнують міфи московського великодержавія про «общерусскую» та «общеславянскую косточку», про «общих родителей», про генетичну причетність нащадків племен, поіменованих літописцем як «инии языцh», до Землі Полян і всієї землі Української!

Підсумовуючи, скажемо: історичний фальсифікат оглуплює історичну пам’ять народів, збиває їх на антинаукові манівці, дезорієнтує людину й суспільство, роз’їдає, як іржа залізо, національну свідомість, спотворює бачення та оцінку нами подій і фактів, підводить нас до мирного співіснування із консервованою історичною неправдою та несправедливістю. Іншими словами, псевдоісторизм, впливаючи на людину й суспільство, виконує роль аморалізуючу, розкладницьку.

Байдужість до історичного фальсифікату призводить до приниження людської й національної честі та гідності, породжує суспільну інфантильність, державну млявість та злочинну безпечність. Неспростований історичний фальсифікат заохочує державні злодійства.

Укравши державне ім’я України-Руси, Московія анексувала її матеріальну й духовну спадщину. Московити, які стали «русскими», до своєї історії доточили початки історії києворуської і тим самим «узаконили» на державному рівні розкрадання інтелектуальної власності предків сьогоднішніх українців. Нині культурні набутки києворусів подаються і видаються Москвою виключно як витвори «русского гения» (тобто російського — у сучасному розумінні цього слова).

Цим обурюються навіть самі російські вчені. Приміром, російський історик Е. Ільїна, повідомляючи про те, що в Москві видають 20 томів бібліотеки Давньої Руси, запитує: «Що колектив професорів та академіків, які редагують цю бібліотеку, має на увазі під поєднанням слів Давня Русь? Новгородське князівство? — Ні. Московське царство? — Теж ні. Давня Русь — це Київська Русь, держава давніх українців. Ми, росіяни, давно звикли вважати територію України, історію України, давньоруську літературу, філософа Сковороду російськими, навіть академіки вже не пам’ятають, що це все належить українському народові» (Ільїна Е. Як підтинали історичні корені: роздуми росіянки про Україну // Веч. Київ. — 1997. — № 234. — 31 жовт.).

Це, звісно, не перша фундаментальна (академічна) крадіжка. У 1978—1989 рр. московське видавництво «Художественная литература» випустило в світ «Памятники литературы Древней Руси» (десятитомник у дванадцяти книгах). Видання охоплює ХІ—ХVII століття. Відкривають його, як завжди, твори доби києворуської. Кожен том супроводить вступна стаття академіка Д. С. Лихачова, який однозначно трактує давньокиївську літературу як тільки російську.

Ця не гідна науковця практика переноситься із видання у видання. Це саме видавництво у 1986 р. 700-тисячним накладом випустило «Изборник» («Повести Древней Руси») у серії «Классики и современники». Досить сказати, що в розлогій передмові академік Д. С. Лихачов жодного разу не вжив поняття «Київська Русь», а назву столиці держави — Київ, де писалися твори, які відкривають «Изборник», згадано всього лише один раз. І це при тому, що до «Изборника» включено «Повість врем’яних літ», «Грамотицю» (відому більше як «Повчання дітям» Володимира Мономаха), «Слово про Ігорів похід», «Галицько-Волинський літопис», «Києво-Печерський патерик» та ін.

У такий спосіб духовні надбання давніх киян подано російському (і не тільки) читачеві — як інтелектуальну власність північно-східних племен, які в Х—ХІІ століттях навіть не здогадувалися, що таке письмо.

Яскравим прикладом історико-літературного фальсифікату є опублікована 23 липня 1975 року «Литературной газетой» сторінка, присвячена 175-річчю першого видання «Слова про Ігорів похід». Тут вміщено інтерв’ю кореспондента «ЛГ» з академіком Д. С. Лихачовим та статтю доктора філології Л. Дмитрієва. Звертаю увагу на назву бесіди з Лихачовим: «Героический пролог русской литературы». Академік не стримує свого пафосу: «Русской литературе тысяча лет. Это надо ясно себе представить. Это одна из самых старых литератур Європы. Особенно если вспомнить, что писалась она на языке, понятном каждому русскому. Ее языком не был язык древности — хотя бы и классический. Это был язык живой и развивающийся».

