Іван Шпиталь. Публіцистика

Як "орел"1 московський терзав і терзає Прометея Кавказького

Іван Шпиталь, письменник, м. Київ

Душити й ковтати інші народності для власного насичення є справою
тільки зоологічного інстинкту, ділом не людським і безбожним
.
В.Соловйов

1. У шовках самозвеличення

Мы - русские - какой восторг!
О.Суворов.


Кожен кулик своє болото хвалить. Річ природна, нормальна. Але так, як вихваляє своє великодержавне болото кулик московсько-імперський, - до такого свисту не вдається жодна інша птаха! Часто-густо на його купині краще було б скромненько промовчати. Ет же ні, висвистує безугаву: то про "всемирную отзывчивость" московської душеньки, то про її "особую открытость по отношению к другим", то про свою "ответственность за судьбы других народов", то про своє одвічне прагнення "стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите"...

Відомо, наприклад, як розливалося, ширилося по світу московсько-імперське болото. За чотириста років, одразу після татаро-монгольської навали, територія Московії, як стверджують історики, розбухла в 36 разів!

О.Герцен якось нагадав було, яким чином це вчинилося: "В Лондоне во время Крымской войны продавали карту России, в которой ярко были обозначены все земельные приращения ее со времен татарского ига. Ядро России, или настоящая благоприобретенная Русь была обозначена около Москвы верст на сто, остальное все взято силой. "Помилуйте, - говорил я одному здешнему публицисту, - какого вы маху дали, и Москва также захвачена силой, настоящая Россия - это часть Новгородского и Белозерского уездов..." (А.И.Герцен. Сочинения, т.7, с.208).

Не патріот, як бачите, Олександр Іванович! З таким ні територію Чечні (Республіки Ічкерія) од чеченського народу не "зачистиш", ні Україну у Великий Сибірський Морозильник не інтегруєш.

Інша мова - Іван Олександрович. Маю на увазі кумира всіх московських суперпатріотів, ідеолога монархічного великодержавія Івана Ільїна (1883 - 1954). Ось таких нам подавай сьогодні ! А Герценів - до архіву!

Господи! Як здорово вийшло минулого разу! Самісінький початок кривавого побоїща у Чечні (1994 - 1996) так щасливо збігся тоді з пам'ятною датою: 40-річчям від дня смерті І.Ільїна. Так звана "Независимая газета" 30 грудня 1994 року присвятила "пророку отечества" ("хвала благороднейшим!") цілу сторінку (формату А-2), витягнувши з архіву добрячий шмат з його "наследия", зокрема, роздумів історика й філософа "о родине, власти и смерти".

Неймовірно цікаво, читачу! Виявляється, нема в світі держави, більш незахищеної, безпомічної, аніж Росія! Хто тільки не вмощувався на її шиї, не поганяв, не крутив, як циган сонцем, хто тільки не використовував задля власного зиску!

"Силой"? Та що ви! Оте "розбухання" території Росії за чотириста літ у 36 разів - то, коли хочете, результат благодушності Росії, її нездатності протистояти нахабству "молодших братів". Вони, ґвалтівники, брали "матушку" за горлянку, діймали до самісіньких печінок, трясли її, як чорт суху грушу, добиваючись від неї згоди на своє добровільне входження "в тело России" (за висловом Г.Федотова). Ільїн же писав про це з неприхованою гіркотою та щирим синівським болем за безпомічність матусі: "...эта равнина, открытая со всех концов", "эти бесконечные оборонительные войны", "эти навязывающиеся отовсюду территориальные глыбы; эти сотни чужих народов и диких народцев...".

Чого ж вони, голопупі, оті "сотни чужих народов и диких народцев", отак настирно, так нахабно совбанилися до Росії зі своїми "территориальными глыбами"? Куди швидкували? Куди повзли на колінах? У "тюрму народів"?

Ха-ха! Ви, читачу, як і я, досі учорашніми запасами послуговуєтесь. А, виявляється, Росія ніколи не була "тюрмою народів"! Московські справжнісінькі патріоти (не Герцени) пишуть про це, сказати б, урочистим великодержавницьким уставом: "Наименьшие народности: ненцы, пермяки, эвенки, манси, хакасцы, чукчи, коряки... и не перечислить всю дробность. Все они благополучно жили в царской "тюрьме народов", а к вымиранию их поволокли мы, коммунистический Советский Союз...".

