Жива і вічна душа народу

Продається мова. Українська. Державна. Недорого. За депутатство

Іван Шпиталь, письменник.

Не називаю її ні солов’їною, ні калиновою, ні барвінковою… Не порівнюю її ні з італійською, ні з грецькою, ні з німецькою… Не називаю її найдавнішою в світі, праматір’ю всіх інших мов на землі сущих. Знаю тільки, і знаю добре, що вона не вчорашня й не позавчорашня, не «послєоктябрьская», не ровесниця колгоспів та радгоспів. Знаю добре, що корені її залягають в історичних глибинах, у які тільки здатні зазирнути людські знання.
 
Це моя мова. Мова українська. Мова моїх батьків і далеких предків, мова мого роду й народу, мова моєї держави. Пишаюся нею перед цілим світом, бо в тисячоліттях буття свого вона ніколи не була знаряддям примусу, знаряддям поневолення духу інших народів, нікого не поглинула, не посягнула на чиюсь самобутність та етнокультурну неповторність.
 
Саму ж її нищено люто й нещадно — під самісінький корінь — сокирою сусідського зла та невігластва, побивано камінням шовіністичного чванства та безкультур’я. Вона ж, мова моя українська, жива і вічна душа народу, розпинана навіть на найвищих і найстрашніших хрестах вандалізму, не вмерла, не потьмяніла, не втратила своєї краси первородної! Навпаки: як Віра Христова, «мов золото в тому горнилі, // В людській душі возобновилась», — так і наша мова, гонима й стражденна, возобновилась і возобновляється в українських і неукраїнських душах!
 
І за часів найнесприятливіших мова мого народу випромінювала Світло. Світло життєдайне й животворяще. Світло розуму й пізнання. Пізнання Бога, Правди, Добра.
 
Саму ж її нищено люто й нещадно — під самісінький корінь — сокирою сусідського зла та невігластва, побивано камінням шовіністичного чванства та безкультур’я. Вона ж, мова моя українська, жива і вічна душа народу, розпинана навіть на найвищих і найстрашніших хрестах вандалізму, не вмерла, не потьмяніла, не втратила своєї краси первородної! Навпаки: як Віра Христова, «мов золото в тому горнилі, // В людській душі возобновилась», — так і наша мова, гонима й стражденна, возобновилась і возобновляється в українських і неукраїнських душах!
 
І за часів найнесприятливіших мова мого народу випромінювала Світло. Світло життєдайне й животворяще. Світло розуму й пізнання. Пізнання Бога, Правди, Добра.

 

Єй-Богу, не знаю, з чого й начинать і що тобі розказувать. Був я на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися.

(Із листа Тараса Шевченка до Я. Г. Кухаренка,
26 листопада 1844 р., Петербург)

Колись казали, що нація (лат. natio — плем’я, народ) — то стійка історична спільність людей, що визначається соціальними зв’язками певної формації і характеризується специфічними етнічними рисами, зумовленими особливостями економічного й культурного розвитку, спільністю території, мови, побуту, традицій і звичаїв.

мова наша - серце наше
Малюнок Лідії Піньковської

В історії українців були значні періоди, коли їхня територія перебувала під чужими коронами. Полонізація України, яка здійснювалася у спосіб жорстокий і для українства згубний, спричинила національно-визвольні війни 1648–1654 років. Після Богданового компромісу зразка 1654 року хижо й ненаситно Українського Прометея клював двоголовий орел московський. Не сприяло національному розквітові української справи й перебування нашої землі під владою імперії Австро-Угорської. Часи бездержавности для нас — неймовірно тяжкі й болісні. Це розуміли морально порядні люди навіть за межами українських земель.

Так, відомий український культурний діяч В. Січинський у книжці «Чужинці про Україну» (перше видання у Львові 1938 року) наводить слова К. Делямара, відомого французького політика, сенатора, редактора впливового часопису «La Patrie», близького приятеля Наполеона ІІІ, з поданої до французького сенату у 1869 р. петиції, опублікованої згодом під назвою «15-мільйонний європейський народ, забутий в історії»: «В Європі існує нарід, забутий істориками, — народ Русинів (lа pеuple Ruthene) 12,5 міл. під російським царем і 2,5 міл. під Австро-Угорською монархією. Нарід цей такий же численний, як народ Еспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони св. Стефана. Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відріжняти Русь від Московії».

Навівши слова К. Делямара, Січинський з жалем коментує їх: «Був це останній шляхетний голос Західної Європи другої половини ХІХ ст. про українську справу, останнє пригадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка «Віку гуманізму», коли Європа почала забувати про нас» (Цитовано за кн.: А. К. Бичко, І. В. Бичко. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. — С. 4–5).

За таких послідовно-лютих режимів плюндрування українство як нація, здавалося б, давно вже мало б канути у небуття. Ми ж, на превеликий подив наших найпослідовніших недоброзичливців, не просто відновлюємо історичну справедливість, а ще й зримо, на очах усього світу, відроджуємося духовно, самоусвідомлено будуємо суверенну Українську Державу!

Що ж порятувало нас від, здавалося б, неминучої згуби, на яку так сподівалися (і сподіваються!) сусідоньки наші хороші? Серед чинників, які протистояли асиміляції, бачимо спасенну силу нашої рідної мови! Вона, наша мовонька, єднала у віках розрізнені шматки нашої Батьківщини в один національний організм!

Сьогодні українофобія всіх мастей об’єднується у черговому хрестовому поході проти української мови. Політичне шкурництво, як помічено, особливо шаленіє й нахабніє перед виборами — президентськими та парламентськими. В розрахунку на додатковий відсоток голосів виборців немало лідерів політичних партій і захалявних партійок заграють із російськомовним населенням (узиваним електоратом), обіцяючи йому добитися подвійного громадянства, вступу в ЄЕП та законодавчого закріплення статусу російської мови як державної. Це одна з кволих надій та сподіванок підтримати свої благенькі політичні штанці на фінішній передвиборній прямій. Це остання, заяложена і вкрай потріпана козирна карта лідерів і лідерок з явними ознаками політичного клімаксу.

Незважаючи на будь-яку мораль та моральність, не кажучи вже про повагу до історії, політичні шахраї силкуються упевнити виборця не тільки у цілковитій ментальній відмінності українського Заходу й українського Сходу, української Півночі й українського Півдня, а й видати ці полюси як антагоністичні. Озлобити «західняків» і «східняків» на ґрунті нібито цілковитої протилежності їхніх інтересів — це політичний злочин, на який підбивають новітнє малоросійство розробники передвиборних технологій (і то як за межами України, так і «внутрішні турки»).

З’являються десятки й десятки публікацій, автори яких, схоже, назавжди розминулися не тільки з професійною, а й просто з елементарною людською совістю, бо начебто серйозно «доводять», що російська мова на українських теренах існує «отродясь», сиріч чи не з тих самих часів, коли Господь, сотворивши Небо й Землю, сів перепочити. Та й сама ця земля і небо, що нині над Україною нависає, мовляв, ніколи й не були українськими.

Навіть промосковське попівство, не соромлячись виказувати своє невігластво, активно підключається до політичних кампаній, спрямованих на звеличення «великого русского языка» (тобто російської мови в сучасному трактуванні цього поняття) з одночасним паплюженням мови української. Так, у професійно недолугій (і змістом, і формою) газетці-агітці «SOS» (провокаторка «Третьего Рима») один із дописувачів на повному серйозі твердить: мовляв, «у жителів України традиційно існує дві рідних мови: більш давня російська і зовсім молода українська».

Ось вам, Читачу, наочний доказ того, що «як не піп, то не вбирайся в ризи». А надто — у лінгвістичні. Таке неуцтво навіть спростування не потребує: воно само себе спростовує. Нерідко натрапляємо на публікації, писані, схоже, в розрахунку на цілковитий читацький ідіотизм. Але ж хіба не тяжкий-претяжкий гріх — переносити власне каліцтво на паству? Тим часом та ж таки «SOS» (2002, № 1 (22)) пише: «Принаймні дивно звинувачувати Москву в насильницькій русифікації Слобожанщини, Донбасу чи Новоросії. Справді, нащо насильницьки русифікувати одвічно російські Одесу, Дніпропетровськ-Катеринослав, Кіровоград-Єлисаветград, Маріуполь та інші?»

І ще: «Ситуація з російською мовою зараз набагато складніша, ніж у радянський час! Російська мова фактично оголошена поза законом в офіційних установах, у системі вищої і середньої освіти, на державному телебаченні і радіо. Ось уже десять років «національно свідома» еліта веде жорстоку війну проти російської культури».

Подібні спалахи істерики (фактично — патології) змушують пригадати російське ж прислів’я: «Наш человек сеет ниву рожью, а живет ложью». Біда тисячократна від того, що той «человек» — у московському підряснику і сіє брехню на ниві духовній, тобто морально калічить ближнього.

