Гниле коріння зради
(історичний практикум)

Я не раз задумувався над природою зрад. І дійшов висновку, що від «невинного» нашіптування до смертоносних доносів — один крок. Якщо суб’єкт має нахил до підлости маленької, то прийде та чорна година, що він учинить щонайпідліше. Той, хто доніс сьогодні тобі на когось, завтра комусь донесе на тебе.

У Радянському Союзі ситуативні нашіптувачі і штатні стукачі були у кожному колективі. Їх культивували, їх вишколювали, їх підгодовували, їх розплоджували. Як бацилу чуми чи холери. Увесь суспільний організм імперії був «зшитий» отим гадюччям. Фактично на ньому вся імперська система й трималася.

Будь-яка зрада за своєю суттю — ганьба. Та найганебнішою є зрада духовна. Зрада свого народу, його ідеалів, святинь…

«Ми, принаймні, ще довго не змогли б перемогти підпілля на Західній Україні, якби серед них не було зрадників…Правда, вся наша агентурна машина працювала на те, щоб у їхньому середовищі сіяти підозру. Підозра ж породжувала недовіру, а недовіра тягнула за собою самознищення і зраду…»

Це одкровення одного «маститого» чекіста.

Зрадники, запроданці, політичні повії є в кожного народу, на кожній землі. На поверхню вони виповзають найчастіше тоді, коли своїм тхорячим нутром відчувають, що є кому продатися. Коли на ту землю насуваються чужинeцькі завойовники або захланні «родичі».

Але не кожен піде на зраду навіть у безвихідній ситуації, як і не кожен у найжорстокішому бою здатний стати героєм. Для цього мусять бути суттєві передумови і, мабуть, здебільшого, — генетичні.

Якщо коріння здорове, то й древо буде здорове. Якщо в роду укорінена рабська гниль, то й крона буде із суцільних покручів.

Дід був енкаведистським помелом. У роки Голодомору вимітав людські комори і людські печі. Батько — архіваріусом КҐБ. То чого ж дивуємося, що воно — голомозе й чортоподібне — виповзає на екрани телевізорів, на шпальти шовіністичних рептильок, опльовує українську історію, лицарів народного духу, наші національні святині?

Потолочко української історії витолочує в Україні все українське, лиже гузицю московитському сатрапу, молиться на «останню психотропну зброю російського імперіалізму — Кирила», бо має спадковий синдром «малоросійської ницости» і «сладкодрищенської рабської запопадливости»…

Нащадок цього «вченого унікума» — потолочко другий — не лише успадкував обидві хвороби предка, а й переплюнув його своїм ідіотизмом. За його «дослідами» виявляється, що українці взагалі не мають щонайменшого стосунку до Київської Руси. Словом, ще й Росії отакусінької не було на світі, а цю територію вже заселяли «в е л и к о р о с и». Це потім сюди наскочили «загарбники» з Карпат і все підпорядкували собі.

Читаєш оте шизофренічне «раболєпіє» і стає гидко. Думаєш: чого ж ті українці так ненавидять у собі українця? Чого воліють бути паршивою гнидою чужинської воші, а не достойними представниками свого народу? Підгнило національне коріння? А може, його й не було?

Природа дала лише ті корінчики, які тягнуть із землі рідної, з народу свого лише поживу утробну. Черево росте, а душа зачахає…

Повернімося до одкровень «маститого чекіста»: «Якби серед них не було зрадників…»

Не будемо деталізувати, що «кузнєци человєчєского счастья» самі масово кували зрадників. А «кузнєци», треба віддати належне, були фахові. І «кузня» — потужна. Уже на 20 червня 1945 року в Західній Україні було розташовано третину всіх внутрішніх військ СРСР. Діяло понад 150 спецгруп, легендованих під оунівське підпілля. Три псевдопроводи окружних, кілька крайових, районні. Ці «бандерівські» групи складалися з бандюків, рецидивістів, довишколених у спецшколах під Москвою, Воронежем. Вони жорстоко, демонстративно вбивали невинних людей, виколювали очі, вагітним жінкам розпорювали утроби, ґвалтували й розпинали дівчат, закидали трупами криниці, спалювали оселі разом з господарями. Усі ці страхіття списувалися на «кровожадних бандеровцев». А це збивало з пантелику навіть місцеве населення — саму базу підпілля, — дезінформувало цілу країну, світ. Надламувало віру багатьох підпільників у справедливість боротьби. Адже система суворої конспірації у підпіллі не дозволяла швидко й точно зорієнтуватися у цих диверсіях. А в підпіллі була здебільшого молодь. Досвіду агентурної боротьби не мала…