Ну, звичайно ж, це Олександр Солженіцин. А ось ті самі імперські "щі", тільки з другої миски: "щі" з подачі офіціанта від культури Іллі Глазунова, народного художника СССР: "У нас все правители были мудрыми. Россия никогда не была тюрьмой народов. Мы создали огромную империю не колониальным, а мирным путем. К нам все тянулись. Быть в составе империи почитали за честь...".

Ще б пак! Як же було не "тягнутися", коли перебування "в теле России" гарантувало усій отій етнічній "дробності" такий матеріальний і духовний комфорт, який асоціюється хіба що з раєм небесним! Ба, малятко у сумочці мами-кенгуру не почувається так затишно й безпечно, як ота етнічна "дробность" у "сумочці" імперській!

"Литературная Россия" про цю комфортність писала: "В семье советских народов Россия оказалась в роли старшей дочери, которой приходится раньше начинать и больше других трудиться, чтобы выкормить, одеть, обуть, обучить младших братьев и сестер, как во всякой многодетной семье... А когда младшие в таких семьях, что называется, выходят в люди, подчас забывают о том, кто вынес на своих плечах самое трудное, по сути, жертвовал собой во имя не только жизненного успеха - самого выживания своих близких".

Тут я, читачу, не втримаюся, щоб не доповнити автора "Литературки": не тільки Росія червона, а й біла (царська) була для всіх "младших" берегинею-кенгурихою. Вадим Кожинов (критик і публіцист) з цього приводу розчулювався аж до такої міри: "Ни один народ в России, даже самый малочисленный, состоящий из нескольких сот человек, не исчез с лица земли вследствие политики царского правительства или из-за действий поселявшихся на их территориях русских людей".

А хіба могло бути інакше? Адже "каждый, и самый малый, народ - есть неповторимая грань Божьего замысла. Перелагая христианский завет, Владимир Соловьев написал: "Люби все другие народы, как свой собственный". Це згаданий вище Олександр Ісайович послався на того самого В.Соловйова, вислів якого ми взяли за епіграф.

Ось у яких широких та пишних шовках самозвеличення, оксамитах благодійництва, адамашках братолюбія величаються перед світом "собиратели" та "устроители" імперій! Якщо елітарна московська культура не соромиться історичного фальсифікату навіть такої грубої вичинки та виробки, то судіть, читачу, самі про рівень моральності тієї культури.

Ну, хай, хай апостоли великодержавія мають за невігласів своїх співвітчизників, яким, можливо, любо сприймати історію своєї батьківщини - як історію старшобратнього месіянства, втішно грати роль благодійників щодо всіх інших, "ясашных народов", зрозуміло, "под бесспорным водительством великой нации" (Г.Федотов).

Але ж світ! Світ немосковський хіба не знає, що під ферезеєю самозвеличення й самолюбування (ферезея - накидка з царського плеча) - закривавлене лахміття злодійства, якому ніколи не буде строку давності: історія Московського царства (білого й червоно-коричневого) - то історія безперервного кровопускання та грубого насильства як над своїм, так і над сусідніми народами!

Духовна голизна московського псевдопатріотизму традиційно виставляється перед світом, як "столь высокое духовное цветение" (І.Ільїн).

Отже, про те, що насправді ховається за тим "цвєтєнієм".

2. У лахмітті злодійств

Я правду об тебе
порасскажу такую,
Что хуже всякой лжи.
О.Грибоєдов


Ба, стратегічний клопіт москальських всєчєловєков насправді - то всього лиш одвічне їхнє прагнення "пєщіся" про власну шкуру, всіляке намагання дбати тільки про те, "как бы государеву делу было прибыльнее". Тут "москаль-чарівник" має постійно турбуватися тільки одним: "как бы российское могущество ежегодно более и более мест и народов к прежде покоренным присовокупляло". Задля цього йому належить невсипуще знову і знову таки "пєщіся", аби "тамошние места (загарбані землі. - І.Ш.) более российскими жителями наполнить, дабы завоеванных народов содержать в послушании и впредь бы оных от часу более присовокуплять к Российской державе".