А якщо чесно поглянути на ситуацію? Хто і що кому загрожує: «мова» — «языку» чи «язык» — «мові»? Багато хто з поважних науковців (і не обов’язково лінгвістів) на запитання: «Чи заслуговує російська мова в Україні на статус державної?» висловився чітко й недвозначно, з переконливим науковим обґрунтуванням. Так, доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман у тижневику «Освіта» з цього приводу писав: «Перш за все зрозуміймо, що мовне питання в Україні не лінгвістичне, а політичне. Воно штучно підігрівається для досягнення чи не найголовнішої мети російської геополітики, а саме: ліквідації української нації. Звичайно, не фізичної, а етнополітичної, тобто перетворити українців на росіян. Проблему цю держава росіян, яка називалася спочатку Московія, з 1713 року — Російська імперія, з 1917 року — СРСР, а з 1991 року — Російська Федерація, розв’язує протягом більше ніж трьох століть… Половину нації знищено не самим терором — денаціоналізацією та асиміляцією» (Освіта. — 2001. — 24–31 жовтня, 31 жовтня — 7 листопада).

Харківський національний університет
Харківський національний університет

Спекуляція мовним питанням — це не проста собі аморальність. Це — злочин у тому розумінні, що багато хто, продукуючи історико-лінгвістичний фальсифікат, відмовляє українцям у їхньому історичному праві на свою Батьківщину — на ту ж таки Слобожанщину, Схід та Південь України! Нерідко ситуація витлумачується так, нібито нинішні українці та їхні предки ніколи й не жили на східних та південних теренах!

Виносячи у заголовок запитання: «Русифікований чи російськомовний?», дописувач тижневика «Україна і світ» (2–8 лютого 2002 р.) тужиться довести, що й Схід, і Південь України «отродясь» були російськими й російськомовними. Цитую: «Двісті років тому українці, покидаючи землі своїх пращурів, їхали з острахом у степи, які сотні років несли в собі загрозу нападу орди, і головною проблемою для них було адаптуватися на новому місці, призвичаїтися. Подібно українцям, які їхали у Канаду чи Америку, Аргентину чи Бразилію, одразу ж орієнтувалися на те, що слід знати мову нової батьківщини (англійську, іспанську чи португальську), українці, що колонізували причорноморські та приазовські степи, однозначно визнавали примат російської мови. Інакше і не могло бути, бо це була не їх земля — це була земля, яку вони колонізували» (Ця нісенітниця підкреслена мною. — І. Ш.).

Ось що значить вибори: за відсоток голосів (так потрібний як умова доступу до парламентського корита) можна й частину території Батьківщини (відчіпне!) здати хоч чортові в зуби! Це історико-лінгвістичне убозтво підводить мене до думки, що цитований дописувач жодного дня не вчився в школі, не займався й самоосвітою, не прочитав жодної історичної праці. А, бач, просвіщає електорат. Від імени Народно-демократичної партії.

Історію Українського Півдня неуцтво, отже, заглиблює лише на двісті років, та й то за умови «однозначного визнання примату російської мови»!

Ба! Продукантам історико-мовного фальсифікату й того не досить. Вони «роз’яснюють»: «…Для сотень тисяч українців, що проживали на півдні та сході України, ця земля стала Україною лише десь у другій половині ХІХ століття, чи навіть у 1918–1919 рр., коли було здійснено невдалу спробу створення Української держави».

Цей виплід явного провокаторства я вже десь цитував, але наводжу ще раз, бо «федералісти» не втомлюються «талдычить» (їхнє) про «исконную русскость» і Слобожанщини, і Сходу, й Півдня України. Є, отже, потреба нагадати, коли ж насправді запахло в цих краях «русскостью» (москальством) і з яких пір ця «русскость» стала там «коренной».

…Компроміси були завжди (як і сьогодні) для України програшними. Компромісна Богданова угода з царем обернулася для України втратою її державности, територіальних прав, фізичною й духовною кабалою (закріпаченням) її народу. Передові люди України й Росії, однак, навіть у добу найгустішого мороку московського мракобісся не мирилися з цією жорстокою історичною несправедливістю. Сподвижник Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша — Микола Костомаров (найактивніший член таємного Кирило-Методіївського братства, якому належать найголовніші політичні та ідеологічні настанови щодо визволення з-під московського панування та суверенности українського народу у слов’янській федерації) у листі до Олександра Герцена писав: у майбутньому слов’янському союзі «мусить скластися одне ціле на всіх українських землях зі збереженням єдности з іншими слов’янськими народами, основаної не на згубній мертвотній централізації, а на ясному усвідомленні рівноправности… Нехай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом» (Колокол. — 1860. — Т. 1. — С. 15; див.: Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. — Т. 1. — С. 61).

Як же актуально звучить це сьогодні! Як пересторога для тих, хто й нині виношує злочинні плани шляхом розчленування України на регіональне шмаття ввергнути її в імперську утробу!!

Та повернімося до «однозначного визнання примату російської мови» Слобожанщиною.

Як відомо, центром культурного й духовного життя цього краю з 1805 року стає Харківський університет. Його перший ректор Василь Каразин щодо українців вживав вислів «наш народ», заявляв, що бажає зробити добро «любезнейшей моей Украине»… «Науки і мистецтва оселяться у нашій вітчизні; вони сприймуть її як свою власну; вони згадають любу їм Грецію… Вони у захваті забуття скажуть: Давня Греція, батьківщина наша, нам повернена!» (Каразин В. Сочинения: Письма и бумаги, собр. и ред. проф. Д. И. Багалием. — Харків, 1910. — С. 449–450).

Харківський університет був виразно відмінний від інших російських університетів. Олександр Потебня писав: «Я гадаю, що кожен з російських університетів не свідомо одбиває на собі особливості своєї країни. Ми, харківці, не помічаємо своєї оригінальности доти, поки ми бачимо лише себе…» (Багалій Д. Олександр Опанасович Потебня // Червоний Шлях (журнал). — 1924. — Ч. 4–5.). Цю оригінальність Потебня бачив в українському складі студентів. Якби таким був також і склад професорів, то, на думку Потебні, університет був би цілком українським. І тому він вбачав завдання у тому, щоб російських професорів заступити тубільними, українськими і дбати про те, щоб студенти були «перш за все українцями» (Див.: Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — Нью-Йорк–Париж–Торонто, 1987. — С. 172).

Українська стихія, де б вона не проявлялася, діяла на навколишній світ благотворно. Як і в Петербурзі, де «захоплювало всіх все малоросійське» (лист Гоголя, 1829 р.), так і в Україні духовна аура полонила багатьох росіян, акліматизувала їх, спонукала до активної участи в Українському Відродженні.

Українофілами стали великорос з походження А. Павловський, автор першої «Грамматики малороссийского наречия» (1818), М. Цертелєв, автор однієї з перших друкованих праць з української етнографії під назвою «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819), а ще — вихованець, а потім і професор Харківського університету, також великорос із походження, Ізмаїл Срезневський (1812–1880). Сергій Єфремов про нього писав: він «так захопився був українством, що спершу цілком присвятив йому свою діяльність». (Згадаймо бодай його видання української народної поезії «Запорожская Старина» (1833–1838) у шести книгах.)

Це про нього, про І. Срезневського, свідчив його біограф Ламанський: «З юнацьких років знайомий з Квіткою, Артемовським-Гулаком, з його друзями і приятелями, Срезневський у своїх нахилах, смаках і спрямуванні цілком природно став полум’яним українцем» (Сумцов Н. Харьковский период научной деятельности И. И. Срезневского. Памяти Изм. Ив. Срезневского. — Петроград, 1916. — С. 72).

Оскільки наша мова — про Мову, то Читачеві, певно, цікаво буде знати, якої думки був про мову українців цей безперечно високий авторитет. Уривочок із статті «Погляд на пам’ятки української народної поезії» (1834): «Нині нема чого доводити, що мова українська (або, як це хочеться іншим, малоросійська) є мовою, а не наріччям російської або польської, як це дехто доводив, і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських, яка навряд чи поступиться богемській у рясноті слів і висловів, польській у живописності; сербській у приємності, що ця мова, яка, будучи ще не опрацьованою, може вже зрівнятися з мовами освіченими за гнучкістю і багатством синтаксичним, — мова поетична, музикальна, живописна» (Учен. зап. Имп. университета. — 1834. — Т. 6. — Октябрь. — С. 134–150).

Як же повелася царська ідеологічна жандармерія з отим «поетичним, музикальним, живописним»? Це засвідчив, наприклад, учитель харківської гімназії Т. Селіванов (він потім був директором шкіл «Области Войска Донского»): «Ми застали, — писав Т. Селіванов у 1807 році, — в училищах самого Харкова вчителів, що так і різали по-українському з учнями; так ми, тобто новоприбулі з семінарії вчителі, за розпорядженням начальства зломили їх і привчили розмовляти по-російському» (Данилевский Г. Украинская старина).

Діяла, отже, неухильна настанова розглядати Україну як невід’ємну частину Росії. Український дух Слобожанщини було ламано рішуче й безоглядно. Українські традиції першого десятиліття Харківського університету, як і всієї освітньої системи краю, зазнавали дедалі одвертішої русифікації, утисків академічної свободи.