Спинімося на «Слові про Ігорів похід» докладніше, бо саме цей твір так виразно, так доказово й переконливо виглядає в літературі московській, як річ, безумовно крадена. Передусім зазначимо, що самі ж таки російські історики та літературознавці звертають увагу на разючу відмінність писемних джерел «півдня» й «півночі». Звернімося до російського історика Сергія Соловйова. Ось які відмінності вбачає він, зіставляючи південні й північні літописи. «Оповідання українського літописця різниться від новгородської хроніки багатством подробиць, мальовничістю стилю, своєю жвавістю, своїм, можна сказати, художнім характером. Волинській хроніці властива, зокрема, поетична форма. Неможливо не побачити тут впливу південної природи, характеру південного народу. Якщо йдеться про повість суздальського літописця, то ця повість суха, і ця недостача не покривається навіть силою народної новгородської мови: вона багатослівна і не має того художнього характеру, що притаманний південній літературі».

В. Бєлінський не відзначався заступництвом щодо України, як, скажімо, Герцен. Несамовитий несамовито паплюжив і українську літературу, й українську історію. Проте навіть він, Бєлінський, що так жахався українського сепаратизму, визнавав українське походження «Слова о полку Ігоревім». Згадуваний уже вище Д. С. Лихачов у своєму історико-літературному нарисі «Слово о полку Игореве» (М.: Просвещение, 1976) нагадує, що Бєлінський назвав цей твір «благоуханным цветком». Проте без будь-яких докорів совісті узяв та й пересадив цей «цветок» з українського ґрунту на ґрунт «русской литературы».

Тим часом сам Бєлінський визнає: «Слово о полку Ігоревім» різко відгукується південноруським походженням. Є в мові його щось м’яке, що нагадує сучасне малоруське наріччя, особливо багатством гортанних звуків і закінченнями на м’який знак у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але найбільше промовляє на користь південноруського походження «Слова» зображений в ньому побут народу. Відчувається щось благородне і людське у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми…».

Продовжує критик так: «Все це, повторюємо, відгукується в родинному житті, де взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав. І все це діаметрально протилежне Північній Русі, де сімейні стосунки дикі й грубі, а жінка — рід домашньої скотини, і де любов при шлюбі — поняття цілком стороннє. Порівняйте життя малоросійських селян із життям російських селян, міщан, купців і, зокрема, інших верств, і всі переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова…» (Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т. 5. — С. 332—333, 348).

Проілюструємо спостереження В. Бєлінського щодо мовних особливостей «Слова…» зокрема, закінчень на м’який знак у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Попередньо зазначимо: хоч академік Д. С. Лихачов і радить своїм співвітчизникам прочитувати h (ять) як «е» (щоб хоч якось наблизити старовинний текст до сучасної мови російської), ми ж прочитуємо «ять» як «і», «ї», «и». Це цілком природно для мови української.

Під час Помаранчевої революції українці захищали своє право будувати національну державу не за сценарієм Москви та її політичних сателітів в Україні, державу, на чолі якої був би український уряд, а не московські ставленики

Отже, приклади. «Гзакъ бжить срымъ влъкомъ», «Кончакъ ему слдъ править к Дону великому»; «чръныя тучя съ моря идуть»; «трепещуть синіи млъніи»; «пороси поля прикрывають»; «тогда по Рускои земли ртко ратаев кикахуть» (погейкували); «часто врани граяхнуть»; «а галици свою рчь говоряхуть» і т. ін.