Та перенесімося у ті часи. До конкретних фактів і конкретних людей. Прослідкуємо історію деяких зрад і долю зрадників…

Рік 1948. Кременецький район Тернопільщини.

Петро Смикуржевський, 28 років. Агент МҐБ від березня 1946 р.

«Кравець». Народився у Кременці. У багатодітній родині. Здобув сім класів освіти. На той час освіта пристойна. Здобув фах брукаря. Належав до категорії тих, що не дуже влазять у політику. Хоча й не був байдужим до роду й народу. А ще мав природну кмітливість: за що брався — все у нього виходило. Фактично, людиною був доброю, не агресивною, доброзичливою. Але…«плив за течією». А життєвий досвід доводить: хто за течією пливе, вище болота не піднімається. Буває і гірше — затягує у трясовину…І ще залежить від того, хто пливучому за течією на тій течії зустрічається. Більше «нейтральних», «крилатих» чи «рогатих»…

Петрові не поталанило. На його життєвому руслі не трапилося людини, яка б підштовхнула його до якогось надійного берега. Та, правду кажучи, він і сам цього не дуже прагнув.

У час воєнного лихоліття пішов в українську поліцію. Німці її розігнали. Вчорашніх українських поліцаїв примусили служити шуцманами. Втік. Але у підпілля не пішов. Викопав удома криївку. Переховувався сам. Коли прийшли другі «визволителі», прийняв у свою криївку повстанця «Омелька». Отой «Омелько» й перемолов Петрове життя. Й не лише Петрове… На жаль, у підпіллі також не всі були «святими та праведними»…

«Омелько» працював підрайоновим підреферентом служби безпеки.

З протоколу допиту СБ:

«…Будучи на цьому становищі, дозволяв собі негідні вчинки, особливо на сексуальному тлі…За ці провини провід ОУН вирішив притягнути його до відповідальности…»

Але «Омелько» втік. І переховувався у Смикуржевського.

І не лише переховувався. Він закрутив розпусну веремію. Довів до самогубства двоюрідну сестру Петра Люсю, що у підпіллі була медсестрою. Звів наймолодшу Петрову сестру-школярку Зою. Гуляв з рідною сестрою Люсі Ніною. Вів розпусне життя в Петровій хаті іще з якимись жінками. Знущався з Петрової дружини. Погрожував убити Петра…

Петро був у безвиході. Для самозахисту мав лише гранату і сокиру. Гранату Зоя викрала, а сокиру заховала. Та й, правду кажучи, шкода йому було «Омелька». І сердився на нього, і боявся його, і від туберкульозу спасав його — уколи робив.

«Врятувала» Петра та ж Ніна, яка з «Омельком» також крутила шури-мури. Приревнувала його до Зої. І вирішила помститися.

З протоколу допиту служби безпеки:

«…3.8.1946 р. увечері вбігла Ніна і каже: «Слухай, Петре, облава! Де «Омелько»? Я сказав, що не знаю, куди він пішов. Не встиг заховатися у криївку, до хати увійшло кілька людей. Один з них освітив мене ліхтариком: «Що, Петре, не впізнаєш мене? Це я, заступник начальника МҐБ Кравченко. Ми прийшли, щоб врятувати тобі життя…»

Ніна подала стільці, запросила сідати…»

Того ж вечора «врятований» Петро підписав заяву:

«Я, Смикуржевський Петро Васильович, зобов’язуюсь і даю згоду доносити органам МҐБ про «Омелька», «Богуна», «Яцека». Клянусь своєю честю, що буду чесно і совісно працювати…»