Під час свого ювілею в 1927 році професор Д. Багалій згадував, у яких умовах він працював у Харкові до революції: «Багато поколінь моїх слухачів з 1884 по 1917 р. виносили, казано мені, з моєї авдиторії зацікавлення до рідної історії. Та разом з тим гнітив мене повсякчас тягар тодішніх умов політичного, національного й культурного життя. Політичні та національні утиски царату позначилися і на моїх викладах з історії Росії та України. Я не мав права викладати історії України, що над нею спеціяльно працював, з катедри; я не міг викладати свого курсу з історії України по-українськи. Мені, ректорові університету, зробив у листовній формі догану міністр Шварц за те, що я дозволив проф. Сумцову викладати його курс з історії українського письменства по-українськи; я не мав змоги видавати своїх курсів і монографій по-українському; за моє дуже невинне тоді українофільство міністр Делянов скількись років не давав мені катедри. Тож не дивниця, що коли після Жовтня впало царське самодержавство і органічно зв’язаний з ним давній лад, коли вища школа широко одчинила свої двері перед масами нового студентства з пролетаріату й селянства, коли в авдиторіях залунало вільне українське слово — я з юнацьким захопленням і досвідом старого професора став викладати цій авдиторії курси української історії» (Ювілей акад. Дм. Ів. Багалія (1857–1927)// УВУН. — К., 1929. — С. 65–66).

Пізніше ж… Багалій ще встиг померти своєю смертю, але всі його співробітники з катедри Історії Української Культури, так само як і всі україністи Харківського університету, були виарештовані і знищені або зникли без сліду в підвалах НКВД і на засланні в концентраційних таборах. Такого терору і такого погрому української культури не знала Україна і в найчорніші дні царської самодержавної реакції (за П. Голубенком).

Тим часом, у дні святкування 150-річчя Харківського університету імени М. Горького буде сказано, що цей навчальний заклад «виховав цілу плеяду видатних вчених, що стали гордістю російської науки», і що «історія цього вищого навчального закладу є яскравим втіленням глибокого впливу російської прогресивної суспільної думки на розвиток науки і культури на Україні, міцних зв’язків українського народу з його великим російським братом» (Радянська Україна. — 1955. — 19 квітня).

У наступній подачі розповімо про «кубанізацію Донбасу», тобто про наслідки «глибокого впливу російської прогресивної суспільної думки» на розвиток духовности Сходу та Півдня України.

Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу —
Та полякам…

Тарас Шевченко


Дуб — унікальне дерево.

Він завжди в уяві народній поставав живою істотою,
уособлюючи могутню силу і незалежність духу,
що здатні вистояти супроти будь-яких випробувань долі.
Тож і народна творчість, і поети постійно ужитковувались цим образом
як виявом переможної потуги духу народного.
Тарас Шевченко теж використовував метафоричні можливості,
пов’язані з цим деревом, для створення харизматичних образів.
Тому в Україні і досі живуть багатолітні дуби,
що вважаються тими, що їх саме Тарас Шевченко й оспівував
На світлині: Шевченків дуб у селі Прохорівка, що на Черкащині
Картина художника Івана Гайдука

Оце дожилися! Українцям в Україні доводиться доказувати, що живуть вони на своїй землі з повеління Господнього, а не з примхи біснуватих петрів та катерин. І що говорять вони з повеління Господнього таки своєю, українською, мовою, а не мовою, «нашпигованою німецькими та польськими словами», мовою, яка виникла «прі австрійской подтравкє» (за Солженіциним).

Чи є що злочинніше й аморальніше, аніж відмовляти одній із найстародавніших у світі націй у праві на її правічну земельну й духовну власність?!!

Нічого дивного. Справа не тільки в апостолах московського великодержавія, які не уявляють Росію поза полем «українізації», тобто поза спонсорською та донорською функцією землі, яка зветься Україною. (Згадаймо: «Так звана Великоросія сама по собі не могла і не може існувати, вона приречена на тяжке і злиденне існування. Неможливо уявити Велику Росію без півдня, без його багатств». — Бердяев Николай. Духовные основы русской революции // Собр. соч. — Париж, 1990. — Т. 4. — С. 169.)

Справа і в нас самих. У «землячках» (Шевченкове) та «братчиках» (Грабовського). У «совках» московської закваски та вичинки. Сьогодні запопадливі «землячки» та «братчики» (як і їхні предки з московсько-петербурзького лакейства в минулому) охоче доливають малоросійської оливи у великодержавницьку ідеологічну кадильницю-коптилку. Малоросійською оливою я називаю історико-лінгвістичний фальсифікат, який допомагає «общєрусам» (фактично обрусителям) руйнувати справжню історію України і на її уламках вибудовувати міт про московський примат в українських степах!

Ось і недавно (16 березня 2006 р.) одна поважна українська газета видрукувала досить розлогий матеріал, у якому історію освоєння Півдня України зведено до… колонізації цього краю Росією. Ні словечка не мовлено про те, що ж було, що діялося раніше «на крайньому півдні України — в колишньому Дикому Полі, яке було звільнене від турків і татар лише в кінці ХVII століття і заселялося вихідцями із Росії — в основному суднобудівниками з Іжори, з Санкт-Петербурга та Воронежа. А також металургами з Уралу».

Прочитає людина таке ось «одкровення», повернеться обличчям до московської півночі й на широкі груди свої покладе такий же широкий подячний хрест: мовляв, спасибі вам, брати наші хороші! Спасибі за те, що не тільки звільнили Дике Поле від турків та татар, а ще й заселили його та окультурили!

І за царів білих, і за царів рубінових (генсеків) таке історико-лінгвістичне спрощенство утверджувало «совка» на думці, що ні до Півдня, ні до Сходу України українці ніякого стосунку не мають! Що першопрохідниками тут були ті, хто позасновував Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Єлисаветград, Одесу… Що іжорці навчали малоросів, як клепати корабельні обшивки, а уральці — як кувати залізо, а «мудрий німець» — як садити картоплю…

Саме тут і доречно запитати разом із Шевченком:
        А чиєю кров’ю
        Ота земля напоєна,
        Що картопля родить, —
        Вам байдуже. Аби добра
        Була для городу!

Цей гнів, і образу, й національний біль висловлено у моєму В’юнищі в 1845 році. А в році 1850-му Шевченко ще й ще раз повертається до історичного минулого нашої Батьківщини і вже з Оренбуржжя окидає зором рідні простори. Вустами козака, який нібито (сон) вийшов із розвернутої могили та взяв на руки маленького пастушка, він промовляє:
        — Дивися, дитино, оце козаки
        (Ніби мені каже), на всій Україні
        Високі могили. Дивися, дитино,
        Усі ті могили, усі отакі,
        Начинені нашим благородним трупом.
        Начинені туго. Оце воля спить!

Завважте, Читачу: Шевченко бачив рідну землю, всипану козацькими могилами, із далеких невільницьких широт. Ми ж, сучасні інтелектуали, не хочемо й із конча-заспівських дачних гнізд бачити та знати свою справжню історію! Отож, і пристаємо до табору тих, хто витлумачує її на свою вигоду: з «времен Очакова и покоренья Крыма».

Закінчується поезія-сон «Буває, в неволі іноді згадаю» повчальними й дуже актуальними (як на сьогодні) рядками. Сивий козацький лицар, порубаний, посічений, звертається до свого нащадка:
        А як ми бились, умирали,
        За що ми голови складали —
        В оці могили? Будеш жить,
        То може й знатимеш, небоже,
        Бо слава здорово кричить
        За наші голови…

Слава, справді, кричить здорово, але я не певен, чи торкається її крик розуму й серця новітніх губернаторів Запоріжжя й Дніпропетровська, Херсона й Миколаєва, Донецька й Одеси, Харкова й Луганська… Новітні цінності — цінності мільярдерів грошовими лантухами тяжко придавили лицарські ідеали в козацькім краї!

А тепер про те, чи Дике Поле було таким уже диким, як дехто хоче його видати? Чи українська нога коли-небудь ступала у тому полі до іжорців та уральців?

Про Південь сучасної України і в доісторичних часах, і в часах пізніших написано силу-силенну праць. Треба тільки читати їх очима чесними, не зашореними. Можна назвати десятки імен найавторитетніших учених — істориків і лінгвістів, політичних і громадських діячів, у працях яких не знайдемо й тіні сумніву щодо історичної приналежности і Сходу, й Півдня, і всієї України — Україні!

Видатний церковний і культурний діяч Іван Огієнко у праці про поширення християнства серед українського народу чітко вказує на територіальні володіння південних українських племен: «Три українські племена, — пише він, — Уличі (чи Угличі), Тиверці та Поляни споконвіку були найближчими сусідами грецьких колоністів; жили вони на південь від інших українських племен — Уличі між Дніпром і Бугом, а Тиверці на захід від них по Дністру; на північ від них, по Дніпру, жили Поляни. Безумовно, племена ці замешкували свої землі з найдавнішого часу, бо ж входили в склад тієї просторої території, де споконвіку жили Слов’яни взагалі. Ось ці українські племена зазнали християнства з найдавнішого часу, можливо, що ще з віку апостольського. Ці три племені наші постійно вели жваву торгівлю з греками, часто їздили до грецьких колоній, грецькі купці часто бували у них, — через усе це в нас мусило рано появитися християнство…». «Зносини з грецькими колоніями та їхнє християнство мали великий вплив на наших Полян, і скоро зробили те, що вони стали найкультурнішими серед усіх українських племен».