Українське походження «Слова…» виразно засвідчують мовні ознаки, які й сьогодні в українській мові є нормою. Так, дуже послідовно і в застосуванні до найрізноманітніших імен уживається клична форма: «О Руская земле»; «О Бояне, соловію»; «ты, Игорю»; «сдлай, брате»; «братіе и дружино!»; «ни теб… поганыи половчине!»; «яръ туре Всеволоде!»; «дорога братіе»; «уже, княже»; «великыи княже Всеволоде!»; «ты, буи Рюриче, и Давыде!»; «галичкы Осмомысле Ярославе!»; «а ты, буи Романе и Мстиславе!»; «Ярославе и вси внуце Всеславли!»; «о втре, втрило!»; «господине»; «о Днепре Словутицю!; «о Донче!»…

Не мавши кличної форми у літописній літературі, не знаючи її і в сучасній російській мові, академік Д. С. Лихачов в усіх своїх дослідженнях «Слова…» «поправив» автора цього твору, всюди замінивши кличну форму називним відмінком: «братіе и дружино!» — «братья и дружина!»; «ты, Игорю» — «ты, Игорь»; «а ты, буи Романе и Мстиславе» — «а ты, буйный Роман и Мстислав!». І т. д.

Клична форма. Це дорогоцінна унікальність нашої рідної мови! Справді, як природно, як естетично витончено, поетично принадно звучать в українській вимові іменники: мамусенько, Марусенько, таточку, сестричко, зозуленько, веснонько, квітонько, зимонько, зіронько, доленько!..

А хіба не так само естетично звабливо звучать іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини? Як зазначають дослідники, уже в пам’ятках старослов’янської мови, особливо у Супрасльському рукописі, закінчення -ові, -еві на місці -у, -ю дуже часто трапляються у власних іменах та назвах осіб: Петрови, богови, господеви, мжеви тощо. Поширення -ові, -еві почалося ще до виникнення слов’янської писемності. І. В. Ягич писав: «В связи с тем, что этой формы в современном великорусском наречии нет — она свойственна югу и юго-западу, — то встает вопрос, не обязан ли древнерусский литературный язык — чисто народного языка мы так и не знаем — значительным распространением этой формы во всех памятниках как юга, так и севера зарождению русско-славянской письменности именно на юге? Иными словами, не есть ли дательный падеж на -ови, -еви в древнерусском языке — южнорусская особенность?» (Ягич И. В. Критические заметки по истории русского языка. — СПб., 1889. — С. 106—107).

На ранню появу -ов, -ев (-ові, -єві) вказує також великий знавець літописної літератури академік Агатангел Кримський. Уже в «Изборнике» (1076) є форма давального відмінка д7хв. Отже, форми -ові, -еві та -ові, -єві — характерна особливість української мови. У «Слові про Ігорів похід» вони зустрічаються так само часто: «великому Хръсови», «зегзицею по Дунаеви», «млъвить Гзакъ Кончакови», «и рече Гзакъ къ Кончакови»…

Тим часом, представляючи російському юнацтву «Слово про Ігорів похід» як «золотое слово русской литературы» (тобто однозначно — російської), Д. С. Лихачов (ідеться про видану «Детской литературой» у 1970 р. 200-тисячним накладом цю славетну реліквію) «підгонить» мову літописця із явними ознаками українськості під мову сучасну російську: «Полечу, — рече, — зегзицею по Дунаеви» — «Полечу, — говорит, — кукушкою по Дунаю»; «млъвить Гзакъ Кончакови» — «говорит Гзак Кончаку» і т. ін.

Принагідно даємо відкоша тим невігласам із середовища «русскоязычников», які паплюжать мову Західної України і слідом за Солженіциним вважають, що український «язык — искаженный», «ненародный», «нашпигованный немецкими и польськими словами», а ще такий, що виник «при австрийской подтравке». Так ось. Славетне «Слово…» закінчується фразою: «Княземъ слава а дружин! Амінь».

Тут «а» відіграє роль сполучника «і», що часто трапляється у літописній літературі. Російська ж мова цієї форми не знала ні в минулому, ні тепер не має. Галичани ж і сьогодні уживають літописне «а» у значенні «і». Приклади зустрічаємо у повісті Івана Франка «Перехресні стежки». Чи й Франко писав «при австрийской подтравке»?