Підписав своїм прізвищем. І поставив під ним псевдонім «Кравець», який присвоїв Кравченко…

З протоколу допиту службою безпеки:

«…Я рішився рятувати своє життя і віддано працювати для оганів МҐБ. На таке рішення зложились слідуючі причини:

а) Я бачив, що перед МҐБ тяжко буде крутити;

б) Не піти вповні на агентурну роботу — значить загинути;

в) Матеріального забезпечення я не мав майже жодного;

г) На мою думку, в підпіллю людей вже майже немає. Про тих, які залишилися, я думав так, як про «Омелька»…

Я прийшов до висновку, що треба солідною роботою здобути собі авторитет у більшовиків, буде матеріальне забезпечення, буде охорона…Хоч в глибині душі я ніколи не погоджувався з ними. Бачив на кожному кроці їх обман і брехню…»

Отже, «честь» і «совість» пішла на службу до «обману» й «брехні.»

Агент «Кравець» «здобував авторитет». Треба сказати, що йому в помічники МҐБ виділило ще новоспеченого агента «Гавриша». Це колишній студент Кременецького медінституту Юрко Сукенник, якого також Ніна здала більшовикам. І, мабуть, лише за те, що той товаришував з «Омельком». До речі, здала вона й двоюрідну сестру Зою, нову любов «Омелька».

Умілець на всі руки Петро Смикуржевський став справді здібним агентом «Кравцем». Зазвичай з ним часто консультувалися, радилися. Навіть довіряли свої особисті чи службові таємниці.

З протоколу допиту службою безпеки:

«…Підполковник Хорсун — начальник оперативного відділу обласного управління МГБ свого часу оповідав, що на Стрипі, біля Тернополя він «накрив» багато провідників ОУН. Хорсун сказав, що тепер майже все спаралізоване. Згинув один окружний провідник, один ще вищий і кілька інших людей. Крім цього, одного провідника взяли живого…»

На жаль, самовихваляння оперативника були гіркою правдою.

29.06.1947 р. на відтинку «Стрипа» між селами Купчинці Козлівського району та селами Ішків і Багатківці Золотниківського району, в очеретах, через зраду колишнього окружного референта СБ «Жара» («Долі») — Іуди Василя Магдія — загинули: провідник СБ Подільського краю Мирослав Вовк («Єфрем»), окружний референт пропаганди Петро Сіно («Супрун»), хорунжий Михайло Мотиль («Пластун»), кущовий Ілько Білик («Лоза») та зв’язкові Василь Дусановський («Галенко») і «Шпак» (прізвище невідоме).

А наступного дня зрадник привів карателів ще до криївки на хутір Драгоманівка. Загинули окружний провідник Ярослав Бабій («Шах»), районний провідник Козлівщини Ярослав Дідик («Нечай», «Бескид»), районний провідник СБ Ярослав Ткач («Тихий»), зв’язковий Петро Паламар («Качор»), секретарка Ольга Стець («Оля»).

Отже, Хорсун мав чим хвалитися. Але…Не сказав про долю самого зрадника. Як і не всю правду подавав своїм зверхникам.

Витяг з інформації заступника начальника управління-2-н МҐБ УРСР підполковника Пастельняка щодо діяльности агентурно-провокативної мережі в Західній Україні за 1947 рік.

«В июне 1947 года УМҐБ Тернопольской области был завербован в качестве агента под псевдонимом «Крамарченко» бывший руководитель СБ окружного «Провода» ОУН, имевший бандитскую кличку «Жар».

По данным «Крамарченко» нашими органами были ликвидированы 13 руководящих участников ОУН, в том числе руководитель СБ краевого «Провода» ОУН «Подилля» по кличке «Ефрем» и руководитель Тернопольского окружного «Провода» ОУН по кличке «Шах».

После ликвидации перечисленных бандитов, через «Крамарченко» были проведены мероприятия по захвату организационного руководителя краевого «Провода» ОУН «Бурлана».