На спростування вигадки про незаселеність «крайнього півдня України» пошлемося на праці видатного російського мовознавця, академіка О. Шахматова, присвячені спеціально історії мови українського народу. Реконструюючи «южнорусские наречия» (південноукраїнські наріччя, діалекти) на основі сучасного стану української мови, учений відносить до південнорусів тиверців, уличів, волинян, дулібів (дуліби і волиняни вважаються особливими племенами), полян і древлян. Сіверці визначались то як східноруси, то як південноруси. Дреговичі вважалися спочатку «середньорусами», потім ляхами, а пізніше південнорусами.

Поділ сучасних українських говірок на північне й південне наріччя, якого дотримувався О. Шахматов, переноситься в глибину часів: давні південноруси розпадалися на південні племена (уличі, тиверці і волиняни) і північні (всі інші) або на степові й лісові. Під тиском кочівників південні племена відступають на північ, посуваючи північні племена. Волиняни відтіснили дулібів і древлян, древляни, в свою чергу, потіснили дреговичів і зайняли область південніше Прип’яті. Після татарського погрому, вважає О. Шахматов, південноруси покинули середнє Подніпров’я, відступивши на північ, але через століття були об’єднані волинянами і перейшли в наступ. Під охороною литовських князів південноруси в ХIV ст. переходять через Дніпро, просуваються на Полтавщину. В ХV ст. київське князівство просувається до Дінця та Чорного моря, а в ХVI ст. колонізаційний рух на схід стає на міцні рейки. Південноруси стають українцями.

Порівняно з росіянами й білорусами українці за своїм походженням є найбільш цілісною етнічною групою: вони повністю сформувалися на базі південноукраїнських племен (росіяни склалися в результаті об’єднання різних етнічних одиниць) (Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей. — С. 366–368).

А ось те, що цілком узгоджується з поглядом Івана Огієнка на минуле Півдня України: «Предки південних українців — уличі і тиверці, а північних — поляни, древляни і бужани» (Шахматов А. А. Введение в курс истории русского языка. — Ч. І. Исторический процесс образования русских племен и наречий. — Пгр, 1916. — С. 104). «Прямих потомків полян, древлян, сіверян можна визнати у населенні сучасних північних повітів Київської губернії й сучасної Волині, південних повітів Чернігівщини та північної Полтавщини» (Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. — С. ХLII).

У праці, спеціально присвяченій походженню та історії української мови, О. Шахматов зазначає, що під тиском кочівників з півдня південноруси займають увесь Дніпровський басейн. Південноруси підкорили ляські племена — дреговичів і радимичів. Уже в ХІ ст. серед дреговичів і радимичів сиділо суцільне південноруське населення. Древляни й сіверяни масами перейшли через Прип’ять, Іпуть та Сож. Західнослов’янські хорвати також потонули в південноруському морі» (Шахматов А. А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем. — Т. 2. — Пгр., 1916).

Рання весна в дубовому лісі.  З картини художника Івана Гайдука
На світлині: Рання весна в дубовому лісі.
З картини художника Івана Гайдука

Та де вже нам розмірковувати про апостольський вік, коли ми не хочемо бачити набагато ближчої своєї історії — історії Слобожанщини, історії Сходу й Півдня України. Так наче ніколи й на світі не було Запорозької козацької республіки (Нації Козаків), так чітко зафіксованої на мапах та глобусах середньовічними західноєвропейськими географами та картографами по обох берегах Дніпра! І царська, й більшовицька Росія посилено викреслювала з пам’яті українського народу ім’я справжнього господаря цих земель — Війська Запорозького Низового. За доби козацької — це терени козацьких паланок: Буго-Ґардівської, Інгульської, Кодацької, Самарської, Кальміуської, Орільської, Протовчанської та Прогноївської. З них перші три були розташовані на правому березі Дніпра, всі інші — на Лівобережжі. Козацькі паланки охоплювали землі Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької областей (крім північної її частини: вона належала до Слобожанщини), а також східні терени Миколаївщини, північні частини Херсонської та Запорізької, південну частину Луганської области, а ще — південну частину области Ростовської (у складі Російської Федерації). Нагадаємо: південна частина Луганщини належала до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового!

Загарбавши Україну, Московщина, справді, почала перетворювати її терени на «дике поле». Із ста тисяч вільних козацьких господарств у 1752 році залишилося тільки 2959 (Мякотин В. Очерки социальной истории Украины). Українські землі Петербург роздавав не тільки вельможам та генералам, а й московським селянам, сербам, німцям та іншим чужинцям. У 1753 році з Московщини було переселено 40 тисяч селян; їм землі роздавалися задарма (понад Дністром). У 1781 році переселенців з Московщини прибуло ще 50 тисяч.

Узагальнюючи процес москалізації України, К. Маркс писав: «Потім, одним розчерком пера, Катерина ІІ обернула на кріпаків чотири чи п’ять мільйонів порівняно вільних селян у новопридбаних західних і південних областях» (Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Про звільнення селян в Росії // Твори. — Т. 12. — С. 651).


На Донбасі (та й чи тільки!)... одна усна заява батьків —
і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків.
Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами?
Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Із листа Василя Стуса до Андрія Малишка,
депутата Верховної Ради УРСР, від 13 грудня 1962 р.

ЯК ЧАСТО вони повторюють: «так історічєскі сложілось«. Склалося, справді, історично. Але чи хіба само по собі? Хіба не з волі (свавілля) Олексіїв, Петрів, Єлизавет, Катерин? Найглибший і найоб'єктивніший наш аналітик Тарас Шевченко всі наступні лихоліття України, усі її найтяжчі національні катастрофи й трагедії пов'язує з переяславською поразкою 1654 року. Це першопричина тієї жахливої фізичної й духовної чорнобилізації, кажучи сучасною мовою, яка спіткає українців після Богдана.

Саме з ініціативи Богдана почалася в Україні московська присутність. Царським наказом від 20 січня 1654 року «по челобитию гетмана» було призначено в Києві воєводою князя Куракіна з трьохтисячним військом. Та вже через три роки воєводи з царськими військами були не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині (Див.: Олена Апанович. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К.: Ватра, 1994. — С. 80).

Оцінюючи становище, у якому опинилася пост-Богданівська Україна — велика фізична й духовна руїна, — Шевченко гірко докоряє Хмельницькому:
        Отак-то, Богдане!
        Занапастив єси вбогу
        Сироту Украйну!
        За те ж тобі така й дяка.
        Церков-домовину
        Нема кому полагодить!!!
        На тій Україні,
        На тій самій, що з тобою
        Ляха задавила!
        Байстрюки Єкатерини
        Сараною сіли.
        Отаке-то, Зіновію,
        Олексіїв друже!
        Ти все оддав приятелям,
        А їм і байдуже…

Після полтавської трагедії 1709 року московська військова присутність в українських містах подесятерилася. Московська влада, грубо ламаючи одвічні українські традиції, почала відбирати від українців органи самоуправління, ненастанно насаджуючи свої кадри. Перебираючи до своїх рук промислове виробництво в Україні, Московщина запровадила практику примусового переселення українських спеціалістів на свої терени. Так, у ХVIII столітті в Московщину було вивезено силоміць найкращі ткальні разом з майстрами. У такий же спосіб було підірвано в Україні скляний та порцеляновий промисли, а також цукровий, виноградний, тютюновий тощо.

Практику білих асиміляторів непорівнянно удосконалили асимілятори рубіново-охрові. Тільки за сорок радянських років в Україну переселилося більше шести мільйонів росіян. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років ЦК ухвалив постанову, якою передбачалася масова заміна керівних кадрів в Україні, — це постанова від 14 березня 1932 року. Її виконання було доручено П. Постишеву. Вже через десять місяців цей кремлівський опричник звітував: із 120 тисяч членів і кандидатів КПУ виключено 27,5 тисячі. Він привіз із собою 13 тисяч «московських кумів» — на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райпарткомів та інші ключові посади. У такий спосіб було «зміцнено» 643 політвідділи, 202 політвідділи радгоспів (Правда. — 1933. — 24 листопада).

Недремне око Кремля особливо пильно стежить за Україною в голодні роки: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947… Аякже, момент! Саме час заселяти вимерлі українські міста та села вихідцями з Росії! Наведу уривок із листа Й. Сталіна до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 року — листа, мало кому відомого навіть з істориків, а не тільки широкому загалові.

«…Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні геть кепські. Погано по партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловились проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших районах справи, як стверджують, не кращі. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того щоб керувати районами, Косіор весь час лавірував між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужности піти в потрібний момент проти течії, не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник. Погано по лінії ДПУ. Реденсу не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна.

Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає і його агентура на Україні у кілька разів сильніша, аніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) засіло немало (так, немало) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії, проти партії. Найгірше ж те, що українська верхівка не бачить цих небезпек.

…Поставити собі метою перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР, у дійсно зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». (Цитований лист разом з іншими листами Сталіна до Кагановича (більше 800 листів) зберігається у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РГАСПИ), у фонді Л. Кагановича (ф. 81, оп. 3). Додаток до «Независимой газеты». — 2000. — 1 грудня. Переклад мій. — І. Ш.)