Втративши можливість безборонно гризти і Україну, і Кавказ водночас, Ведмідь-федерал розправляється з ними поодинці. Сьогодні він сатаніє од люті на Кавказі. Бідний-бідний клишоножка! Як тяжко, як болісно він страждає від геополітичного дискомфорту! Дожився "олімпійчик": "Независимая Россия рядом с независимыми Украиной, Прибалтикой, Закавказьем оказывается отодвинутой от Европы и тех окон в Европу (да и на Каспий), которые пооткрывал еще Петр I. Опять Санкт-Петербург с Архангельском да необустроенная Новороссийская гавань - и все".

Читачу, вам шкода ведмедика? Тепер вам зрозуміло, чому потомки "вікнорубів" і "вікнолазів" товчуться на Кавказі та перед усім світом "талдичать" (їхнє) про "историческую принадлежность земель". Ні-ні, не корінним етносам, а саме їм, окупантам-ґвалтівникам!

То як же насправді "нав'язувалася" московитам "территориальная глыба" під назвою "Кавказ"?

У згадуваній уже БСЭ, т.30 ("ВК" від 3 листопада 1999) знаходимо: "Русские дворянские историки причины, вызвавшие К.в. (Кавказькі війни. - І.Ш.), пытаются изображать как самооборону царизма от "диких" и воинственных горных "хищников", которые своими набегами якобы терроризировали мирное население у подножия гор. В действительности же борьба горцев была в буквальном смысле борьбой за существование. Горцы находились в полной зависимости от "плоскости"... Расширяя колониальные завоевания, царизм проводил политику последовательного оттеснения горцев в глубину неплодородных скалистых ущелий и шаг за шагом овладевал плоскостью. Загнанным в наиболее дикие, малодоступные и бесплодные горные районы народам оставались на выбор - или голодная смерть, или решительная борьба со своими врагами не на жизнь, а насмерть".

З неприхованим цинізмом відзивався командуючий Кавказькою бандармією царський стратег М.С.Єрмолов з приводу побудованої московитами Сунженської укріпленої лінії: мовляв, вона відрізала від чеченців "лучшую половину хлебородной земли, которую они уже не будут иметь труда возделывать".

Чи не такі ж цілі переслідують сьогодні генерали-федерали, заганяючи горян у безплодні ущелини? Звичайно ж, тих, кого не вдається накрити вогнем реактивних установок "Град" та "Ураган"...

"Спросили бы, как делали отцы", - радив один із героїв комедії О.Грибоєдова. Схоже, науку "отцов" і "дєдов" сьогоднішні блюстителі "констітуціонного порядка" засвоїли добре. Кожен день кривавої бойні на Кавказі - цьому підтвердження! Нинішніх "усмірітєлєй" надихають "подвиги" предків. Хоч би й такі (за енциклопедичними джерелами).

"1783 командир кубанского корпуса А.В.Суворов частью истребил, а частью выселил в неплодородные приуральские степи кочевавших в кубанских степях ногайцев. Лишь небольшая часть их бежала за Кубань". "1784 шамхал Муртаза Алий под угрозой царских войск отправил просьбу Екатерине II о принятии его в подданство, а в 1786 торжественно принес присягу".

"...В Западном Кавказе шли одна за другой операции против адыгейцев, которые были оттеснены к подножию гор, их селения разорялись, уводились пленные и угонялся скот... 1822 генерал Власов переправился с отрядом через Кубань и сжег 17 аулов и 119 хуторов... 1826 была совершена карательная операция против натухайцев; дикие репрессии царского генерала Власова - сожжение селений, избиение горцев и насилия - приняли такие чудовищные размеры, что из Петербурга был отдан приказ об отстранении Власова и предании его суду. Суд, однако, оправдал генерала. Так кровью и железом царизм пролагал себе дорогу в глубь Западного Кавказа".

У період розвалу СССР Ілля Глазунов вихвалявся в "Комсомолке", що "мы не торговали неграми, как американцы".