В ходе проведения этих мероприятий «Крамарченко» создал агентурно-боевую группу из числа трех лично ему известных участников ОУН.

Один из них — Мисько — своїм поведеним вызвал со стороны бандитов подозрение, был схвачен ими, допрошен и разоблачен.

По данным Мисько, бандиты устроили засаду против «Крамарченко», который, будучи ими ранен и не желая сдаваться, застрелился…»

Повстанець «Місько» (Михайло Пасічник), колишній бойовик «Жара», завербований цим Іудою і його новими хазяями, як агент, переграв і свого колишнього шефа і обласне МҐБ. Як зв’язковий із провідником «Бурланом», він запропонував заманити «Бурлана» у свою «новозбудовану криївку», там підсунути йому снотворне і почепити наручники. МҐБ забезпечило «Міська» наручниками і вишняком, приправленим сильнодіючим снотворним. В умовленому місці чекав «Жара», тобто новоспеченого «Крамарченка». Повідомити, що «Бурлан» у криївці. Коли «Жар» з’явився і тихо спитав: «Є?», «Місько» відповів: «Є». І вистрелив Іуді в груди. У цей час з-за кущів посипалися автоматні черги в бік автомашин із солдатами. За кущами лежали ще кілька повстанців, які «Міська» підстраховували…

Слід зазначити, що жодної нової криївки «Місько» не споруджував і провідника у неї не заманював. І «бандітамі схвачен» не був. Вдаючи, що співпрацює із МҐБ, він працював на підпілля.

Зліквідувавши Іуду Магдія, Михайло Пасічник у цьому бою, на жаль, і сам загинув…

Та повернімося на Кременеччину. До агента «Кравця». Той, як і обіцяв, працював « чесно і совісно». «Здобув авторитет». За кожну виконану роботу отримував гроші. А зі своїм безпосереднім розпорядчим оперативником Комаровим майже поріднилися. Ходили один до одного в гості, пили горілку, співали пісень. Вже поздавав усіх, кого знав з руху спротиву. Успішно й артистично виконував роль «підсадної качки». Але…До часу збанок воду носить. Як усе має свій початок, так і все має свій кінець.

На території, яку обнюхував «Кравець», переховувалися дві колишні санітарки УПА. Обидві із села Тилявці Велико-Дедеркальського району. Анна Брацлавська і Гафія Сенюк. Емґебісти полювали за ними, але упіймати не вдавалося.

Гафія свого часу квартирувала у Тилявцях, що біля Кременця, у дідуся Юрка Сукенника, нинішнього агента «Гавриша». Бував там часто і Юрко. То з Гафією зналися. Юрчик обожнював повстанців, сам хотів піти у підпілля. Тому й до «Омелька» був прив’язаний.

Коли Ніна Юрка «здала», Гафія якось про це дізналася. І де могла, попереджала людей, що Юрко працює на МҐБ. Отже аґентурна вісь «Кравець» — «Гавриш» була на грані зламу.

З протоколу допиту «Кравця»:

«У червні 1947 року я квартирував у Мартошки. До хати зайшла якась дівчина. Я заховався, щоб мене не бачила. Мартошка дала їй дещо з’їсти і та відійшла. Пізніше Мартошка мені оповіла, що це Гапка Сенюк, яка скривається перед большевиками. Я відразу тим заінтересувався, бо мав завдання її і Анну Брацлавську зліквідувати».

Наступного дня, коли прийшла Гапка, «Кравець» вже не ховався. Видав себе за повстанця. Здобув довір’я дівчини тим, що є братом Люсі, яка отруїлася. Випитував про зв’язки з повстанцями. Пообіцяв забезпечити підпільницю надійною квартирою. Юрка ж повідомив Мартошкою, аби увечері прийшов, бо є Гапка. Мартошку попередив:

«Гапка не повинна знати, що ми з Юрком знайомі»…

З протоколу допиту «Кравця»:

«Під час розмови з Гапкою я зауважив у неї на шиї срібного хрестика моєї роботи. Його я впізнав, бо він інкрустований білими коралами. На мій запит, де вона його взяла, сказала, що купила в Почаєві. А цього хрестика я подарував колись Юркові…

Під час розмови з Гапкою я питав її, чи вона знає, хто такий Юрко Сукенник? Вона важко зітхнула і сказала: «Колись хороший хлопець, а тепер — сексот…»

Перед вечером прийшов Юрко і передав через Мартошку грипса від Комарова: «Друже “Кравець”! Скільки ви будете бавитися з тою засранкою? Пора вже з нею покінчити. К.»

