Україна і Росія: національні ідеї та ідеали
Що думають і кажуть про нас росіяни:
за джерелами давніми і сьогочасними

Іван Шпиталь

Поділ і понині зберігає пам’ять Київської старовини

Якби я був вихований так, як деякі російські президенти, я спитав би українців прямо: «Что будем делать с Россией?».

Я ж запитую вас, дорогі мої співвітчизники, значно коректніше: чи достатньою мірою ми знаємо Росію? Чи знаємо, як росіянин оцінює і сам себе, і все, і всіх, що довкола нього? Яким поглядом і яким аршином він змірює своїх сусідів, зокрема українців?

Оскільки і в самій Україні, не кажучи вже про Світ, багато хто й уявлення не має про справжні взаємини українців та росіян, а має про ці взаємини уявлення, що склалися (і складаються!) на основі давніх, недавніх і зовсім свіжих фальсифікацій, то є нагальна потреба (особливо ж з огляду на міждержавні відносини між Україною та Росією після розвалу союз-концтабору — СССР) зробити бодай загальний огляд національних пріоритетів та устремлінь обох стратегічних партнерів.

І якщо мені вдасться хоч одну людську душу вивільнити з полону не просто ідилістичної наївности, а з полону брутально сфальсифікованої концепції «спільної долі» та «спільних інтересів» українців і росіян, — я буду вдоволений тим, що папір на цю статтю потрачено не марно.

1990 рік вписав з о л о т у сторінку в історію Росії. То були часи, коли попит на Незалежність на ринку політичних ідей так підстрибнув угору, що навіть вона, Росія, одвічна й невтомна призбирувачка та дбайлива пригортальниця далеко не своїх земель, гаряче побажала стати... Незалежною! Мабуть, завидки гору взяли: тоді перед московськими очима миготів і переливався національною пістрявістю «парад суверенітетів» за участю геть усіх союзних республік, які буквально на очах ідеологічних, політичних і всіляких інших вертухаїв (наглядачів) крутнули «у самоволку»! Та ще й із затаєним наміром: ніколи більше не повертатися у плісняві стіни імперської казарми. Нехай і новоогарьовської, нехай навіть побіленої вапном, як зазвичай білять на весну приміщення корівників, конюшень, свинарників...

Не повертатися! Бо ярмо, якщо воно навіть розкішно інкрустоване під «вечное и нерушимое братство», не перестає бути ярмом.

Отож, рік 1990-й. Щоб засвідчити перед cвітом і свою цивілізованість, 12 червня народні депутати РРФСР на своєму першому з’їзді практично одноголосно прийняли «Декларацию о государственном суверенитете республики». Як згадувала потім російськомовна преса, «после победного голосования депутаты, стоя, в течение получаса рукоплескали собственному решению. В этот день Россия показала, что больше не хочет идентифицировать себя с Советским Союзом, что она, как и другие советские республики, хочет стать совершенно другим государством, не зависимым от федерального коммунистического центра. День принятия Декларации стал началом становления российской государственности, основанной на принципах конституционного федерализма».

Далі преса в такому ж рожево-романтичному світлі широко цитувала Володимира Путіна, який «на торжественном приеме в Кремле в честь «Дня России» сказав, що з прийняттям «Декларации о государственном суверенитете республики» «начался отсчет нашей новой истории демократического государства, основанного на гражданских свободах и верховенстве закона». Головним смислом Декларації президент назвав «успех, достаток и благополучие граждан».

За словами Путіна, голосуючи за Декларацію в 1990 році, депутати з’їзду «откликнулись на запрос времени...»: «Сегодня мы живем в другой стране. Изменилась сама природа российской власти, ее конституционный строй. У власти появилось новое, демократическое лицо…»; «Опровергая прогнозы пессимистов, мы очень быстро освоили основы демократии и рыночной экономики. Научились сами, без подсказок, строить свою жизнь... Сегодня наша общая задача — доказать, что демократия в России — не на время и не на какой-то президентский срок. Она навсегда» («Вhстникъ» — совместный проект издательской группы «Телеграф» и агентства РИА «Новости», приложение к газете «Кіевскій телеграфъ», 10 червня 2002 р.).

Путіну належить і така заява: «Российская демократия будет соответствовать российским особенностям».

Що скажемо? — Прекрасні ідеї! Прекрасні орієнтири! Хвала Всевишньому: умудрив, напоумив не тільки «ясашную» дрібноту, а й велику націю навернув на благородну стезю, що веде «От империи к России»!

Саме так назвала було свою статтю в «Огоньке» (1991, № 43) «одна из наиболее ярких политиков «новой волны» Галина Старовойтова, розмірковуючи про Росію на шляху відходу від отого осоружного «федерального коммунистического центра». Та, як видно, цей політик добре знала своїх співвітчизників, бо спостерегла за ними ось які особливості: «Субъект осознания интересов России только формируется и его заносит пока то в сторону всеобъемлющего клерикализма, то к коричневому патриотизму с красными глазами». Звідси у Г. Старовойтової було серйозне побоювання того, «как бы мессианская идея не посетила сознание моих соотечественников — например, в виде идеи исторической ответственности за другие народы». Бо: «все еще сильно оборонное сознание: защищать русских (от кого? американцев, татар, евреев?), вместо того чтобы пробуждать и развивать свою страну, а не чужие».

Пізніше було сповіщено, що «демократия а ля рюс» («Независимая газета») спровадила Г. Старовойтову на вічний спочинок на санкт-петербурзькому цвинтарі. Хоч була вона типовою російською патріоткою, тобто ревно відстоювала національні інтереси своєї держави. Преса вбачала у Г. Старовойтовій особу, що «відома своїм політичним садизмом щодо національних меншин. Наприклад, радіостанції «Свобода» вона заявляла, що «нецелесообразно вступать в переговоры с террористами» — необхідно, наголошувала «демократка», «применить силу».

Своєрідні виховні методи рекомендувала Г. Старовойтова й стосовно українців. Як писали газети, на науковій конференції в Лондоні політик «новой волны» стверджувала: «Украинцы — младшие братья русских, а поэтому обязанность старшего брата — наказать младшего за то, что он убегает из дома». До чого це призвело? — «Независимая Россия рядом с независимыми Украиной, Прибалтикой, Закавказьем оказывается отодвинутой от Европы и тех окон в Европу (да и на Каспий), которые пооткрывал еще Петр І. Снова Санкт-Петербург с Архангельском да необустроенная Новороссийская гавань — и все».

Скільки туги, скільки болю! Як усе це знести! Це знову вона, Г. Старовойтова. Можна зрозуміти й поспівчувати «старшому братові» чи «старшій сестрі». Зрозуміти й поспівчувати. Але не допомогти. «Так исторически сложилось»: «проспали Беловежье в 91-м»! (Независимая газ. — 2000. — 25 січня).

Відчуваєте, читачу, як тяжко-претяжко навіть політикові «новой волны» не те що ступити, а глянути у бік продекларованого шляху, що веде «От империи к России»! Несила російському патріотові змиритися з реальністю, яка позбавляє його найсокровеннішого: «сохранять за собой бесспорное водительство великой нации» (за Г. Федотовим).

Далі — про патріотів та патріотизм як основу основ державної ідеології Росії (хоч офіційно така й не проголошена). Росії — єльцинської, а нині — путінської, котра, як уже знаємо, «хочет стать совершенно другим государством», «основанным на гражданских свободах и верховенстве закона».

«Абстрактного патриотизма быть не может», — резонно зазначала «Независимая газета» (9 грудня 2000 р.), винісши цю аксіому в заголовок. — Патріотизм неодмінно має відповідати на запитання: «Откуда мы родом? Уважение к отеческим гробам, к памяти предков воспринимается сейчас, в ситуации острого дефицита историзма, когда велика и сильна потребность вернуться к национальной истории».

Ось чому «новый президент (В. Путін. — І. Ш.) в отличие от лидера КПРФ провозгласил доктрину тотальной (підкреслено мною. — І. Ш.) преемственности, он пытается соединить и царские, и советские, и демократические времена». «Опыт 90-х годов показал, — продовжує «Независимая газета», — что без идеологии (чуєте, українці?! — І. Ш.), без ориентации народа на понятную ему, удовлетворяющую его модель будущего общества успешные реформы невозможны. Людям надо указать цель и путь движения к ней, образно говоря, дать в руки компас. Во имя этого необходимо изменить статью 13-ю Конституции РФ, которая признает идеологическое многообразие и запрещает устанавливать какую-либо идеологию «в качестве государственной или обязательной».

І ще: «Рано или поздно, — продовжує газета, — необходимо сказать, кто был подлинным, кто — мнимым героем России, кто творил историю, а кто совершал преступления».

Таким чином громадянина Росії орієнтовано на зрозумілу для нього модель, на духовні й моральні цінності, вироблені росіянами. Успадковуючи у пакеті ідеологічні приписи попередніх великоімперських режимів, гарантованим опертям яких (визнаймо чесно) споконвіку були Влада і Сила (Насилля), нинішня федеральна держава змушена буде виховувати (і виховує) своїх громадян у дусі тієї ж таки тотальної героїзації й романтизації свого імперсько-мілітарного минулого, без якого, по суті, немає Росії, цілковитої синівської відданости й поваги до «славных деяний предков».

Вірність традиціям та ідеалам предків свято підтверджено і в ході визначення та затвердження Держдумою РФ державних символів: герба, прапора та гімну. Як широко сповіщала про це «Независимая газета» (5 лютого 2000 р.), «он (герб. — І.Ш.) достался России от Византии после свадьбы Софии Палеолог, племянницы ее последнего императора, с великим князем Иваном ІІІ Васильевичем в 1472 году».

Як і при затвердженні герба, при визначенні прапора та гімну завдання думцями було не тільки виконано, а й перевиконано: голосів набралося вдосталь завдяки фракції комуністів (це те саме, що в нас — малоросійські капеесесівці) та агропромислової депутатської групи.

Згодилися комуністи й на триколірний прапор («Символ Отчизны — трехцветное знамя — народы России к победам ведет»). Як зауважив тоді депутат Губенко, пропонований президентом та урядом двоголовий орел та триколірний прапор «вполне адекватны ситуации в стране».