Душа українського етносу — в його пісенній творчості.
Душа українського етносу — в його пісенній творчості.
Дитячий театр українського фольклору «Берегинька» (м. Київ),
яким керує заслужена артистка України Надія Буравська, —
яскраве свідчення того, що душа наша — жива і вічна
Світлина Олександра Вакуленка

Зрозуміло, що кремлівський Змій Горинич не проминув пожерти і С. Косіора, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1930 року, генерального секретаря ЦК Компартії України у 1928—1938 роках, і В. Чубаря, голову Раднаркому України в 1924—1934 роках, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1935 року, і С. Реденса, у 1931—1933 роках повноважного представника, голову Управління ОДПУ України.

Москва-Кремль, що й казати, таки «виправили» становище в Україні. Із трибуни ХІІІ пленуму Виконкому Комінтерну (відбувся в грудні 1933 р. під керівництвом секретаря Інтернаціоналу Йосипа Ароновича П'ятницького) звучало переможно й тріумфально:

«24 січня 1933 р. Центральний комітет ВКП(б) прийняв історичне рішення про зміцнення керівництва ЦК КП(б)У і вирішальних областей України. Це рішення, посилка на Україну секретаря ЦК ВКП(б) т. Постишева, посилка незадовго до цього одного із наших видатних (! — І. Ш.) працівників у галузі сільського господарства т. Хатаєвича, повернення на Україну у ролі голови ДПУ т. Балицького, який багато років спеціалізувався на боротьбі з українською контрреволюцією, бойова мобілізація більшовиків України і насамперед конкретне повсякденне керівництво ЦК ВКП(б) і т. Сталіна, велетенська допомога, надана Україні ЦК ВКП(б) і союзним урядом, привели до того, що протягом якихось 9-10 місяців становище на Україні істотно поліпшилось. План хлібоздачі в 1933 р. виконано достроково — 6 листопада. Так рано Україна його ще ніколи не виконувала) (ХІІІ пленум ЦККИ. Стенограф. отчет. — М., 1934. — С. 112).

Було б із нашого боку дуже великою несправедливістю, якби ми не звернули увагу на старання «видатного працівника сільського господарства» Менделя Хатаєвича. Ось як оцінив цей «видатний аграрій» хід та особливості хлібозаготівель в Україні: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба на смерть. Цей рік (1933-й. —І. Ш.) став випробуванням нашої сили і їхньої витривалости. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" (Див.: Субтельний Орест. Україна. Історія. — К., 1991. — С. 360).

Та придивімося до постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» від 14 грудня 1932 року. Саме нею припинено українізацію, яка почалася було у двадцятих роках. Уже на другий день, 15 грудня 1932 року, цю імпер-шовіністичну постанову продублювали Сталін та Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам раднаркомів, край- та облвиконкомів. Телеграма вимагала терміново припинити «українізацію» не тільки в Україні, а й у районах СРСР, де компактно проживали українці: Кубань (І млн українців), Курська область (1,3 млн), Воронезька (1 млн), Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).

Московська влада зобов'язала партійне керівництво цих регіонів перевести всі україномовні газети, друк, видання на російську мову й до осени 1938 року підготувати перехід шкіл до викладання на російську мову. Жертвами цієї постанови стали не тільки школи українські, а й школи національних меншин: їх попереводили на російську мову викладання. Нагадаємо, що на 1930 рік в Україні працювала 21 тисяча національних шкіл, в тому числі російських — 1600, єврейських — 786, німецьких — 628, польських — 381, молдавських — 141, болгарських — 74, вірменських — 10, грецьких — 16, татарських — 10, австрійських — 3 і т. д. Вони ніскільки не заважали коренізації (українізації).

Ґвалтування неросіян у спосіб етно-психологічного розбою мало цілеспрямований і системний характер. Ось хронологія цього лінгвонасильства.

1938 рік. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей».

1938 рік. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б) України «Про обов'язкове вивчення російської мови у неросійських школах України».

1978 рік, жовтень. Постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

Християнські світобачення та мораль — характерні ознаки української
Християнські світобачення та мораль — характерні ознаки української душі.
На знімку: фарбуванням яєць до Пасхальних свят переймається вся родина
Світлина Миколи Навроцького

1978 рік, листопад. Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР». Колегія Міністерства освіти УРСР, на виконання постанови уряду, наказів Мінвузу СРСР, розробляє заходи, внаслідок здійснення яких з другого півріччя 1980/1981 навчального року почалося вивчення російської мови у перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання. При цьому класи, академічні групи з метою поглибленого вивчення російської мови почали ділити на дві групи. Згадали й про досвід білих русифікаторів. Як свідчить в автобіографії О. Довженко, їм, учителям, доплачували до зарплати, «здається, вісімнадцять карбованців — за обрусіння краю». Отож і радянським учителям, як визнала в інтерв'ю «Радянській освіті» (9 грудня 1988 р.) колишній член ЦК КП України, Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко, «ставки вчителям російської мови в сільській місцевості було підвищено на 15 відсотків».

1979 рік, 22—24 травня. Ташкент. Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР». Повсюдно почалося розширене проведення російською мовою позакласних і позашкільних заходів — піонерських і комсомольських зборів, тематичних вечорів і вікторин, читацьких конференцій та обговорення російськомовних радіо- і телепередач, кінофільмів та спектаклів. Розгорнувся перехід на викладання мовою «старшого брата» усіх предметів у школах, профтехучилищах, технікумах, вищих навчальних закладах.

1983 рік, травень. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

І одразу ж — український дубляж: ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР, Міністерство вищої і спеціальної освіти УРСР у своїх листах ректорам вищих навчальних закладів наполегливо вимагали від них «щорічно встановлювати перелік спеціальних дисциплін, які доцільно викладати російською мовою», систематично інформувати про заходи щодо виконання вищеназваних постанов партії та уряду, наказів Мінвузу СРСР та Мінвузу УРСР. Зірвалася ціла заметіль — полетіли з вищих навчальних закладів у Міністерство освіти доповідні з «переліком спеціальних дисциплін», що їх, виходячи з «доцільности», переведено було на російську мову викладання. Широко інформувалося також «Про організацію кабінетів російської мови та літератури». Так московський лінгвістичний примус став перетікати у малоросійсько-вірнопідданську «добровільність»…

Чим відрізняється влада московська від влади київської (учорашньої й сьогоднішньої також)?

Там, де земля українська, — там і пісня українська.

Там, де земля українська, — там і пісня українська.
Виступає Прибузький ансамбль пісні і танцю з м. Миколаїв
Світлина Олександра ВАКУЛЕНКА

Московська влада заявляє, що її «головні життєві інтереси» «зосереджені на всій території СНД», що «захист прав» росіян («русскіх») «становить основу національної безпеки» Російської держави. І не просто заявляє — вона послідовно обстоює права свого етносу! Навіть тоді і там, де тим правам ніхто й ніякою мірою не загрожує! Хоч би й в Україні.

Українська ж влада до подібного сентименталізму ніколи не опускалася й, схоже, навіть не помишляє опускатися. Мільйони, десятки мільйонів українців, навіть проживаючи компактними масами, скажімо, в Російській Федерації, не чують українського слова, української пісні, не знають Правди про свою етнічну Батьківщину. Діти російських українців виховуються на чужих морально-етичних цінностях, як правило, ворожих до України. Діаспорний генофонд українців гине у нас на очах, а наші солом’яні патріоти, ці великі народолюбці, дуже принципово прикидають (прицінюються), до кого вигідніше примкнути: до коаліції оранжевої чи до коаліції широкої. Наче олігархи оранжеві пряміші й святіші, та патріотичніші, аніж олігархи синьо-білі!

Не буде нічого дивного та несподіваного, якщо капітал оранжевий, злигавшись, даруйте, у Верховній Раді із капіталом синьо-білим, проголосує за… надання російській мові статусу другої державної! Адже серед десяти проектів, поданих у парламент різними силами, є також і проект, пропонований, вибачайте, нашоукраїнцями! Іншими словами, оранжеві москволюби, ці потерпателі за російську мову, цілком спроможні успішно зігратися в антиукраїнському оркестрі!

І не дурімо самі себе, не втішаймося видимістю перемоги на минулих виборах демократизму та національно-патріотичних сил! Загляньмо у списки партій і партійних блоків: цілковита перемога товстосумів, від яких ані Сходу й Заходу, ані Півночі й Півдню годі сподіватися на духовне оздоровлення!

І чи не забагато я хочу від урядових патріотів-мільйонерів, привертаючи їхню державницьку увагу до духовного голоду українців діаспорних, коли вони не бачать, а головне — не бажають бачити лінгвоінквізиції, яку великодержавні шовіністи чинять над українською мовою на одвічно українських землях, тобто під самісіньким, даруйте, носом тих-таки «щирих патріотів»?