Мартошка сказала, що Юрко буде нас чекати біля кущів глоду. При стежці до лісу.

Увечері я вийшов з Гапкою на умовлене місце, запевняючи. що переходимо на іншу квартиру…»

Ця «квартира» для бідної дівчини виявилася останньою.

«Колись хороший хлопець, а тепер — сексот» шепнув головному сексоту, що «вже яму викопав». І до Гафії:

— Востаннє кажу тобі: підемо на МҐБ!

— Краще вмерти…— ледь чутно відповіла.

З протоколу допиту «Кравця»:

«Коли вона повернулася до нас спиною, Юрко вдарив її лопатою по голові. Навіть не зойкнула, звалилася на землю. Ми заложили Гапці на шию шнурок і задушили. Потім віднесли до приготованої Юрком ями…

Наступного дня я передав в МҐБ Комарову хусточку і нитки, які знайшли в кишені Гапки, а також хрестика, якого зняли з її шиї…

…Відносно Ганни Брацлавської. Застрелити її я не хотів. Накреслив план здати її органам, а там — що хоче, хай робить…»

І здав. Так само підступом. Використовуючи ім’я загиблої Люсі. «Щиро плакав за Люсею» перед новою жертвою. «Співав пісень, яких співала Люся». Маніпулював іменами підпільників. Аби тільки Ганна повірила, що він — підпільник, прикомандирований проводом налагодити зв’язки.…І так розжалобив «об’єкта», що та почала плакати, аби він не переживав, заспокоювала, гладила його по голові. Потім делікатно спитав, чи в неї нема зброї або отрути? Бо він має намір залучити її до активної роботи. А закони підпілля — живим не здаватися. Щоб, у разі необхідности, було чим себе умертвити. І основне — випитував.

Де є надійні квартири, криївки? З ким із повстанців вона контактує?

Перепровадив Ганну на «надійнішу квартиру». До свого дому. А там уже чекав «провідник»…Тут підпільниці видали пістоля — «шістку».

Повстанець «Кравець» по вуха «закохався» у Ганну. Спав із нею в одному ліжку. Пояснивши своїй дружині, що це — необхідності агентурної роботи… Розкрутили Ганну ще більше, а тоді перепровадили на «ще надійнішу квартиру» — в управління МҐБ. Щоправда, дорогою «шістку» від неї забрали… «Провідник» тут розконспірувався: «…заступник начальника районного управління МҐБ — Кравченко…»

На мікроскопічне щастя Ганни «провідник» також любив ласувати жіночими принадами. Для того, щоб «спокійніше працювати», повів її на свою квартиру…

Як працювалося на тій квартирі, можна лише здогадуватися. Але кожна мисляча людина розуміє, що життя набагато дорожче, ніж давно утрачена цнота…

З протоколу допиту службою безпеки Ганни Брацлавської:

«…Прийшовши у помешкання, він завів мене в невеличку кімнатку, дав мені шинелю, кажучи, щоб я лягла спати. Я лягла і, змучена горем, задрімала. Коли пробудилася — надворі дніло. Я подумала, що чекає мене сьогодні? Страшно зробилося, що мушу вести катів і показувати місця людей, де перебувала. І в цей час кинулася до вікна — вирішила тікати. Однак з вікна до землі було високо. Кімната — на другому поверсі. Тоді я зачинила вікно і пішла до дверей. Двері в коридор були зачинені. Пішла до дверей, які вели на балкон. На щастя, вони були не замкнені. Я тихенько відчинила та виглянула на дорогу. Попід домом ходив вартовий. Якраз йшов — очима до мене. Я присіла і прикидала, як злізти з балкона. Побачила, що по стовпу можна спуститися наниз. Коли вартовий пішов назад, я зсунулася по стовпу додолу, звернула за ріг дому, опісля скочила в город, а відтак — у гущавник соснини. До дня я забігла ще на Жолобецькі хутори, а вранці пішла у с. Шпиколоси повідомити, що зі мною сталося, сказати тьоті, в якої я квартирувала, щоб була обережна, бо я перед большевиками проговорилася…»