Ідейна та художньо-естетична принадність «Слова про Ігорів похід» така велика, що виникла, було, нестримна спокуса витворити щось подібне і в державі Московській. Так з’явилася «Задонщина» — перелицьований варіант нашого «Слова…». На це вказують самі ж російські дослідники. «…Автор «Задонщины», чувствуя аналогию между темой «Сл. о п. И.» и событіемъ на Куликовскомъ поле, решилъ имъ воспользоваться для своей цели, и попросту перелицевалъ «Слово», описывавшее события 1185 года, применивъ его къ описанію события 1380 г. Онъ даже не решался иногда изменять некоторых фактических черт «Сл. о п. И.» (но, разумеется, не имевшихъ места въ 1380 г.), повторилъ ихъ и, подчасъ плохо уже понимая свой образецъ и еще менее разбираясь въ «Слове», какъ поэтическомъ произведеніи, воспроизводилъ его только со стороны словъ и оборотовъ, перенося ихъ не всегда кстати и умело в свое изделіе» (Сперанский М. Н. История древней русской литературы. — М., 1921. — С. 36—37).

На тенденційність подібних інтерпретацій наших історичних джерел з метою нав’язати ідею «спільності всіх слов’янських народів» вказує також М. К. Гудзій. «…Князья Дмитрей Иванович и Владемир Андреевич в «Задонщине» трижды именуются правнуками киевского князя Владимира Святославича, совершенно очевидно — для того, чтобы указанием на эту генеалогию повысить их авторитет». І ще: «В «Задонщине» явственно обнаруживается та московская тенденция, которая уже в ту пору в силу исторической обстановки претендовала на то, чтобы стать общерусской» (Гудзий Н. К. История древней русской литературы. Изд. 6-е, испр. — М.,1956. — С. 226).

Тож немає нічого дивного в тому, що наша північна сусідка утримує в тяжкому полоні найавторитетніших свідків давньоукраїнської писемності. Мова — про «Остромирове євангеліє» (1056—1057), яке нині за дванадцятьма замками утримується в запасниках Публічної бібліотеки імені Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі; про «Изборник Святослава» (1073—1076) — в’язня Державного історичного музею в Москві; про «Юр’єве євангеліє» (1120—1128) — полоненика того ж музею!

Ці реліквії домонгольської доби давно треба було б визволити з московської неволі й повернути на їхню батьківщину. Але нашим патріотам — націонал-євнухам — не до цього: «…мов пси, гризуться брати з братами, й не схаменуться» (Т. Шевченко).

Тим часом саме у давніх літописах маємо десятки й сотні неспростовних ознак їхнього українського походження. Це, зокрема, стверджує академік Агатангел Кримський у цілій низці мовознавчих праць. Одна з них — «Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася». Тут, зокрема, читаємо:

«г) Висновок — мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоросійські особливості».

Лінгвісти знають, а для масового читача зазначимо: із-під кори книжної (церковнослов’янської) мови, якою створювалися давньоруські джерела, немовби спориш із-під асфальту, пробивається мова жива, народна, яка була у щоденному вжитку. «Я… малорос… — пише А. Кримський, — поражаюсь замечательной совокупной близостью старокиевской речи и современной речи северной и средней Киевщины».

Вчений вибирає з літописів такі слова: присьба, котька, голубник, глек, хорт, укроп (окріп), лови, вевериця, господар, меченоша, луда, топор (топір), повороза, сокира, тріски тялися, рінь, гать, лискар (заступ), кожух, волна (вовна), невіглас, пригорща… «Подобных слов можно набрать в Киевской области целую гору». Чого варте одне тільки коротеньке речення: «ничить трава жалощами» («Слово про Ігорів похід»). Чи, може, це сказано «чисто по-русски»?

Запитуємо про це і в невігласів (цього слова росіяни не знали й не знають), і в людей тямущих.

І ще й ще раз наголошуємо: історичний фальсифікат розбещує, розтліває, аморалізує імперську націю, принижує національну гідність «ясашных народов», які рішуче протестують проти «старшобратства»!

Джерело: Українське слово, ч. 39-45, 28 вересня - 22 листопада 2005 року