Дуже правильно: неграми не торгували, бо де ж ті негри були в Росії? Іншими ж торгували! На астраханських базарах дорослого калмика можна було купити за 13 руб. асигнаціями! І ще такі свідчення БСЭ:

"Во время экспедиций царские войска сжигали аулы, вытаптывали посевы, вырубали сады, вырезали взрослых мужчин, а женщины и дети продавались в рабство (ген. Вельяминов, например, продал в рабство ногайцам в 1823 около 2 тыс. пленных, получив от 150 до 250 руб. за каждого)...".

"Для усмирения восставших (осетин) командовавший тогда на Кавказе Цицианов предпринял большую зимнюю экспедицию, во время которой Осетия подверглась разгрому. Окончательно царское владычество укрепилось в Осетии только после экспедиции Несветаева в 1806, когда беспощадно была сожжена и разрушена значительная часть осетинских аулов".

О.Солженіцин стверджує: "Грузии Россия не завоевывала, а только Ленин в 1922 году...". Насправді ж: "с конца 60-х годов XVIII века начинается военная оккупация Грузии, проводившаяся под предлогом защиты ее от персидских завоеваний. В 1783 был заключен русско-грузинский трактат о "покровительстве", а в 1801 манифестом Павла I о присоединении Грузии к Российской империи была завершена аннексия ее царизмом". Усе, як бачимо, "добровільно"... Цій "добровільності", можливо, якоюсь мірою сприяли споряджені в 1859 р. "70 батальонов, драгунская дивизия, 20 казачьих полков и 100 орудий". Обмежений, сказати б, контингент...

"Выйдя к Гойтхскому перевалу, царские отряды вынудили в 1863 верхних абадзехов к сдаче. В 1864 через указанный перевал и по побережью русские войска вышли к Туапсе и приступили к выселению шапсугов. Последними были покорены убыхи по рр.Шохе и Сочи, оказавшие вооруженное сопротивление. Они были выселены в Турцию. Четыре отряда двинулись с разных сторон против Ахчипсу в долину р.Мзымты (Красная Поляна) и против хакучев. Занятием урочища Кбаада 21/V 1864 завоевание Кавказа было закончено".

Справді, "какой восторг"!

3. Про "прогресивне значення" загарбницьких війн

МАЛОРОСІЙСЬКІ догоджальники Кремля, зокрема - усе холопство від науки, червоним олівцем підкреслювало "історично прогресивне значення" загарбання Кавказу Росією. Наші спиновигинайленки були невтоминими у відмиванні давно засохлої і ще святої крові на офіційному московському каптані. І неймовірно винахідливими у царині термінологічної еквілібристики! Це вони, наші майстри історичного фальсифікату, криваві побоїща, що їх провокувала Московія ще з XVI ст., витлумачували, як... "регулярні зв'язки", які "встановилися" між Росією і Чечено-Інгушетією, і які "в наступний період розвинулися далі".

Народну трагедію - втрату горянами батьківщини, права на рідну землю, волю, тобто перехід на становище московських підданців (фактично рабів) - вони видають за "добровільне" входження "до складу Росії".

Малоросійська радянська псевдонаука на догоду Москві запроторювала у найглибші шухляди об'єктивні оцінки, що їх дали кавказьким подіям чесні російські історики. Хоча б такі.

"Плодородную предкавказскую равнину русские помещики рассматривали как прямое продолжение украинских степей і как объект для дальнейшего территориального расширения, для дележа земель между владельцами крепостнических латифундий. В этих целях в 1763 основывается крепость Моздок, а в 1777-80 сооружаются крепости и укрепления линий от Моздока до Азова. Вслед за этим по указу 1782 начинается раздача российскому дворянству захваченных земель. Всего в общем до 1804 крупными участками роздано было более 600 тыс. десятин. В числе кавказских землевладельцев в это время состояли князь Вяземский, граф Безбородко, Воронцов, Чернышев и другие представители крупнейшего дворянства".

Це, скажемо так, поточне "прогресивне значення" - історичне проявиться потім. А поки що - як результат прямої дії меча й вогню. В іншому місці, на продовження теми, читаємо: "Русские купцы захватывали водные пространства, пригодные для рыболовства, казаки и помещики - пастбищные угодья. Земля в Калмыцкой степи десятками і сотнями тысяч десятин стала раздаваться титулованному и нетитулованному дворянству: екатерининский вельможа Безбородко получил 175.000 десятин, Потемкин - 54.000 дес., князья Юсуповы - 15.000 дес."