Словом, Ганна бігала від села до села, попереджала тих, про кого проговорилася. А потім віднайшла знайомих повстанців, розповіла, як, де і чому вона нагрішила…

Безгрішних людей не буває. Але, як твердить відомий польський теолог-дослідник Едвард Станєк у своїй праці «Наші вади і наші чесноти», «гріх є вчинком, одноразовим актом…Натомість вада є хворобою, хронічним станом, в якому запалення існує постійно…І тому вада, подібно до хвороби, формує всі дії, слова і навіть поставу людини…»

Отже, до гріхів приводять вади. А вади, як і чесноти, можна культивувати, пропагувати. Навіть у вседержавному масштабі. Як ото свого часу радянська пропаганда культивувала продажність Павлика Морозова, Валі Котика та їм подібних щенюків. Найстрашніші вади видавала за найсвятіші чесноти. І вирощувала на цьому чорному вареві молоде покоління. Практика й час робили своє. І вони виростали енкаведистськими шакалами, емгебістськими вовками чи кадебістськими гієнами.

Ще раз пробіжимо думками по дійових особах цієї трагічної оповіді. Називатимемо їх і рідними іменами, і тими, яких вони заслужили.

Слідчий СБ, який допитував «Кравця», у своїх заувагах пише:

«Психологічна структура «Кравця» була досить дивна.

Свої зізнання він зробив без жодного тиску. Оповів навіть те, чого ми не знали, — про ліквідацію Гапки Сенюк. Вважав це найбільшим своїм злочином. Плакав. Каявся, чого він не пішов з нами ще у 1944 році… Що не повернув своєчасно з того шляху, на який його заангажували.

Він належав до людей чуттєвих. Мав нахил писати вірші, співати пісні. В основі «Кравець» був не злим чоловіком. Однак заслабий, щоби в сучасній дійсності самостійно рішатися на якийсь ризикований крок. Інстинкт самозбереження був у нього сильніший, ніж національні почуття…

«Я здаю собі справу, що я наробив, — сказав він. — Мені вмирати не страшно. Але страшно, що я помру не за Україну, а за її ката. Єдиним моїм бажанням є піти до Кременця і за все відімстити…»

Останні слова «Кравця» були: «Пращай світе! За тебе, кате, гину. Слава Україні!»

Помічник «Кравця» — агент «Гавриш» — Юрко Сукенник. Син священика Андрія Сукенного, який на той час сидів у тюрмі «за антирадянську пропаганду у церкві». Мав один рік науки у Кременецькому медінституті. Патріотично налаштований повстанцями, які часто квартирували у його діда. Свого часу «молився на повстанців», сам мріяв піти у підпілля. Гафійці Сенюк почепив на шию хрестик, подарований Смикуржевським, аби беріг її від біди. Тепер сам став тією бідою і катом цієї незламної патріотки — разом із автором хрестика почепили їй на шию петлю, щоб задушити свою совість і свою віру…

Є така хвороба — лаконтропія, за якої людина раптово перетворюється у звіра.

Як бачимо, кожна раптовість має стежки своєї тяглости. Круті і колючі. Які ведуть манівцями. Над прірвою і в прірву. На тих стежках легковажити не можна.

Оплутана і продана «повстанцем» «Кравцем» за 500 рубликів Ганна Брацлавська — «Катя». Відчайдушно виривається з емґебістського павутиння. Бігає по селах, аби врятувати хоч тих, до кого ще не дотяглися руки ката…

Не всі здатні стати зрадниками, як і не всі можуть бути героями.