Перемогла, всіх улаштувала — лівих, центристів, правих — і «величественная музыка» (О. Александрова). Промовиста деталь! В одному з варіантів тексту гімну черговий куплет починався рядком: «Мы миру открыли дороги Вселенной». Я сказав: промовиста деталь. Ні! Дуже промовиста! Бо саме цей рядок (кажуть, нібито він — із варіанта того ж таки С. Михалкова) відображає найгоноровитішу ідею росіян — месіянську, ідею нації першовідкривачів людства!

Про державні та національні святині братів наших «старших» я розповідаю з належним пошануванням, як і годиться шанувати традиції, звичаї та національні символи кожного народу. Адже державна та національна символіка — це образ держави, країни, Батьківщини. Це певною мірою спрощене і найдоступніше уявлення про країну як для самих її громадян, так і для світу зовнішнього.

Державні символи мають характер загальногромадянський: це немовби своєрідний референдум громадян щодо їхньої приналежности до певної держави, її минулого, сучасного і майбутнього.

Та чи справді росіяни живуть сьогодні «в другой стране», як запевняв В. Путін? Які ідеї та ідеали для них найпривабливіші, найзаповітніші? Тепер, коли у влади з’явилося «новое демократическое лицо»? Тепер, коли демократія прийшла в Росію «не на время», а «навсегда»?

Із жалем немалим доводиться констатувати: як Росія єльцинська, так і Росія путінська все ще простує шляхом, що веде від імперії до... імперії! Щоправда, тепер уже — федеративної: двоголовий орел ширяє у піднебессі й патрулює 89 суб’єктів Федерації. Один із них — Ічкерія (Чечня).

Вичерпне, як на мене, пояснення того, чому наша сусідка ніяк не потрапить на шлях продекларований, криється в тім, що обабіч того шляху, немовби телеграфні стовпи, бовваніють старі орієнтири — імперські. Суспільство, в основному, сприйняло їх охоче. Так само, як охоче звалило на свої плечі багаж старих ідей та ідеалів, моральних і духовних цінностей — успадкувало все, чим багата російська історія.

Еліта ж нації до того багажу додає й додає. Філософи й історики, соціологи й політики, економісти й правники, психологи й парапсихологи, демографи й етнографи, письменники й філологи, освітяни й журналісти — всяк невтомно заправляє свідомість російського громадянина, наче ядерним паливом, твелами мислення імперського, енергією діяння великодержавницького.

Громадянам Росії (ще з часів Єльцина) гарненько-щільненько лягла на серце заява Кремля про те, що інтереси Росії «сосредоточены на всей территории СНГ», що уряд Федерації гарантує «защиту прав» росіян також «на всей территории СНГ» і що ця сама «защита прав» «составляет основу национальной безопасности» Росії.

Ось така вона, наша дружба — завдовжки від року 1654-го й аж у рік 2006-й. Малюнок — Олександра НІКОЛАЙЦЯ

Упродовж усіх цих літ російської незалежности ідеологічні жерці викликають із історичних туманів «лики великих», дістають із архівів «наследие» «пророков отечества», здмухують із їхніх «трудов» пил десятиліть і цілих віків, видають і перевидають ці «труды» багатотисячними і мільйонними тиражами. «Наследие» «пророков отечества» широко цитують у періодиці, широкоплинно тече воно наймасовішими телеканалами, нестихаюче звучить у радіопередачах, на науково-практичних конференціях, вивчається у школах та вищих навчальних закладах.

До виховного арсеналу залучається все, що може служити звеличенню не просто Росії, а Росії богообраної, Росії, покликаної встановити у світі «русский порядок». На формування світогляду сьогоднішнього росіянина витрачаються величезні кошти із фондів різноманітних політичних, ідеологічних блоків, громадських організацій. Їхні потужні сили наполегливо формують критерії бачення росіянином і самого себе, і себе в світі, і світ в очах самого світу. Головне завдання — і в умах, і в душах, і в очах співвітчизників утвердити непохитну віру у Росію російську, у її неодмінну винятковість!

Особлива увага приділяється вихованню у громадян поваги до історії Росії як сили консолідуючої. Враження таке, що росіянин ще з пелюшок знає, що в Росії — «особое призвание. Россия не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания, сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия». Чи не кожен росіянин також переконаний, що «большинство народов, населяющих Россию, как островки в русском море, не могут существовать отдельно от неё; другие, отделившись, неминуемо погибнут, поглощённые соседями». Звідси — «повелительная необходимость оживления, воскрешения Великороссии» «с неослабевающей ревностью», тобто потреба за всяку ціну й за будь-яких обставин «сохранить за собой бесспорное водительство великой нации» (Alma mater // Вестник высшей школы. — 1992. — № 7—9).

Вихованню патріотичної гордости за об’єднавчу державницьку місію Росії сприяє широка практика реанімації старого міфу про засади суто російського становлення держави: з дотриманням умовин «добровольного вхождения» «в тело России». Росія, щоб Ви знали, читачу, чужих земель не завойовувала — вона просто «брала» їх «в плен без бою». Читаємо Федора Степуна — російського письменника, соціолога, історика культури.

«Четыреста лет подряд, с самого освобождения от татарского ига, русский народ, говоря несколько парадоксально, жил неисполнимою мечтою включения охватывающего русскую равнину горизонта в состав Государства Российского. От царствования к царствованию все шире и шире разливалась Россия на север, на восток, на юг и, наконец, на запад, ища и не встречая естественных препятствий своему головокружительному быстрому росту.

За четыреста лет территория России увеличилась в 36 раз. Факт этот, лежащий в основе русской истории, коренным образом определил собою не столько стиль русского земельного хозяйствования, но в известном смысле и всякого русского делания и творчества.

Читая любую русскую историю, получаешь впечатление, что русский народ не столько завоевывал землю, сколько без бою забирал ее в плен. Эта военнопленная земля и работала на русский народ. Работала без того, чтобы он сам на ней по-настоящему работал. Так постоянный колонизационный разлив России, неустанный прилив хлебородных равнин, которые приходилось наспех заселять, и лишал русский народ не только необходимости, но и возможности тщательного и заботливого труда на земле» (Мысли о России. — М., 1923—1927).

Ось так романтично, так ідилічно. А в мене як мінімум напрошуються два зауваження.

Перше стосується «стиля русского хозяйствования». Що правда, то правда: «военнопленная земля работала на русский народ, работала без того, чтобы он сам на ней по-настоящему работал». Росіянам (до 1717 року — москвинам), справді, було ні до рала, ні до орала — у них гніздилися інші клопоти. Які? Ось відповідь.

«Чем более возрастала надежда на дальнейшие завоевания Сибири, тем более становилось необходимым заняться заселением новых уездов русскими, покорённые народы держать твёрдо в руках и в дальнейшем стараться подчинить возможно большее количество их Русскому государству». Іншими словами, треба було невсипуще дбати про те, щоб «тамошние места (загарбані землі. — І. Ш.) более российскими жителями наполнить, дабы завоёванных народов содержать в послушании и впредь бы оных от часу более присовокуплять к Российской державе». Належало, словом, невтомно «пещися» про те, «как бы государеву делу было прибыльнее» (із «Описанія Сибирскаго царства» Г. Ф. Міллера).

Мовлено про Сибір. Але характер (стиль) «всякого русского делания и творчества» був той самий геть на всіх землях, що їх «брали в плен» нібито «без бою» москвини. Цілком зрозуміло, що справляти (виконувати) «заботливый и тщательный труд на земле» й водночас «покоренные народы держать твердо в руках» було дещо складно. І тут перевага віддавалася «деланию», до якого ближче лежала «московская душенька», а саме: «покоренные народы держать твердо в руках и впредь бы оных от часу более присовокуплять к Российской державе».

Справді, воювати, бути конвоїром та наглядачем на завойованих землях — цей «промысел» більше захоплював москвина, аніж дбайлива та сумлінна праця на землі. Найтяжча робота лягала на плечі селянок-московок, чоловіки ж (як це засвідчують і твори мистецтва та літератури) охоче подавалися на «отхожие промыслы», радше на війну.

Війна є війна. То насилля, яке немислиме без збройної боротьби, а отже, без крови. Про насильницький характер усіх отих московських «присовокуплений» та «приращений» свідчать десятки й сотні чесних, об’єктивних дослідників — як російських, так і неросійських. Кожна сторінка московської історії аж хлющить від крови, так само як і української історії. Шевченко про це не забував і з претяжким болем писав:
        Упивались і чужої
        І своєї крови!..

Із кривавих туманів минулого постають і Київ-1169, вирізаний Андрієм Богокрадом (Боголюбським), і Новгород, так само вирізаний кількаразово Іваном ІІІ, його сином Василем та внуком Іваном ІV Мучителем, і Казань, знову ж таки вирізана тим самим Грозним… Кладучи в основу своєї політики народозмішання, московські князі, царі та імператори заповняли вакуумні території переселенцями. Про це писали і російський академік О. Пипін, і професор М. Костомаров, і багато хто з іноземців. Так, англійський посол у Московії Дж. Горсей описав, як Іван ІV, вирізавши жителів Новгорода, на зворотній дорозі до Москви «наказав своїм воєначальникам та іншим урядовцям вигнати з міст і сіл на 50 миль в окрузі людей усіх станів: дворян, селян, купців, ченців, старих і молодих з їхніми сім’ями, добром і худобою і відправив їх очистити і заселити зруйнований Новгород» (Горсей Джером. Записки о России ХVІ — начала ХVІІ в. — М., 1990. — С. 55).

Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, закутий у кайдани за царським велінням. Фоторепродукція з картини художника Івана ГАЙДУКА

У такий спосіб стараннями кремлівських зміїв гориничів було вигублено справді слов’янську людність із її високою організацією життя, із її самобутньою культурою. Якби цього не сталося, то сьогодні, стверджують дослідники, було б не три (українці, білоруси і росіяни), а чотири східнослов’янські нації, в тому числі й новгородці. Від тієї, так, на жаль, і не зреалізованої, нації та давньої й оригінальної новгородської культури лишилася лише нечисленна етнічна група на узбережжі Білого моря — помори, які по сьогодні зберегли у своїй свідомості історичну пам’ять про свою неідентичність росіянам (Див.: Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. — С. 87).