"Прогресивне значення" "приєднання Кавказу до Росії" полягало і в тому, що воно "врятувало кавказькі народи від поглинання їх Туреччиною і Персією..."

Це малоросійське наукове холопство, сказати б, "поправило" своїх російських колег, у яких вистачало мужності дивитися правді у вічі: "Массовое выселение из гор на плоскость и принудительное (под видом добровольного) переселение горцев в Турцию явились основными методами "умиротворения" этой части Кавказа (мова про Зах. Кавказ. - І.Ш.). Захваченные земли заселялись кубанскими и черноморскими казаками". (Чи не тому сьогодні "козачки" так гаряче підтримують московських "санітарів-чистильників"?).

Ще про "поглинання". "Все усиливающийся колониальный гнет и использование калмыков в качестве пушечного мяса в многочисленных военных походах (як і українців, між іншим. - І.Ш.) вызвали уход 300.000 калмыков в 1771 из пределов России в Китай. Из них только 15.000 достигли Китая и были распределены китайским правительством по кантонам Илийской области; остальные же погибли во время перехода. Оставшиеся калмыки в количестве 13.000 кибиток (более 50.000 чел.) были подчинены управлению астраханских попечителей".

А ще "прогресивне значення" загарбання Кавказу Росією полягає в тому, що воно "в історичній перспективі відкрило перед ними шлях до соціального і національного визволення..." ("Перед ними" - перед кавказькими народами).

Ну, тут свідчень соціального й національного благоденства - хоч бульдозером горни. "У складі Росії", як виявилося "в історичній перспективі", порозкошували всі: і чеченці, й інгуші, й осетини - весь Кавказ! Ось, так би мовити, інформація з перших рук.

Українська журналістка Марія Базелюк встигла зустрітися із Джохаром Дудаєвим у Грозному до того, як президента Республіки Ічкерія відстріляли федеральні полювальники. Українською мовою президент розповів таке: "У 1944 році Москва вирішила повністю ліквідувати нашу націю і скоїла тяжкий злочин проти людства. Чоловіки були на фронті.

На територію Чечні вступили війська під легендою, буцімто вони повернулися з фронту і потребують відпочинку, і чеченці за звичаєм гостинності прийняли їх, обігріли, нагодували. Військові жили в наших будинках, довірливі люди розпитували у них, чи не зустрічалися їм на фронті їх батьки, чоловіки, брати. Тижнів два пожили вони в сім'ях, а тоді о четвертій годині ранку підняли всіх, хто міг рухатися, а немічних стариків, хворих, дітей залишили нібито для того, аби вони берегли родинні вогнища. Перших вивезли в Сибір та Казахстан і викинули з товарняків прямо в степу, а других - знищували на місці, спалювали живими. Така спадщина нам дісталася".

Талановито-коротко про цей акт вандалізму написала наша великомудра УРЕ: "В лютому 1944 Чеч.-Інг. АРСР було ліквідовано". І це при тому, що "під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 багато представників Ч.-І. билися на фронтах, брали участь у партиз. боротьбі. Бл. 30 тисяч чоловік - вихідців з Чеч.-Інг. АРСР нагороджено орденами й медалями, 36 чол. удостоєно звання Героя Рад. Союзу". Опікування Москви у царині соціального й національного благоденства "інородцєв" (і українців також) було не тільки всебічним, а й безперервним у часі. Про це Джохар Дудаєв розповів: "Щодо чеченців політика Росії була особливо жорстокою. Навіть той фарс з відновленням автономії (9 січня 1957 р. - І.Ш.). Це ж було продовження геноциду. Чеченцям, які жили у вигнанні, дали чотири години на збори, посадили в телячі вагони, за які взяли з нас величезні гроші, і знову, як і в 1944 році, викинули нас у полі між залізничними станціями. Ми опинилися на своїй батьківщині, але пограбовані, без всяких засобів для існування і досі не можемо вийти з біди. У нас найвищий у світі відсоток хворих на туберкульоз, найнижча в регіоні тривалість життя, безправ'я. Міліція одержувала інструкції з Москви розстрілювати чеченців на місці".