Люся Завидюк, принижена і зраджена «Омельком», у розпачі прийняла отруту. За зраду особисту вона не «помстилася» зрадою духовною. Пішла з життя, але не пішла служити ворогові.

Її рідна сестра Завидюк Ніна проявилася, як цинічна розпусниця і мстива продажна істота.

«Омелько» (Двадцятип’ятирічний Василь Бойко, родом із Шумська).

Піддавшись ваді розпусти, наробив багато лиха. Але й мав ту чесноту, що не мав вади продажности духовної. Засуджений своїми до страти, переховувався. Виманюваний емгебістами — не здався. 20 січня 1947 р. у бою з більшовиками на Бонівці біля Кременця, поклавши одного ворога, загинув…

З часів описаних подій спливло багато води й чимало крови.

Уже маємо ніби свою незалежну Україну. Із жовтоблакитним прапором, під яким воювали за волю повстанці, із тризубом, який вони носили на кашкетах, і… на жаль, ще з «енкаведистами», «емґебістами» і «каґебістами» при владі. Принаймні, якщо не фактично, то практично. Комуністи і московитські шовіністи й далі нам формують закони життя і смерти. «Спецгрупи» типу «Русского міра», «Українського вибору» та іже з ними вибирають для українця нову рабську петлю. Баламутять українське й світове поспільство. Московські провокатори випробовують наші нерви упослідженням нашої мови. Наш природний потяг до рідного слова, рідної пісні, рідних святинь клеймують «пещерним націоналізмом». Спроби супротивитися цьому хамству називають «фашизмом». Запеклі сіоністи звинувачують нас в антисемітизмі. «Канонізовані» імперськими ідеологами сатанисти у рясах оголошують нам «анафеми»…

Тоді нас нищили фізично. Тепер прагнуть знищити духовно.

Перетворити на безлику масу. Не дати з’єднатися із цивілізованим світом. І знову ворогам у цьому допомагають з а п р о д а н ц і.

Іуда «На Стрипі», запродавши друзів, вмовляв наречену, яка не хотіла виходити з підпілля:

— Все покінчено. Вони хотіли судити мене, я засудив їх. Підеш зі мною в Тернопіль. Там — безпечно. Нам дадуть помешкання. Одружимося. Боятися нема чого. Їх вже зовсім мало зосталося…А в разі війни — виїдемо в Рязань чи куди… І будемо щасливо жити…

Чуже нещастя не дає щастя. «Виїхав»…

Сконав у болоті біля річки. У новенькій солдатській куфайці з погонами капітана, яку заробив іудиною службою.

«Кравець», який також вважав, що «повстанців мало зосталося», перед смертю «прозрів». Готовий був піти у Кременець і помститися.

Слідчий СБ у своїх заувагах зазначає, що певен, якби «Кравця» відпустили, він ніколи вже не пішов би проти своїх.

Мені здається, що поки «Кравець» дійшов би до Кременця, то «свої» для нього могли знову стати чужими. Мабуть, з цього й виходив підпільний суд.

Пригадується мені ще один агент, про якого колись писав. Той дожив до розвалу «такої сильної» імперії. (До речі, рівно 1618 років тому 17 січня впала «могутня» Римська імперія.) Просив у людей вибачення. І розмальовував церкви…Відмолював гріхи…

Деякі сьогоднішні іуди також церкви будують. Організовують об’єднання запроданців своєї шкіри чужій вірі. Споруджують собі домашні каплички, аби відмолювати гріхи безчестя, злодійства, насильства і зради. Але запродана сатані душа ні твоє тіло, ні рід твій не ощасливить. Хоч скільки б ти свічок у церкві ставив, запродану душу вони не очистять і не зогріють…А життєва практика показує: хоч який би ти був «всесильний», хоч скільки б тюремних камер і могил заповнив би невинними людьми, твоя камера і твоя могила чекатимуть лише тебе. А може… й твоїх нащадків…До сьомого коліна…

Євген Дудар

Джерело: Українське слово № 25, 19 червня - 25 червня 2013 року