Щоправда, їм сьогодні не до мовних проблем Слобожанщини, Сходу та Півдня! Вони відходять від шоку. Ну, справді! Так величалися, так вірили у переможну силу (кожен свого!) окремо взятого полковницького пернача — і раптом такий провал! «Непатріотів» із низів прикро, боляче вражало політичне розшарпанство, хуторянська амбітність партійних вождів і вождиків. За всі роки Незалежности ще не було такого суспільного розбрату та самоїдства, як перед минулими парламентськими виборами! І що найтяжче та найприкріше: здається, ніхто так злобно не в’їдав, не вилив стільки чорноти, як «любі друзі», дошкуляючи… ні, ні, не реваншистам, а тим, хто ще вчора підсаджував їх на владну драбину! І вистрибували, як заєць на галявинці, і в’їдали, як моська із дерези. Отож і одержали: народ не прощає зради. Не прощає зради Шевченкового заповідального: «Добро найкращеє на світі, // То братолюбіє».

Нині українську центральну владу щільно і густо, як омела вербу або осокорину, обсіли сиділки та гляділки: всілякі радники та порадники, нерідко із виразним запашком явного антиукраїнства. І зарубіжні громадяни — також. Неавторитетні вдома, ці «регенти» авторитетно радять українцям! І чого тільки не радять: і на «широку коаліцію» орієнтують, і на децентралізацію влади та посилення ролі місцевого самоврядування…

Посилення ролі місцевого самоврядування — річ, звісно, хороша. Але за єдиної умови: за наявности чіткого й усвідомленого розуміння необхідности державної єдности, єдности загальноукраїнських національних інтересів! Ослаблення ж ролі Києва за умов не подоланої ще примарної (антиконституційної!) ідеї сепаратизму означає не що інше, як потурання ініціаторам сіверськодонецького збіговиська розкольників, так зопалу амністованих Києвом!

«Президентські вибори розкололи Україну. Парламентські поглиблять цей розкол?» — запитала кореспондентка «Новой газеты» Віктора Януковича. Той відповів: «Ми повинні надати набагато більше прав регіонам не на словах, а на ділі. І треба почати роботу над прийняттям законів про федеративний устрій держави. Тоді кожний регіон буде розвивати ті напрями і в економіці, і в культурі, які дають йому переваги перед іншими регіонами».

Кореспондентка: «Ідея федералізму вперше була озвучена під час революції на з’їзді у Сєверодонецьку (так в оригіналі. — І. Ш.). Досі Генпрокуратура розслідує чотири так звані «справи про сепаратизм». Не боїтеся, що після таких ваших висловлювань з’явиться п’ята справа?».

В. Янукович: «Ні, не боюсь. Але у цієї ідеї багато противників, і її, швидше за все, доведеться виносити на референдум, як і питання про вступ до НАТО, подвійне громадянство і так далі».

Кореспондентка: «Ви продовжуєте виступати за надання російській мові статусу державної?»

В. Янукович: «Ми повинні розглянути це питання, щоб припинити знущання над людьми. Якщо зможемо в парламенті, значить, у парламенті. Якщо ні, винесемо на референдум. Є другий підхід — прийняття закону, який передбачатиме всі права для регіону, де компактно проживає той чи інший народ: діловодство, медицина, навчання і т. д. Але українська мова не може бути ізгоєм. Ми повинні вміти розмовляти по-українському. Головне, щоб не було насильницького впровадження. Щоб ми не робили ворогів із людей, які розмовляють іншою мовою. До речі, вирішення питання федерального устрою знімає всі ці проблеми» (Новая газета. — 2005. — 10–13 листопада).

Думай, Читачу, думай. Бо патріотам-мільйонерам нема коли думати про подібні «дрібниці». Та й нашу високородну еліту ці проблеми, схоже, не дуже турбують. Кожен, де притулився, там і дрімає: той у Верховній Раді по кілька каденцій додивляється патріотичні сни, той у владі виконавчій справно розписується у відомостях на зарплату, яку не в силі будуть відробити не тільки сини, а й внуки… Ой, хлібе, хлібе, невідроблений хлібе!..

Небезпечне регіональне протиправне самоврядне свавілля, що його заохотив відомий оранжево-синьо-білий меморандум — як всепрощення масового й грубого беззаконня, що творилося під час президентських виборів. Та й до цього всепрощення вимагателі «бо'льшіх прав для рєгіонов» не дрімали. Із превеликою втіхою шовіністична пліткарка писала: «…Розв’язати мовну проблему намагалися на регіональному рівні — відповідні постанови приймалися Верховною Радою Криму, Луганською обласною радою, Севастопольською, Запорізькою та Одеською міськими радами» («SOS». — 2002. — №1 (22). У цьому антиконституційному ділі не відстали й харківські «оранжеві патріоти».

Щоб з’ясувати конкретніше, де, ким і в який спосіб чиниться «іздєватєльство над людьмі», про яке оповістив Росію Янукович, пригляньмося, Читачу, пильніше до тих областей України, де політичне шахрайство збурює мовну проблему. Чи були ті області коли-небудь українськими, чи залишилася там на сьогоднішній день бодай одна українська душа, яка, між іншим, так само потребує свого, рідного, Слова-Звуку, як того потребує й душа російська?! Для цього скористаймося енциклопедичними відомостями (УРЕ) про низку східних та південних областей України. Отже, історико-статистичні дані про:

Ворошиловградську (з 1958 року — Луганську) область. Утворена 3 червня 1938 року. Площа 26,7 тис. кв. км. Населення 2 млн. 777 тис. чол. (1972 р.). Національний склад за переписом 1970 р.: 54,8% українців, 41,7% росіян, 1,3% білорусів, 2,2% інших національностей.

Протягом Х–ХIV ст. ці землі заселяли різні кочові племена. У 1223 р. — монголо-татари.

ХVII–XVIII ст. північна частина сучасної Луганщини (до р. Айдару) входила до Слобідської України, решта території належала Донському козацькому війську.

Дніпропетровська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Розташована в середній і нижній течії Дніпра. Площа 31,9 тис. кв. км. Населення 3 млн. 344 тис. чол. (1970). Національний склад: 77,7% українців, 17,2% росіян, 2,7% євреїв, 1,3% білорусів, 1,1% — інших національностей.

У ХVI–XVIII ст. частина території входила до складу Запорожжя, яке поступово заселяли українські козаки. З 40-х років ХІІI ст. до 1593 р. на острові Томаківка (поблизу теперішнього міста Марганця) містилася Томаківська Січ. У 1648 р. в Чортомлицькій Січі (поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського району) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького. В урочищі Жовті Води (поблизу теперішнього м. Жовті Води) 19 квітня — 6 травня 1648 р. відбулася битва — Жовтоводська.

14 (25) травня 1709 р. Січ зруйновано. (Згадаймо Шевченка: «петровими собаками», які Україну «рвали, гризли».

У 1734 р. запорожці заснували Нову Січ на р. Підпільній, яку в 1775 р. було ліквідовано, а землі її увійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній, об’єднаних у 1783 р. (рік загарбання Росією Криму) у Катеринославське намісництво. У 1797 р. ця територія увійшла до складу Новоросійської губернії (з 1802 р. — Катеринославської).

Запорізька область. Утворена 10 січня 1939 р. Площа 27,2 тис. кв. км. Населення 1 млн. 775 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області проживають: 68,2% українців, 26% росіян, 2,5% болгар, інші національності.

З XVI ст. на цих землях почали селитися українські селяни, які тікали від феодально-кріпосницького та національного гніту. У другій половині ХVI–XVIII ст. північна частина сучасної території Запорізької области належала Запорозькій Січі. Південна частина території сучасної Запорізької области у ХV–ХVIII ст. перебувала у володінні Кримського ханства і після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. була приєднана (тобто загарбана. — І.Ш.) до Росії. У 1783–1797 рр. територія сучасної Запорізької области входила до складу Катеринославського намісництва.

Херсонська область. Утворена 30 березня 1944 р. Площа 28,3 тис. кв. км. Населення 1 млн. 45 тис. чол. (1971). Національний склад за переписом 1970 р.: 78,3% українців, 18,1% росіян, 1% білорусів, 1% євреїв, 1,6% інших національностей.

У перших століттях нової ери на територію Херсонщини почали переселятися слов’янські племена із Середнього Придніпров’я. В кінці Х ст. північна частина території сучасної Херсонської области ввійшла до складу Київської Руси. З другої половини ХVI ст. до 1775 р. (з перервами) північна частина межиріччя Дніпра та Інгульця входила до складу володінь Запорозької Січі. У 1778 р. засновано Херсон.

Одеська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Площа 33,3 тис. кв. км. Населення 2 млн. 390 тис. чол. (1970). Національний склад (за переписом 1970 р.): 55% українців, 24,2% росіян, 7% болгар, 5,7% молдаван та ін.

З ІХ ст. тут жили східнослов’янські племена уличі й тиверці (як ми вже знаємо, українці. — І.Ш.). У Х–ХІІ ст. територія сучасної Одеської области входила до складу давньоруської держави — Київської Руси. У ХІІІ–ХVIII ст. — під владою татар, з кінця ХV ст. — й Туреччини.