Тоді ж, через Марію Базелюк, Джохар Дудаєв, по суті, передав заповіт і Україні й Чечні: "Нам треба спільно діяти, щоб уникнути кровопролиття. Я взагалі не сприймаю таких методів боротьби, які доводять до цього, бо то річ протиприродна. Прогноз, політичний аналіз, компромісні рішення завжди можуть відвернути агресію... Не потрібно боятися визнавати незалежність народів, які вибрали шлях побудови власної держави... Народи здатні об'єднатися і не дивитися в рот Росії та апологетів колишньої імперії..."

Мудро. Тільки не про українців сказано. Від нашого лоба мудрість відскакує, як горох од стіни. Ми покладаємося не на мозок, а на вухо. Слух у нас тонший, аніж у лисиці, яка чує писк миші у норі під товщею снігу. Та скерований він, наш відточений століттями слух, тільки в один бік: у бік "старшого брата" Ывана большого. Це підтвердив і перший, підтвердить і другий етап виборів президента України.

Сьогодні Ыван малий вслуєхається особливо уважно: а що там "старшой" верзе про свою чергову, вже другу у останнє десятиріччя другого тисячоліття, "вылоску" на Кавказ? Вслухається і "с песьєй вєрностью", як кажуть про нас самі московити, традиційно дивиться Росії в рот, не сміючи ... обуритися її вчинками "по части оживания Кавказа"! Ось такі ми, Ывани малі.

Щоб розпинати цілі народи, треба висунути юридичне й моральне "право" на це. В Ывана большого ніколи не бракувало "пророков отєчєства", які йому такі "права" "обгрунтовували" історично й ідеологічно. Згадуваний вище І.Ільїн, сорокаріччя від дня смерті якого припало на початок чеченської бойні 1994-1996 рр., писав:

"Российское государство есть правовое единство, - священное, исторически преемственное, властное и действенное. Оно покоится на братском единении русских людей, на их верности Богу, Отечеству, государственной власти и закону". "Российское государство есть единственно властное, то есть публично-правовое и при том - верховное... Русская государственная власть призвана править и повелевать, она властвует по праву и обязана в пределах права опираться на силу".

Ну, як читачу? Жоден зюгановський комісар чи парторг у сьогоднішньому кавказькому "ограніченном контінгентє" не скаже краще. Хоч бери цього Ільїна та виписуй на башнях танків, а чи видруковуй на спинах "санітарів-зачищальників"!

Стосується не тільки народів Кавказу, Прибалтики, а й України... Чуєте, мої сонні співвітчизники? "Всякое произвольное выхождение граждан из состава государства, всякое произвольное расчленение территории, всякое образование самостоятельной или новой госвласти, основных или обыкновенных законов - объявляются заранее недействительными и наказуемыми по всей строгости уголовного закона, как измена или предательство".

Чуєте, малороси, на своїй суверенній печі? Ви також зі свою "нєзалєжностью" "заранєє нєдєйствітєльни".

Усе, отже, законно: з конституцією ("работаєт", як казав Нішанов) і з Богом. Без Бога ми - ні до порога. З часів Андрія Погромника (так званого Боголюбського) до Володимира Путіна (теж хреститель: хрестив кров'ю Кавказ). Жодна "территориальная глыба" не "нав'язалася" Московії без "образа", як висловився Тимофійович (Єрмак).

Московське чорнориззя (заполітизоване від своєї колиски й до кремлівської змови зі Змієм Гориничем) на загарбання Сибіру, наприклад, благословляло такими словами: "Ермака послал бог очистити место и победити бусурманского царя Кучума и разорити боги мерзкия и их нечистивыя капища", а в разі перемоги "на тех местех поставишася гради, и воздвигошася святыя божия церкви и прибежище христианом, во славословие отцу и сыну и святому духу".

У кожній московській душенці словянин і християнин аж пашить, аж шкварчить. Приперті у Сибіру головорізи Єрмакові розмірковували так: "ежели они в Россию возвратятся то нет иного способа к их пропитанию, как попрежнему на Волге жить разбоем, и тогда должно им убивать свою братию христиан... А здесь им убивать будет только бусурман" (за істориком Г.Ф.Міллером). "Сибирь трепетала российского имени".