Політика масового геноциду та етноциду, так результативно здійснювана московськими царями, дуже імпонувала кремлівським зміям гориничам доби радянської. Невипадково автори п’єси про Івана Грозного «Великий государь» — Володимир Соловйов — та роману «Петр Первый» — Олексій Толстой — були удостоєні Сталінської премії першого ступеня. Кремлівський оберкат Йосип високо цінував діяльність своїх попередників, зусиллями яких російська людність з’явилась у Сибіру й на Далекому Сході, у Середній Азії й на Кавказі, в Україні і в Прибалтиці… Тактику переселень («мешать и тасовать елико можно» — О. Герцен), тактику заповнення росіянами вигублених територій — територій, «очищених» від неросіян внаслідок масових депортацій, «найгуманніші серед найгуманніших» застосовували наденергійно та широкомасштабно. Після одного тільки Людомору 1932—1933 років в Україну приїхали на місце мільйонів померлих переселенці з Горьковської, Івановської та інших областей Росії.

У такий спосіб росіяни в Україні ставали «корінними», у такий спосіб виховували в собі «комплекс винятковости»…

На щастя, і в самій Росії були (і є!) люди, які начисто спростовують міф про «добровольное вхождение» «инородцев» «в тело России». Олександр Герцен — один із таких спростовувачів цього міфу: «В Лондоне во время Крымской войны продавали карту России, в которой ярко были обозначены все поземельные приращения ее со времен татарского ига. Ядро России, или настоящая благоприобретённая Русь, было обозначено около Москвы верст на сто, остальное все взято силой. «Помилуйте, — говорил я одному здешнему публицисту, — какого вы маху дали, и Москва также захвачена силой, настоящая Россия — это часть Новгородского и Белозерского уездов» (Герцен А. И. Сочинения. Т. 7. — С. 208).

В останні десятиліття в Росії значно посилилася пропаганда ідеї Росії як консолідуючої сили. При цьому і в періодиці, і в так званих «научных трудах» наголос робиться на ініціативі «инородцев» централізуватися, нахабно залізти, скажемо так, у теплу й затишну сумочку матінки-кенгуриці — Росії.

На самому старті хрестового походу федерал-миротворців в Ічкерію (Чечню) «Независимая газета» із явною метою підтримати патріотичний дух «бравых солдатушек» надрукувала цілу сторінку матеріалів, присвячених 40-річчю від дня смерти Івана Ільїна (1883—1954). Газета зазначала, що, мовляв, «нет надобности» «знакомить» читачів із цим ім’ям: «Оно приобрело широкую известность. Ильиноведы скоро исследуют грани объемного философского, политологического, правоведческого, религиозного наследия; активно переиздаются труды учёного… который всю жизнь выяснял «для себя» и для других свою жгучую русскую тему, по кирпичикам сводил для потомков цитадель «белой идеи» русской государственности, выдвигал потрясающие политические пророчества. Обратимся же в годовщину смерти одного из наших духовных вождей и великих изгнанников еще раз к его высокому гражданскому слову, полному веры в наше национальное возрождение», — закликала «Независимая газета» (30 грудня 1994 р.).

Виклад ідей Івана Ільїна газета подала під рубрикою «Хвала благороднейшим», а коментар до його «трудов» — під настійливим закликом: «Пора возвращаться к истокам». Учений-емігрант сформулював для своїх співвітчизників найголовнішу «задачу»: «утверждать и осмыслять нашу русскость, наш патриотизм, нашу самобытность, нашу верность — в тягчайших условиях жизни». Він закликав росіян «закрепить» «основы жизни» «непоколебимою верою в величие и силу русского духа, явленного в наших пророках и гениях».

Саме Ільїн висунув концепцію, згідно з якою інородці «нав’язувалися» Росії, цій всесвітній благодійниці та захисниці. І їй нікуди було діватися: мусила брати усіх під свою надійну пелену. Ось яка була ситуація: «Этот суровый климат; эта равнина, открытая со всех концов; эти навязывающиеся отовсюду территориальные глыбы; эти сотни чужих народов и диких народцев; эти бесконечные оборонительные войны…».

Оті «сотни чужих народов и диких народцев», зрозуміло, кожен у свій час, були «приведены к шерти» (термін часів завоювання Сибіру). «Шертовать» означало: стоячи на колінах перед переможцем, цілувати оббризкану кров’ю шаблю (кров’ю переможеного, зрозуміло) і присягати на вірність престолові-отечеству та царю-батюшці чи цариці-матушці. Як бачимо на гравюрах із Ремезовського літопису (важливе джерело для вивчення сибірської історії), принцип «добровільної» згоди на «шертование» нерідко досягався з допомогою підвішування за ноги на шибениці, підсмажуванням п’ят на «вогнищах дружби». Та то вже, як кажуть, деталі…

Ви, читачу, звернули увагу на те, що й Ільїн втовкмачує у голови своїх співвітчизників думку про миролюбність Росії: «эти бесконечные оборонительные войны», а не загарбницькі! Послідовників цих псевдоісторичних концепцій (щоб не сказати — нісенітниць) особливо побільшало з посиленням передчуття неминучости розпаду союз-імперії на незалежні держави. Тоді сторінки газет і журналів зарясніли публікаціями про Росію як єдину гарантовану надію порятуватися від тупикової перспективи «изоляционизма». Тим, хто тікав або мав намір утекти із хати «старшего брата», «старшей сестры», «старшей дочери», докоряли за невдячність: мовляв, не вміють платити добром за добро!

Справді, як можна було забути, що «в семье советских народов Россия оказалась в роли старшей дочери, которой приходится раньше начинать и больше других трудиться, чтобы выкормить, одеть, обуть, обучить младших братьев и сестёр, как во всякой многодетной семье… А когда младшие в таких семьях, что называется, выходят в люди, подчас забывают о том, кто вынес на своих плечах самое трудное, по сути жертвовал собою во имя не только жизненного успеха — самого выживания своих близких…»

Кому там забулося, що «Россия… как могучий коренник, тянула на себе общесоюзное развитие, помогая развитию других частей Союза»?..

«А за счет какого, интересно, народа мы, русские, строили и строим свое благополучие?..» — допитувався через «Правду» (24 червня 1988 р.) письменник Валентин Распутін. І тут же не без докору та образи нагадував: «Не раз Россия снимала последнюю рубашку, чтобы вызволить из беды других, тех, кто способен и не способен помнить добро».

При цьому особливо наголошувалося на своєрідності російської ментальности, на «принципиальной открытости русской нации для представителей других рас и национальностей». «Россия складывалась как страна многонациональная. При этом русская государственность с самого начала (поразительная вещь!) исходила из равноправия входящих в нее народов». «За 1200-летнюю историю русского государства (це якщо до початку історії Московії доточити наш києворуський період. — І. Ш.) в состав русских влилось такое количество разных племен и рас, которое трудно себе представить»; «Сам тот факт, что русские так легко принимали в себя представителей других племен, уже о многом говорит. Хотя вместе с тем речь, понятно, не шла о насильственной ассимиляции, и тем более о сознательном уничтожении других народов как народов… Более того, с определенного момента, когда национальное сознание стало играть существенную роль, ни один народ в России, даже самый малочисленный, не исчез с лица земли вследствие политики царского правительства или из-за действий поселявшихся на их территориях русских людей».

Максим Залізняк, запорозький козак, провідник Коліївщини — національного повстання українців проти польського панування в Україні, зрадливо схоплений царськими москалями і засланий до Сибіру. Фоторепродукція з картини художника Івана ГАЙДУКА

Ця ідилія — твір-витвір під назвою «Русская идея» — належить перу літературного критика та публіциста Вадима Кожинова, глибоко упевненого в тім, що «Россия, в которую верили Тютчев и Достоевский, она никуда не делась». Нікуди не подівся в Росії і міф про «всемирную отзывчивость русской души» та про те, що «русская душа» і «гений народа русского, может быть, наиболее способны, из всех народов, вместить в себя идею всечеловеческого единения». «...Стать... настоящим русским, стать вполне русским, может быть, и значит только… стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите…» (за Достоєвським, див.: Диалог. — 1991. — 7 липня).

Ми ще поговоримо про те, як «эти территориальные глыбы» «отовсюду» «нав’язувалися» Московії та як «легко» «всечеловеки» «принимали в себя представителей других племен». А зараз дозволимо творцям національної ідилії ще трохи повтішатися навіть самою думкою про те, що «ни одно государство в мире не создало в столь короткий срок — столь великой державы и столь замечательного духовного цветения» (І. Ільїн). Повтішатися тим, що «гегемония России почти для всех ее народов была счастливой судьбой, дала им возможность приобщиться к всечеловеческой культуре, какой является культура русская» (Г. Федотов).

Пізні нащадки філософів та істориків минулого, великодержавницькі ідеї яких так широко залучаються до виховного активу росіян, фактично кладуться в основу державотворчої ідеології на сучасному етапі, — нащадки «пророков» з особливою сумлінністю та послідовністю продовжують упевнювати і самих себе, і всіх росіян, і цілий світ у тому, що таки справді усе, що лежить довкола Москви, узято без бою, без крови.

Ось як розтлумачувала просування Московії, зокрема на схід, «Литературная Россия» (8 грудня 1989 р.): «Тезисы о давлении государства, о направленной военной колонизации Сибири, которые сейчас замелькали в печати, — вздор. Уже потому хотя бы, что вся история средних веков России — это история постоянного сдерживания вооруженной экспансии Запада. Именно в 1581 году, когда Ермак Тимофеевич с ватагой казаков пошел в Сибирь, русские войска вели героическую оборону Пскова против Стефана Батория и его шведских союзников. Какие уж тут захваты — свое бы удержать…

Кроме того, русские — землепашцы (які — це ми знаємо від Ф. Степуна. — І. Ш.) и не составляли конкуренции в хозяйственном укладе местных народов — охотников и собирателей. Наоборот, русские несли на Восток, как сейчас сказали бы, хозяйственную интеграцию, пусть и на самой примитивной — меновой — основе. Они ассимилировались в десятках малых народов, несли им свою более развитую техническую культуру».