Територію Північно-Західного Причорномор’я в кінці ХІV — на початку ХV ст. захопило Велике Литовське князівство. А ми ж пам’ятаємо академіка О. Шахматова: під охороною литовських князів південноруси (тобто українці) в ХІV ст. переходять через Дніпро, просуваються на Полтавщину. У ХV ст. Київське князівство простягається до Дінця і Чорного моря, а в ХVI ст. колонізаційний рух на схід стає на міцні рейки. Південноруси, за О. Шахматовим, стають українцями.

У ХVII–XVIII ст. на території сучасної Одеської области кочували підвладні Кримському ханству Білгородська Орда та Єдисанська Орда.

Кримська область. Утворена 30 червня 1945 р. Площа 27 тис. кв. км. Населення 1 млн 814 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області (нині — Автономна Республіка Крим) проживає: 71,4% росіян, 22,3% українців, інші національності.

Привертаю увагу Читача до відсотків українців, які мешкали у шести областях, на яких зупинилися. Найбільший відсоток — 78,3 — припадає на Херсонщину, найменший — на Крим: 22,3. Середній же відсоток українців, які проживали на обширах цих шести регіонів, становить 59,5.

Звичайно ж, за час, що минув від 1970 року, сталися певні демографічні зміни. Як відомо, чітко відпрацьована потужна машина зросійщення діяла бездоганно не тільки до 1991 року (рік здобуття Україною незалежности), а й після, як і по сьогодні. «Кубанізація» Сходу й Півдня України йшла повним ходом. (Кубанізація — термін, який характеризує методи шовіністичного насильства над кубанськими козаками — нащадками колишніх козаків запорозьких; в результаті русифікації нині, за офіційними московськими джерелами, на Кубані мешкає всього… 2 відсотки українців!!!).

Десь із середини 60-х років минулого століття Москва приділяє Україні особливу увагу. Зокрема, на Донбас рине ціла орда спеціалістів (і просто кар’єристів) з Росії, яким в Україні створюється режим щонайбільшого сприяння: їм уготовано керівні посади, для них вибудовуються цілі квартали житлових будинків, школи, дитячі садки тощо. Разом з тим провадиться потужна пропаганда переселення українців Сходу та Півдня України на Далекий Схід та в північні широти. Якийсь А. Аланов (певно, з національних меншин; представники нацменшин нерідко були ого якими радниками та дорадниками московських шовіністів!) — так, кажу, якийсь Аланов писав: «Сучасна кількість людности південної господарської области (бач, для шовініста чиясь Батьківщина — то тільки «господарська область». — І. Ш.) дозволяє без шкоди «пересунути частину населення до азійської півночі на видобуток там копалин, бо тепер населення там — лише одна особа на 100 кв. кілометрів, отже, вимагає допомоги робочою силою ззовні» (Плановое хозяйство. — 1956. — Червень).

Ось так: у спосіб народозмішування, замовчування та фальсифікації справжньої історії України, приниження корінної нації — українців, посиленої пропаганди расової вищости «вєлікого русского народа» вивітрювали у козацьких степах дух запорозького лицарства, дух волі, дух високої людської гідности та шляхетности! Відступництво від українства, зречення свого роду й народу всіляко заохочувалося високими посадами, зарплатою та комфортністю життя, перспективою кар’єрного зростання. Через це багато хто з українців ставав «русскім», а рідну українську мову переназвав — російською.

Отож, «так історично склалося», що нині «в Луганську немає жодної української школи, а в Донецьку та Дніпропетровську влада закриває останні українські класи» (Див.: Сільські вісті. Відкритий лист Юрія Гнаткевича Олександрові Морозу з приводу 27-річчя самоспалення Олекси Гірника. — 2005. — 8 лютого).

Лідер Партії регіонів та його пособники ненадання російській мові статусу другої державної авантюрно називають «іздєватєльством над людьмі». Як же тоді назвати 350-річне безперервне, люте й нещадне нищення України в Україні?!! Ні для кого не секрет, що упродовж віків українця виховували не на козацькій звитязі, не на лицарській відданості рідній українській землі, а на подвигах та героїзмі «доблєстних россійскіх сіл». Уславляли загарбників та усмирителів Суворова та Потьомкіна, а не звитяжців останнього в Європі світського лицарського ордену — Війська Запорозького Низового з його Козацькою Державою!

І тепер, уже за умов нашої Незалежности, шовіністично налаштовані «патріоти» організовують помпезні «торжества» з приводу чергових календарних дат: загарбання Росією Криму, заснування Катеринослава, Херсона, взяття Очакова тощо. До речі, про Очаків. Археологічні дослідження виявляють там потужні пласти як української, так і турецької культури. Іноді ці культури мають змішаний характер. Що ж до російської присутности, то, крім ґудзиків від московських військових мундирів, інших ознак культури не виявлено.

За планами україножерства, знищенню підлягало все, що нагадувало про український демократизм, про український республіканський дух! Під постійним прицілом перебувала українська унікальність, українська самобутність: історико-культурна, морально-етична, ландшафтна, етно-психологічна, мовна і т. д. Пам’ять про Козацьку Вольницю, як берегиню одвічних українських традицій, було нищено особливо нещадно. Її дискредитовано у псевдонаукових виданнях, у курсах лекцій з пропагандистських трибун та кафедр у вищих навчальних закладах, у брехливих засобах масової інформації, фальшивих кіновипусках тощо. Нарешті, широкомасштабних методів набуло фізичне нищення українських територій, пов’язаних зі славною історією нашого народу. «Рукотворні моря» позаливали особливо дорогі українському серцю історичні святині, пов’язані із запорозько-гайдамацькими подіями.

Залишилася недоконаною (поки що!) одна-єдина перлина, одна-єдина святиня — Гранітно-степове Побужжя. На півночі Миколаївської области, там, де Південний Буг, пробивши дорогу серед залишків прадавніх архейських гір, котить свої води до Причорноморської низовини, красується під сонцем унікальна земля, земля невимовної чарівности. Біля злиття Південного Бугу і Ташлика, на острові, міститься Гард — адміністративний центр Буго-Гардівської паланки, найбільшої за розмірами серед інших територіальних одиниць Запорозької Республіки. Про минуле цього краю нам промовляють самі назви: Запорозька броярка, Острів козака Мамая, скелі Турецький Стіл і Пугач, Гайдамацька Балка та інші.

Малюнок Ірини Дудко

Малюнок Ірини ДУДКО

Гранітно-степове Побужжя, як пишуть місцеві краєзнавці та природозахисники, — одна з найдавніших ділянок суші Євразії, яка не поринала у морські глибини вже протягом 60 мільйонів років і відігравала роль одного із центрів видоутворення Причорномор’я. Звідси така різноманітність та унікальність об’єктів живої природи!

І ось біда!!! Трагедія Дніпра нічого нас не навчила. Нам мало Дніпровської катастрофи. «Урочище Гард, Гардовий острів, Паланкова Балка, інші урочища є чи не останніми історичними ландшафтами, пов’язаними з історією Запорозької Січі. Під час будівництва гідроспоруд Ташлицької ГАЕС у 1980-х роках були повністю зруйновані запорозький цвинтар і табір у Паланковій Балці, наполовину засипано Клепаний (Гардовий) острів. У разі продовження будівництва Ташлицької ГАЕС та заповнення Олександрівського водосховища до проектної відмітки більшість із описаних пам’яток будуть затоплені… В урочищі Гард та його околицях знаходяться багатошарові археологічні пам’ятки, що разом із старожитностями козацької доби репрезентують усі археологічні епохи — від мезоліту до пізнього середньовіччя. Дослідити їх і зберегти для нащадків — завдання й обов’язок сучасних наукових і пам’ятникоохоронних інституцій» (Журнал «Археологія». — 2003. — № 3. — С. 99).

Навколишній світ — це, крім усього іншого, світ унікального мовного багатоманіття. Це неповторність мови живого й неживого, мови географічних об’єктів, мови людей живих і мертвих, мови історичної пам’яти, мови тварин і рослин… У Гранітно-степовому Побужжі налічується близько 900 видів судинних рослин; тут уживаються рідкісні фауністичні комплекси. Тільки комах у заповіднику мешкає не менше 9 тисяч видів. Фауна хребетних тварин нараховує близько 300 видів… Хто встане на захист цієї природної унікальности, цього земного зразочка Раю Небесного?!!

Автор цих рядків тяжко кається з того приводу, що свого часу не знайшов у собі мужности публічно й усвідомлено протестувати проти занапащення Дніпра каскадом так званих «рукотворних морів», по суті велетенських мілководних калюж, які затопили пів-України (близько одного мільйона гектарів та ще понад 700 тисяч гектарів земель втрачено через підтоплення). Можливо, піддавшись впливові Довженкового романтизму з його «Поемою про море», я змирився тоді з думкою про неминучість подібного будівництва. Тепер же бачимо, що Перша національна катастрофа — катастрофа Дніпровська (Чорнобиль — то вже катастрофа друга) сталася через проклятущу нашу бездержавність, через нашу суспільну інертність, через наше неусвідомлене розуміння нашого тогочасного становища та бачення перспективи.