Сьогодні Єрмаковим нащадкам - реб'ятушкам із сибірських дивізій, морським піхотинцям та героям-афганцям - "должно убивать бусурман" у необмеженій кількості. Цим, власне, імперія і вимірює геройство. На цю необмеженість благословляють "свою братию" і московські наполеончики, і неодмінне в усіх кривавих авантюрах московське чорнориззя.

Отож: "мы пришли, чтобы никогда не уходить!" - Це міністр війни імперії-терористки. "Мы не спешим, мы еще повоюем". - Це одна з героїнь заявила перед телекамерою, що покинула матір і синка з наміром "заработать на квартиру". Тільки вони, герої Росії: і "патріотіческій долг" виконують, і якусь полушку, дивись заробляють. На кавказькій, бусурманській крові.

Вигідно, виходить, "лезть в драку", "защищать русских". Але ж, щоб розтягнути "криваве задоволення", треба створити образ ворога якнайпідступніше! Ідеологічна служба забезпечення імперських авантюр даром хліба не їсть. Її найлютіший ворог має таку подобу:

"Каждый народ имеет свои национальные особенности. Жестокость и коварство кавказцов и добродушие и честность русских ставят в слишком неравные условия Русский народ, при совместном их проживании".

"Они образовали криминальную структуру - кавказкую мафию - и нагло грабят доверчивий Русский народ". "Они жестоко избивают безоружных русских людей".

"Они насилуют русских девушек".

"Они рэкетируют русских предпринимателей".

"В энергетическом отношении все северо-кавказкие республики это камень на шее Русского народа ибо они паразитируют на экономике России".

Ось тобі й "неповторимая грань Божьего замысла"! Не встиг півень тричі прокукурікати, як великого гуманіста О.Солженіцина наче підмінили: то переконував, що "каждый, и самый малый народ - есть неповторимая грань Божьего замысла", що "только местное население может решать судьбу своей местности, своей области, - а каждое новообразуемое при этом национальное меньшинство в этой местности - должно встретить такое же ненасилие к себе", а то вже швиденько заліг на бруствері в одному ланцюжку з імпер-патріотами, у яких кожне "национальное меньшинство" під оптичним прицілом! І вже для Олександра Ісайовича Чечня не "неповторимая грань Божьего замысла", а "гноящаяся язва", "гангренозный член". (Термінологія 1994-1996 рр.). І для бурбулісів - "отстойник преступности", носій "вируса сепаратизма".

Істинно москальська толерантність: любов до всіх інших народів, як до свого власного. Боже, який синхронний перегук віків! Там, у надрах історії: "бусурмани", "идолопоклоннические народы", "мало смышленные народы", "дикое племя", "скопище Шамиля", "чужие народы и дикие народцы"... Тут, перед телекамерами: "бандиты", "террористы", "бандформирования", "черные шакалы", "огромная террористическая крепость", "задавить гадину на корню!" і т.д. Ну, ці мені політично-стерильні, високоморальні московські бублейниці та пряничниці, торгівці політичним квасом та капустою крутого патріотичного посолу! Чи не ми, "дикие и полудикие" (хоч би й українці), навчили ваших дячків елементарному - читати й писати? Чи не у нас, "диких и полудиких", були і "Слово про Ігорів похід", і "Витязь у тигровій шкурі" вже тоді, коли на тому місці, де тепер ваша столиця, ведмеді, погойдуючись на соснах, задивлялися у Москву-ріку на свою вроду?

Українці, які на своїх національних радіо- і телеканалах що день божий повторюють - многожды - московські небилиці про чеченську авантюру-2, українці, як нашорошили вуха тільки на московські радари, українці... Ні! Не Українці! Малороси-хуторяни, які у першому турі виборів президента України віддали перевагу двом найімовірнішим гарантам розвалу власної державності, мають знати, як і чим нищить Кавказьку Волю імперія-терористка, перед наполеончиками якої так звиваються наші гнучкошиєнки. Свідчення їхньої ж преси.

"Привели в исполнение высшую меру, а затем любезно приглашают в зал судебного заседания, чтобы задним числом вынести приговор и убедить нас в его справедливости". Це "Известия" від 17 січня 1995 р. - про руйнації та кровопролиття в Грозному.