Ну, а коли хоч трішки чесніше? Коли хоч трішки ближче до історичних реалій? Як «нав’язалися» Росії «сотни чужих народов и диких народцев» Сибіру й Кавказу? Яку «культуру» понесла Московія цим «диким»? Як орали і чим засівали «інтегровані» простори «русские землепашцы»?

Історичні джерела, які сьогодні в Росії засовуються у найглибші шухляди столів та архівних запасників, дещо розходяться з витлумаченням історії нинішніми модифікаціями ідеологічних посібників та моральних кодексів. Навряд чи нинішнім ідеологам спаде на думку перевидати, скажімо, «Описаніе Сибирскаго царства» Г. Ф. Міллера або при перевиданні БСЭ включити до неї статтю професора М. Покровського «Кавказские войны». Із причин цілком зрозумілих.

Ну, справді, навіщо сьогоднішнім патріотам Росії знати, через скільки десятків кривавих рік перебрів у Сибіру зі своєю ватагою (понад 7 тисяч чоловік) «герой» Єрмак? «Татарская кровь в некоторых местах лилась рекой, и путь был настолько загроможден трупами, что это мешало самим же татарам пробиваться вперед на лошадях...»; «Около реки Паченки жестокая битва принесла казакам полную победу, и татары были так разбиты, что ни одного из них не осталось в живых. Находящееся там озеро было полно мертвыми телами и поэтому получило название Поганого озера. Составитель летописи (Ремезовської. — І. Ш.) пишет, что даже в его время озеро было полно человеческих костей».

Єрмакові «омоновці» «так грабили вогуличей, что и так сей бедный народ в их жилищах нагих и голодных оставили»... Про анаулів: «Хотя они числом были и немноголюдны, однако же являлись весьма противны (непокірні. — І. Ш.), того ради истреблены все в краткое время». А що було робити, коли «дикие народы не знают рассуждать о милости, им оказуемой, из великодушия ли или из страха происходит; они склонны представлять себе последнее, и ничем лучше, как справедливою строгостию, в послушании содержаны быть могут».

Із моральністю Єрмакового спецназу цілком узгоджувалися: і «тихость», і «ласковое уговаривание», і «дружеское угощение», і «подарки везде потреблять повелено», і «благопремудростный обман», тобто: «упорных можно было изловить и учинить им пристойное наказание». Наприклад, підвісити за ноги на шибеницю чи припекти п’яти розжареною головешкою... Словом, усе було доцільне й виправдане для того, «чтобы постигнуть предпринятого намерения» — добитися «содержания в подданстве и в послушании тамошних народов»...

Привертаю Вашу увагу, читачу, до разючої схожости «агротехнічних методів», що їх застосовували «русские землепашцы» у Сибіру й на Кавказі, у Середній Азії і в Україні... Всюди, де «розливалась» Росія на всі чотири сторони світу, — всюди її «землепашцы» і орали тим самим знаряддям, і засівали тим самим насінням. Преса часів загарбання Кавказу відзначається відвертим цинізмом. Жорстокі способи боротьби з Кавказькою Волею зображалися як подвиг «славных сынов Отечества». Ось який вигляд мав щойно відбитий у горців городок Тарки (Терки?): «...улицы были непроездимы от убитых: в саклях и завалах они лежали грядами… Достойная казнь измены!» (Северная пчела. — 1832. — 2 січня).

«Войска прошли боковые ущелья и… истребили множество аулов, лежавших в этих местах, более 3150 саклей и сожгли огромные запасы хлеба и сена. Горцы отчаянно защищались и, по свидетельству лазутчиков, понесли значительные потери…»

«Посредством разработки просек и удобных спусков мы достигаем возможности во всякое время года тревожить горцев внезапными набегами, мешать их полевым работам и угонять стада, чтобы этими действиями постепенно довести их до необходимости покориться» (Санкт-Петербургские ведомости. — 1859. — 10 лютого).

«Мило (зверніть увагу, читачу: «мило»! — І. Ш.) было смотреть, как солдаты наши шли из битвы с ружьями, почерневшие от стрельбы, со штыками, обрызганными кровью, и с опаленными усами. Гордо поглядывали они вниз, где еще оставалось небольшое число неприятеля.

…С холма, у ног которого разлеглось селение, открывался нам прелестнейший вид: движение войск, перестрелка и вдали бегущий неприятель, в след которого гарцевали наши Донцы и Мусульманские всадники, оживляли его» (Северная пчела. — 1832. — 2 січня).

Як романтично! Чиєю ж кров’ю були «обрызганы» оті «штыки»? Читаємо у Льва Толстого:

«Аул, разоренный набегом, был тот самый, в котором Хаджи-Мурат провел ночь перед выходом своим к русским.

Садо, у которого останавливался Хаджи-Мурат, уходил с семьей в горы, когда русские подходили к аулу. Вернувшись в свой аул, Садо нашел свою саклю разрушенной: крыша была провалена, и дверь, и столбы галерейки сожжены, и внутренность огажена. Сын же его, тот красивый, с блестящими глазами мальчик, который восторженно смотрел на Хаджи-Мурата, был привезен мертвым к мечети на покрытой буркой лошади. Он был проткнут штыком в спину… Два стожка сена были сожжены; были поломаны и обожжены посаженные стариком и выхоженные абрикосовые и вишневые деревья и, главное, сожжены все улья с пчелами… Фонтан был загажен, очевидно, нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталлимами очищал ее.

Старики-хозяева собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение. О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным, как чувство самосохранения» («Хаджи-Мурат»).

Тим часом немає меж захопленню московсько-петербурзьких патріотів «доблестью и выносливостью русских войск»! Командувач військами на Кавказі граф М. С. Воронцов зазначав у своєму донесенні: «...Люди оставались трое и даже четверо суток почти без хлеба. К чести Русского солдата, я должен сказать, что, невзирая на столь существенные лишения, при постоянной холодной и дождливой погоде, войска нимало не унывали духом; они были все те же бодрые люди, которые весело били неприятеля...» (Русский инвалид. — 1845. — 12 липня).

Зверніть увагу, читачу: це був рік написання у моєму Переяславі Тарасом Шевченком поеми «Кавказ». Порівняйте мораль і моральність завойовників із мораллю та моральністю оборонця Кавказької Волі!

А тепер згадаймо Ф. Енгельса. Він писав: «Всяке загарбання території, всяке насильство, всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 22. — С. 23).

Російська періодика ще тоді, коли Енгельс був восьмирічним хлопчиком, писала (і цілком щиро!) не тільки «О праве России на присоединение новых территорий, но и о лежащем на ней долге принести в «дикий край» современную цивилизацию». Горців часто називали «хищниками», що пояснювало «применение к ним самых жестоких мер». Російські видання якщо й писали про мужність та доблесть горців, то все це подавалося на тлі «полной уверенности в превосходстве как Русской армии, так и тех порядков, которые она несла народам Кавказа». Одверто й зухвало протиставлялися й моральні якості учасників воюючих сторін (як і сьогодні: «жестокость и коварство кавказцев и добродушие и честность русских» (Русские ведомости. — 1996. — № 24). Громадська думка наполегливо орієнтувалася на цілковиту впевненість у доцільності завоювання Кавказу. І не задля якихось там (у перспективі) нафтових чи інших інтересів, а задля одного: «диким народам» самим треба дійти усвідомлення «полезности для самих же горцев установления над ними русского господства». Бо: «мысль о просвещении никогда не покидала нашего правительства… Кто сознаёт над собой превосходство других, тот подаёт надежды, для того есть будущее» (Санкт-Петербургские ведомости. — 1859. — 16 січня).

Ми пам’ятаємо В. Кожинова: «Ни один народ в России, даже самый малочисленный, состоящий из нескольких сот человек, не исчез с лица земли...» А ось історик М. Покровський (БСЭ. — Т. 30) стверджував дещо інше: «В 1783 командир кубанского корпуса А. В. Суворов частью истребил, а частью переселил в неплодородные приуральские степи кочевавших в кубанских степях ногайцев». Сам Суворов про себе напише: «Я проливал кровь ручьями. Содрогаюсь. Но люблю моего ближнего (ногайця? пугачовця? польського повстанця? — І. Ш.). Во всю жизнь мою никого не сделал несчастным. Ни одного приговора на смертную казнь не подписал. Ни одно насекомое не погибло от руки моей. Был мал, был велик. При приливе и отливе счастья уповал на Бога и был непоколебим… Горжусь тем, что я Россиянин!» (Труд-7. — 2000. — 4 травня).

Та й чи один Суворов так гордився своєю «русскостью»! Певно ж, гордився нею й генерал Єрмолов. Той самий, що заявляв: «Кавказ — это огромная крепость, защищаемая полумиллионным гарнизоном. Надо штурмовать её или овладеть траншеями».

Який перегук віків! В. Путін: «Чечня — это огромная террористическая крепость... Задавить гадину на корню!!!»

В історію поневолення Кавказу Єрмолов увійшов як жорстокий бандит, «стяжавший печальную славу среди горцев своей исключительной жестокостью». Він з гордістю садиста вихвалявся Сунженською укріпленою лінією, яка відрізала від чеченців «лучшую половину хлебородной земли, которую они уже не будут иметь труда возделывать» (тут і далі — БСЭ. — І. Ш.).

«Загнанным в наиболее дикие, малодоступные и бесплодные горные районы народам оставались на выбор или голодная смерть или решительная борьба со своими врагами не на жизнь, а на смерть».

Ще кілька свідчень історика про те, як «русские землепашцы» («всечеловеки») брали землю «в плен без бою».