Здавалося б, гіркі й нестерпно болючі уроки Дніпра — багатосотенні мільярдні матеріальні втрати, розмита історична пам’ять, наруга над священними могилами предків (розбурхані хвилі «морів» і досі вимивають людські черепи), затоплені географічний, геологічний, археологічний, біологічний, мовний, культурологічний масиви, — здавалося б, ця Велика Національна Руїна здатна сколихнути малоросійську байдужість від низів до владних верхів. Де там!!! Серіалові українських трагедій та катастроф немає кінця. Навіть за часів московського свавілля, так безкарно поширюваного на всю Україну, вдалося було припинити будівництво каналу Дунай—Дніпро, Кримської АЕС, Ташлицької ГАЕС — як енергозатратного й екологічно злочинного об’єкта!

І ось маємо: в Україні Незалежній у 2001 році було розв’язано руки енергетикам: вони знову взялися за будівництво Ташлицької гідроакумулюючої станції! ХХХІ сесія четвертого скликання Миколаївської обласної ради прийняла рішення погодити проекти землеустрою щодо відведення державному підприємству «Національна (! — І. Ш.) атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» у постійне користування земель державної власности, які входять до складу регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя».

Ось вам, Читачу, приклад цілковитої правової розкутости місцевої влади. Миколаївські регіонали гарненько підіграли відомчим інтересам Міненерго, не спромігшися при цьому ні на державницький розум, ні на патріотичне розуміння інтересів усієї нації!

11 квітня 2006 р. в агенції УНІАН відбулася спільна прес-конференція міністра охорони навколишнього природного середовища України, міністра культури і туризму України, організаторів кампанії «Гарду — ТАК!» та голови Національного екоцентру України. Йшлося про заплановану Міненерго добудову Ташлицької ГАЕС та викликану нею загрозу знищення унікальних пам’яток природи та історії — гранітних порогів Південного Бугу й урочища Гард.

Кампанія «Гарду — ТАК!» триває з осени 2005 року. Громадськість виступає проти запланованого Міненерго заповнення Олександрійського водосховища, що неминуче призведе до затоплення заповідних територій — урочища Бузький Гард та острова Гард, колишнього осередку Буго-Гардівської паланки Запорозької Січі.

Оцінюючи ситуацію, Мінприроди зазначило цілу низку порушень чинного законодавства, вже допущених при розробці та втіленні так званого Уточненого проекту будівництва Ташлицької ГАЕС та ще таких, що будуть допущені у разі введення в дію цього радянського довгобуду. Позицію Мінприроди повністю підтримує Мінкультури і туризму. Перлини Бузького Гарду занесено до Державного реєстру пам’яток історії та культури. Тут би сказати своє авторитетне слово центральній київській владі. Але де його взяти, того авторитету? «Оранжеві хлопці» за рік із чимось талановито розтринькали неоціненний капітал — Довіру Народу, яка винесла нинішніх владців на найвищий гребінь всенародного визнання і всенародного сподівання. Сподівання — на те, що переможе правда й справедливість, що зло та беззаконня будуть оцінені новою владою з точки зору Права та Народної Моралі.

А ми нарікаємо на відсутність у державі загальнонаціональної ідеології, яка б консолідувала суспільство! Господи, ну куди вже нам до таких високих категорій! І хто її опрацює, ту загальнодержавну, загальнонаціональну ідеологію, яка б згуртувала суспільство? Їм, олігархам оранжевим, як і синьо-білим, ПО-БАРАБАНУ (їхнє) і проблеми екології, і згуртування суспільства на основі громадянської рівности та справедливости, і мовні проблеми, і повернення Україні її інформаційного простору, і становище українців діаспорних, наглухо ізольованих від отчого Українського Світу!!!

«Ми живемо — як у ямі», — пише мені в листі з Підмосков’я мій двоюрідний брат, колишній військовик, який назавжди «застряв» у російському середовищі. — Коли чуєш уранці позивні Українського радіо, серце обривається…» Але піймати Україну бодай по радіо — дуже важко. Про українську ж газету чи телепередачу й говорити не доводиться…

Над Києвом, та й усією Україною, як Дамоклів меч на волосинці, зависла проблема Київського моря. Ніхто із владців та їхніх радників й не заїкнеться про цю страхітливу загрозу, як і взагалі про проблему «морів». Навпаки, втовкмачуємо суспільству думку про безальтернативність атомної енергетики та економічні «вигоди» від будівництва в Чорнобильській зоні планетарного смітника для ядерних відходів з усіх континентів!!! Господи, ну чому Ти такий щедрий на Богданів?! Адже Друге Богданове Пришестя — ось воно: перед нами, кругом нас, у нас самих! Ми так і не навчилися промірювати кожного Богдана Шевченковим аршином, і через те так тяжко потерпаємо.

          Погибнеш, згинеш, Україно,
          Не стане знаку на землі…
                              …Во злобі
          Сини твої тебе уб’ють…

Йдеться не тільки про фізичне спустошення України — мова й про духовну чорнобилізацію. Один із найтяжчих її різновидів — ескалація русифікації. Я часто їжджу автобусами, що курсують на маршрутах Світловодськ—Київ, Кременчук—Київ, Черкаси—Київ, Чигирин—Київ… Серед пасажирів із козацького краю звучить переважно мова російська. Я не проти російської мови: знаю напам’ять, мабуть, пів-Пушкіна, пів-Некрасова, знаю напам’ять «Євгенія Онєгіна»... Але як прикро чути з вуст нащадків Богданових не кращі зразки мови російської — демонструється явна нехіть до свого рідного, українського, до своєї святої материзни!

Регіональні лідери посилаються на те, що, мовляв, у східних та південних районах України 70 відсотків населення вважають рідною мову російську, а тому, бачте, треба закріпити законодавчо статус російської як мови другої державної. А скільки серед отих 70% українців, які хотіли б, аби їхні діти знали не тільки мову Пушкіна, а й мову Шевченка, адже дурнішими вони від того не стануть?! А хто вступиться за конституційні права отих 30 відсотків українців, які, часом, не мають жодної української школи, жодного українського дитячого садочка?!

І що ж? Закріпимо законодавчо, законсервуємо назавжди оце беззаконня щодо українців на їхній одвічній землі?! У Луганську немає жодної української школи, у Донецьку та Дніпропетровську влада закриває останні українські класи! То хай так і буде?! Лідер соціалістів про це так прямо (і як же лукаво!) пише: «Якщо з цього приводу рішення щодо російської мови прийме, наприклад, Луганська обласна рада, то це не примушуватиме там українців говорити російською, а у декого з поборників російської виб’є останній аргумент щодо її утисків. Таких рішень обласних рад буде багато? Так. Можливо, і парламент визначиться згодом так само щодо всієї території України…»

І вже зовсім у дусі й на інтелектуальному рівні того (часів Горбачова) «шахтаря» (секретаря райкому), який заявляв: ось наїмося ковбаси, тоді й заговоримо українською! Тобто: «Чим скоріше зростатиме добробут людей, захищатимуться їхні права (мовні теж), тим іще скоріше з’являтиметься у них почуття гордості за свою Вітчизну, бажання користуватися її основною мовою» (Сільські вісті. — 2005. — 8 лютого).

Ні, ні, духовне озлиденіння України триватиме — я так думаю — доти, доки владна «еліта» навчатиме своїх нащадків у спецшколах, цілковито ізольованих від Українського Світу, у школах, де діткам не дозволяють розмовляти українською чи російською не тільки на перервах, а й всі предмети читають англійською.

Гряде 22 травня. Як і 9 березня, перед пам’ятниками Шевченкові у Києві та Каневі будуть виставлені корзини квітів. Гетьмани й гетьманчуки під посиленою охороною лікторів підійдуть до пам’ятників, дбайливо-зворушливо порозправляють блакитно-жовті стрічечки, як завжди синхронно хитнуться начебто у шанобливому поклоні Генієві, щоб знову забути про нього на цілий рік!..

І Шевченкова мова так само залишиться на становищі наймички у своїй-таки, тепер уже немовби незалежній, хаті, де на покуті й досі сидить московська (і зовсім не символічна) дядина, — у хаті, де гуляють протяги русифікаторства та русотяпства…

          А онуки? Їм байдуже,
          Панам жито сіють…

Ми ще довго залишатимемося малоросами. Доти, доки житимемо всупереч Шевченковим заповітам.

Джерело: Українське слово, №14-20,  5 квітня - 23 травня 2006 року


Велика рідня. Зміст     Іван Багряний. Чому я не хочу вертатись до СССР     П'ята колона в Україні: загроза державності     Россия сейчас заразна, держитесь от нее подальше     Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі!     Про міжнаціональні взаємини в Україні     Українці і росіяни: хто кому яка рідня     Московська історико-географічна арифметика     Росія і Кавказ     Як Микита Хрущов урятував велику націю     Україна і Росія: національні ідеї та ідеали     І щит, і меч українця — націоналізм     Проекти СНД-ЄЕП на пострадянському просторі     Правда історії і фальсифікат     Які сни додивляється Україна на незалежній печі?     За Мазепу молись, Україно     Мова і політика     Мова і суспільство. Постколоніальний вимір     Вбивство Степана Бандери     Василь Барка. Жовтий князь     Лінки


Free Web Hosting