"В подвале лишь двое мужчин - старики. Остальные - женщины и дети. Старуха, лежащая на кровати, чеченка, ей 73 года. Она уже однажды пережила бомбардировку Грозного. "Немцы бомбили реже", - уверенно говорит женщина".

"Известия": "Такого кошмара не было даже во время Отечественной, - вспоминает пенсионерка Евгения Детистова, приехавшая в Грозный, чтобы забрать с собою голодающих правнуков. - Когда немцы вошли в нашу станицу Калиновскую, они потребовали, чтобы все жители покинули ее, поскольку ожидался жестокий бой. Но, когда спустя несколько дней мы вернулись, большинство домов были целыми..." (5 січня 1995). Це вже свідчення росіянки, яку конституційний Федеральний Ведмідь "захищав" від "чорних шакалов".

Оскільки "прес-кур'єр", який так вправно доїть перший національний радіоканал в оглядах преси, швидше ухопиться за газетку з інтрижкою про те, хто там "с шефом в постели", а чи переповість якийсь дурненький анекдот, обминаючи серйозні видання і серйозні проблеми, я, читачу привертаю вашу увагу до зброї "з допомогою якої "зачищають" Кавказ "безоружные русские люди":

152-мм гаубиці, в тому числі самохідні. Застосовуються снаряди: осколково-фугасні підвищеної потужності (вага - 46 кг; дальність стрільби 20 км, площа ураження відкритої живої сили - 800 кв. м); з нищівними стріловидними елементами (т. зв. голкові снаряди), площа ураження - 1200 кв. м.).

122-мм гаубиці, в тому числі самохідні. Застосовуються снаряди: осколково-фугасні підвищеної могутності (вага 22 кг, дальність стрільби 15 км, площа ураження 570 кв. м); з нищівними стріловидними елементами (площа ураження 1200 кв. м).

Реактивні системи залпового вогню "Ураган". Застосовуються 220-мм снаряди: осколково-фугасні (вага 270 кг, дальність стрільби від 8 до 34 км, площа ураження більше двох гектарів), касетні (вага 270 кг, дальність стрільби від 8 до 34 км, площа ураження 2,5 гектара).

Реактивні системи залпового вогню "Град". Застосовуються 122-мм реактивні снаряди: осколково-фугасні (вага 67 кг, дальність стрільби до 20 км, площа ураження 3,3 гектара).

120-мм міномети. Застосовуються міни: осколково-фугасні (вага 16 кг, дальність стрільби 7 км).

120-мм самохідні гармати "Нона". Застосовуються міни осколково-фугасні та кумулятивні (проти снайперів у будинках). А ще ж гелікоптери нічного бачення!..

Ось таким "добродушієм" та "чєстностью" - по "жєстокості" та "коварству"!

В одному О.Солженіцин справедливий: "Что требуется от порядочного человека, от того освобождены государства и государственные мужи". Ісайовичу видніше: він там ближче...

Словом, "дикие народы не знают рассуждать о милости, им оказуемой, из великодушия ли она или из страха происходит, они склонны представлять себе последнее, и ничем лучше, как справедливою строгостию в послушании содержаны быть могут".

Чи думав історик Г.Ф.Міллер, що московське "малоумье" кінця другого тисячоліття цілком керуватиметься моральними нормами епохи "просвещенного абсолютизма"?

Господи, не відвертайся од Прометея Кавказького! А ще Тебе, Всемогутній і Всемилостивий, молю-благаю: стягни з печі Ывана малого. Бо проспить, ледащо, - уже вкотре! - свою Незалежність. Так і не ставши Українцем.

джерело: Вечірній Київ. 8, 9 грудня 1999 року, № 266, 267

---------------------------------
1 В оригіналі: "трупоїд"


Велика рідня. Зміст     Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі!     Про міжнаціональні взаємини в Україні     Українці і росіяни: хто кому яка рідня     Московська історико-географічна арифметика     Як Микита Хрущов урятував велику націю     Україна і Росія: національні ідеї та ідеали     І щит, і меч українця — націоналізм     Правда історії і фальсифікат     Які сни додивляється Україна на незалежній печі?     За Мазепу молись, Україно


Free Web Hosting