«Наступление в глубь гор проводилось посредством особых экспедиций, часто предпринимавшихся царскими войсками. Во время экспедиций царские войска сжигали все попадавшиеся на пути аулы, вытаптывали посевы, вырубали сады, вырезывали взрослых мужчин, а женщины и дети продавались в рабство (ген. Вельяминов, например, продал в рабство ногайцам в 1823 около 2 тыс. пленных, получив от 150 до 250 руб. за каждого)»; «Массовое выселение из гор на плоскость и принудительное (под видом добровольного) переселение горцев в Турцию явились основными методами «умиротворения» этой части Кавказа (мова — про завоювання Західного Кавказу. — І. Ш.). Захваченные земли заселялись кубанскими и черноморскими казаками. На захват Кавказа (західного. — І. Ш.) царское правительство бросило большие силы. Целая армия из 70 батальонов, драгунской дивизии, 20 казачьих полков и 100 орудий, начиная с 1859 действовала против черкесов…» Загалом же кавказькі війни (регулярні) тривали від 1722 до 1864 року. Узагальнюючи процес «інтеграції» Росії в кавказькі володіння, історик пише: «Плодородную кавказскую равнину русские помещики рассматривали как прямое продолжение украинских степей и как объект для дальнейшего территориального расширения…». Про нафту тоді ще не йшлося.

Звичайно ж, з огляду на сучасні масштаби, Ви, читачу, не станете заперечувати, що предки сьогоднішніх «землепашцев» діяли дещо примітивненько: «сжигали… вырубали… вырезывали…» Ручна робота! І знаряддя праці у «землепашцев» були примітивненькі: рушниці, шаблі, якісь там гармати... Чи те сьогодні?! Ударні вертольоти Ка-50 «Чорна акула», модернізовані штурмовики Су-25, модернізовані ударні вертольоти М-24 та військово-транспортні М-8, бойові машини розмінування БРМ, вакуумні бомби, всякі там реактивні системи «Град», «Ураган» і т. ін.

З допомогою такої техніки забезпечується «конституционный порядок» (Єльцин) на Кавказі. У Грозному, столиці Ічкерії, такий «порядок», як відомо, вже наведено. Інакше кажучи, збулося пророцтво «Комсомольской правды» (11 січня 1995 р.): «Борьба Кремля за мир на Кавказе не оставит в Чечне камня на камне». Так і сталося. Із суворовською гордістю за свою «русскость» хтось із «землепашцев» написав на уламку вцілілої стіни будинку: «Ура! Мы сделали это. Астрахань» (Новая газета. — 2000. — 23—26 березня).

Чому ж, маючи таку потужну техніку, Росія ще й досі не «задавила гадину на корню»? Не дуже хоче Чечні?

Директор Всеросійського центру вивчення громадської думки, доктор філософських наук, професор Юрій Левада в «Независимой газете» (15 листопада 2000 р.) пролив світло на цю проблему: «Демонстративная решительность и жестокость в отношении мятежной провинции, бывшая год назад важнейшим козырем в руках нового лидера, давно исчерпала свои возможности. Из всех действий Путина за время его нахождения в высшем эшелоне российской власти чеченская акция давно уже выглядит в общественном мнении как самая неудачная… Война захлебнулась. Выход из неё не предложен никем. По всей видимости, начиная операцию решительного возмездия за Дагестан и за взрывы в городах (виновников этих провокаций никто не нашёл до сих пор), власть не имела никакого плана действия на перспективу, расчет был только на немедленный эффект… После исчерпания возможностей для активных боевых действий война приобрела характер затяжной, партизанско-террористической; многим даже кажется, что и «договорной».

Можливо, можливо… Багатьом, схоже, потрібна Чечня воююча. І хоча в так званому «Нечерноземье» «до боли родные могилы предков» позаростали елітними бур’янами, багато хто (як та, нині вже покійна героїня) величається перед телекамерами: «А нам спешить некуда. Мы ещё повоюем!»

«Для чего люди идут на войну? — запитав сам себе й тут же відповів і собі, й мені головний редактор підмосковної газети «Время»: «Из-за денег. Контрактник получает в месяц около 10 тысяч рублей. Если весь месяц ему выплачиваются боевые, к сумме добавляется еще 20 тысяч…». «Для чего нужны деньги? — знову запитує й тут же розповідає журналіст про полковника, який про свої три поранення та п’ять контузій «вспоминает в своеобразном контексте»: «После того ранения на страховку жена купила мягкую мебель, после другого — заплатили за учебу дочери…».

Як бачимо, які часи — така й мораль та моральність. І в той же час як часто чуємо високопарне: «Есть такая профессия — Родину защищать» (Чечня, которую мы не знаем // Время. — 2003. — 30 травня).

Чечня, Чечня… «…Чечня — терновый наш венец, мы шли к крови неизбежно. И… эта кровь — не последняя. Пока существует безнаказанная ложь — возможно всё» (Ложь как средство общения власти с гражданами // Известия. — 1994. — 10 грудня).

«Августейшее «мочить в сортире» дало нации право на безмыслие, бесчувственность, бесчестие. Массовый нравственный идиотизм плавно перетекает в умственный, и наоборот. Трупный запах становится все сильнее. И пахнет не только из Чечни» («Новая газета»).

Ви, читачу, звичайно ж, пам’ятаєте Енгельса, цитованого мною вище. Яких же успіхів добився царизм у справі «просвіщення», завоювавши хоч би тих сибіряків? Як «ясашные народы», «идолопоклоннические народы», «азиатцы», «дикие хищники» цивілізувалися в результаті «постижения духовно-нравственных начал русской культуры»? Відомо ж бо, що (за В. Кожиновим) «русского человека (как носителя особого типа социально-духовной культуры) отличает особая открытость к другим культурам, беспощадность самокритики, стремление к «всечеловеческому единению». Это, конечно, не единственные его черты. Но с точки зрения общечеловеческой они являются важнейшими».

Своєрідний погляд на «ясашников» — у відомого «обустроителя России» О. Солженіцина: «…Наименьшие народности: ненцы, пермяки, эвенки, манси, хакасцы, чукчи, коряки… и не перечислить всю дробность. Все они благополучно жили в царской «тюрьме народов», а к вымиранию поволокли их мы, коммунистический Советский Союз».

Ми, однак, пам’ятаємо, що й про «дробность» Ісаїч висловлювався поштиво: «Каждый, и самый малый, народ — есть неповторимая грань Божьего замысла. Перелагая христианский завет, Владимир Соловьев писал: «Люби все другие народы, как свой собственный».

Він же, О. Солженіцин, сповідуючи святині демократії, писав: «Только местное население может решать судьбу своей местности, своей области, а каждое новообразуемое при этом национальное меньшинство в этой местности — должно встретить такое же ненасилие к себе».

Та ось одна із «неповторимых граней Божьего замысла» (чеченці, конкретніше) побажала самостійно, без Кремля, і не десь там на берегах Москви-ріки, а в себе дома «решить судьбу своей местности». І великий правозахисник та гуманіст показав і свою справжню «великість», і «гуманність»: «неповторимая грань Божьего замысла» враз зробилася «гноящейся язвой», «гангренозным членом», «отстойником всяческой преступности»… Він «чесно» пояснює свою позицію: «Я в 1992 году советовал Ельцину: «оставьте Чечню…», я вижу, что я в своём совете Ельцину ошибался». Це означає: Солженіцин зрікся сам себе, зрікся Солженіцина, який звівся було горою «за расцвет всех наций, даже и тех, которые 500 человек в себе содержат».

Отже, мова — про те, як Москва «просвещала», «гармонизировала межнациональные отношения». І що з того вийшло.

Старше покоління пам’ятає, як радянська ідеологія ганила «гнилий і проклятий» капіталістичний світ за те, що десь там, у них, на грані вимирання — те чи те нечисленне плем’я. Ганили й грецьких «чорних полковників» за те, що за час їхнього «господарювання» природний приріст населення збільшився усього тільки на 8 тисяч чоловік.

Та ось навіть «Правда», ревнителька та хранителька «нашего общего дома», пішла на деяку відвертість і опублікувала низку матеріалів про фізичне та духовне становище народів Крайньої Півночі, Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки, Сахаліну… Так, 6 грудня 1988 року повідомлялося: «Если при переписи 1926 года, когда довольно строго соблюдался принцип самоопределения личности относительно нации, было зафиксировано 194 национальности, то в 1979 году — 101. Теперь уже многие не знают, что имеют право быть записанными под своей настоящей национальностью».

Печально. Але не скажеш: «печаль моя светла…» 93 народності канули у безвість! «Правда» продовжувала: «Драматическая ситуация сложилась с вепсами, число которых сократилось втрое за последние 40 лет. Среди левов, насчитывающих несколько десятков человек, осталось считанное количество людей, говорящих на родном языке».

А хто ж у цивілізованому світі не знає, що «каждый язык представляет собой уникальное явление, творение человеческого духа, сокровищницу исторического опыта своего народа, каждый хранит в себе единственную в своём роде картину мира, познанного данным человеческим коллективом» (Правда. — 1988. — 24 грудня).

«СССР — наш общий дом», — нагадує газета. І розповідає, що ж діється у тому спільному нашому домі. Йшлося тоді про долю сибірських так званих малих народів та їхніх мов. У Сибіру їх — понад сорок. Перспективи розвитку плачевні. Низка народів мають чисельність менш як 1000 чоловік, значна частина з них уже не володіє рідною мовою. «Это процесс ассимиляции, неизбежный (це на думку «правдистів». — І. Ш.), хотя и тяжёлый для поколения, на чей век он падает»… Причини? — «Трагические события конца 30—40-х годов. Подверглись репрессиям многие энтузиасты движения, языковеды-сибиреведы… Послевоенная политика на долгие годы законсервировала это тяжкое состояние. Вплоть до конца 70-х годов было прекращено преподавание в младших классах на родных языках. Приходили в негодность, а иногда и уничтожались ставшие ненужными буквари, учебники, книги для чтения; резко сократилась подготовка учителей родных языков»…

Десятинна церква була окрасою стародавнього Києва. Збудована в кінці Х століття грецькими майстрами, вона аж до 1240 року залишалася чільним християнським храмом киян і архітектурною перлиною міста. Після поруйнування її військами хана Батия, по плинові часу була піднята з румовища і не раз перебудовувалася, але все ж слугувала українцям як древня духовна святиня і загальнонаціональна цінність. Аж поки в 1935 році керманичами московської більшовицької імперії не було віддано наказ знищити унікальний храм древньої київської культури так, щоб і сліду від нього не залишилось, що й було виконано. Нині на місці церкви зберігся лише її фундамент.
На світлині: такий вигляд мала Десятинна церква (ілюстративна реконструкція)

22 січня 1992 року «Правда» опублікувала репортаж «По ком саамы плачут». 29 січня ця ж газета розповіла про долю корінних жителів Камчатки. «Смертность детей до года у представителей коренного населения в два раза выше, чем у приезжих. Да и этот показатель, фигурирующий в официальных отчётах, не соответствует действительности. На самом деле дети чукчей, коряков, эвенков, других коренных народов умирают до года раза в четыре чаще, чем их сверстники из других семей…»; «Продолжительность жизни коряков, чукчей, ительменов и эвенков намного короче, чем в среднем по республике…»; «Правда, раньше жуткие показатели были еще выше. Но о них в те времена и заикнуться-то боялись… В 1989 году число больных туберкулезом среди коренных жителей возросло на 50%... И ещё одна беда обрушилась на аборигенов тундры — очень быстро растёт число онкологических заболеваний… Ещё рассказывают старики, что их родители понятия не имели о зубной боли, а теперь люди сверкают «стальными улыбками» едва ли не с 15—20 лет…»

На розуміння справжньої суті політики Кремля, спрямованої на досягнення «гармонизированных межнациональных отношений», яскраве світло проливають дві заміточки, надруковані в тижневику «Новое время». Перша називалася «Я — русский националист» (1991. — № 29); автор її стверджував, що «на России ярмом висят тюркоязычные республики» і що «избавление от них… позволило бы ликвидировать межнациональные проблемы».

Автор другої заміточки (1992. — № 6) обурився і «ярмом», і рецептом «избавления» від нього. «Может быть, — пише він, полемізуючи з автором вищезгаданого допису, «объедая» Россию, народы этих республик получали какое-то преимущество и сейчас процветают? Видимо, от такого «объедания» коэффициент младенческой смерти в Туркмении втрое, в Узбекистане и Киргизии вдвое, а в Азербайджане в 1,5 раза выше, чем в России? Очевидно, от чрезмерного благополучия сотни среднеазиатских женщин уходят из жизни путём самосожжения (только за два года перестройки в Узбекистане 270 таких актов).

Возможно, автор заметки, говоря о «ярме», имеет в виду входящие в состав России республики — Татарию, Чувашию, Якутию и другие? Но первые две из них более двух десятков послевоенных лет были основными поставщиками нефти для Союза, и сейчас это ценные нефтяные регионы. Только вот народы этих республик мало что имели от этих богатств, пожалуй, за исключением экологических бедствий».

А Ви, читачу, я певен, думаєте: як усе гармонізується з Україною! Не думайте так. У Росії щодо нас, українців, своя думка: Україна — одна з тих, хто й сьогодні вивертає кишені Росії.

«Посмотрите на российско-украинские отношения. Все эти объятия с Кучмой, подписание большого межгосударственного договора, который рассматривается как якобы путь к решению проблемы русского языка, Крыма, защиты наших соотечественников и т. д. Ведь ничего этого за подписанием договора не последовало. Ни на одном из этих направлений нет серьёзного прогресса. А имитационная внешняя политика продолжается. Нас кормят видимостями. Раньше с Кучмой встречался Ельцин, теперь Путин, но что меняется по сути? Украина всё равно кормится за счёт России, использует её повсюду, где только можно, пытается доказать Западу, что в серьёзной ситуации предпочитает его России» (Подмосковье. — 2002. — 17 квітня).

Ретельно ховаючи від очей російського громадянина джерела об’єктивної історії Росії, сучасні брехологи всіх мастей — реаніматори як «білої ідеї», так і «червоної ідеї» (що, по суті, одне й те саме) — докладають зусиль до створення образу Росії як всесвітньої благодійниці та покровительки. Таке враження, що вони стягнули заступницький покров із Божої Матері й накинули на плечі Росії. Російською «вищістю», як дешевим вином-сурогатом, упиваються як центральні, так і регіональні та місцеві видання: у народу особливої якости — особливе й призначення: «сверхнациональное, материковое», а то й планетарне.

Відомо, у якому плачевному стані перебуває російська армія (нестатутні норми поведінки, пияцтво, дезертирство, всілякі протиправні дії на Кавказі і т. ін.) «…Нынешняя общая численность силовых структур в 2 млн 360 тыс. военнослужащих и 966 тыс. человек гражданских служащих» (Независимая газета. — 2000. — 10 листопада) не спроможна справитися з крихітною Чечнею — своїм 89-м суб’єктом. «Россия не может вести большую войну», — зізнається та ж «Независимая» (17—23 листопада 2000 р.); «Стратегический щит ржавеет», — нарікають військові експерти з приводу того, що Росія втрачає лідерство, відстаючи від США у розробках засобів протикосмічної оборони.

Тим часом росіянина на кожному кроці пропагандисти національної винятковости упевнюють: «…русский воин всегда был и будет солдатом особой стати… Мы испокон веков жили в многонациональном государстве, мир и покой в котором зависел от мужества русского солдата, сознательно жертвовавшего собой ради ближнего, защищавшего слабого от произвола сильного и коварного врага» (Россия, которую мы возрождаем // Народная газета. — 2000. — 31 серпня).

Ця «Народная» (нинішній псевдонім «Ленинского знамени») ніби підслухала художника Іллю Глазунова, який «підправив» самого Солженіцина: мовляв, Росію треба не «обустраивать», а «возрождать»! Зрозуміло — як білу імперію. Зрозуміло — як рятівницю всіх, кого вдасться порятувати. Ляйтер так званого Русского национального единства (яке павутиною відомої свастики обснувало всю федерацію — від Балтики до Сахаліну включно) про спасенну роль Росії так прямо й пише: «Наш русский народ с его тысячелетней историей (цілі століття якої, як відомо, вкрадено в українців і доточено наперед історії Московії. — І. Ш.) — это особенный народ, особенность носит мессианский характер и заключается в том, что мы должны выстоять до конца, когда уже все преклонились перед бездуховным Западом. Мы избраны Сыном Божьим Иисусом Христом, чтобы к Господу Вседержителю привести и не пустить в царство Антихриста и себя, и другие народы, сколько сможем. Когда мы выходим на этот уровень противостояния, можно смело сказать, что мы Богоизбранный народ… Наша идеология — это идеология национал-социализма» (Русский порядок. — 1998. — № 1 (46).

Дивини тут ніякої: московська зарозумілість, огида до людей з іншим виразом обличчя, іншою мовою, іншою вірою виховується у суспільстві ще від московських царів. Однією з істотних рис московської ментальности є нетолерантність до всього іноземного, «чужого»; московська культура, як зауважує Бердяєв, взагалі зростала у постійному супротиві «іноземним звичаям», внаслідок чого протягом історії, наголошує Костомаров, утверджувалася нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народностей, зверхнє уявлення про себе. Всі іноземці, які відвідували Московщину у ХV, XVI, XVII століттях, одноголосно твердять, що «московитяни зневажають чужі віри і народності; самі царі… обмивали свої руки після того, як траплялось доторкнутися до іноземних послів нехристиянських віросповідань… Росіяни московські вважали себе єдиним обраним народом у світі, і навіть не цілком були прихильні до єдиновірних народів — до греків і малоросіян: ледь тільки щось було несхоже з їхньою народністю, те таврувалося презирством, вважалося єрессю; до всього не свого вони ставилися зверхньо» (Див.: Костомаров Н. И. Две русские народности. — С. 46—47; Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995).

Таке «світле минуле» було в українців із Москвою впродовж усього історичного шляху перебування в Російській імперії.
«Світле сьогодні» поки позначене міждержавними політичними напругами: то в Криму через Чорноморський флот, то «газовими війнами», то заборонами на продаж української сільгосппродукції... Яке буде «світле майбутнє» — повністю залежить від того, наскільки українці самі згуртуються, щоб відстояти честь, гідність, економічну і політичну незалежність Української Держави.
Малюнок Олександра НІКОЛАЙЦЯ

Потім Росія народила цілу плеяду жвавих умів, які запропонували суспільству ідейну багатовекторність. Першим російським інтелігентом (за Бердяєвим) був О. М. Радищев. І сьогодні ми з пошануванням вимовляємо імена М. О. Добролюбова та М. Г. Чернишевського, демократичні погляди яких так яскраво проявилися і в розумінні та повній підтримці процесу українського національного відродження. Цілковитою протилежністю московського монархо-імперського централізму був О. І. Герцен, який високо цінував українські демократичні традиції, схвально ставився до визнання за Україною права на самостійний розвиток. «Нам было бы очень жаль, если бы Малороссия, например, призванная свободно выразить свою мысль, не сумела бы остаться при полной независимости. Память того, что она выстрадала после Богдана Хмельницкого через присоединение к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей великим уроком» (Герцен А. И. Русским офицерам в Польше. — Лондон: Колокол, 1862. — Ч. 147. — С. 1214).

Та ось постать «неистового» Віссаріона Бєлінського — розуму разюче проникливого й такою ж мірою разюче суперечливого, непослідовного. У Росії й Україні збільшовиченій його ім’я подавалося неодмінно в обоймі революціонерів-демократів: Герцена, Добролюбова, Чернишевського, Некрасова… «Великий русский критик і революционный демократ», тим часом, був пильним охоронцем і оборонцем «дома царствующего», режиму самодержавного. Особливо виразно бачимо це в «Сочинениях Державина», де Бєлінський стверджує: «Поэзия Державина — самое живое и самое верное свидетельство того, до какой степени эта эпоха (епоха царювання Катерини ІІ. — І. Ш.) была благоприятна поэзии и до какой степени могла она дать поэзии разумное содержание… Здесь должно обращать внимание на ту свежесть, ту теплоту искреннего и задушевного чувства, которыми проникнуты гимны Державина Екатерине, на тот смелый и благородный тон, которым они отличаются»… «Державин был певцом всех замечательных людей, которыми так богат был век Екатерины; всех чаще и охотнее он воспел Суворова — это был его любимый герой; но лучше всех он воспел Потемкина… Каждый из них хотел бы покорить всю землю и пал бы от своего успеха, если бы не нашел средства сделать высадку на луну и взять ее приступом… Наш русский сын судьбы не мог быть понят своим временем… Поэтическая натура Державина глубже других прозрела в тайник этого высокого духа…».

Із не меншим пафосом говорить про династію російських царів і сам Бєлінський. «Царствование Екатерины Великой, после царствования Петра Великого, было второю великою эпохою в русской истории». Як і Державін, критик захоплений «громом побед, блеском завоеваний, многосложностию преобразований, множеством людей замечательных…» Як і одописець, Бєлінський, «справедливо гордясь нашим общественным и гражданским счастьем», не схильний «слишком строго судить лесть, низкопоклонство, патронажество, милостивцев и отцов-благодетелей, составляющих характеристику быта того времени». «Царствование Екатерины, — на думку критика, — это эпоха блестящих и великих дел, мудрых преобразований, разумного и гуманного законодательства, которого основою было: лучше простить десять виновных, чем наказать одного невиновного, — возникшего просвещения и возникшей литературы, как плодов нравственного простора, сменившего удушающую тесноту, как творения мудрости и благости, воцарившейся на троне… Мы так горды и так счастливы великими успехами двух последних царствований, что не можем смотреть на наше прошедшее, не сравнивая его с настоящим, — а это сравнение, разумеется, выгоднее для настоящего…»

Бєлінський широко цитує «замечательные частности» із творів Державіна, які «есть, без сомнения, столько же благородный, сколько и поэтический подвиг»; «Державин был певцом царствующего дома России, и нельзя с удивлением не остановиться на его пророческих одах на рождение царственных младенцев, впоследствии Александра Благословенного и ныне благополучно царствующего императора Николая. Кому не известна прекрасная ода «На рождение на севере порфирородного отрока»: в ней есть два стиха, невольно останавливающие на себе внимание изумленного читателя:
        Будь страстей своих владетель,
        Будь на троне человек!

Другая пророческая ода Державина — «На крещение великого князя Николая Павловича»; в ней поражают стихи:
        Дитя равняется с царями!
        Родителям по крови,
        По сану — исполин;
        По благости, любови,
        Полсвета властелин!
        Он будет, будет славен,
        Душой Екатерине равен!

Революціонер-демократ вражений «искрами поэзии» Державіна «в одах, которыми он приветствовал новое благотворное светило Руси» — «таково, например, начало оды «На восшествие на престол императора Александра І»:
        Век новый! Царь младой, прекрасный
        Пришел днесь к нам весны стезей!

Цікаві міркування революційного демократа про саму природу таланту та обставини з’яви Державіна — «человека с таким огромным дарованием». «Не будь Екатерины, не было бы и Державина: цветы его поэзии распустились от луча ее просвещенного внимания, — переконаний великий критик. — Этому вниманию он был обязан и своею славою…»

«Просвещенный абсолютизм» — ось та державотворча ідея, яка повинна заволодіти умами росіян. Розмірковуючи про шляхи, які зробили б Росію «без всякой политики… счастливейшею страною в мире», Бєлінський у листі до Д. П. Іванова (7 серпня 1837 р.) пише: «Просвещение — вот путь ее к счастию… Франция есть страна опыта, применения идей к жизни. Совсем другое назначение России. Если хочешь понять ее назначение — прочти историю Петра Великого — он объяснит тебе все. Ни у какого народа не было такого государя. Все великие государи других народов ниже Петра… Петр есть ясное доказательство, что Россия не из себя разовьет свою гражданственность и свою свободу, но получит то и другое от своих царей, так, как уже много получила от них того и другого… Дать России в теперешнем ее состоянии конституцию — значит погубить Россию. В понятии нашего народа свобода есть воля, а воля — озорничество. Не в парламент пошел бы освобожденный русский народ, а в кабак побежал бы он, пить вино, бить стекла и вешать дворян, которые бреют бороду и ходят в сюртуках, а не в зипунах… Вся надежда России на просвещение, а не на перевороты, не на революции и не на конституции… Свобода конституционная есть свобода условная, а истинная, безусловная свобода настает в государствах с успехами просвещения…».

Чого тут більше: революційности чи демократизму — міркуйте самі, читачу. На мою ж думку, ніхто із найвидатніших революціонерів-демократів не поєднав революційний демократизм та «просвещенный абсолютизм» у такому щасливому шлюбі, як це зробив Бєлінський.

Росія патріотична, Росія національно свідома й державно горда, звичайно ж, без Бєлінського немислима. Скільки поколінь російських патріотів упивалися гордістю за його далекоглядність, зокрема за таке пророцтво: «Завидуем внукам и правнукам нашим, которым суждено видеть Россию в 1940 году, стоящую во главе образованного мира, дающую законы и науке, и искусству, и принимающую благоговейную дань уважения от всего просвещенного человечества»! (По пам’яті, зі шкільних років. — І. Ш.). Кому із російських патріотів не любо було чути ось таке віщування (хоч воно й не справдилося)? Кому із російських патріотів не любо було відчувати свою приналежність до народу, наділеного, за Бєлінським, найпривабливішими рисами ментальности: «богатого элементами разума и эстетического чувства», «сметливостью, практическою деятельностью ума, остроумием, аналитическою силою рассудка»?

Один із найвпливовіших духовних вождів нації! Чи можна було у минулому (так само, як і тепер) брати під сумнів непогрішність його ідей, авторитетність його поглядів, правильність його орієнтирів, непорочність його ідеалів!

Та ось яка прикрість: чим більша віра й довіра до авторитету, тим більшої шкоди завдавала й продовжує завдавати явно хибна, історично неспроможна та чи інша концепція хоч би й того ж таки Бєлінського! Його царелюбний демократизм заклав основи міжнаціональних відносин в умовах Російської імперії, в ідеологічних святцях якої особливо підкреслюється національна вищість росіян та державна неспроможність і культурна неповноцінність «инородцев». Виховання самопогорди та самозвеличення «русских» у зневажливому протиставленні їх іншим етносам заохочується як на рівні авторитету імен елітних, так і на рівні взаємин побутових.

У російських виданнях нерідко з’являються повідомлення про сутички «чистих» росіян («русских») з «чурками» на ґрунті одвертого расизму. «Новая газета» (17–20 лютого 2005 р.) відвела цілу сторінку розповіді про судовий процес над бандою підлітків-скінхедів, винних в убивстві аварця Джавада Шеїхова. «Філософія» цих юних «патріотів» така: «Главное — психологически настроиться. Не попадется кавказец, побьешь первого встречного — репера, гопника, мажора. Армяне оправдываются: мы, мол, тоже православные. Плевать, веришь ты в Бога или нет. Не похож на меня — получи… Родина — святое… Вокруг враги (особенно американцы). Поэтому главное, чтобы тебя и твою страну боялись. В этом и есть свобода — в смысле «свобода не видеть горбатых носов». Цікава деталь, до якої привертає увагу «Новая газета»: «адвокат просил присяжных быть патриотами, ведь эти мальчики — наше будущее».

Хороше «будущее»…

А ось кореспонденція в «Независимой газете» (3 листопада 2000 р.) — «Черные ночи над Невой». Підзаголовок: «Курсантам военного училища понравилась шинель, но не понравилась национальность ее хозяина». Газета описала сутички «патриотов родины» и «непатриотов»: «Мы в Чечне кровь проливали, а ты, жидяра, тут задницу отсиживал!»

Із електрички, що курсують за маршрутом Санкт-Петербург — Гатчина, видно «расписанные задние стены гаражных кооперативов, выходящие на железнодорожное полотно. Яркой краской били в глаза призывы типа: «Бей жидов, спасай Россию!».

Нічого дивного: виховання расової ненависти має в Росії фундаментальне опертя на авторитет класиків, хоч би й того ж Бєлінського. Хіба не дали і не даватимуть у майбутньому відповідного врожаю такі ось класичні сходи: «Въехавши в крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные виды одного и того же рода, разные колена одного племени» (Із листа «великого русского критика и революционного демократа В. Г. Белинского» до О. І. Герцена від 6 вересня 1846 р.). Зверніть увагу, читачу: 1846 року. Людини цілком сформованої, досвідченої; помер В. Бєлінський у 1848 р.).

Московський імпер-расизм, ідеологічне вістря якого завжди було спрямоване на нещадне нищення національної самобутности підвладних йому народів (І. Ільїн: «чем национальный состав страны однороднее, тем легче народу самоуправляться». Уточнюємо: тим легше управляти народами!), — був однаковою, якщо не більшою, мірою пагубний не тільки для «идолопоклоннических народов», а й для українців. Що таке Московщина у морально-етичному та психологічному плані, добре засвідчив ще автор «Історії Русів», розповідаючи про спільні походи українських козаків та москалів: «Солдаты те, будучи в сермягах и лыковых постолах, небритые и в бородах, то есть во всей мужичьей образине, имели непонятно высокое о себе мнение и паскудный обычай давать всем презрительные прозвища, такие как Полячишки, Татаришки и так далее».

Приниження українців було «нормою» московсько-петербурзького життя. Українська інтелектуальна щедрість, яка так яскраво виявилася у київську добу державотворення, літописання, архітектури, іконопису, справи освітньої й бібліотечної, золотарства і зброярства, в «сочинениях» того ж Бєлінського була піддана нігілістичному, по суті — дилетантському, антинауковому спростуванню. В Україні більше знають його аморальні випади проти Шевченка й Куліша, проти української мови й літератури. Бєлінського можна назвати одним з перших, якщо не першим, моральним терористом, жертвою якого стали українська історія та культура. Високопродуктивний теоретик імпер-расизму ходив не в мужицькій сермязі та липових личаках, і «образина» його начебто не скидалася на мужицьку. Проте «паскудный обычай» принижувати навіть єдиновірців, вигадувати нісенітні концепції походження народів та пророкування безперспективности їхнього розвитку поза полем політичного впливу Росії був властивий і йому. Особливо цинічно моральний терор Бєлінського проявився у рецензії на «Историю Малороссии» М. Маркевича. Ось як несамовито «лінчував» революціонер-демократ «хохлов»: «скоты, безмозглые либералишки», «ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом!». Це — із листа «рев. демократа» до П. В. Анненкова від 1—10 грудня 1847 р.). А з власне рецензії на М. Маркевича ось що:

«Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более — государством…

Галина Федорівна Щербань — мати Василя СИМОНЕНКА. На вершину слави підніс цю жінку поетичний талант сина, і в безодню трагедії опустила її московська комуністична влада, яка довела цього сина до мученицької передчасної смерти Картина — художника Івана ГАЙДУКА

…Так называемая Гетманщина и Запорожье нисколько не были ни республикою, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер… Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никаким образом не подпустил бы к себе цивилизацию ближе, чем на пушечный выстрел…

…Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее» (Соч. — Т. 5. — С. 238, 242).

Якщо ця фобія була підставою назвати Бєлінського революційним демократом, то що таке реакціонер-монархіст? І чим він, демократизм «неистового», відрізняється від несамовитости єдинонеділимщика Каткова? Цей також бризкав слиною шовіністичних сухот: «Вы не народ, вы не язык, вы не существуете, вы изменники государства, ибо пишете на языке вашего народа, наконец, как последнее доказательство: мы сильны» (Цит. за кн.: Мольнар Михайло. Словаки і українці. — Словацька Академія Наук, 1965. — С. 312).

Плоди виховання у «патріотів Росії» етнічного зооненависництва нині рясно обліпили дерево московської демократії. «Новая газета» (24—27 лютого 2005 р.) винесла на першу сторінку висловлювання Володимира Путіна про особливості московського демократизму: «Разумеется, основополагающие принципы демократии, институты демократии должны быть адаптированы к реалиям российской жизни сегодняшней, к нашим традициям и к истории. И это мы сделаем сами».

І вона ж таки, московська періодика, чи не найяскравіше віддзеркалює сьогоднішні московські основоположні принципи демократії, адаптовані, справді, до реалій російського життя під впливом і московських традицій, і московської історії. Ось як це подає (у хвилини відвертости) «Независимая газета» через бачення російського демократизму Анатолієм Кучереною — директором адвокатського бюро «Аргумент» Московської міської колегії адвокатів, кандидатом юридичних наук.

«С легкой руки президента стало модным повторять: «Чем сильнее государство, тем свободнее личность». Одначе, зауважує правознавець, «нетрудно видеть, что всякие меры по «усилению» государства, связанные с ограничением прав и свобод гражданина, не только находятся в вопиющем противоречии с либеральной правовой мыслью последних двух столетий, но и прямо противоречат Конституции РФ… Сегодня мне как адвокату ежедневно приходится наблюдать, с каким упоением чиновники самых разных уровней, говоря об «укреплении государства», имеют в виду прежде всего укрепление собственных позиций. Особенно это заметно в прокуратуре и правоохранительных органах. Иезуитские методы, широко применяемые этими ведомствами, оживляют в памяти самые недобрые времена отечественной истории. Злокачественная опухоль, поразившая правоохранительные органы, уже дала метастазы во все сферы общественной жизни, буквально пропитавшейся вопиющим презрением к праву».

Далі автор статті «Усталость от свободы?» характеризує, зокрема, діяльність Генпрокуратури — «ведомства, призванного быть главным стражем закона»: «Нет, я не призываю генпрокурора и его заместителей летать на штурмовиках и погружаться на атомных субмаринах в океанские глубины. Но как было бы прекрасно, если бы эти господа, как бы это полегче сказать, оторвали свои спины от спинок начальственных кресел и окунулись в гущу жизни народной, посмотрели бы, кто и за что оказался у нас в следственных изоляторах, какие методы применяют следователи, насколько соблюдается многострадальный Уголовно-процессуальный кодекс, они бы ужаснулись, а ужаснувшись, начали бы действовать» (Независимая газета. — 2000. — 18 квітня).

А ми ж пам’ятаємо Путіна: «Сегодня мы живем в другой стране… У власти появилось новое, демократическое лицо… Российская демократия будет соответствовать российским особенностям». У дзеркалі «Независимой» бачимо і це «новое демократическое лицо», і «особенности» «институтов демократии», адаптованих до сьогоднішніх російських реалій. Про них уже написано цілі дослідження. Одне з них — «Россия — Чечня: цепь ошибок и преступлений» (М.: Правозащитный центр «Мемориал», 1998).

Це — розширена хронологія збройного конфлікту, аналіз передумов виникнення кавказької бойні та зафіксованих у ході війни «нарушений прав человека и норм гуманитарного права». Видання, стверджують рецензенти, «позволит понять причины тотального правового нигилизма, до сих пор сопровождающего российско-чеченские взаимоотношения» (Независимая газета. — 1999. — 13 травня).

«Новая газета» — чи не найчесніша серед російських видань; вона постійно тримає у полі свого зору російсько-кавказьку трагедію, відводить цій темі цілі сторінки газетної площі, веде рубрику «Исчезающие люди». Оглядач газети Анна Політковська — приклад органічного поєднання високого професіоналізму з такою ж високою моральністю. Кожна її публікація свідчить про неупередженість автора; її щирі співчуття і милосердя — на боці захисників Кавказької Волі. Моральні переваги кавказьких народів у відстоюванні своїх свобод не викликають сумнівів. Як і злочини федеральних військ. Вже самі тільки заголовки (аршинні) в «Новой газете» виявляють справжню суть демократії «а ля рюш». Ось деякі з них.

«Война против свобод». Підзаголовок: «Если бы чеченцев не существовало, их пришлось бы выдумать». Текст: «С самого избрания Владимира Путина президентом России либеральная интеллигенция жаловалась, что страна идет к авторитаризму» (11–13 листопада 2003 р.).

«Война живет, не приходя в сознание». Підзаголовок: «Пули амнистированы и выпущены на свободу». Текст: «Пора понять, что в Чечне нет мирных жителей. Все лица мужского пола старше десяти лет должны рассматриваться как бандиты…»; «Жены бандитов — тоже бандиты»…

Це — висловлювання московських «яструбів», наведене газетою. Коментар журналістки: «Августейшее «мочить в сортире» дало нации право на безмыслие, бесчувственность, бесчестие» (15 липня 2000 р.).

Кобзарям в українській історії і культурі випала виняткова роль. Упродовж довгих століть вони були національними проповідниками правди про долю свого народу й оберігачами його душі — української пісні, яка тільки у нас набула особливої назви — дума. Воістину не буде перебільшенням стверджувати: чималою мірою саме завдяки кобзарській думі українці не втратили, навіть у найважчі часи, здатности думати і не перестали співати, чим зберегли свій національний голос і дух, що забезпечувало нам сили на краще майбутнє. Кобзар Олексій Чуприна, картина художника Івана Гайдука

«Мочить в сортире-2» (19–22 вересня 2002 р.).

«Террор-Антивихрь». Текст: «Чеченцам теперь может позавидовать разве что сумасшедший — тем чеченцам, которые живут в нашей стране. И раньше-то было несладко, но в последние недели машина государственной мести крутится на последней, пятой этнической скорости. Погромы и чистки под эгидой милиции стали рутиной. В один миг рушатся жизни, люди теряют жилье, работу и опору под ногами… А причина только одна: ты, он, она — чеченцы…» (11–13 листопада 2002 р.).

«Убить и уничтожить свидетелей». Підзаголовок: «Почему в Чечню возвращается Ханты-Мансийский сводный отряд милиции».

«Замоченные» по ошибке». Текст: «12 декабря 2001 года в Аргуне началась очередная «зачистка». На сей раз она была особенно массовой. Почти восьмитысячная толпа мужчин с автоматами, гранатометами, на сотнях единиц бронетехники и с вертолетами над головами. Толпа, составленная из всех силовых структур, ловила…» (25–27 березня 2002 р.).

«Кубанский спецназ». Текст: «В селении Старые Атаги во время одной из зимних «зачисток» военные входили в дома, видели красивых молодых девушек и женщин, выгоняли мужчин во двор — и…

Предлагали сделку. Или они насилуют — или гони от 300 до 500 рублей, и они не насилуют. То есть: даже когда могу иметь любую, какую захочу, потому что «калашников» дает на это полное право, — не хочу… Больше, чем женщину, хочу денег… Ко Дню смеха ОРТ подарило стране сериал про то, как это весело — убивать жителей Северного Кавказа и тех, кто приезжает им на подмогу из-за рубежа» (1–7 квітня 2002 р.).

«На детей Чечни Конституция России не распространяется». Текст: «В Чечне — 392 тысячи детей… За год при «зачистках» в Чечне погибли более 90 детей, 58 из них были дошколятами… Своими руками мы лепим тех, кто никогда не смирится с присутствием в Чечне федеральных войск, кого своими сторонниками мы уже никогда не назовем» (11–14 квітня 2002 р.).

Інші видання також підтверджують торжество московської демократії на Кавказі.

«Мир новостей»: «Полковник Буданов убивал в пьяном угаре» (20 серпня 2002 р.).

«Труд»: «Почем честь мундира?». Підзаголовок: «Каждое десятое преступление в армии совершают офицеры». Текст: «В нынешнем году в армии было совершено более 11,6 тысячи преступлений — на пять процентов больше, чем в предыдущем. По данным Главной военной прокуратуры, среди тех, кто преступил закон, не снижается число офицеров» (8 лютого 2005 р.).

Мабуть, справедливо пише оглядач «Новой газеты» Анна Політковська: «Такую страну и такую армию следовало бы распустить… и набрать по новой, как бывает в случае полного банкротства» (1–7 квітня 2002 р.).

А ти, Пришелепуватий Малоросе! Ти з усіх сил, наввипередки із Солженіциним, спотикаючись і збиваючи коліна, знову преш, як дикий буйвол, в «единое экономическое пространство»! У царство московської «демократії»! Ти вже забув і Майдан, і Волю та Сподівання Народу — перед тобою тільки його, Ісаїча, авантюрне гасло: «Надо стремиться к единому государственному союзу трех славянских республик и Казахстана».

Ну-ну… «Стремись»! Швидкуй. Повзи. «В ҐУЛаґе — остановка».

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, №1-10, 4 січня - 14 березня 2006 року.